Дніпропетровський національний університет

Міщур Тетяна Леонідівна

УДК: 821.161.1-1

ТВОРЧІСТЬ М.І. ЦВЄТАЄВОЇ

В КУЛЬТУРОЛОГІЧНОМУ КОНТЕКСТІ:

МОТИВИ, ТЕМИ, ОБРАЗИ

10.01.02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти та науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

ГУСЄВ Віктор Андрійович

завідувач кафедри порівняльного

та російського літературознавства

Дніпропетровського національного університету.

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

АНДРУЩЕНКО Олена Анатоліївна,

Харківський національний педагогічний університет

ім. Г.С.Сковороди, кафедра російської та світової літератури,

професор;

кандидат філологічних наук, доцент

ШТЕЙНБУК Фелікс Маратович,

Республіканський вищий навчальний заклад

“Кримський гуманітарний університет”,

кафедра російської філології, доцент.

Провідна установа – Запорізький національний університет, кафедра зарубіжної літератури, м. Запоріжжя.

Захист відбудеться 08 вересня 2006 року о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08. 051. 12 у Дніпропетровському палаці культури студентів (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий 06 серпня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Кропивко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Російська література першої чверті ХХ ст. вела постійний діалог з культурним минулим, органічно продовжуючи багатовікову історію світового мистецтва. Звернення до вічних цінностей в умовах соціально-історичної кризи небувалих масштабів надавало культурі перехідної епохи необхідну їй внутрішню детермінацію. Письменники тієї пори, відчуваючи всю складність культурно-історичної ситуації, порушували й розв’язували нові проблеми у контексті усталеної культурної традиції. У цьому зв'язку Н.Фатєєва навіть вважала, що “всі кращі твори першої третини ХХ століття орієнтовані на інтертекстуальні інтерпретації тобто на пам'ять живого поетичного слова” Фатеева Н.А. Интертекстуальность и ее функции в художественном дискурсе // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. 1977. Т. 56. № 5. С. 15.. Спадковість культурного досвіду, продовження літературно-художніх традицій, що здійснюються у формі постійної креативності, були відмінною рисою літературного розвитку тієї пори.

Творчий шлях М.Цвєтаєвої, як і будь-кого з великих поетів, є неповторним, особливим. Проте в ньому по-своєму надзвичайно яскраво виявилася загальна тенденція засвоєння світової культури, що характерна для російської літератури першої третини ХХ ст. Творчість письменників цих десятиліть дає безліч прикладів поєднання в одному творі алюзій та ремінісценцій, що відсилають читача до різних культур і епох, вияву різних форм метатекстових зв'язків. Особливо багато їх у М.Цвєтаєвої, яка у своїй творчості широко використовувала традиційні сюжети й образи. У цьому зв'язку Є.Еткінд підкреслював: “У А.Ахматової або О.Мандельштама, у Б.Пастернака, В.Маяковського або В.Хлєбнікова такого роду прямих сюжетних джерел набагато менше…” Эткинд Е.Г. Флейтист и крысы // Вопросы литературы. 1992. Вып. III. С. 43.. Але саме цей аспект творчості М.Цвєтаєвої досліджений ще недостатньо. Частково це зумовлено станом сучасного цвєтаєвознавства. “У нас є ретельні біографічні дослідження про М.Цвєтаєву, є цінні роботи, що описують семантичну структуру й окремі теми її творів, і класичні у своїй науковій точності праці з її незвичайної просодії та синтаксису, пише О.Ронен, але немає задовільного, повного й упорядкованого огляду її творчості, головне ж немає філологічних, а не тільки біографічних коментарів до її творів” Ронен О. “Молвь”. К 60-летию гибели Марины Цветаевой // Звезда. 2001. № 9. С. 234.. Літературознавство останніх десятиліть демонструє стійкий інтерес до форм передачі культурної пам'яті, загальнокультурних і літературних традицій. Існують і роботи, присвячені питанням метатекстових зв'язків тих або інших творів М.Цвєтаєвої, однак у цьому аспекті творчість поетеси загалом не розглядалася. Її різноманітні зв'язки з багатовіковою європейською художньою культурою, філософськими ідеями, образними мотивами, жанрово-стильовими формами все ще потребують детального дослідження. Необхідні уточнення специфіки функціонування традиційних тем, образів і мотивів, різного роду ремінісценцій у записниках і художніх творах М.Цвєтаєвої. Історико-культурний контекст, розглянутий нами, вводить у творчість поетеси мегацикли історії культури: античність, середньовіччя, Ренесанс, Новий час, репрезентований епохою романтизму. Актуальність теми зумовлена й тим, що в науковій думці й художній практиці межі ХХ – ХХІ ст. посилюються інтенції синтезуючого освоєння культури минулого. Все більш очевидною є необхідність дослідження процесів актуалізації художніх текстів попередніх пластів культури, що зберігаються у літературній свідомості.

Зв'язок роботи з науковими проблемами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі порівняльного й російського літературознавства Дніпропетровського національного університету в руслі колективної теми “Закономірності функціонування літератури в контексті культури”, що входить до наукової планової тематики ДНУ. Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 14.09.2004 р.).

Мета роботи полягає в комплексному і всебічному дослідженні впливу спадщини світової культури на творчість М.Цвєтаєвої, тих різноманітних міжтекстуальних зв'язків, що в ньому виникають. Реалізація поставленої мети зумовила розв’язання наступних завдань:

1. Розглянути листування, автобіографічну прозу і статті М.Цвєтаєвої, виділивши висунуті в них проблеми культурної спадщини.

2. Виявити основні історичні та літературно-художні ремінісценції в нотатниках, визначити характер і форми переосмислення класичної культурної спадщини М.Цвєтаєвою.

3. Простежити культурну парадигматичність у творчості М.Цвєтаєвої:

? дослідити особливості інтерпретації античних сюжетів, тем і образів у творчості поетеси;

? осмислити вплив середньовічної культури на творчість М.Цвєтаєвої;

? розглянути рецепцію ренесансної культури у творчості М.Цвєтаєвої;

? висвітити “бароковість” поезії М.Цвєтаєвої;

? охарактеризувати романтичну традицію у творчості М.Цвєтаєвої.

Предмет дослідження – історико-культурний контекст нотатників, художньої прози, лірики й драматургії М.Цвєтаєвої.

Об'єктом дослідження є характер творчого сприйняття М.Цвєтаєвою класичної культурної спадщини, особливості її трансформації у творчості поетеси, форми інтертекстуальних зв’язків, що виникли при цьому.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу дисертації становлять роботи з історичної поетики, літературної еволюції й стадіальності розвитку мистецтва (М.Бахтіна, Д.Ліхачова, А.Нямцу, Ю.Тинянова), історико-літературні дослідження творчості М.Цвєтаєвої (І.Кудрової, С.Лютової, Н.Осипової, І.Шевеленко, Є.Еткінда), семіотичні, культурологічні, структуралістські роботи (У.Еко, Ю.Лотмана, Ц.Тодорова, А.Ханзен-Льове), дослідження інтертекстуальності (Р.Барта, Ю.Кристєвої, Н.Фатєєвої). У дисертації застосовано типологічний, порівняльно-історичний, історико-літературний методи дослідження, які дають можливість виявити історико-генетичні зв'язки і типологічні сходження між художніми явищами найважливіших епох культурного розвитку і творчості М.Цвєтаєвої. Методика інтертекстуального аналізу застосовується у вивченні конкретних текстових зближень за наявності виразних алюзійно-ремінісцентного і цитатного рядів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

– докладно розглянуто історію вивчення творчості М.Цвєтаєвої у контексті проблеми інтертекстуальних зв'язків; –

визначено ставлення М.Цвєтаєвої до художньої творчості як до своєрідного діалогу з культурною спадщиною, як відповідь на одне з “одвічних” питань про суть буття;–

здійснено аналіз культурологічного контексту нотаток М.Цвєтаєвої, описано наявний у них цитатно-ремінісцентний пласт;–

виявлена роль міжтекстових зв'язків у структурі ліричних, ліро-епічних і драматичних творів М.Цвєтаєвої;–

досліджено вплив культури античності, середньовіччя, Відродження, бароко на творчість М.Цвєтаєвої;–

встановлені особливості зв'язків творчості М.Цвєтаєвої з романтичною традицією;–

розкриті особливості рефлексії і трансформації європейської культурної спадщини у творчості М.Цвєтаєвої.

Усебічне й комплексне вивчення впливу культури минулого на творчість і художнє світобачення М.Цвєтаєвої сприяє поглибленню існуючих уявлень про її творчу спадщину, уточнює традиційне розуміння форм і засобів здійснення діалогу у просторі художньої культури.

Науково-практичне значення отриманих результатів. Репрезентований у дисертації матеріал може бути використаний як для подальшого вивчення поетики М.Цвєтаєвої, так і для більш повного теоретичного осмислення розвитку російської літератури першої половини ХХ ст., форм літературної спадковості. Матеріали і висновки дослідження можуть бути введені до курсів з історії російської літератури ХХ ст., спецкурсів і спецсемінарів, присвячених вивченню творчості М.Цвєтаєвої.

Особистий внесок здобувача полягає у системному дослідженні різних форм впливу європейської культури на творчість М.Цвєтаєвої. Дисертація і всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету. Окремі положення роботи знайшли своє відображення в доповідях на міжнародних і всеукраїнських конференціях “Література в контексті культури” у Дніпропетровську (2002, 2003, 2005, 2006 рр.), а також були використані у викладацькій практиці на кафедрі гуманітарних дисциплін Мукачівського технологічного інституту.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 6 статей, у тому числі – в 5-ти збірниках, зареєстрованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Текст дисертації – 198 сторінок, загальний обсяг – 216 сторінок, список використаних джерел містить 224 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і наукову новизну, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, окреслено теоретичну і практичну значущість роботи.

У першому розділі дисертації “Життя й творчість М.І.Цвєтаєвої у науковому вивченні” подано огляд наукових праць, присвячених поетесі, і визначено теоретичну базу дослідження.

Протягом останніх десятиліть творчість М.Цвєтаєвої перебуває в центрі уваги дослідників. Велика кількість наявної літератури, в якій аналізується життя і літературна спадщина поетеси, унеможливлює навіть згадку в авторефераті всіх праць, що детально розглянуті в першому розділі. Можна виділити кілька напрямків, що розвиваються в сучасному цветаєвознавстві: біографічний, традиційний історико-літературний, лінгвістичний, віршознавчий, а також вивчення архівних матеріалів і перекладацької діяльності М.Цвєтаєвої тощо. Особливо привабливою для дослідників як на Заході, так і у Росії стала біографія поетеси, тим більше, що у 2000 р. було відкрито цвєтаєвський архів, і це дало новий поштовх біографічним дослідженням. Книги М.Бєлкіної, Ю.Кагана, І.Кудрової, А.Лейзеровича, В.Лосської, О.Павловського, С.Полякової, А.Саакянц, А.Труайя, Л.Фейлер, В.Швейцер, І.Шевеленко з різною мірою вірогідності й глибини висвітлюють сторінки життя М.Цвєтаєвої. Не можна не відзначити, що в більшості робіт творчість поетеси розглядається крізь призму її біографії, до того ж розмежування між автором і ліричним героєм найчастіше не проводиться. Інтерес до особистості М.Цвєтаєвої, на жаль, відсунув на другий план власне філологічне вивчення її поетичної спадщини. Багато сказано про вплив на поезію Цвєтаєвої її життєвого досвіду, але при цьому значення для її творчості традиції (культурної пам'яті) досліджено значно менше. Про цей аспект творчості поетеси писали М.Духаніна, О.Кушнер, В.Рогозинський, С.Сафарян, О.Савельєва, Є.Еткінд та ін. Деякі аспекти зазначеної проблеми висвітлюються в монографіях С.Єльницької, С.Лютової, М.Мейкина, Н.Осипової, І.Шевеленко. Проте власне історико-культурний контекст творчості М.Цвєтаєвої як спеціально виділена проблема і дотепер усе ще не знайшла належного місця у цвєтаєвознавстві. Контекстуальне поле творчості М.Цвєтаєвої містить у собі як міфологічну і літературну, так і фольклорну складові. Однак функція фольклору у цвєтаєвській творчості вивчена досить ґрунтовно, і тому в нашій роботі ми до цієї проблеми не зверталися.

Через творчість М.Цвєтаєвої проходять різні лінії культурної спадщини, і побачити їх дозволяє інтертекстуальний підхід. Він дає можливість створити таке уявлення про художню еволюцію, яке включає вплив на творчість письменника не тільки безпосередніх попередників, але й найрізнорідніших явищ культури, віддалених від тексту, який ми досліджуємо, багатьма сторіччями. Інтертекст у такому тлумаченні є формою активного і творчого використання письменником духовного та інтелектуального досвіду різних країн і епох, тобто текст розуміється в широкому, структуралістському змісті цього терміна.

Концепція інтертексту звичайно пов'язується з теоретичною “смертю суб'єкта” (М.Фуко) або “смертю автора” (Р.Барт). Цей аспект нам не здається актуальним, оскільки в дисертації при тлумаченні текстів М.Цвєтаєвої ми прагнули дотримуватись авторських інтенцій. Спираючись на теорію М.Бахтіна, ми вважаємо, що особистісність, персонологічність – найважливіша риса діалогічних відносин. Нас цікавив переважно вертикальний зріз інтертекстуального поля цвєтаєвської творчості, його глибинні зв'язки з епохами світової культури, тобто з “великим історичним часом” (М.Бахтін). Вертикальний контекст розуміється нами ширше й багатозначніше, ніж конкретні міжтекстові зв'язки; він містить у собі уявлення про складну сукупність “довгих ліній наступності” (М.Бахтін), творчої рецепції цілих епох, що залишилися в глибинах минулого.

У другому розділі “Особливості художнього світобачення М.И.Цвєтаєвої” розглядається питання про те, як формувалося ставлення поетеси до європейської культурної традиції.

У першому підрозділі другого розділу “Формування естетичних поглядів М.Цвєтаєвої” висвітлюються фактори, які визначали сприйняття М.Цвєтаєвою культури минулого. Насамперед це творча атмосфера родини Цвєтаєвих, що створювала відчуття повсякденної причетності до світу мистецтва. Її вплив відчувається і в умінні М.Цвєтаєвої не тільки сприймати естетичний бік творів мистецтва, але й цінувати вкладену в них мудрість, сконцентрований багатовіковий культурний досвід. Батько і його музей були для майбутньої поетеси живими символами світової художньої культури, які вона пронесла через усе своє творче життя. З дитинства обізнана в німецькій і французькій мовах, вона була знайома із кращими зразками європейської художньої культури, але навряд чи сприймала їх як щось іноземне, стороннє, чуже. Тому такими органічними в її творчості є теми, сюжети, образи античної міфології і світової літератури, тому таким легким і природним для неї є перехід з однієї культури в іншу, нехай навіть віддалену від неї тисячоліттями. Проте не тільки особливе ставлення до мистецтва, сформоване ще в дитячі роки М.Цвєтаєвої, визначало її естетичну позицію. На світогляд майбутньої поетеси прямо або опосередковано вплинула атмосфера суперечок епохи російського філософського ренесансу, “туга за світовою культурою”, що панувала в родині.

У другому підрозділі другого розділу “Цвєтаєвський погляд на проблему “національного” у світлі філософії М.О.Бердяєва” висвітлюються особливості національної самосвідомості М.Цвєтаєвої, які багато в чому виявили вектор її культурних пріоритетів. Роздуми поетеси про духовну спадщину, про родові збіги і риси дуже часто будуються саме на етнічній основі, оскільки для неї завжди було важливим її російсько-німецько-польське походження. Значну роль у формуванні світогляду М.Цвєтаєвої відіграло долучення до культур тих країн, де волею долі їй довелося жити під час еміграції, – Чехії і Франції. Звертаючись до інших культур, поетеса знаходить у них доказ своєї “загальнолюдяності” (М.Бердяєв). Особистість у філософській концепції М.Бердяєва розуміється як осередок усіх духовних і щиросердечних здібностей людини, і тому не може бути поневолена суспільством, обмежена національною приналежністю. І тут М.Цвєтаєва зближується з М.Бердяєвим, який вважав, що всі великі культури не мали кордонів і були одночасно смертними і безсмертними; вмирають лише тимчасові, скороминущі культурні цінності, справжні ж живуть до тих пір, поки триває людська історія, поки існує культурна творчість.

Третій підрозділ другого розділу “Проблема мистецтва і художньої творчості в листуванні М.Цвєтаєвої, Б.Пастернака і Р.М.Рільке” присвячений аналізу інтенсивного листування трьох поетів (весна осінь 1926 р.). У ньому виникає ціла низка питань, пов'язаних із проблемами буття людини, її взаємин із самою собою і мистецтвом. Листування М.Цвєтаєвої, Б.Пастернака і Р.М.Рільке відрізняється значеннєвою й образною насиченістю. Вона наближається до ліричної прози, що успадкувала від лірики суб’єктивізацію оповідання, відбиття об'єктивного світу в індивідуальній свідомості. Питання мистецтва в листуванні трьох поетів насамперед сконцентровані навколо проблеми творчості і творчої особистості. У своїх міркуваннях про трьохвимірні параметри художнього твору М.Цвєтаєва стверджує, що поет не може задовольнятися реальними просторово-тимчасовими рамками: “сьогодні” й “зараз” занадто вузько для митця, включеного до одвічного культурного розвитку людства. Поет живе не тільки “тут” і “сьогодні” – його творчість нерозривно пов'язана з минулим культури й адресована майбутньому.

У третьому розділі “Осмислення класичної культурної спадщини в записниках М.І.Цвєтаєвої” з’ясовується проблема виявлення в цьому специфічному жанрі ставлення поетеси до минулого європейської культури.

У першому підрозділі третього розділу “Характер згадувань відомих історичних осіб, письменників, художників, музикантів у записниках М.І.Цвєтаєвої” йдеться про те, як світова культура в сприйнятті М.Цвєтаєвої відображається через особистості її творців. У них відбито характерне ставлення до минулого і його людей, до культурної спадщини, яка, здавалося б, давно стала музейною цінністю. Текст записників містить у собі цілий ряд ремінісценцій із найрізноманітніших джерел, загальнокультурний контекст яких відрізняється значним діапазоном представлених у ньому різних явищ світової історії й культури. Записи, зроблені М.Цвєтаєвою досить безсистемно, свідчать про широту того діалогу, який вона вела зі своїми великими попередниками.

Дослідники творчості М.Цвєтаєвої неодноразово відзначали, що їй було властиве “почуття ізгойства”. Вже тому звертання до видатних людей минулого письменників, поетів, музикантів, мемуаристів якоюсь мірою замінювало їй діалог із сучасниками. Вона вміла знаходити собі співрозмовників навіть на протилежному березі Лети. Такий діалог давав можливість вибору між минулим і сучасним, існуючим і можливим. Ц.Тодоров, говорячи про діалогічність, що була центральною темою бахтінської думки, помітив: “Діалог це вибір і свобода”. Тодоров Ц. Наследие Бахтина // Вопросы литературы. Январьфевраль. 2005. С. 8. Воістину безмежний діалог як із сучасниками, так і з великими людьми минулого, давав М.Цвєтаєвій відчуття свободи. Раз у раз у записниках поетеси з'являються імена письменників, композиторів, художників, історичних діячів, назви творів, іноді – міркування про них. Такі ономастичні цитати – потужний засіб акумуляції ремінісцентного змісту і його реалізації в тексті. М.Цвєтаєва ідентифікує себе з Жанною д'Арк, Марією-Антуанетою, графинею Анною де Ноай... Згадує М.Цвєтаєва і міфологічних персонажів, і літературних героїв; особливо близький їй Дон Кіхот, з яким вона порівнює себе.

М.Цвєтаєва по-своєму осмислює відомі історичні факти й мотиви вчинків відомих людей минулого. Любов до Наполеона і ростанівського “Орля”, Бетховена і Шопена, Ґете і Гюго викликані неприйняттям тієї дійсності, що оточувала Цвєтаєву і в Росії, і в Європі. Перед читачем записників з'являються і герої різних часів, і сам автор записок, – не тільки як такий, що “приміряє” на себе ту чи іншу епоху, але й здатний по-своєму глибоко оцінити справжнє значення митців минулого й сьогодення.

У другому підрозділі третього розділу “Епохи культурного розвитку людства й література XIX ст. в оцінках М.І.Цвєтаєвої” йдеться про традиційні сюжети, образи й мотиви, творчість відомих письменників, які згадуються в записниках поетеси. Історичні епохи розвитку світової культури представлені в них нерівномірно. Полюсні культурні переваги – від античності до ХХ ст., від Москви до Парижу – свідчать про широкий поетичний світ М.Цвєтаєвої.

Образи, навіяні античними міфами, і міркування, пов'язані з ними, нерідко зустрічаються на сторінках нотатників. Скажімо, М.Цвєтаєва переосмислює зміст традиційних сюжетів: Федра покінчила з собою, тому що її, „ймовірно”, покинув Іполіт, тобто причина її смерті – не страх викриття й сором. У записних книжках можна знайти й цікаві судження про грецьку космогонію, про ерос як наймогутнішу з сил, що творять світ. Виникають тут і біблійні ремінісценції, сама ж середньовічна культура презентована досить обмежено. Домінуючою темою і своєрідним емоційним центром цієї культурної парадигми, представленої в записниках, стає образ Орлеанської незайманої діви – Жанни д'Арк.

Не одержала достатньо широкого відображення в записних книжках культура Ренесансу, яка не була близькою М.Цвєтаєвій, хоча вона згадує Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Шекспіра, Сервантеса. У культурі Нового часу М.Цвєтаєву найбільше приваблювало французька культура XVIII століття, з якою вона відчувала своє внутрішнє споріднення. Ім'я Ґете також часто зустрічається на сторінках записників; великий письменник є своєрідним критерієм істини для М.Цвєтаєвої. Вона виділяє і близьких їй за світовідчуттям письменників-романтиків. Скажімо, Байрон згадується у цветаєвських записах у зв'язку з колом читацьких інтересів доньки. Високо цінує М.Цвєтаєва Віктора Гюго; разом з тим вона відзначає й “уразливі” місця художника. За її словами, Гюго бачить у світі тільки “до крайності виявлене” і не бачить “індивідуально виявлене”, проте життя складніше, і йому завжди вдається “перехитрити” Гюго. Російська література представлена в записах М.Цвєтаєвої менш широко, ніж західноєвропейська. Згадуються О.Апухтін, Є.Баратинський, А.Фет, М.Лермонтов, Д.Давидов, М.Лєсков, К.Аксаков, К.Фофанов, М.Карамзін. У записниках, як і у всій творчості М.Цвєтаєвої, особливе місце займає О.Пушкін.

Численні ремінісценції (згадування художніх творів та імен їхніх творців, іноді разом з короткими оцінними характеристиками) вводять щоденникові записки М.Цвєтаєвої в русло багатовікової культурної традиції й одночасно свідчать про творчий діалог з нею, що часом переходить у полеміку. Для цвєтаєвської концепції мистецтва характерне стійке відштовхування від того, що стало “нав'язаним зразком”, що виключає живу співтворчість глядача, читача, слухача. Але нею беззастережно приймається те, що будить уяву і сприяє художньому творенню, навіть якщо це добре відомі, “вічні” образи мистецтва або знані історичні особистості. М.Цвєтаєвій властиве прагнення по-новому пережити й осмислити минуле, у якісно іншому духовному контексті побачити глибинні зв'язки і взаємозумовленість віддалених одна від одної епох розвитку культури. Її знання про минуле і розуміння його закономірностей засноване, як правило, на впевненості в тому, що це минуле дійсно співзвучне за певними характеристиками сьогоденню. Саме тому вона легко зближує митця з далекого минулого і свого сучасника; для неї не є істотною часова дистанція, що їх розділяє.

Установка на власне індивідуальне сприйняття світу, на незалежність від будь-яких зовнішніх факторів, стійких стереотипів робить М.Цвєтаєву відкритою й гранично щирою як у художній творчості, так і в такому специфічному “жанрі”, як чорнові записи, щоденники, що належать до типу автокомунікації. Домінантою записних книжок, без сумніву, є усвідомлення свого поетичного покликання, що сприймається як своєрідне продовження багатовікової культурної традиції.

У четвертому розділі “Культурна спадщина минулого в художньому світосприйнятті М.І.Цвєтаєвої” з’ясовується питання про різні форми рецепції глибинних пластів європейської культури.

У першому підрозділі четвертого розділу “Культурна парадигма античності в творчості М.І.Цвєтаєвої” простежується входження античності у цвєтаєвський художній світ у різномаїтті міфологічних образів (Вакх, Орфей, Психея, Сивілла, Федра, Іполит, Аріадна, Ахілл, Поліксена, Тезей, Афродіта, амазонки, Єлена та ін.), що підказують поетесі відповіді на хвилюючі її питання. Часом ім'я персонажа античної міфології тільки згадується, але за ним виникає відомий читачеві сюжет або, навпаки, як це відбувається у вірші “Сколько их, сколько есть из рук...” (1921), розвиток ліричного сюжету змушує згадати ім'я Афродіти. Два рядки з вірша “Расщелина” (1923) викликають у пам'яті читача сюжет “Іліади” Гомера і разом з тим поміщають його в новий, північний “льодовиковий” контекст. Іноді М.Цвєтаєва, вибираючи один з епізодів міфологічного сюжету, представляє його самостійну психологічну версію. Скажімо, у вірші “Ахилл на валу” (1923) вона відтворює лише один епізод величезного троянського міфологічного циклу: Поліксена, побачивши Ахілла на облоговому валу, закохується в нього. Для поетеси важливо показати парадоксальне поєднання страху та кохання, і вона точно й виразно передає цей психологічний стан. З іншого боку, М.Цвєтаєва в одному невеликому вірші (“Так только Елена глядит над кровлями…”, 1924) концентрує цілий ряд сюжетних мотивів “Іліади”.

Трагічні образи легендарного фракійського співака і пророчиці Сивілли, які, отримавши божественний зір, слух і голос, залишаються людьми із крові й плоті, виникають у вірші “Так плыли: голова и лира…” (1921) і віршованому циклі “Сивілла” (1923). Легендарний мотив сходження Орфея в царство Аїда парадоксально переосмислюється у цвєтаєвському вірші “Эвридика Орфею” (1923). Той новий духовний зір, що знайшла Евридика, несумісний зі світом плоті, світом обіймів, поцілунків, пристрастей, і вона відмовляється повертатися до земного життя.

По-своєму розробляє М.Цвєтаєва й одну з версій давньогрецького міфу в невеликому віршованому циклі “Ариадна” (1923). Поетесі особливо близькі міфологічні сюжети про Аріадну й Тезея, про Федру, яка покохала свого пасинка. Вони були втілені у двох поетичних драмах ( “Ариадна” (1927) і “Федра” (1928)), у яких відтворюються класичні сюжети; в дусі традицій античної драми розвиток дії коментує хор, зберігається єдність часу й місця дії. Зрозуміло, образи цвєтаєвських п'єс більше психологізовані, ніж у міфах або античних драмах, і саме оригінальна розробка психологічних характеристик героїв вносить новий зміст у старі сюжети. В “Ариадне”, йдучи за античним міфом, у якому не було й бути не могло думки про рівність людини й богів, М.Цвєтаєва практично нічого не змінює в його сюжеті, а тільки гостро розставляє акценти і створює своє психологічне мотивування вчинку Тезея. І тоді жертва Тезея, який віддав кохану Вакху, бо той пообіцяв їй безсмертя, перетворюється на зраду. Тема долі продовжена і в “Федре”. У М.Цвєтаєвої конфлікт трагедії полягає в тому, що Іполит відкидає любов Федри. Цвєтаєвська драма заснована винятково на любовній колізії. У ній яскраво виявилось емоційно-особистісне трактування античного сюжету. У зіткненні з невблаганною долею Федра залишається непереможеною, вона гине, але моральної провини за нею немає. Традиціоналізована загальнокультурною свідомістю подійно-семантична схема зберігається, але всередині її значеннєві акценти зміщуються надзвичайно різко. До цієї теми М.Цвєтаєва звертається неодноразово, і тут вона наближається до античного розуміння фатуму (мойри). Античні міфи сприймалися М.Цвєтаєвою як жива, безпосередньо пережита реальність, у якій можлива і її частка співтворчості, і щоразу поетеса по-своєму розробляє їхню версію.

Характерна для цвєтаєвського погляду на світ і мистецтво така важлива риса античної культури, як космологічність. Відповідно до античної концепції, стихійне, ірраціональне несе в собі ознаки хаосу, руйнування, тому сприймається негативно. Цвєтаєва, як і інші письменники модерністської орієнтації, шукає в хаосі стихійні творчі сили, відкриває цілісність світу в його розривах, у конфлікті протилежностей. Опозиція “хаос / космос” у творчості М.Цвєтаєвої втілюється в більш конкретних опозиціях: “природа / культура”, “периферія / центр”, “диявольське / божественне”, “безособове / особистісне”. Складні стосунки поетеси з такими основами античної культури, як гармонія, міра, краса. Значущість цих основних рис античного світобачення в художньому світі М.Цвєтаєвої незаперечна, але осмислюються вони полемічно. Активне використання нею образів, сюжетів, філософських концепцій, породжених античністю, свідчення глибокого осмислення нею культури цієї епохи. М.Цвєтаєва відчуває класичну спадщину як живу і продуктивну.

Другий підрозділ четвертого розділу “Середньовічний дискурс творчості М.Цвєтаєвої” розкриває основні особливості рецепції поетесою середньовічної культури.

Культура середньовіччя була близька М.Цвєтаєвій. Як і філософи тієї епохи, вона шукає моральні засоби порятунку душі людини, шлях до вічного духовного життя. Її прагнення до монохромної яскравості, карнавальності образів, до напруженого осмислення протиріч духу й тіла явно корелюється з деякими домінантами культури тієї епохи. Як і середньовічний художник, М.Цвєтаєва часто звертається до біблійних мотивів і образів, але у її творах рідко відтворюються розгорнуті біблійні сюжети, частіше в них виникають крапкові ремінісценції, що відсилають читача до Старого й Нового Заповітів. Далеко не завжди трактування відомих біблійних сюжетів у М.Цвєтаєвої традиційне, часто в її творчості виникають несподівані авторські версії. Так, у вірші “Необычайная она! Сверх сил!” (1921) вивернута навиворіт (з еротичним підтекстом) мізансцена Благовіщення: у сум'ятті й зніяковілості перебуває вісник – Архангел, а не Та, до якої звернені його слова. У невеликому ліричному циклі “Дочь Иаира” (1922) лірична героїня, не бажаючи повертатися в реальний світ, відкидає намір Ісуса її воскресити.

На Христа зорієнтований образ ліричного героя віршованого циклу “Стихи к Блоку” (1916). Образ Христа вгадується й у вірші “Ты пишешь перстом на песке…” (1920). Магдалина і Христос є ліричними героями циклу віршів “Магдалина” (1923). Семантичні акценти в традиційному сюжеті зміщені. Для М.Цвєтаєвої важливо те, що не тільки Христос обдарував Магдалину, але й вона обдарувала його. М.Цвєтаєва олюднює свого Христа, підкреслює пробудження в ньому простих людських почуттів, і разом з тим його образ не позбавлений хвилюючої таємниці божественності. Таке ставлення до релігії, її естетизація і, отже, секуляризація є процесом, притаманним модернізму в цілому. І персонажі цвєтаєвської лірики далекі від біблійного канону і не схожі на образ “обоженої” людини, характерний для європейської середньовічної літератури. М.Цвєтаєва вводить канонічні сюжети в контекст сучасності й забарвлює їх особистісним, суб'єктивним сприйняттям. І все-таки питання про призначення людини у творчості М.Цвєтаєвої пов'язане з його біблійною концепцією: вона, навіть “занепала”, не втрачає надію на моральне воскресіння, на можливість оволодіння величезною духовною силою, що й дозволяє їй протистояти дисгармонії земного буття.

Інтертекстуальний пласт літератури Середніх віків також представлений у творчості М.Цвєтаєвої. Інтерес поетеси до давньоруської літератури, її традицій чітко виявився у віршованому циклі “Дон” (1918), у якому присутні численні ремінісценції й алюзії зі “Слова о полку Игореве”. Поєднання реалістичних елементів з міфом – одна з рис поетики героїчного середньовічного епосу, продовженого М.Цвєтаєвою. Традиції давньоруської літератури втілені у віршованому циклі “Плач Ярославны” (1921) і вірші “С Новым Годом, Лебединый стан!” (1921), що тематично близький до названого циклу. Але й тут поетеса по-новому трактує відомий сюжет, його фінал трагічний: “Князь твой мертвый лежит за честь!” Ремінісценції зі “Слова...” виконують важливу функцію у вірші “Пела рана в груди у князя...” (1924). І тут степ, Дон, спів, що переходить у плач. У своїй поезії М.Цвєтаєва використовує лише ті елементи “епічного стилю” (Д.Лихачов) давньоруської літератури, які органічно можуть включатися в ліричний текст. У цвєтаєвській ліриці, як і в творах епічного стилю, герой тісно пов'язаний зі своїми подвигами, а його характеристика незмінна. Характер Ігоря (Князя) у М.Цвєтаєвої окреслений так само різко, виразно й лаконічно, як і в “Слові...”. Складніший і суперечливіший внутрішній світ ліричної героїні віршованих циклів; у межі “епічного стилю” він, зрозуміло, не вкладається. Внутрішні переживання просто не можуть бути втілені засобами “епічного стилю”, але в ліриці М.Цвєтаєвої вони парадоксально поєднані з його елементами, доповнюючи, добудовуючи їх у новій художній цілісності.

Безсумнівний інтерес до художньої культури Середніх віків виявився і у використанні М.Цвєтаєвою образів, сюжетів, мотивів середньовічних легенд. Це, скажімо, образ Дон Жуана в циклі з шести віршів “Дон Жуан” (1917), вміщений нею в новий історико-культурний контекст. Він опиняється в засніженій післяреволюційній Москві і зненацька зустрічається з Кармен. Зближення персонажів різних традиційних сюжетів забарвлене іронією і призводить до створення своєрідного “гротескного міфу” (Н.Осипова). Якщо легенда про спокусника кардинально переробляється М.Цвєтаєвою і контамінується з іншою, то в поемі “Крысолов” (1925) сюжет середньовічної німецької легенди зберігається, але оригінально розробляється на проблемно-тематичному рівні: образи персонажів поглиблюються, ускладнюються новими поведінковими характеристиками, виникає інша символічна значеннєва перспектива. Автор підсилює в поемі звучання мотиву творчості, який наділений чудесною і могутньою силою.

Прямі інтертекстуальні зв'язки творів М.Цвєтаєвої з середньовічною літературою доповнюються збігами в сфері емоційній: величезна внутрішня сила і спрямованість угору готичного мистецтва близька російській поетесі. Висока духовність середньовічного мистецтва продовжена в її творчості, що стверджує думку про значущість позачасових цінностей буття.

Звичайно, творчість М.Цвєтаєвої ні в якій мірі не вичерпується традицією середньовічної культури, не поглинається нею. Зокрема, пантеїзм поетеси не міг не вступати в суперечку із релігійністю цієї епохи. І все-таки погляд на людину і світ у її творчості часом виявляється близьким середньовічній парадигмі.

У третьому підрозділі четвертого розділу “Рецепція ренесансної культури і ”бароковість” творчості М.Цвєтаєвої” досліджуються особливості трансформації традиції ренесансного і барокового мистецтва у цвєтаєвській поезії. Рецепція ренесансної культури у творчості М.Цвєтаєвої досить незначна, що свідчить про своєрідність художнього світу поетеси, який більшість дослідників визначають як надзвичайно напружений, трагічний, дисгармонійний. Мабуть, тому і зі спадщини культури Відродження їй ближче Пізній Ренесанс. Невипадково в ліриці М.Цвєтаєвої виникають шекспірівські мотиви й образи. Скажімо, їхній вплив виявляється в програмному циклі віршів “Поэты” (1923). Стан Гамлета болісні спроби перебороти внутрішній надлом, з гідністю самовизначитися в нових умовах властивий і ліричному героєві цього віршованого циклу.

Комплекс мотивів трагедії “Гамлет” В.Шекспіра трансформується в низці ліричних віршів Цвєтаєвої: образи Гамлета й Офелії зображені у світлі “безсмертної пристрасті”. Гамлету у віршах “Офелия – Гамлету” (1923) і “Офелия в защиту королеви” (1923), як і в драмі Шекспіра, бракує сильного й енергійного почуття життя. Проте цей бік характеру абсолютизується у цвєтаєвському персонажі, який не може зрозуміти запалюючої кров пристрасті й губить Офелію. Яскраво виявилася ця риса характеру персонажа шекспірівської драми у вірші “Диалог Гамлета с совестью” (1923). Цвєтаєвський Гамлет розгублений, а його запевнення в коханні майже нічого не означають: одна справа зізнаватися в коханні, а інша – кохати. Йому цього не дано. Світ бачиться М.Цвєтаєвій з позиції Офелії. Її образ ми знайдемо й у вірші “На назначенное свидание” (1923), де вона персоніфікує гіркоту нерозділеного кохання.

Бароко, що виникло на схилі Відродження (але не заперечувало його), більше відповідає внутрішнім імпульсам цвєтаєвської творчості. У поезії М.Цвєтаєвої виникає образ перевернутого світу, в якому звичний устрій зруйнований революцією і громадянською війною (“Когда в землю солдаты всадили штык…”, 1918; “Кровных коней запрягайте в дровни!”, 1918). Цю розірваність, алогічність, зрушеність світу лірична героїня М.Цвєтаєвої відчуває й у самій собі (“Мой день беспутен и нелеп…”, 1918). Ще одна типологічна паралель із художньою системою бароко простежується в поетичному трактуванні теми сну у М.Цвєтаєвої. Оточуюча ліричного героя реальність виявляється сном, і найдраматичніше те, що він не може вловити межу між станом сну й уявою, сном і смертю. У віршах “Ходит сон со своим серпом…” (1918), “Страстный стон, смертный стон…” (1918) та ін. сон уподібнюється до смерті, а його опис перетворюється на своєрідну розгорнуту метафору ілюзорності життя. Як і іншим цвєтаєвським віршам, цим властиві барочна різкість контрастів, складна метафоричність. Останні твори поетеси – цикл “Стихи к Чехии” (1939) – приклад саме такого світовідчуття. Типологічна схожість її поезії і мистецтва бароко виявляються досить яскраво. Притаманні стилю бароко трагічний гуманізм, увага до нерозв'язуваних колізій буття, гостре внутрішнє переживання зовнішнього катастрофізму найвищою мірою властиві й творчості М.Цвєтаєвої.

У четвертому підрозділі четвертого розділу “Вплив романтичної культурної традиції на творчість М.Цвєтаєвої” мова йде про присутність романтичної традиції у творчості поетеси. Багато сюжетів й образів цвєтаєвської поезії і драматургії беруть свій початок у XVIIІ ст. Цьому століттю, з його королями, інтригами, любовними пристрастями, війнами й революціями, присвячені вірші “Руан” (1917), “Кавалер де Грие! Напрасно!” (1917), “Андрей Шенье” (1918), віршований цикл “Плащ” (1918) та ін., п'єси “Фортуна” (1919), “Приключение” (1919), “Феникс” (1919), але просвітницьке світобачення й раціоналізм естетики класицизму були для М.Цвєтаєвої чужими. У цвєтаєвському тлумаченні XVIIІ століття забарвлене відсвітами романтизму, і вибір цього матеріалу, очевидно, визначається тим, що поетеса у своїй творчості кінця 10-х – початку 20-х рр. взаємно проектує одна на одну сучасну їй революційну дійсність і епоху Великої французької революції.

Предтечею модернізму часто називають романтизм. Російська література початку ХХ ст. у багатьох своїх проявах наближувалася до романтичного світобачення, і джерела цвєтаєвської концепції художньої творчості беруть початок з теорії і практики німецьких романтиків кінця ХVIII – початку ХIХ ст. З нею, безумовно, генетично пов'язана творчість М.Цвєтаєвої, хоча освоєння теорій німецьких мислителів і митців лише іноді супроводжувалося прямими посиланнями на них в її статтях. Романтики вважали принципово можливим відтворити в реальності внутрішній світ людини з історичного минулого. Для М.Цвєтаєвої буття і знання також були тотожні. Своєю творчою волею поетеса “воскрешає” Байрона, Гейне, Пушкіна, і її лірична героїня виявляється поруч з ними. Як у записниках, так і в ліриці М.Цвєтаєвої ми знаходимо образи близьких їй поетів-романтиків, до яких вона звертається як до своїх сучасників. Насамперед це Байрон (“Поклонник Байрона, 1910; “Байрону”, 1913; “Лорд Байрон”, 1915; “Встреча с Пушкиным”, 1913) і Г.Гейне (“Памяти Г.Гейне”, 1920). Діалог з поетами-романтиками для М.Цвєтаєвої був органічним.

Багато чим близькі естетичне світобачення М.Цвєтаєвої і погляди німецьких романтиків на мистецтво. Вона, як і романтики, стверджує необмежену свободу творця, бачить у митцеві представника природи, а не культури і вважає, що він належить вічності. В епоху романтизму творча свобода художника, “свавілля поета” оголошувалися єдиним, з чим варто було рахуватися. З цього випливала думка про абсолютну свободу власного “я” творця, сформульована Ф. Шлегелем й А.В.Шлегелем. Таке ж розуміння свободи митця ми бачимо й у творчій поведінці М.Цвєтаєвої. У статті “Поет и время” (1932) авторка розмірковує про те, чи має право хто-небудь давати “завдання” поетові. Рішуче відкидаючи будь-яке соціальне, політичне, культурне “замовлення”, М.Цвєтаєва застерігає поета від втрати свободи. Романтичне “свавілля” виявилося й у тому, що М.Цвєтаєва може вільно синтезувати в декількох рядках вірша образи, що належать різним художнім системам, різним художнім традиціям. Наприклад, в одному невеликому вірші циклу “Облака” (“Стой! Не Федра ли под небом…”) (1923)