Однак життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було обєктивно неможливим. По-перше, чітко розробленої схеми запровадження федеративного устрою, бодай на теоретичному рівні не існувало. Кожна з партій мала власне уявлення щодо механізмів створення федерації і пропонувала свої варіанти її функціонування. По-друге (головне), перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного чи навіть кількох потенційних субєктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”. Центр, природно, прагнув пригальмувати зростання національно-визвольних рухів у регіонах, залишити багато де що незмінним, зокрема, цілісність держави. Не спостерігалося активної підтримки руху до федеративної мети (ідея сама по собі, здавалося, була достатньо популярною) в національних регіонах, чим почасти можна пояснити неготовність лідерів національно-державних утворень позитивно зреагувати в листопаді–грудні 1917 р. на заклики Центральної Ради до федеративного переустрою Росії.

Що торкається іншої альтернативи – розбудови самостійної незалежної держави, то, безумовно, з теоретичної точки зору цей шлях виглядає більш логічним, ніж попередній. Підтвердженням цього може слугувати той факт, що попри свої федералістські переконання, український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений, лідери українського руху не змогли вчасно скористатися піднесенням національних почуттів широких мас навесні-влітку 1917 р., а навпаки, своєю поміркованістю пригальмували його. Водночас їхнє спочатку відкрито вороже сприйняття ідеї самостійності України формувало у свідомості населення негативне ставлення до неї, чому проголошення незалежності ІV Універсалом не знайшло розуміння з боку широкого українського загалу і не сприяло піднесенню національно-визвольного руху.

В цілому, за доби Центральної Ради українські партії розробили власну модель суспільно-політичного розвитку України, як альтернативну варіантам, запропонованим спочатку Тимчасовим урядом, а згодом РНК, що зумовило наявність перманентних, інколи ззовні прихованих, напруженості та конфліктності в стосунках із центральними владними установами.

Альтернативні погляди на перспективу державотворення призвели до оформлення всередині українських партій окремих фракції з відмінними від основних програмних настанов орієнтаціями. За доби Центральної Ради першого організаційного розколу зазнали найвпливовіші партії – УПСР і УСДРП. З першої у листопаді 1917 р. виділилася фракція “конфедералістів”, члени якої не поділяли автономістичних поглядів основної частини партії, увійшовши згодом до новоствореної Української партії соціалістів-самостійників. Причиною внутріпартійних розбіжностей в УСДРП та оформлення її лівої течії в окрему партію з подальшим входженням до КП(б)У стало різне ставлення до можливих форм організації влади – перехід частини її членів на радянську платформу.

Третій розділ “Українські партії і проблема вибору перспектив суспільно-політичного розвитку в умовах Гетьманату П.Скоропадського” присвячено аналізу внутріпартійного та міжпартійного життя українських партій за доби Української Держави.

У підрозділі 3.1. “Ставлення суспільства та українських партій до гетьманського варіанту політичної системи” розглядається позиція різних політичних сил щодо гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. і новоствореної Української Держави, перебіг внутріпартійних дискусій при визначенні тактичної лінії партій.

П.Скоропадський, прийшовши до влади в результаті державного перевороту, прагнув втілити в життя власну модель національно-державного будівництва, що стала альтернативою республікансько-демократичному устрою УНР, радянській системі влади та поміщицько-самодержавному режиму білого руху. Дана модель базувалася на консервативній ідеї і передбачала встановлення авторитарного режиму та відновлення приватної власності. Соціальною базою гетьманського перевороту стали землевласницькі та підприємницькі кола, а також заможне селянство, яке виступало проти аграрної політики Центральної Ради. Саме ці соціальні прошарки українського суспільства позитивно сприйняли зміну влади в країні, вважаючи гетьмана репрезентантом своїх інтересів і сподіваючись на те, що новостворена гетьманська держава стане захисником і гарантом забезпечення цих інтересів. Партійні з’їзди Союзу земельних власників і Протофісу яскраво засвідчили, що представники цих верств були готові співпрацювати з гетьманом у напрямі зміни попередньої державної політики. В свою чергу й гетьман розглядав ці сили як державну основу й планував спиратися саме на них при проведенні урядової політики.

Водночас програма гетьмана суперечила політичним доктринам більшості українських партій, які вважали себе захисниками інтересів робітників і селянства. Ця обставина зумовила їхню відмову від участі в гетьманському уряді, що змінило розстановку політичних сил у країні. До влади прийшли праві консервативні партії, які за часів Центральної Ради не брали участі в формуванні державної політики (Всеукраїнський союз земельних власників, Протофіс, кадети). Ліві та лівоцентристські українські політичні партії, що напередодні гетьманського перевороту займали провідне становище в політичній системі України, були усунуті від влади і опинилися поза урядовою діяльністю, стали в опозицію щодо гетьманського режиму. Водночас єдності між цими партіями не спостерігалося – кожна з них оцінювала політичну ситуацію та обирала тактику відповідно власних програмних настанов. Дедалі давали знати й певні розбіжності всередині практично кожної партії. Якщо більшості партій удалося залагодити ці суперечності і виробити загалом спільну платформу дій, то УПСР розкололася на дві частини. Наслідком розколу стала поява нової партії – УПСР(боротьбистів).

В цілому окреслилися дві основні позиції щодо Гетьманської держави. Більшість українських політичних партій (УСДРП, УПСФ, УПСР(ц.т.), УПСС, УТП, УДХП) стала у легальну опозицію щодо гетьмана та його уряду, припускаючи можливість за певних умов піти на співробітництво з режимом. Заради збереження здобутків української державності вони спочатку відкидали ідею збройного повстання проти гетьмана і шляхом легальних форм боротьби сподівалися вплинути на нього та його уряд через опозиційні структури (УНДС, а згодом УНС). Єдиною партією, яка з перших днів перевороту зайняла відкрито ворожу позицію щодо Гетьманської Держави, була новостворена партія – партія боротьбистів. Вона відкидала будь-яку можливість співробітництва з гетьманом, перейшла на нелегальне становище і розпочала підготовку повстання з метою повалення гетьманського режиму. Таким чином, консолідації опозиційний сил на цьому етапі не відбулося.

У підрозділі 3.2. “Роль українських партій в громадсько-політичному житті Української Держави та її ліквідації” висвітлено тактику українських партій в умовах гетьманату П.Скоропадського.

Не отримавши підтримки українських національних сил, П.Скоропадський змушений був спиратися в своїй політиці на праві політичні партії, для яких необхідність розбудови незалежної Української Держави не була основоположним партійним принципом. Самостійність України вони сприймали як вимушений крок, тимчасову альтернативу більшовицькій Росії. Тому, зі зміною міжнародної ситуації більшість членів цих партій підтримали ідею відродження “єдиної неподільної небільшовицької Росії”. Винятком була лише Українська демократично-хліборобська партія, але вона ніколи не була урядовою партією і реального впливу на формування поточної політики не мала. Курс же урядових партій не сприяв консолідації суспільства, а навпаки, вів до його поляризації.

Гострота соціальних і національних відносин у країні, наявність альтернативних підходів щодо їхнього розв’язання спричинили внутріпартійні розбіжності, наслідком яких ставали поява опозиційних груп і окремих фракцій всередині партій, організаційні розколи політичних партій і оформлення на їх основі нових. Характерним стало те, що ці розколи зазнали партії, які займали протилежні фланги політичного спектру – сама “ліва” УПСР і сама “права” Всеукраїнський союз земельних власників. При чому і в тому, і в іншому випадку від партій відокремлювалися фракції, що стояли на лівіших позиціях порівняно з основними частинами партій.

На базі лівої фракції УПСР (“лівобережної”) оформилася перша українська ліворадикальна партія – партія боротьбистів, яка в своїй політичній платформі тяжіла до основних засад більшовизму. Так, вперше на дійсно масштабному, партійному (а не лише фракційному) рівні заявив про себе український націонал-комунізм. Близьку до боротьбистів позицію в питаннях партійної тактики щодо гетьманського уряду займала й ліва течія в УСДРП, яка влітку 1918 р. оформилася в окрему фракцію “незалежних”, залишаючись в межах партії. Розкол Всеукраїнського союзу землевласників відбувся на другому партійному з’їзді в жовтні 1918 р., коли опозиційна група делегатів, не погодившись із ухваленою аграрною програмою партії та антиукраїнською промовою В.Пуришкевича, провела свій власний з’їзд, проголосивши утворення нового Всеукраїнського союзу хліборобів-власників (селян).

В цілому характерною рисою партійного життя в 1918 р. став певний занепад організаційної діяльності українських партій, скорочення їхньої чисельності та кількості місцевих осередків. Не останню роль у цьому відіграло те, що вони втратили провідне становище в політичній системі України, яке мали за часів Центральної Ради. Окремі їх члени зазнавали переслідувань з боку влади, а боротьбисти взагалі знаходилися поза законом і з ними влада вела відкриту боротьбу (так само як і вони проти неї). Найбільш негативно несприятливі політичні умови позначилися на нечисленних і маловпливових партіях. Зокрема, відсутність розгалуженої сітки партійних осередків призвела до майже фактичного припинення партійної діяльності на місцях Української трудової партії (УТП). Частина колишніх трудовиків разом із безпартійними українськими елементами у листопаді 1918 р. заклали нову партію – Українську націонал-демократичну партію (УНДП), яка стала на більш помірковані позиції в порівнянні зі своєю попередницею. Наприкінці 1918 р. припиняє своє існування Українська федеративно-демократична партія (УФДП), прихильність якої до автономістсько-федералістської ідеї на той момент не могло знайти загальної підтримки. Організаційні труднощі були наслідком глибинних процесів, що проходили всередині українських партій на ідеологічному та тактичному рівнях – пошук власної позиції щодо політичної системи гетьманату П.Скоропадського.

Під впливом подальшого загострення соціальних проблем, стихійних селянських повстань і страйків робітників у середовищі лівих українських партій визрівала ідея організації загального повстання проти гетьмана. Ініціаторами і “душею” повстання виступили В.Винниченко і М.Шаповал, яким поступово вдалося схилити на свій бік спочатку власні партії, а згодом і УНС та створити Директорію. Однак загальне повстання проти гетьманської влади не можна вважати суто “директоріантським”, бо воно обєднало кілька потоків і стало наслідком, насамперед, невдоволення широких верств селянства і робітництва, що знаходилися під впливом різних політичних сил, соціально-економічною політикою гетьмана. Зокрема, окрему від Директорії повстанську діяльність проводили боротьбисти та Українська партія лівих соціал-революціонерів (УПЛСР), які часто координували свої дії з більшовиками (особливо остання). Антигетьманське повстання ліквідувало Українську Державу і розпочало новий етап Української революції. Серед учасників революційних подій і серед науковців, як вітчизняних, так і зарубіжних, ніколи не існувало однозначної оцінки доцільності проведення антигетьманського повстання. Ця дискусія точиться вже майже століття і навряд коли-небудь вдасться дійти до єдиного знаменника, бо певною мірою кожний з опонентів має рацію в своїх доводах. Говорячи, безпосередньо, про роль українських партій в організації цього повстання, слід визнати, що іншого перебігу подій не могло бути. Тактика партій, поведінка лідерів були детерміновані їхніми партійними доктринами і настановами, відповідно яким заперечувалася державна модель Української Держави, а також природною реакцією на стихійні народні повстання. Іншого шляху розвитку, крім повстання, в їхньому розумінні й бути не могло.

У четвертому розділі “Альтернативи державотворення доби Директорії УНР і детермінанти партійних тенденцій (внутріпартійних розколів і міжпартійних блоків)” проаналізовані “уенерівська” та націонал-комуністична моделі соціального і державного розвитку України, спроби втілення їх в життя.

У підрозділі 4.1 “Міжпартійна та внутріпартійна боротьба всередині урядового табору щодо вибору принципових засад національного поступу” висвітлено перебіг внутріпартійних і міжпартійних дискусій в процесі державотворення доби Директорії УНР.

Прийшовши до влади в грудні 1918 р. Директорія, на відміну від своїх попередників Центральної Ради та гетьмана П.Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення. Політичні сили, які її утворили не мали спільної платформи національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади – від радянської системи до традиційно- парламентської моделі європейського типу. В результаті довготривалої та детальної дискусії був теоретично розроблений і третій шлях – “трудовий принцип” державного управління, за яким мала створитися така вертикаль влади: на місцях – губернські та повітові трудові Ради, а в центрі – Конгрес трудового народу. Провідники УНР були щиро переконані – “трудовий принцип”, як влада всього трудового народу, на противагу більшовицькій диктатурі пролетаріату був адекватнішим тогочасній політичній ситуації. Насправді реалізація цього принципу виявилася важкоздійсненою. На місцях всю повноту влади мали комісари і військові коменданти, які діяли від імені Директорії, а до запровадження трудових Рад відновлювалися демократичні органи самоврядування – волосні ради та земства.

“Трудовий принцип” підтримували не всі українські партії, помірковані та консервативні партії залишилися на загальнодемократичних позиціях, відстоюючи ідеї загального виборчого права та парламентаризму. Наявність цих різновекторних орієнтирів не давала можливості Директорії виробити чітку державницьку стратегію, бо, опинившись між лівими та правими, протягом всього часу свого існування вона намагалася визначитися, що варто покласти в основу державного будівництва – “трудовий принцип” чи “загальне виборче право”. Залежно від того, які політичні сили формували урядовий курс, залежало й визнання пріоритетності того чи іншого принципу державного управління. Формально в серпні 1919 р. Директорія УНР остаточно визначилася, що в основі державного будівництва має лежати принцип парламентаризму. Однак, проголошення нею того чи іншого принципу слід розглядати лише як декларацію намірів, оскільки жоден із них внаслідок воєнно-політичних обставин так і не втілився в життя. Коливання внутрішньополітичного курсу Директорії УНР напряму залежало від зовнішніх орієнтирів тієї чи іншої політичної сили. Ті політичні партії, що виступали за пріоритетність стосунків із Антантою, стояли на позиції парламентаризму. Ті, що схилялися до союзу з Радянською Росією, відстоювали радянські форми влади (трудові ради, народні ради тощо).

Пошук принципів державного будівництва призводив і до гострих внутріпартійних дискусій та внутріпартійного протистояння, в наслідок чого утворювалися окремі фракції та групи всередині партій. Насамперед, це торкнулося провідних соціалістичних партій УСДРП і УПСР. Різниця у поглядах на можливу форму влади стала основною причиною розколу УСДРП на VІ Конгресі, коли оформлена напередодні фракція “незалежних” проголосила себе окремою партією, виступивши за необхідність запровадження радянської системи влади. Відсутність ідейної єдності в УПСР яскраво виявилася на Трудовому Конгресі, коли будучи найчисельнішою фракцією, есери не змогли зреалізувати свою кількісну перевагу, розколовшись на групи, члени яких підтримали різні резолюції, що відстоювали потребу реалізації протилежних форм влади. На початку літа 1919 р. частина есерів правого крила (відкидала “трудовий принцип” і підтримувала гасло грошового відшкодування за землю) вийшла з партії, зорганізувавшись у Селянську соціалістичну партію, яка стала в опозицію щодо політики Директорії УНР.

Гострі суперечності серед провідних українських партій щодо внутріполітичного устрою та курсу зовнішньої політики держави призводили до того, що Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди у суспільстві. Згадані фактори внутріполітичного й соціального характеру мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України.

Восени 1920 р. на терені України припинили свою діяльність більшість українських політичних партій. ЦК УСДРП переніс свою діяльність за кордон, а члени УПСР, які залишилися в радянській Україні, зазнали арештів і переслідувань. До польського міста Тарнова емігрувала більшість членів УПСФ та залишки інших українських партій. На терені України залишилися лише окремі партійні діячі, більшість з яких пізніше була репресована.

У підрозділі 4.2 “Націонал-комуністична модель соціального і державного розвитку та спроби втілення її в життя” досліджується феномен українського націонал-комунізму.

Неприйняття політичного та соціального курсу Директорії УНР рядом лівих українських партій (боротьбистів, борьбистів, незалежних есдеків) зумовила їхній перехід до опозиції щодо урядового курсу, а згодом і збройну боротьбу проти неї. Ці партії перейшли на радянську платформу і прийняли основні постулати більшовизму в соціально-економічній сфері, зумовивши сплеск такого явища як український націонал-комунізм.

Український націонал-комунізм формувався в контексті революції і його виникнення було викликано об’єктивними умовами, насамперед, гостротою соціальних проблем, подальшою диференціацією українського суспільства, а також значним впливом російської соціал-демократії взагалі й більшовиків, зокрема. Він виник і розвивався як історична спроба поєднати в політиці та на практиці вимоги національного відродження з основними принципами комуністичного вчення.

Українські націонал-комуністичні партії (боротьбисти, незалежні есдеки, борьбисти, укапісти) мали власний погляд на шляхи національно-державного будівництва в Україні, відмінний від більшовицького. Вони вважали себе представниками місцевих комуністичних сил і маючи значну підтримку серед населення, претендували на владу в Україні, що привело до протистояння з більшовиками, які домагалися власної партійної монополії. На етапах боротьби за встановлення радянської влади, прагнучи посилити позиції власної партії в українському суспільстві, більшовикам було вигідне співробітництво з націонал-комуністичними партіями. З встановленням же радянської влади, маючи в своїх руках всі державні прерогативи та інститути (уряд, армію, репресивний апарат), більшовики могли собі дозволити не тільки не включати представників українських партій до уряду, а навіть не інформувати їх щодо своїх намірів. Останні залучалися до урядової діяльності лише в кризові для радянської влади моменти, коли їхній авторитет і вплив на селах використовувався для збереження цієї влади. А відтак участь українських комуністичних партій в уряді носила більше формальний, “декоративний” характер, бо вагомих реальних важелів впливу на державну політику їх представники не мали. Крім того, ці партії постійно зазнавали переслідувань і репресій з боку правлячої партії.

З одного боку непоступливість більшовиків у питанні допущення до урядової діяльності українських партій, а з іншого – масові повстання селян проти їхньої політики навесні 1919 р. стали причиною розколу двох прорадянських партій – Української партії лівих соціалістів-революціонерів (УПЛСР) і Української соціал-демократичної робітничої партії (незалежних). Розкол першої відбувся на ІІ партійному з’їзді внаслідок прагнення більшості ЦК будь-якими засобами відмежуватися від повстанської діяльності частини членів партії, а саме основне – від лівих російських есерів, з якими більшовики ототожнювали УПЛСР. На думку керівництва партії організаційне відмежування від “активного есерства” та створення окремої УПЛСР(борьбистів) давало можливість задекларувати свою лояльність до радянської системи.

Причиною розколу УСДПР(нез.) став перехід партії від лояльної опозиції до відкритої збройної боротьби проти КП(б)У (міжпартійний договір УСДРП, УПСР(ц.т.) і УСДРП(нез.) про спільну боротьбу “з окупаційним урядом Х.Раковського” в квітні 1919 р.). Частина партії, не погодившись із партійним рішенням, виділилася в окрему партію – УСДРП(нез.-лівих), яка пізніше об’єдналася з боротьбистами і утворила спільну партію – Українську комуністичну партію (боротьбистів). УСДРП(нез.) на початку 1920 р. визнала помилковою свою тактику боротьби проти радянської влади і в січні реформувалася в Українську комуністичну партію (УКП).

На початку 1920 р. в Україні діяло три українські партії, які вважали себе комуністичними і претендували на владу разом із КП(б)У – УКП(б), УКП і УПЛСР(б). З метою усунення цих партій з політичної арени України була застосована тактика злиття з КП(б)У, що на практиці обернулося на їх поглинення, “асиміляцію”. Єдиною партією, яку більшовикам не вдалося зліквідувати до кінця революції, була УКП (проіснувала до 1925 р.). Рішення партійних лідерів на перехід членів їхніх партій до складу КП(б)У значною, вирішальною мірою зумовлювалося усвідомленням, що на 1920 р. іншої реальної альтернативи, крім радянської влади в Україні існувати вже не могло. З цієї позиції перехід до лав правлячої партії розглядався як шанс впливати на напрями урядової політики та коригувати її відповідно до національних інтересів і, таким чином, зберегти, принаймні, частково здобутки Української революції.

Висновки –

Проведений аналіз історіографії проблеми дозволив виявити провідні тенденції розвитку історіографії питання. Динаміка змін цілей, підходів, теоретико-методологічних засад, ступеня науковості досліджень даної проблематики дає можливість виділити чотири групи історіографічних джерел – “партійна історіографія” власне революційних років, зарубіжні видання 20-х – 80-х рр. ХХ ст., радянська історіографія, сучасна вітчизняна історіографія. Не зважаючи на те, що на сьогодні є значна кількість праць з партійної історії, проблема внутріпартійної та міжпартійної боротьби українських партій в контексті альтернатив революційної доби 1917-1920 рр. ще не була предметом окремого комплексного та системного дослідження, хоча має надзвичайно важливе значення для практики сучасного державотворчого процесу. Аналіз наявної історіографічної бази свідчить, що жоден із авторів не розглядав ідейно-політичні процеси, що проходили всередині партій через призму політичних альтернатив.–

Революційна доба 1917-1920 рр. стала періодом, коли різні політичні сили запропонували українському суспільству певні моделі подальшого поступу та вступили в жорстку боротьбу між собою за право реалізації власної альтернативи.

Основними альтернативними шляхами національно-державного розвитку України стали оформлення національно-територіальної автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки та будівництво самостійної незалежної держави. Обидві альтернативи мали об’єктивні підвалини, однак на початковому етапі революції вирішальним чинником стала автономістсько-федералістська позиція провідних українських політичних партій, представники яких складали переважну більшість у всіх представницьких органах Центральної Ради і формували основні засади державного курсу, тоді як самостійницькі переконання частини політичних діячів і партій не одержали скільки-небудь широкої підтримки. Тому слід констатувати, що реальною альтернативою був перший шлях, друга ж альтернатива спочатку знаходилася в латентному стані, поступово “дозріваючи” в суспільній свідомості. Однак реалії політичного життя, небажання загальноросійських центрів (Тимчасового уряду, а згодом РНК) йти назустріч природним національним інтересам українців привели до необхідності формування власної держави як найбільш адекватного шляху, що відповідав потребам розвитку української нації. Попри свої федералістські погляди, це змушений був врешті-решт визнати й український політичний провід, розпочавши процес розбудови самостійної держави. З того часу друга альтернатива перетворилася з латентної в реальну.

Іншою політичною альтернативою, яку висунула революція, став вибір типу організації влади – або парламентська демократія західного типу, або радянська влада більшовицького зразка. Спочатку українські діячі і партії єдино можливою формою організації влади вбачали скликання в Києві Сейму як законодавчого органу на принципах прямого, рівного, пропорційного і таємного виборчого права. З огляду на це всі українські партії підтримували ідею скликання Загальноросійських та Українських установчих зборів. Однак, подальша радикалізація настроїв основної маси населення, активізація діяльності більшовиків зумовила поширення ідеї влади рад серед широких прошарків суспільства. Українські соціалістичні партії не могли не реагувати на настрої власного електорату, тому всередині есерів і есдеків почали зявлятися прибічники радянської системи. З розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів.

Однією з визначальних політичних альтернатив революційної доби став більшовизм (як політична доктрина і система цінностей, що втілювалися в життя РСДРП(б) та КП(б)У). Прийшовши до влади в жовтні 1917 р. у Петрограді, більшовики претендували на загальноросійську владу і розглядали Україну як “сферу свого впливу”. Подібні претензії більшовиків робили неминучим конфлікт із українським національним проводом. Водночас частина висунутих більшовиками гасел дедалі більше знаходила собі прибічників серед селянства і робітництва. Постійне протистояння з більшовиками на фоні полівіння мас змушувала українські політичні партії ставати на лівіші позиції, коригувати власні національно-політичні доктрини та концепції.–

Головним суб’єктивним чинником альтернативних ситуацій є політичні партії, які виступають акумульованим репрезентантом політичних і економічних інтересів різних прошарків суспільства. Українська революція 1917-1920 рр. стала періодом, коли вперше склалися реальні умови для формування багатопартійності в Україні, протягом якого оформився фактично повний партійний спектр – від лівих до правих (понад 20 партій). Опинившись у сприятливих політичних умовах після повалення самодержавства, українські партії розгорнули активну діяльність і дуже скоро перетворилися на провідний чинник національно-демократичних процесів в регіоні, здобули політичну владу і отримали реальний шанс втілити в життя свої політичні програми. –

Всі форми державності, що існували в Україні протягом революційної доби 1917-1920 рр., були спробою реалізації партійних ідеалів і настанов тої чи іншої політичної сили. Створення Центральної Ради та її діяльність були втіленням уявлень щодо суспільно-політичного устрою провідних на той час українських партій лівої та центристської орієнтації, насамперед, УСДРП, УПСР, УПСФ. Праві, консервативні партії (Союз земельних власників та ін.) не підтримували політики Центральної Ради і стояли щодо її в опозиції.

Невідповідність запропонованої гетьманом П.Скоропадським моделі національної держави основним положенням політичних доктрин українських партій зумовила їхню опозиційність щодо новоствореного режиму, бо в їх розумінні вона суперечила інтересам широких верств селянства і робітництва. Водночас, різні партії по-різному визначали форми своєї опозиційності. Одні намагалися взяти на себе роль конструктивної опозиції і через направлення порад і вимог, участі своїх представників в управлінських структурах, а пізніше і в уряді, робили спроби скоригувати державний курс. Інші – з самого початку зайняли відкрито ворожу позицію і поступово дійшли до необхідності загального повстання проти гетьмана. Вичерпавши всі можливі способи впливу на формування урядової політики і не досягнувши бажаного результату, поступово всі українські партії підтримали ідею загального антигетьманського повстання і стали на чолі його.

Політичні сили, які створили Директорію, по-різному уявляли собі можливі моделі функціонування влади і наявні орієнтири розходилися у діаметрально протилежних напрямах. У процесі пошуку спільних позицій і спроб досягнення компромісу український провід розробив власний, третій шліх – “трудовий принцип” державного управління, який поєднував у собі демократичні засади і більшовицький класовий підхід. Однак то було скоріше абстрактно-теоретичне розв’язання нагальних проблем, насправді реалізація цього принципу виявилася важкоздійсненою і так і не була втілена в життя. Наявність різновекторних орієнтирів не давала можливості Директорії виробити чітку державницьку стратегію, бо, опинившись між лівими та правими, протягом всього часу свого існування вона намагалася визначитися з основоположним принципом державного будівництва. Гострі суперечності серед провідних українських партій щодо внутріполітичного устрою та курсу зовнішньої політики держави призводили до того, що Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди у суспільстві.

Поряд із “більшовицькою” та “унеерівською” альтернативою суспільно-політичного розвитку в Україні виникла й третя – націонал-комуністична, яка намагалася об’єднати ідею українського національного визволення з більшовицькою політичною доктриною. Появу цієї альтернативи слід розглядати як реакцію на поширення серед населення України радянських настроїв і спробу за умов наростання впливу більшовиків зберегти владу в “українських руках”. На націонал-комуністичні позиції перейшло ряд українських партій, зокрема, боротьбисти, незалежні есдеки, борьбисти, укапісти. Поділивши платформу більшовизму, ці партії вбачали своїм завданням захист національних інтересів українців шляхом відстоювання ідеї самостійної соціалістичної української республіки або входження її на рівноправних засадах до Всесвітньої Соціалістичної Федерації. Не маючи реальних важелів впливу на державну політику, ці партії не змогли зреалізувати свою модель національно-державного будівництва в Україні, в боротьбі за владу вони програли більшовикам, які застосували щодо них тактику “злиття”. –

Для процесу формування багатопартійності в Україні доби революції були характерні періодичні організаційні розколи партій (виникнення всередині партій фракцій з відмінною політичною платформою і подальшим оформленням окремих партій). В основі цих розколів лежали розбіжності програмного та тактичного характеру – різне розуміння окремими частинами партій можливих форм організації влади, моделей національної державності та методів і шляхів розвязання нагальних соціальних і політичних проблем. Причиною цих розбіжностей і різного розуміння була наявність різновекторних політичних альтернатив, що відбивало національні, соціальні, економічні інтереси тої чи іншої групи суспільства.

За часів революції майже всі українські партії на певному етапі розвитку пережили розколи. Найбільшу кількість розколів зазнали УПСР і УСДРП – найчисельніші та найвпливовіші партії революції. Це можна пояснити як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, серед яких домінуюче значення мали – слабкість організаційних партійних структур, відсутність єдиної позиції серед партійних лідерів щодо провідних засад державотворення, постійні коливання у визначенні пріоритетності в революції соціального чи національного чинників, гострота соціальних проблем. Не останню роль в цих “розкольницьких” процесах відігравав і так званий “більшовицький чинник”. Маючи фактично одну й ту ж соціальну базу з більшовиками, українські есери та есдеки знаходилися в постійному суперництві з ними за вплив на широкі маси селянства і робітництва. Загроза втрати свого електорату й змушувала частину членів цих партій приймати постулати політичної доктрини більшовизму, що, в свою чергу, робило неминучим партійні розколи.–

Політичні альтернативи, які породила революція, ставали причиною постійної перманентної міжпартійної та внутріпартійної боротьби щодо визначення моделі національно-державного будівництва України – автономна Україна в складі демократичної федеративної Російської республіки чи самостійна незалежна Українська Держава; парламент західноєвропейського зразка, ради робітничих, селянських і солдатських депутатів чи “трудовий принцип” організації влади; військово-політичний союз з Радянською Росією чи альянс із країнами Антанти; створення єдиного національного, соціалістичного чи комуністичного фронту і т.п. Відповіді на ці питання призводили до міжпартійного протистояння та внутріпартійних поділів і розколів. Саме напружена міжпартійна і внутріпартійна боротьба, яка розїдала зсередини український національний рух, і стала однією з основних причин поразки національно-визвольної боротьби під час революції 1917-1920 рр. –

Жодна з моделей державного будівництва, запропонована українськими політичними партіями, так і не була реалізована. Серед причин цього можна виділити наступні. Вони здебільшого не набули завершеного чіткого вигляду, залишилися на рівні ідейно-теоретичних настанов, не було розроблено механізму їх реалізації. Іншою істотною причиною стало те, що не всі вони адекватно відбивали настрої та прагнення широких верств населення. Величезну роль відігравали й постійні агресії з боку сусідніх держав, які не давали можливості зосередитися на розв’язанні внутрішніх проблем. Висловлюючи критичні зауваження на адресу українських партій, водночас, варто мати на увазі, що вони були першими, хто закладав підвалини української державності і, попри все, віддати їм належне. Без їхньої подвижницької діяльності була б неможлива сучасна українська держава. Не дивлячись на те, що основна мета революції – формування української самостійної держави не була реалізована, вона не зникла повністю, а продовжувала існувати в суспільстві в латентному стані. При виникненні сприятливих об’єктивних умов і оформленні політичних сил, які її репрезентували, вона була досягнута на наступному етапі політичного розвитку. –

Багатоплановість, невичерпність досліджуваної проблеми зумовлює необхідність подальшого опрацювання низки її важливих аспектів: поглиблення розробки загальних принципів і методів вивчення альтернатив суспільно-політичного розвитку; дослідження історії та функціонування українських консервативних партій; вивчення діяльності українських партій на регіональному рівні та ін.

Основний зміст та висновки дисертації викладені у публікаціях:

Індивідуальна монографія:

1. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 років: Монографія. – К.: Основа, 2005. – 311 с.

Рецензія: Головченко В. Україна багатопартійна: перша спроба // Історичний журнал. – 2006. - № 1. – С. 110-113.

Брошура:

2. Нарис історії Української демократично-хліборобської партії (1917-1920 рр.). – К.: ІПіЕНД, 2002. – 68 с.

Статті:

3. Принцип соборності та українські політичні партії (1918-1920 рр.) // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.): Збірник. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 162-170.

4. Боротьбисти і більшовики: співпраця та протиборство // Наукові записки / Збірник / Сер. “Політологія і етнологія”; Вип. 7. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 121-134.

5. Боротьбизм і проблеми становлення української державності // Наукові записки / Збірник / Сер. “Політологія і етнологія”; Вип. 9. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 95-99.

6. Основні політичні засади Української Демократично-Хліборобської партії // Україна: ретроспектива і перспектива: Збірник наукових праць. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 68-73.

7. Українське селянство та його партія: ідейно-політичні орієнтації революційної доби // Україна: минуле, сьогодення, майбутнє: Збірник наукових праць. К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 160-168.

8. Роль боротьбизму в Українській революції 1917-1920 рр. // Наукові праці Камянець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Камянець-Подільський: Камянець-Подільський державний педагогічний університет, 1999. – Т. 3(5). – С. 243-250.

9. Географія діяльності провідних політичних партій Центральної Ради // Україна: вчора, сьогодні, завтра: Збірник наукових праць. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С.143-150.

10. Організаційне оформлення партії боротьбистів і її діяльність в період гетьманщини // Студії з архівної справи та документознавства. – Т. 5. Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. – К., 1999. – С. 70-73

11. Український націонал-комунізм як ідейно-політична течія // Комуніст України. – 2000. - № 1. – С. 64-67.

12. Організаційне оформлення Української Демократично-Хліборобської партії та її програмові засади // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка, філософія”. – К.: КДЛУ, 2000. – Вип. 4. – С. 191-195.

13. Боротьбисти і більшовики: співпраця та противоборство // Історія України. – 2000. - № 40. – Жовтень. – С. 6-7.

14. Вплив поглядів В.Липинського на формування програмних засад Української демократично-хліборобської партії // Вячеслав Липинський в історії України. – К., 2002. – С. 80-88.

15. Становлення та розвиток багатопартійності в Україні в період Ценральної Ради // Наукові записки / Збірник / Сер. “Політологія і етнологія”; Вип. 18. – К.: ІПіЕНД, 2002. – С. 95-99.

16. Погляди М.Грушевського щодо державного та політичного устрою України // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2002. – С. 138-143.

17. Провідні українські політичні партії в Центральній Раді та їх регіональний вплив // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К.: Українська Видавнича спілька, 2002. – С. 238-247.

18. Тенденції розвитку багатопартійності в Українській Гетьманській Державі // Події і особистості революційної доби / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 109-148.

19. Політична програма та історія діяльності Української трудової партії (1917-1918 рр.) // Україна: вчора, сьогодні, завтра: Збірник наукових праць. – Запоріжжя, 2003. – С.187- 196.

20. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень – листопад 1917 р.) // Український історичний журнал – 2003. - № 4. – С. 22-29

21. Проблема формування гетьманського уряду і українські політичні партії // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. – Т. 6. – С. 133-138.

22. Оформлення українських консервативних партій та їх діяльність в період Гетьманату П.Скоропадського // Над Дніпром і Віслою. Україна і Польща в європейському вимірі – минуле і сучасність. Збірник наукових праць. – Київ-Торен, 2003-2004. - № 2-3. – С. 119-127.

23. Еволюція національних програм українських політичних партій (22 січня 1918 – 22 січня 1919 рр.) // Україна: від самостійності до соборності (22 січня 1918 – 22 січня 1919 років). Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 169-183.

24. Від автономії до незалежності (Еволюція національних програм українських політичних партій доби визвольних змагань 1917-1920 рр.) // Наукові записки / Збірник / Сер. “Політологія і етнологія”; Вип. 26. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 176-190.

25. Міжпартійна та внутріпартійна боротьба щодо вибору форми організації державної влади напередодні Трудового Конгресу (грудень 1918 – січень 1919 рр.) // Науковий вісник. – Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2005. - № 5 (17). – С. 109-120.

26. Бойова діяльність боротьбистів у 1918-1920 рр. // Наукові записки / Збірник / Сер. “політологія і етнологія”; Вип. 28. – К.: ІПіЕНД, 2005. – С. 106-119.

27. Українські політичні партії в 1917 році: чисельність, соціальний склад, регіональний вплив // Історичний журнал. – 2005. - № 6. – С. 63-73.

28. Аграрна програма Української демократично-хліборобської партії // Український селянин: Зб. наук. праць. – Черкаси: Черкаський національний університет, 2005. – Вип. 9. – С. 172-175.

Публікації, які додатково відображають результати дослідження

29. Українська трудова партія: політична програма та тактика в національно-демократичній революції 1917-1920 рр. // Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ ст.”