НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ.Т.Г.ШЕВЧЕНКА
ЛАНОВИК ЗОРЯНА БОГДАНІВНА
УДК 82.09
БІБЛІЙНА ГЕРМЕНЕВТИКА:
СТАНОВЛЕННЯ, МЕТОДОЛОГІЯ
(СИМВОЛІКО-АЛЕГОРИЧНИЙ АСПЕКТ
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО ДИСКУРСУ)
10.01.06 – теорія літератури
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
КИЇВ – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педуніверситету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.
Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор
ГРОМ'ЯК Роман Теодорович,
Тернопільський національний педуніверситет
імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри
теорії літератури та порівняльного літературознавства.
Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор
БОВСУНІВСЬКА Тетяна Володимирівна,
Інститут філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка,
професор кафелри зарубіжної літератури;
- доктор філологічних наук, професор
АНТОФІЙЧУК Володимир Іванович,
Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича, професор
кафедри української літератури;
- доктор філологічних наук, професор
МОКЛИЦЯ Марія Василівна,
Волинський державний університет імені Лесі Українки,
професор кафедри теорії літератури, зарубіжної
літератури та журналістики.
Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства,
Міністерство освіти і науки України, м.Київ.
Захист відбудеться „27” лютого 2007 р. о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г.Шувченка НАН України (01001, м.Київ, вул. М.Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий „18” січня 2007 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Г.М.Нога
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. У сучасному науковому світі відбуваються складні процеси, пов’язані з реконструкцією традиційних наукових дискурсів і тотальним оновленням методологічних підходів і схем. Постмодерністська епоха, позначена крахом позитивізму, раціоналізму, рафінованої епістемології, світоглядним розчаруванням, недовірою до усталених наукових способів дослідження, висунула нові вимоги перед наукою. Першою необхідною вимогою стала відмова від усталених наукових догм і, відповідно, пошук нових нетрадиційних форм осмислення явищ і процесів буття.
Філософська опозиція епістемологія – герменевтика, потужний філологічний поворот у науковій сфері, герменевтизація коґнітивних практик сучасної науки спричинили підвищений інтерес до філології, зміщення епіцентру досліджень до гуманітарної сфери – від науки про природу до науки про людину у напрямку релятивістських концепцій стосовно нинішньої екзистенційної ситуації. Одночасно відбувається пошук надійних констант, які могли би стати відправними точками і основою нових теорій, звернення до забутих цінностей та ідеалів.
У пострадянському просторі цей складний світовий процес оновлення науки ще більше ускладнений переосмисленням наукової спадщини радянської епохи, реабілітацією заборонених і забутих теорій та концепцій або й цілих наукових галузей, а водночас паралельним освоєнням недоступних раніше досягнень зарубіжних учених різних сфер знання. Філологічна наука опинилась у чи не найскладнішій ситуації, оскільки, будучи дотичною до сфери ідеології, була поставлена у вузькі рамки, тому зараз потребує кардинальної трансформації, переосмислення і засвоєння світового досвіду. Важко вичерпно і стисло окреслити коло проблем, які вимагають нагального вирішення чи залучення до наукового обігу з метою вивчення, дискутування, ґрунтовного аналізу. З-поміж них виділяються надзвичайно пріоритетні галузі світового літературознавства, які тривалий час залишалися terra incognita для вітчизняних вчених. Такою, зокрема, є біблійна герменевтика, що була власне предтечею і стала науковою основою для загальної герменевтики (Шляєрмахер перший запропонував використовувати поширений в біблеїстиці герменевтичний метод для аналізу секулярної літератури, що і започаткувало герменевтичний вибух в світовій науці).
Обмеження доступу до Біблії в радянські часи перервало існуючу традицію вивчення біблійних текстів українськими вченими. Провалля, яке утворилося внаслідок вилучення біблійного матеріалу з культурологічного дискурсу, намагалися заповнити різноманітними штучними теоріями, що зводилися до трактування духовних явищ як „примітивного міфологічного мислення, релігійної обмеженості”; історичні постаті та події, описані в Біблії, прирівнювалися до античних міфів. Таким чином, майже увесь світовий (та український зокрема) культурний спадок залишався непотрактованим або ж спотворено інтерпретованим.
У світовій практиці теорія інтерпретації сакральних текстів пройшла тривале становлення і розвиток від давньоєврейської традиції, Августина і Орігена до найсучасніших теорій Г.-Ґ. Ґадамера, Ф. Кермоуда, В. Ізера, Е. Гірша, К. Коннера та ін. Вона зазнавала значних трансформацій в епохи Середньовіччя, Реформації і Модерну, але залишалася серцевиною не лише літературознавчих, а й загальнокультурологічних філософських шукань. Місце цієї галузі визначається специфікою єдиного об’єкта її дослідження – Біблії. Які б погляди стосовно Біблії не існували, вона залишається Книгою Книг, яка упродовж віків справляла найбільший вплив на літературу зокрема і на мистецтво загалом. Незаперечним залишається факт, що без знання і розуміння Біблії неможливо повною мірою осягнути переважну більшість шедеврів світової культури. Саме Біблія є першоджерелом „світових” сюжетів, універсальних архетипів, образів, символів.
Учені-філологи залишатимуться обмеженими у можливостях вивчення біблійних впливів у літературі, допоки вони не звернуться і вповні не оволодіють Біблією як основним джерелом інтертекстуальності, літературного діалогізму, алегоризації, архетипного мислення, символізму, метамовної семіотики і т.д. Якщо окреслити коло галузей, що вивчають цей Текст, то дослідження біблійних текстів здійснюється у площинах текстографії, текстології, етнолінґвістики, лінґвостилістики, перекладознавства, семантики, семіотики, герменевтики. Одразу зазначимо, що біблійна герменевтика не передбачає проникнення у суть релігійно-теологічних проблем – це прерогатива екзегетики й апологетики в теології, які використовують герменевтичні методи, але тлумачать біблійні тексти з конфесійно-богословських точок зору. Наукова новизна дослідження й полягає у відстороненому від традиційних релігійно-культурологічних підходів, у всебічному літературному аналізі Біблії як надскладного текстового феномена.
Стан наукової розробки проблеми. Українське літературознавство поки що тільки спорадично звертається до подібних досліджень. І все ж не можна обійти увагою тих позитивних змін, що врешті відбуваються у нашому літературознавстві. Зростання зацікавлень Біблією підтверджується введенням її у шкільну програму з літератури (хоча методичного забезпечення на сьогодні обмаль), а також деякими зрушеннями у сфері наукових досліджень. У першу чергу слід згадати монографії Віри Сулими „Біблія і українська література” (Київ, 1998), Ірини Бетко „Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття” (Зелена Ґура – Київ, 1999), Семена Абрамовича „Біблія як форманта філологічної культури” (Київ–Чернівці, 2002), докторське дисертаційне дослідження Володимира Антофійчука „Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ століття” (Київ, 2002), серію наукових збірників „Біблія і культура”, що систематично виходять у Чернівецькому університеті, де представлені праці М.Жулинського, О.Мишанича, А.Нямцу, Б.Мельничука, В.Сулими, М.Наєнка та ін. Проте усі вони стосуються в основному рецепції та адаптації біблійних образів та сюжетів в українській літературі, і то переважно тих сюжетів та образів, які побутують у фольклорі. Біблія як першоджерело цих сюжетів або зовсім не згадується, або згадується дуже побіжно без глибокого аналізу; аналіз творів крізь призму біблійної образності нерідко виявляється поверховим, бо звертається увага лише на поширені катехизисні сюжети, і то переважно новозавітні (зі старозавітних опрацьовується хіба що образ Мойсея здебільшого крізь мотив провідництва). Поширені у світовій (в тім числі й українській) літературі образи біблійних пророків, картини пророцтв, історичних архетипних подій оминаються увагою, – ймовірно, через обмежене знання Біблії, вони авторами досліджень часто взагалі не сприймаються як біблійний матеріал.
Частково проблеми біблійної герменевтики заторкнуті у дисертації Алексеєнко Н.М. „Біблейна герменевтика в українській бароковій прозі”, але в ній не розглядаються теоретичні проблеми (вона захищена за спеціальністю 10.01.01 – українська література). Основна увага тут зосереджена на рецепції герменевтичних принципів у давній українській літературі. Більше ці аспекти розглядаються у монографії Семена Абрамовича „Біблія як форманта філологічної культури” (Київ–Чернівці, 2002). Однак і тут Біблія розглядається під кутом зору її канонізації, ролі у формуванні зарубіжної та української культур та її культурно-мистецької рецепції у сфері риторичної прози. У ній не аналізуються проблеми становлення і розвитку біблійної герменевтики. Така спроба була здійснена у навчальному посібнику Сергія Квіта „Основи герменевтики” (Київ, 2003); але в ній розділ „Перші системи інтерпретації” займає усього 4 сторінки (С.14-18), при чому автор починає аналіз з кабалістики (яка, як відомо, сформувалася лише у 12 столітті, і, будучи містичною доктриною, навряд чи може братися за основу наукової системи), одна сторінка присвячена античній герменевтиці, а одна – християнській герменевтиці. Відповідно поданий матеріал дуже спорадичний, і навіть частково не вирішує поставленої проблеми, а радше засвідчує необхідність вивчення і систематизації цієї галузі в українській науці, залучення значного пласту напрацювань зарубіжних вчених.
Для подібних досліджень доконче необхідно ознайомитися з усіма текстами Біблії, зрозуміти їх симетрію та синхронізацію. Чи не єдиною працею із сучасних здобутків нашої науки і безпосередньо стосується Біблії, історії її написання, канонізації та художньо-образної структури, є монографія Сергія Головащенка „Біблієзнавство” (Київ, 2001). Підняте у ній коло проблем, частково вирішених, частково задекларованих, є добрим початком для оволодіння глибинами біблійної науки у курсах історії релігії та культури. Проте цей посібник лише побіжно стосується літературознавчих аспектів біблеїстики.
Отже, метою роботи було проаналізувати теоретико-методологічні аспекти біблійної герменевтики в її літературознавчому вияві, окреслити методологічні підходи до процесу інтерпретації біблійних книг, дослідити специфіку біблійних текстів та образно-смислову структуру Біблії як універсального коду мистецтва. Для цього реалізовано такі завдання:
- простежити історію розвитку біблійної герменевтики, акцентувати її місце і значення для становлення загальної філологічної герменевтики;
- проаналізувати структурно-текстову та художньо-образну природу Біблії;
- означити основні парадигми інтерпретації Біблії (історична, культурологічна, мовна, авторська, жанрова та ін.);
- охарактеризувати основні методи інтерпретації біблійних текстів (історико-літературний, алегоричний, типологічний, архетипний, символічний та ін.);
- означити основні контекстуальні, інтертекстуальні, екстратекстуальні принципи аналізу Біблії;
- виокремити з книг Старого та Нового Заповітів жанрові, художньо-поетичні та стилістичні особливості;
- окреслити семіосферу Святого Письма, розкрити її символічно-алегоричну суть та значення для розуміння Біблії як універсального коду мистецтва.
Теоретико-методологічна основа дослідження. В основі методології дослідження наріжним є історико-літературний метод, а, отже, основоположними є праці теоретиків герменевтики (Ф.Шляєрмахера, В.Дільтея, Г.Г.Ґадамера, П.Рікера, І.Гірша та ін.). Одночасно в міру потреби долучаються концепції структуральної поетики, семіотики та архетипної критики. Відповідно, основні методи дослідження – герменевтичні, а також структуральний, архетипний, символічний та ін. Для аналізу біблійних текстів використовуємо існуючі українські переклади П.Куліша-І.Пулюя, І.Хоменка, І.Огієнка (перевагу надаємо останньому, враховуючи філософсько-філологічну освіту і досконале знання перекладачем мов оригіналу) та англомовні версії Holy Bible, New International Version, Authorized King James Version, New King James Version, International Inductive Study Bible, (надаючи перевагу King James Version, враховуючи її всесвітньо визнаний статус, а також те, що ця версія використовується у всіх авторитетних англомовних довідниках, енциклопедіях та лексиконах).
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в руслі комплексної теми кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка – „Проблеми рецептивної поетики, наратології і транслаторики в українсько-зарубіжних літературних зв’язках” (№ державної реєстрації 0105U000748).
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації можуть стати основою для подальших досліджень Біблії у літературознавчих, філософських, культурологічних, психологічних аспектах, а також слугувати теоретичною базою для розробки кола теоретико-літературних питань, зокрема літературознавчої герменевтики, рецептивної естетики, дискурсного аналізу, семіотики, архетипної крити та ін. Теоретичні висновки дослідження можуть бути використані при підготовці лекцій, підручників та посібників з теорії літератури, спецкурсу „Біблія і світова література”, а також при розробці шкільних програм з питань вивчення Біблії та її значення як літературно-культурного феномена людства. Частково результатами дисертації можна послуговуватися при читанні курсів історії української літератури, зарубіжної літератури, порівняльного літературознавства.
Апробація роботи. Викладені у дисертації концепції були апробовані на наукових конференціях: „Літературознавча компаративістика: уроки історії, сучасні проблеми” (Тернопіль, 11-14 травня 2001 р.), „Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 14-15 травня 2003 р.), „Проблеми жанру, стилю, літературного напрямку” (Запоріжжя, 16-17 жовтня 2003 р.), „Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 22-24 жовтня 2003 р.), „Література та літературознавство: історія і сучасність” (Житомир, 20-21 квітня 2004 р.), „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 5-6 листопада 2004 р.), „Актуальні проблеми філології та перекладознавства” (Хмельницький, 12-13 травня 2005 р.), „Актуальні проблеми історії і теорії української літератури” (Львів, 7-8 червня 2005 р.), „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 14-15 жовтня 2005 р.), „Література в контексті кризової доби” (Чернівці, 19-20 жовтня 2005 р.); „Володимир Гнатюк у контексті розвитку сучасної культури України” (Тернопіль, 12-13 травня 2006 р.); „Контактна зона як феномен культури” (Миколаїв, 18 травня 2006 р.) та на наукових семінарах: „Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов’янських літератур” (Луцьк, 24-25 травня 2004 р.), „Терміносистема слов’янського літературознавства” (Перший етап – Житомир, 22-23 березня 2005 р.; Другий етап – Луцьк, 26-27 квітня 2005 р.; Третій етап – Тернопіль, 30 вересня – 1 жовтня 2005 р. четвертий етап – Житомир, 14-15 березня 2006 р.); щорічних наукових конференціях ТНПУ та методсемінарах кафедри.
За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 34 наукові праці, загальний обсяг яких сягає 76 друкованих аркушів, у тому числі монографія „Hermeneutica Sacra” обсягом 40 друкованих аркушів.
Дисертаційне дослідження обговорене на засіданні кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного університету імені Володимира Гнатюка (Протокол № 11 від 8 червня 2006 року).
Структура і зміст роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, узагальнюючих висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 409 сторінок, основний текст займає 386 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, скреслено мету роботи і завдання для її реалізації, розкрито наукову новизну та теоретико-методологічну базу дослідження.
Герменевтичний універсум – це вся сукупність текстів, аналізованих з точки зору їх смислів, тобто розглянутих в аспекті їх розуміння. Він безконечний, як Всесвіт, оскільки не може охопити усіх сфер існування текстів, не може вичерпати їх можливих інтерпретацій. Окрім цього, безперервно творяться нові тексти, які можна розглядати з точок зору лінґвістики, мовної семантики, культурного кодування, семіотики, інтертекстуальності, позатекстової реальності та ін. „Життя герменевтичного універсуму – це функціонування усієї сукупності соціальних комунікацій саме як людських комунікацій... Текст – це фраґмент комунікації, її засіб. Люди чи покоління людей, які виступають в іпостасі комунікативних систем, також є „світами”, часто далекими один від одного... Можливість будь-яких непорозумінь тут непомірно зростає, оскільки вся система соціальних комунікацій не будується за єдиним планом. Між окремими фраґментами даного універсуму встановлюється велика кількість безпосередніх і опосередкованих зв’язків, які піддаються постійним змінам внаслідок ненастанного продукування нових текстів” Антипов Г.А. и др. Текст как явление культуры. – Новосибирск: Наука, 1989. – С.22..
Біблія займає особливе місце у герменевничному універсумі світу: „Якщо Біблію поставити у центр космосу Західного світу, ми побачимо, що цей міфічно-метафоричний космос має всеохопну структуру, і ця структура – не якийсь хаос чи безконечні невпорядковані відлуння і збіги. Наступний крок буде в утвердженні сфери, яку можна назвати літературною космологією” Frye N. Words with Power. Being a Second Study of the Bible and Literature. – First Harvest/HBJ edition, 1992. – P.150.. Н. Фрай наполягав на думці, що Біблія є кодом буття, кодом мистецтва і літератури зокрема. „Якщо розглянути теорію критики як всеохопну теорію, то це допоможе зрозуміти роль Біблії у моїй критиці. Теорія жанрів, представлена в „Анатомії критики” привела мене до священної книги, яка разом з секулярними аналогіями чи пародіями на неї є найбільш всеохопною формою з усіх, що можна докладно дослідити у межах літературної орбіти. І тоді я зрозумів, що перспективу потрібно повернути у зворотному напрямі: починати з сакральної книги і працювати в напрямі секулярної літератури... А оскільки Біблія написана поетичною мовою, її також можна розглядати як особливий мікрокосм чи епітом єдності літературного досвіду Заходу” Frye N. Words with Power. Being a Second Study of the Bible and Literature. – First Harvest/HBJ edition, 1992. – Р.xx.. Фрай наголосив, що донедавна Біблію виключали з літературної дискусії, „однак, це єдина книга, яка об’єднує більшість проблем літературної критики у єдиному фокусі” Там само. – С.xxі..
У першому розділі – “БІБЛІЯ І ЛІТЕРАТУРА: СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОЇ ПРИРОДИ БІБЛІЙНИХ ТЕКСТІВ ЯК ОСНОВА БІБЛІЙНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ” – розглядаються проблеми співвідношення біблійних текстів зі зразками інших текстових утворень. При вивченні та перекладі Біблії лінґвісти і літературознавці стикаються з рядом проблем, які не постають при дослідженні інших джерел. Причина цього – специфіка побудови та образної структури Святого Письма. У плані творення та функціонування Біблія є унікальною книгою, яку писали біля 40 авторів упродовж 1600 років (від Мойсея, який жив близько 1500 р. до Р. Х. до авторів книг Нового Завіту, які писали у рамках І ст. по Р. Х.) у трьох частинах світу (Азії, Африці, Європі), трьома мовами (давньоєврейською, арамейською і грецькою койне). Біблія має таке багатство літературних жанрів, якого немає у жодній іншій книзі. Серед основних жанрів виділяють історичну хроніку (Книги Царів), сімейну хроніку (1 Хронік 3), біографію (Книга Неємії), автобіографію (Книга Ездри), пророчу промову (книги великих та малих пророків), проповідь (промови Ісуса, проповіді у книзі Дій), драму (Йов), драматичну поему (Пісня Пісень), сільську ідилію (Рут), дидактичні настанови та повчання (Послання до Римлян, Колосян та ін.), опис сну чи видіння (Книга Об’явлення), щоденник (Книга Дій святих апостолів), притчу (Книга Суддів, Євангелії), епістолярії (Послання); поетичні жанри – поезія (Псалми), гімн (Псалми, Послання до Колосян), плачі та голосіння (Плач Єремії, Псалми), військові пісні (переможні пісні Міріам, Дебори, Самсона), елегійну поезію, молитву; у Біблії представлені майже усі жанри пареміографії: прислів’я і приказки (Книга Приповістей Соломона), філософські афоризми (Книга Екклезіаста), парадокси, загадки, благословіння та ін. У жодній іншій книзі не зустрічається такої багатої палітри художніх засобів, причому поряд з найбільш вживаними формами знаходимо численні специфічні мовленнєві форми: феноменологічна мова, ідіоматичні звороти, евфемізми, іносказання, еліптичні фігури, художньо-образне шифрування, наукова термінологія стосовно світотворення, світобудови, астрономічних та природничих процесів тощо.
Перший підрозділ – “Біблія і художня література: проблема текстової інтерпретації” акцентує увагу на співвіднесенні Біблії з творами художньої літератури. Дискусія стосовно того, як розглядати Біблію, як художній твір чи з інших концептуальних позицій, велася давно. У першу чергу з’ясовується, що дає підстави зараховувати Біблію до явищ літератури. Найвагомішим аргументом, безперечно, є її текстова форма. Але і розуміння феномена тексту дедалі більше змінюється, ускладнюється, універсалізується. Постала необхідність уявляти текст як історично зумовлений феномен людства, за посередництвом якого реалізується єдність епох і поколінь, де визначальним стало не прочитання, а розуміння, ускладнене проблемою інтерпретації тексту як такого, усвідомлення його в контексті історії духовної культури людства, і проблемою сприйняття тексту, особливо коли мова йде про рецепцію тексту однієї культури представниками іншої історичної чи національної культури. Перша фундаментальна риса, якою відрізняється Біблія від творів художньої літератури: текст літературного твору є втіленням художнього світу митця, що створив його. Текст Біблії – втілення екзистенційного світу.
Другий підрозділ – “Weltgeschichte і Heilsgeschichte: проблеми історизму та міфологізму в Біблії” увиразнює спільні та відмінні риси біблійних текстів зі зразками історичної літератури та художньої історичної прози. Детально аналізуються концепти „світової історії” та „священної історії” (Августин, Гердер, Геґель, Шеллінґ, Шпенґлер, Тойнбі, Кроче, Ясперс, Рікер та ін.), концепція міфу в біблійній герменевтиці (Віко, Гердер, Дюркгейм, Кассірер, Еліаде, Фрезер, Лосєв, Фрай), та концепція часу і часовості в Біблії (С.Булгаков, Бердяєв, Борхес, Рікер, Ясперс). Незаперечним залишається постулат: якщо йдеться про дослідження Біблії як тексту, що знаходиться на межі з трансценденцією, то відповіді необхідно шукати у площині екзистенційній, а не раціонально-матеріалістичній. За Ясперсом, „реальність історичного світу – це зникаюче буття між Богом і екзистенцією. Багато філософських систем мали на меті пояснити сутність світу... але цьому протистоїть впевненість у безконечності і бездонності світу, а тим самим і готовність постійно вслухатися у всі способи буття світу” Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. – М.: Республика, 1994. – С.437.. Вчений наголошує, що лише в Біблії вперше реалізується свідомість історичності. Пізніше вона виникає в епоху політичних катастроф як універсальне історичне усвідомлення твореної Богом історії.
Концепції співвідношення біблійних текстів і світової історії (за Ясперсом, Бердяєвим, Рікером); співвідношення міфу і слова (за Лосєвим); співвідношення світу і книги (за Борхесом) – в сукупності творять своєрідний вихід на розуміння Біблії, яка є і Книгою, і Словом Божим. Ми повинні визнати, що в Біблії реалізована особлива форма історизму (Heilsgeschichte), яка може розглядатись як міф чи розгорнута метафора, що є відображенням певних філософських ідей та трансцендентних категорій. Цим біблійні книги, велика частина яких є історичними хроніками, відрізняються від власне історичних наративів.
Третій підрозділ – “Мовні концепти Біблії” – розглядає мовну проблему Біблії у її літературознавчому аспекті. У Біблії поєднані дві основні універсальні світоглядні системи – орієнтальна та західна в їх чітко вираженому дуалізмі intuitio/ratio, ірраціональність/ раціональність, почуття/мислення, відповідно – мова серця/мова розуму. Однак це поєднання жодним чином не сприймається як протиставлення, а, навпаки, – як взаємодоповнення. „Як і сам Захід, Схід – це ідея, що має історію і традицію думки, свою образність та лексику, які надають йому реальності та присутності на Заході і для Заходу. Таким чином ці дві географічні сутності підтримують і до певної міри віддзеркалюють одна одну” Саїд Е.В. Орієнталізм. – К.: Основи, 2001. – С.15.. Тут йдеться не про географічні сутності, а про способи мислення, світогляди, „образи світу” (Г. Гачев). Окреслюючи національні образи світу, Г. Гачев осмислює відмінності національних культур як не випадкове, а органічне явище, зумовлене матеріальними і духовними причинами. З-поміж цих причин чітко виділяються три основні: 1) природа (Космос); 2) душа народу (Психея); 3) логіка його розуму (Логос). Національний склад мислення, на думку дослідника, матеріально закріплений у словесності народу. При передачі тої чи іншої ідеї чи художнього твору в цілому неминуче відбувається деформація. В цьому випадку „Відбувається, інтерференція, накладання національних образів світу” Гачев Г. Национальные образы мира. – М.: Сов. писатель, 1988. – С.53.. Дослідник вважає, що при зіткненні мов виражається найбільш гостро зіткнення способів життя і матеріальних, і духовних культур. Це зіткнення відбувається не просто в житті, а в свідомості, на рівні осмислення життя. У Біблії можемо розглядати велику кількість національних образів світу, оскільки в ній піднімається проблема націєтворення та співіснування більшості відомих на той час народів.
Не можна лишати поза увагою і явищ складного нашарування культурно-історичних практик (М. Фуко) – біблійні тексти творилися не лише на різних етнічних територіях, а й у різні історичні епохи, що позначалося і на їх мові, й на етнокультурному осмисленні явищ буття. Окрім цього, кут зору, під яким ми розглядаємо біблійні тексти, заломлюється також крізь призму того факту, що в більшості Біблія сприймається людьми через посередництво її перекладів на національні мови, а відтак шляхом трансформації та адаптації її мовленнєвих структур у національне лінґвокультурне середовище. Тобто в іншомовних варіантах відбувається нашарування іншокультурних систем мислення, образи „пересіюються” крізь сито іншомовної лексико-семантичної структури.
Так автор виходить на проблему семіотики: Визнаючи Біблію Великим Кодом Мистецтва, Кодом Історії та Культури, Кодом Буття, вона усвідомлює необхідність осмислення та аналізу її семіосфери, без розуміння якої неможливе розуміння більшості світових мистецьких шедеврів, надбань багатьох національних культур. Саме у цих аспектах виявляється принциповий зв’язок мови і світу (матеріального світу природи, ідеального світу ідей, національних образів світу та ін.), онтологічна сутність мови, розкривається специфіка національних культур як різних форм „індивідуалізації людського духу зі своїм мовленнєвим статусом” Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1984. – С.9..
Четвертий підрозділ – “Поетика і риторика. Художня природа біблійних текстів” – піднімає проблему художньої організації Святого Письма. Аналізуючи Біблію з точки зору мовної концепції Віко, дисертант зазначає, що, використовуючи метафори, Біблія не настільки метафорична, щоби її можна було віднести до поезії, торкаючись трансцендентних явищ, вона не вдається до абстрактних категорій мови, також не використовує логічних аналогій, і дуже рідко вдається до елементів дескриптивної мови чи мовного об’єктивізму. Отже, погоджується з думкою, сформульованою Р. Бультманом, що мовна організація Біблії – це зовсім інша форма вербальної структури. Для неї Бультман та інші біблеїсти використовують термін „кериґма” (kerygma) або прокламація. Кериґма – це тип риторики або риторика особливого типу, де шляхом використання мовних фігур поєднується метафоричне й екзистенційне мислення, що сягає рівня об’явлення.
У п'ятому підрозділі – “Полісемантичність і діалогічна множинність Біблії” – увирзнюється специфіка біблійних текстів у світлі смислово-образної структури. Тут ми маємо справу з двома різними типами мислення: в літературі – імаґінативне, художньо-образне мислення, у сакральних текстах – трансцендентне апокаліптичне мислення. Тому вивчення літератури спрямоване на розуміння художнього світу уяви у безмежній кількості проявів людської сутності, пропущеної через творчий процес, що в результаті є хоч і творчою, можливо, дуже індивідуальною, але все-таки рефлексією реального світу. Сакральні тексти, хоч їх теж можна розглядати з точки зору їхньої художньо-образної природи, мають зовсім іншу природу. Образи чи художні фігури є тут лише зовнішнім оформленням внутрішньої структури апокаліптично-трансцендентного змісту, а тому їх вивчення повинно в першу чергу передбачати осягнення їх анагогічного значення. „Звичайно, Біблія настільки ж образна, як і будь-який інший літературний твір. Але на відміну від нього, ця образність повинна сприйматися як сокровенна і поглинатися у мовчазному слуханні, яке є випробуваною реакцією на Слово Боже” Frye N. Myth and Metaphor. – University Press of Virginia, 1996. – P.187..
Розглядаючи Біблію як єдину художньо-образну текстову структуру, можна з’ясовувати природу її діалогізму як будь-якого іншого тексту. Очевидною і незаперечною є множинність біблійного поліфонізму, який умовно можна звести до кількох площин. По-перше, це діалогізм внутрішньої структури тексту (який розвивався діахронно у процесі виникнення частин Біблії і остаточно усталився у час кінцевої його канонізації). Тобто, навіть без зовнішнього виходу чи втручання в текст у Біблії реалізується діалог між ерами („Старою” і „Новою”), культурами (акадо-шумерською, симітсько-єврейською, єгипетською, вавилонською, грецькою, римською), історичними епохами, авторами, релігіями (юдаїзмом, християнством, великою кількістю язичницьких культів). По-друге, це діалогізм біблійних текстів з іншими текстами, написаними в історичну добу, коли творилася Біблія, особливо рукописними пам’ятками Близького Сходу, документами, де є перехресні зіткнення з описаними чи згаданими у Біблії подіями, особами, реаліями життя. Третя, найскладніша діалогічна площина Біблії як тексту літератури виявляється у надзвичайно великій кількості її перекладних версій іншими мовами, створеними у різні історичні епохи. Саме у цій точці множинності перекладів діалогічна множинність, закладена в ориґіналі, помножується у безмежну кількість разів, бо з появою Біблії кожною національною мовою починається „діалог” з культурними, філософськими, релігійними, науковими, моральними, етичними, естетичними моделями націй. Водночас виявляється певна обмеженість діалогічної концепції М. Бахтіна, яка акцентує антропологічне обґрунтування діалогу, і дисертантка вимушена звернутися до діалогічної концепції Мартіна Бубера, яка розгортається у трьох вимірах: діалог між людиною і Богом, діалог між людиною і людиною, діалог між людиною і світом Бубер М. Диалог // Бубер М. Два образа веры. – М.: Республика, 1995. – С.105..
Інакшість біблійних текстів від власне літературних полягає у їх сакральності, що робить їх Святим Письмом. „Біблія – це сконденсований та уніфікований епітом поетичного універсуму і проголошення Божого послання до людини одночасно” Frye N. Words with Power. Being a Second Study of the Bible and Literature. – First Harvest/HBJ edition, 1992. – P.121.. „Біблія є одночасно і Слово Боже, і слово людське. Об’явлення переломлювалося в ній крізь призму особистості її авторів – живих людей, що належали до певних епох, відчували на собі вплив навколишнього середовища, мислення і поглядів сучасників” Мень А. Исагогика. – М.: Фонд им.А.Меня, 2000. – С.24.. Аналіз особливостей біблійних текстів не залишає сумнівів щодо того, що вивчення Біблії вимагає специфічних методів та підходів і є предметом окремої галузі – біблійної герменевтики (Hermeneutica Sacra).
Другий розділ – “ГЕНЕЗА БІБЛІЙНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ: ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ” – творить теоретичне осердя роботи. У ньому розглядається становлення і хронологічний розвиток герменевтичних вчень від найдавніших спроб давньоєврейської герменевтики сакральних текстів до найсучасніших досягнень науки інтерпретації. Зокрема, тут аналізується інтертекстуальна, алегорична, буквалістична та харизматична (апокаліптична) метода текстової інтерпретації равіністичної екзегези (підрозділ 2.1.); принципи літературної інтерпретації Старого Заповіту в ранній апологетиці (підрозділ 2.2.); розвиток алегоричного та буквально-історичного методів інтерпретації Біблії в патристичній екзегетиці (підрозділ 2.3.); концепції текстової інтерпретації у середньовічній схоластиці (підрозділ 2.4.); досягнення філологічного звороту доби гуманізму та ренесансної герменевтики (підрозділ 2.5.); процес трансформації біблійної герменевтики в епоху Реформації (підрозділ 2.6.); особливості індуктивного освоєння біблійних текстів у науковій парадигмі Модерну (підрозділ 2.7.) та інтерпретативні моделі новітньої біблійної герменевтики (підрозділ 2.8.). Особливо детально розгорнуто сучасний герменевтичний дискурс у висвітленні основних теоретичних концепцій і методологічних положень біблійного раціоналізму (2.7.1.), літературно-історичної критики (2.7.2.), школи граматичної інтерпретації (2.7.3.), філософсько-культурологічних підходів до аналізу Біблії (2.7.4), біблійного ірраціоналізму (2.7.5.), а також найсучасніших здобутків ліберальної та міфологічної шкіл герменевтики (параграфи 2.8.1 та 2.8.2), біблійного екзистенціалізму (2.8.3.), новітньої феноменологічної герменевтики (2.8.4.). Водночас автор аналізує і негерменевтичні моделі аналізу біблійних текстів (2.8.5.) як альтернативну до герменевтичної методу, що спричинила науково обґрунтований зворот до витоків „чистої герменевтики” (2.8.6.).
Отже, дисертантка демонструє, як, пройшовши тривалий шлях становлення і розвитку, герменевтика виробляла складну систему теоретичних концепцій, які формувалися у кілька історичних етапів осмислення тексту як явища культури та особливої ролі сакральних текстів у історії людської думки. Кожна інтерпретативна система відображає певну історичну епоху, базується на конкретному історичному і соціальному досвіді, обумовлена усталеними традиціями розуміння та науковими досягненнями епохи. Але загалом герменевтика розвивалася, послідовно виробляючи єдину концепцію інтерпретації тексту та явищ буття, формуючи методологічну систему, термінологічний апарат, виявляючи загальні закономірності процесу розуміння та інтерпретації.
Ядром античної герменевтики був алегоричний метод інтерпретації текстів. Він властивий і елліністичній, і староюдейській традиції інтерпретації сакральних джерел. Але вже у протистоянні Александрійської та Антіохійської шкіл інтерпретації були закладені суперечності між раціональним тлумаченням (з акцентуванням буквального значення) та ірраціональною інтерпретацією (з утвердженням алегоричного методу). Патристична екзегеза (Оріген, Августин) утвердила цей метод в Середньовічній інтерпретації Біблії, розгортаючи теорію багатозначності Писання. Новий імпульс герменевтика дістала в епоху Реформації, коли протестанти полемічно виступили проти догматичної інтерпретації Святого Письма, утвердженої католицькою церквою. Вони майже повністю відкинули алегоричний метод та теорію багатосмислової структури Писання. Епохальним стало залучення до аналізу біблійних книг методів та принципів античної риторики (Меланхтон, Флацій).
Акцентована Лютером увага на необхідності перекладу Біблії національними мовами спонукала до глибокого філологічного аналізу мови та стилю Біблії. Це спричинило потужний філологічний науковий зворот доби Модерну, розгортаючи граматичний метод інтерпретації текстів (Гласій, Міхаеліс, Баумгартен, Ернесті). Зацікавлення Сходом, значні археологічні дослідження інспірували розвиток історичної критики Біблії (Землер, Кайль). Шляєрмахер узагальнив увесь попередній досвід, оформивши шукання попередників у струнку наукову модель, леґітимізував герменевтику в нових суспільно-історичних умовах, надавши їй нового звучання як науки про методи та принципи інтерпретації усіх явищ буття. Він артикулював усі складові (історичну, філологічну, психологічну) процесу інтерпретації, накресливши перспективність можливого наукового розвитку інтерпретативних систем у різних сферах. Дільтей конкретизував висновок Шляєрмахера стосовно історичної науки, а Гайдеґґер утвердив його у філософії. Протягом двадцятого століття попередні доктрини та припущення вчених набували нових форм. Психологічна інтерпретація (з урахуванням ідей інспірації, конґеніальності, пієтизму) трансформувалась у теорії рецептивної естетики, читацького відгуку. Водночас з новою силою зазвучали ідеї біблійної герменевтики як Hermeneutica Sacra з наголосом на сакральності біблійних текстів та вимогою ортодоксального підходу до їх інтерпретації.
У третьому розділі – “МЕТОДОЛОГІЧНА СИСТЕМА АНАЛІЗУ БІБЛІЙНИХ ТЕКСТІВ” – автор окреслює усі складові компоненти методології біблійної герменевтики і демонструє можливості використання кожного з них, підтверджуючи теоретичні міркування численними прикладами аналізу біблійних текстів. Історичний огляд розвитку герменевтики показав панораму підходів, які використовувалися в інтерпретації біблійних текстів. Кожна епоха розглядала Біблію крізь призму свого історико-культурологічного фокусу, пропонувала свою систему координат для аналізу сенсу Святого Письма, виробляла нові системи тлумачення. Методи інтерпретації послідовно змінювали один одного, або ж співіснували в часі, хоча укладалися з протилежних позицій. Деякі системи поступалися місцем новим підходам, але невдовзі (або через кілька століть) знову поверталися в арсенал інтерпретаторів.
Якщо зважувати весь герменевтичний досвід минулих поколінь, то доходимо висновку, що розмаїття підходів зводиться лише до двох протилежних (на думку одних вчених) або ж взаємодоповнюючих (на думку інших) позицій – раціональної буквальної інтерпретації та ірраціональної алегоричної інтерпретації. Вони обидві ще з витоків мистецтва тлумачення були закладені в юдейській екзегезі (Мідраш спонукав проникати глибше, ніж видиме буквальне значення тексту, Пешат пропонував пряме буквальне тлумачення, подекуди доволі спрощене). Ця дихотомія продовжувалась і у наступних поколіннях – Александрійська та Антіохійська школи розгорнулися в Західну і Східну системи екзегези, що спричинило великий розкол церкви, який посилив протистояння і призвів до повного неприйняття протилежної позиції. Латинська алегорична екзегеза сягнула кульмінації в гіпертрофованому містицизмі Середньовіччя, на зміну якому прийшов прагматизм доби гуманізму та раціоналізм протестантизму. І хоча світоглядна концепція Модерну, здавалося, назавжди утвердила нові методологічні наукові підходи, але і їй не вдалося знівелювати ірраціоналізм символіко-алегоричного розуміння тексту, чи у ширшому прояві – ірраціональної інтерпретації буття. Вони послідовно зринали і в потужному романтичному річищі, та в різновекторному екзистенційному русі, помітно виявляються і сьогодні, в епоху постмодернізму.
Перший підрозділ – “Основні екстратекстуальні контексти Біблії як інтерпретативні парадигми історико-критичного методу гременевтики”. У параграфі 3.1.1. проаналізована історична парадигма Біблії. Тут проблема інтерпретації постала не лише у значній часовій дистанції, а й ускладнюється тим, що ця дистанція постійно варіюється, змінюється стосовно різних книг Біблії, які є окремими самостійними текстовими утвореннями і водночас мали б розглядатися як складові частини єдиного Тексту. Аналізуючи історичний контекст Старого і Нового Заповітів, дисертант показує, наскільки складною і багатогранною є історична парадигма Біблії, і наскільки важливим є її розуміння для інтерпретації книг Старого та Нового Заповітів. Ускладнюється процес інтерпретації тим, що в Біблії книги розміщені не за історико-хронологічним, а за жанрово-тематичним принципом. Історичний метод виявляється екстратекстуальним, який інтерпретує описані в Біблії події не тільки в замкнутому просторі біблійних текстів, а й на основі інших рукописних пам’яток древнього світу, історико-археологічних досліджень. Центральними принципами історичного аналізу біблійних текстів є хронологічний та хронометричний. Історичний метод допомагає зрозуміти послідовність описуваних в Біблії подій, виокремити основні мотиви та знайти інтертекстуальні паралелі поміж різними книгами Біблії, водночас є визначальним у тлумаченні багатьох символічних образів та алегоричних картин Біблії.
Окреслений історичний аналіз виявляє багатогранність та розмаїтість культурологічного тла Біблії, що є основою формування більшості її тем, мотивів, образів, символів та ін. Для повноти їх розуміння, отже, необхідне ознайомлення з різними виявами культур народів, згадуваних у ній. Це стосується вивчення побуту давніх людей, їх ремесел, свят, звичаїв і обрядів, пов’язаних з основними подіями життя. Усі елементи етнографії та фольклору творять культурологічну парадигму Біблії, яка стає предметом дослідження в параграфі 3.1.2. Важливо зважати на те, що біблійні книги писалися людьми Сходу в контексті орієнтальних традицій та відмінних від західних світогляду, стилю мислення, космології, моральних переконань, ритуальної практики та ін. Усі ці елементи мають потрапляти у поле зору інтерпретатора та скеровувати процес аналізу, щоби він не спотворював орієнтальні тексти, пропускаючи їх крізь призму західного мислення.
Оскільки Біблія писалась як культова книга, то релігійний аспект є центральним для розуміння її культурологічного контексту. Для розуміння релігійного життя людей біблійних часів не достатньо знати лише основи юдаїзму. Є значні частини Писання, які неможливо зрозуміти без знання інших релігій та культів сусідніх з Ізраїлем народів. Однак релігійний аспект не вичерпує культурологічного контексту й аналізу
