РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

Мішин Андрій Олександрович

УДК 327 (477)

ТРАНСРЕГІОНАЛЬНА СТАБІЛЬНІСТЬ ЯК

ЧИННИК ЗОВНІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Спеціальність 21.01.01. – основи національної безпеки держави

(політичні науки)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі регіональної безпеки в Національному інституті проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки і оборони України

Науковий керівник: |

доктор економічних наук, професор, академік НАН України

Пирожков Сергій Іванович,

заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України – директор Національного інституту проблем міжнародної безпеки

Ради національної безпеки і оборони України

Офіційні опоненти: |

доктор філософських наук, старший науковий співробітник

Парахонський Борис Олександрович,

завідувач відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України

кандидат політичних наук

Кононенко Сергій Володимирович,

завідувач відділу теорії міжнародних відносин

Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України

Провідна установа: |

Національний інститут стратегічних досліджень,

відділ інтеграції та стратегічного партнерства (м. Київ)

Захист відбудеться 18.01. 2007 року в 14 годин на засіданні Спеціалізованої вченої ради СРД 26.723.01 при Національному інституті проблем міжнародної безпеки РНБО України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, буд. 18/7.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, буд. 18/7

Автореферат розіслано 08.12. 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.К. Шевченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Світова система міжнародної безпеки та співробітництва лише формується. Проте очевидні три основні тенденції, які визначатимуть характер її подальшої трансформації – “регіоналізація”, “глобалізація” та “глобальна нестабільність” як безліч локальних конфліктів, взаємозалежних терактів, проявів новітнього мілітаризму, передусім ядерного, агресивного інтервенціонизму, політичних та економічних блокад, численних спеціальних операцій військового характеру. Тому категорії “глобальна нестабільність”, “регіональна та глобальна стабільність” потребують особливого осмислення і вимагають наукового пояснення з метою концептуального забезпечення і практичної реалізації політики безпеки України.

Особливості розвитку суспільно-політичних процесів, що відбуваються в регіоні, до якого належить Україна, свідчать, що в основі багатьох проблем, і внутрішніх, і зовнішніх, лежить суперечливість тенденцій політичного розвитку, намагання окремих держав забезпечити своє домінування в регіоні, що певною мірою торкається проблеми національної безпеки України.

Беручи до уваги і принциповий зовнішньополітичний курс України на інтеграцію в європейські та трансатлантичні структури (що активізувався останнім часом), і наміри поглиблення співробітництва з сусідніми державами, насамперед з ННД, об’єктивні геополітичні реалії таки обумовлювали необхідність на певному етапі національно-державного розвитку акцентуації гармонізації відносин на євроатлантичному рівні та розвитку взаємоприйнятних форм взаємодії на інших рівнях та напрямах.

Нова політична реальність висуває на передній план завдання оптимізувати механізми міжнародної співпраці на регіональному та трансрегіональному рівнях як необхідну умову забезпечення національної безпеки нашої держави на цьому напрямі зовнішньої політики. Особливо важливо це в умовах, коли розв’язання проблем міжнародної безпеки набуває вирішального значення для долі нашої держави, закріплення завойованих нею міжнародних позицій, здійснення сподівань в майбутньому. Отже, для забезпечення національних інтересів України вкрай важлива розбудова системи взаємодії провідних регіонів та регіональних структур, до яких тяжіє Україна, в сфері безпеки і стабільності.

Саме з урахуванням викладених міркувань наукові дослідження міжнародно-політичних та інших процесів, їх впливу на розвиток відносин з України з іншими країнами та інституціями, розробка механізмів взаємодії на міждержавному рівні, створення необхідного наукового підґрунтя для вироблення обґрунтованих рекомендацій для органів державної влади з питань зовнішньої та політики і політики безпеки України вбачається актуальними.

В сучасній науковій літературі не існує досить чіткого визначення основних парадигм державної політики (зовнішньої, внутрішньої, політики безпеки тощо), які мають геополітичне наповнення, зміст і мету. Якщо дискусії в цих сферах державної політики мають науковий характер, то зовсім іншого змісту набули вони стосовно проблеми міждержавного співробітництва. На сьогодні тут спостерігається певна економізація понять, про що свідчать численні публікації у засобах масової інформації, в спеціальних (науково-практичних та науково-теоретичних) виданнях.

При цьому не існує єдиної (узагальненої) точки зору, єдиного підходу, парадигмальної згоди щодо тлумачення основних категорій міжнародної регіональної стабільності. Крім того, теоретичні засади регіональної стабільності – молодої галузі наукових досліджень (в порівнянні з проблемою глобальної стабільності) перебувають ще в процесі становлення. Розвиток цього напряму політичної науки, визначення, уточнення та конкретизація основних понять трансрегіонального співробітництва, стабільності та безпеки залишаються ключовими науковими завданнями. У цьому зв’язку, зокрема, виникає необхідність з політологічної точки зору проаналізувати насамперед ті поняття, в яких розкривається сутність цих категорій як політичних явищ, що охоплює зовнішньополітичну сферу життя.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Роботу виконано в руслі планових фундаментальних і прикладних досліджень Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України, зокрема в рамках планових наукових проектів “Національна безпека в умовах трансформації міжнародних відносин та систем глобальної й регіональної безпеки” та “Україна у світових інтеграційних процесах: проблеми синхронізації та гармонізації різнорівневих регіональних інтеграційних проектів”.

Мета роботи – з'ясування міжнародно-політичних умов, зовнішньополітичних механізмів, рушійних сил та теоретико-методологічних засад політики України в трансрегіональному вимірі.

Реалізація сформульованої мети здійснена шляхом вирішення таких дослідних завдань:

- розкрити значущість категорії регіональної стабільності як відносно нового чинника національної та міжнародної безпеки;

- критично проаналізувати існуючі концепції міжнародної безпеки та стабільності;

- виявити можливості і засоби використання теорії міжнародної стабільності в її регіональному та суміжному вимірах щодо аналізу міжнародно-політичних процесів в їх регіональному вимірі та глобальному контексті;

- виявити та зафіксувати залежність потенціалу розбудови системи міжнародної стабільності на регіональному та суміжних рівнях від конкретного наповнення певних інтеграційних проектів за участі України;

- довести, що неможливо розбудувати систему глобальної та регіональної безпеки без урахування ціннісного чинника трансрегіональної стабільності;

- визначити, як пов’язані чинники впливу державних і недержавних суб’єктів міжнародних відносин на успіх реалізації певних геополітичних та геоекономічних інтеграційних проектів.

Об’єктом дослідження є трансрегіональна безпека і стабільність як певний стан системи міжнародних відносин, що склалася на регіональному та суміжному рівнях в межах євразійського континенту.

Предметом дослідження є взаємозв'язок процесів міжнародної політичної взаємодії і взаємодії в галузі безпеки в Євроатлантичному, Європейському та Євразійському регіонах, що впливають на стан безпеки України.

Основна мета і завдання дослідження визначили його методи та джерельну базу. Методологічною основою дослідження є системний підхід, що дозволяє представити комплексне бачення еволюції міжнародної стабільності в її регіональному та трансрегіональному вимірах як інституційної сукупності функціональних елементів регіональної структури, їх взаємозв'язків та загальних принципів організації. Зокрема, структурний аналіз застосований для визначення закономірностей розвитку євроатлантичної та євразійської регіональної структури внаслідок геополітичних процесів на континенті. Автор використав емпірико-аналітичний та діалектичний методи дослідження для опрацювання закономірностей процесу формування завдань та напрямів розбудови міжнародної системи трансрегіональної стабільності. В роботі використовувався контент-аналіз офіційних документів СНД, Росії та України щодо зовнішньополітичних відносин і міжнародної безпеки.

В роботі використовувались західні, російські та вітчизняні дослідження в галузі політичних інтеграційних процесів і співробітництва з питань безпеки та стабільності, здійснені такими зарубіжними авторами, як Зб. Бжезинський, А. Богатуров, Х. Булл, С. Хантінгтон, а також вітчизняними дослідниками О. Бодруком, О. Гончаренком, Б. Парахонським, С. Пирожковим та іншими. Окрему частину джерельної бази становлять офіційні документи політико-правового характеру та авторські переклади наукових публікацій в галузі міжнародних відносин.

Наукова новизна. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється у розкритті нових практичних можливостей, засобів і меж застосування сучасної теорії міжнародних відносин до дослідження сфери функціонування міжнародних систем безпеки та розробки на основі такої методології аналізу інтеграційних процесів та участі у них Нових Незалежних Держав.

Автор дисертаційної роботи обґрунтував положення, що містять в собі наукову новизну та виносяться на захист:

- вперше у вітчизняній науці на основі аналізу основних концепцій міжнародних відносин і міжнародної безпеки доведено необхідність парадигмального переосмислення категорії міжнародної стабільності на глобальному, регіональному та суміжних рівнях;

- конкретизовано можливості та межі застосування геополітичної методології через деталізацію змісту поняття “міжнародна стабільність” (“регіональна стабільність” та, в окремих випадках, “трансрегіональна стабільність”). Міжнародна стабільність – це здатність системи міжнародних відносин створити такі обмеження для функціонування її складових елементів, за яких жоден з них не спроможний або не відчуває потреби змінювати основні структурні характеристики;

- на основі компаративного аналізу доведено, що категорії “регіональна стабільність” та “трансрегіональна стабільність” можуть бути необхідними елементами практичної реалізації інтеграційних проектів в міжнародних відносинах регіонального рівня, виступати як орієнтир для зовнішньополітичних дискурсів, для аналізу регіональної геополітичної ситуації та обґрунтування результативності її застосування у сучасній політології в дослідженнях сфери національної та міжнародної безпеки;

- показано, що ефективність, масштаби та перспективи розбудови системи міжнародної стабільності на регіональному та суміжних рівнях прямо залежать від змістовного наповнення конкретних геополітичних та геоекономічних проектів, до яких залучена Україна;

- доведено, що ціннісна (у вимірі демократії та прав людини) парадигма безпеки може стати підґрунтям для подальшого розвитку інтеграційних проектів на трансрегіональному рівні, які торкаються питань міжнародної безпеки;

- виявлено і зафіксовано взаємозв'язок між ”традиційними” (державними) і “нетрадиційними” (недержавними) елементами системи міжнародної безпеки як основними суб’єктами реалізації окремих міжнародних проектів.

Теоретичне значення дисертації полягає насамперед у систематизації базових причин нестабільності і умов стабільності та можливості їх врахування під час розробки і реалізації стратегії зовнішньої безпеки України, опрацювання прогностичних сценаріїв розвитку процесів співробітництва з питань безпеки на субрегіональному, регіональному та трансрегіональному рівнях. Результати роботи роблять можливим її застосування для подальшого дослідження залучення України до інтеграційних процесів в Європі та Євразії, розв’язання геополітичних проблем безпеки та стабільності як складової практичної політики інтеграційних структур, ролі цих явищ у формуванні та функціонуванні сучасних регіональних організацій, які вирішують питання безпеки, а також для переосмислення сучасного стану міжнародних відносин в напрямі пошуків нових та ефективнішого застосування вже існуючих систем розвитку інтеграційних процесів на стабільній основі. Дослідження присутності чинника стабільності в сфері інтеграційних процесів в частині, яка стосується питань безпеки, розширюють методологічні засади та можуть слугувати концептуальним підґрунтям для подальших оригінальних політологічних і суміжних досліджень.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання результатів, які отримав автор, як теоретичної бази для розробки прогностичних сценаріїв розвитку процесів багаторівневої інтеграції, а також для використання результатів досліджень у системі політологічної освіти при підготовці навчальних посібників та викладанні нормативних курсів і спецкурсів з національної безпеки, політології, філософії політики, новітньої історії та інших дисциплін, зокрема, “Основи національної безпеки”, “Теорія міжнародних відносин” тощо, що підтверджується довідками про впровадження – №  від 26.07.2006 та №  ДФ НІСД від 27.11.2006.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідав автор на засіданнях відділів Національного інституту проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки і оборони України, а також на наукових конференціях і “круглих столах”, серед яких: “круглий стіл” “Нові міжнародні реалії: виклик глобального тероризму” (11 жовтня 2001р., м. Київ); “круглий стіл” “Уроки 11 вересня: проблеми глобальної, регіональної та національної безпеки” (23 квітня 2002 р., м. Київ); “круглий стіл” “Як досягнути готовності до швидшого вирішення Придністровського конфлікту?” (22-23 березня 2004 р., м. Одеса); міжнародна конференція “Україна – Росія: пошук оптимальної моделі відносин” (19-20 квітня 2004 р., м. Київ); міжнародний семінар “Правовые аспекты обеспечения открытости, гласности и транспарентности в организации и проведении выборов – мировой опыт, нормы и стандарты”. – (14–18 вересня 2004 р., м. Бухара, Узбекистан); міжнародна конференція “80 років Придністровському державному університету”. (11-14 жовтня 2004 р., м. Тирасполь, Молдова); міжнародна конференція “Побудова послідовної та прозорої системи відносин Україна – Росія – Європейський Союз” (11-12 квітня 2005 р., м. Київ); міжнародна конференція “Щодо реалізації ініціатив В.Ющенка у придністровському врегулюванні” (5-8 вересня 2005 г., м. Одеса); міжнародна конференція “Виборче законодавство ПМР у контексті світової практики проведення демократичних виборів” (23 вересня 2005 р., м. Тирасполь, Молдова); міжнародна конференція “Україна і Молдова в процесах європейської інтеграції” (24-25 вересня 2005 р., м. Кишинів, Молдова); міжнародна конференція “Роль громадянського суспільства України та Росії в подоланні політичної кризи в Україні” (27 вересня 2005 р., м. Київ – 29 вересня 2005 р., м. Москва, Росія).

Також основні положення дисертаційного дослідження відображені у 9 наукових публікаціях (без співавторства) – 8 наукових статтях та 3 тезах конференцій, з яких 3 загальним обсягом 2 ум. др. арк. були вміщені у фахових виданнях, що затверджені переліком ВАК.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, основної частини, що складається з трьох розділів (13 підрозділів), висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 211 сторінок, 23 сторінки займає бібліографічний список, що включає 260 найменувань літературних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено об’єкт та предмет дослідження, його мета і завдання, розкрито методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, висвітлено апробацію матеріалів дисертації.

Перший розділ “Теоретико-методологічні засади дослідження стабільності як ключового чинника міжнародної безпеки”. В ньому аналізуються дослідження проблем міжнародної стабільності, проведені представниками різних наукових шкіл та течій.

Стабільність має багатовимірне значення. В її аксіологічному вимірі стабільність є цінністю, що сприймається суб’єктивно. Політична стабільність – це певний стан системи політичних відносин, що співвідноситься з іншим станом, а також поєднує в системі ті чинники, які можуть відповідати на виклики ззовні. Саме в такому вимірі стабільність поєднує в собі визначені правила гри, в основі яких закладено порядок і гармонію системи. Тому в міжнародному сенсі стабільність – це особлива форма вираження консенсусу інтересів та цінностей країн і народів, а також стійка рівновага процесів, що змінюються, в сфері політики. Одна з її сутнісних рис полягає в тому, що вона виражає об’єктивну потребу процесу формування взаємозалежного цілісного світу, в якому посилюється взаємодія найрізноманітніших інтересів та цінностей.

У міжнародно-політичному вимірі ми зустрічаємо різне трактування стабільності, яка нерозривно пов’язана із конфліктологічним підходом до розвитку світового суспільства. Адже ця категорія залежатиме від типу міжнародно-політичної системи, міжнародного режиму та обраної стратегії відносин на субрегіональному, регіональному, трансрегіональному та глобальному рівнях. Політична наука містить в собі і системний аналіз механізму політичної стабільності, і розробку окремих її аспектів. Серед них і засоби досягнення політичної стабільності – консенсус і компроміс. Політична стабільність виступає суб’єктивним явищем і для її застосування повинна бути ефективна база функціонування міжнародної політичної системи. Адже саме стабільність і є цінністю для міжнародної політичної системи, даючи відповідну реакцію на вимоги, загрози та виклики, і симетричні і асиметричні. Стабільність стає абстрактною, коли немає механізмів і засобів її реалізації .

Стабільність як багатогранне явище виконує багатофункціональну роль, насамперед у контексті політичної системи, враховуючи її дедалі зростаючі зв’язок і взаємозалежність (взаємообумовленість) на різних рівнях із іншими системами суспільства (економічною, правовою, соціальною тощо). Політична стабільність не тільки визначається сукупністю зв’язків між різними міжнародними політичними суб’єктами, які здатні цілісно і конструктивно співпрацювати між собою, але й має можливість балансувати конфліктну ситуацію в соціумі, а також містить у міжнародній політичній системі механізми, які здатні коригувати легітимацію процесу міжнародної політичної системи і виступати гарантом досягнення цілісності елементів самої системи міжнародних відносин.

Починаючи з найдавніших часів, проблема стабільності розглядається в її співвідношенні з національною та міжнародною безпекою, адже стабільними можна вважати лише ті міждержавні відносини, за яких дії одних держав не порушують національної безпеки інших, де дії тих і тих слугують досягненню спільної мети розвитку. Це також становить сутнісну складову політичних досліджень – питання політичної стабільності є універсальним питанням політичної думки взагалі. Воно з особливою актуальністю постає в умовах кризи, про що свідчать і історична практика минулого, і реалії сьогодення. В радянські часи стабільність розглядалася лише в межах офіційної ідеології, тому реальні механізми її дослідження та динамічні характеристики не набули необхідного розвитку. На нинішньому етапі політологи України мають усунути цю ваду.

Розуміння проблеми стабільності розвивалося від релігійно-міфологічного сприйняття до філософського її осмислення. І, нарешті, до дослідження її в межах політичного підходу, що пов’язано із становленням політичної науки в сучасній якості (з другої половини ХІХ ст.). Сучасний етап характеризується сполученням політичного підходу і підходу з точки зору безпеки.

Із завершенням “холодної війни” і утвердженням в науковій думці принципів ідейного плюралізму поглядів на проблеми безпеки і стабільності характер вивчення і висвітлення поглядів політології на проблеми війни і миру, безпеки та стабільності змінився. Інтерес до питань війни та миру загалом трохи зменшився, на користь актуалізації питань безпеки та стабільності. Основну увагу почали зосереджувати на питаннях взаємодії з Європою та країнами пострадянського простору (в першу чергу Росією) у врегулюванні локальних конфліктних ситуацій, уже не пов'язаних з минулим радянсько-американським суперництвом, а також скорочення стратегічних воєнних арсеналів. Такі дослідники, як Д. Сиджанськи, порушили проблему створення ініціюючого центру з однієї чи кількох держав, на які може припасти основний тягар забезпечення безпеки та регіональної стабільності. Формування колективного вибору залежить від розподілу між країнами-партнерами економічної міці, військово-політичної могутності. І в одночас враховується різний політико-економічний рівень процесів інтеграції. Завжди є і будуть країни більш сильні і менш сильні. Необхідно створення таких інституцій і норм, щоб у рамках системи регіональної стабільності не виникало випадків завдання істотної шкоди національним інтересам (чи потреб їх мінімізувати), і врахування національних амбіцій.

Важливим є уточнення категорії стабільності в контексті дієздатності політичної системи та її специфіки в умовах демократичної трансформації. Політична стабільність в сучасних умовах “демократизації” (подальшого розвитку процесів “демократичного транзиту”) розглядається як сукупність інституціоналізованих структур, які здатні коригувати політичний процес як внутрішньо, так і ззовні.

Під час розгляду проблем безпеки і стабільності їхнім військовим аспектам стало приділятися менше уваги в порівнянні з питаннями регіональної та трансрегіональної (євроатлантично-євразійської) стабільності. Більшість дослідників утримується від однозначних оцінок політики провідних держав. Ідеологізовані погляди минулих років вже в основному були переборені, однак новий, більш зважений, науковий підхід ще не склався. У той же час, у світлі розширення НАТО та ЄС на Схід, у ряді робіт відзначали, що хоча військово-політична думка Заходу (і переважно США) загалом прагне врахувати мінливі реальності світу, вплив поглядів часів “холодної війни” на більшість її представників ще залишається великий.

Зважаючи на те, що регіон (в його міжнародному розумінні) – це певна територія декількох сусідніх країн з більш-менш однорідними природними умовами та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил, соціальною інфраструктурою, що склалася, та своєрідністю соціально-політичних умов, сфера інтересів України не обмежена одним регіоном, а поширюється на декілька, чим і визначається її трансрегіональний підхід до проблеми в контексті Євразії.

Сучасний світ, де зросла реальна значущість регіонального рівня, характеризується процесом “регіонального будівництва”. Ця проблема і її конкретне відображення – забезпечення регіональної стабільності – важливе завдання для країн колишнього СРСР. Більше десяти років суверенного існування ННД, незважаючи на цілий ряд труднощів, привели, з одного боку, до усвідомлення власної державної ідентичності, а з другого – до спроб налагодити (а в багатьох випадках і відновити) співробітництво в рамках міжнародних регіональних структур (СНД, ГУАМ тощо). Триває формування системи регіональної стабільності через побудову механізмів спільної оборони і безпеки, через економічне співробітництво. Нову хвилю інтересу до проблем війни і миру вже в переломленні до сучасних реальностей викликали розширення НАТО та ЄС на Схід, події навколо Югославії і Середнього Сходу (воєнні операції проти Сербії, Іраку, Афганістану), а також зміни у відносинах між НАТО, ЄС, Росією та Україною.

Характерною рисою, властивою будь-якій новій регіональній системі, є широка гама інструментів регуляції системи – від маргінального рівня конфліктних відносин до створення тісних об'єднань, близьких до конфедеративного типу. Реальністю стала різнорівнева і різношвидкісна інтеграція.

Це змушує приділяти принципову увагу не тільки питанням регіональної безпеки і стабільності, але й проблемам взаємодії і між тими системами регіональної безпеки і стабільності, що вже склалися, і тими системами, що перебувають в стадії формування чи інституційного оформлення, тобто питанням трансрегіонального співробітництва з безпеки та стабільності.

Другий розділ “Стабільність та безпека у контексті участі України в регіональних інтеграційних процесах”. Однією з характерних рис розвитку сучасних міжнародних відносин є підвищення ролі регіонального та суміжних рівнів світової системи, де сформувалися (або формуються) відносно самостійні підсистеми. Розвиток системи та глобалізація означає доведення її різних структурних рівнів до логічного завершення, до створення певних підсистем зі своєю внутрішньою регуляцією й порядком, зі здатністю цих підсистем до різноманітної взаємодії із подібними, відповідно до загальних закономірностей глобальної системи.

Трансформація чинника конфронтації (перенесення його на локальні рівні) стало каталізатором двох паралельних процесів – подальшої автономізації та зростання значення внутрішнього регіонального розвитку, а також реформування, зміни ідентичності ряду регіонів. На території ННД став швидко розвиватися процес формування нових політичних регіонів (процес “регіонобудівництва”). В рамках цих процесів ННД зіштовхуються з необхідністю пошуку своєї ідентичності (аутентичності) в міжнародно-структурному вимірі (“трансрегіональної ідентичності” за Х. Буллом), тобто з необхідністю включення в певний регіон (у систему його взаємозв'язків або в процес формування нового міжнародно-політичного регіону). Перевагою всіх ННД є те, що процес формування нового регіону через історичні причини можна зробити свідомим та керованим. Методи підтримки порядку й функціонування регіональних підсистем можуть бути різні, у тому числі містити в собі конфлікти, затяжну політичну конфронтацію тощо. Однак у цьому разі надійність і стабільність такої системи завжди буде під загрозою, а рівень витрат – надзвичайно високий.

Завданням сучасної регіональної (під)системи є можливість переборювати “структурне насильство” (негаразди, пов’язані не з волюнтаризмом політичної еліти, а з недосконалим устроєм самої системи та невідпрацьованістю структурних взаємодій).

Для України оптимальна функція конкретної регіональної підсистеми (ГУАМ, ЄЕП тощо) полягає в забезпеченні стійкого, динамічного, поступального, погодженого розвитку держав. Умовою є створення й підтримка регіональної стабільності як комплексу взаємопогоджуваних цілей і дій з їхньої реалізації, заснованих на єдності базових цінностей, усвідомленої об'єктивної взаємозалежності, імперативі співробітництва й співрозвитку.

Проблемним є питання про форми взаємодії між країнами регіону і між регіонами як такими. Очевидно, що на рівні однієї окремо взятої держави розв’язання цієї проблеми уявляється сумнівним. Тому інтеграційний аспект співробітництва був і залишається чинником підтримки безпеки і стабільності в кожному регіоні. У нових умовах трансрегіональна інтеграція – це необхідність, підкріплена впливом наслідків глобалізації, складної ситуації в Афганістані та Іраку, а також необхідністю геополітичного розвитку. Щодо цього вже створені інституціональні механізми геополітичного та геоекономічного співробітництва (ШОС, СНД як такий, ОДКБ та ЄврАзЕС, а також ГУАМ) вбачаються важливим елементом стабільності й безпеки в регіонах й набувають нового звучання.

Політичний і економічний розвиток простору СНД має перспективу лише в тому разі, якщо на ньому превалюватимуть інтеграційні процеси як необхідна умова забезпечення економічної, політичної і військової безпеки країн, що перебувають у цьому просторі. Це обумовлюється попереднім розвитком країн в умовах перебування у складі Російської імперії і Радянського Союзу та впродовж 1990-х років, коли виникли і постійно посилювалися відцентрові процеси. Слід визнати, що у найближчій перспективі відродження СРСР неможливе і нереальне. Але й існування розрізнених держав на цьому просторі, спроби реалізувати свою незалежність за рахунок нових економічних зв'язків не у середині СНД, а поза ним мають досить віртуальні перспективи і щодо політичної незалежності, і стосовно забезпечення національної безпеки.

Безпека кожної з ННД, без винятку, сьогодні повністю не забезпечується власними силами. Країни змушені йти на певні форми колективної безпеки країн СНД (ОДКБ), альтернативні інтеграційному співробітництву з НАТО. Без справді глибоких інтеграційних процесів, у першу чергу політико-економічних, без поєднання сил і можливостей усіх країн ННД чи їх частини національна безпека кожної ННД залишатиметься найбільш уразливим місцем. Безпека простору СНД – це, у першу чергу, вирішення питань захисту кордонів, повітряного і морського простору, митних бар'єрів, боротьби з тероризмом, наркобізнесом, нелегальною торгівлею озброєннями; розв’язання проблем надійного забезпечення енергоносіями, використання сировини, протидії релігійно-націоналістичному сепаратизму

Таким чином, об'єктивні причини розвитку політичних, економічних, соціальних і військових проблем підштовхують до висновку про необхідність процесів інтеграції країн, що входять у СНД чи становлять його основу на нових принципах. Інтеграція в цьому випадку виступає як гарантія політичної незалежності, економічної і військової безпеки країн ННД і, як наслідок, – вирішення головного завдання для будь-якої держави, а саме – соціального благополуччя, забезпечення і захисту прав людини, суспільства і держави. Якщо, звичайно, розглядати державу як інструмент управління справами усього суспільства і служіння саме суспільству, а не політичним й економічним елітам та їх угрупованням, в т.ч. інституційно оформленим.

Третій розділ “Основні елементи розбудови системи трансрегіональної стабільності як ключового чинника національної безпеки України”. Вже зараз можна чітко окреслити умову, яку, на додаток до тих, які мусили долати нові члени НАТО і ЄС (забезпечення регіональної стабільності та безпеки, активна демократизація регіону, розвиток регіонального співробітництва та інтеграції, з одного боку, і високий контроль за кордонами, нелегальною міграцією і контрабандою, з другого), поставили геополітичні реалії перед Україною – участь у розв’язанні придністровського конфлікту, оптимізація діалогу з Росією.

Понятійний апарат й інструментарій парадигми трансрегіональної стабільності може бути з успіхом застосований для аналізу ситуації на просторі ННД (передусім в Чорноморсько-Каспійському регіоні) в рамках дихотомії відносин Євроатлантичного регіону з регіоном Євразійським. Проте характерною рисою регіону залишається наявність широкого кола невирішених проблем і конфліктів, що створюють необхідні передумови для віднесення його до кризово нестабільного і близького до стану самоорганізованої критичності.

Наукове й аналітичне співтовариство, політичні і державні діячі, які беруть участь у розробці систем налагодження трансрегіональної безпеки, концепцій національної безпеки і військово-політичного будівництва, повинні докласти необхідних зусиль для розуміння особливостей регіону і трансрегіональних відносин загалом. Результатом мають стати індикатори, що дозволяють визначити потенціал кризових явищ, розробити рекомендації учасникам практичної політики щодо протидії сценаріям, які містять у собі загрозу неконтрольованого розвитку подій і у середині регіонів, і в трансрегіональному вимірі загалом. У будь-якому разі, від усіх учасників, які так чи інакше задіяні у регіональні процеси, потрібні виваженість рішень і кроків.

Для діалогу на трансрегіональному рівні особливо характерним є відсутність однозначних рішень і “лінійних” стратегій – актуальна політика і стратегія повинні бути контекстно-залежними. Необхідність роботи в реальному масштабі часу стає одним з найважливіших імперативів нової епохи, що висуває вимоги до політичної еліти держав регіону.

Вивчення практики європейського регіонального співробітництва показує, що воно може бути ефективною відповіддю на виклики, що стоять перед регіонами, і забезпечити стабільність останніх. Інституційним проявом такого трансрегіонального співробітництва стали програмні проекти ЄС та НАТО. Залучення України до подібного співробітництва слугуватиме потужним каталізатором успішних реформ і сприятиме їхній більшій інтеграції у світову систему. Трансрегіоналізм стимулює виникнення механізмів “позитивної взаємозалежності” (Х. Булл) та більшої довіри і розуміння. Тим самим трансрегіоналізм не тільки допомагає розв’язанню наявних проблем безпеки, але й запобігає виникненню нових викликів і загроз їй.

Серед чинників, що впливають на процеси трансрегіонального співробітництва, поки що домінують негативні, які можна умовно розділити на два блоки:

По-перше, у регіоні, до якого належить Україна, змінюється сприйняття зовнішніх учасників. На початку 1990-х років країни Середнього й Близького Сходу розглядалися більшістю країн регіону винятково як дружні країни, тоді навіть не припускали, що загрози “м'якій безпеці” (екстремізм та нелегальний транзит) виходитимуть саме звідтіля, або, принаймні, там перебуватимуть фінансові, методологічні центри цих загроз. Сприйняття через призму регіональної безпеки Росії, країн Заходу, Китаю, залежно від ситуації теж змінювалося. В одних випадках їх розглядали як стратегічних союзників, в інших – їх вплив ігнорувався. Росія досі боїться втратити контроль над країнами, що беруть участь у співробітництві з ЄС і НАТО та з побоюванням ставиться до сміливіших кроків на шляху далекої інтеграції цих країн. “Євробюрократія” поки що не бачить в таких країнах, як Україна, перспективи максимального поглиблення відносин. Після війни на Балканах змінилися регіональні пріоритети ЄС. Нині Брюссель більше переймається реалізацією Стабілізаційного пакту для Південно-Східної Європи, що вимагає величезних коштів, тому у ЄС може не вистачити ресурсів для одночасного просування двох регіональних проектів. Окрім Стабілізаційного пакту, ЄС стурбований іншими проблемами – розширенням, внутрішніми структурними реформами (що проявилося в кризі проекту Євроконституції), створенням Європейського валютного союзу і спільних європейських збройних сил. Немає згоди між членами ЄС і з питання участі неєвропейських країн у потенційному співробітництві Європи та Євразії. У той час, як багато європейських країн не проти участі США й Канади в цьому проекті, Франція згодна тільки на їхню участь в окремих програмах, але проти інституціоналізації ролі цих країн у загальноєвропейському вимірі.

По-друге, становленню системи трансрегіональної безпеки певні перешкоди робили існуючі політичні, економічні, військові, прикордонні та подібні протиріччя між державами регіонів і на внутрішньому регіональному (територіальні суперечності і взаємні звинувачення), і на міжрегіональному рівні.

Потенційні ризики й загрози національній безпеці більшості ННД в цей час і в найближчому майбутньому не матимуть характер прямого військового втручання й зазіхання на їх територіальну цілісність з боку провідних регіональних учасників. Тому стабільність і безпека в Євразійському і сусідніх з ним регіонах залежатимуть від ступеня співпадання інтересів усіх держав регіону, успіхів у проведенні демократичних реформ, належного рівня самодостатності у галузі безпеки, зовнішньополітичного курсу, зміцнення економічного потенціалу, рівня співробітництва із глобальними й регіональними організаціями та створення колективної системи безпеки не тільки в рамках регіону, але й на трансрегіональному рівні – як неподільної частини загальної (глобальної та регіональної) безпеки.

Але реалії сьогодення свідчать про те, що країни Євразійського регіону перебувають на початкових етапах формування ефективної системи спільної безпеки.

Всебічне й взаємоприйнятне міжнародне співробітництво – одна з найкращих гарантій зміцнення національної, регіональної й глобальної безпеки. Тому існують всі необхідні умови для перетворення регіону на зону стабільності, безпеки, дружби й рівноправного співробітництва, а Україна може стати трансрегіональною сполучною ланкою.

Однак реалізація такої стратегії вимагає вибору її типу. Україна може запропонувати сусідам по регіону два підходи до регіонального лідерства. Перший – це лідерство пострадянського типу, де Україна відтворить у відносинах з партнерами стиль поведінки, свого часу застосовуваний Росією до України та інших ННД. Другий тип – лідерство європейського типу, що засноване на спільних цінностях і передбачає неухильну повагу та взаємну відповідальність країн. При цьому слід враховувати той факт, що в умовах НАТО регіональне лідерство трансформується в систему “операційного контролю” в рамках одного з пріоритетних регіональних напрямів діяльності організації. Тим не менш., навіть за таких умов цей тип лідерства передбачає формування та підтримку привабливого образу України як авторитетної держави, як зразка для наслідування, тоді як перший тип базується виключно на ваговій (силовій) перевазі та економічній залежності.

Очевидно, що Україна прагне до другої моделі лідерства, однак це не виключає рецидивів пострадянського підходу у поточній політиці офіційного Києва. Велика кількість посадових осіб на всіх щаблях влади (в тому числі й у відомствах, відповідальних за зовнішню політику) є носіями старого способу мислення. Не виключено, що навіть дуже прогресивні керівники можуть раз-по-раз потрапляти у ситуації, які вимагають схилятися до впровадження стратегії лідерства першого типу. Однак зловживання такими підходами до лідерства може поставити під сумнів відновлювану нині атмосферу довіри між Києвом і Брюсселем і повністю позбавити шансу на отримання ролі регіонального лідера і потенційного провідного елемента системи трансрегіональної стабільності.

ВИСНОВКИ

В дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення та розв’язано наукове завдання, яке полягає у визначенні політологічної категоріїстабільності як ключового чинника розвитку партнерських відносин регіональних (європейської, євроатлантичної та євразійської) систем безпеки.

1. Стереотипні концептуальні підходи до оцінки явищ міжнародної безпеки та стабільності загалом спричинили їхнє спрощене однобічне висвітлення в науковій думці – оцінку головним чином у форматі домінування жорсткої (воєнно-політичної) безпеки та глобальної (загальносвітової) стабільності. Концептуальна розробка категорії “трансрегіональна стабільність” має принципове значення, оскільки це поняття виражає результативність локальних інтеграційних процесів, чинник конфліктності поблизу державного кордону, зовнішню військову присутність на теренах України та поблизу її.

2. Міжнародна стабільність означає такий мирний стан міжнародних відносин, який зберігається під впливом чинників, що здатні його порушити, створити напругу у відносинах між країнами чи істотно загострити міжнародну ситуацію, призвести до війни. Тобто міжнародну стабільність можна розглядати як здатність системи міжнародних відносин завдяки внутрішнім ресурсам компенсувати потенційні зміни своїх характеристик, якщо певний її учасник спроможеться до цього. Виходячи саме з такого бачення, стає можливим, по-перше, встановити її структурний зміст, і, по-друге, зв'язати з поведінкою окремих держав. Структурні параметри значним чином визначають протікання стабілізуючих і дестабілізуючих процесів в постбіполярній системі міжнародних відносин. Характерним для неї є плюралізм засобів досягнення стабільності і в той же час – численні джерела дестабілізації. Наслідком цього є сприйняття стабільності постбіполярної системи як її здатності регулювати міжнародні конфлікти. Здатність ця пов'язана з основними структурними параметрами: полярністю та гетерогенністю. Таким чином, забезпечення стабільності має враховувати і розподіл силових можливостей в системі, і мотивацію окремих її елементів.

3. Результати компаративного аналізу окремих регіональних інтеграційних проектів (“Північного виміру”, інтеграції в Латинській Америці тощо) свідчать, що на відміну від періоду “холодної війни”, коли вважалося, що безпеку того чи того регіону можна забезпечити тільки в контексті виключно широкої системи безпеки (глобальної), в сучасних геополітичних умовах є можливим створення відносно автономних систем регіональної безпеки із координацією на трансрегіональному рівні. В цих умовах трансрегіональний рівень виступає як зовнішній контур, який поширює свій вплив на простір ННД, трансформує процеси в ньому з урахуванням інтересів основних учасників євроатлантичного регіону, в результаті чого виникає два сценарії розвитку ситуації – стабільності або дестабілізації простору.

4. Регіони, до яких тяжіє Україна, цілком можуть стати ключовими елементами новостворюваної системи трансрегіональної безпеки та стабільності. Зважаючи на позиціонування та створення іміджу України як лідера демократичних перетворень, вона може стати ключовим елементом системи трансрегіональної безпеки та стабільності. Основною проблемою залишається те, що, незважаючи на спільність поглядів на значущість трансрегіонального співробітництва для зміцнення стабільності в суміжних регіонах, різні держави й міжнародні організації мають розбіжності в оцінці викликів міжнародній безпеці на субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях. Ефективність, масштаби та перспективи розбудови системи міжнародної стабільності на регіональному та суміжних рівнях прямо залежать від змістовного наповнення конкретних програм, рівнів їхньої відповідності геополітичним, геоекономічним та геокультурним (цивілізаційним) особливостям певного регіону чи континенту (субконтиненту). За таких умов актуальним стає уміння розпізнавати проблеми, що постають на стадії їхнього виникнення, усувати їх якнайшвидше, максимально скористатися в позитивному сенсі наявними соціокультурними, географічними та іншими перевагами.

5. Стрімка динаміка глобалізації посилює релятивізм у сприйнятті аксіологічного виміру міжнародної безпеки (відповідно до якого суспільні архетипи актуалізуються у політичній свідомості, детермінуючи форми освоєння нових цінностей, де аксіологія безпеки перетворює способи самовираження і самозбереження на механізм самореалізації), геополітичних і геоекономічних традицій та парадигм, потребуючи наукового забезпечення консенсусного розуміння, що визнавало б та поважало різноманітні, в тому числі множинні ідентичності. У цьому сенсі не вбачається принципової суперечності між геокультурними, геополітичними та геоекономічними (функціонально-прагматичними) поглядами на єдність Європи та Євразії. Мало того, принципова для Заходу (Європи) парадигма демократії та прав людини дедалі більше узгоджується з принципами та засадами інтеграційних проектів на пострадянському просторі. В свою чергу, інтереси розвитку ННД потребують і відображають зацікавленість в недискримінаційному характері зв'язків з економіками країн Євроатлантичного регіону.

6. У системі міжнародної безпеки дедалі більшу роль стали відігравати не тільки держави, але й інші політичні учасники – міжнародні організації, лобістські угруповання й неурядові об'єднання. У зв'язку з цим великі перспективи відкриваються перед такими