НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ“

КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ”

МЕЛЬНИЧЕНКО Анатолій Анатолійович

УДК 37.032 : 101

ПЕРЕТВОРЕНІ ФОРМИ У ВИХОВНИХ ПРАКТИКАХ

СУЧАСНОГО СОЦІУМУ

09.00.10 – філософія освіти

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному технічному університеті України “Київський політехнічний інститут”, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

НОВІКОВ Борис Володимирович, Національний технічний університет України “КПІ”, декан факультету соціології, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

СИТНИК Петро Кононович, Національна академія державного управління при Президенті України, професор кафедри соціальної та гуманітарної політики.

кандидат філософських наук, доцент,

ДІДЕНКО Віталій Федорович, доцент кафедри філософії гуманітарних наук Київського національного університету ім. Т.Шевченка.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “_03_” жовтня 2006 р. о 1200 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.002.21 Національного технічного університету України “КПІ” за адресою: 03056, м. Київ, пр-т. Перемоги, 37, корп. 7., ауд. 514.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного технічного університету України “КПІ” за адресою: 03056, м. Київ, пр. Перемоги, 37.

Автореферат розісланий “__01__” вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент О.В. Романовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Система освіти і виховання в сучасній Україні зазнає активного впливу найрізноманітніших детермінант – і конструктивних і деструктивних за наслідками свої дії. Тенденції до глобалізації, що мають місце в сучасному освітньо-виховному просторі, створюють нові, інфлюють та демонтують традиційні ціннісні та духовні компоненти формування людини. Сучасна людина живе, формується та розвивається в епоху домінування мас-медіа, в новій медійній культурі, яка якісно відрізняється від попередніх форм комунікації. Докорінні зміни в економічній, політичній, соціальній, духовній та інших сферах суспільного життя за останні 15-20 років зумовили істотну деструктивну редукцію (спрощення та відверту примітивізацію) наявних раніше соціальних і моральних орієнтирів. Разом з тим, в суспільстві наростають тривожні тенденції, серед яких – соціокультурна дезадаптація молодих людей, знеособлення та “масовізація” людини. Така ситуація актуалізує необхідність пошуку нових підходів до питання розвитку особистості з урахуванням викликів та імперативів сучасного соціокультурного буття. Це, в свою чергу, передбачає істотний перегляд підходів до феномена виховання як “мистецтва формування людей”.

Непередбачуваність змін в суспільстві, відсутність державної ідеології та непослідовність державної політики призвели до руйнування ста-рої системи виховання, але не забезпечили народження нової. В зв’язку з цим унеможливилося довгострокове соціальне прогнозування, яке б могло визначити перспективи становлення та формування людини у суспільстві.

Пошук пріоритетів становлення нашої держави потребує урахування того факту, що трансформація суспільних відносин в Україні тривалий час характеризувалася першочерговою увагою до економічних та політичних аспектів функціонування держави. За таких умов проблеми виховання не потрапляли у перелік завдань, які мали провідний характер у вітчизняній державній та громадській практиці. Не стала винятком і галузь наукового осмислення цього кола проблем, у тому числі в системі філософського знання. Роботи, присвячені виховним процесам в українському суспільстві, є не частими у потоці наукових та науково-практичних розробок вчених-філософів. Хоча, заради справедливості, необхідно констатувати, що водночас спостерігається як дискусійність у сучасній науковій літературі, так і різноголосся в українській освітньо-виховній практиці.

Через спробу “викреслення” виховної складової із суспільного життя українське суспільство опинилось на порозі катастрофи, коли значна частина соціуму має нестабільні, хаотично поєднані ціннісні пріоритети, життєві цінності, ідеали; коли суспільство в цілому не має стрижня щодо принципів та норм свого існування, які б синтезували та робили його міцнішим.

Нині надзвичайно актуальним є філософське осмислення проблеми виховання, яке мало би своїм результатом формування та застосування такої методології, що була б релевантною до сучасних реалій суспільного буття. На нашу думку, традиційна науково бездоганна, допріч діюча методологія істотно підвищить свої вирішуючі спромоги, коли більш повно сприйме, використає та актуалізує той креативний та евристичний потенціал, що його містить в собі те, що ми називаємо “методологією форми перетвореної”.

Актуальним залишається питання про ідеал сучасного виховання, його напрямки, про міру залучення до процесів виховання різних соціальних інституцій тощо.

Важливу роль у вирішенні питань формування особистості, її виховання відіграють різні освітні установи, в щоденній практиці яких актуалізується необхідність подолання проблеми імітації навчально-виховного процесу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Представлена дисертаційна робота є завершеним дослідженням, виконаним на кафедрі філософії факультету соціології НТУУ “КПІ” згідно з науковим напрямком кафедри. Тема дослідження: “Дослідження механізмів активізації творчого потенціалу молоді” (РК № 0103U000252; протокол Вченої ради НТУУ “КПІ” №2 від 03.11.2003 р.).

Мета і завдання дослідження. Головна мета роботи полягає в дослідженні проблеми виховання як процесу формування людини зі всебічним врахуванням та залученням вирішуючих спромог методології перетворених форм.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

· розкрити зміст виховання через усвідомлення його сутнісного призначення;

· конкретизувати сутнісні параметри феномена виховання як засадничого поняття філософії та педагогіки;

· виявити межі застосування категорійного блоку “форма перетворена” дотично до дослідження практичного, духовного та чуттєвого буття людини;

· з’ясувати вплив деформуючої дії перетворених форм суспільного буття на становлення людини у процесі виховання;

· виявити взаємозв’язок філософського та педагогічного знання у межах становлення окремішнього напрямку сучасних наукових досліджень – філософії педагогіки;

· розкрити природу існування перетворених форм через призму формотворчості людської діяльності та відчужених її форм;

· з’ясувати механізми реалізації перетворених форм у царинах патріотичного та релігійного виховання;

· конкретизувати засадничі теоретичні положення, на яких має базуватися виховна політика на всіх інституційних рівнях соціалізації людини.

Об’єктом дослідження є виховання в його гранично широкому розумінні.

Предметом дисертаційного дослідження виступають перетворені форми суспільного буття у виховних практиках сучасного соціуму.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань у дисертаційному дослідженні використано: діалектичний підхід, який спирається на загально-філософські принципи об’єктивності і цілісності, системно-структурний філософський принцип, аналітико-синтетичний та індуктивно-дедуктивний методи; історико-філософський підхід, що дає можливість простежити становлення філософії педагогіки на основі принципу історизму та методів єдності історичного та логічного. Компаративістський метод, що ґрунтується на порівняльному аналізі концепцій, дає змогу визначити сутність понять “виховання” та “форми перетворені”.

Методологічну основу дослідження становлять роботи В.Андрущенка, А.Александрової, І.Беха, Г.Батіщева, Е.Ільєнкова, М.Мамардашвілі, К.Маркса, Б.Новікова, А.Хамідова та ін.

Крім того, у роботі використовуються результати соціологічних досліджень, що здійснювалися особисто дисертантом із використанням різноманітних методик сучасної прикладної соціології.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена цілісним системним дослідженням зміни соціально-філософських парадигм виховання в контексті нині сущих соціальних практик. Вперше у вітчизняній філософії філософсько-педагогічна рефлексія феномена виховання передбачає залучення та максимальну актуалізацію потенціалу категорійного блоку “форма перетворена”.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких теоретичних положеннях:

- вперше обґрунтовано необхідність розробки філософії педагогіки як відносно самостійного напрямку досліджень та способу адекватного теоретичного осягнення перетворених форм у просторі виховання;

- доведено, що одним з найбільш плідних підходів до розуміння виховання як філософського, педагогічного та соціального феноменів є його дослідження із застосуванням і використанням вирішуючих спромог методології пізнання перетворених форм суспільного буття;

- показано, що патріотичне та релігійне виховання як найбільш “кризові” напрямки у виховних практиках сучасного суспільства, нині є вкрай обтяженими різноманітними перетвореними формами, у зв’язку з чим вони потребують нагального теоретичного осягнення та практичного подолання;

- вперше здійснена систематизація різноманітних наукових підходів до вивчення феномена “форма перетворена”;

- вперше у вітчизняній філософії запропоновано та здійснено дослідження феномену “форми перетвореної” через призму формотворчості людської діяльності та відчужених її форм.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення дисертації полягає у розширенні та поглибленні існуючих уявлень щодо людського буття взагалі, дійсного місця й адекватної ролі виховання людини у суспільстві, яке прогресує, – ближчим чином. Основні теоретичні положення та висновки, концептуальне усвідомлення проблем філософії освіти, пов’язаних зі сходженням людини до вершин людськості та людяності, до вершини дійсного гуманізму, можуть і повинні бути використаними для подальшого утвердження та перманентного посилення гуманістичної компоненти в освіті, раціонального здійснення структурної й змістовної перебудови всього комплексу (корпусу та процесу) виховання, свідомого освоєння та постійного вдосконалення фахівцями-практиками власної філософської культури як визначального чинника раціонального і творчого діяння, а також для продовження і нарощування філософських досліджень соціокультурної проблематики в частині постановки та розв’язання конкретних теоретичних і практичних завдань виховання людини, в загальному річищі її соціалізації. Значення роботи також – у можливості використання її результатів як теоретичної бази для проведення соціологічних досліджень у сфері освіти. Практичне значення дисертації зумовлене реальними можливостями їх використання у розв’язанні практичних проблем громадянського виховання в Україні трансформаційного періоду, для раціонального налагодження продуктивних зв’язків між політикою і педагогікою та філософсько-педагогічного підкріплення подальшої розбудови української державності й актуалізації її потенціалу як європейської країни.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені та отримані автором завдяки власним дослідницьким зусиллям.

Апробація отриманих результатів. Основні положення і висновки здійсненого дослідження використовувалися дисертантом під час проведення лекційних та семінарських занять на факультеті соціології у Національному технічному університеті України “Київський політехнічний інститут”. Головні ідеї дисертації оприлюднювались у виступах на факультетських Днях Науки у НТУУ “КПІ” (2002, 2003, 2004, 2005 та 2006 рр.), на міжнародних науково-практичних конференціях: “Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму” (Київ, 1999), “Творчість свободи як свобода творчості” (Київ, 2001), “Сучасні проблеми управління” (Київ, 2001, 2003, 2005 рр.), VII Міжнародній науково-методичній конференції “Вища технічна освіта: проблеми та перспективи розвитку в контексті Болонського процесу” (Київ, 2005), IV Міжнародній науково-практичній конференції “Соціальна робота і сучасність: теорія і практика” (Київ, 2006).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження викладені автором у 19 публікаціях, серед яких 3 статті у фахових виданнях з філософії, рекомендованих ВАК України та 16 в інших виданнях та збірниках матеріалів конференцій.

Структура та обсяг дисертації обумовлені поставленою метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг основного тексту дисертації складає 177 сторінок. Список використаної літератури включає 242 найменування і складає 18 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність та сучасний стан наукової розробки проблеми, що досліджується, подано обґрунтування її актуальності, визначено об’єкт, предмет, мету та основні завдання дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічні засади, показано його наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи, форми та характер її апробації.

Перший розділ – “Теоретико-методологічні засади дослідження виховання” – присвячений огляду джерелознавчої бази з теми дослідження, аналізу сущих нині теоретичних підходів до вивчення феномена виховання.

В першому підрозділі першого розділу – “Виховання як суспільний феномен: зміст та форми здійснення” – дисертант визначає своє бачення змісту виховання як суспільного феномену. Автор розмежовує поняття “соціалізація”, “виховання”, “освіта” та “навчання”. Зокрема він доводить, що в контексті соціально-філософського аналізу категорій, виховання і освіта принципово тотожні в своєму функціонально-змістовному і цільовому значенні і, по суті, можуть розглядатися якщо не в якості повністю тотожних понять, то, в крайньому разі, в якості гранично споріднених. В контексті соціальної філософії розведення категорій “виховання” і “освіта” проходить за мірою їх інституціалізації у суспільстві. Крім того, дисертант інтерпретує виховання як найважливішу частину цілеспрямованого процесу соціалізації. В своїй роботі він розглядає виховання не тільки як організацію взаємодії людини з соціальними утвореннями (сім’єю, навчальною групою, з соціальним середовищем в цілому тощо), а й як інструмент соціального наступництва, що враховує специфіку зв’язку між різними поколіннями. Дисертант вкладає у виховання доволі широкий зміст: організацію активного пізнання, формування понять, творчу діяльність, і побудову навчально-виховного процесу як руху пізнання від загального, цілого до одиничного, унікального, і навпаки, і накопичення досвіду і удосконалення здібностей і тощо.

Автор пропонує власне визначення поняття “виховні практики соціуму” як усю сукупність соціальних дій суспільства, що здебільшого здійснюються в інституціалізованих формах (сім’ї, школі, ВНЗ, церкві, армії та ін.) в напрямку забезпечення формування людини, змістом яких є соціальна зорієнтованість на удосконалення суспільних відносин на засадах свободи та гуманізму, створення реальних передумов для реалізації особистих інтересів і потреб людей та забезпечення їхньої здатності до ініціативи, активності та соціальної творчості (виховання в позитивному сенсі), а також формування духовно-ціннісних орієнтацій та моделей поведінки, що необхідні певній соціальній групі чи людині для реалізації суто утилітарних інтересів (виховання в негативному сенсі).

В другому підрозділі першого розділу – “Джерелознавче підґрунтя дослідження виховання в умовах сучасного соціуму” – зазначено, що дослідженню проблем виховання приділяли увагу мислителі всіх часів та народів починаючи з епохи античності.

Автор зазначає, що обґрунтування сутності самого виховання як сущого стає можливим, завдячуючи філософським рефлексіям Західноєвропейського Просвітництва, філософії Нового часу, німецької класичної філософії, серед них теоретичним здобуткам Д.Локка, Е.Кондільяка, Ж.-Ж.Руссо, К.Гельвеція, І.Гербарта, Д.Дідро, Я.Коменського, М.Монтеня, І.Песталоцці, Ф.Шіллера, І.Канта, Г.Гегеля та ін.

Дисертант переконаний, що важливий внесок у дослідження проблем виховання зробили вітчизняні мислителі та педагоги ХІХ – початку ХХ століття, серед яких варто виокремити П.Каптєрєва, М.Пирогова, Д.Ушинського, В.Зеньковського, К.Вентцеля, Г.Ващенка, С.Гессена, П.Лесгафта, В.Вахтерова, П.Юркевича та ін. Для цих мислителів було характерним посилення гуманістичних тенденцій у філософській антропології та педагогіці.

Наголошується, що для дослідження процесу виховання є надзвичайно важливим розпредметнення (актуалізація) всього того евристичного потенціалу, що його має так званий діяльнісний підхід у філософії. Питання про діяльнісний підхід, про активну участь того, кого виховують, у процесі виховання, про його самотворення, про свідоме і цілеспрямоване виховання критичного мислення, про активне, моральне удосконалення повинне стати стрижнем сучасної системи виховання. В цьому сенсі автор вважає, що принципове значення для роботи мають праці К.Абульханової-Славскої, Н.Анциферової, Г.Батіщева, В.Іванова, Б.Новікова, А.Петровського, З.Серафимової, Е.Юдіна, які дотримуються думки, що людина пізнається і формується в діяльності і будь-яка якість людини формується в діяльності, адекватній цій якості.

Дисертант вказує, що важливими для дисертаційного дослідження стали ідеї, які стосуються питань релігійного виховання і містяться у працях В.Арестова, В.Баранникова, М.Добрускіна, Ф.Зелінського, В.Зеньковського, І.Ільїна, О.Коваль, А.Колодіна, Т.Кудріної, С.Кузьминої, Л.Матроніної, А.Панаріна, М.Паращевіна, Л.Толстого, Н.Шелгунова, Ю.Шичаліна та ін. В свою чергу, проблема виховання патріотизму, що в дисертаційній роботі розглядається як одна з найбільш вражених перетвореними формами царин виховання, досліджувалася в працях А.Герасименка, Я.Гнутеля, О.Корнієнка, В.Кутьєва, І.Мартинюка, Р.Петронговського, Л.Ребета, П.Ситника, Д.Трунова, А.Хузіаметова, Л.Шкляра, Л.Ярошенко та ін. Крім того, до цієї проблеми серед видатних вітчизняних і закордонних вчених-педагогів зверталися Я.Коменський, Г.Сковорода, К.Ушинський, Г.Ващенко, Дж.Дьюї, А.Макаренко, В.Сухомлинський та ін.

У другому розділі “Перетворені форми: потенціал та актуалізація в творчому розвитку філософської думки” дисертант обґрунтовує методологічну цінність категорійного блоку “форма перетворена” та природу формування перетворених форм суспільного буття.

У першому підрозділі другого розділу – “Формоздатність дійсності та людської діяльності” – аргументовано доводиться, що коли виникає необхідність безпосередньої філософської рефлексії таких “формонасичених” утворень як “формалізація”, “формалізм”, “формальна логіка”, “суспільно-економічна формація”, “форма перетворена” тощо, вимоги до методології пізнання подібних об'єктів мають принципово змінитися. Стає вкрай недостатнім мати на дослідницькому озброєнні лише саму усталену теоретичну концепцію форми (навіть таку розвинену, як, наприклад, теорія Г.Гегеля чи К.Маркса). Така концепція у кращому разі здатна допомогти з'ясувати пересічному досліднику лише проблему – чим є та ж “форма перетворена” (та й то лише в першому наближенні), але вона сама по собі не спроможна ефективно зорієнтувати його у розумінні генези цього і однопорядкових з ним утворень і тим більше – проникнути в сутність останніх. Для відтворення походження й розвитку “формонасичених” утворень на кшталт “форми перетвореної” дисертант звертається до історії філософії, де закарбовані головні віхи становлення проблеми “форма-зміст”. У підрозділі подане авторське визначення форми як такого утворення, яке, будучи у зовнішньому вимірі не рефлексованим у середину обмеження змістовності будь-чого, а у внутрішньому – структурною та діалектично-суперечливою організацією його змісту, у дійсності є багаторівневим диференційованим цілим, яке освоюється людьми у відповідних історичних типах їхньої діяльності. Автор доводить, що людина (люди, людство) – єдиний суб’єкт формотворення. Внутрішньо-зовнішні форми форм є виключно людськими способами освоєння реальності та дійсності.

У другому підрозділі другого розділу – “Сутність і структура відчуженої діяльності людини” – розвинуто допріч сущі теоретичні уявлення про категорію відчуження у філософській дослідницький традиції.

Автор доходить до висновку, що подолання відчуження людини від її дійсної сутності, формування духовно розвинутої особистості в процесі історичного розвитку не здійснюється саме по собі. Воно потребує певних зусиль з боку людини, людей та людства, які були б спрямовані на створення об’єктивних соціальних умов та організацію систематичного, базованого на знанні і врахуванні об’єктивних закономірностей розвитку людини, процесу виховання. Виховання, яке б не мало своїм результатом продукування та відтворення перетворених, відчужених форм діяльності людини.

У третьому підрозділі першого розділу роботи – “Методологічний потенціал “форми перетвореної” в дослідженні суспільного буття” – відтворено траєкторію теоретичного доробку вчених, починаючи з К.Маркса, який фактично першим ввів у науковий обіг понятійний блок “форма перетворена” і до сьогодення.

Підкреслено, що сучасні трансформаційні процеси, що відбуваються у суспільстві змушують філософів-дослідників шукати адекватну методологію для їх пізнання та розуміння. І хоча на сьогодні існує ціла низка фундаментальних праць, присвячених загальнометодологічній проблематиці, однак спеціально розгорнутого дослідження змісту понятійного блоку “форма перетворена”, що він є ключем для розуміння багатьох соціально-філософських проблем, явно бракує.

Автор зазначає, що категорійний блок “форма перетворена”, що він в усталеній формі уведений в науковий обіг К.Марксом, має потужний евристичний потенціал, який здебільшого не був затребуваний в соціально-філософській традиції. З одного боку, причиною цього є складність змісту, а відтак – і розуміння даної категорії, з іншого боку, що особливо характерно для нинішнього часу, небажання (чи неспроможність та невміння) використовувати матеріалістичну діалектику як всезагальний метод пізнання.

В роботі зазначається, що навіть філософи-марксисти, які, здавалося б, повинні були б успадкувати весь методологічний арсенал К.Маркса і Ф.Енгельса, свого часу не часто зверталися (не кажучи вже про сьогодення) до вивчення механізму виникнення перетворених форм суспільного буття: почуттів, практики і свідомості. Серед дослідників, що вони зробили певний внесок у вивчення феномена “форми перетвореної”, дисертант виокремлює Т.Брисіну, В.Вазюліна, А.Єрмоленка, В.Копалова, С.Кущенко, Н.Лімнатіса, М.Мамардашвілі, Б.Новікова, К.Райду, О.Хамідова, М.Шкепу та ін.

Доведено, що перетворені форми, опосередковуючи різні прояви соціального життя індивідів, водночас опосередковуються ним, переймаються його практичною логікою, насущними потребами і відносинами. І вже в якості таких, у силу своєї “натуральності”, стають нерозкладними для суб'єкта, набувають рис ірраціональних елементів реальності, що довільно або ж навмисне конструюється у щоденному, соціально опосередкованому досвіді індивідів.

У роботі підкреслено, що “форма перетворена” є небезпечною не стільки своєю видимістю, сприйманою за сутність, – об’єктивованою видимістю, – скільки тим, що вона набуває рис квазісубстанціональності, і людина та люди доволі легко піддаються на обман, починають вірити в цілковиту реальність ілюзії, оперуючи (а нерідко й практично маніпулюючи) видимістю як сутністю. Звичайно ж, владно постає питання про технологію та мистецтво своєчасного розпізнавання вказаних соціальних ілюзій, котрі продукуються нині в індустріальному режимі міфотворення. Звісно – протидії цьому. При цьому основний спосіб розпізнавання соціальних ілюзій очевидний. Це – невідповідність проголошеного, декларованого – реальному, цілей – результатам, лозунгів, обіцянок – очікуванням тих, кому вони адресовані, а найголовніше: повне або ж часткове ігнорування об’єктивних законів соціального поступу, осягнених виключно науковим пізнанням.

Третій розділ роботи – “Дослідження прояву дії та існування форм перетворених у сфері виховання” – покликаний довести згубність існування перетворених форм у виховних практиках соціуму і обґрунтувати можливість їх осягнення та викриття у філософсько-педагогічному полі.

У першому підрозділі третього розділу – “Філософія педагогіки як засіб теоретичного осягнення перетворених форм у просторі виховання” – автор доводить, що все, чим є людина, може витлумачуватися як результат того, чому її навчили а чи то вона сама навчилася, та як результат того, як її виховали чи вона сама себе виховала. Такий сенс витлумачення проблем передбачає інтегрованого визнання всіх формоутворюючих впливів на людину та взаємодій з нею протягом усього життя (людських, суспільних та предметно-культурних) як різновидів навчання й виховання.

Дисертант доводить, що принциповим моментом дослідження становлення філософії педагогіки в її сучасному стані та розумінні є звертання до епохи західноєвропейського Просвітництва. Саме цей період є, на переконання дисертанта, точкою відліку для філософії педагогіки. Саме в епоху західноєвропейського Просвітництва склалися особливі взаємини поміж філософією та педагогікою, і вони визначили характер цієї взаємодії на століття.

Підкреслено, що можливість виникнення філософії педагогіки як засобу, зокрема, й з’ясування та пояснення форм перетворених була зумовлена низкою об’єктивних та суб’єктивних обставин і детермінант.

На основі вивчення філософсько-педагогічного творчого доробку К.Гельвеція дисертант доходить до висновку, що всемогутнє та всебічне виховання людини впродовж усього життя і є формулою філософії педагогіки. На думку автора, саме педагогічним вченням Гельвеція започатковується філософія педагогіки. Саме над цією версією можуть і мають надбудовуватися всі сущі й можливі модифікації філософії педагогіки.

Дисертант цілком аргументовано доходить висновку, що гельвецієва теоретична педагогіка ґрунтується на цілком оригінальній філософській системі (рафінованому “практичному сенсуалізмі”) та на його однозначній версії філософії педагогіки (“всемогутнє та всебічне виховання людини впродовж всього життя”). Гольбахівська теоретична педагогіка також має міцне філософське підґрунтя. Але основоположних параметрів – вимог філософії педагогіки – гольбахівське вчення про виховання і освіченість людей у собі не містить. Тому, на думку дисертанта, педагогіку Гольбаха слід класифікувати як комплекс філософських проблем педагогіки, комплекс, у межах якого наріжні педагогічні проблеми з’ясовуються суто філософськими засобами. Філософсько-педагогічний симбіоз гольбахівського штибу не може бути тривалим, бо у такому випадку предметне поле педагогічної науки поглинається філософією. Повчальність педагогічного вчення Гольбаха саме і полягає у граничному загостренні багатовікової проблеми співіснування педагогіки і соціальної філософії, проблеми взаємообумовленості виховання-навчання і найширшої соціалізації людини у різні історичні епохи.

Автор зауважує, що у руслі максимально відповідного можливостям роду людського ідеалу виховання І.Кант принципово новаційно витлумачував засоби досягнення цього ідеалу. Вчення Канта про виховання слід класифікувати як “педагогіку всезагально людських цінностей”.

Доведено, що під впливом філософії виховання епохи Просвітництва склалася система бінарних опозицій, що стосувалася таких аспектів виховання: а) його характеру; б) сутності й цілей; в) засадничих методологічних установок. Протиборство педагогічних парадигм, що відповідають полюсам названих бінарних опозицій, і визначило, на думку автора, головний напрямок розвитку педагогічного знання в досліджуваний період. Насамперед, було підірване безроздільне панування парадигми релігійного виховання. Створення класичної науки, розроблення просвітителями філософсько-педагогічної антропології, розлога експлікація принципу деїзму тощо – все це сприяло утвердженню ідеї світського виховання. Підвищується роль держави у навчанні й вихованні підростаючих поколінь, рис світськості набуває навіть освітня діяльність самих релігійних учительських конгрегацій.

Другий підрозділ – “Перетворені форми духовного, чуттєвого та практичного буття в сфері релігійного виховання” – присвячено дослідженню окремих елементів релігійного виховання в суспільстві, його співвідношення зі світським та виявлено перетворені форми чуттєвості та духовності людини, що виникають в результаті подібного виховання.

Зазначено, що релігія, володіючи потужним потенціалом об’єктивації суб’єктивного, насамперед через тисячоліттями напрацьовані механізми утвердження та зміцнення віри, редукує реально сущий зміст соціальних відносин до такого стану, що останні стають дійсно непізнаваними.

Зроблено висновок, що релігія як соціальний феномен є широким і по-своєму універсальним полем формування та утвердження, відтворення та безпосереднього “удосконалення” перетворених форм духовного та чуттєвого буття соціуму. Якщо брати до уваги те, що базуючись на бездоганних наукових підходах, К.Маркс розглядав ідеологію з позиції перетворених форм як хибну свідомість, як суспільно-необхідну удаваність відносин, що відтворюється в уявленнях їх агентів, то для дослідження релігійної ідеології як іманентної характеристики власне релігійної форми свідомості слід застосовувати такі самі філософські – науково бездоганні – підходи та засади.

Релігійне виховання розглядається також як один із засобів поширення перетворених форм духовності, та й взагалі – як засіб їх породження та відтворення. Зазначено, що функціонування системи виховання в Україні також має величезний історичний досвід релігійно-церковного впливу. Для прикладу можна пригадати монастирі та братства, функціонування яких далеко не обмежувалися рамками суто релігійного служіння.

Наголошено, що одним з основних завдань релігійного виховання є формування у людини (вихованця) почуття релігійності. Аргументовано доводиться, що саме чуттєва сфера найбільш сприйнятна до різноманітних перетворень, оскільки їй властивий потяг до ірраціонального.

Автор визначає релігійну іноформу перетвореності як результат недосконалого виховання з деформованою власне релігійною компонентою. Релігійна патологія – це хворобливі, аномальні процеси всередині самих релігійних конфесій. Розуміння ролі релігійного виховання включає в себе і розуміння характеру впливу релігійної патології як на самих віруючих, так і на оточення, в якому вони живуть. Релігійна патологія знаходить свій вияв у релігійному фанатизмі, релігійному екстремізмі і релігійній злочинності. Всі ці три явища взаємопов’язані та взаємно зумовлюють і переходять одне в одне.

У третьому підрозділі третього розділу – “Філософська рефлексія проблеми патріотичного виховання з урахуванням методології перетворених форм” – проаналізовано перетворені форми патріотичного виховання в сучасному соціумі загалом і українському – ближчим чином.

Зазначено, що роль і значення патріотичного виховання (як і виховання взагалі) тривалий час недооцінювались, а діяльність, спрямована на розвиток патріотизму у молоді, постійно критикувалася не тільки у засобах масової інформації, а й в наукових дискусіях. Все це значною мірою дискредитувало не тільки існуючу практику патріотичного виховання, величезний досвід з його організації і проведення, а й саму ідею формування і розвитку особистості громадянина-патріота. Внаслідок цього проблема виховання, а, радше – відсутності такого виховання, такої особистості суттєво загострилася.

Наголошено, що необхідність патріотичного виховання в нашому суспільстві випливає із самої сутності виховного процесу, який передбачає розуміння найбільш важливих, соціально значущих цілей і завдань, а також головних підходів до їх досягнення. Внаслідок цього ідеологія виховання покликана сприяти змінам у свідомості та чуттєвості індивіда, що відповідає загальному напрямку розвитку соціуму.

Головну увагу у підрозділі зосереджено на тому, що в почутті патріотизму завжди наявна як емоційна, так і раціональна складові. Якщо об’єктивно суспільство задовольняє основні життєві потреби людини, створює максимальні (або хоча б оптимальні) умови для розвою її самобутності, актуалізації творчого потенціалу тощо, то почуття патріотизму справді має стійку раціональну основу. Якщо суспільство не задовольняє, ігнорує ці, найбільш важливі для людини потреби (або задовольняє їх недостатньо), то патріотизм починає стрімко втрачати свої раціональні засади. Більше того, не виключені спроби практичної каналізації (особливо в молодіжному середовищі) цих почуттів в деструктивне, екстремістське русло.

Підкреслено, що історичний досвід свідчить, що жодна з існуючих систем патріотичного виховання не була досконалою та вичерпною, тобто всеохоплюючою та такою, що базована на принципах дійсного гуманізму. Саме тому, автор вважає що, досконалість системи патріотичного виховання в державі є визначальною детермінантою формування патріотичності її народу. В цьому сенсі автором визначено низку напрямків удосконалення системи патріотичного виховання в Україні на всіх інституційних рівнях соціалізації людини.

ВИСНОВКИ

У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, що відображають сутнісний зміст концепції дисертанта. Зокрема, робляться такі висновки:

· Філософія педагогіки є засадничим орієнтиром для дослідження проблем навчання-виховання історією, соціологією, психологією тощо. Ця галузь знань є головним куратором при вивченні політичного, правового, моральнісного, естетичного, релігійного тощо виховання політологією, правознавством, етикою, естетикою, релігієзнавством тощо. Необхідність аналізу взаємозв’язку педагогіки та філософії викликана не тільки пізнавальним інтересом, але й проблемами, що стоять перед сучасною педагогікою.

· Категорійний блок “форма перетворена” має потужний евристичний потенціал стосовно дослідження практичного, духовного та чуттєвого буття людини. Використання методології дослідження перетворених форм дає змогу виявити приховану сутність, що утримується у виховних практиках сучасного соціуму.

· Перетворені форми суспільного буття чинять значну деформуючу дію на становлення людини у процесі виховання. Дія перетворених форм призводить до таких наслідків виховання людини, що в практичній діяльності характеризується проявами девіантної поведінки.

· Сучасний процес виховання людини здійснюється, по суті, в просторі соціальних ілюзій, які є перетвореними формами соціального буття (практичного, духовного, чуттєвого). Ці ілюзії подібні до утопій та міражів, тобто до форм буття, які є видимими, удаваними. При цьому соціальні ілюзії об’єктивуються, заміщуючи дійсність собою. Предметом соціальних ілюзій як особливого роду омани є соціальна дійсність в цілому або її складові частини.

· Результати дії перетворених форм у просторі виховання, виявлені за різними ознаками, можуть бути подолані шляхом корекції виховного процесу, зміст якого визначається залежно від того, що не виконується або порушується у суспільній нормі, яка міра відхилення, в чому воно виявляється або може виявлятися. Найважче піддається змінам у кращу сторону (оптимізації) соціалізація як засвоєння сукупності встановлених суспільством соціокультурних цінностей, коли в суспільстві змінюються умови, а його виховна функція не відрегульована. В нашому ж суспільстві корекція виховання як компоненти процесу соціалізації повинна бути пов'язана з оздоровленням самого соціуму.

· Релігія як соціальний феномен є широким і по-своєму універсальним полем формування та утвердження, відтворення та безпосереднього “удосконалення” перетворених форм духовного та чуттєвого буття соціуму. В цьому контексті релігійне виховання можна розглядати як один із засобів продукування та поширення перетворених форм духовності.

· Система патріотичного виховання вона не може бути відірвана від інших складових суспільного життя. Головна мета патріотичного виховання, що полягає у формуванні у громадян високих соціально значущих якостей, готовності реалізувати їх на користь суспільства і держави, реалізація якої сприяла б зростанню дієздатності підростаючого покоління, значного підвищення рівня його соціальної активності, громадянськості і патріотизму. Наслідком недосконалого патріотичного виховання є відтворення перетворених форм почуття патріотизму, що несуть деструктивний характер для суспільства та держави.

· Процес реформування освітньо-виховної системи України повинен передбачати конкретні умови формування особистості як єдиного джерела гуманізації суспільних відносин, ствердження духовно-моральних цінностей суспільства та подолання перетворених форм суспільного буття.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мельниченко А.А. Спроба філософської рефлексії проблеми виховання крізь призму методології перетворених форм // Вісник НАУ: Філософія, культура. – 2006. – №1(3). – С.80-85.

2. Мельниченко А.А. Введення болонських змін в українській освіті як шлях подолання імітації навчального процесу: соціально-філософська рефлексія // Вісник НТУУ “КПІ”. Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2005. – №3. – С.37- 41.

3. Мельниченко А.А. Історичні та теоретичні аспекти дослідження феномена перетвореної форми у вітчизняній філософській думці // Вісник НТУУ “КПІ”. Філософія. Психологія. Педагогіка: Зб. наук. праць. – К.: ІВЦ “Політехніка”, 2004. – №2. – С.25-34.

4. Мельниченко А.А. Проблеми підвищення якості технічної освіти в контексті Болонського процесу: соціологічний вимір // Тези до доповідей VII Міжнародної науково-методичної конференції “Вища технічна освіта: проблеми та перспективи розвитку в контексті Болонського процесу” (26-27 травня 2005 р.) – К.: “Політехніка”. – С. 127-128.

5. Мельниченко А.А. К.Маркс о превращенных формах духовности, практики, бытия // Научное наследие К.Маркса и современные социальные процессы. Материалы международной научной конференции (Киев, 5-6 мая 2004 г.) – Киев: “ЭКМО”, 2004. – С.155-160.

6. Мельниченко А.А. До питання про функціональну варіативність засобів масової інформації в державному управлінні (логіко-маніпулятивний аспект) // Збірник матеріалів Міжнародної науково–практичної конференції “Сучасні проблеми управління” – К.: ІВЦ “Політехніка”, 2001. – С. 284-285.

7. Мельниченко А.А. Економічний розвиток України як об’єкт філософського аналізу // Економічний вісник НТУУ “КПІ”. – 2005. – №2. – С. 39-44.

8. Мельниченко А.А. Креативний потенціал “перетвореної форми” в контексті маніпулювання суспільною свідомістю // Творчість врятує світ: Матеріали 7-ї Міжнародної науково–практичної конференції (22-23 травня 2003р. м. Київ) – К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка”, 2003. – С. 64-65.

9. Мельниченко А.А. Креатосфера як альтернатива масової культури // Творчість та освіта у вимірах ХХІ століття. Матеріали VIII Міжнародної науково-практичної конференції (12-13 травня 2005 року, м. Київ) – К.: ІВЦ “Видавництво “Екмо”, 2005. – С. 180-183.

10. Мельниченко А.А. Маніпулювання суспільною свідомістю в системі віртуального інформаційного середовища як перетвореної форми об’єктивної реальності // Зб. матер. ІІ Міжнародної науково–практичної конференції “Сучасні проблеми управління”. Частина 1. – К.: ІВЦ “Політехніка”, 2003. – С. 65-67.

11. Мельниченко А.А. Проблема становления личности в творчестве Э.В. Ильенкова. // Ильенковские чтения. Материалы 2-ой и 3-ей Международных научных конференций. Часть 1. – М.: Российский Государственный Институт Интеллектуальной Собственности, 2002. – С. 177-180.

12. Мельниченко А.А. Психологічні аспекти творчої діяльності // Матеріали 6-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Творчість свободи як свобода творчості”. – К.,2001. – С. 79-80.

13. Мельниченко А.А. Соціальна природа та історизм відчуження // Соціальна робота і сучасність: теорія і практика: Тези доповідей учасників ІІІ Міжнародної науково–практичної конференції (20-21 травня 2004р.) – К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка”, 2004. – С. 11-14.

14. Мельниченко А.А. Соціальне маніпулювання як антигуманне управління // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми управління” 29-30 листопада 2005 р. – К., 2005. – С. 68-69.

15. Мельниченко А.А. Ступени становления человека как индивидуальности и личности // Збірник наукових студентських робіт (матеріали 1-х /1998 р./ та 2-х /1999 р./ студентських “Днів науки”). Випуск 1. – К.,2000. – С.7-10.

16. Мельниченко А.А. Участь засобів масової інформації у вирішенні проблем соціальної допомоги // Збірник матеріалів Всеукраїнської науково–практичної конференції з міжнародною участю “Розвиток соціальної роботи в Україні та за кордоном” – К.: ІВЦ “Політехніка”, 2001. – С. 77-79.

17. Мельниченко А.А., Пиголенко І.В. Використання соціальних досліджень у профілактиці СНІДу // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. – №1(6), 2004. – С. 80-86.

18. Мельниченко А.А., Пиголенко І.В. Ціннісні виміри духовної культури студентів технічного ВНЗ у трансформаційному суспільстві // Український соціум. – 2005. – №1. – С.31-43.

19. Мельниченко А.А., Пиголенко І.В. Якість освіти в НТУУ “КПІ” та сучасний ринок праці очима студентів-старшокурсників: результати соціологічного дослідження. – К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка”, 2005. – 84 с.

АНОТАЦІЇ

Мельниченко А.А. Перетворені форми у виховних практиках сучасного соціуму. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.10 – філософія освіти. – Національний технічний університет України “КПІ”, Київ, 2006.

Дисертацію присвячено аналізу перетворених форм у виховних практиках сучасного соціуму. Зазначена актуальність є філософського осмислення проблеми виховання, яке має своїм результатом формування та застосування такої методології, що вона була б релевантною до сучасних реалій суспільного буття. В роботі доводиться, що проблема виховання належить до тих проблем, які мають міждисциплінарний контекст дослідження. Наукова розробка питання виховання як соціального феномена спирається на роботи соціологічного, психолого-педагогічного, а також філософського напрямку. Метою роботи є дослідження проблеми виховання як процесу формування людини зі всебічним залученням дієвої методології дослідженням перетворених форм. В дисертаційному дослідженні з'ясовано вплив деформуючої дії перетворених форм суспільного буття на становлення людини у процесі виховання та виявлено межі застосування категорійного блоку “форма перетворена” стосовно до дослідження практичного, духовного та чуттєвого буття людини. Вперше обґрунтована необхідність напрямку досліджень філософія педагогіки як способу теоретичного осягнення перетворених форм у просторі виховання. Аргументовано, що одним з найбільш плідним підходом до аналізу виховання як філософської та педагогічної категорії та соціального феномену є його дослідження в контексті з'ясування перетворених форм суспільного буття. Вперше було досліджено феномен “форми перетвореної” через призму формотворчої людської діяльності та категорії відчуження.

Особлива увага в роботі приділена проблем патріотичного та релігійного виховання в сучасному соціумі.

Ключові слова: форма перетворена, соціалізація, виховання, відчуження, релігійне виховання, патріотичне виховання, філософія педагогіки.

Мельниченко А.А. Превращенные формы в воспитательных практиках современного социума. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.10 – философия образования. – Национальный технический университет Украины “КПИ”, Киев, 2006.

Диссертация посвящена анализу превращенных форм в воспитательных практиках современного социума. Автор подчеркивает, что сегодня в современных условиях чрезвычайно актуальным является философское осмысление проблемы воспитания, которое имело своим результатом формирование и применение такой методологии, которая