КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЙОСИПЕНКО Оксана Миколаївна

УДК 1(091).3.(44)

ФРАНЦУЗЬКИЙ ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ:

КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ РЕПРРЕЗЕНТАЦІЇ

Спеціальність: 09.00.05 – історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник — кандидат філософських наук, доцент

ТРУБЕНКО Анатолій Іванович, Київсь-

кий національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри історії філософії

Офіційні опоненти — доктор філософських наук

ЛЯХ Віталій Васильович,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

НАН України, провідний науковий

співробітник,

кандидат філософських наук

КУШАКОВ Вячеслав Юрійович,

Міжнародний фонд “Відродження”,

координатор програм.

Провідна установа — Національний університет "Києво-Могилянська академія", гуманітарний факультет.

Захист відбудеться "21" червня 1999 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(252017, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул.

Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "20" травня 1999 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських

наук, доцент Діденко В.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. За останні десятиліття українська філософська думка переживає безпрецедентний в своїй історії процес переосмислення та трансформації. Тривалий час, починаючи з 30-х років XX ст., єдність філософської традиції підтримувалась незалежними від філософії та філософів методами, шляхом примусу з боку політичної влади. Тому з відмовою останньої від контролю над філософським дискурсом, в пострадянській філософії утворився певний вакуум, зумовлений відсутністю політично незаангажованої потреби в філософуванні, яка тільки і може підтримувати філософську традицію. Цю пустку намагаються заповнювати переважно перекладами та некритичним наслідуванням світових філософських джерел. Проте, просте переймання чужорідних традицій не здатне підтримати вітчизняне філософування. Для цього потрібне критичне осмислення світового фі-ло--софського досвіду на основі вітчизняної традиції.

Наведені міркування і стали мотивом того, що дисертант, заці-кавившись філософією французького постструктуралізму обрав жанр історико-філософського дослідження, яке дозволило критично проаналізувати комплекс постструктуралістських ідей в межах віт-чиз-няної академічної філософської традиції, послуживши, цим са-мим, витворенню в останній способів підходу до сучасної за-ру-біжної філософії.

Французький постструктуралізм, як чільний постмодерні-стсь-кий напрямок, є сьогодні однією із найпопулярніших та найре-зо-нансних філософський течій. Поза тим епатажним та поздо-ровому провокаційним потенціалом, якій завжди пробуджує в куль-турі смак до філософування, вона привертає увагу своїм досвідом ви-рі-шення актуальних для української філософії питань. Фран-цузький філософський дискурс традиційно розвивається в межах соціальних та політичних проблем, активно черпає імпульси для сво-го розвитку з духовного життя суспільства. Французький філо-софський дискурс включає досвід мистецького та літературного авангарду, політичної боротьби та наукових досягнень. Цей досвід є важливим для нас з точки зору власного розуміння предмету філософії, її завдань та ролі в житті людини та суспільства. Такої ролі, яка б не дублювала науку чи інші форми самоусвідомлення суспільства, але давала змогу розкрити можливості, закладені в природі самої думки. Приклад філософії французького постструктуралізму в цій справі є показовим. Філософські дослідження тут завжди носять характер міждисциплінарних, вплітаються та використовують досвід суміжних дисциплін, що і дозволяє їм виконати найголовнішу функцію філософії, яка полягає в проблематизації стилю та самих форм мислення, в критичній роботі думки по подоланню сталостей та очевидностей, але не ціною відкидання або руйнування будь-яких ідей або уявлень, а завдяки транс-формаціям кордонів, які покладені думкою в самій же думці і можуть бути зміненими тільки нею самою. На-слідком цих зсувів є нова розмітка самого предметного поля мис-лення французьким постструктуралізмом, нова, нетрадиційна термінологія та мето-дологія дослідження.

Цей досвід є особливо цінним для української філософії, по-перше, оскільки вона, в силу вище вказаних причин, втратила ідеологічно визначене місце загальнообов'язкової методологічної основи для інших, особливо, гуманітарних, наук і змушена знову шукати та відвойовувати своє місце як в системі функціонування наукового знання, так і вищої освіти; по-друге, тим, що сучасна українська філософська традиція повною мірою є спадкоємцем раціоналістичної філософії і проблема осмислення останньої є, по суті, проблемою виживання вітчизняного філософування взагалі по-третє, тим, що критичний багаж французького постструктуралізму може бути застосований до аналізу проявів тоталітаризму не лише у філософії, а, також, у політиці, науці, ідеології і т.ін.

Ступінь розробленості проблеми. Специфіка французького філософування є такою, що головними дослідниками та критиками філософських теорій є самі автори та їхні опоненти-сучасники, ос-кільки кожна філософська праця, книга, доповідь, стаття є еле-ментом постійно діючої дискусії. Тому перша розробка та критика розглядуваних в дисертації проблем здійснена тими ж філософами, що їх ставлять та розвивають. Так, творчість Фуко широко аналі-зується в працях його сучасників Ж.Дерріда, Ж.Дельоза, Р.Барта, Ж.-Ф.Ліотара, творчість Дерріда — в роботах М.Фуко, Р.Барта, Ю.Крістєвої, Ф.Лаку-Лабарта, творчість Дельоза — в роботах П.Клоссовскі, М.Фуко, Ж.Бодрійара та ін. Незважаючи на кри-тичний пафос, що є необхідним елементом цих дискусій, вони залишаються дискусіями внутрішніми. Критика здійснюється вик-лючно з позицій тієї філософії, яку учасники дискусії намагаються створити і яка для стороннього дослідника є чимось неявним, мов-чазно присутнім, експлікація чого повинна бути необхідним елементом аналізу ззовні, з позицій іншої філософської культури та традиції.

У вітчизняній літературі (під якою ми будемо розуміти не тільки українських авторів, а ту філософську традицію, яка консти-туювалась у другій половині XX ст. в межах СРСР на основі радянського марксизму) можно виділити два періоди.

Перший — це 70-80 роки, період знайомства, перших пере-кладів та перших досліджень, які намагались витворити спільну мову для порозуміння між двома наскільки різними філософськими традиціями. Саме в цей період виник інтерес та була створена база для вивчення творчості сучасних французьких філософів. Автори того періоду намагались, переважно, виробити методологію для оцінки постструктуралізму та постмодернізму вцілому з власних позицій. Сюди можна віднести роботи Н.Автономової, Л.Філіпова, М.Рикліна, В.Малахова, Т.Кліменкової та ін.

Другий період — це 90-ті роки, коли були відкинуті офіційні філософські канони та став можливим безпосередній контакт між філософіями та філософами (наприклад, приїзд Ж.Дерріда в Моск-ву в 1990 р.), що спричинило вибух інтересу до сучасної фран-цузької філософії. На сьогоднішній день перекладені на російську мову майже всі значні твори М.Фуко, меншою мірою — Ж.Дельоза та Ж.Дерріда. Роботи, присвячені цим авторам, аналізують пере-важно мовну та літературознавчу проблематику (І.Ільїн, Г.Косіков, О.Ванштейн, Д.Руденко, С.Мегентесов), політологічну та пов'язану з проблемами влади (О.Шевченко, О.Соболь), епістемологічну пробле-матику (В.Малахов, М.Маяцкій) — і це правомірно, оскільки ці проблеми складають позитивний потенціал творчості французьких постструктуралістів.

Аналіз сучасної феноменологічної, психоаналітичної, епістемо-логічної проблематики, яка є важливою складовою постструкту-ралістських стратегій, представлений в працях відомих українських філософів — Є.Бистрицького, І.Бичка, Б.Головка, С.Кримського, А.Лоя, С.Лук'янця, В.Ляха, М.Поповича, Є.Причепія, О.Соболь, В.Табачковського та ін.

Проте стрижневим, направляючим началом оригінальних пост-структуралістських побудов є філософсько-критична проблема-ти-ка, оскільки спроба побудувати новий спосіб організації тексту, письма, функціонування літератури, нових епістемологічних схем є намаганням побудувати їх на нових філософських засадах. Саме цьому аспекту французького постструктуралізму приділяється, на наш погляд, недостатня увага, за винятком хіба що концепції деконструкції Ж.Дерріда, яка стала сьогодні загальновідомим сим-волом філософської критики, в той час як філософсько-критичний потенціал М.Фуко та Ж.Дельоза, що не конституйований в якомусь певному концепті, залишається погано розробленим.

Актуальність та недостатня розробленість в українській традиції визначили вибір теми дисертаційного дослідження. Оби-раю-чи темою дослідження проблему репрезентації дисертант на-магався не просто звернутись до стрижневої проблеми, але знайти у філософії постструктуралізму ту точку, в якій постструктуралісти прагнуть не тільки позбутися недоліків минулого, але й піти далі своїх попередників.

Метою дослідження є визначення поняття репрезентації, тра-диційної метафізики та трансцендентальної філософії, виявлення філософських можливостей та обмеженості репрезентативної моде-лі, а, також, нових горизонтів мислення, що відкриваються через подолання метафізики та репрезентації.

Відповідно до мети дослідження були поставлені наступні завдання: —

проаналізувати поняття репрезентації та показати реп-резентативний характер класичної метафізики та трансцендентальної філософії; —

проаналізувати прояви репрезентації в різних видах людсь-кої діяльності: науці, соціальній практиці, моральних стосунках та ін.; —

розкрити знакову специфіку репрезентації як подвоєного представлення; —

проаналізувати засадничі концепти репрезентативної моде-лі, що виступають засобами обмеження того, що може увійти в простір мислення через представлення; —

розглянути концепти відмінності, сингулярності, події, що створюють базу для подолання репрезентативного способу мис-лення; —

визначити способи критики репрезентативного мислення, до яких вдаються М.Фуко, Ж.Дерріда та Ж.Дельоз, з'ясувати засади цієї критики та нові можливості, які вона відкриває для розвитку філософської думки.

Теоретичне значення — в дисертації здійснено цілісний аналіз основоположних концептів філософії французького постструкту-ралізму: тексту, письма, деконструкції, рознесення, сліду, археології та генеалогії, епістеми, дискурсу, диспозитиву, влади-знання, відмін-ності, повторення, трансцендентальності, сингулярності, бажання, шизоаналізу та ін. Аналізуються типи філософської критики та їх евристичні можливості, які використовуються для подолання мета-фізичного, репрезентативного способу мислення. На основі ціліс-ного аналізу феномену французького постструктуралізму, оціню-єть-ся його роль в сучасній філософській думці, значення для європейської філософсь-кої традиції взагалі та можливість використання його досвіду у вітчизняному філософуванні.

Практичне значення — основні положення дослідження мо-жуть бути використані для підготовки лекційних та семінарських за----нять при вивченні курсу зарубіжної філософії, в подальших нау-ко-вих дослідженнях, присвячених структуралістській (пост-струк-ту-ра-лістській) проблематиці та її представникам, матер'яли дисертації — для складання словника історичної філософської тер-мінології.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у вияв-ленні критичної проблематики французького постструктуралізму, що дає змогу адекватно зрозуміти позитивний потенціал цього нап-рямку та оцінити його як цілісну філософську доктрину.

Основні елементи наукової новизни дослідження конкрети-зуються в положеннях, що виносяться на захист: —

з'ясовано, що специфіка критики французьким постструк-туралізмом класичної філософії (що розуміється Дерріда, Дельозом та Фуко як давня університетська традиція, позначена іменами Пла-тона, Арістотеля, Декарта, Канта, Гегеля, Гуссерля) полягає у вияв-ленні її репрезентативного підгрунтя. Репрезентація носить концеп-туальний характер і є таким способом організації мислення, коли будь-який його продукт виступає результатом процедури логічного опосередкування через співвіднесення з підставою-ідентичністю. Під--ставою може бути ідентичність платонівської ідеї-як-моделі, до-вершеність і незмінність Божественного буття, суб'єктивна іден-тичність декартівського, кантівського або гусерлівського типу. —

Виявлено, що специфіка репрезентативного способу мис-лення визначається системою обмежень. Все, що включається в про-стір репрезентації, відповідає чотирьом основним вимогам: іден-тичності в концепті, аналогії в судженні, опозиції в предикаті та схожості в сприйнятті. Зародки всіх чотирьох моментів містяться в платонівському розумінні ідеї-як-моделі, що дозволяє твердити про платонічні витоки репрезентації. Те, що залишається за межами репрезентації — це сама відмінність, яка починаючи з Арістотеля, стає концептуальною відмінністю і мислиться на підставі іден-тичності (ідеальної або суб'єктивної) та за критерієм схожості. Ставлення до відмінності виступає для французького постструк-туралізма індикатором репрезентативного (класичного) мислення. —

Обгрунтовано, що теоретичним уособленням репрезентації в філософії для французького постструктуралізму виступають традиційна метафізика, трансцендентальна філософія та психоаналіз. Основні проблеми, з якими стикаються ці напрямки (напр., cogito та немислимого, ratio та тран-сцен-ден-тального обмеження, логічного кола в обгрунтуванні, не-мож-ливості вилікувати безумство і т.ін.) виникають внаслідок реп-резентативних обмежень думки. Дослід-ження французьких пост--структуралістів дозволяють виявити репрезентативну зумов-леність не тільки пев-них філософських напрямків, але й ново-європейських наук та со-ціальних практик. —

Обгрунтовано, що стратегія французького пост-струк-ту-ра-лізму полягає в подоланні обмеженості репрезентативної дум-ки. При цьому Дерріда, Дельоз та Фуко спираються на традицію плю-ральності мислення, представлену стоїками, Спінозою, Ніцше, К'єр-кегором, Бахтіним, а також, досвідом сучасної світової літератури. Ці зусилля мають на меті створення нового, недог-матичного образу думки, що не протистоїть життю, як споглядання-дії, не лока-лізується в формах теоретичних побудов науки, фі-лософії та моралі і не підкоряється жодній формі суб'єктивної ідентичності — cogito, ratio або самосвідомості. Така думка, зали-шаючись раціональною, стає відкритою для "гранічних" досвідів безумства, смерті та бажання і здатною помислити власну історію. Концепти змісту та події Дельоза, генеалогії думки Фуко та декон-струкції Дерріда під-сумовують пошуки французького постструк-туралізму в цьому на-прямку. —

Обгрунтовано, що критика французьким постструк-тура-лізмом репрезентативного способу мислення є здійсненням проекту іманентної критики думки, але ця критика постає як опозиція трансцендентальній та іманентній критиці Канта та Гегеля. Під-ставою цієї опозиції виступає різниця в розумінні поняття тран-сцендентального та природи думки в класичній філософії і у французькому постструктуралізмі. Відмінність розглядається Фуко та Дельозом як принцип трансцендентальності та рушійна сила думки, що не зводиться більше до духу або розуму. Критика репре-зентації з позиції філософії відмінності, що наслідує ніцшеанську генеалогію, дозволяє думці звернутись до своїх історичних та, водночас, трансцендентальних витоків.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є ос-нов-ні принципи історико-філософського аналізу: 1) комплексність підходів; 2) повнота дослідження; 3) аналіз витоків та генези проб-лем; 4) порівняльний аналіз ідей провідних філософів-пост-струк-туралістів; 5) аналіз динаміки змін етапів творчості досліджуваних мислителів; 6) аналіз взаємних впливів та рецепцій інших філо-софських вчень. Ці принципи історико-філософського дослідження дозволили виявити стрижневу філософсько-критичну проблематику у французькому постструктуралізмі, яка задає умови для транс-фор-мації проблем мови, письма, історії та влади в новому, нетра-диційному вимірі.

В роботі з текстами загальнометодологічну основу складали надбання герменевтичного, феноменологічного та системно-струк-турного методів.

Апробація дослідження. Головні напрямки дисертаційного дос--лідження, його концептуальні ідеї та положення були предметом обговорення на засіданні кафедри історії філософії та на науково-теоретичних семінарах для аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Робились доповіді на днях науки філософського факультету Ки-ївського університету 1993, 1994 рр. та на днях науки На-ціо-нального університету "Києво-Могилянська академія" 1999 р.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох роз-ділів та висновків. Перший розділ містить два параграфи, другий та третій — по три параграфи. Логічна структура роботи визначається порядком вирішення поставлених завдань. Перший розділ розкри-ває генезу постструктуралістської проблематики, показує її істо-ричну та культурно-філософську зумовленість; другий розділ при-свячений виявленню критичного підгрунтя французького пост-струк-туралізму, сформованого імпліцитним зв'язком останнього з тим, чому він себе протиставляє; третій розділ аналізує зумов-леність позитивної постструктуралістської проблематики критич-ними трансформаціями, здійсненими на тілі класичної метафізики, трансцендентальної філософії та психоаналізу.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі ставиться проблема дослідження, визначається його предмет, мета, завдання і методологія, обгрунтовується актуальність та теоретичне значення теми дисертації.

В першому розділі "Французький постструктуралізм: причини виникнення та загальна проблематика", який композиційно скла-да-ється з двох параграфів, аналізується проблема співвідношення структуралізму та постструктуралізму з точки зору тих типів мис-лення, які вони уособлюють, і дається визначення постструк-туралізмові як самокритики структуралізму. Можливість жорсткого розмежування структуралізму і постструктуралізму, модерну та пост---модерну видається доволі проблематичною: постструктуралізм, постмодерн може визначатись лише типологічно, лише в своєму загальному вигляді як спроба вирішення проблем, що завели Модерн (структуралізм) в глухий кут, як намагання подолання того типу мислення, що зумовлює постановку цих проблем, а не як дещо принципово нове, що заперечує та відкидає весь попередній куль-турно-філософський досвід. На думку дисертанта, постструк-туралізм треба оцінювати саме за результатом трансформацій тра-ди-ційного для філософії способу мислення, з точки зору того, чи мож--на мислити по-старому після зсувів, здійснених постструк-тура-лізмом на проблемному полі класичної філософії. Так, стверд-ження Ж.Дерріда проблем мови та письма як предметів філо-софського мислення є відповіддю постструктуралізму на поставлену трансцендентальною філософією проблему про можливість раціо-нальності та її історії; аналіз М.Фуко владного характеру знання є результатом інфляції концепції помилки в класичній метафізиці та неможливості вирішення в рамках філософії суб'єкту проблем не-сві-домого, історії думки, а також здійснення радикальної філо-софської критики; дельозівське конституювання трансцен-ден-таль-ного простору без трансцендентального суб'єкту є, на наш погляд, до---сить успішним продовженням феноменологічних пошуків Гус-серля та критичних зусиль Хайдеггера і Ніцше. Таким чином, як підкреслюється в дисертації, зрозуміти оригінальні концепти пост-структуралізму та його іноді екзотичні побудови можна, лише ви-ходячи з його критичної спрямованості та маючи на увазі, що його кон-цепти завжди протиставляються певним структуралістським, фе-номенологічним, психоаналітичним, метафізичним і т.ін. кон-цептам. Критика і є сутнісним зв'язком постструктуралізму з тим, чому він себе протиставляє.

Загальна проблематика постструктуралізму визначається моди-фікацією проблемного поля структуралізму, яка здійснюється в на-ступних основних напрямках: —

відбувається вихід за межі лінгвістичної реальності струк-туралізму в політичну реальність (Фуко), текстову реальність (Дер-ріда), онтологічну реальність Бажання (Дельоз); —

знанню відмовляється в статусі об'єктивності, гарантом яко-го в структуралізмі виступало поняття структури, за допомогою якого Леві-Стросс намагався вирішити проблему обгрунтування гуманітарного знання та зробити структуралізм "наукою наук"; —

змінюється розуміння несвідомого — якщо структуралізм,

розміщуючи раціональну та логічно пізнавану структуру в несві-домому, мислив останнє по аналогії із свідомістю (Леві-Стросс) та зводив його зміст до того, що може бути вираженим у мові (Ж.Ла-кан), то постструктуралізм розглядає несвідоме як трансцен-ден-тальне поле Бажання, яке є реально продуктивним. Пост-струк-тура-лізм відомий радикальною критикою фрейдівського психоана-лізу та його лаканівського варіанту; —

на зміну структуралістському а-історизму приходить увага Дерріда до певних типів історизму і ствердження Фуко історичності як основної форми буття думки.

У другому розділі "Критика простору "класичної репрезе-нтації" в роботах М.Фуко та Ж.Дельоза", який компози-ційно скла-дається з трьох параграфів, встановлюється співвідно-шен-ня між поняттями класичної метафізики, репрезентації, дово-диться, що в Новий час їх можна використовувати як синоніми та визначається (як іманентна) критика, що здійснюється фран-цузькими мисли-телями.

В параграфі першому "Співвідношення репрезентації, мета-фізи-ки та трансцендентальної філософії" дається визначення мета-фізики як філософського способу мислення у теоретичній формі, що виходить з розділення буття істинного та не-істинного, сутності та існування і встановлює пріоритет першого над другим. В такому розумінні метафізика ідентифікується з першою філософією Аріс-тотеля і розуміється як наука про основні принципи та начала всьо-го сущого. Дисертантом виділяються такі риси класичної мета-фізики, як систематичність, дефінитивність, спрямованість на тран-с-цендентне та спекулятивність. Під репрезентацією розуміється така організація мислення, яка продукує не цілісний образ пред-мету, але частковий образ, в який вже включено підставу його розділення і спосіб, яким воно було здійснене. Тому репрезентація — це завжди подвоєне представлення, яке містить у собі образ предмету з точки зору певного концепту одночасно із самим кон-цептом. На матеріалі досліджень М.Фуко "світу класичної реп-резентації" в "Словах та речах" та "Історії безумства в класичну добу" в дисертації доводиться, що представлення (репрезентація) — це не просто спосіб, яким предмет вводиться в простір думки, але і спосіб буття цього предмету. Тому неприпустимо плутати пред-ставлення з психологічним уявленням.

В дисертації доводиться, що в Новий час, коли підставою реп-ре-зентації стають суб'єктивні здібності людини, опосередкування стає обгрунтуванням і з'являється метод як процедура підкорення суб'єктивній ідентичності не тільки образу зовнішнього світу, але й усіх пізнавальних потенцій (пам'яті, уявлення та ін.) якійсь одній, "вищій" формі — розсудку, розуму або самосвідомості. Кантівська критика традиційної метафізики виявляє обмеження мислення саме як репрезентативного мислення, але, замінюючи метафізичні Сут-ності внутрішніми структурами суб'єктивності, вона дає новий поштовх розвитку репрезентативної думки. В трансцендентальній філософії від Канта до Гуссерля репрезентація не зникає — навпаки, вона набирає силу, вважає Дельоз.

В другому параграфі "М.Фуко. Археологічний аналіз системи класичної репрезентації" розкриваються основні напрямки крити-ки французьким мислителем класичної раціоналістичної філософії. Це, по-перше, деконструкція суб'єкта, яку здійснює Фуко в "Словах та речах" — тема антропологічної критики, а, також, ствердження епістем як історичних a priori культури, що зумовлюють конфі-гурацію пізнавального простору певної доби і, в тому числі, позицію індивіду, що пізнає; в "Історії безумства" — це розгляд феномену безумства як граничного людського досвіду, що не дозво-ляє людині залишатись незмінною і тому підриває її само-іден-тичність, самопрозорість та безперервність, що є консти-тутивними рисами трансцендентального суб'єкту. Але останній відіграє цент-ральну роль у функціонуванні системи репрезентації, співвідносячи мислення та буття, сутність та існування, тіло та душу і т.ін. в безперервному просторі представлення. Тому деконструкція (дисо-ціація) суб'єкта є, водночас, руйнуванням репрезентації.

По-друге, Фуко показує, що репрезентація — це не тільки стиль філософування, але система мислення, яка формує образ класичної науковості. Репрезентація — це певна настанова, що не локалізована в якомусь культурному продукті, а є продукуванням системи обмежень, які думка може сприймати як свої власні (Де-карт, Кант), а може долати їх і, саме, на власних кордонах (Ніцше, Батай, Бланшо).

По-третє, Фуко виявляє, що сучасні психіатрія та психоаналіз зумовлені декартівським раціоналізмом — це їхній археологічний грунт. Тому претензії психоаналізу на те, що він є новим способом ставлення до безумства, що адекватно розуміє та може зцілювати його, Фуко вважає безпідставним. Археологічний аналіз, що дає вло-вити єдність, там де раніше бачили різницю, дозволяє Фуко здійснити грунтовну критику психоаналізу, яка була підтримана Ж.Дельозом.

По-четверте, виявляючи знаковий характер класичної репре-ентації, що забезпечує буття останньої як подвоєного пред-тавлення, Фуко показує, як бінарний концепт знаку (як єдності означни-ка/означального) імплікує всі ієрархічні опозиції метафізики, кожна з яких є лише прозорою оболонкою для другої, головної (сут-ність/існування; суб'єкт/об'єкт, порядок/хаос; мовлення/письмо та ін.). Ця думка Фуко була плідно розвинута Ж.Дерріда, що акцентував небезпечний характер знакової дуальності для всіх галузей, де застосовується такий знак.

Результати, які отримані М.Фуко в "Словах та речах" та "Істо-рії безумства в класичну добу" є наслідком використання мис-ли-телем філософського методу, який сам Фуко називає архео-логічним і який полягає у виявленні історичних a priori, зумов-лю-ючих різні культурні досвіди, що не належать конституції тран-сцендентального суб'єкту, але є сукупностями дискурсивних та недискурсивних практик.

В параграфі третьому "Критика Ж.Дельозом обмежуючого характеру репрезентації з позиції філософії відмінності", просте-жуються впливи генеалогії Ніцше, хайдеггерівської критичної он-тології, стоїчної філософії становлення та ляйбніцевської ідеї мож-ливих світів на формування критичного задуму Дельоза, а також, аналізуються напрямки, в яких цей задум здійснюється.

Дельоз розглядає репрезентацію в двох основних напрямках: по-перше, як спосіб мислення, що підмінює продуктивне стверд-ження реальної відмінності становлення порожньою, нежит-тє-здатною абстракцією "чистого" Буття, здійсненого за допомогою подвійного заперечення становлення в житті та в думці. Відмінність редукується до заперечення на підставі ствердження схожості (іден-тичності) і підмінюється протилежністю, аналогією та опозицією, які стають могутніми перевертнями відмінності. —

по-друге, як спосіб обгрунтування претензій думки на самодостатність та автономність. В цьому сенсі обгрунтовувати — це завжди обгрунтовувати репрезентацію. Дельоз виділяє три значення обгрунтування: 1) це операція віднесення до Того ж Самого; 2) це операція обгрунтування Ідентичності самодос-татнім розумом; 3) це операція переводу теперішнього часу в репрезентацію у формі чистого минулого. Ідентичність як перший сенс обгрунтування і є платонівською Ідеєю. З появою на місці останньої суб'єктивної ідентичності (декартівське cogito, або геге-лівська самосвідомість, кантівське ratio), репрезентація лише наби-рає силу. Обгрунтування стає самою її суттю, з'являється метод як не лише засіб підкорення будь-якої відмінності ідентичності, але і як засіб підкорення самої думки певній суб'єктивній здібності — здоровому глузду (bon sens), як єдиноможливому глузду, або за-гальнозначимому сенсу (sens commun), як фіксованій тотожності трансцендентального суб'єкту.

Обидва напрямки дельозівського аналізу репрезентації пересі-каються, і це не дивно, оскільки метафізичне обгрунтування пре-тензій думки на самодостатність та універсальність є, водночас, ствердженням цих ілюзій. Важливою заслугою Дельоза, на думку дисертанта, є те, що він девуалює хибне коло метафізичного дока-зу, показуючи, як обмежуючи постулати репрезентації виступають елементами власних обгрунтувань. Не дивно, також, що місцем пе-ре-тину обидвох напрямів дослідження є платонівська Ідея, оскільки, згідно з Дельозом, платонізм робить можливим світ репрезентації. Тут Дельоз зустрічається з Хайдеггером, який також визначає мета-фізику через платонізм.

Дельозівська та фукіанська критика, на відміну від кантівської критики, є антисуб'єктною і вона не обмежується гносеологічною проблематикою, але виходить в площину владних відносин (Фуко) та онтологічної реальності Бажання (Дельоз). Кантівські активні син-тези свідомості замінюються у Дельоза пасивними синтезами не-свідомого, в якому вкорінена думка (Фуко). Підкреслення дійово-го характеру нерепрезентативної думки, розкриття думкою власних меж та, намагання, внаслідок цього, мислити інакше — це, на по-гляд дисертанта, поєднує проекти іманентної критики Фуко та Дельоза.

В розділі третьому "Позитивний зміст критики", що містить в собі три параграфи, доводиться, що відкриття М.Фуко, Ж.Дельозом та Ж.Дерріда іншого простору філософування є наслідком критич-ної спрямованості їхньої думки, та показується, що таке розуміння філософії вкорінене в ніцшевській, і, ще глибше, у кантівській кри-тиці. В параграфі першому "Філософія Бажання Ж.Дельоза" де-тально простежуються критичні витоки оригінальних дельозівських концептів трансцендентального, несвідомого, змісту, часу та ін. В ди-сертації підкреслюється, що філософія Бажання (чи, як її ще на-зивають, філософія Становлення) французького мислителя є на-слідком подолання репрезентативістських концепцій влади (Гоббса, Гегеля, Шопенгауера), де концепт Бажання виступає прямим на-слідком ніцшевської волі до влади, з тією різницею, що зану-рю-ється в глибини несвідомого; введення Дельозом в філософію поняття трансцендентального, позбавленого будь-яких харак-те-рис-тик трансцендентальної суб'єктивності є спробою подолання репре-зен-тативної обмеженості трансцендентальної філософії від Канта до Гуссерля, що мислить трансцендентальне по аналогії з емпіричним, та замикає умови породження об'єкту на обумовленому; дельо-зівський проект шизоаналізу є результатом критики психоаналізу, ви-явлення його метафізичних засад та спробою іншого — не реп-резентативного — розуміння несвідомого.

Аналіз репрезентативного мислення, яке може "впізнавати" тільки "свої" відмінності, що узгоджені з формою "Я", та сприймає не-схожість, становлення як недифференційований хаос, Ніщо, дозволяє Дельозові виявити глибинну спорідненість традиційної метафізики та трансцендентальної філософії. Альтернатива: або су-цільний потік становлення, позбавлений будь-якої відмінності, "пов-не безглуздя", або індивідуалізована (суверенна істота — Бог) чи високоперсоніфікована (в формі Я) відмінність — нездоланна в рамках репрезентації і потребує виходу мислення в інший простір — простір справжньої трансцендентальності, який не схожий на те, що він породжує. Вивчення "ранніх", власне критичних робіт Дельоза мовою оригіналу дозволило дисертантові зрозуміти та показати генезу поглядів французького мислителя, що суттєво розширює обрії розуміння позитивної програми останнього.

Аналіз поглядів Фуко, представлений в другому параграфі "М.Фуко: проект генеалогії як філософської критики", мав на меті виявлення тем, що виникли як критичне заперечення основних постулатів класичної раціоналістичної думки, та, згодом, призвели до виникнення нових філософських побудов. На підставі цього критерію ми виділяємо в творчості Фуко три основні теми.

По-перше, це аналіз знання в термінах влади, що виходить із критики метафізичного концепту істини та має наслідком транс-формацію поняття знання — в поняття дискурсу; уявлення про вла-ду як репресивний механізм — в розуміння конститутивної, пози-тивної функції влади; поняття єдиної істини як вічного покликання думки — в поняття історичного режиму виробництва істини кож-ним суспільством, де співвідношення (ігри) істиного та хибного відображують не результати гносеологічних пошуків, але зумовлені широким колом владних відносин.

По-друге, це послідовна спроба десуб'єктивації знання, досвіду та влади.

По-третє, це стратегія створення нового, не догматичного об-ра-зу думки. Вона пориває із підкоренням думки якійсь одній, "ви-щій", формі суб'єктивності (Cogito або ratio); із "правовим" розу-мінням стосунків між істиною та думкою, згідно з яким істина на-лежить думці по праву; з авторитетом методу як такого набору реф-лексивних процедур, що забезпечує думці досягнення істини; з про-тиставленням думки та життя. Фуко тісно пов'язує думку із де-суб'єктивованим досвідом, коли будь-який досвід стає досвідом дію-чої думки, і називає цей принцип принципом нередукованості дум-ки. Головним, на думку дисертанта, досягненням Фуко є те, що він розуміє думку як критичну діяльність по переступанню будь-якої, і, в тому числі, власної обмеженості. Наслідком цієї трансформації ста-ло внесення в думку параметру історичності, оскільки виявлення об-ме-женності будь-якого утворення думки стає, водночас, історич-ним дослідженням. Історія і філософія тісно переплітаються в твор-чості Фуко, але його історія як генеалогія радикально відрізняється від традиційної історії, оскільки вона не є історією об'єктів (ідей, або уявлень), але історією проблем, проблематизацій, в яких істо-рично конституюються певні досвіди думки (безумства, сек-суаль-ності, раціональності, суб'єктивності і т.ін.). Таким чином, як під-крес-люється в дисертації, генеалогічний проект Фуко — це проект од-ночасно критичного та історичного аналізу утворень думки са-мою думкою, що намагається бути іншою. На підставі цього дисер-тантові здається правомірним визначити критику Фуко як іма-нентну критику.

В параграфі третьому "Ж.Дерріда: від семіології до грамато-логії" нашим завданням було окреслити та проаналізувати предмет граматології, загальний зміст та напрямок деконструктивістської ро-бо-ти, зрозуміти філософське значення граматології і деконструкції. На думку дисертанта, це завдання може бути зведене до того, щоб показати, що внесла трансцендентальна філософія і, в першу чергу, феноменологія Гуссерля, в теорію знаку, посприявши, тим самим, пе-ретворенню семіології в граматологію. В основі останнього ле-жить паралель, яку робить Дерріда між класичною метафізикою та класичною теорією знаку: класична метафізика виходить з опозиції мислення та реальності, а класична теорія знаку — з опозиції фо-нетичного та абеткового письма. В галузі теорії знаку Дерріда нама-гається зробити те ж саме, що робить Гуссерль в галузі метафізики. Дерріда відшукує семіологічний аналог "чистої свідомості" — тієї сфери, що не залежить ні від мислення суб'єкту, ні від предметного світу, яка, власне, і робить можливою зустріч мислення суб'єкту з предметами зовнішнього світу. Таким аналогом у Дерріда є сфера письма, що виступає ідеальною об'єктивністю і трактується не як засіб вираження змісту (напротивагу репрезентативній концепції), а як умова його мислення/мовлення взагалі. Звертаючись до такої роботи, як "Начала геометрії Гуссерля", Дерріда прослідковує фено-менологічне обгрунтування того, що письмо, в якому консти-тую-ються ідеальні об'єктивності, є умовою будь-якої традиції — тради-ції історичної, традиції наукової.

Результати дисертаційного дослідження можна підсумувати у наступних висновках:

* французькі філософи — М.Фуко, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда — роз-глядають метафізику, трансцендентальну філософію та пси-хоаналіз як філософське уособлення репрезентативного способу мис-лення;

* вони виявляють, що репрезентація може функціонувати ли-ше як система обмежень, оскільки вона є самообгрунтовуючим пред--ставленням, маніфестацією первісного змісту і в її простір вхо-дить лише те, що співвіднесене з підставою (ідентичністю) і ви-ступає як її аналогія або специфікація;

* безперечною заслугою Ж.Дельоза є виявлення обмежуючих механізмів функціонування репрезентації, які забезпечують іден-тичність концепту, вилучаючи відмінність з думки, з чуттєвості, з Ідеї та з Буття та підміняючи її ідентичністю, схожістю, запере-ченням та аналогією.

Ж.Дельоз показує, що репрезентативне спотворення природи відмінності призводить до виникнення антиномій, нездоланних в межах метафізичного способу мислення — це антиномії конечності та нескінченності, Cogito та немислимого, ratio та тран-сцен-дентального обмеження та ін., які є цілковито антиноміями реп-резентації, що створені протиріччям між її обмежуючим харак-тером та прагненням до універсальності;

* Д.Дельоз девуалює хибне коло метафізичного доказу, коли репрезентативні обмеження виступають місцями "трансцен-ден-тальної ілюзії репрезентації" і те, що повинно обгрунтовувати (під-ста-ва), виявляється зануреною у безпідставність і починає функ-ціонувати як елемент власного обгрунтування (платонівська Ідея-як-модель, декартівське "Я мислю...", кантівські "умови досвіду" і т.ін.);

* М.Фуко виявляє знаковий характер репрезентативного мис-лен-ня, а, також, обставину того, що в класичній (дихотомічній) мо-делі знаку відбивається, як в краплі води, всі проблеми метафі-зичного мислення. Метафізичні бінарні опозиції зумовлюють репре-зентативний концепт знаку та, водночас, постійно відтворюються останнім. Ця лінія розвідок Фуко була плідно розвинута Ж.Дерріда, який, визнаючи наявність сутнісного зв'язку між метафізикою та семіологією і, відштовхуючись від здобутків феноменології Гуссер-ля, намагався спільною деконструктивістською стратегією подолати обидві;

* роблячи предметами своєї уваги "досвіди-на-межі" (досвіди бе-зум-ства, смерті, сексуальності і т.ін.) Фуко десуб'єктивує досвід, знання, раціональність, владу та намагається створити новий образ думки, що є раціональною і, водночас, безсуб'єктою;

* десуб'єктивація мови, знання, раціональності і, врешті-решт, самого уявлення про трансцендентальність є загальним знамен-ником філософських стратегій французького постструктуралізму. Від--мовляючись від схожості та аналогії як основних пізнавальних інструментів репрезентації, вони занурюють трансцендентальне в несвідоме, яке описується новими поняттями "сингулярності", "по-дії", "часткового об'єкту", "номадичного розподілу" і т.ін.;

* постструктуралістське розуміння несвідомого зумовлює но-вий спосіб ставлення до проблеми нормативності людського мис-лення та поведінки, що дозволяє виробити непсихологічний та не-психіатричний підхід до психічних розладів. Відкриття сфери "чис-тої свідомості", що опосередковує мислячого суб'єкта та його мис-лення і відмова від уявлення про повне домінування суб'єкта над мисленням призводить до розмивання кордонів між "правильним" та "неправильним" мисленням, що дозволяє перейти до реального вивчення несвідомого, яке прирівнюється постструктуралістами до трансцендентального;

* постструктуралістська критика репрезентації є імманентною критикою думки самою думкою, причому остання розуміється як діюча, як така, що постійно мислить свою відмінність від того, чим вона не є і стверджує цю відмінність як позитивність. При цьому вона підходить до обмежень, зафіксованих в критеріях науковості, розумності, моральності як до власних самообмежень і намагається постійно долати їх та модифікувати. Покликання філософії Дерріда, Дельоз та Фуко вбачають у здійсненні критичних трансформацій кордонів думки у всіх сферах, де вона живе та функціонує.

Основні положення дисертації викладені в наступних публі-каціях:

1. Критичні витоки основних концептів філософії Жіля Дельо-за // К,: Знання, 1998. — 27 с. — 1,65 д.а.

2. До питання про витоки проблематики мови та письма у "Вступі" Ж.Дерріда на начала геометрії Е.Гуссерля // Прид-ніп-ровський науковий вісник. Гуманітарні науки: філологія, педагогіка, історія, філософія. — № 111 (178), грудень 1998 р. — С. 7-16. —

0,5 д.а.

3. Досвід безумства як предмет археологічного аналізу в книзі М.Фуко "Історія безумства в класичну добу" // Придніпровський науковий вісник. Гуманітарні науки: історія, філософія. — № 109 (176), листопад 1998 р. — С. 9-18. — 0,5 д.а.

Йосипенко О.М. Французький постструктуралізм: критичний аналіз репрезентації.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філо-софських наук за спеціальністю 09.00.05 — історія філософії. — Національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Дисертацію присвячено виявленню ролі та місця концепції ре-пре-зентації в критиці класичного способу мислення французьким постструктуралізмом. З'ясовується характер цієї критики, вияв-ляється її евристичний потенціал та нові можливості, що відкри-ваються для думки, звільненої від репрезентативних обмежень.

Ключові слова: репрезентація, відмінність, сингулярність, по-дія, номадичність, генеалогія, археологія, деконструкція.

Йосипенко О.М. Французский постструктурализм: критиче-ский анализ репрезентации.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата фило-софских наук по специальности 09.00.05 — история философии. — Национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1999.

Диссертация посвящена выявлению роли и места концепции репрезентации в критике классического способа мышления фран-цузским постструктурализмом. Определяется характер этой кри-тики, выявляется ее эвристический потенциал и новые возмож-ности, открывающиеся для мысли, освобожденной от репре-зен-тативных ограничений. Выбирая проблему репрезентации в качестве предмета исследования, диссертант стремился у тому, чтобы нащупать в философии постструктурализма ведущую, направляющую тему, определить точки ёё разрыва с классическим мышлением, выяснить происхождение основных концептов постструктурализма, составляющих его позитивный потенциал.

В диссертации выявляется специфика постструктуралистской критики классической философии. Под классической философией понимается давняя университетская традиция, отмеченная именами Платона, Аристотеля, Декарта, Канта, Гегеля, Гуссерля. Такой спецификой выступает выделение параметра репрезентативности как основы и, одновременно, механизма функционирования классического мышления и философствования. Репрезентация носит концептуальный характер и является таким способом организации мышления, когда любой его продукт выступает результатом процедуры логического опосредования через соотнесение с основанием — идентичностью. В качестве основания может выступать идентичность платоновской идеи-как-модели, совершенство и неизменность Божественного бытия, субъективная идентичность декартовского, кантовского или гуссерлевского типа. В диссертации рассматривается характер репрезентативного мышления, в пространство которого входит лишь то, что отвечает четырем основным требованиям: идентичности в концепте, апологии в суждении, оппозиции в предикате и сходству в восприятии. То, что остается за пределами репрезентации — это само различие, которое, начиная с Аристотеля, стаёт концептуальным различием и мыслится на основе идентичности и в соответствии с критерием сходства. Отношение к различию выступает для французского постструктурализма индикатором репрезентативного (классического) мышления.

Диссертантом обосновывается, что философскими воплощениями репрезентации для постструктуралистов выступают классическая метафизика, трансцендентальная философия и психоанализ. Основные проблемы, с которыми сталкиваются эти философские направления (напр., cogito и немыслимого,. ratio и трансцендентального ограничения, логического круга в обосновании, невозможности излечить безумство) возникают вследствие репрезентативных ограничений мысли. Исследования французских постструктуралистов позволяют выявить репрезентативный характер не только определённых философских направлений, но и новоевропейских наук и социальных практик.

В диссертации подчеркивается, что основная стратегия французского постструктурализма заключается в преодолении ограниченности репрезентативного мышления. При этом Деррида, Дельоз и Фуко опираются на традицию плюральности мышления, представленную стоиками, Спинозой, Ницше, Кьеркегером, Бахтиным, а, также, опытом современной мировой литературы. Эти условия нацелены на создание нового, недогматического образа мысли, которая не локализуется в теоретических построениях морали, науки и