ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ЛАЗАР Наталя Вікторівна

УДК 323.1 (437.6) “312”

ПОЛІТИКА СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ЩОДО
НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН:

ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ТА ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Чернівці – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник доктор політичних наук, професор

Круглашов Анатолій Миколайович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри політології

та державного управління

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Примуш Микола Васильович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри політології

кандидат політичних наук, доцент

Макар Віталій Юрійович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

доцент кафедри міжнародних відносин

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка

Захист відбудеться 31.10. 2006 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.76.051.03 Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий 29.09. 2006 р.

Вчений секретар

cпеціалізованої вченої ради П. М. Катеринчук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Зміни, що відбулися наприкінці ХХ століття започаткували процеси глибинних суспільно-політичних перетворень у країнах Центрально-Східної Європи (ЦСЄ). В умовах переходу від тоталітарних, а подекуди авторитарних режимів до демократичної системи, трансформації політичних систем супроводжувались етнічним ренесансом, активізацією етнокультурного життя етнічних меншин, що часом спричиняли загострення їх відносин із домінуючою більшістю. До таких міжетнічних взаємин призводило втілення етнополітики владними структурами, що стимулювало мобілізацію і політизацію етнічності. Трансформаційні процеси в країнах ЦСЄ характеризувались дезінтеграційними тенденціями, наслідком яких стала поява нових держав, серед яких і Словацька Республіка (СР).

Оксамитова революція 1989 р. започаткувала демократичні перетворення у Чехословаччині. Листопадові події 1989 р. призвели до певної демократизації суспільно-політичного життя, вплинули на зростання національної свідомості громадян країни. Разом з тим нова національно налаштована словацька політична еліта все більше схилялася до ідеї проголошення незалежності. Становлення Словаччини як демократичної поліетнічної держави потребувало розв’язання цілого комплексу проблем. Із першого ж дня незалежності постало питання вирішення практичного завдання – вироблення державної концепції етнонаціональної політики у відповідності до міжнародних та європейських стандартів. Особливість ситуації у новоcтвореній державі полягала у необхідності одночасного пошуку оптимальних шляхів розвитку титульного словацького етносу, розбудови інститутів державності та забезпечення прав представників національних меншин. На шляху розбудови інститутів національної держави політичній еліті Словаччини довелося зіткнутися з необхідністю розв’язання низки принципових проблем внутрішньої та зовнішньої політики, досвід якої є важливою складовою посткомуністичних трансформацій у регіоні ЦСЄ.

В умовах сьогодення виникає гостра потреба у проведенні політичних досліджень, в яких комплексно аналізується формування і шляхи здійснення державної політики щодо національних меншин у посткомуністичних країнах. Питання участі національних меншин у політичному житті є маловивченим. Дисертаційна робота, зокрема, спрямована на дослідження ролі та місця національних меншин у розвитку сучасної словацької держави, аналіз їх форм участі у політичному процесі. Україна, яка нині вирішує складні й неоднозначні проблеми етнополітичного та регіонального характеру, особливо потребує вивчення подібного досвіду.

Тема дисертаційного дослідження актуальна ще й тому, що в сучасних умовах спостерігається зростання ролі етнічних меншин як важливого чинника політичних процесів. У межах Європейського Союзу (ЄС) інтеграційні процеси зумовили розвиток регіоналізму, а відтак і зростання вимог етнічних спільнот. Етнічне відродження, активні інтеграційні процеси на території Європи сприяють набуттю національними меншинами якісно нової ролі. Без вирішення суперечливих етнополітичних питань – відповідно до вимог сучасного демократичного розвитку – входження Словаччини до Європейського співтовариства значно ускладнилося б. Першочергове значення для нас має успішна євроінтеграційна політика Братислави, проведення нею низки заходів, що сприяють розв’язанню складних завдань формування демократичного поліетнічного суспільства Словаччини. Вивчення досвіду етнонаціональної політики сусідньої посткомуністичної країни, її інституційних і політико-правових засад може бути корисним і для багатонаціональної України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної науково-дослідної програми кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича “Політичний розвиток: проблеми теорії і практики” (номер державної реєстрації – 0104U004284).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у здійсненні комплексного політичного аналізу правових засад та інституційних основ політики Словацької Республіки щодо національних меншин у період посткомуністичної трансформації та участі національних меншин у політичних процесах Словаччини.

У відповідності до поставленої мети визначено основні завдання:

- дослідити передумови та чинники, що вплинули на формування сучасної етнонаціональної структури словацького суспільства;

- розкрити особливості становлення державної політики щодо національних меншин у перші роки незалежності СР;

- проаналізувати законодавство СР у сфері забезпечення прав та свобод національних меншин, визначити його відповідність міжнародним та європейським стандартам;

- вивчити процес становлення та проаналізувати ефективність діяльності державних інституцій в етнонаціональній сфері СР;

- визначити роль і місце інститутів, які представляють інтереси національних меншин у сучасному політичному розвитку, дослідивши їх вплив на демократичні процеси в країні.

Об’єктом дисертаційного дослідження є становлення та розвиток політичної системи Словаччини у період незалежності.

Предметом дослідження є політика Словацької Республіки щодо національних меншин та їх участь у політичному процесі країни.

Хронологічні межі дослідження зумовлені динамікою і характером етнополітичних перетворень, що відбувалися у Словацькій Республіці в період з 1993 по 2004 р., тобто з часу проголошення незалежності 1 січня 1993 р. – до вступу країни в ЄС 1 травня 2004 р. Водночас на сучасну етнополітичну ситуацію, як і на формування етнонаціональної структури Словаччини, значною мірою вплинула етнополітична практика минулого, зокрема Словацької республіки 1939–1945 рр., досвід регулювання міжнаціональних відносин комуністичної ЧССР. Тому аналізові досліджуваного періоду передує історичний екскурс у етнонаціональні процеси на території Словаччини упродовж ХХ століття.

Методологічна основа дисертаційного дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження складають структурно-функціональний і системний підходи, які дали змогу комплексно та всебічно дослідити словацьку політику щодо національних меншин. Автором використано низку загально-наукових та спеціальних політологічних методів. Зокрема, проблемно-історичний метод був використаний при аналізі розвитку етнонаціональних відносин на території Словаччини у минулому. При розгляді словацького законодавства застосовувався політико-правовий та порівняльно-правовий методи. Системний метод використаний автором при з’ясуванні ролі й місця політичних партій національних меншин СР, їх впливу на політичні процеси. Інституціональний метод застосовувався при аналізі ефективності діяльності інститутів, за допомогою яких реалізується етнонаціональна політика. При дослідженні окремих аспектів теми були задіяні спеціальні наукові методи – порівняльний, біхевіористський, контент-аналізу, статистичний, ретроспективний, прогностичний.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю поставлених завдань і засобами їх розв’язання. У дисертаційному дослідженні вперше в українській політичній науці здійснено комплексний політичний аналіз важливих аспектів політики Словацької Республіки щодо національних меншин. На цій основі вироблено концептуальні положення, запропоновано рекомендації щодо оптимізації правового регулювання сфери міжетнічних відносин та етнополітичного менеджменту в Україні. У межах здійсненого дослідження вперше одержано результати, які окреслюють його наукову новизну:

- комплексно досліджена взаємозалежність процесу розбудови національної держави та формування засадничих принципів етнонаціональної політики в роки незалежності Словаччини;

- доведено домінування авторитарних тенденцій в етнодержавній політиці у період перебування при владі прем’єр-міністра Владіміра Мечіара – націонал-популістичного лідера партії Рух за демократичну Словаччину (РЗДС);

- визначено два етапи становлення словацької етнонаціональної політики, зумовлених складними внутрішньополітичними процесами розвитку; визначальний вплив на становлення словацької етнополітики здійснив прихід до влади демократичних сил та обрання країною євроінтеграційного курсу;

- проаналізовано інституційно-правові засади політики СР щодо національних меншин, визначена їх відповідність міжнародним і європейським нормам.

- аргументовано, що угорська меншина Словаччини перебуває на політичному рівні етнічної мобілізації, це засвідчує її присутність у складі уряду (1998 – 2006 рр.), парламенту (1992 – 2006 рр.), адекватна репрезентація угорської меншини в органах місцевого самоврядування;

- з’ясовано основні причини, які стали на заваді успішної політичної мобілізації ромської меншини;

- виявлено, що головними чинниками зростаючої асиміляції українців-русинів СР стали: зменшення простору використання рідної мови, розкол української етнічної групи та поява незалежного русинського руху.

Практичне значення одержаних результатів визначається науковою новизною і полягає у можливості їх застосування в науково-дослідних, навчальних та прикладних цілях. Матеріали та результати дослідження використовуватимуться при вивченні етнонаціональних проблем у країнах ЦСЄ. Вони також знаходитимуть належне застосування при читанні нормативних курсів та спецкурсів для студентів спеціальностей “політологія”, “державне управління”, підготовці методичних, навчальних посібників, аналітичних доповідей тощо.

Теоретичні результати і практичні рекомендації дослідження можуть бути використані державними органами влади України при розробці законодавчих актів, які стосуються етнополітичної сфери. Вони також можуть стати у пригоді державним органам управління при прийнятті рішень стосовно меншинної політики, зокрема Державним комітетом України у справах національних меншин та міграцій, управліннями у справах національностей та міграцій обласних держадміністрацій, МЗС України - у здійсненні політики щодо української громади СР.

Досвід Словаччини у сфері міжетнічних відносин, формування етнонаціональної політики відповідно до європейських та міжнародних стандартів є надзвичайно цінним для України. Беручи до уваги євроінтеграційні прагнення нашої країни, словацький досвід може і повинен бути врахований та використаний українськими політиками, державними управлінцями й експертами.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та окремі положення дисертації викладені у доповідях на всеукраїнських, міжнародних наукових конференціях і науково-практичних семінарах: міжнародна конференція “Ethnic and National Minorities in Central and Eastern Europe” (травень, 2000 р., м. Краків, Польща), міжнародний науковий семінар “Безпека та стабільність країн постсоціалістичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії” (листопад 2002 р., м. Чернівці), міжнародна наукова конференція “Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації” (квітень 2003 р., м. Чернівці), всеукраїнська наукова конференція “Німці в етнокультурному просторі України” (травень, 2004 р., м. Київ), міжнародний семінар “Идентичность и толерантность в многоэтничном гражданском обществе” (травень 2004 р., м. Алушта), міжнародна наукова-практична конференція “Етнополітика та етнополітологія постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи” (травень 2004 р., м. Чернівці), міжнародна науково-практична конференція “Україна-Білорусь: політичні, економічні та культурні аспекти взаємин” (квітень 2005 р., м. Чернівці), XIV міжнародний славістичний колоквіум (травень 2005 р., м. Львів), міжнародна конференція “Spoluћitie rуmskych a nerуmskych kultъrStrednej a Vэchodnej Eurуpe” (травень 2006 р., м. Торналя, Словаччина), V міжнародна наукова конференція “Slovensko-Ukrajinskй vzќahy vhistуrie, kultъry, jazyka aъry” (червень 2006 р., м. Свидник, Словаччина).

Публікації. Теоретичні та практичні положення, основні результати та пропозиції дисертаційного дослідження знайшли відображення у десяти публікаціях, шість із яких надруковані у наукових фахових виданнях, визнаних ВАК України.

Структура дисертації Поставлена мета і завдання визначили структуру роботи, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (345 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 194 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність дисертаційної роботи, окреслені мета і завдання, визначено предмет і об’єкт дослідження, а також методологічна основа роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, зв’язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади вивчення етнонаціональних процесів Словаччини” здійснено аналіз наукової літератури зарубіжних і вітчизняних учених, розкрито зміст і значення основних наукових концепцій та теорій, які використано автором з проблематики дисертаційного дослідження.

У першому підрозділі “Наукова розробка проблеми: теоретичні та методологічні аспекти” міститься аналіз провідних теоретичних підходів у політичній науці до вивчення й узагальнення етнополітичних процесів і політики інститутів державної влади щодо їх регулювання у посткомуністичних країнах. Розкриті різні підходи до визначення таких понять, як національні меншини, етнічні групи, ідентичність, етнонаціональна політика тощо. У розділі розглянуто точки зору науковців на категорії і поняття, що вживаються у дисертації, міститься власний підхід автора до їх наукового використання. Наводиться ряд узагальнених дефініцій таких ключових термінів, як нація і націоналізм, які розглядаються невідривно від вищезазначених понять. Відзначено, що значну роль у науковій розробці проблематики відіграють представники західної політичної науки Б.Андерсон, Ж.Барани, Р.Брубейкер, Е.Ґелнер, К.Ґіртц, Е.Гобсбаум, У.Кімлічка, Е.Сміт та ін. Серед вітчизняних дослідників слід відзначити доробок В.Бурдяк, І.Варзаря, В.Євтуха, О.Картунова, Г.Касьянова, В.Кресіної, В.Кременя, А.Круглашова, О.Майбороди, М.Примуша, Ю.Римаренка, Ю.Шведи.

Термін “національні меншини” почали використовувати порівняно недавно, і його розуміння автором ґрунтується на основі підходів, які пропонують вітчизняні та зарубіжні дослідники серед яких відсутня єдина точка зору на нього. У науковій літературі дотепер не існує чіткого і сталого тлумачення термінів “національна меншина”, “етнічна група”. Автором запропоновані робочі визначення цих важливих термінів.

У другому підрозділі “Джерельна база дослідження” здійснено аналіз використаних джерел. Джерельну базу дисертаційної роботи становить широке коло документів і матеріалів, яке поділено на декілька груп. Першу групу джерел складають офіційні словацькі конституційні і законодавчі документи, що сформували правові основи етнонаціональної політики, визначили її специфіку та відмінності від етнополітичних практик інших країн. Вивчення законодавчих актів також сприяло кращому розумінню причин загострення відносин із угорською національною меншиною Словаччини у період перебування при владі коаліційних політичних сил на чолі з прем’єр-міністром В.Мечіаром (1992-1994, 1994-1998).

Іншу групу джерел, які мали важливе значення для роботи над проблематикою дисертаційного дослідження, становлять програмні документи політичних партій, дані статистики, результати парламентських і місцевих виборів. Аналізу громадської думки у Словаччині сприяли дані соціологічних опитувань, які проводились дослідницькими центрами FOCUS, МЕМО, Інститутом суспільних наук Словацької академії наук (м.Кощіце). Вагомою складовою джерельної бази дисертаційної проблеми є публікації періодичних словацьких видань.

Третю групу джерел складають офіційні виступи, промови, мемуари, інші твори провідних словацьких політиків – В.Мечіара, Р.Шустера, Б.Бугара, М.Куси, Р.Хмеля. У них вони зверталися до питання угорсько-словацьких взаємин, надання колективних прав і створення автономії для угорської меншини. Автори відстоювали власний погляд на перспективи вирішення складних етнополітичних завдань у період становлення нової незалежної країни.

Останню, проте не менш важливу групу використаних автором джерел, становлять інтернет-ресурси. Це – веб-сторінки урядових порталів, зокрема, віце-прем’єра з питань європейської інтеграції та національних меншин, омбудсмена Словаччини, Уповноваженого з питань ромських громад, міністерств культури, освіти та науки СР, неурядових громадських організацій IVO, MEMO, які займаються питаннями моніторингу етнополітичної ситуації в країні, електронні сторінки політичних партій тощо.

Звертаючись до характеристики наукового стану вивчення проблеми дисертаційної роботи, наголосимо, що дослідженнями інституційно-правових механізмів забезпечення етнонаціональної політики Словаччини займаються – М.Бенжа, К.Завацка, Т.Піхлер, О.Шебеста, Б.Ференчухова. Серед науковців, які досліджують питання становища та розвитку національних меншин, зокрема українців і русинів СР, відзначимо науковий доробок М. Гайдоша, С. Конечного, М.Мушінки, П.Шолтеса, Ю.Бача, А.Дулеби. З-поміж дослідників русинського питання – П.Р. Маґочія, А.Плішкову, а серед вітчизняних науковців – Н.Беліцер, І.Буркута, О.Майбороду, М.Трощинського. Дослідженнями угорської меншини активно займаються С.Габдзділова, М.Куси М.Пекар, З.Полацкова, Ш.Шутай; ромської проблематики – М.Васечка, А.Мушинка, П.Печінка, А.Ткачова, А.Юрова та ін.

У вітчизняній політологічний літературі найбільш вичерпно висвітлені питання ролі й місця національних меншин у етнонаціональній структурі країни, взаємин держави та національних меншин, питання формування, чисельності та громадської діяльності національних меншин. Однак українські дослідники приділяють недостатню увагу питанням участі національних меншин у політичному житті держави, політичної мобілізації національних меншин тощо. Тому, можна констатувати, що в сучасній науковій літературі існують певні прогалини, які повинно заповнити і це дисертаційне дослідження.

У другому розділі “Етнонаціональні процеси на території Словаччини у ХХ ст.” розглянуто особливості етнонаціональної політики Чехословацької держави часів І та ІІ республік, а також Словацької республіки воєнного періоду (1939-1945 рр.), її вплив на формування сучасної етнонаціональної структури Словаччини.

У першому підрозділі “Політико-правове регулювання етнонаціональних відносин на території Словаччини у ХХ ст.” досліджено етнонаціональну політику Чехословаччини, Словацької держави часів Другої світової війни, проаналізовано її вплив на етнонаціональну сферу. Автор зауважує, що етнонаціональний фактор був визначальним від початку заснування спільної держави чехів і словаків. Словацькі політичні лідери у міжвоєнний період прагнули досягти більшої політичної самостійності. Нетривалий досвід державності Словаччини в часи Другої світової війни був негативним з точки зору етнонаціональної практики. Реалізовуючи фашистську політику геноциду, глінківський режим відправляв своїх громадян у “трудові табори”, що згодом перетворилися у табори смерті для євреїв і ромів. Стосовно угорської меншини застосовувався метод депортацій. У повоєнні роки практика “обміну населення” тривала. Зокрема уряд Чехословаччини ухвалив рішення про переселення карпатських німців до Німеччини, українців-русинів - до УРСР. Владою Чехословаччини були ухвалені декрети Е.Бенеша, що дискримінували, передусім, громадян угорської національності. Зазначені заходи негативно позначилися на етнополітичній ситуації Словаччини. Обґрунтована думка, що більшість проблем, пов’язаних зі становищем національних меншин, залишались невирішеними практично до розпаду Чехословацької федерації.

У другому підрозділі “Сучасна етнонаціональна структура словацького суспільства” розглянуто формування поліетнічного словацького суспільства, проаналізовано демографічний вимір розвитку національних меншин Словаччини. Вивчено дані переписів 1991 та 2001 рр., за якими приблизно 14 % населення Словаччини становлять національні меншини. Автор звертає увагу на те, що даний показник є одним із найвищих у країнах Центральної Європи, робить з цього відповідні висновки.

У третьому розділі “Політико-правові виміри етнонаціональної політики Словаччини” аналізується еволюція політико-правового механізму регулювання етнонаціональними процесами у Словаччині. Розглянуто реформування системи державного управління етнонаціональною сферою суспільного життя після здобуття незалежності.

У першому підрозділі “Особливості етнонаціональної політики в перші роки розбудови словацької державності” досліджується політика щодо національних меншин правлячої коаліції на чолі із прем?єр-міністром В.Мечіаром (1993-1998). Проаналізовано значення і вплив на етнонаціональну ситуацію в країні законодавчих ініціатив РЗДС, Словацької народної партії (СНП). Зокрема, розглянута реалізація положень закону про державну мову 1995 р., рішення про впровадження альтернативної або двомовної форми навчання, скорочення видатків на фінансування культурно-освітніх потреб національних меншин. Відзначено виникнення напруження у міжнаціональних відносинах, а етнонаціональну політику зазначеного періоду охарактеризовано як дискримінаційну, радикально- націоналістичну за суттю.

У дисертації показано, що посилення авторитарних тенденцій у політиці уряду В.Мечіара упродовж 1993-1998 рр., призвело до конфлікту між різними гілками влади. Політична ситуація в країні характеризувалася недостатньою консолідацією політичних інститутів, порушенням прав національних меншин, що вели країну до політичної ізоляції. Словаччина була єдиною державою ЦСЄ, яку не запросили до переговорного процесу в ході першої хвилі розширення ЄС 1997 р., через невідповідність копенгагенським політичним критеріям .

У другому підрозділі “Зміни в етнонаціональній політиці після приходу до влади демократичних коаліційних сил” аналізуються політичні зміни, що настали після перемоги опозиційних партій. На парламентських виборах 1998 р. 5 % бар’єр подолало всього шість партій. Хоч партія РЗДС здобула відносну більшість голосів – 27 %,
В.Мечіару не вдалося сформувати уряд. Натомість була створена широка коаліція демократичних партій, що сформувала уряд, очолений прем’єр-міністром М.Дзуріндою. Проголошений політичний курс був зорієнтований на виведення країни із політичної ізоляції, повну інтеграцію Словаччини до європейських і трансатлантичних структур. Обрання євроінтеграційного та євроатлантичного курсу країни стало рушійною силою у проведенні соціально-економічних реформ, реалізацією на практиці гасла “повернення до Європи”. Лібералізація політичної ситуації в країні уможливила перегляд дискримінаційних законодавчих актів часів В.Мечіара та їх скасування. Це стосувалося насамперед поновлення видачі двомовних атестатів, зміни системи фінансування культурно-освітніх потреб національних меншин, призупинення впровадження альтернативного навчання, відновлення правової суб’єктності культурних організацій меншин. Як наслідок відбулося покращення етнополітичної ситуації в країні, встановлення більш сприятливих умов для розвитку національних меншин.

У третьому підрозділі “Законодавство Словаччини у сфері забезпечення прав національних меншин” міститься аналітичний огляд нормативно-правових актів, які гарантують дотримання прав і свобод представників національних меншин, визначають механізми їх участі у суспільно-політичному житті Словаччини. Розглядаються міжнародні документи, двосторонні угоди, які стосуються діяльності та забезпечення прав і свобод національних меншин.

Докладно досліджено конституційні гарантії забезпечення рівних прав і свобод представникам національних меншин. Вивчено основні положення антидискримінаційного законодавства Словаччини, Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин. Аналіз нормативно-правової бази у сфері забезпечення прав національних меншин Словаччини дає можливість зробити висновок про відповідність словацького законодавства міжнародним і європейським нормам.

У четвертому підрозділі “Діяльність інституцій державної влади Словацької Республіки у сфері регулювання міжетнічними взаєминами” здійснено аналіз інституційних вимірів регулювання етнополітичною сферою. Виділено та охарактеризовано два етапи становлення інституцій державної влади, які здійснювали етнополітику в Словаччині з часу здобуття нею незалежності. У період першого етапу, під час другого перебування при владі В.Мечіара з 1995 р., інституціональною проблематикою національних меншин займалася Рада національностей при уряді Словаччини. Вона мала дорадчий статус, була консультаційним органом, до якого за статутом входили представники усіх національних меншин. Усупереч статуту серед членів Ради переважали державні службовці, представники титульного етносу. 1995 р. створено посаду Уповноваженого для групи осіб, що потребують особливої допомоги. До компетенції Уповноваженого входило і вирішення ромського питання. Однак на цьому етапі не було утворено дієвого механізму забезпечення реалізації етнонаціональної політики Словаччини.

Завершення інституціонального оформлення етнонаціональної політики СР відбулося на другому етапі її становлення, який охоплює період з 1998 до 2004 р. Саме тоді було остаточно сформовано розгалужену систему консультаційних і координаційних державних органів, зокрема створено парламентський комітет з прав людини, національностей і жінок; департамент розвитку меншин при секції уряду з прав людини, національностей та регіонального розвитку; запроваджено посаду віце-прем’єра з євроінтеграції, прав людини і національних меншин. Упродовж цього часу відбулася реорганізація інституту Уповноваженого з ромських питань, а в 2002 р. створено інститут омбудсмена.

У четвертому розділі “Національні меншини Словаччини у сучасному політичному просторі” розглянуто позиції політичних партій щодо етнонаціональної політики, досліджується процес виникнення та оцінюється ефективність діяльності меншинних політичних партій, зокрема угорців і ромів, аналізується сучасний стан розвитку інституцій, які представляють інтереси українців і русинів Словаччини.

У першому підрозділі “Етнонаціональна проблематика у програмних документах політичних партій” зазначено, що у дискурсі словацьких політичних партій проблеми, пов’язані зі становищем національних меншин, етнонаціональною політикою країни більш інтенсивно почали з’являтися лише після 1998 р. У період з 1993 до 1998 р. етнонаціональні питання не були окремою складовою політичних програм, за винятком програм політичних партій угорської меншини. У той час лідери словацьких політичних партій порушували питання національних меншин передусім у площині, що стосувалися взаємин із угорською меншиною. Політичні партії правлячої коаліції очолюваної прем’єром В.Мечіаром, обмежувались деклараціями рівноправності представників словацького етносу та національних меншин. Частина опозиційних політичних партій, які згодом сформували демократичну владу узагалі не торкалися етнонаціональної проблематики у своїх передвиборчих компаніях та відповідних партійних документах.

Надзвичайно важлива і складна для Словаччини ромська тематика з’являється у документах політичних партій пізніше. Її поява спричинена зростаючою міграцією словацьких ромів до країн ЄС, переважно до Великобританії та скандинавських країн з другої половини 90-х рр. ХХ ст. Уперше про нагальність вирішення ромського питання заявила Партія лівих демократів (ПЛД), запропонувавши у своїй програмі 1994 р. досить загальне формулювання “про створення додаткових робочих місць і покращення освітнього рівня ромської меншини”. Свій підхід мала Угорська коаліційна партія (УКП), яка виступала за залучення активістів ромської меншини до процесу прийняття рішень з проблемних питань, що безпосередньо їх стосуються, відзначала потребу у державній підтримці розвитку ромських шкіл тощо.

Зроблено висновок, що власну цілісну концепцію етнонаціональної політики із визначеними цілями, пріоритетами та етапами її виконання не запропонувала у своїй політичній програмі жодна з політичних партій Словаччини з часу проголошення незалежності, за винятком УКП. Остання переважно акцентує увагу на проблемних питаннях, пов’язаних із угорською меншиною і словацькими ромами. Ромську проблематику частково порушила у своїх програмних документах партія Альянс нового громадянина (АНГ). Таким чином, більшість словацьких політичних партій питання формування інституційної структури, правових основ словацької етнонаціональної політики не відносили до категорії першочергових завдань. Тому, можемо констатувати, що роль політичних партій у творенні засад етнонаціональної політики була незначною.

У другому підрозділі “Політична репрезентація угорської меншини” міститься аналіз діяльності та впливу політичних партій угорців на політичний процес Словаччини. УКП - єдина політична сила, яка представляє інтереси угорської меншини. Відзначено, що вона виникла як реакція на ухвалені парламентом зміни до виборчого закону, які ставили участь угорських партій в парламентських виборах 1998 р. у невигідне становище. Нове положення закону забороняло тимчасові блокові об’єднання політичних партій для участі у виборах.

У парламентських виборах до Народної Ради СР 25–26 вересня 1998 р. УКП отримала 9,12 % голосів і 15 мандатів у парламенті, що було значним здобутком партії. Правляча коаліція була створена демократичними політичними партіями, що сформували уряд на чолі з прем’єром М.Дзуріндом. Б.Бугар охарактеризував вступ угорської партії до владної коаліції, як символічне “примирення словаків та угорців”. Вже в ході коаліційних переговорів стало зрозуміло, що майбутні партнери мають різні підходи до окремих питань політичного, соціально-економічного, і етнополітичного розвитку країни.

Представники угорської меншини виступали за продовження демократичних змін у реформуванні словацького законодавства. На розгляд парламенту депутати УКП у 1999 р. представили питання про внесення змін до преамбули Конституції СР, що не було ухвалене. Інші ж пропозиції УКП – ратифікація Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, заснування інституту омбудсмена – зустріли цілковиту підтримку правлячої коаліції. Водночас депутати угорської меншини виступали за розширення повноважень органів місцевого та крайового самоврядування, однак ухвалена адміністративно-територіальна реформа 2001 р. стала для них серйозним розчаруванням. Вимога про створення окремої територіально-адміністративної одиниці для угорського населення Словаччини розцінювалася і опозицією, і коаліцією як небезпечні автономістські домагання. Небажання УКП переглянути свою позицію та відмова інших словацьких політичних сил піти на компроміс, спричинили політичну кризу. Врегулювання кризи уможливили лише тривалі дискусії в лавах УКП і перегляд нею свого рішення про вихід із правлячої коаліції. Визнаючи пріоритетність євроінтеграційного і трансатлантичного курсу було вирішено змінити позицію партії.

Після парламентських виборів 2002 р. жодна з політичних партій не ставила під сумнів участь політичної партії угорців Словаччини у формуванні влади. УКП за результатами виборів виявилась другою найсильнішою політичною партією. Політики угорської меншини вважали, що посаду спікера словацького парламенту здобуде лідер УКП Б.Бугар. За встановленою вже парламентською традицією її обіймає представник другої найсильнішої коаліційної партії. Так, за результатами парламентських виборів 1998 р. спікером було обрано Й.Міґаша, депутата від ПЛД. Коаліційні партнери кандидатуру Б.Бугара не підтримали, а посаду спікера отримав представник партії Християнсько-демократичний рух (ХДР). Аргументом коаліційних партнерів, було те, що значна частина словацького суспільства не готова сприйняти обрання на посаду голови парламенту особи угорської національності.

Зроблено висновок, що УКП є найстабільнішою політичною силою словацької політичної сцени, як з погляду внутрішньої організації, дотримання коаліційних угод, так і з точки зору постійної підтримки електорату. У рамках правлячої коаліції УКП відіграла стабілізуючу роль, відмовилась від співпраці з опозицією на користь співпраці з коаліційними партнерами, послідовно підтримувала реформи уряду М.Дзурінди (1998-2002, 2002-2006). Автор відзначає, що хоча у своїй діяльності УКП ставить акцент на проблематиці угорської меншини, її практична політика у багатьох питаннях політичного, соціального, економічного розвитку, політичний стиль і принциповість, завоювали прихильність етнічних словаків. Лідери партії не підтримували протиправні чи антидемократичні дії. УКП ніколи не об’єднувалася з антидемократичними, радикально-націоналістичними силами, підтримала ухвалення важливих реформ в економічній сфері та державному управлінні.

У третьому підрозділі “Ромський фактор у політичному процесі Словаччини” дисертантка розглядає питання політичної мобілізації ромської меншини. Хоч перша згадка про ромів на території Словаччини датується ХІV ст., частина населення СР і сьогодні сприймає їх за чужинців, які не належать до словацького і угорського середовища.

Саме Оксамитова революція 1989 р. принесла демократичні зміни, які сприяли політичній інституалізації ромської меншини. У листопаді 1989 р. неурядова організація Ромська громадська ініціатива (РГІ) підтримала процеси демократизації, чим привернула увагу і здобула підтримку ромів. Ромська меншина, яка вважалися “опорою комунізму”, приєдналася до громадських акцій на підтримку демократичних сил. У 1990 р. РГІ була зареєстрована як політична партія і після розпаду ЧСФР залишалася найбільш помітним представником інтересів ромів Словаччини. Основними програмними цілями було визнання ромів і гарантування їх рівноправного становища у суспільстві. РГІ також звертала увагу на соціально-економічні, освітні проблеми ромського населення.

Окрім зазначеної партії, створювались також інші ромські політичні партії, які проте не мали суттєвого впливу. Більшість з них мали статус регіональних політичних об’єднань, деякі навіть не намагалися зареєструватись. Попри те, що ромська меншина становить приблизно десяту частину населення, за увесь період незалежності Словаччини, ромським політичним партіям не вдалося здобути вагомої підтримки електорату і бути представленими хоча б одним депутатом у парламенті. На думку автора, значна кількість ромських політичних партій розпорошує голоси ромських виборців. Тим самим, зменшуючи шанси на їх політичне представництво у парламенті. Розуміючи необхідність об’єднання, такі спроби лідерами словацьких ромів здійснювалися неодноразово, проте практично усі закінчилися поразкою. Формування і розвиток ромських політичних партій Словаччини характеризується сильною роздробленістю сил, існуванням великої кількості малих, взаємно конфронтуючих, роз’єднаних суб’єктів із мінімальним політичним впливом, представлених непрофесійними і досить часто надміру амбіційними лідерами.

У четвертому підрозділі “Українці та русини у політичному просторі Словаччини” визначено основні причини, які призвели до розколу української меншини і появи русинського руху. Поділ української меншини на дві групи з відмінною етнічною ідентифікацією став реальністю після падіння комуністичного режиму в Чехословаччині у 90-х рр. ХХ ст. За даними останнього чехословацького перепису населення 1991 р., вперше за післявоєнний період 16 чол. ідентифікували себе русинами, а 13 осіб – українцями. Водночас 49 осіб заявили, що їхньою рідною мовою є русинська.

Автор наголошує на тому, що не існує жодних об’єктивних критеріїв за якими вдалося б розрізнити українців та русинів. Адже русини і українці Словаччини проживають на спільній території, поділяють спільну історію, культуру, традиції, релігію, у спілкуванні використовують єдиний діалект. Дослідники питання не ставлять під сумнів спільність етнічного походження українського народу та населення північно-східної Словаччини, яке самовизначається як русини.

До основних чинників, які сприяли поділу української меншини, віднесено незавершеність процесу формування етнічної ідентичності, незадовільний стан і розвиток національної освіти, посилення природних асиміляційних процесів, обмеженість сфери використання української мови в Словаччині, мінімальні зв’язки з Україною, дезінтегруюча роль окремих лідерів меншини. На основі аналізу сучасного стану української меншини зроблено прогноз про посилення асиміляційних процесів, а звідси й кількісного зменшення українців Словаччини.

У висновках узагальнюються основні положення та результати дослідження.

Формування етнонаціональної політики незалежної Словацької Республіки та втілення її на практиці пов’язане із впливом багатьох чинників. До найважливіших факторів автор відносить негативні наслідки етнополітики минулого. Це зокрема політика геноциду Словацької Республіки (1939-1945) щодо євреїв, ромів; післявоєнна комуністична етнонаціональна практика “переселення” німців, угорців, українців, ігнорування комуністичною владою ЧССР потреби вирішення ромcької проблеми.

Визначено два основних етапи становлення словацької етнонаціональної політики: націонал-популістський, який характеризувався переважанням радикально-націоналістичної риторики, посиленням авторитарних тенденцій в державному управлінні, нехтуванням правами національних меншин, втіленням дискримінаційної меншинної політики у період правлячої коаліції на чолі з В.Мечіаром; і ліберально-демократичний для якого притаманні позитивні зміни в етнонаціональній політиці. Політична воля словацької еліти, євроінтеграційні прагнення суспільства суттєво вплинули і на зміну підходу влади до вирішення етнонаціональних питань. Упродовж зазначеного періоду відбувається перегляд законодавства, що регламентує етнонаціональну сферу, ратифікуються основні міжнародні договори в сфері захисту прав національних меншин. Приведення словацького законодавства у відповідність до вимог правової системи ЄС наповнює ентонаціональні процеси якісно новим змістом. Відбувається остаточне завершення формування інституційно-правових засад етнонаціональної політики СР у відповідності з міжнародними та європейськими стандартами. Позитивні зрушення були відзначені міжнародною спільнотою, передусім європейськими інституціями. Унаслідок досягнутого прогресу Словаччина отримала запрошення на вступ до ЄС і увійшла до його складу1 травня 2004 р.

Доведено, що дві національні меншини Словаччини – угорська і ромська, вийшли на політичний рівень самоорганізації. Однак лише угорська меншина політично представлена в словацькому парламенті. Наголошено на основних причинах, які перешкоджають успішній мобілізації і політичній участі ромської меншини. Дисертантка робить висновок про те, що незавершеність процесу формування етнічної ідентичності є головною причиною неуспішності політичної мобілізації словацьких ромів. Етнічна ідентичність ромів досить невиразна. Складність полягає в тому, що самі роми не асоціюють себе із певною етнічною групою, а ідентифікують себе передусім із родиною, кастою чи іншими соціальними групами, до яких належать. Відсутність сильної етнічної ідентичності є ключовою причиною незавершеності процесу політичної мобілізації ромів не лише в Словаччині, але й в інших країнах ЦСЄ (Болгарії, Румунії, Польщі). Наскільки значною була кількість зареєстрованих ромських об’єднань, політичних партій з 1990 по 2004 р., настільки ж слабкою виявилась їх структурна організація і життєздатність.

Значна частина національних меншин перебуває на етапі асиміляції, серед них зокрема русини та українці. Особливо негативний вплив на стан і розвиток українців Словаччини, окрім проблем, пов’язаних із фінансовою підтримкою життєдіяльності їх громад, справляє обмеженість культурних та особистісних зв’язків із Україною, брак системної підтримки з боку української держави та осередків громадянського суспільства. Задля покращення становища української та русинської меншин, з метою розвитку співпраці зі Словаччиною, а також заради поширення інформації про нашу державу, пропонується розробити і запровадити, фінансовані Україною, довгострокові грантові програми для наукових досліджень, культурних обмінів, здійснення інших проектів, спрямованих на встановлення зв’язків між представниками неурядових громадських організацій. Такі заходи сприятимуть подальшому розвитку добросусідських взаємин із Словаччиною, обміну досвідом активних груп громадянських суспільств наших країн, поширюватимуть якісну інформацію про політичні, культурні події в сучасній Україні тощо. Цільовою групою даних проектів повинні бути не лише представники української але й русинської меншини, а також інші громадяни Словаччини незалежно від їх національної приналежності.

Словацькі євроінтеграційні досягнення, так само як прорахунки та здобутки етнонаціональної політики можуть слугувати орієнтиром для України. Нами вбачається доцільним використання українськими владними структурами словацького досвіду формування інституційно-правових засад меншинної політики. Зокрема, позитивним було б прийняття Україною базового закону проти усіх проявів дискримінації, заснованого на антидискримінаційних директивах ЄС. Бажаним видається перехід від бюджетної форми фінансування діяльності національно-культурних товариств до грантової підтримки культурно-освітніх проектів національних меншин. Ефективність саме таких підходів засвідчує етнополітична практика Словацької Республіки.

Основні положення дисертації викладено в таких працях:

1. Лазар Н.В. Дилеми посткомуністичних перетворень: досвід Словаччини // Політологічні та соціологічні студії: Збірник наукових праць. – Чернівці: Прут, 2002. – Том ІІ. – С. 224–232.

2. Лазар Н.В. Роми в Україні та Словаччині: особливості етнонаціональної політики держав проживання // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2003. – Вип. 173-174. – С. 365-374.

3. Лазар Н.В. Становище німецької меншини в Україні, Польщі та Словаччині (спроба порівняння) // Етнічна історія народів Європи. Німці в етнокультурному просторі України. – Київ: УНІСЕРВ, 2004. – Вип. 16. – С. 84-89.

4. Лазар Н.В. Інституційні механізми здійснення політики в сфері міжнаціональних відносин (на прикладі Словаччини та України) // Идентичность и толерантность в многоэтничном гражданском обществе. Материалы III-его международного семинара Алушта 11 – 14 мая 2004. – Алушта, 2004. – С. 127-131.

5. Лазар Н.В. Роль єврорегіонів у розв?язанні етнонаціональних проблем (на прикладі єврорегіону “Карпати”) // Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірник наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 238–246.

6. Лазар Н.В. Закономірності та особливості політико-правового статусу національних меншин Словаччини та України // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2005. – Т.10-11. – С. 397 – 407.

7. Лазар Н.В. Українська та русинська національні меншини Словаччини в трансформаційний період // Буковинський журнал. – 2005. - № 4. – С. 90–100.

8. Лазар Н.В. Діяльність органів державної влади Словацької Республіки з питань етнонаціональної політики // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Політологія. Соціологія. Філософія. – Ужгород: Вісник Карпат, 2005. – Вип. 3. – С. 202-210.

9. Лазар Н.В.