ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Максименко Сергій Валерійович

УДК 341.231.14:342.721

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ПРАВА НА СВОБОДУ ПЕРЕСУВАННЯ І ВИБІР МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ

Спеціальність: 12.00.11 – “міжнародне право”

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеській національній юридичній академії Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: Баймуратов Михайло Олександрович,

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри права Європейського Союзу та

порівняльного правознавстава

Одеської національної юридичної академії.

Офіційні опоненти: Буроменський Михайло Всеволодович,

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри міжнародного права та

конституційного права зарубіжних країн

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого (м.Харків),

Мельник Андрій Ярославович,

кандидат юридичних наук, застуник керівника

департаменту двосторонього та регіонального

співробітництва – завідувач відділу аналізу і планування

головної служби зовнішньої політики

Секретаріату Президента України.

Провідна установа: Інститут міжнародних відносин Київського національного

університету імені Т.Г. Шевченка.

Захист відбудеться 3 березня 2006 році о 14.00. годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.867.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м.Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м.Київ, пров.Несторівський, 4.

Автореферат розісланий 2 лютого 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук О.М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження: Цілий ряд положень, що містяться в Керівних ідеях, присвячених 50-й річниці прийняття Загальної декларації прав людини та затверджених Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 51/88, прийнятою 12 грудня 1996 р., таких як повага до гідності всіх людей – найвища мета – усі люди мають однакові універсальні права – свобода, рівність, відсутність дискримінації, виступають ідеологічним підгрунтям розвитку всього світового співтовариства. В зв’язку з цим, плани дій держав спрямовані на досягнення статутних цілей ООН для вирішення завдань по збереженню міжнародного миру, захисту основних прав і свобод людини. Ці завдання ще більш актуалізуються, набувають пріоритетність і домінантність в екстраординарних умовах, які виникають у міжнародних правовідносинах публічного характеру, у сфері права на свободу пересування і вибір місця проживаннчя, в контексті становлення та розвитку інтеграційних процесів, а також правотворчої і правозастосовчої діяльності держав, як основних суб'єктів міжнародного публічного права, здійснюваної ними в рамках світової спільноти та міжнародних організацій, в сфері побудови європейської і міжнародної системи безпеки.

У даний час у міжнародно-правовій доктрині право людини на вільне пересування (свобода пересування) розглядається як природне і невідчужуване право людини, що складається з декількох чітко сформульованих і взаємозалежних особистих прав і свобод. Насамперед, це право на свободу пересування, тобто можливість за власним розсудом індивіда переміщатися в просторі і без одержання дозволу (“прописки”) каральних органів необмежено змінювати місця тимчасового перебування в адміністративно-територіальних одиницях, крім випадків перебування іноземців і відвідування закритих територій, а також право на свободу вибору місця проживання, що припускає можливість мати і змінювати одне чи декілька місць проживання (далі: МПЖ) – жител (будинків чи квартир, інших приміщень, придатних для проживання) в адміністративно-територіальних одиницях, у яких фізична особа має право власності на частину чи все приміщення, одну з декількох домашніх адрес, яку фізична особа має право вказувати в паспортному документі. У тому числі, це стосується права громадянина залишати свою країну і повертатися до неї назад, а також права на туризм і свободу туристських подорожей. Власне кажучи, це стосується й інших міграційних аспектів, а також проблеми примусового вигнання, масової висилки, депортації, “етнічного чищення”, геноциду й інших форм насильницького переміщення, що торкаються надання притулку і практики неправомірного позбавлення громадянства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося як складова частина тематики робіт, проведених Одеською національною юридичною академією “Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер 0101U001195).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є розкриття міжнародно-правового змісту і сутності гарантій забезпечення права людини на свободу пересування, а також виявлення загальних специфіки, закономірностей і особливостей у правозастосувальній діяльності; у тому числі створення світоглядної науково-теоретичної моделі як цілісної концепції з механізмом трансформації міжнародно-правових норм у національні правові системи, а також удосконалювання пан’європейських інтеграційних підходів впливу на правові стандарти.

Зазначені цілі обумовлюють наступні задачі:

· ідентифікувати основні соціальні й економічні елементи, що впливають на процес становлення і розвитку свободи пересування, а також її міжнародно-правову регламентацію;

· узагальнити практику складання міжнародних договорів у сфері захисту прав людини і правового статусу особи, регламентуючи форми і методи їхньої реалізації в рамках світового співтовариства, а також імплементацію в національне законодавство;

· концептуально обґрунтувати необхідність міжнародно-правового захисту свободи пересування в контексті реформування спеціальних інститутів у національних правових системах;

· виявити особливості виникнення міграційних тенденцій і схарактеризувати їхні основні риси, як об’єктів міжнародно-правового регулювання свободи пересування;

· визначити цілісний стан і функціональну ефективність інституційних структур, а також механізмів міжнародного захисту прав людини;

· позначити місце і роль правових стандартів захисту прав людини, закріплених в універсальних і регіональних міжнародних договорах, у становленні національних правових систем закордонних країн;

· розробити науково-практичні рекомендації, спрямовані на удосконалення міжнародних і національних нормативно-правових актів у сфері права людини на свободу пересування, а також пов’язаних з ним інших прав і свобод людини.

Об’єктом дослідження виступають міжнародні і національні правові відносини, що виникають у процесі реалізації права людини на свободу пересування, у тому числі внаслідок його обмеження іншими галузями права.

Предметом дослідження є результат правотворчої, а також правозастосувальної діяльності держав, як суб’єктів міжнародного права в рамках світового співтовариства і міжнародних організацій, у тому числі в процесі імплементації норм міжнародного права в національне законодавство і гарантування його захисту.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складає комплекс загальнонаукових і спеціальних методів пізнання, що базуються на вимогах об’єктивного і всебічного аналізу правових суспільних явищ міжнародного характеру, визнання верховенства права як головного обов’язку держави.

З цією метою було застосовано ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання, таких як аналіз, синтез, дедукція, індукція тощо, у тому числі діалектико-матеріалістичний підхід, використаний при розгляді різних теоретичних і практичних проблем міжнародно-правового і державного регулювання. У процесі періодизації етапів історико-правового розвитку і розробки дефінітивної характеристики структурних елементів свободи пересування користувалися конкретно-історичним і формально-логічним методами наукового пізнання. Порівняльно-правовий (компаративний) метод пізнання застосовувався для проведення класифікації об’єктного складу, а також співвідношення норм міжнародного права і національних законодавств різних держав. За допомогою системного і структурно-функціонального методів здійснено аналіз статутарного і динамічного стану норм, що регулюють правовий статус особи, а також різновидів і механізмів міжнародно-правового захисту.

Нарешті, для розгляду нормативно-правового масиву і з’ясування ефективності міжнародних положень, що регулюють обов’язки держав, були використані методи кількісного і якісного аналізу, а також спеціально-юридичні підходи. Це саме стосується статистичного методу і соціально-політологічного аналізу, що надали можливість простежити систему гарантій і ступінь реалізації свободи пересування. Методи багатофакторності, моделювання, абстракції і прогнозу враховувалися при розробці правових стандартів, науково-практичних рекомендацій і пропозицій щодо розвитку механізму імплементації міжнародних норм і законодавчої бази у сфері захисту прав людини.

У дисертації використовувалися роботи радянського періоду, автори якіх на загальнотеоретичному і галузевому рівнях проводили дослідження проблем правового статусу особи, забезпечення законності в роботі державних органів і посадових осіб, що впливають на здійснення прав і свобод людини, зокрема: С. Алексєєв, І. Блищенко, А. Братко, С. Братусь, В. Карташов, М. Колосов, О. Кутафін, В. Лазарев, І. Лукашук, О. Мордовцев, П. Недбайло, В. Нерсесянц, В. Пустагаров, Б. Топорнін, Г. Тункін та ін.

Однак, незважаючи на значний внесок авторів радянського періоду в розробку теоретичних основ міжнародно-правового захисту прав і свобод, більшість з них розглядали його як соціально-класове явище, обумовлене і нерозривно зв’язане винятково з протиріччями, що характеризуються як “залізна завіса”. Після проголошення незалежності України і становлення в юридичній науці національної школи міжнародного права почався процес формування сучасних поглядів на міжнародно-правову проблематику прав людини, зокрема, у працях таких українських вчених і практиків, як: М. Анісімова, С. Бритченко, М. Буроменського, А. Георгіци, В. Денисова, С. Добрянського, Л. Луць, П. Маланчука, Г. Москаль, В. Опришко, П. Рабиновича, В. Репецького, С. Сухорукова, Ю. Тодика та ін.

При розгляді окремих практичних аспектів міжнародного права використовувалися доповіді спеціальних представників ООН, ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу (далі: ЄС), а також уповноважених з прав людини Російської Федерації і України: А.-Х. Садруддина, Є. Рена, Мубанги-Чипойя, Х. Інглеса, В. Буткевича, В. Миронова, Н. Корпачової та ін, а також історико-правові праці “західних” юристів-міжнародників, у яких велика увага приділялася захисту основних прав і свобод людини, зокрема, в працях: М. Араха, Є. Бредлі, В. Глазера, Т. Градєва, Г. Гудвин-Гилла, В. Кернза, К. Нанц, Ф. Тоді, Х. Ханнума, Д. Харриса, Р. Хиггінса та ін.

Необхідно констатувати, що в дисертаційних дослідженнях, наприклад, Г. Гусакова, І. Кардашова, Т. Кидирова, А. Кирова, І. Килясханова, Н. Лимонової, С. Парфьонова, О. Ростовщикової, А. Туз проблема розроблена явно недостатньо. У деяких дисертаціях українських авторів, наприклад, О. Динько, проводиться вибірковий аналіз міграційних процесів у рамках адміністративного і конституційного правового регулювання свободи пересування в Україні без урахування світових тенденцій. Тому дане дисертаційне дослідження органічно їх доповнює, а наявність зазначених доробок не позбавляє його актуальності.

Наукова новизна отриманих результатів відповідає поставленим завданням і методам їхнього вирішення. Дисертаційна робота є першим комплексним науково-практичним дослідженням, у рамках якого були розглянуті новітні міжнародні інтеграційні доктрини і проблеми їхньої імплементації в законодавство України й інших держав.

Робота відрізняється системністю постановки актуальних проблем з позиції пан’європейської інтеграції і багатополярної системи стримування в міжнародному співтоваристві, а також формування в нашій країні правової держави з розвинутим цивільним суспільством, що враховує історичні традиції, які ніколи раніше не досліджувалися в Україні.

У дисертаційному дослідженні на базі синтезованих науково-практичних підходів доктринального моделювання вироблені нові пропозиції і рекомендації щодо створення цілісного правового механізму забезпечення прав людини, що відповідають прогнозованим тенденціям розвитку міжнародно-правових поглядів:

1. На основі комплексного історико-правового аналізу виникнення, розвитку і правової регламентації свободи пересування в міжнародно-правових документах підтверджена гіпотеза про змістовну відповідність соціально-економічного поняття “міграція” його системному нормативно-правовому змісту, що за елементним складом характерно для права людини на вільне пересування.

2. У міжнародній доктрині нормативний зміст свободи пересування, що містить у собі внутрішні і зовнішні елементи, погоджується зі структурними одиницями інших визнаних у міжнародному праві первинних і вторинних прав, реалізація яких безпосередньо впливає на їхню сутність і характер міжгалузевих взаємин.

3. З позиції сучасних принципів проаналізована міжнародно-правова і регіональна регламентація зазначених прав, що дало можливість виділити в елементній (суб’єктно-об’єктній) базі предметно-нормативні блоки й інститути їх універсального і національного регулювання.

4. Концептуально по-новому обґрунтовано, що “право людини на свободу пересування” і “свобода пересування” взаємно не виключаються через загальну теоретичну тезу про те, що “право є свобода, яка у певних випадках може бути обмежена законом”. Закон виступає як спосіб захисту свободи пересування, а право на вільне пересування – як можливість досягти рівноваги між свободою пересування одного і свободою пересування іншого.

5. У перехідний період існування адміністративного інституту повідомної реєстрації (“прописки”), аж до його переходу у сферу приватних майново-правових відносин, регульованих цивільним і житловим законодавством, висунута науково-практична концепція, відповідно до якої поняття “місце проживання” здобуває інші функції і призначення.

Виходячи з загальновизнаної теоретичної тези про те, що “свобода пересування” – це закріплена в міжнародному праві і гарантована державою невідчужувана сукупність повноважень індивіда діяти дії і право вимагати від держави, усіх юридичних і фізичних осіб виконання обов’язків по її дотриманню, а також звертатися за міжнародним, державним чи суспільним захистом у випадку її порушення, формулюється поняттям МПЖ.

6. Визначено систему міжнародно-правових гарантій реалізації й умови обмеження свободи пересування, що складають розгалужений механізм організаційно-правового і нормативного захисту. Саме поняття “гарантії” необхідно розуміти як встановлені законом матеріальні й організаційні умови виконання обов’язків людини і забезпечення охорони від незаконних обмежень і зазіхань, реально спрямованих на здійснення свободи пересування. Тому систему нормативно-правових гарантій реалізації свободи пересування й обмеження цих гарантій складають положення матеріального і процесуального права, обов’язки і юридична відповідальність.

7. Уперше у вітчизняній науці міжнародного права зроблено висновок про те, що нарівні з розробкою нових положень про свободу пересування існує об’єктивна необхідність у кодифікації норм, що вже містяться в численних правових актах, за допомогою їхньої системності, предметності, зведення однорідних норм у єдиний універсальний документ, що відповідає сучасним реаліям.

8. У контексті нових підходів світового співтовариства до різних проблем гуманітарного характеру – об’єктивна вимога національної адаптації і компенсація принципів, що складають свободу пересування, сформульовано таким чином, щоб встановлювані обмеження були зведені до мінімуму.

9. Нормативно підтверджений і доповнений висновок про те, що в результаті двостороннього і багатостороннього співробітництва держав сформувався механізм міжнародного захисту права людини на вільне пересування, що містить принципи і норми, а також міжнародні контролюючі інститути. Він здійснюється як на глобальному рівні – ООН, так і регіональному, наприклад, Європейським судом з прав людини.

10. Внесено пропозиції про короткострокові заходи в перехідний період до розробки міжнародного договору і національної концепції України про свободу пересування, у канві чотирьох інтеграційних свобод. Причому, результатом ужитих заходів повинна стати система ефективного міграційного, податкового, пенсійного, виборчого і військового обліку, що відповідає міжнародним стандартам прав людини. У перспективі це потребуватиме нового етапу реформування цивільного, адміністративного, трудового, сімейного і житлового законодавства, у частині, що стосується свободи пересування. У такому випадку, кінцевим результатом бачиться зміна зобов’язуючого характеру інституту реєстрації (“прописки”) на право фізичної особи повідомити про одне з МПЖ, яким фізична особа цілком чи частково володіє на праві приватної власності.

Практичне значення отриманих результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що сформульовані в ньому положення створюють концептуальне науково-практичне впровадження правової регламентації права людини на свободу пересування.

Можна виділити наступні сфери застосування результатів дослідження: а) науково-дослідну – для поглиблення наукових знань і виявлення особливостей суспільних відносин у процесі міжнародно-правової і національної реалізації свободи пересування; б) науково-освітню – для сприяння викладанню навчальних курсів з правових питаннь міграції, економічних аспектів туризму і глобалізації, а також підготовки учбових видань; в) інформаційно-аналітичну – для поширення знань в організаціях і установах, пов’язаних з вивченням конкретних аспектів свободи пересування; г) правотворчу – для юридичного аналізу обґрунтованості свободи пересування при побудові демократичної правової держави і цивільного суспільства; д) правозастосувальну – для діяльності органів державної і місцевої влади по забезпеченню свободи пересування; е) зовнішньополітичну – для МЗС у формуванні зовнішньополітичного курсу держави в питаннях співробітництва по захисту прав людини і міжнародної безпеки.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі міжнародного права і міжнародних відносин Одеської національної юридичної академії, а результати обговорювалися автором у виступах на декількох науково-практичних заходах, зокрема, на міжнародній науково-практичній конференції, що проходила 19 квітня 2001 р. в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України (Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України), 26 червня 2001 р. у ВР України (Парламентаризм в Україні: теорія і практика), 13-14 лютого 2002 р. в юридичному інституті Львовського національного університета ім.І.Франка (Проблеми державотворення і захисту прав людини в України) та ін.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в 7 наукових публікаціях, опублікованих у спеціальних наукових виданнях, включених у перелік ВАК України.

Структура й обсяг дисертації обумовлені цілями і задачами, відповідно до яких основні напрямки дослідження викладені у введенні, 3 розділах, що складаються з 15 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 177 сторінок, список використаних джерел і літератури представлений на 35 сторінках (369 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і ступінь дослідження теми, вказується зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, характеризується його методологічна основа, розкривається наукова новизна роботи і практичне значення отриманих результатів, містяться відомості про публікації результатів дисертації, структуру й обсяг роботи.

Перший розділ “Концептуально-правова регламентація права людини і громадянина на вільне пересування” присвячений дослідженню теоретичних і історико-правових аспектів еволюції права людини на свободу пересування і вибір МПЖ в системі “міжнародної безпеки” і міжнародному праві. Розділ складається з п’яти підрозділів.

У першому підрозділі “Нормативно-правове визначення та зміст права на свободу пересування в основних документах ООН: історико-правовий аналіз і тенденції розвитку” подано аналіз основних міжнародно-правових актів, у яких знайшли своє відображення досліджувані права і свободи в канві ліквідації дискримінації при їх здійсненні. Причому реалізація цих прав і свобод може підлягати обмеженням тільки відповідно до закону і необхідних у демократичному суспільстві масштабів.

Важливо підкреслити, що позитивний характер права на свободу пересування і вибір МПЖ, що є основним і невід’ємним правом людини, відображається у певних міжнародних конвенціях, регіональних договорах, політичних документах, конституціях і національному законодавстві більшості держав. Однак воно не може розглядатися як привілей, наданий країнами окремим її особам. Хоча питання про його здійснення, як і раніше, входить у внутрішню юрисдикцію держави, при цьому вони не встановлюють якої-небудь послідовності чи першочерговості серед проголошуваних прав. Доктрина міжнародного права ясно підтверджує той факт, що свобода пересування є одним з основних прав, включених у Загальну декларацію прав людини 1948 р.

У другому підрозділі “Свобода пересування громадянина в межах території держави: порівняльно-правовий аналіз міжнародного і національного регулювання” досліджується вплив на здійснення інших прав і свобод, а також на економічний розвиток країни, свободу пересування в межах території держави. Вона надається не тільки громадянам країни, але і всім особам, які законно знаходяться на території якої-небудь держави, включаючи осіб, які не є громадянами даної держави, яким було дозволено в’їзд у неї. Це прогрес, тому що право людини на свободу пересування не було, наприклад, в конституціях колишнього СРСР. Деякі країни, як і раніше, вимагають наявності паспортів для здійснення пересування усередині країни. Відмова у видачі таких проїзних документів без належних причин, безсумнівно, являє собою порушення основних положень ООН.

У більшості країн світу обмеження пересування здійснюється тільки у виняткових обставинах: під час війни чи НС. Існують випадки обмеження свободи пересування в конкретних районах у військових цілях чи з міркування безпеки. Всередині країни, на жаль, ще застосовуються висилка чи обмеження свободи пересування, такі як домашній арешт і висилка в сільську місцевість. Вони безпосередньо не передбачені в міжнародно-правових документах як покарання за здійснення карних злочинів, як і чіткі розмежування між різними формами здійснення права залишати країну.

У третьому підрозділі “Правовий статус особи і практичні аспекти оформлення документів на право виїзду в процесі реалізації права залишати країну” розглядаються форми здійснення права залишати країну, хоча в документах з прав людини не наводиться розмежувань між ними.

Закон держави чи практика можуть поставити на шляху здійснення цього права так багато умов, що воно, власне кажучи, виявиться зведеним нанівець чи стане фіктивним. Тому торкаючись питань свободи пересування в різних державах, основну увагу звертають на себе питання їхньої участі в міжнародних угодах.

Оскільки у більшості держав володіння проїзним документом є умовою для в’їзду в іншу країну, відмова у видачі такого документа буде рівнозначною відмові у здійсненні поїздки як такої. Володіння такими проїзними документами є складовою частиною права залишати країну, і вони повинні бути доступними за розумну плату й у межах розумного періоду часу.

Однак, в умовах правового забезпечення свободи пересування, економічної кризи в країнах колишнього СРСР, у яких ідеологічні переконання робили нереальною свободу пересування, “гарячих точках” міжнаціональних конфліктів і громадянських воєн, центральною стала не проблема “виїзду” і “повернення”, а “в’їзду” і “неповернення”.

У четвертому підрозділі “Значення громадянства, висилки і репатріації: докази громадянства в контексті права повертатися у “свою власну країну” це “позитивне” право розглядається як частина договірного міжнародного права й одного з “загальних принципів права, визнаних цивілізованими країнами”. Дане право, засноване на звичайній практиці держав, не містить у собі протиріч і не може бути об’єктом дипломатичних і юридичних суперечок. Питання про в’їзд у країну її громадян відображається в конституціях, законах і судових постановах більшості держав.

Що стосується практичного здійснення права повертатися в країну, то поки ще його не скрізь дотримуються і при його здійсненні виникає ряд практичних питань правового характеру, таких, як доказ громадянства у випадку відсутності паспорта, невидача урядом паспортів своїм громадянам і відмова у здійсненні права повертатися в країну в тих випадках, коли громадянин не може представити доказ свого громадянства. Засоби правового захисту залежать від характеру адміністративних рішень і від існування можливості оскарження в судовому порядку. Затримки в судовому розгляді можуть завдавати шкоди інтересам громадян, які можуть утримуватися під вартою протягом даного періоду часу з метою запобігання їхнього нелегального перебування на території країни.

Необхідно констатувати, що в міжнародних документах з прав людини не міститься ясної відповіді на питання про зв’язок між правом залишати країну і суб’єктами даного права. У процесі підготовчої роботи це не задовольняло осіб, які не були громадянами держави, що розглядається, але обґрунтувалися в ній на постійній основі. Компроміс був досягнутий у ст.13 Загальної декларації прав людини 1948 р. шляхом заміни тексту “країну, громадянином якої він є” словами “свою власну країну”, однак слово “в’їзд” залишилося.

Більшість країн дозволяють в’їзд своїм громадянам, навіть якщо вони не в змозі пред’явити свої паспорти, однак якщо вони можуть представити докази того, що вони є громадянами даної країни, а деякі також вимагають співробітництва місцевої влади. Деякі країни заявляють про те, що висилка не передбачена їхніми правовими системами. Це стосується і репатріації, що заснована на звичайному міжнародному праві і так званому “Женевському праві”.

У п’ятому підрозділі “Дискримінація, сфера застосування й обмеження права людини і громадянина на вільне пересування” аналізується дискримінація стосовно здійснення прав людини, що заборонена багатьма іншими міжнародно-правовими документами і яка є одним з найбільш серйозних порушень прав людини.

У першу чергу це стосується заборони расової дискримінації. Дискримінація, здійснювана за ознакою національного й етнічного походження, збігається з обмеженнями, заснованими на ознаках раси, кольору шкіри чи релігії.

Однак, основні міжнародно-правові документи з прав людини передбачають певні обмеження загального характеру, зокрема, під час війни чи НС у країні, а також спеціально передбачені в конкретних обставинах.

Недотримання права залишати країну і повертатися в неї найчастіше призводить до дискримінації щодо здійснення інших прав людини і часом може призводити до повного їх заперечення. У свою чергу, повна відмова у здійсненні права залишати країну може призвести до іншої форми від’їзду, що здійснюється у стані розпачу, що буде суперечити національному законодавству, однак необов’язково йти наперекір праву залишати країну, наданим міжнародним правом в галузі права людини.

Другий розділ “Європейські стандарти права на свободу пересування і “Шенгенське право” присвячений регіональному співробітництву з питань реалізації даного права в європейських документах про права людини в канві створення “європейського простору безпеки”. Причому, свобода пересування розглядається як одна з чотирьох “інтеграційних” свобод, нарівні зі свободами пересування товарів, послуг і капіталу. Розділ складається з п’яти підрозділів.

У першому підрозділі “Правове регулювання і судовий захист права на свободу пересування в законодавстві Ради Європи” досліджуються рішення Європейського суду з прав людини, а також документи, що прямо чи побічно стосуються права на свободу пересування і вибору МПЖ в документах Ради Європи. Судові справи в основному стосувалися конкретних обмежень, що накладаються органами влади у зв’язку з наявністю одного чи декількох основ.

Крім того, аналізуючи зміст статей Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 р., можна виділити два основних компоненти права на свободу пересування: право кожного, хто на законних підставах знаходиться на території країни, вільно пересуватися і вибирати МПП у її межах; право громадян на виїзд за межі держави і право на безперешкодне повернення.

У другому підрозділі “Маастрихтське оформлення і правова природа “європейського простору свободи, безпеки і правового захисту” досліджуються європейські інтеграційні аспекти після Другої світової війни, що мають переважно економічний характер, у канві свободи пересування і вибору МПЖ.

Європейський фундамент свободи пересування утворює, а його зміст розкриває другорядне право, що міститься в директивах, які стосуються загального права вільного (без “прописки”) перебування, права перебування працівників, праця яких оплачується, і працівників, праця яких не оплачується у зв’язку з припиненням трудової діяльності; права перебування студентів.

Здійснення ідеї інтеграції України в єдиний європейський політичний і економічний простір вимагає об’єднаних зусиль. Ситуація значно змінилася з появою, розробкою і початком реалізації ідеї “європейського простору свободи, безпеки і правопорядка”, що є третім за значенням серйозним проектом ЄС після єдиного ринку й економічного союзу.

У третьому підрозділі “Шенгенський простір вільного пересування: шенгенська інформаційна система і шенгенська віза” аналізуються процеси створення внутрішнього ринку для держав ЄС у контексті даного права, у тім, що повне усунення внутрішнього прикордонного контролю на основі “шенгенських правил” може бути погрозою для безпеки європейських держав.

Однак, звільнення від прикордонного контролю не означає права вільного в’їзду в “шенгенську зону”. За загальним правилом громадяни з третіх країн повинні мати візу. Основою контролю для громадян третіх країн, при в’їзді в ШЗ, є пред’явлення відповідних документів, причому візові документи обмежують термін перебування до 3 місяців.

Крім того, поліцейські однієї держави одержали право переслідувати злочинця на території іншої країни, а також користуватися Шенгенською інформаційною системою порушників візового законодавства.

Примітно, що “Шенген” не є самоціллю, а розуміється як попередник і лабораторія для всіх положень, що вимагаються для надання свободи переміщення і проведення необхідних зрівняльних заходів. Перехід від “Шенгену” до пан’європейського загального ринку враховує методику, що використовувалася при розробці положень ЄС.

У четвертому підрозділі “Співдружність незалежних держав і еволюція європейської інтеграції: проблема транзитного проїзду через територію ЄС громадян РФ у Калінінградську область” розглядається дане право в концептуальному підході, яке призвело до того, що в праві ЄС відбилися новітні тенденції розвитку міжнародного права.

Економічна інтеграція, вільне пересування товарів, послуг, капіталу і робочої сили стане могутнім важелем росту і модернізації національних економік держав, підвищення їхньої конкурентоздатності на глобальних ринках, а також шлях до підвищення якості і рівня життя громадян, росту їхнього добробуту. Примітно, що західними експертами висловлюється думка, що ЄС не може мати зони вільної торгівлі із країною, що входить в інший митний союз чи планує в нього ввійти.

Крім того, у рамках ЄС приймається Конституція, що є дуже значним “біллем про права”, що знаходиться одночасно у сфері дії конституційного і міжнародного права. Зазначені документи являють собою перший фундаментальний “наднаціональний” акт, у сфері прав людини і громадянина. Досвід інтеграції ЄС для СНД дуже цінний і корисний своєю комплексністю. Однак, використовуючи цей досвід, необхідно виробити власний, оригінальний інтеграційний механізм, що базується на розвиненій системі правових відносин. Це стосується “калінінградської головоломки”, області Російської Федерації, що стала анклавом на території ЄС.

У п’ятому підрозділі “Міжнародні інтеграційні процеси і національна безпека України: імплементація європейських стандартів права на свободу пересування” зазначається, що новою проблемою стали нелегальні транзитні мігранти з країн Південно-Західної Азії, Африки, Середнього і Близького Сходу, що, використовуючи лібералізацію прикордонного режиму в цьому регіоні, намагаються переміститися в країни Західної Європи. Для вирішення цієї проблеми необхідно, щоб імплементаційні та інтеграційні тенденції України базувалися: по-перше, винятково і повсюдно на національних геополітичних інтересах, що знаходять свій прояв у принципі переходу “від виживання до розвитку”; по-друге, на розробці методик виходу їхніх “пасток глобалізації”, включаючи збір інформаційних масивів з метою створення великих відкритих центрів обробки й аналізу бази даних; по-третє, на активній підтримці науково-дослідних ресурсів і створенні “робочих груп”; по-четверте, на якнайшвидшому впровадженні нових технологій і захисту національного “інтелектуального ресурсу” від зазіхань інших держав, при створенні сприятливих умов; по-п’яте, утворенні інфраструктури транспортних коридорів, що будуть сприяти вільному пересуванню товарів, послуг і капіталу.

Третій розділ “Сфери міжнародної реалізації і національно-правового захисту права людини на вільне пересування” присвячений конкретним галузям соціально-економічного і гуманітарного характеру через призму реалізації свободи пересування. Розділ складається з п’яти підрозділів.

У першому підрозділі “Правове регулювання свободи пересування трудящих-мігрантів і членів їхніх родин: захист від безпідставного арешту, утримання під вартою і висилки” аналізуються основні правові фактори розвитку інтеграційних процесів у країнах-членах Ради Європи, що визначили сучасний характер імміграційної ситуації в Україні і права притулку, що вплинули на правові аспекти регулювання, а також свободу пересування.

Досліджуються правові аспекти гуманітарного характеру, зв’язані з правами і свободами трудящих-мігрантів, як осіб, які прагнуть оселитися в іншій країні на тривалий період часу з метою працевлаштування, а не для проживання за свій рахунок. Тому, працівники можуть легко стати об’єктом експлуатації, і, в основному, саме через цю причину в міжнародному праві стали розглядатися проблеми, зв’язані зі статусом і умовами їхнього життя. Однак багато країн не визнають права на їхнє поселення в країні. Країни імміграції звичайно вимагають для в’їзду в країну наявність візи, а також установлюють різні критерії для надання дозволів на проживання, це саме стосується і дозволу на працевлаштування.

У другому підрозділі “Міжнародно-правовий захист мігруючих біженців (“Дублінське право”), переміщених осіб і проблема возз’єднання родин” розглядаються проблеми возз’єднання родин і надання притулку, у тому числі на основі “Дублінського права” ЄС, що є важливим питанням, тісно зв’язаним з питанням трудящих-мігрантів. Поняття притулку визначене як захист, наданий державою на його території чи в якому-небудь іншому місці, що відноситься до сфери компетенції будь-якого з його органів, індивідууму, котрий клопоче про його одержання.

Важливо зазначити, що “возз’єднання” розуміється не тільки у фізичному плані, але воно охоплює і весь процес перебування членів родин, контакти, рішення багатьох адміністративних і практичних проблем, що поступово призводять до фізичного возз’єднання. Як представляється, найбільш важливим моментом возз’єднання родини є бажання членів родини залишити свою країну, повернутися в неї чи в’їхати на територію іншої країни з метою возз’єднання з іншими членами своєї родини. Важливо відзначити, що безпосереднє регулювання цього права здійснюється також на ОБСЄ.

У третьому підрозділі “Право на туризм і свободу туристських подорожей у процесі реалізації права на відпочинок і свободу пересування” аналізується загальне право на туризм, що є наслідком права на відпочинок і рекреацію, включаючи розумне обмеження робочого часу і періодично оплачувані відпустки.

Об’єктивно зростаючий взаємозв’язок держав у процесі вирішення глобальних проблем сучасності зумовлює підхід світового співтовариства до гуманітарного співробітництва у сфері туризму, як невід’ємної частини всеосяжної системи миру і міжнародної безпеки. Входження України у світове співтовариство як рівноправного партнера об’єктивно підвищило інтерес до міжнародної проблематики в канві права на туризм і свободу туристських подорожей як вторинного права людини на свободу пересування.

Туристи і відвідувачі користуються свободою пересування по території всіх країн, а також з однієї держави в іншу і повертатися назад. Це важливе право є невід’ємним елементом свободи туристських подорожей, що включають можливість доступу в зони транзиту і перебування, туристські і культурні об’єкти, не піддаючи надмірним формальностям чи дискримінації, а також до всіх наявних форм внутрішніх і зовнішніх комунікацій.

У четвертому підрозділі “Свобода пересування науково-дослідних працівників і проблема “відпливу умів”: відплив кваліфікованих кадрів із країн, що розвиваються” досліджуються поїздки з науково-дослідних і освітніх цілей у канві свободи пересування, а також проблема відпливу кваліфікованих кадрів із країн, що розвиваються, що є складовою частиною міграції. Проблема “відпливу умів” виникла в результаті цілеспрямованої політики промислово розвинутих країн, що відкрила ринки праці для кваліфікованих мігрантів. Тому, в результаті “відпливу умів” з’явилися економічна, інтелектуальна і технологічна загрози національної безпеки.

Явище “відпливу умів” тісно зв’язано з деякими основними концепціями в галузі прав людини. Кожна людина має право на здійснення своїх прав, однак у неї також є правові і моральні зобов’язання. Країна, що розвивається, яка пожертвувала своїми обмеженими ресурсами для підготовки висококваліфікованих фахівців, не може дозволити собі їх утратити, створюючи додаткові переваги для тієї чи іншої “багатої” країни. Однак, країни, що розвиваються, не прагнуть використовувати обмежувальні заходи з метою вирішення даної проблеми. Такі заходи можуть суперечити положенням, що стосуються права залишати країну, а крім того, їхня ефективність є сумнівною.

У п’ятому підрозділі “Реформування інституту “прописки” в Україні в канві реалізації свободи вибору місця проживання: списки виборців і реєстри персональних даних” аналізується захист свободи пересування в Україні, тому що це має величезне значення, оскільки, він найбільш жорстко регулювався в колишньому СРСР саме за допомогою інституту “прописки”. Через те, що це право є основним принципом, на якому побудоване регулювання міграційними процесами, в Україні проводиться відповідна політика шляхом законодавчого врегулювання цього права і формування контролю над міграційними процесами.

Конституційний Суд України у своєму рішенні стосовно “скасування прописки” відзначив, що зазначене право не є абсолютним, тому свобода пересування, вільний вибір МПЖ, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом. При цьому допустимість обмеження зазначених прав і свобод визнається і міжнародним правом. Імплементація європейських стандартів є системним і багатостороннім процесом, що, з одного боку, включає всебічне входження України в європейський політичний, правовий, економічний, інформаційний і культурний простір, а з іншого боку - ідентифікацію політики ЄС у відношенні України.

У висновках дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нормативний аналіз наукової проблеми, запропоновано заходи для її практичного вирішення, що виявляється в необхідності проведення кодифікаційних робіт системного характеру у сфері свободи пересування, а також активізації діяльності державних і недержавних органів України по створенню механізму національної імплементації відповідних правових норм. Автором сформульовано й узагальнено найважливіші результати дисертаційного дослідження, зокрема, вказується:

1. Багато випадків порушення права на свободу пересування і вибір МПЖ. Часто відмовляють у праві на виїзд із країни особам, які знаходяться в несприятливому стані (старим батькам, котрі сподіваються знову зустрітися зі своїми дітьми, хворим особам, які прагнуть возз’єднатися зі своїми родинами й одержати належне лікування, а також дітям, які бажають побачитися зі своїми батьками).

2. Хоча реальне здійснення права громадян держави залишати свою країну поки ще є незадовільним, у цій галузі помітні позитивні зрушення. З одного боку, значно збільшилося число поїздок між країнами, а з іншого боку, багато аспектів права залишати країну поки ще залишаються невирішеними, що важливо забезпечити на міжнародному, регіональному і національному рівнях.

3. Дотепер не були спрощені процедури одержання проїзних документів, тому що, як і раніше, потрібна наявність дозволів на виїзд. Дана процедура формально ускладнюється в результаті існування податків, вимог до заповнення певних документів і навіть необхідності відмовлення від свого громадянства, а іноді просто позбавлення громадянства.

4. У багатьох державах при здійсненні данного права, як і раніше, спостерігається дискримінація стосовно представників расових і релігійних груп.

5. Хоча за останні роки національне положення більшості європейських країн було приведено у відповідність з міжнародними стандартами, Україна і більшість учасників СНД перебувають у стадії реформування свого законодавства. Загальні і розпливчасті причини, охоплювані поняттями “державні інтереси”, “державні розуміння”, “соціальні причини”, “суспільний добробут” чи “неналежне ведення іноземних справ”, заміняються посиланнями на реальні економічні труднощі.

6. Серед дозволених