НАЦІОНАЛЬНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені П.І. Чайковського

Лащенко Світлана Костянтинівна

УДК 781.1(477)+781.7(477):82.01

Ритуальний сміх: досвід тлумачення смислових витоків

(за матеріалами української традиції)

Спеціальність 17.00.01 — теорія та історія культури

Автореферат

Дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора мистецтвознавства

Київ — 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Державному Інституті мистецтвознавства (Росія, Москва) Міністерства культури Росії

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор

Кияновська Любов Олександрівна

завідуюча кафедри історії музики;

Львівська державна музична академія

ім. М.В.Лисенка Міністерства культури

і туризму України

доктор мистецтвознавства

Пашина Ольга Олексіївна

Вчений секретар Державного Інституту мистецтвознавства

Міністерства культури Росії

доктор мистецтвознавства, доцент,

Драч Ірина Степанівна,

завідуюча кафедри хореографії,

образотворчого мистецтва, теорії і історії

музики та художньої культури;

Сумський державний педагогічний

університет ім. А.С.Макаренка Міністерства

освіти і науки України

Провідна установа — Одеська державна музична академія ім. А.В. Нежданової Міністерства культури і мистецтв України, кафедра історії музики та музичної етнографії.

Захист відбудеться 31 травня 2006 р. о 16.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.005.01 у Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського за адресою: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11, ауд. 36.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського за адресою: 01001, м. Київ, віл. Архітектора Городецького, 1-3/11.

Автореферат розісланий 26 квітня 2006 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат мистецтвознавства, доцент Коханик І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. В гуманітарній науці протягом довгого часу сміх розглядався виключно в зв’язку з смішним та феноменом комічного. Разом з тим, людству був відомий і інший тип сміху, який виник задовго до сміху при усвідомленні смішного. Лише в ХХ столітті такий сміх був ідентифікований як самостійне культурне явище та визначено, як сміх ритуальний — той, що склався в культурі язичництва й розвивався в тісному зв’язку з язичницьким світосприйманням та світоуявленням. Але навіть розпізнаний та виокремлений як особливий культурний феномен, ритуальний сміх викликав до себе досить насторожене ставлення фахівців, а актуальність ритуального сміху в культурі цивілізованої людини оцінювалась, як вельми проблематична. У порівнянні зі сміхом, який викликався комічним, ритуальний сміх усвідомлювався не просто „застарілим” явищем, але явищем, „відробленим” та „перебореним” досягненнями культури Нового і Новітнього часу.

Хиби такої позиції довела сама культурна практика.

Ритуальний сміх, ставши фундаментом для формування багатьох інших типів сміху, не розчинився в них, але сховався за ними, перетворившись на того „сірого кардинала”, який незримо, але впевнено керував розвитком сміхового світу нащадків. Саме він виявлявся в ряді випадків тим схованим каталізатором, який прискорював хід глобальних змін в релігійних, етичних, естетичних та художніх поглядах людей на сміх та сміхову культуру.

Так сталося, приміром, наприкінці XIX — початку XX століття, коли зусиллями таких різних митців, як Ф. Малявін, Л. Андрєєв, О. Блок, О. Бєлий, В. Хлєбніков, Л. Українка, М. Коцюбинський, О. Скрябін, М. Римський-Корсаков і, десятиліттями пізніше, — С. Прокоф’єв, Д. Шостакович були розтрощені самі засади сміхової культури попередньої епохи. Феномен сміхового світу культури і мистецтва першої третини ХХ століття викликав подив сучасників, змушуючи казати про його „не укоріненість” в історії, про кардинальні зміни самої сміхової традиції.

Приблизно ті ж самі аргументи були сформульовані наприкінці ХХ століття, коли дослідники почали вивчати й аналізувати сміховий світ творів С. Параджанова і М. Скорика, В. Єрофєєва і Т. Толстої, Ю. Андруховича і В. Губаренка та багатьох представників молодого покоління митців. Докори в безгрунтовності, фізіологічності, безглуздості знову повертали в культурний обіг думку про чергову фазу подальшої деградації сміхової традиції, про втрату генетичних властивостей сміхової культури людства, про розмивання самих засад того сміхового світу, який складався завдяки діяльності багатьох видатних представників культури минулого.

Разом з тим, як уявляється, ті „струси”, що проходили та проходять в сміховій культурі, не сприймалися б такими катастрофічними, не уявлялися б такими незбагненними, якби з круга уявлень, що склалися колись навколо сміхової традиції, не були б виключеними уявлення про ритуальний сміх. Усвідомлення змістовної суті архетипічних моделей сміхової поведінки, причин періодичної актуалізації символічних метафор ритуального сміху дозволило б, на наш погляд, сформувати суттєво більш глибоке уявлення про сам сміх, його філософію та історію, про парадокси і закономірності сучасної сміхової культури.

Враховуючи вищесказане, актуальність даної роботи можна розглядати в двох аспектах:

З одного боку, вивчення ритуального сміху, тлумачення його іманентних властивостей, обґрунтування причин виникнення, форм і засобів існування дає можливість сконцентрувати увагу на ритуальному сміхові, як на самодостатньому предметі наукового дослідження, повернути його, як такий, в науковий обіг та розширити тим самим круг загальних уявлень про характерні риси сміхової культури людства.

З другого боку, аналіз „долі” ритуального сміху і його символічних метафор в культурі, усвідомлення причин актуалізації таких метафор в богословській та філософській думці, в творах мистецтва Нового й Новітнього часу закладають засади для більш глибокого розуміння сутності сміхової культури в цілому, до з’ясування особливостей форм й характеру зв’язку сміхових явищ сучасності з сміховими феноменами далекого минулого.

Об’єктом дослідження є феномен сміху.

Специфіка наукового пізнання сміху полягає в тому, що цей феномен відноситься, як відомо, до категорії „уявленого”. Надзвичайно ефемерний, він знаходиться в безперервному русі і являється за своєю суттю „принципово плинним” (С. Авєрінцев). Сама природа сміху виключає можливість незацікавленого суб’єкт-об’єктного відношення і, таким чином, пізнання, систематизації та класифікації, згідно з суворими законами академічної науки. Не випадково більшість вчених, які обирали сміх об’єктом вивчення, підкреслювала надмірну складність суто наукового опису та аналізу даного феномена, виникнення практично безвихідного положення, коли будь-яка спроба суто академічного підходу до пізнання сміху оберталася погрозою його фактичної „анігіляції” як об’єкта дослідження.

Саме з цим, мабуть, і була пов’язана та підміна, що виникала в науці, коли замість задекларованого вивчення феномена сміху увага дослідників зосереджувалася на вивченні тих причин, обставин, умов, за яких сміх з’являвся, та тих наслідків, до яких призводила його поява. В цьому смислі можна сказати, що відношення до сміху як до самостійного об’єкта наукового дослідження, витіснялося відношенням до сміху, як до об’єкта наукової згадки. Незмінно слідуючи за вивченням ряду явищ, він, у такій своїй якості, не виходив з їх тіні.

Предмет дослідження — ритуальний сміх — тим більш, здавалося б, поглиблює означену проблему. Опис та тлумачення ритуального сміху ускладнюється тим, що цей феномен відноситься до категорії не просто „уявленого”, а мов би „двічі уявленого”, бо належить до найдавнішого етапу розвитку культури, про суттєві сенси якої самої ми можемо значно більше припускати, аніж достовірно знати.

Однак це не зовсім так.

Дійсно, дане дослідження в певному сенсі можна назвати спробою тлумачення досить нестабільного об’єкта в досить нестабільних обставинах. Але мінус, помножений на мінус, дає плюс, і подвійна невизначеність об’єкта обертається в даному випадку на користь.

Маючи ряд властивостей, які сприяли формальній подібності з сучасним сміхом, ритуальний сміх був, тим не менш, суттєво відмінним від нього.

При порівнянні зі звичним нам сміхом при смішному, ритуальний сміх відзначався значно більш сталим зв’язком з системою життєвих цінностей епохи, що його сформувала. Він не був таким відкритим для різного роду смислових трансформацій, нез’ясованостей і невизначеностей. Він не був в такій мірі залежним від обставин, умов й причин, за якими міг виникати і не настільки варіативним по результатам своєї „присутності” в житті людини. Він не був настільки пов’язаним з індивідуальним досвідом людини, межами її культурних уявлень та, зокрема, тим невимовленим почуттям гумору, що здається нам зараз ледве не природним.

Навпаки. Ритуальний сміх для тих, хто „мав з ним справу”, був деякою безумовною даністю, що існувала поза і незалежно від людського досвіду, настроїв, вимог та побажань. Він взагалі не залежав від череди таких суб’єктивних факторів, оскільки в культурі язичницького світу таких суб’єктивних факторів практично не існувало. Він в принципі не був пов’язаний з феноменом комічного, бо подібної категорії естетичного відношення до світу людська свідомість просто ще не виробила.

Незмінний зв’язок ритуального сміху з глибинними засадами язичницького світосприймання, його своєрідний нонперсоналізм, визначеність обставин, за яких люди зверталися до ритуального сміху, та відношень до результатів таких звернень сприяли тому, що сліди, які були залишені ритуальним сміхом в пам’ятниках культури архаїчного минулого, завжди відзначались виразним і мало змінним абрисом.

Саме це стало для нас тим фактором, який переконав у можливості виводу предмета даного дослідження з категорії „подвійно уявлених” до категорії „вельми припустимих”, і, таким чином, — до його усвідомлення, як такого, що піддається опису та інтерпретації.

Мета дослідження — тлумачення змістовного сенсу ритуального сміху, його символічних метафор, а також виявлення „долі” ритуального сміху в культурі наступних епох — зумовила постановку основних завдань даної роботи:—

простежити особливості інтерпретації ритуального сміху в гуманітарній науці ХХ століття та визначитися у власних методологічних підходах до вивчення даного феномена;

— проаналізувати характерні властивості ритуального сміху на конкретному культурно-історичному матеріалі і, таким чином:

а) визначити змістовний сенс ритуального сміху;

б) усвідомити можливі причини та умови звернення людей до ритуального сміху;

в) зрозуміти системний зв’язок ритуального сміху з тими ритуалами та обрядами, в яких він зустрічався;

г) виділити провідне коло символічних метафор ритуального сміху в язичницькій культурі;

д) з’ясувати коло тотожностей та уподібнень ритуального сміху з іншими ритуальними діями та станами, визначивши тим самим той „спільний знаменник”, на основі якого таке коло формувалося;—

прослідкувати особливості інтерпретації ритуального сміху і його символічних метафор в деяких зразках культури Нового й Новітнього часу;

— усвідомити характер та особливості співзвучності емоційної аури ритуального сміху з рядом явищ мистецтва XIX — XX століть.

Особливе значення для рішення основних завдань роботи мав вибір матеріалу дослідження.

Провідним було обрано спадщину української народної культури, що було зумовлено декількома причинами.

Головна — бажання продовжити включення свідоцтв про східнослов’янську сміхову традицію в загальну базу антропологічних даних з історії культури архаїки. В сучасній науковій практиці осмислення принципів архаїчного мислення традиційно ґрунтується в першу чергу на матеріалі культур аборигенів Австралії чи Африки, давніх єгиптян, греків, індійців, чи євреївЗрозуміло, це не означає відсутності наукової літератури, присвяченій архаїчній культурі слов’ян. Список наукових досліджень по даній тематиці міг би зайняти не один десяток листів, переконуючи в тому, наскільки сталим й значним є інтерес вчених до цієї проблеми. Але в даному випадку мова йде не про конкретно-історичні дані про розвиток культури народу, а про традиції побудови філософських концепцій про природу архаїчного мислення й особливостях архаїчного світосприймання.. І це цілком зрозуміло. Збережені, в тому чи іншому вигляді, до ХХ і навіть XXI століття, вони дозволяли (і дозволяють) весь час порівнювати запропоновані теоретичні узагальнення — з реальністю.

Але це не виключає можливості й необхідності звернення до східнослов’янського культурного досвіду, не менш багатого й цікавого. Звичайно, складність рішення завдання тут (в силу особливостей історичної долі слов’янського язичництва) зростає у багато разів. Проте тим цікавішими можуть стати результати, одержані на цьому шляху.

Вибір в ряду східнослов’янських культур української також не є випадковим.

Відомо, що в силу багатьох обставин українська народна культура і, зокрема, культура народів Карпат і Закарпаття довгий час залишалась однією з найбільш консервативних в ряду не тільки східнослов’янських, а й європейських культур. В ній протягом століть зберігався, мінімально піддаючись впливам часу, надзвичайно багатий запас архаїчних традицій, в ряду яких традиції ритуального сміхового діяння відігравали суттєву роль.

Основи запису й систематизації матеріалу, пов’язаного з такими традиціями, були закладені зусиллями Й. Лозинського, П. Чубинського, З. Кузелі, В. Гнатюка, Хв. Вовка, К. Грушевської, П. Богатирьова та ряду інших дослідників. Не виділяючи його цілеспрямовано, дослідники записували сміхові взірці українського фольклору поряд з іншими, відзначаючи всі характерні подробиці, деталі, слова, вирази, жести, які були пов’язані зі сміхом. Але багато таких робіт дослідників залишилось так і не пропущеними цензурою. Заборонені, скорочені, відкладені, надруковані занадто малими тиражами, вони, накопичуючись з плином часу в архівах, приватних бібліотеках, поступово складали, в сукупності, справжнє зведення пам’ятників української сміхової культури, практично незнане нащадкам.

Між тим, зведення це мало визначне культурне значення. Ті свідоцтва, що збереглися в ньому про характер, засоби, прийоми викликання та культивування сміху, місце та час звернення до сміху, обставини, які передбачали неодмінний “сміховий підтекст” і т. ін., дають досить підстав для того, щоб судити не тільки про змістовні особливості й символічні метафори сміху в народній культурі, а й про ті характерні ознаки сміхового першофеномена, що постійно „проглядали” скрізь вживані й розповсюджені варіанти сміхової практики.

Саме тому ми намагалися ввести сміхові пам’ятники української народної культури в дослідження без купюр і довільних замін навіть в тих випадках, коли лексика, що використовувалася, „мова жестів”, особливості поведінки вступали в протиріччя з сучасними цивілізаційними нормами.

Всього в дисертації узагальнено більш, ніж 800 взірців народної культури різних етнографічних груп українців: ритуали, обряди, ігри, вірування, уявлення, прикмети, замовляння, загадки, казки, пісні. Систематизовані також деякі традиції поведінки людей в певних обставинах, особливості костюмів, зачісок, а також характерні прикмети міжгрупового спілкування. Більш 200 взірців, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних зі сміхом, наводяться й аналізуються в тексті.

Матеріал, який був записаний дослідниками в закарпатському регіоні України, де завжди існувала реальна багатомовність і багатодіалектність, поданий в тому вигляді, в якому він початково друкувався і, паралельно, — в двох варіантах авторських перекладів: на сучасні українську та російську мови.

При цьому слід підкреслити дві принципово важливі особливості даного наукового дослідження:

1. Факт звернення до пам’ятників народної культури українців не є свідоцтвом фольклористичної спрямованості роботи. Перегуки з фольклористичною проблематикою тут є і, в ряді випадків, ми спиралися на висновки фахівців в цій галузі, але лише в тій частині і з тієї точки зору, які безпосередньо були пов’язані з предметом дослідження.

Саме тому в роботі не ставилася задача введення в науковий обіг принципово нових етнографічних матеріалів, або проведення самостійних польових досліджень. Задача полягала, скоріш, в виборі ракурсу осмислення відомих даних і в інтерпретації їх сенсу.

2. В матеріалах, до яких ми зверталися переважна увага надавалася поховальному та весільному обрядам.

Це пов’язано з тим, що, з одного боку, — дані обряди традиційно являлися в культурах народів світу (і українська тут не є винятком) — найдавнішими універсальними обрядовими моделями, які мали єдині витоки. З другого, — і в поховальному, і у весільному обряді, як пов’язаних з екстремальними моментами людського життя, сміх відігравав особливу роль.

Разом з тим, виділення поховального та весільного обрядів ні в якому разі не означає, що матеріал даного дослідження обмежується ними й тільки ними. Мова в даному випадку йде про пріоритети, спрямованість уваги й міру в співвідношенні проаналізованих джерел з тими, що розглядаються в дисертації в більш узагальненому плані.

Інше коло матеріалів утворюють пам’ятники культури XI — XX століть, різним чином пов’язані з ритуальним сміхом та його символічними метафорами.

Характер вибору тих чи інших взірців, докладність їх аналізу, питома вага в колі інших був зумовлений провідними завданнями дослідження. Серед багатьох явищ культури виокремлювалися в першу чергу ті, що відносилися до російської чи української традиції, як в найбільшій мірі пов’язаних з даними, що були одержані нами в ході розгляду фольклорних пам’ятників. Разом з тим, ми усвідомлювали, що об’єктивна картина зв’язків релігійних, етичних, естетичних, художніх пошуків Нового й Новітнього часу з ритуальним сміхом, безумовно, суттєво більш різноманітна і передбачає розширення бази використаних даних за рахунок взірців культурної спадщини інших національних традицій. Проте, перед нами стояла більш скромна задача: визначитися в самому факті існування перегуків сміхової культури нащадків з ритуальним сміхом далекого минулого, зрозуміти характер та інтенсивність таких перегуків, причини, які їх зумовили і ті результати, до яких ці перегуки призводили.

Саме тому в роботі основну увагу зосереджено на тих явищах культури Росії і України, в яких відгомони ритуального сміху, зв’язок з його характерними властивостями, символічними метафорами й психологічною спрямованістю відчувалися найбільш ясно. Це — „образи сміху” в творах літераторів російської та української романтичної традиції, М. Гоголя і Л. Толстого, В. Хлєбнікова, М. Коцюбинського, Л. Андрєєва, М. Арцибашева, в картинах І. Рєпіна, Ф. Малявіна, музичних опусах С. Прокоф’єва та Д. Шостаковича.

Обґрунтованість та достовірність одержаних результатів. Дисертація базується на узагальненні можливостей різних рівнів методології: філософського, загальнонаукового та спеціально-наукового.

Серед широкого спектра підходів до усвідомлення ритуального сміху та його символічних метафор нижче наводяться насамперед ті, які сприяли з’ясуванню самого поняття ритуального сміху і визначенню загальних методологічних принципів в тлумаченні його сенсів. Це — герменевтична модель гуманітарного дослідження (В. Дільтей, Х.-Г. Гадамер, П. Рікер), діалогічна концепція гуманітарного пізнання (М. Бахтін, М. Бубер, В. Біблер), структуралістська концепція тілесності (Р. Барт, О. Лосєв), діяльнісний підхід в психології (А. Леонтьєв, С. Рубінштейн), семіотична концепція культури (М. Лотман), співставно-історичний і міфологічний методи вивчення народної творчості (О. Потебня, О. Веселовський), а також метод аналізу семантичної значущості тексту (В. Топоров та його наукова школа).

На даному теоретичному фундаменті надбудовувалася конструкція обраних в дослідженні принципів вивчення ритуального сміху.

Найголовнішим тут став герменевтичний підхід. Звернення до нього зробило можливим:

1. Використати трансдисциплінарний науковий дискурс, що відкриває можливість синтезу тих уявлень про ритуальний сміх, які склалися в різних галузях гуманітарного знання.

2. Роздивитись обрані для дослідження взірці, як розрізнені фрагменти єдиного „сміхового тексту”. При цьому послідовне співвіднесення частин такого тексту, так само, як і ті „провалля”, що відкривалися в ньому, сприйняти й оцінити, як в рівній мірі семантично значущі.

3. Усвідомити смисли „сміхового тексту” язичницької культури, як смисли частини, що залежить від смислу „тексту” цілісності — самої язичницької культури, постійно маючи на увазі те, що по мірі уточнення смислів частини будуть уточнюватися й смисли цілісності, і уточнення смислу останньої буде вести, в свою чергу, до нового уточнення смислу виділеної частини. Таким чином, прийняти нездоланність деякого „нескінченого” за своєю суттю, руху по „герменевтичному колу”.

4. Виявити перспективу переходу від розуміння ритуального сміху, як „примітивного”, „нерозвиненого”, „фізіологічного”, що виник в культурі, як „підготовка” „справжнього” сміху цивілізованої людини, — до тлумачення даного феномена, як самодостатнього явища культури.

5. З’ясувати причини, характер та можливості актуалізації змістовних смислів ритуального сміху та його символічних метафор в культурах інших історичних епох.

Наукова новизна результатів. Дисертація є першою в сучасній культурології спробою створення цілісної інтерпретації ритуального сміху, заснованої на використанні можливостей герменевтичного підходу до вивчення явища.

Вперше ритуальний сміх розглядається, як синкретичний феномен, що виникав на стику декількох феноменів язичницької культури, близьких один одному своєю емоційністю, моторикою, психологічним впливом на свідомість і роллю в екстремальні моменти життя людини. Головна увага в такій „гроні” синонімічних феноменів приділяється ритуальному руху і ритуальному сексу. З’ясування причин синонімічності цих явищ, розглядання форм прояву такої синонімічності на конкретному культурно-історичному матеріалі дозволило розкрити межі досить узагальненого поняття ритуальний сміх і тлумачити його, як сміх-плач/рухливість/сексуальне збудження — єдине в своїй сутності явище, органічно пов’язане з характерними особливостями язичницького світосприймання.

В дисертації вперше розглядається діяння сміху-плачу/руху/сексуального збудження, як таке, що мало магічне призначення; дається тлумачення головних видів магічних операцій, що робилися через таке діяння з людським тілом та психікою; визначається характер зв’язку, який існував тут з провідними ідеями язичницької культури.

Вперше ритуальний сміх-плач/рух/сексуальне збудження трактується не просто, як „текст”, а як „текст”, що передбачав можливість свого смислового „декодування”. Це дозволило усвідомити глибинний сенс звернення до такого „тексту” в сакральних загадках, як магічних іспитах „на межі” світів.

Вперше в дисертації простежуються сутнісні властивості вияву сміху-плачу/руху/сексуального збудження, як певного стихійного початку, що був пов’язаний, в тому числі, з активізацією агресивних станів людської психіки.

Вперше одержує тлумачення сенс звернень наших предків до ритуального сміху в ході поховального та весільного обрядів. Послідовно розглядаються особливості ритуального сміху в поховальних „забавах”, весільних „коморі” та „перезві”, що дозволяє виявити зв’язок між сміхом при смерті та сміхом весілля, сміховим прощанням з померлим і сміхом при „ритуальному проституюванні” (М. Грушевський) Молодої.

В роботі одержує поглиблену трактову явище „сміхового міметизму” (М. Ямпольский); робиться аналіз його впливу на психіку і ролі в тих ситуаціях, в яких свідоме використання можливостей „сміхового міметизму” виступало елементом язичницької магії.

В дослідженні вперше розглядається інтерпретація ряду особливостей ритуального сміху в творчості письменників, композиторів і художників початку ХХ століття. Вперше докладно аналізуються особливості сміхового світу в творчості Л. Андрєєва, висуваються нові гіпотези щодо можливого змістовного значення сміхових образів творів С. Прокоф’єва та Д. Шостаковича.

Наукове значення роботи полягає у можливості широкого використання одержаних результатів у подальшій науковій розробці даної проблематики. Висунуті в дисертації міркування можуть викликати інтерес, як тих вчених, що вивчають ті чи інші аспекті архаїчної культури, так і тих фахівців, які зосередили свою увагу на усвідомленні феномена сміху в конкретно-історичних формах його існування.

Заданий в дослідженні підхід до висвітлення проблем ритуального сміху може послужити імпульсом для наукових дискусій і відкриття самостійних напрямків в розробці обраної теми.

Можливим також є включення ряду положень дисертації в учбові курси (теорія і історія культури, філософія, психологія, етика й естетика, народна творчість, мистецтвознавство).

Робота може зацікавити також психологів та психотерапевтів, даючи культурно-історичне обґрунтування суті феномена, характерного для поведінки людей з відхиленнями в психічному розвитку.

Нарешті, одержані автором результати можуть бути корисними й при рішенні задач соціокультурного характеру.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданнях Відділу музики Державного інституту мистецтвознавства (Росія, Москва). Основні положення і висновки дослідження були оприлюднені автором у виступах на таких міжнародних, всеукраїнських, всеросійських наукових конференціях, симпозіумах, семінарах, як: Всеросійська наукова конференція “Келдышевские чтения — 1997” (Москва, ДІМ, 1997), Всеукраїнська наукова конференція “Аспекты исторического музыкознания” (Харків, ХІМ, 1998), Міжнародна наукова конференція “Музика і Біблія” (Київ, НМАУ, 1998), Міжнародна наукова конференція “С. Рахманинов: на переломе столетий” (Харків, ХІМ, 1998), Міжнародна наукова конференція “Искусство ХХ века: парадоксы смеховой культуры” (Нижній Новгород, НДК, 2000), Міжнародна наукова конференція “Чотири століття опери: національні оперні школи ХІХ-ХХ ст.” (Київ, НМАУ, 2000); Міжнародна наукова конференція “Музыкальный театр ХХ века: события, проблемы, итоги, перспективы” (Москва, ДІМ, 2000), Міжнародна наукова конференція “XIX век: целостность и процесс. Вопросы взаимодействия искусств” (Москва, ДІМ, ДТГ, 2002), Всеросійська наукова конференція “Келдышевские чтения — 2001” (Москва, ДІМ, 2002), Всеросійська наукова конференція “Келдышевские чтения — 2002” (Москва, ДІМ, 2002), 17-ий Міжнародний конгрес Міжнародного музикознавського суспільства (Бєльгія, Льовен, 2002), Міжнародна наукова конференція “Інтерпретуючи Берліоза: Музика 1803 — 2003” (Лондон, Вікторія і Альберт-Музей, Королівський Музичний Коледж, 2002), Міжнародна наукова конференція “Музика в просторі культури” (Київ, НМАУ, 2003), Міжнародна наукова конференція “Гектор Берліоз і світова культура” (Київ, НМАУ, 2003), Всеросійська наукова конференція “Випперовские чтения — 2004” (Москва, ДРМ, 2004), Міжнародна наукова конференція ““Руслан и Людмила” Глинки” (Москва, ДАВТ, 2004), Всеросійська наукова конференція “Город развлечений” (Москва, ДІМ, 2005) та ін.

Публікації. За темою дослідження опубліковано 29 наукових праць: 1 монографія, 28 статей, з яких 20 — у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації підпорядкована теоретичним і конкретно-практичним аспектам вивчення зазначеної проблематики. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, переліку використаних джерел (555 позицій). Загальний обсяг дисертації — 516 с., у тому числі основного тексту — 470 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження та його методологію, сформульовано мету, завдання, розкрито наукову новизну та значення роботи.

Розділ 1 “Ритуальний сміх як предмет наукового дослідження” присвячений висвітленню розвитку уявлень про ритуальний сміх.

У підрозділі 1.1 “Формування й розвиток уявлень про ритуальний сміх” розкривається шлях наукової думки до осягнення специфіки даного феномена.

В перші десятиліття 20-го століття з множини сміхових явищ науковці починають відокремлювати особливий тип сміху. Стає зрозумілим, що такий тип сміху за своїм характером, часом появи, впливом на психіку, „випадає” з кола звиклого, потребуючи особливого до себе ставлення та особливих критеріїв оцінки. Переважні локуси вияву такого типу сміху пов’язувались з ритуалами при мерці, проводами померлого, різного роду оргіями і т. ін. В середині 1930-х років до такого сміху було застосоване визначення: ритуальний сміх (В. Пропп). Його введення в науковий обіг стало своєрідним підсумком процесу пошуків назви, адекватної явищу: від Проппа і надалі сміх при мерці, сміх поховальних обрядів, сміх різних оргіястичних відправ став сприйматися, як феномен неодривно пов’язаний з архаїчною ритуалістикою і, через неї, — з світоуявленням та світосприйманням людини далекого минулого.

Період 1920-х — першої половини 1930-х років став свого роду „кульмінацією-витоком” в історії вивчення ритуального сміху. Саме в ці десятиліття було доведено, що:

1. Ритуальний сміх, міцно пов’язаний з архаїчною культурою, був одним з носіїв провідної ідеї архаїчної свідомості — ідеї життя/смерті/життя (М. Грушевський, К. Грушевська, О. Фрейденберг, В. Пропп, Л. Пумпянський).

2. Ритуальний сміх грав певну роль в язичницькій магії (З. Кузеля, М. Грушевський, К. Грушевська, О. Фрейденберг, В. Пропп).

3. Ритуальний сміх являв собою невід’ємну складову двох найважливіших в архаїчній культурі символічних комплексів. Перший пролягав через ланцюг сенсів: сміх — світло — сонце — небо — життя (О. Фрейденберг, В. Пропп, Л. Пумпянський). Другий розгортався через ланцюг сенсів: сміх — секс, оргія — запліднення — життя (О. Фрейденберг, В. Пропп, Л. Пумпянський). Обидва ланцюги пов’язували сміх з життям. Обидва, на думку вчених, підкреслювали життєдайну спрямованість сміху, що дало змогу стверджувати: людина архаїки завжди зверталася до сміху тоді, коли треба було „замовити” й „привернути” життя.

4. Ритуальний сміх був явищем, несталим за своєю емоційною природою, емоційно мінливим, органічно пов’язаним з плачем (О. Фрейденберг) і, як такий, не мав раз і назавжди заданої кореляції з веселощами і розвагами.

5. Ритуальний сміх, виступаючи певним типом сміху, був, так саме, як і інші типи сміху, пов’язаним з особливою тілесною виразністю (Л. Пумпянський), мав здібність „заразливого впливу” на людину (Л. Пумпянський), а також відзначався особливою загальнолюдською природою (Л. Пумпянський, Вяч. Іванов, М. Бахтін).

Разом з тим, в означені десятиліття висвітлились і численні суперечки в позиціях дослідників у тлумаченні самих причин звернення людей архаїки до ритуального сміху. Наявними стали і розбіжності в уявленнях про наслідки такого звернення. Головне ж — з’ясувалися принципові протиріччя в розумінні сенсу й символічної значущості ритуального сміху.

Рішення питань, що виникали тут, було неможливим поза тлумачення сутності архаїчних духовних цінностей, специфіки язичницької релігії, особливостей архаїчного світосприймання, а також визнання факту існування язичницької магії та можливостей її впливу на людину. Але сама постановка таких завдань ставала чим далі, тим менш можливою.

Наступні десятиліття оточили проблему ритуального сміху стіною повного мовчання. Єдиним винятком тут стала робота В. Проппа „Русские аграрные праздники. Опыт историко-этнографического исследования (1963), автор якої наважився не тільки нагадати про існування самої проблеми ритуального сміху, але й продемонструвати, що поза розумінням тих питань ритуального сміху, що дісталися новому поколінню вчених в спадщину від діячів попередніх десятиліть, неможливий подальший рух до усвідомлення багатьох загадкових культурних феноменів минулого і сучасності.

Суттєвих змін в такому ставленні до проблеми ритуального сміху не сталося і наприкінці 20-го століття.

Зацікавленість феноменом „карнавального сміху”, блискуче розглянутого Бахтіним, — з одного боку, і вивчення феномена сміху при комічному — з іншого, „перекрили” інтерес до ритуального сміху, надавши самій проблемі статус незмінно маргінальної в науці. Суто кажучи, сучасні уявлення про ритуальний сміх „застигли” на рівні 1920-х — 1930-х років і подальшого руху в рішенні проблем, що виникали десятиліття тому, так і не відбулося.

У підрозділі 1.2 „Сучасні підходи до тлумачення феномена ритуального сміху” підкреслюється, що єдиним явищем, що випадало з означеної ситуації, стала публікація серії праць Л. Карасьова (1989 - 1996 років). Вчений не тільки повернувся до рішення проблем, пов’язаних з ритуальним сміхом, рухаючись в напрямку, прокладеному його попередниками, а й знайшов новий ракурс їх розглядання. Зокрема, Карасьов запропонував розширити коло символічних метафор сміху і, поряд з тими, що були знані вченим на початку 20-го століття, прийняв за доцільне розглядати в зв’язку зі сміховими сенсами й такі, як волосся, червоне, золоте, кругле, з’ясовуючи свою пропозицію й доводячи її обґрунтованість на широкому культурно-історичному матеріалі.

Значення останніх десятиліть 20-го століття для освоєння проблем ритуального сміху полягало в іншому: в цей час наукова думка починає вивільнятися з полону сталих уявлень щодо сміху в цілому. Науковці приходять до поступового розуміння того, що ані талановита концепція „карнавального сміху” М. Бахтіна, ані численні типологічні, систематизуючи концепції різних видів сміху при комічному не вичерпують багатомірної значущості сміхового світу, а, значить, пошук тлумачень феномена сміху має бути продовженим.

Період 1880-х — 2000-х років можна було б назвати періодом висунення „шалених” ідей, виникнення „несподіваних” поворотів у відношенні до сміху, як такого.

Свій вклад в формування подібного „бродильного” для теми сміху „середовища” внесли роботи Ю. Лотмана і Б. Успенського, М. Баткіна, В. Шкловського, Н. Велецької, Л. Абрамяна, С. Авєрінцева, Ю. Розказова, Вікт. Єрофєєва, К. Богданова. Жодне з досліджень цих вчених не було прямо й безпосередньо пов’язаним з проблемами сміху, сміхової культури, сміхових феноменів, символічних метафор сміху і, тим більше, — проблематикою ритуального сміху. Але, по дотичній, кожен з названих дослідників так чи інше торкався проблем сміхового світу минулого й теперішнього часу, сміхових образів в культурі різних народів, сміхових традицій та сміхового світосприймання. В цілісності поодиноких висловів, спостережень, зауважень накреслювалися засади для формування нового відношення до тлумачення феномена сміху. В наукову свідомість приходить:

1. Розуміння існування особливої парадигми слов’янської і, зокрема, української сміхової культури, відмінної від західноєвропейської (Ю. Лотман, Б. Успенський, М. Баткін, В. Шкловський, С. Авєрінцев, Р. Жирар).

2. Визнання того, що слов’янська сміхова культура потребує особливої методики вивчення. Ідеї „карнавального сміху”, „карнавального світовідчуття” тут не „працюють” в повній мірі, а в разі свого некритичного застосування, призводять навіть до результатів, протилежних самому явищу (Ю. Лотман, Б. Успенський, М. Баткін, В. Шкловський, С. Авєрінцев, Р. Жирар).

2. Усвідомлення наявності в сміхові особливих сенсів, які можуть лежати й поза етичних значень. З цієї точки зору суто етична компонента сміху має бути інтерпретована, як поодинокий частковий випадок в усій множини змістовних компонентів сміху (Ю. Розказов).

3. Погоджування з тим, що до сміху можна підходити, як до „елементарної фізично-енергетично-предметно-вольової діяльності природних істот” (Ю. Розказов), вбачаючи в такій діяльності „самій по собі” певний сенс та виразну значущість.

4. Усвідомлення заразливої сили сміху, як такої, що виникає в тому числі й завдяки ефекту „сміхового мімезису”, який тлумачиться своєрідною практикою співвідношення людей, де кожне тіло стає відбитком сміхових коливань, зрушень та конвульсій „сміхового медіума” (М. Ямпольский).

5. Розуміння того, що питома вага позитивних цінностей в сміхові була, на певному етапі розвитку науки, суттєво перебільшена. Сміх далеко не завжди слід беззастережно пов’язувати з добром. Сміх значно більш міцно, ніж уявлялося це раніше, є пов’язаним із злом, насильством та жорстокістю і в цьому плані позиція, що була зайнятою ще на початку 20-го століття А. Бергсоном, має свою рацію (С. Авєрінцев, Вікт. Єрофєєв, Н. Велецька, Р. Жирар).

6. Відчуття існування певної „луни” найдавніших символічних сенсів та дій в культурі сучасності, наявності безумовних паралелей між світосприйманням, традиціями, поведінкою, заборонами та змушеннями людини 20-го — 21-го століть і людини язичницької пори, усвідомлення того, що такі паралелі найвиразніше проявилися в мистецтві (К. Богданов).

Роботи цих та деяких інших авторів дозволили усвідомити: на сьогоднішній день в колі сучасних знань про сміх не вистачає суттєвих ланцюгів. Вкорінений в свідомість поколінь погляд на сміх, відношення до нього, доцільні й природні для часу свого формування та первинного розвитку, сьогодні вже сприймаються набагато вужчими, ніж сам феномен сміху.

Перегляд відношення до сміху та його характерних особливостей дає підстави й для розширення тих уявлень про ритуальний сміх, що склалися на початку ХХ толіття. Нові погляди на феномен сміху, нові ціннісні критерії в розумінні сили й виразності цього культурного явища дають змогу підійти до вивчення ритуального сміху з суттєво інших позицій та розглядіти й усвідомити в ньому те, що довгий час уявлялося назавжди схованим від нащадків.

Розділ 2 „Сміх поховального обряду українців та його архаїчні сенси” присвячено визначенню специфіки сміху при мерці, як одного з найтиповіших проявів ритуального сміху.

У підрозділі 2.1 „Сміхове прощання з померлим: досвід опису, вивчення та оцінки” наводяться найтиповіші особливості виправлення українського поховального обряду, виходячи з матеріалів, що були зібрані етнографами наприкінці XIX — початку XX століть в окремих карпатських і закарпатських селах. Особлива увага приділяється описам тих поховальних „забав”, до яких вдавалися люди під час загальних зборів „при мерці” — “посижінях”; аналізується коло учасників, час та форма їх виконання, співвідношення з ритуалами православного поховального чину. Наводяться також характерні ознаки тієї бурхливої емоційної атмосфери, того збудження та невпинного сміяння, які панували в поховальних „забавах”.

В ряду українських поховальних „забав” як найтиповіша виокремлюється „забава” в „Лубка”: парубки, обравши серед свого кола когось одного, відвертали того від інших; будь-хто з учасників „забави” наносив йому удар, намагаючись якомога скоріше сховатися в натовпі гравців. Якщо той, кого ударяли, відгадував свого кривдника, — мінявся з ним місцями, якщо ж ні — дія, супроводжувана сміхом, подовжувалася. В роботі наводяться різні варіанти такої „забави”: в „Пана”, „Скрутень”, „Куса” та ін., які відрізнялися засобами нанесення ударів та формами відокремлення одного з гравців від інших. Окремо в множині описів виділена „забава” з самим померлим, якого тягали за ноги, кликали, щоб той встав та бавився з присутніми, тягали за волосся і питали, чи відгадає він, хто його потяг, лоскотали, щоб засміявся і т.д.

Відношення нащадків до таких звичаїв було вкрай суперечливим. Священики активно виступали проти „невгомонного весілля” поховального обряду та, зокрема, самих поховальних „забав”. Сторонні спостерігачі звертали увагу на дивну „жорстокість” по відношенню до мерця. Самі учасники обряду були вкрай обережні в визначенні свого ставлення до таких традицій, наполягаючи на тому, що це „просто” сміх, який допомагає людям подолати біль втрати. Фахівці ж вважали, що сміх учасників поховального обряду важко зводити до „простої” компенсаторної дії. Більшість з них схилялася до думки, що такий сміх був певним відгомоном якоїсь важливої магічної операції. Що ж до сенсу такої операції, — в цьому питанні дослідники не мали єдиної точки зору.

Розбіжності в думках утворювали широкий діапазон версій. Деякі з них розглядаються в роботі.

Аналіз множини відношень до ритуального сміху, тлумачень його змістовної суті та причин звернення до нього людей дозволив з’ясувати: усвідомлення сенсу сміху при мерці безпосередньо залежить від характеру розуміння дослідником особливостей архаїчної культури та її системи цінностей. З цього випливало: висування будь-яких гіпотез щодо сенсу ритуального сміху неможливо без визначення тих координат, з якими той чи інший автор виходить до розуміння сутності архаїчного світосприймання.

У підрозділі 2.2 „Сміх при мерці: сходження до змістовних сенсів та смислової мети” дається обґрунтування тієї інтерпретації особливостей архаїчної ментальності і, перш за все, розуміння нашими предками феномена життя і смерті, які прийняті в даній роботі.

Виходячи з широкого кола даних, зібраних в cross-дослідженнях язичницьких вірувань, з досвіду усвідомлення особливостей язичницького світосприймання фахівцями, ми