ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н.КАРАЗІНА

Мозговський Микола Вікторович

УДК 94(477) ”1946/1953”: [001+008]

БОРОТЬБА ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ

ПРОТИ ДІЯЧІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ

ТА КУЛЬТУРИ В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД

(1946-1953 рр.)

Спеціальність 07.00.01-історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Калініченко Володимир Вікторович,

Харківський національний

університет ім. В.Н.Каразіна,

завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Танцюра Василь Іванович,

Харківський національний

університет ім. В.Н.Каразіна,

професор кафедри українознавства

кандидат історичних наук, професор

Плиско Леонід Миколайович,

Харківський національний педагогічний

університет ім. Г.С.Сковороди,

завідувач кафедри історичних дисциплін

Провідна установа: Донецький національний університет

Міністерства освіти і науки України

(кафедра історії України)

Захист відбудеться 24 березня 2006 року о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. V -58.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4)

Автореферат розісланий 21 лютого 2006 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах незалежності і суверенітету України, періоду національно-державного відродження важливого значення набуває питання об’єктивної оцінки розвитку культурного процесу в Україні в перші повоєнні роки. Історія двадцятого століття дає яскравий приклад того, як живуть і розвіюються суспільні міфи. Ідеали нового „земного раю”, названого комунізмом, полонили думки багатьох сучасників, але утвердження реального соціалізму, яке оплачене численними жертвами, викликало зневіру та розчарування.

Перед історичною наукою постало завдання заповнити істотні прогалини, що мають місце в дослідженні історії України, реконструювати історичний процес у його повному обсязі і багатогранності.

Вивчення проблем повоєнного періоду дозволяє простежити складний процес прозріння громадськості, передусім інтелігенції, перегляду усталених цінностей, відмови від усталених ідеологічних догм. Це допомагає розкрити зміст і напрямки владного механізму, природу правлячого тоталітарного режиму, особливості національно-культурного життя, бо саме на повоєнний період припадає посилення адміністративно-командних методів керівництва культурою, втручання у наукові справи, активізація репресивних заходів стосовно письменників, композиторів, художників, вчених. Звинувачення їх у так званому буржуазному націоналізмі, космополітизмі, низькопоклонстві перед Заходом, що було рівнозначно найтяжчому злочину і тягло за собою покарання та позбавлення волі для тих, хто навіть пасивно протистояв наступу з боку тоталітарної системи.

Вибір автором саме цієї теми для наукового вивчення обумовлено тим, що у вітчизняній історіографії відсутні узагальнюючі праці з боротьби тоталітарної системи проти діячів української науки та культури в повоєнний період.

Об’єктом дисертаційного дослідження визначено тоталітарну систему, закономірності її функціонування в Україні. Ця система розглядається як цілісний соціальний феномен, як сукупність політичних, економічних та духовно-культурних відносин. Суть їх заключається у всеосяжному втручанні партійно-державного керівництва в усі сфери життя суспільства і надзвичайному обмеженні громадянського суспільства та його практичному знищенні.

Предмет дослідження становлять форми і методи боротьби тоталітарної системи проти діячів української науки та культури.

Хронологічні межі охоплюють період 1946-1953 років, коли після закінчення війни сталінський режим відновив терор і репресії проти власного народу, зокрема проти української інтелігенції. Територіальні межі охоплюють Україну в її сучасних кордонах.

Методологічною основою дисертації є загальні наукові принципи історизму, наукової об’єктивності, системності. Автором використано різні пізнавальні засоби, об’єкт досліджено в конкретному історичному середовищі, в розвитку і взаємозв’язках. В основу дослідницької роботи покладені проблемно-тематичний принцип, а також метод емпіричного пізнання.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Враховуючи наукове, практичне й політичне значення вивчення поставленої теми, а також недостатнє її вивчення у вітчизняній історіографії, автор поставив за мету показати на основі ретельного аналізу та узагальнення архівних та опублікованих джерел, спогадів і матеріалів періодичної преси боротьбу тоталітарної системи проти діячів української науки та культури.

У відповідності з метою дисертації поставлені такі завдання:

- проаналізувати історіографію питання;

- висвітлити діяльність наукової та творчої інтелігенції, форми і методи їх роботи у трагічному конфлікті з дійсністю, виявити і показати специфічні особливості культурного будівництва цього періоду в повоєнні роки, в умовах адміністративно-командних методів керівництва культурою;

- розкрити роль сталінського режиму в організації наступу на українську інтелігенцію. Зокрема показати форми і методи боротьби тоталітарної системи, нагнітання страху, створення атмосфери підозрілості, нестерпного морального тиску на інтелігенцію;

- проаналізувати засоби ідеологічного контролю з боку тоталітарної системи за науковим і літературно-мистецьким життям у республіці;

- узагальнити і доповнити існуючу картину політики тоталітарної системи у ставленні до представників наукової і літературно-мистецької інтелігенції України у повоєнний період.

Наукова новизна дослідження характеризується тим, що в ньому вперше комплексно, цілісно і всебічно досліджено боротьбу тоталітарної системи проти діячів української науки і культури у повоєнний період.

Основну увагу автор звернув на ті факти, епізоди, процеси, які є недостатньо дослідженими й документально підтвердженими.

Новизною дослідження стало те, що на принципово новому колі джерел, які тривалий час знаходились у спецсховищах, а також закритих фондах колишніх партійних архівів, здійснено спробу систематизувати і по-новому розглянути проблему боротьби тоталітарної системи проти діячів науки і культури в Україні, критично і об’єктивно з’ясувати процеси дискримінації, великодержавної шовіністичної політики, компартійної ідеології та її негативного впливу на розвиток української культури.

Дисертант намагався максимально висвітлити суспільно-політичні фактори, що призвели до деформації розвитку літературного та мистецького життя, наукових досягнень. Зроблено спробу науково осмислити упередженість звинувачень в буржуазному націоналізмі та космополітизмі на адресу діячів культури.

Практичне значення наукової роботи полягає в тому, що систематизовані в ній матеріали, висновки і рекомендації можуть бути використані для підготовки спеціальних праць з історії культури післявоєнного періоду, при розробці лекційних курсів з історії України у вищих і середніх навчальних закладах.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане у відповідності до планів наукової роботи кафедри історії України Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна і в контексті реалізації Державної програми видання науково-документального, історико-меморіального серіалу „Книга Пам’яті України”, визначеного Указом Президента України (від 04.05.1992 р. №242), постановами Уряду України (від 31.07.1989 р. №201, від 11.09.1991 р. №273, від 16.09.1992 р. №537, від 03.04.1996 р. №405), створення поіменних Книг Скорботи Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, передбачених Указом Президента України від 11.05.1999 р. №494/99 „Про додаткові заходи щодо забезпечення випуску історико-меморіального серіалу „Книга Пам’яті України”.

Апробація роботи. Текст дисертації обговорювався на засіданнях кафедри історії України Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Основні її результати викладені у доповідях і повідомленнях на міжнародних наукових конференціях: „Проблеми історії і археології України”: Матеріали V Міжнародної наукової конференції, присвяченої 350-річчю м. Харкова та 200-річчю Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (Харків, 2004 р.); „Соборність України: історична спадщина і виклики часу”: Матеріали другої Міжнародної наукової конференції (м.Переяслав-Хмельницький, 2005 р.); „Індустріальна спадщина в культурі і ландшафті”: Перша всеукраїнська конференція (Київ, 2005 р.).

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, літератури і преси. Загальний обсяг дисертації становить 223 сторінки, з них основного тексту 193 сторінки, список джерел і літератури на 26 сторінках нараховує 290 назв.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, визначається її актуальність, рівень дослідженості, вказано на методологічну основу, сформульовано мету та завдання дослідження, вказуються хронологічні та територіальні межі, висвітлюється новизна і практичне значення, подаються відомості про апробацію дисертаційної роботи.

У першому розділі „Стан наукової розробки та джерельна база дослідження” відзначається, що питання культурного життя в Україні у повоєнний період закономірно порушені у фундаментальних працях, монографічних дослідженнях, де висвітлюються загальні заходи держави щодо відбудови народного господарства і культури в районах, що постраждали від фашистської окупації. Однак створена ними картина розвитку історичних подій загалом не дає об’єктивного та всебічного висвітлення історичного минулого, оскільки пануюча в країні тоталітарна система наклала жорстке табу на висвітлення й аналіз істориками багатьох подій і явищ, без яких не можна було об’єктивно відтворити реальний хід подій тих часів.

В історіографії повоєнної історії досить виразно окреслюються два періоди: перший розпочався з кінця 1945 і продовжився до середини 80-х років; другий розпочався в другій половині 80-х років ХХ ст., а після проголошення у 1991 р. незалежності України, викристалізувався особливо яскраво. На думку А.Г.Слюсаренка, В.П.Гусєва,1 спроби деяких істориків поширити на історіографію цього історичного етапу іншу схему, зокрема

відокремити період „хрущовської відлиги”, не мають підстав. Повоєнна історія була нерозривно пов’язана з ім’ям М.Хрущова, який був у той час першим секретарем ЦК КП(б)У і Головою Ради Міністрів УРСР.

У першому періоді історіографії було створено чималу кількість робіт. Над дослідженням проблем повоєнної історії працювали І.Богодист, О.Зубань, І.Кожукало, Б.Корольов, О.Кудлай, В.Романов, П.Снітко, О.Філіпов, М.Хорошайлов, Л.Шевченко, В.Юрчук та ін. Найбільш узагальнюючими працями цього етапу історіографії, які увібрали всі досягнення радянських істориків у дослідженні повоєнного періоду, що відобразили найбільш типові недоліки, є колективна праця - багатотомна „Історія Української РСР”, створена колективом Інституту історії АН УРСР2 (9 том присвячений Українській РСР періоду зміцнення соціалізму (1945-1960-і роки) і монографія В.Юрчука та І.Кожукало, що присвячена діяльності компартії України у цей період.3

_____________________________________________

1Слюсаренко А.Г. Новітня історія України (1900-2000) / А.Г.Слюсаренко, В.П.Гусєв, В.П.Дрожжин. – К.: Вища шк., 2000. – 662с.

2Історія Української РСР: В 10 т. Т.9. (1945 початок 60-х років) / А.Л.Лихолат, І.Г.Іщенко, М.П.Кім. – К.: Наук. думка, 1985. – 582с.

3Юрчук В.И. Коммунистическая партия во главе всенародной борьбы за восстановление и развитие народного хозяйства Советской Украины (1946-1950 гг.) / В.И. Юрчук, И.П.Кожукало. – К.: Політвидав України, 1986. – 365с.

Протягом першого етапу зібрано чималий фактичний матеріал, що стосувався окремих аспектів політичного, економічного, соціального та культурного розвитку УРСР. Але офіційна історіографія не виходила за рамки, які були окреслені жорсткими ідеологічними параметрами тоталітарної системи, що накладало негативний відбиток на характер наукових досліджень. Іншим недоліком історичної літератури цього періоду було те, що багато документів, які висвітлювали події з інших позицій, ніж ті, які визначені у партійних рішеннях, були вилучені, знаходилися у спецсховах і залишалися недоступними історикам. Це також сприяло замовчуванню багатьох подій та реальних процесів, що відбувалися на теренах України.

У перші десятиріччя після війни спробу об’єктивного аналізу повоєнної історії України зробили вчені української діаспори. Безпосередній учасник і свідок подій 1945 року у Закарпатті В.Маркусь написав працю про приєднання Закарпаття до Радянської України. У книзі були наведені документи того часу: листи Голови Ради Міністрів СРСР Й.В.Сталіна та Президента Чехословацької республіки Е.Бенеша з приводу долі Закарпатської України, текст договору між Радянським Союзом і Чехословацькою Республікою стосовно Закарпатської України від 29 червня 1945 року тощо.4

Вчені української діаспори першими розпочали роботу по написанню історії Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, що активно діяли у повоєнні роки на західноукраїнських землях. У 1953 р. в Мюнхені вийшла праця П.Мірчука, присвячена цій проблемі.5 Ряд важливих сюжетів української визвольної справи та української еміграції П.Мірчук висвітлив у його наступних роботах, які вийшли з друку в Торонто (Канада) 1954 р. та в Мюнхені й Лондоні в 1955р.6 Проблема витоків сталінізму та вплив їх на долю України цікавили багатьох істориків української діаспори. Зокрема Г.Костюк у книзі, яка була опублікована в 1960 році англійською мовою, проаналізував сталінський терор в Україні, починаючи з 30-х років. Останній розділ містить роздуми про події 1945-1960рр. ,хоча, як зазначає сам автор, він не ставив за мету з’ясувати й систематизувати матеріали цього часу. У 1995 році ця книга

______________________________________________________

4Маркусь В. Приєднання Закарпатської України до Радянської України, 1944-1945 / Пер. з французької. – К.: Інтел, 1993. – 111с.

5Мірчук П. Українська Повстанська Армія, 1942-1952: Документи і матеріали. – Львів: Основа, 1991. – 447с.

6Мірчук П. Українська визвольна справа і українська еміграція. – Торонто, 1954. – 79с.; Мірчук П. За чистоту позицій українського визвольного руху. – Мюнхен; Лондон, 1955. – 185с.

опублікована нарешті й українською мовою.7 У 1993 році перекладена з англійської мови вийшла з друку книга Р.Конквеста.8 Спираючись на документальні джерела, автор розкриває жахливі картини колективізації та голодомору 1929-1933 років, торкається також проблем повоєнного періоду, хоча дуже коротко і в загальних рисах.

Німецький дослідник Д.Поль слушно зауважує, що за часів СРСР історія України вкрай рідко ставала об’єктом німецької історіографії, за винятком хіба, що, праці Герхарда Зимона „ Націоналізм і національна політика у Радянському Союзі”.9 При цьому в Німеччині існувала підготовлена протягом 50-60-х років розлога емігрантська література про УРСР. З проголошенням у 1991 році незалежності України ситуація почала поволі змінюватися. І на німецькому книжковому ринку з’явилися перші узагальнюючі праці з української історії.10

Незважаючи на певний суб’єктивізм в оцінці окремих подій і явищ, праці зарубіжних дослідників часто містять досить глибокі висновки. Треба також відзначити, що інколи міркування й висновки зарубіжних дослідників трактувалися, як істина в останній інстанції, і були некритично сприйняті, механічно переносилися до сучасних вітчизняних праць.

Другий період у висвітленні повоєнної історії розпочався наприкінці 1980-х рр., коли вітчизняна історіографія вступила в період оновлення концептуальних засад. Почалася розробка багатьох наукових проблем, донедавна цілком „закритих” для дослідників.

Серед перших публікацій, в яких робилася спроба переосмислення повоєнної історії України, слід назвати роботи Ю.І.Шаповала.11 Автор дослідив питання культу особи Сталіна та його трагічних наслідків, обґрунтував, як відбилися події 30-х – 50-х рр. на соціально-економічному, політичному і духовному розвитку України. На підставі багаточисельних фактичних матеріалів довів, хто конкретно несе відповідальність у республіці за складні події і процеси, що відбувалися. Історик приходить до висновку: дуже просто винуватцем оголосити

________________________________________________

7Костюк Г. Сталінізм в Україні (генеза і наслідки). – К.: Генеза, 1995. – 505с.

8Конквест Р. Жнива скорботи. – К.: Либідь, 1993. – 384 с.

9Sumon G. Nationalismus und Nationalitatenpolitik in der Sowjetunion. Von der totalitaren Diktatur zur nachistalinistischen Gesellschaft. – Baden-Baden, 1986.

10Wehner M. Stalinismus und Terror // Stalilnismus neue Forschungen und Konzepte. Hrg S. Plaggenborn. – Berlin. 1998. – 368 S.

11Маршрутами історії / Упоряд.: Ю.І.Шаповал. – К.: Політвидав, 1990. – 655с.; Шаповал Ю.І. М.С.Хрущов на Україні. – К.: Політвидав України, 1990. – 48с.; Шаповал Ю.І. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні. – К.: Політвидав України, 1990. – 143с.

лише Сталіна. Але це була б надто „зручна правда”. Він діяв не сам і не тільки через своїх по-мічників (на кшталт Кагановича чи Берії). Провідниками своєї антилюдської політики він зробив й тих діячів, за плечима котрих були роки випробувань, життєвий досвід, які об’єктивно оцінювали хибність сталінської політичної лінії, оцінювали, але при цьому втілювали сталінську лінію в життя. Саме тому є підстава вважати їх не тільки жертвами сталінізму, а й винуватцями багатьох трагічних подій. Автор наголошує, що про це казати слід не для того, щоби зводити рахунки, а щоб цей урок було враховано новими поколіннями.

У 1990 році вийшли з друку монографії російських істориків Р.Мєдвєдєва12 та Д.Волкогонова13, які з’ясували витоки сталінізму, відтворили політичний портрет „вождя всіх часів і народів”.

З проголошенням України розпочався новий період у вітчизняній історіографії.

У працях В.К.Барана14 простежується відмова від традиційного поділу постсталінської історії на хрущовський, брежнєвський т. ін. періоди, що співпадали з роками правління чергового першого чи генерального секретаря ЦК КПРС. На переконання В.К.Барана, це дозволило повніше відтворити спроби реформування радянського суспільства, яке частково продовжувалося і після усунення М.Хрущова з посади, а також намагання блокувати шляхи до перетворень, збереження природи тоталітарного режиму.

У монографіях В.Ю.Барана вперше у вітчизняній історіографії розкривається цілісний процес еволюції тоталітарної системи в Україні 1946-1980 рр. Роботи написані з використанням раніше маловідомого фактичного матеріалу, в них проаналізовано складну сукупність суспільних відносин, специфіку національно-культурних процесів, в яких втілювалась радянська тоталітарна система.

Проблемам голоду 1946-1947 рр. присвятили свої роботи І.О. Воронов, Ю.Г. Пилявець,

_____________________________________

12Медведев Р. О Сталине и сталинизме. – М.: Политиздат, 1990. – 484с.; Они окружали Сталина. – М.: Политиздат, 1990.- 351с.; Медведев Р. Личность и эпоха. – М.: Новости, 1991. – 336с.

13Волкогонов Д.О. Тріумф і трагедія: Політ. портрет Й.В.Сталіна : У 2 кн. Кн.2. – К.: Політвидав України, 1990. – 671с.

14Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-80 рр.) / [За заг. ред. В.А.Смолія]. – К.: Вид. дім „Альтернативи”, 1999. – 302 с.; Баран В.К. Україна, 1950 – 1960-х рр.: Еволюція тоталітарної системи / НАН України, Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича. – Львів,1996. – 447 с.

В.В.Калініченко, І.П.Кожукало.15

Складні процеси, що відбувалися у західних областях УРСР у 20-50-х роках, проаналізовано в змістовній монографії О.С.Рубльова і Ю.А.Черченка.16 Робота написана на нових концептуальних підходах, багатому фактичному матеріалі, насамперед розсекречених архівних документах. Спеціальні розділи присвячені політиці сталінщини щодо західноукраїнської інтелігенції в другій половині 40-х років.

Аналізу карально-репресивної політики властей в Україні присвячені історичні нариси Ю.Шаповала, а також монографія І.Г.Біласа.17 У названих працях діапазон часу досить великий, проте окремі розділи присвячені подіям 1946-1953 рр.

Одній із сумних сторінок української культури – спробі властей викреслити релігію, церкву з життя народу – присвятив свою монографію В.Пащенко18.

Прикметним явищем в українській історіографії минулих років став початок опублікування раніше недоступних документів ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.

У 1997 р. колектив авторів, до якого входили Ю.Шаповал, В.Пристайко, В.Золотарьов, зібрав й опублікував досить цікаві факти.19 Репресіям проти населення Півдня України в 20-50-х роках ХХ століття присвятив свою монографію М.М.Шитюк. Помітним кроком вперед у дослід-женні історії України стали опубліковані роботи останніх років, серед яких вагоме місце посідає політична історія України ХХ століття в шести томах. Завершальний шостий том висвітлює

________________________________________________

15Воронов І. О. Голод 1946-1947 рр. / І.О.Воронов, Ю.Г. Пилявець. – К.: Знання УРСР, 1991. – 48 с.; Калініченко Вяч.В. Повоєнний голод в Україні (друга половина 40-х років ХХ ст.) Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Харків, 2001. – 19 с.; Кожукало І.П. 1946-1947 роки: невідомий голод // Маршрутами історії. – К.: Політвидав України, 1990. – С.260-270.

16Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції (20-40 рр. ХХ ст.) . – К.: Наук. думка, 1994. – 349с.

17Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна // Укр. іст. журн. – 1992. – №8. – С.35-41; №9. – С.33-38; №11. – С.19; №12. – С.3-18.; Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К.: Наук. думка, 1993 – 352 с.; Шаповал Ю. І. Людина і система (штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). – К.: Наук. думка, 1994. – 272с.; Шаповал Ю.І. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. – К.: Генеза, 2001. – 560с.; Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917 – 1953 рр.: Сусп.-політ. та іст.-прав. аналіз: В 2 кн. Кн. 1. – К.: Либідь, 1994. – 432с.

18Пащенко В. Православ’я в новітній історії України Ч.2. – Полтава: Видання „Полтава”, 2001. – 736с.

19Шаповал Ю.І. ЧК – ГПУ – НКВД в Україні: Особи, факти, документи / Ю.І.Шаповал, В.Пристайко, В.Золотарьов. – К.: Абрис, 1997. – 608с.

процес саморозпаду радянської системи, починаючи з 1945 р. Тут розкрито історичну закономірність і неминучість розпаду СРСР та краху всіх скріплюючих його елементів – комуністичної ідеології, однопартійної системи, „єдиного народно-господарського комплексу”, „пролетарського інтернаціоналізму”.20

В.В.Калініченко та І.К.Рибалка у підручнику з історії України длястудентів історичних спеціальностей, вищих навчальних закладів приділили особливу увагу питанням, зокрема повоєнного періоду, які досі слабо висвітлювалися у радянській історіографії і подавались у викривленому вигляді, з урахуванням останніх досягнень історичної науки відобразили складні процеси повоєнного часу.21

Таким чином, аналіз літератури, особливо останніх років, українських і зарубіжних науковців свідчить про значне наближення змісту досліджень до історичної правди. Огляд виданої літератури на даному етапі дає змогу зробити висновок: українська історіографія цього періоду стала виходити на якісно новий рівень, більш вагомою стала аргументація наукових висновків і узагальнень.

Проте, незважаючи на наявність окремих робіт, можна стверджувати, що на сьогодні в українській історіографії немає праць, в яких комплексно досліджено проблеми боротьби тоталітарної системи проти діячів української науки та культури в повоєнний період 1946-1953 рр. Цим обумовлено вибір теми дисертаційного дослідження.

Джерельну базу дисертації склали архівні документи та збірники документів і матеріалів, а також матеріали преси повоєнних років.

Найбільш цінний джерельний матеріал почерпнуто з фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, державних архівів Київської, Львівської та Харківської областей. Особливо цікавими є багаточисельні стенограми різноманітних нарад та зборів, доповідні записки, листи, інформації на ім’я секретарів ЦК ВКП(б) Й.Сталіна, А.Жданова, М.Хрущова, Л.Кагановича, Г.Маленкова, та секретарів ЦК КП(б)У О.Кириченка, К.Литвина, Л.Мельникова з їх резолюціями, зауваженнями тощо.

_________________________________________________

20Шитюк М. М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті роки ХХ ст. – К.: Тетра, 2000. – 550 с.; Політична історія України ХХ століття: У 6 т. Т. 6 (1945-2002) / Редкол. І.Ф.Курас та ін.. – К.: Генеза, 2002-2003. – 696с.

21Калініченко Вол.В. Історія України. Ч.3 1917-2003 / В.В.Калініченко, І.К.Рибалка. – Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. – 628с.

Важливими й унікальними джерелами для написання роботи стали опубліковані в пресі повоєнного часу постанови ЦК ВКП(б) „Про журнали „Звезда” і „Ленинград”, „Про оперу В.Мураделі „Велика дружба” та постанови ЦК КП(б)У „Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в „Нарисі історії української літератури”, „Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР” та ін.

Окрему групу джерел склали документальні збірники, в яких знайшли відображення як питання культурного будівництва в Українській РСР у повоєнний період, так і деформації, різного роду „помилки” і „перекручення” в умовах культу особи Сталіна, що відбились на духовному і матеріальному стані суспільства та творчій долі багатьох людей нашої багатонаціональної країни.

Одночасно з цим широко залучені факти періодичної преси повоєнної історії, а також спогади свідків тих буремних років.

Загалом джерельна база дозволила реалізувати поставлені мету і завдання.

У другому розділі „Переслідування тоталітарною системою наукової інтелігенції” проаналізовано деформаційні процеси наукового життя України повоєнного часу, коли адміністративно-командні методи керівництва досягли свого апогею, активізувались репресії проти діячів культури і науки.

Розгортання кампанії щодо „викриття” так званого буржуазного націоналізму і його прибічників у науковому середовищі України особливо драматично позначилося на суспільних науках, які на той час перетворилися на слухняну служницю ідеологічного режиму.

В основу наукових розробок увійшов марксизм-ленінізм в його сталінській інтерпретації, як методологічна основа усіх наук і насамперед суспільних. На поталу були віддані українські історики. Постанова ЦК КП(б)У „Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР” (1947р.) піддала нищівній критиці наукові розробки вчених за „спроби” провести в життя так звану „буржуазно-націоналістичну схему” історії України М.Грушевського і його школи. У постанові дана оцінка праць, випущених інститутом, а саме: „Короткий курс історії України” під редакцією С.М.Білоусова, К.Г.Гуслистого, М.Н.Петровського, М.І.Супруненка, Ф.О.Ястребова; „Нариси історії України” під редакцією К.Г.Гуслистого, Л.М.Славіна, Ф.О.Ястребова; перший том „Історії України” під редакцією М.Н.Петровського.

ЦК КП(б)У безапеляційно визнав, що книги ці порочні. Вони буцімто не містять дослідження історії України – ні розгорнутого, ні стислого, ні повного, ні часткового. Замість того, щоб висвітлювати історію України, вони начебто грубо перекручують її. Вони, як вважали партійні ідеологи, антинаукові та складені в антимарксистському дусі, „містять у собі грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру”. За „політичні помилки” було звільнено з посади директора Інституту історії України М.Петровського, вчинено справжній кадровий погром у колективі інституту, посилено ідеологічний нагляд за викладанням історії в школах, технікумах, вузах.

Історикам і суспільствознавцям була відведена невдячна роль коментарів і адептів політичних рішень партії. Їхні дослідження розглядались, по суті, лише як форма ідеологічної роботи. Історики, зокрема повинні були доводити, що упродовж усієї історії лише Росія була носієм прогресу і тому вся її політика стосовно народу України та інших республік СРСР була незмінно прогресивною, оскільки вона передавала їм культуру російського народу. На догоду політичним та ідеологічним цілям сталінського керівництва з історії України викреслювались не лише імена, а й історико-культурні пласти, які не вписувались у створювані схеми.

Показово, що у публікаціях того часу історичні діячі України, які виступали за державну незалежність, іменувалися не інакше як зрадники, польські маріонетки, турецькі ставленики, щедро наділялися знищувальними епітетами. Одночасно з наукового обігу найрішучішим чином були вилучені праці В.Антоновича, М.Костомарова, Д.Яворницького, М.Грушевського та інших дослідників, які хоча б найменшою мірою спростовували російську великодержавність, її концепцію східнослов’янської історії. У цій атмосфері стали можливими ліквідація восени 1946 р. Львівських відділень інститутів історії України, літератури, економіки АН УРСР і розпорошення їх наукових сил.

Лише смерть врятувала відомого історика-львів’янина М.Кордубу від неминучих репресій, але його прізвище та наукову спадщину поглинули хвилі „боротьби з буржуазно-націоналістичними перекрученнями історії України” й донедавна його науковий доробок перебував на полицях спецсховищ. Професор Гарвардського університету О.Пріцак, вивчаючи творчість М.Кордуби, дійшов висновку, що ніколи не була опублікована бібліографія його праць, а наукові твори були розкидані в 90 різних виданнях.

Відомий український історик І.Крип’якевич одному із своїх знайомих сказав: „Я не знаю, що мені потрібно зробити, щоб припинились обвинувачення на мою адресу. Я працюю над історією так, як цього вимагають, переїхав до Києва”.

Не обминула Україну й „лисенківщина”. 31 липня 1948 р. „народний академік” Т.Лисенко на сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В.І.Леніна (ВАСНГІЛ) оголосив генетику „реакційною наукою”. Із кафедр вищих навчальних закладів, установ АН УРСР було звільнено чимало фахівців, які не поділяли поглядів Лисенка. Серед тих, хто був підданий критиці, опинилися академік АН УРСР Н.Н.Гришко, професор О.М.Гершензон, вчені харківських вузів Л.Н.Делоне, І.М.Поляков, В.П.Єфроїмсон. В 1949 р. В.П.Єфроїмсона заарештували і вислали до Казахстану, де він перебував у концтаборі до 1955 р.

Наприкінці 1948 р. в Україні, як і в усьому СРСР, було розгорнуто боротьбу проти „низькопоклонства перед Заходом”, а згодом проти „космополітизму”. На республіканській нараді керівних працівників вузів УРСР у вересні 1948 р. підкреслювалось: „Необхідно викривати гнилі „теорії” реакційно-буржуазних ідеологів, які пропагують космополітизм, „теорії” про те, що „наука не має кордонів” – „теорії”, які насправді служать ворогам”.

3 січня 1949 р. в документі на ім’я Сталіна, підготовленому Маленковим і Шкіратовим, було поставлено всі крапки над „і” щодо Єврейського антифашистського комітету та названо ім’я головного таємного космополіта. Ним „виявився” старий партійний працівник, заступник міністра закордонних справ Молотова С.А.Лозовський (Дрідзо). Негайно Лозовського заарештували, і почалась підготовка до великого процесу.

28 січня 1949 р. „Правда” виступила зі статтею „Про одну антипартійну групу театральних критиків”. Розпочалась кампанія гоніння на „космополітів”, за якими дедалі ясніше вгадувалися інтелігенти-євреї.

У повоєнні роки після закриття всіх єврейських навчальних закладів, а також інституту єврейської культури в Києві, ще певний час працював Кабінет єврейської культури, який очолював член-кореспондент АН УРСР І.Співак, а вченим секретарем був Ю.Лойцкер. В кінці 1950 р. всі співробітники були заарештовані. І.Співак не витримав страшних тортур на допитах і помер у в’язниці. Почалися масові арешти діячів єврейської культури. Після розгрому ЄАК було заарештовано єврейського письменника і найкращого перекладача української поезії єврейською мовою (ідиш) Д.Гофштейна. В 1952 р. його і ще дванадцять єврейських письменників було засуджено до розстрілу і страчено. В Україні тривала боротьба проти так званого „космополітизму”. Протягом ряду років гострій критиці піддалася ціла група літературознавців, драматургів, вчених.

Атмосфера страху, підозри, недовіри, ідеологічних звинувачень щодо наукової інтелігенції значною мірою створилася у повоєнний період завдяки тому, що ідеологічний і адміністративний тиск, за відсутності політичного і правового суверенітету особи, набирав у державі визначального характеру.

У третьому розділі „Переслідування тоталітарною системою творчої інтелігенції” досліджуються маловідомі події післявоєнного часу історії України, які проводилися сталінським тоталітарним режимом проти інтелігенції і в першу чергу проти письменників, літераторів і композиторів. Вони були широкомасштабними і добре спланованими.

Серія ідеологічних погромів була організована в 1946-1948 рр. А.О.Ждановим за ініціативою Сталіна. Його доповіді з викриттям різних перекручень і хиб у літературі, філософії, музиці та відповідні постанови ЦК ВКП(б) дублювалися в Україні, де негайно „знаходили” аналогії „ідейним збоченням”, виявленим у Москві.

Брутальні розноси А.Жданова були сповнені ненависті до інтелігенції. 15 серпня 1946 р. тодішній головний ідеолог СРСР на зборах партактиву й письменників Ленінграда „роз’яснював” постанову ЦК ВКП(б) „Про журнали „Звезда” і „Ленинград”. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) було ухвалено ряд постанов ЦК КП(б)У погромницького характеру: „Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в „Нарисі історії української літератури” (1946), „Про журнали сатири і гумору „Перець” (1946), „Про журнал „Вітчизна” (1946) та ін.

Поява цих рішень переконливо свідчила, що тоталітарна система не могла існувати без „підсистеми страху”, зокрема страху, перед „буржуазно-націоналістичною загрозою”. Це був яскравий приклад того, як розмитість критеріїв національного й націоналістичного дозволяла будь-якої миті створювати атмосферу „національної загрози”, вважати „націоналізмом” вірність традиціям свого народу, патріотичні почуття.

Цю лінію було продовжено в наступні роки, коли з’явилися постанови ЦК КП(б)У „Про журнал „Дніпро” (1950), „Проти ідеологічних перекручень в літературі” (1951) та ін.

Розгортання кампанії щодо „викриття” націоналізму і його так званих виразників у культурному середовищі України не обійшло і таких світочів української літератури, як О.Довженко, М.Рильський, І.Сенченко, А.Малишко, В.Сосюра та ін.

2 липня 1951 р. газета „Правда” надрукувала редакційну статтю „Проти ідеологічних викривлень у літературі”. Вістря статті було спрямовано проти талановитого поетичного твору В.Сосюри „Любіть Україну”, написаного у 1944 р. Цей ліричний твір пройнятий любов’ю до своєї Батьківщини, рідної землі, мови, насправді здатний пробуджувати лише добрі почуття:

Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди...

Стаття в „Правді” стала початком нової кампанії обвинувачень на адресу творчої інтелігенції, насамперед письменників, поетів. Їх обвинувачували у націоналістичних збоченнях, архаїзації старовини, милуванні минулим.

Так, у постанові пленуму ЦК КП(б)У з ідеологічної роботи (1951р.), різко критиковано Л.Первомайського за те, що він нібито у своїх нових творах „продовжував неправильно показувати патріотизм радянських людей, дружбу народів, провідну роль радянської держави в боротьбі за мир”. Тоталітарна система визначила головним ворогом „нової культури” „буржуазний націоналізм” разом з „безрідним космополітизмом”.

Тоталітарна система під особливим контролем тримала кінематограф, театр і музику, бо саме ці види мистецтва були найбільш доступними для широких мас і таїли в собі потенційні можливості для критики існуючої системи. З метою поліпшення керівництва і складання театрального репертуару відділ літератури і мистецтв Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У разом з Комітетом у справах мистецтв 4-11 січня 1947 р. провів розгляд репертуару драматичних і оперних театрів першої категорії. Було зроблено висновок, що справи з репертуаром нібито погані. На думку партійних ідеологів особливого покращення стану справ потребувала робота над українською п’єсою. Партійці вимагали вжити невідкладних заходів щодо рішучого покращення всієї роботи з драматургами України, негайної дієвої перевірки того, як драматурги, композитори і лібретисти України виконують свої обов’язки до 30-ї річниці Жовтня. 8 червня 1947 р. на нараді в Управлінні пропаганди і агітації ЦК КП(б)У від керівництва газети „Радянське мистецтво” зажадали розгорнути боротьбу на музичному фронті.

В історичній літературі більшість авторів схиляється до того, що ідеологічну кампанію проти композиторів розпочали після двох публікацій в газеті „Правда”, „Невдала опера” та „Про оперу „Богдан Хмельницький” (композитори Г.Жуковський і К.Данькевич) в 1951 р. У дійсності ця кампанія розпочалася значно раніше. Підтвердженням тому є архівні документи, а саме доповідна записка на ім’я М.С.Хрущова і копія секретареві ЦК КП(б)У К.З.Литвину, в якій йшлася мова про те, що Київський театр опери та балету ім. Т.Г.Шевченка здійснив у 1947 р. постановку опери „Молода гвардія” за однойменним романом О.Фадєєва (автор лібрето А.Малишко, автор музики Ю.Мейтус, режисер М.Стефанович). Прем’єра мала відбутися 7 листопада 1947 р., але попередньо п’єса була переглянута, різко розкритикована членами Політбюро ЦК КП(б)У і знята з постановки. Авторів змусили переробляти оперу через те, що вона мовляв містила грубі політичні та ідейно-художні помилки.

10 лютого 1948 р. ЦК ВКП(б) приймає постанову „Про оперу „Велика дружба” Вано Мураделі. Представниками антинародного формалістичного напрямку були огульно названі талановиті композитори А.Хачатурян, В.Шебалін, Г.Попов, М.М’ясковський та ін. Все це було проявом негативних рис розвитку суспільства, властивих періоду культу особи Сталіна.

Представниками антинародного, формалістичного, згубного для радянської музики напрямку” кваліфікувалися такі українські композитори ,як Б.Лятошинський, М.Колесса, М.Вериківський, Г.Таранов, К.Данькевич та ін.

Інтелігенцію „ставили на місце” партійним окриком, навішували ярлики, погрожували розправами, створювали такі умови, за яких сама творчість ставала неможливою.

Можна констатувати, що кампанія цькування інтелігенції була широкомасштабною, добре спланованою акцією, що мала на меті компрометацію видатних митців в очах народу, щоб їх імена не стали символом української національної ідеї, навколо яких об’єднався б український народ.

У висновках підкреслено, що драматичні і суперечливі події, які відбувалися в Україні після закінчення війни, залишаються серед найбільш актуальних в сучасній українській історіографії. Акцентовано увагу на те, що повоєнний період 1946-1953 рр. був насиченим і неодноплановим. Антиісторично було б тільки романтизувати або героїзувати відбудовчі процеси та зміни в культурному середовищі того часу. Тисячі інтелігентів чесно служили своєму народові на ниві культури, освіти, науки, охорони здоров’я.

Для повноти історичної правди не вистачало знання про те, що заважало інтелігенції по-справжньому розкрити свій творчий потенціал, а нерідко просто вижити. Саме цій стороні життя і творчості присвячена ця робота.

Однією з головних обставин, що негативно вплинула на стан культури і подальший поступ країни загалом, була втрата нашою країною значної частини інтелігенції, яка була спричинена переслідуваннями і репресіями проти неї. Разом з нею було загублено колосальну культурно-історичну традицію. Більшу частину інтелігенції було перетворено на державних службовців, і хотіла вона чи ні, але мусила обслуговувати інтереси тоталітарної держави, а не народу.

Про свободу творчості, головної умови її існування, навіть говорити не доводилося. Відносна свобода допускалася тільки в контексті офіційно визнаної ідеології, усе інше, в кращому разі, визначалося як „помилки і перекручення”, а в гіршому як антирадянська діяльність і пропаганда, іменована „буржуазним націоналізмом”, „космополітизмом”, „низькопоклонством перед Заходом” та ін.

Кампанії наступу на інтелігенцію були постійними, носили широкомасштабний характер і зводилися не лише до „викриттів”, „проробок”, але ставили за мету моральне і фізичне знищення.

Не варто забувати про те, що, коли М.Хрущов і Л.Каганович працювали в Україні, були прийняті сумнозвісні постанови ЦК КП(б)У з питань ідеологічної роботи. Властиві цим постановам безапеляційність, брутальний схематизм призвели до серйозних перекручень в оцінках історії, літератури, наукових знань, мистецтва.

Режим сталінського тоталітаризму, політична цензура, принципи партійності і класовості в науці і культурі справили негативний вплив на шляху