ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА
ЛІМБОРСЬКИЙ ІГОР ВАЛЕНТИНОВИЧ
УДК [821.11 + 821.161.2]’04.091
ПАРАДИГМАТИКА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА: ПРОБЛЕМИ ТИПОЛОГІЇ
ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
10.01.05 – порівняльне літературознавство
10.01.01 – українська література
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Київ – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у відділі компаративістики Інституту літератури
ім. Т.Г. Шевченка НАН України.
Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
НАЛИВАЙКО Дмитро Сергійович,
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,
завідувач відділу компаративістики.
Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор
Грицик Людмила Василівна,
Інститут філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка,
завідувач кафедри теорії літератури
і компаративістики;
- доктор філологічних наук, професор
КЕБА Олександр Володимирович,
Кам’янець-Подільський державний університет,
завідувач кафедри зарубіжної літератури
та мовознавства;
- доктор філологічних наук, професор
КОРПАНЮК Микола Павлович,
Переяслав-Хмельницький державний
педагогічний університет,
професор кафедри літератури та методики навчання.
Провідна установа: Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, кафедра слов’янської філології та порівняльного літературознавства, Міністерство освіти і науки України, м. Чернівці.
Захист відбудеться “6” листопада 2006 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий “4” жовтня 2006 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Початок ХХІ століття, позначений грандіозними і водночас неоднозначними за своїми наслідками політичними, економічними і культурними трансформаціями, що відбуваються під гаслом глобалізації, характеризується неухильною тенденцією до зближення й інтеграції європейських країн. Природно, що в сучасній науці особливого значення набуває думка: процеси сьогоднішньої європейської інтеграції не повинні перекреслювати історично усталеного факту диференціації окремих національних культур, які формувалися впродовж століть в окремих країнах, створивши систему тих культурних надбань та цінностей, без урахування яких неможливо й уявити цілісності європейського регіону як такого культурного простору, де завжди залишається місце для „іншого”. У цьому плані культурна карта Європи буде далеко неповною, більше того – спрощеною, спотвореною, якщо вона не буде враховувати ті культурні масиви, що склалися у слов’янських країнах. Адже цілком зрозуміло, що сьогоднішня плюралістичність національних культурних моделей чинить потужний опір такій універсальній уніфікації окремих національних регіонів, яка базується на визнанні лише однієї спільної для всіх гомогенної моделі художнього бачення і відображення світу.
Вже в середині минулого століття Е. Ауербах бачив загрозливу тенденцію європейських літератур до подібної уніфікації і небезпідставно зазначав, що „зближення між культурами в бік одноманітності або однорідності зайшло так далеко, що це навряд чи припало б до душі гуманісту гетівського ґатунку” Ауэрбах Э. Филология мировой литературы // Вопросы литературы. – 2004. – № 5. – С. 128.. Висунутий Й. Гете наприкінці доби Просвітництва концепт „світової літератури” (Weltliteratur) наповнюється для нас сьогодні новою семантикою: історичний горизонт національних літератур не може стати заручником доцентрових процесів сучасного постіндустріального суспільства. Власне, тут і відкривається важливий шанс для компаративістики, яка сьогодні, звільнюючись, за словами П. Брюнеля, від „шовінізму та провінціалізму” Brunel P. Introduction // Prйcis de la Littйrature comparйe. – Paris, 1989. – Р. 26., здатна поглянути на людську цивілізацію як на історичний процес, який супроводжується постійним взаємообміном між окремими країнами, де не може бути для компаративіста певних стереотипних преференцій.
Повною мірою це стосується української культури, яка впродовж тривалого часу сприймалася як така, що перебуває у стані постійного, закономірного, але водночас дуже уповільненого переходу від „ненормального” до „нормального” стану, від „неповноцінної” національної парадигми до статусу такої моделі культурної свідомості, що може на рівних співіснувати з іншими. В результаті склалася думка, згідно з якою подібна перехідність виступає конститутивною ознакою української культури.
Джерела подібних інвектив та проблем сьогодні бачаться в добі Просвітництва, яка, на думку більшості європейських філософів та культурологів, і розпочала процеси світової модернізації як переходу від традиційного суспільства до сучасного. Саме з просвітницькими тенденціями в європейському теоретичному дискурсі утворився, за словами Ю. Габермаса, „понятійний горизонт західного раціоналізму” Габермас Ю. Філософський дискурс модерну. – К.: Четверта хвиля, 2001. – С. 15. , який вплинув на долю нинішнього, вже постмодерного і мультикультурного світу. Відтак Просвітництво постає у важливому ракурсі: його інтенції, вихідні регістри теоретичного і художнього мислення до сьогодні виявляють здатність до регенерації в межах сучасної культури.
Світова наукова думка накопичила величезний масив досліджень, які стосуються різнобічного вивчення феномену європейського Просвітництва як одного з важливих етапів в історії європейської культури. Йдеться про фундаментальні праці, в яких порушувалися проблеми долі Просвітництва в постмодерному світі (Т. Адорно, М. Горкгаймер, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ф. Ліотар, Ф. Джеймсон, П. Рікер, П. Слотердайк та ін.), про літературознавчі дослідження компаративного характеру, де феномен Просвітництва розглядався в аспекті типологічних літературних зв’язків (П. Азар, Е. Вінтер, В. Жирмунський, П. Бєрков, Б. Реїзов, Г. Гуковський, О. Веселовський, Д. Наливайко, П. Блох та ін.). Існує і низка праць, у яких аналізуються типологічні закономірності появи Просвітництва в окремих національних літературах, його естетичні та гносеологічні аспекти, художня основа та складники (П. Азар, Е. Кассірер, В. Дільтей, К. Дарко, Т. Костківічова, П. Орлов, Г. Гачев, В. Камінський, Д. Благой, О. Морозов, Ф. Водічка, З. Тіча, І. Серман, С. Нікольський, М. Пічковський, В. Камінський, О. Западов, Н. Кочеткова, М. Клімович, Р. Гейслер, Д. Дейчес, І. Ватт, І. Кадульська, З. Сінко, Б. Шалагінов та ін.).
Відтак, з одного боку, назріла нагальна потреба узагальнення важливого наукового досвіду теоретичної думки ХХ ст., а з другого – до сьогодні у світовому літературознавстві не здійснювалося комплексного компаративного дослідження європейського Просвітництва з урахуванням його національних специфічних варіантів і форм, які б дозволили побачити своєрідність окремих національних парадигм з перспективи сучасних проблем світової інтеграції та глобалізації.
Щоправда, не можна сказати і того, що проблеми українського Просвітництва були обійдені взагалі літературознавчою думкою: є праці, в яких піднімалися концептуальні питання про просвітницькі принципи узагальнення дійсності, писалося про наявність просвітницьких тенденцій у творчості українських письменників (Д. Чижевський, Д. Наливайко, М. Яценко, О. Гончар, Є. Нахлік, Б. Деркач, Ю. Луцький, Г. Грабович, З. Геник-Березовська, М. Корпанюк та ін.). Проте в цих працях, як правило, не порушувалися проблеми цілісності українського Просвітництва як специфічної художньо-естетичної парадигми, котра історично має певні етапи та періоди становлення і розвитку, що співвідносяться з іншими зарубіжними літературами на рівні як контактної, так і типологічної взаємодії.
Все вищесказане і зумовлює актуальність запропонованого дослідження, мета якого – розглянути європейське Просвітництво в плані сформованості окремих, національно своєрідних естетико-художніх просвітницьких парадигм, що мають свої типологічні закономірності і водночас виразні відмінності на тлі інших тогочасних європейських літератур, об’єднаних у межах певної парадигматичної моделі, і визначити місце українського літературного Просвітництва серед інших його європейських варіантів. Відтак дане дослідження становить собою спробу нового прочитання історії європейського та українського літературного Просвітництва в контексті окремих специфічних історико-культурних моделей – художньо-естетичних парадигм.
Поставлена мета передбачає постановку та вирішення таких завдань:
- узагальнити досвід сучасної теоретико-філологічної думки, в якій порушувалися проблеми європейського літературного Просвітництва;
- здійснити реінтерпретацію усталених уявлень про Просвітництво з точки зору сучасного бачення місця цієї доби в історії європейських та української літератур;
- на підставі аналізу типологічних закономірностей у розгортанні окремих художніх, естетичних, філософських регістрів Просвітництва теоретично обґрунтувати можливість існування парадигматичних моделей окремих національних варіантів європейського Просвітництва;
- переосмислити погляд на Просвітництво як на повноцінний феномен виключно західноєвропейських літератур і обґрунтувати тезу про утвердження „інших” його культурологічних моделей у межах європейської художньої свідомості;
- для визначення типологічної близькості українського літературного Просвітництва до інших європейських літератур подати його хронологічний зріз на українському ґрунті, тобто окреслити його основні етапи, максимально враховуючи при цьому ті моделі художньої рефлексії, які б дозволили свідчити і про національну своєрідність цього феномену в Україні;
- з метою відтворення найбільш цілісної картини українського літературного Просвітництва переглянути домінуючий стереотип, згідно з яким українське Просвітництво ідентифікується переважно з просвітницьким реалізмом;
- відповідно до подібної критичної ревізії зробити спробу нового прочитання типології інших літературних напрямів і стилів в Україні – давно назріла необхідність проаналізувати типологічну своєрідність українського рококо, сентименталізму і класицизму;
- розглянути проблему власне реалізму та його місця в історії українського літературного Просвітництва на підставі зіставлення його з тим типом реалізму, який склався в інших європейських країнах;
- відтак поглянути на саме українське Просвітництво як на таке типологічне явище, що розуміється не лише як подібне, ідентичне іншим просвітницьким рухам у європейських країнах за різними художньо-естетичними регістрами, а й як на таке, що вказує на національну специфіку і відмінність художніх шляхів, якими йшла українська література у порівнянні з іншими європейськими літературами.
Об’єкт дослідження – феномен європейського та українського літературного Просвітництва в його найяскравіших виявах, який подається в діахронічному плані від його зародження до переходу в преромантизм і романтизм, а також в інші художні явища, що дозволяє, на думку дисертанта, виявити типологічні збіги та відмін-ності у становленні основних парадигматичних просвітницьких моделей художнього мислення в різних європейських країнах. При цьому береться до уваги не увесь просвітницький рух у літературах Європи, а його провідні естетико-художні тенденції, які видаються найбільш значущими для компаративного дослідження Просвітництва в плані його парадигматики, еволюції художньої свідомості та поетики.
Предмет дослідження – три естетико-художні парадигми Просвітництва, класична, конвергентна та амальгамна, які сформувалися в окремих національних літературах, що подаються у компаративному висвітленні. Виокремлення такого предмета дослідження як специфічної проблеми дозволяє проаналізувати основні регістри українського літературного Просвітництва, що репрезентує складну динаміку свого становлення, розквіту і переростання в інші художні явища, демонструє типологічні закономірності і водночас унікальність на тлі інших європейських літератур.
Методи дослідження. Характер і спрямованість дослідження найпослідовніше дозволяють використати компаративний підхід, що здатен запропонувати гнучку модель інтелектуальної інтерпретації такого складного і суперечливого явища, як Просвітництво. Водночас автор дослідження послуговується елементами рецептивної естетики, найвідомішим репрезентантом якої є Г.Р. Яусс, що можуть допомогти при аналізі художніх запозичень і типологічно подібних явищ у різних за художньо-естетичними складниками національних літературах в окремих регіонах Європи. При цьому точкою відліку є не лише приналежність самої літератури до певного регіону, а й специфіка усталеного в ній типу художнього мислення, що дозволяє побачити парадигматичну відмінність між, приміром, такими літературами слов’янського світу, як, з одного боку, польська і російська, а з другого – українська. Не відкидаються в дисертації і здобутки світового постструктуралізму, який виступив з важливою в контексті нашого дослідження ідеєю про принциповий перегляд дихотомій „центр – периферія”, „інтерпретація – реінтерпретація”, „канон – деканонізація”. Використовуються також важливі досягнення світової філософської думки стосовно проблем європейського Просвітництва – праці представників франк-фуртської школи (Т. Адорно і М. Горкгаймера), неокантіанства (Е. Кассірера), герменевтики (П. Рікера), постмодернізму (П. Слотердайка) – з метою реінтерпретувати усталені стереотипи і підходи до оцінки цієї доби. У літературознавчому плані окремі положення їхніх розвідок можуть послужити для вироблення сучасного погляду на епістемологічну структуру європейського Просвітництва як відповідного типу інтелектуальної рефлексії, що надала імпульсу до становлення важливих естетичних констант тогочасного художнього мислення.
Наукова новизна одержаних результатів постає у двох основних аспектах. Насамперед, вона полягає в тому, що вперше пропонується модель аналізу європейського Просвітництва не лише в плані його зональних або регіональних характеристик, а й у плані окремих історично усталених типів художнього мислення – естетико-художніх парадигм. Це дає можливість суттєво розширити контекст літературних явищ, стимулює до переосмислення євроцентристського уявлення про характер появи та зміни літературних напрямів і стилів цієї доби, акцентує на виокремленні тих типологічних констант, що дозволяють говорити про багатовекторність просвітницького руху в різних національних літературах. Другий вагомий аспект полягає у тому, що вперше обґрунтовується парадигматичний підхід і до українського літературного Просвітництва. Це дозволяє вписати його як цілісне художньо-естетичне явище у європейський контекст, переосмислити застарілі заангажовані підходи до його феномену, побачити його історичну своєрідність та унікальність на тлі інших європейських літератур.
Практичне значення одержаних результатів. Результати цього дослідження можна буде використати при роботі по створенню навчальних програм, посібників та підручників з компаративного вивчення європейських та української літератур, при викладанні курсів історії зарубіжної та української художньої словесності. Окремі його положення можуть стати корисними при написанні академічної історії української літератури.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася у відділі компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України у межах планових науково-дослідних тем „Порівняльна поетика української та зару-біжної літератур” (код державної реєстрації – № 0102U007094) та „Академічна історія української літератури” (код державної реєстрації – № 0101U002081).
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорена на засіданні відділу компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Основні положення праці викладені у доповідях на таких міжнародних і всеукраїнських конференціях та симпозіумах: ЛІНГВАПАКС VІІІ: „На межі тисячоліть: через вивчення мов і культур – до культури миру, злагоди і співпраці” (Київський лінгвістичний університет, Київ, 2000); „Управління активними системами в бізнесі, менеджменті та освіті” (Черкаський східноєвропейський університет, Черкаси, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005); „Проблеми розвитку сучасної лінгвістики, світової літератури та перекладознавства” (Черкаський державний технологічний університет, Черкаси, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005); „Американська література на рубежі ХХ – ХХІ століть” (Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка, Київ, 2002); „П’ятий конгрес міжнародної асоціації україністів” (Чернівецький національний університет, Чернівці, 2003); „Пуританська традиція в літературі США” (Інститут літератури НАН України, Київ, 2003); „Просвітницька традиція в американській літературі” (Інститут літератури НАН України, 2005); „Головна течія, гетерогенність і канон у сучасній американській літературі” (Інститут літератури НАН України, 2005).
Публікації. За темою дисертації опубліковано 1 монографію і 44 наукові статті, з них 33 – у фахових виданнях, затверджених списком ВАК.
Обсяг і структура роботи. Дисертація складається з 5 розділів, у межах яких відбувається подальша рубрикація на підрозділи і в окремих випадках на пункти, а також вступу, висновків і списку використаних джерел (371 позиція). Загальний обсяг дисертації становить 413 сторінок, з них – 387 сторінок основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі окреслено новизну і актуальність теми, визначено мету та завдання дослідження, обґрунтовується вибір методологічних підходів, які використовуються в роботі, вказано на можливості практичного використання результатів.
Перший розділ – „Просвітництво як літературна епоха: проблеми сучасної інтерпретації” – присвячено висвітленню кардинальних питань сучасного трактування європейського Просвітництва, від розгляду яких залежить бачення сутності поставленої в дисертації проблеми. В кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Просвітництво за своєї видимої історичної віддаленості все ще перебуває в центрі численних дискусій, що точаться довкола таких визначальних в історії людської цивілізації понять, як “антропологізм”, “гуманізм”, “суспільний та технічний прогрес”, “євроцентризм”, а в літературі ще й таких явищ, як модернізм та постмодернізм. Сьогоднішній процес “деконструкції” (за Ж. Деррідою) основних концептів європейського Просвітництва привів до того, що образ цієї епохи у сучасному теоретичному дискурсі розщепився на негативістський та позитивістський. Вже з кінця ХІХ ст. полеміка про “раціональне” вплітається в контекст роздумів про долю новочасних цінностей людської культури взагалі і набуває значення онтологічної проблеми як сублімації негативних “раціоцентричних” підходів для перегляду універсальних цінностей та основних концептів епохи Просвітництва. Закономірно, що це поширюється й на художній дискурс ХVІІІ ст., який історично виявився не просто близький до дискурсу філософського, а нерідко міцно й органічно переплітався з ним, створюючи особливий ідеологічний та культурний канон Просвітництва, який, власне, і дозволяє говорити про цілісність цієї епохи як історико-художнього явища.
Найбільшої гостроти полеміка щодо раціоналізму, раціональності, інтелектуальних форм пізнання, а відтак і власне долі Просвітництва, яке стимулювало подібну парадигматику людської свідомості і визначило напрямок розвитку цивілізаційних процесів, досягла у 30 – 60-х роках ХХ ст. У цей час з’являються, з одного боку, праці М. Гайдеггера, Т. Адорно, М. Горкгаймера, Ж. Марітена, Х. Ортеги-і-Гассета, в яких Просвітництво набуває міцної конотації епохи, котра несе відповідальність за надмірну технічну оснащеність суспільства, що відриває особистість від життя, віддаляючи її від природи і занурюючи в колообіг “технізованого інтелекту”.
З другого боку, в цьому періоді з’явилися праці, в яких переглядалися основні постулати просвітительського ставлення до світу з позицій редукціонізму. Йдеться передусім про таких західноєвропейських мислителів, як Н. Аббаньяно (“Позитивний екзистенціалізм”, 1948), Г. Башляра (“Новий науковий дух”, 1934), Б. Рассела (“Запит щодо знання та істини“, 1962), у працях яких бачимо намагання пристосувати характерні для Нових часів сцієнтистські засади до “нової ситуації”, перенести їх у площину розмови про долю сучасної науки і філософії (метафізики). Висувається ідея “інтегрального раціоналізму” (Г. Башляр), розробляється теза про взаємодію (“зустріч”) людини та природи через посередництво техніки (Н. Аббаньяно), акцентується дихотомічний характер “раціональних” і “традиційних” суспільств (М. Вебер та його послідовники).
Дискурсивний бік Просвітництва, що виявляє раціоцентричні потенціали мовних конструкцій (текстів), привернув увагу французьких постструктуралістів, які змістили розмову про парадигму просвітительських цінностей у площину розмов про Постмодерн (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дерріда). Особливо цікавою виглядає сьогодні позиція Ю. Габермаса, який поглянув на Просвітництво як на “незавершений проект Модерну” Хабермас Ю. Модерн – незавершенный проект // Вопросы философии. – 1992. – № 4. – С. 45..
Полеміка навколо Просвітництва в сучасному теоретичному дискурсі являє собою своєрідний філософсько-естетичний „контур”, у межах якого розгортаються сьогоднішні уявлення про художню літературу епохи Просвітництва. Постмодерне переосмислення європейської центристської шкали культурних цінностей відкриває важливі перспективи для компаративного вивчення літератури українського Просвітництва (попри те, що Просвітництво і ствердило самий принцип “центризму” інтелектуальних та духовних надбань). Українська літературна традиція ХVІІІ – ХІХ ст. у цьому плані постає у надзвичайно цікавому аспекті: вона пропонує таку модель Просвітництва, котра знаходилася на периферії культурного життя Європи й через історичні обставини не могла впливати на становлення парадигми європейських просвітницьких інтелектуальних цінностей. Однак з точки зору такої периферії відкривається цікавий ракурс сприйняття цих центристських ідеалів, у результаті чого на окремому національному ґрунті виникла можливість творення “своїх”, багато в чому альтернативних культурних цінностей на рівні діалогу різних за своїми рушійними складниками типів художнього мислення.
Звичайно, це стає важливим моментом у дослідженні того, як українська література – загалом європейська, але з ознаками художньої словесності колоніального типу – вписується в систему західноєвропейських літератур, які нові художньо-образні орієнтири вона визначила для себе і що саме спробувала ствердити як “інший” тип художнього дискурсу. Серед таких літератур, які опинилися за доби Просвітництва у схожих історико-культурних умовах, можна, до речі, назвати не лише українську, а й чеську, словацьку, болгарську, сербську, хорватську, словенську.
Загалом, на наш погляд, є всі підстави виокремити три художньо-естетичні парадигми Просвітництва, які склалися в європейських країнах: класичну, конвергентну й амальгамну. Виокремлення різних парадигм європейського Просвітництва дозволяє, на нашу думку, уникнути тієї небезпеки типологічного аналізу, про яку свого часу писав П. Бєрков: говорячи про європейські літератури епохи Просвітництва, існує реальна небезпека підтягувати “свій” національний літературний досвід до якогось уявного „загального стандарту” Берков П. Проблемы изучения русского классицизма // Русская литература ХVІІІ века. Эпоха классицизма. – М. – Л.: Наука, 1964. – С. 25. .
Класична парадигма склалася в тих країнах Західної Європи, де просвітницькі ідеї і художні форми набули якнайбільш послідовного поширення у ХVІІІ ст. і відзначалися розвитком раціоцентричних моделей художнього мислення (просвітницький класицизм) на початковій стадії, згодом переходом до сенсуалістичних художньо-образних орієнтирів (сентименталізм, просвітницький реалізм), поширенням рококо як форми пізнього бароко, що дістало виявлення у розгалуженій системі жанрових (епічних, ліричних, драматичних) і стильових форм (передовсім індивідуальних). Для цих літератур характерне безпосереднє опертя на античну традицію і наявність глибоко вкоріненої власної художньо-естетичної спадщини, їх відзначає нормальний розвиток національних літературних мов, наявність державності і відсутність іноземного гноблення. Особливим фактором, що стимулював становлення просвітницької парадигми, виявилася історична ситуація, яка активно сприяла поширенню просвітницьких ідей. Це стосується англійської і французької літератур. Власне, з класичною парадигмою пов’язується традиційний образ європейського Просвітництва, оскільки тут якнайпослідовніше спостерігається „застигання” історико-культурних кордонів просвітницької художньої свідомості, а література цієї доби виступає як певний еталон для інших літератур у пошуках типологічних відмінностей та збігів.
Конвергентна (від лат. сonvergentio, convergo – сходжусь, наближаюсь) парадигма. У ХVІІІ ст. цілий ряд літератур виявили тенденцію до “вирівнювання” з тим типом художнього мислення, який охарактеризовано вище: відразу в кількох європейських літературах, котрі через різні історико-культурні причини перебували в силовому полі попередніх художньо-естетичних систем (передусім бароко), розпочинаються складні процеси макроструктурної перебудови художнього мислення – від стильових до відповідних жанрових форм; набувають поширення ранньопросвітницькі віяння, формується новий тип просвітницької словесності, яка спочатку значною мірою була зорієнтована на асиміляцію літературних взірців, що мали місце в інших, більш розвинених західноєвропейських літературах, проте згодом деякі з цих літератур виявилися в „авангарді” просвітницького руху. Поняття різниці між „своєю” та „іншою” культурою тут іноді сприймалося як завдання: необхідно „свою” культурну свідомість наблизити до „іншої”, якщо за останньою визнавалася певна історико-культурна пріоритетність. В цьому типі літератур складається уявлення, що національна свідомість здатна до історико-культурного прориву, своєрідного „стрибка”, який відкриє нові горизонти художнього мислення і дозволить стати в один ряд з цими найбільш розвиненими тогочасними літературами. Говорячи словами Д. Чижевського, – цей тип літератур виявився найбільш „потенційним” до сприйняття західноєвропейських впливів Чижевський Д. Порівняльна історія слов’янських літератур. – К.: Академія, 2005. – С. 43..
Показовою в цьому плані є німецька література: Німеччина наприкінці ХVІІ ст. залишалася все ще ослабленою виснажливою Тридцятилітньою війною, художня словесність тут зорієнтована не на національну літературну традицію, а на іноземну, насамперед французьку. Різні форми бароко в німецькій художній свідомості іноді у поєднанні з рококо і класицизмом виявлялися майже впродовж усієї першої половини ХVІІІ ст., але в кінці цього ж століття Німеччина стала справжнім центром поширення просвітницьких ідей. Конвергентна парадигма сформувалася і у швейцарській літературі, також в Італії, в якій творчість французьких класицистів сприйнята як продовження великих традицій італійського Відродження.
Підпадають під конвергентну парадигму і деякі слов’янські країни, які мали у ХVІІІ ст. більш-менш нормальні умови для свого існування: польська і російська, в яких процеси “вирівнювання” із західноєвропейськими літературами відбувалися надзвичайно потужно, хоча і не завжди послідовно. Цікаво, що і в російській, і в польській, і в німецькій літературах виразними виявилися процеси орієнтації на художні взірці найбільш “радикальної” за своєю ідеологічною програмою французької літератури. Причому орієнтація на „канонічні” форми набувала тут іноді такого розмаху, що наступні покоління письменників, навіть у межах просвітницької дискурсії, були вимушені переборювати рецидиви впливів інших літератур (приміром, боротьба з „офранцужуванням” німецької та російської літератур).
Амальгамна (від франц. amalgame – поєднання, суміш різнорідних речей або явищ) парадигма притаманна насамперед тим літературам, що увійшли у ХVІІІ ст. історично ослабленими, з пережитками архаїчних традицій, консервативно-патріархальним устроєм життя, іноді з уповільненим культурним розвитком (у Болгарії, наприклад, у другій половині століття літературний рух майже припинився), деякі з них знаходилися в історико-культурній залежності від інших країн (більшість країн західних і східних слов’ян). Ці літератури характеризує певне хронологічне “запізнювання” на тлі вищевказаних літератур, неповна розвиненість жанрових форм, що були поширеними за часів Просвітництва, активний симбіоз світської і клерикальної традицій, що наклало особливий відбиток на розвиток Просвітництва – воно тут мало, як правило, поміркований характер. Одна з характерних рис – зародження просвітницьких ідей у межах барокової системи художніх цінностей. Вершина просвітницького руху припадає тут на кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст., коли літературні напрями і стилі Просвітництва виявлялися не стільки у “чистому” вигляді, скільки нашаровувалися на історично наступні художні явища – преромантизм і романтизм, зберігаючи при цьому зв’язок із попередніми художніми системами. Не набув, як правило, в цих країнах такого значного поширення раціоналізм картезіанського типу, як це можна було спостерігати у Франції, але особливого значення мали руссоїстсько-патріархальні ідеали та відповідна система художніх цінностей. Власне амальгамний тип якнайбільше виявився придатним для культурної репрезентації „інших” моделей Просвітництва. Саме тут можна спостерігати наявність „півтонів”, „проміжних” варіантів, перспективи створення цікавих художньо-стильових „гібридів”. Можна побачити потенційну можливість існування цього типу літератур одразу в кількох „світах” – у так званому „нормальному” й „аномальному”, в так званому мейнстрімі і культурному пограниччі, а також здатність вибірково освоювати пласти культурної свідомості, поширені у зазначених парадигмах. Приміром, в амальгамних літературах не набув такого значного поширення почерпнутий у Ренесансі західноєвропейський індивідуалістичний модус, натомість значно більшого розвою дістало уявлення про „мінливість” особистості, її належність до корпоративної свідомості, що доповнювалося іноді тяжінням до постулювання ідеї націоцентричної замкненості. Загалом ці літератури відзначає стильовий синкретизм, а провідною тут виявилася тенденція до розбудови національної літератури як частини процесу відродження національної культури. До такого типу літератур слід віднести насамперед літератури слов’янського культурного регіону – чеську, словацьку, болгарську, сербську, хорватську, словенську.
Щоправда, стильовий „еклектизм” спостерігається і в класичній, і в конвергентній парадигмах, але в них це найрельєфніше проявляється в порубіжні періоди, коли відбувається кардинальна перебудова макроструктури художнього мислення на шляхах утвердження нового канону, яким було, наприклад, Просвітництво. В подальшому окремі тенденції стають більш виразними, відживають старі художні форми і створюються необхідні передумови для того, щоб сформувалися літературні напрями і стилі як набір певних конститутивних ознак літературного процесу. Це, власне, те, що дозволяє виділити більш-менш стабільні ознаки просвітницького класицизму, реалізму, рококо і сентименталізму при всій „мозаїчності” їхнього поєднання між собою. В амальгамному типі літератур „еклектизм” і „недиференційованість” літературного процесу залишаються помітною ознакою художньої свідомості впродовж тривалого часу, створюючи нові цікаві моделі і модуси художнього мислення, де „старе” стає частиною „нового” і їхнє протистояння не виявляється настільки виразно, як це є в класичних і конвергентних літературах. А тому історичній вичерпаності просвітницької системи художнього мислення класичної парадигми на певному історичному етапі амальгамна парадигма спромоглася протиставити незавершеність і навіть тяглість просвітницького проекту. Власне, саме тут надзвичайно гостро постає проблема існування Просвітництва після самого Просвітництва.
Амальгамний тип парадигми був притаманний і деяким західноєвропейським літературам, серед яких не можна не назвати іспанську. Саме в ній, на противагу більшості західноєвропейських літератур, надзвичайно сильними виявилися традиції бароко, а в культурному житті на початку ХVІІІ ст. ще потужно заявляв про себе контрреформаторський рух, який помітно впливав на розвиток літературних уподобань тогочасних письменників. Бароко тут все ще сприймалося як глибоко укорінена національна традиція літератури, а класицизм багатьма діячами тогочасної іспанської культури уявлявся як чужорідне явище. Природно, що в іспанській літературі, як і в деяких слов’янських, у яких бароко також виступило домінантою художнього дискурсу у ХVІІІ ст., Просвітництво виявило здатність активно взаємодіяти з цими системами художнього мислення.
У другому розділі – „Дискурс раннього літературного Просвітництва в Україні та його зв’язки з духовною культурою Західної Європи” – розглядаються три парадигми європейського Просвітництва за часів становлення основних художньо-естетичних регістрів цієї доби в історії літератури. В окремий підрозділ виноситься аналіз раннього українського Просвітництва з огляду на його парадигматику та зв’язки з європейськими літературами.
У першому підрозділі („Початки європейського Просвітництва як зміна парадигми художнього мислення”) аналізується типологія провідних тенденцій ранньої стадії просвітницького руху в європейських літературах. При цьому в різних літературних парадигмах спостерігається низка специфічних типологічних закономірностей. Раннє європейське Просвітництво як специфічний тип розгортання художнього дискурсу поставало в результаті активного й динамічного переосмислення різних культурних традицій – від Відродження до бароко і класицизму ХVІІ ст. Важливим моментом було те, що просвітницька парадигма в її класичному вигляді на початковому етапі відзначалася тяжінням до певного “синкретизму”. Література, наприклад, легко “втягувала” в орбіту свого впливу інші сфери культурної свідомості, насамперед філософію, і навпаки, філософія як “мудрість світу” набувала непересічного значення одного з формантів внутрішньої структури художнього дискурсу Просвітництва. В результаті філософська проблематика часто “зливалася” з літературною формою, яка вже не мала самодостатнього значення, а ставала ілюстрацією для певної умоглядної абстрактної ідеї.
Однією з ознак раннього Просвітництва класичної парадигми стає внутрішнє бажання індивіда усвідомити свою окремішність, індивідуальну неповторність стосовно інших людей, чого можна досягти шляхом активної інтелектуальної рефлексії (думка стає не просто показником природної здатності індивіда до мислення, а й актом діяльності, що спрямована як на “інтерпретацію” світу, так і на його “виправлення”) й критично відбити цей факт за допомогою слова, в тому числі й художнього. Зрозуміло, що ця емансипація теорії суб’єкта відкривала важливі перспективи для становлення індивідуальних стилів письменників, котрі починали усвідомлювати власну художню манеру, стиль як особливий спосіб індивідуального оформлення свого “життєвого досвіду” у вигляді зв’язної оповіді.
Просвітителі “першої хвилі” при всьому їхньому негативному ставленні до попередньої культурної традиції, котра, як вони вважали, “наповнила світ помилками і невиправданими авторитетами”, все ж таки відчували зв’язок з історичними попередниками. Своїх історичних батьків вони вбачали в діячах епохи Відродження, які намагалися спиратися на природні закони, апелювали до розуму, акцентували на необхідності досліджувати в мистецтві довколишній світ, передусім в плані репрезентації „емпіричних фактів” Hauser A. The Social History of Art: In 3 v. – N. Y.: Knopf, 1952. – V. 3. – P. 3..
Однією з виразних рис класичної парадигми було те, що в ній важливе місце поряд з іншими літературними напрямами і стилями посіло рококо як окремий літературний стиль. Без його уїдливої і водночас витонченої сатири, настанови на розважальність, гедонізм та східну “екзотику” не можна уявити творчості Ш. Монтеск’є (“Перські листи”), Вольтера (“Орлеанська діва”), Д. Дідро (“Нескромні скарби”). Протиставляючи класицистичному дидактизмові світ чуттєвих розваг і насолод, рококо в європейських літературах класичної парадигми виступило проти принципу раціонального відтворення дійсності в художньому образі, в якому “наслідування природі” спотворювалося відірваним від живої конкретики життя моралізаторством.
Становлення цього явища мистецтва відбувалося в річищі бурхливих і принципових змін у характері художньо-образного освоєння світу і людини на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. у країнах Західної Європи. Мистецтво бароко, що відзначалося складними метафорами, алегоріями, символами, поступово змінювалося такими образними орієнтирами і моделями художнього мислення, які не цуралися незвичної вигадки, фантазії, забавки, травестії і пародії. Проте не можна не помітити і зв’язку рококо з бароковою літературною традицією, що, зокрема, відчувається у спільній для них тенденції до обстоювання екстатичних та експресивних форм, об’єднує їх інтерес до чуттєвої природи людини, акцентування на сфері її пристрастей та імпульсивних поривань і бажань, тяжіння до незвичних і витончених форм. Не дивно, що іноді в зарубіжному літературознавстві рококо називають “пізнім бароко” Hernas C. Barok. – Warszawa, 1974. – S. 575..
Проте при всьому переосмисленні в рококо основних естетичних принципів класицизму ХVІІ ст. вони все ж таки виявили здатність до регенерації в “оновленому” класицизмі, який набуває поширення на початку ХVІІІ ст. Раціоналістична доктрина була найпридатнішою для поширення просвітницької ідеології і знайшла продовження у формуванні на ранній стадії просвітницького руху вольтерівської течії художнього мислення в європейських літературах (Вольтер, Ш. Монтеск’є, О. Поп, Дж. Аддісон, Р. Стіл). Представники цього класицизму схилялися до ідеї “освіченого абсолютизму”, особливо у Франції (Вольтер: ”Генріада”, 1721), під яким вони часто розуміли природну реалізацію проекту “освіченої гуманності” (за висловом Ю. Габермаса) і бачили себе нащадками класицистів ХVІІ ст.: Вольтер, наприклад, звеличував творчість П. Корнеля і Ж. Расіна, а О. Поп з пієтетом цитував відомий поетичний трактат Н. Буало “Мистецтво поетичне”. Як і французький теоретик художньої словесності, Поп в “Есе про критику” (1711) закликає письменників “наслідувати природу”, яку він називає стабільною, незмінюваною (unchang’d), безпомилковою (unerring), а відтак і визнає її універсальним предметом для мистецтва. У подальшому вольтерівська течія класицизму зазнала суттєвої еволюції і вже приблизно з середини ХVІІІ ст. трансформувалася у таке явище, як неокласицизм (Д. Дідро, Г. Лессінг), одним із проявів якого став веймарський класицизм у Німеччині (Й. Гете, Ф. Шиллер). Німецькі письменники як представники іншої літературної парадигми привнесли в цей тип класицизму цілий ряд суттєвих коректив і нововведень.
Під впливом раціоналістичної парадигми в європейських літературах відбувалося і зародження в перші десятиріччя ХVІІІ ст. такого літературного напряму, як просвітницький реалізм, котрий заявляє про себе насамперед у жанрі англійського роману (Д. Дефо: “Робінзона Крузо”, 1719, “Молль Флендерс”, 1722) і міщанської драми (Дж. Лілло: “Лондонський купець”, 1731, “Фатальна допитливість”, 1736). Представники цієї ранньої стадії просвітницького реалізму ще зберігали генетичний зв’язок із класицизмом і крутійським романом бароко. Класицизм, наприклад, відчувався у певній заданості характерів героїв, настанові на існування заздалегідь правильних моральних постулатів, дидактизмі та в постійних повчаннях читача, обстоюванні аналітизму у підході до дійсності, а бароко – в культивуванні авантюрного начала, в домінуванні героя, котрий зазнає постійних утисків і переслідувань із боку недоброзичливців, не сприймається оточенням, а відтак і приречений на поневіряння та постійні випробування долі. Однак характер поєднання цих літературних явищ був принципово інший, ніж у літературах, скажімо, амальгамного типу: в класичній парадигмі виразно намітилися процеси переосмислення принципів бароко і „старого” класицизму на шляхах відкриття нових горизонтів художнього мислення, де просвітницько-раціоналістичні настанови знаходили нові способи та підходи до віддзеркалення реальності. Природно, тут з’являється і те нове, що набуде подальшого розвитку у наступного покоління романістів: сюжети творів уже не були запозичені з міфології, легенд або попередньої літературної традиції, а бралися “з життя”, з індивідуального досвіду письменників. Щоправда, на цьому етапі реалізм був досить умовним художнім явищем, йому притаманна, за словами відомого англійського літературознавця І. Ватта, “епістемологічна наївність” у сприйнятті світу Watt I. The Rise of the Novel. Studies in Defoe, Richardson and Fielding. – Berkley & Los Angeles: University of California Press, 1964. – P. 12.. Психологія героїв, як правило, розкривалася у діях, а не в переживаннях, а світ як такий ще не набув виразних ознак самостійного естетичного об’єкта для художнього аналізу.
На відміну від класичної парадигми, цілий ряд літератур Європи сформував таку художньо-естетичну модель просвітницького дискурсу, яка, будучи значною мірою зорієнтованою на цю класичну парадигму, все ж таки мала свою специфіку, що визначалася насамперед історичними реаліями та національними традиціями становлення художнього мислення у ХVІІІ ст. Щоправда, в подібній системі художніх цінностей виразно намітилися принципові зрушення, що фіксували процес “вирівнювання” різних європейських парадигм, причому своєрідним еталоном виступили західні літератури, насамперед французька і меншою мірою англійська. Типологічною ознакою конвергентної парадигми було те, що класицизм приходив тут не в процесі протистояння з бароко (як це було, скажімо, у французькій літературі), а, навпаки, зароджувався в межах барокової художньої системи. Однак у парадигматичному аспекті важливим моментом було те, що ці літератури починали поступово і неухильно відходити від основних художніх структур бароко у напрямку до вироблення нових ранньопросвітницьких форм образного моделювання реальності і людини. У хронологічному плані утвердження Просвітництва тут відбувається в середині й у другій половині ХVІІІ ст., коли в літературах класичної парадигми вже розпочинаються неоднозначні процеси переосмислення раціоналістичної вольтерівської течії Просвітництва.
Показовими в цьому плані є чотири національні літератури, які, хоча і належать до різних у географічному плані „полюсів” Європи, в парадигматичному плані мають багато спільного. Йдеться про літератури німецьку, італійську, польську та російську. В деяких із цих літератур (приміром, у
