Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Мазурок Валентин Петрович

УДК 355.45:(477.41./42)“1940/1950”

Самостійницький рух на Волині в 40-х – на початку 50-х років ХХ століття

Спеціальність 07.00.01 історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України (м.Київ).

Науковий керівник доктор історичних наук, професор

Лисенко Олександр Євгенович,

Інститут історії України НАН України, завідувач

відділу історії України періоду Другої світової війни

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Трофимович Володимир Васильович,

Національний університет “Острозька академія”,

завідувач кафедри історії

кандидат історичних наук, доцент

Марущенко Олександр Володимирович,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри історіографії і джерелознавства

Провідна установа: Донецький національний університет, Міністерство освіти і науки України, кафедра історії України

Захист відбудеться “16” жовтня 2006 р. о 14 год на засіданні спеціалізованої вченої ради К20.051.05 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розісланий “12” вересня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Райківський І. Я.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У зв’язку з розбудовою української суверенної держави, демократизацією усіх сфер життя в суспільстві зріс інтерес до складних і суперечливих сторінок нашого минулого. Широкий доступ до архівних джерел, зарубіжної літератури, спогади учасників національно-визвольних змагань першої половини ХХ ст. створили умови для більш повного, глибокого й об’єктивного висвітлення героїчних і водночас трагічних сторінок української історії періоду Другої світової війни і повоєнного часу.

І хоч вітчизняні історики протягом останніх 15-ти років багато зробили для переосмислення цих подій, все ж існує нагальна необхідність їх спеціального, детального дослідження на рівні певних регіонів.

Одним із таких регіонів стала Волинь. З’ясування місця й ролі українського чинника у політиці гітлерівського окупаційного режиму в 1941–1944 рр. та утвердженні сталінської суспільної моделі у 1944–1950 рр. на Волині потребує комплексного, всебічного і неупередженого опрацювання.

І донині події на західноукраїнських землях у часи німецько-радянської війни і післявоєнний період сприймаються неоднозначно. Це вимагає наполегливих, цілеспрямованих наукових зусиль, спрямованих на подолання ідеологічних стереотипів та об’єктивне висвітлення суспільно-політичних процесів. У зв’язку з цим потрібно всебічно проаналізувати історичні й військово-політичні чинники, які спричинили до зародження, розвитку, спаду самостійницького руху на Волині, політичну орієнтацію, взаємовідносини його учасників; простежити основні напрями діяльності похідних груп українських націоналістів та їх спроби утвердити українську адміністрацію на зайнятій гітлерівцями Волині; стосунки населення з окупантами й усіма військово-політичними чинниками, які були присутні у краї.

Актуальним залишається питання про діяльність “червоних” партизанів на Волині в часи німецької окупації, оскільки в радянській історіографії майже не йшлося про причини, які негативно вплинули на розгортання боротьби в даному регіоні. Не досліджено у повному обсязі діяльність представників органів держбезпеки, які, опираючись на партизанські загони, насаджували свою агентуру з метою виявлення наявних та потенційних ворогів радянської влади, що мала повернутися в регіон.

Недостатньо вивченими є обставини, що супроводжували зародження самостійницького руху в регіоні, який на початковому етапі був представлений формаціями “Поліської Січі”, Фронту української революції, ОУН(б), ОУН(м), гетьманцями, загонами без чіткої політичної орієнтації. Суперечливими залишаються відомості про діяльність бандерівської СБ та органів НКВС – НКДБ у краї, здійснення ними спецоперацій із взаємного поборювання, втрати, яких зазнали сторони у післявоєнний період.

Потребують детального вивчення практика “другої радянізації” Волині, методи радянського керівництва, якими забезпечувалась інтеграція регіону в загальносоюзний організм.

Суспільна актуальність даної теми полягає у тому, що виведення її з ідеологічно-тенденційного трактування дозволить більш об’єктивно сприймати ситуацію на Волині у той період та сприятиме консолідації українського суспільства в наш час.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця виконана в рамках НДР відділу історії України НАН України у 2001–2003 рр. “Трансформація суспільно-політичних, економічних та культурних відносин в Україні під впливом повоєнних подій 1939-го – середини 40-х років (реєстраційний № 0101U000624) та у 2004–2006 рр. “Українське суспільство і влада на завершальному етапі війни” (реєстраційний № 0104U003293).

Мета дисертаційного дослідження полягає у реконструкції та уточненні суспільно-політичних подій на Волині під час Другої світової війни і в перші повоєнні роки, пов’язаних зі збройною боротьбою українців за відродження суверенної держави.

Дисертант поставив перед собою завдання: – Окреслити стан наукової розробки даної проблематики у науковій літературі, визначити рівень і характер її джерельного забезпечення.–

З’ясувати особливості суспільно-політичного, соціально-економічного, етно-кон-фе-сійного життя на початковому етапі Другої світової війни.–

Охарактеризувати соціально-економічні та етнополітичні передумови виникнення та розвитку самостійницького руху, дати оцінку військово-політичних сил, що діяли в регіоні в роки Другої світової війни та післявоєнний період, дослідити їх тактику і стратегію боротьби.–

Показати згубний вплив розколу українських політичних сил, їх протистояння та взаємне поборювання на перебіг і результати національно-визвольної боротьби. –

Простежити особливості радянського партизанського руху на Волині; встановити особливості стосунків “червоних” партизанів та збройних формувань самостійницького спрямування.–

Проаналізувати причини, перебіг і наслідки українсько-польських суперечностей у роки Другої світової війни, висвітлити участь у них різних військових формувань. –

Розкрити зміст протистояння між українським самостійницьким рухом і сталінським режимом у повоєнний період.

Об’єктом дослідження є суспільно-політичні процеси на Волині в роки Другої світової війни та повоєнний період.

Предмет дослідження становлять зусилля українських політичних сил національно-демократичного і націоналістичного спрямування у боротьбі за відродження Української суверенної соборної держави; радянський партизанський рух, а також дії радянського керівництва, спрямовані на придушення самостійницького руху в даному регіоні.

Хронологічні межі дисертації охоплюють період 40-х – початок 50-х років ХХ ст., протягом якого зафіксовано найвищий рівень самостійницького руху в усіх його виявах (збройна боротьба, агітаційно-пропагандистська, організаційна, культурно-просвітницька робота тощо). Складовою частиною цих процесів стали події німецько-радянської війни 1941–1945 рр., позначені протистоянням військово-політичних сил різної політичної орієнтації і державної приналежності.

Географічні рамки дослідження обмежується Волинню – історичним регіоном, до якого на початок німецько-радянської війни входили Волинська, Ровенська** Саме так називалися м. Ровно і Ровенська область в офіційних радянських і німецьких доку-ментах до 16.06.1991 р. і частина Тернопільської областей.

Методологічну основу дослідження складають теоретичні напрацювання вітчизняних і зарубіжних науковців. Дисертант обстоює думку, що всі збройні та суспільно-політичні акції на Волині слід розглядати в контексті військово-політичних подій Другої світової війни, а також етноконфесійної та соціально-економічної ситуації, що склалася тут до її початку. Виходячи з цього, самостійницький рух трактується як закономірний результат історичного розвитку, природний вияв волі українців до відродження національної форми державності. У такому ж концептуальному ключі подається українсько-польський конфлікт на Волині. Усі зусилля “червоних” партизанів як політичних представників більшовицької влади, а також радянських силових структур спрямовувалися на дискредитацію і знешкодження українського визвольного руху.

Нацистський окупаційний режим трактується як антиукраїнський, що доводить не лише його політика на Волині, а й ставлення до нього широких верств населення та різних військово-політичних сил (радянських партизанів, українського і польського національного підпілля).

Відповідно до даних методологічних підходів обирався дослідницький інструментарій. Застосування комплексу пошукових методів у ході польових експедицій та методів усної історії (відеозапис, аудіозапис, інтерв’ю та збирання письмових спогадів учасників тогочасних подій) поповнило джерельну базу дослідження унікальними матеріалами, що дало підстави для уточнення цілої низки фактів, явищ і подій.

Базуючись на засадах історизму та об’єктивності, автор побудував працю за проблемно-хронологічним принципом. Порівняльний метод дозволив не лише виявити специфічні риси досліджуваних явищ на Волині, але й синхронізувати їх з аналогічними процесами в інших регіонах України.

Шляхом типологізації і класифікації військово-політичних інституцій з’ясовано спектр сил, які протистояли один одному на теренах регіону. Методи воєнно-історичної науки дозволили схарактеризувати стратегію і тактику всіх учасників збройної боротьби, показали рівень бойової підготовки, ефективність тих чи інших військових акцій.

Структурний метод ліг в основу реконструкції організаційних форм самостійницького руху, який став головним опонентом сталінського режиму у боротьбі за вплив у краї. За допомогою системного методу автор намагався відтворити цілісну картину і послідовність усіх процесів, які стали предметом дослідження. Методи формальної логіки використані для формулювання теоретичних положень, узагальнень і висновків. Бібліографічна й археографічна методики застосовані в процесі виявлення, обробки, характеристики джерел та літератури.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у тому що:

– у дисертації комплексно досліджено військово-політичну діяльність різних етнополітичних сил, що діяли на Волині в роки Другої світової війни та повоєнний період;

– до наукового обігу вперше введено нові архівні документи та зібрані дисертантом шляхом опитування учасників тих подій свідчення, які уточнюють або доповнюють ретроспективу національно-визвольного руху в роки Другої світової війни і повоєнний період у регіоні;

– подаються нові факти, що роблять більш об’ємними уявлення про національно-патріотичну місію УПА Т.Бульби-Боровця, ФУР, ОУН(б), ОУН(м), УПА, окремих політиків та польових командирів, які були провідниками українських національних інтересів у період німецької окупації та повоєнний час на Волині;

– виокремлено особливості протистояння самостійницьких сил і радянського режиму в краї, які залишались поза увагою сучасної української та зарубіжної історіографії;

– сформульовано низку теоретичних положень, висновків та узагальнень, у яких міститься оцінка суспільної і військово-політичної ситуації на Волині воєнної доби.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення дисертації, фактичний матеріал та висновки можуть використовуватися для вивчення історії національно-визвольного руху українського народу першої половини ХХ ст., при написанні узагальнюючих і спеціальних праць із новітньої історії України, розробці відповідних курсів лекцій та спецкурсів. Роботу над дисертацією здобувач суміщав із практичними пошуковими зусиллями й заходами з увічнення пам’яті про загиблих борців за волю України (облаштування й спорудження пам’ятних знаків та меморіалів).

Апробація дослідження. Основні положення дисертації апробовані на засіданнях відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України Національної академії наук України, а також на обласній конференції “Євген Коновалець – воєначальник, державний діяч, теоретик українського націоналізму” (5 червня 2001 р., м. Кременець); регіональній конференції “Україна в роки Другої світової війни” (25–26 червня 2002 р., м. Кременець); міжвузівському науковому семінарі “Велика Вітчизняна війна: бачення через роки” (30–31 березня 2004 р., м. Бердянськ); міжнародних наукових конференціях “Незабутні сторінки історії нашого народу” (до 60-річчя звільнення України від гітлерівських загарбників) (17–18 грудня 2004 р., м. Київ); “Наслідки Другої світової війни: український вимір” (29 вересня 2005 р., м. Київ) та у 5 наукових публікаціях загальним обсягом 24 друк. арк.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Список використаних джерел нараховує 446 найменувань.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано об’єкт, предмет, мету, завдання, викладено методологію і методи дослідження, вказано наукову новизну, практичне значення та апробацію результатів.

У першому розділі – “Стан наукової розробки теми і джерельна база дослідження” – подається характеристика джерел, на яких побудоване дослідження, аналізуються основні тенденції в історіографії проблематики.

Історіографія проблеми. Серед кількох тисяч публікацій з історії ОУН та УПА лише деякі висвітлюють причини зародження, розгортання боротьби за УССД, взаємні стосунки різних політичних і військових угруповань, які діяли на території Волині у 40-х на початку 50-х рр. ХХ ст. За змістом та ідеологічним спрямуванням їх можна стратифікувати на кілька груп.

До першої належать праці радянських істориків, які стояли на виразно антисамостійницьких позиціях, – Д.Мануїльського, О.Полторацького, Б.Ду-ба---ке-вича, Я.Вітошинського В. Чередниченка та інших.

Водночас діяльність радянських партизанів і підпільників подавалась лише у позитивному ключі. У монографіях В.Клокова, Г.Горобця, Ю.Зін--чен-ка, І.Слинька, В.Кучера, В.Нем’ятого висвітлено різні аспекти антифашистської боротьби (диверсії, бойові сутички з ворогом, ідеологічні та господарські акції тощо), хоч її результати явно перевищувалися.

Методологічна революція в українській історіографії Другої світової війни найбільш рельєфно окреслена у працях М.Коваля, а в даній тематичній ніші – В.Гриневича, В.Кентія, Ю.Киричука, В.Короля, С.Кульчицького, М.Кучерепи, О.Лисенка, І.Муковського, А.Русначенка, В.Сергійчука, В.Трофимовича та інших. Ознакою якісно нового теоретичного рівня осмислення національно-визвольного руху в Україні воєнної доби став захист кандидатських дисертацій О.Озимчуком, Г.Стародубець, І.Патриляком, В.В’ятровичем, М.Нагірняком, В.Деревінським, В.Ткачуком, В.Дзьобаком і докторських – І.Ільюшиним і М.Головком. Праці вітчизняних науковців на рубежі ХХ – ХХІ ст. заклали підґрунтя нових концептуальних підходів до вивчення даної теми. Своєрідним підсумком цих зусиль став вихід історичних нарисів “Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія” (редакція С.Кульчицького), а також фахового історичного висновку. Автори окремих розділів І.Патриляк, А.Кентій, В.Дзьобак, І.Ільюшин, О.Лисенко, Г.Касьянов подали сучасну концепцію історії самостійницького руху в 40–50-х рр. ХХ ст., яка відзначається виваженістю й неупередженістю.

Однією з небагатьох праць, які розглядають український національно-визвольний рух на Волині, є монографія Г.Стародубець, хоча вона охоплює лише період 1940–1943 рр. У дещо ширшому контексті цей аспект розглядається у збірнику наукових та публіцистичних статей “Волинь у Другій світовій війні”.

Окремий напрям досліджень посідає проблематика українсько-польських стосунків під час Другої світової війни. З метою зближення позицій та поглядів на дану проблему українські й польські вчені провели 10 спільних наукових конференцій та семінарів, за результатами яких видано 8 томів матеріалів.

Плідно працюють у даній тематичній ніші Я.Ісаєвич, С.Макарчук, О.Гайдай, В.Ханас, В.Трофимович, М.Кучерепа, І.Ільюшин, В.Сергійчук, Я.Царук та інші вітчизняні історики. В.Сергійчук стверджує, що польська сторона спричинила загострення міжнаціонального конфлікту в Західній Україні, допомагаючи і німцям, і більшовикам у геноциді українців. Дещо іншу позицію займає І. Ільюшин, який вважає, що цивільні поляки як і радянські партизани не мали відношення до геноциду українського населення. Антипольська акція, на його думку, “носила масовий характер і була спланована командуванням УПА”.

Результатом плідної співпраці українських і зарубіжних науковців стало видання “Волинь і Холмщина 1938–1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння”, в якому аналітико-теоретичні й конкретно-історичні тексти поєднуються з документальними джерелами. У травні 2003 р. у Луцьку відбулася міжнародна наукова конференція “Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки”, за матеріалами якої видано книгу “У пошуках правди”. Незважаючи на розмаїття поглядів, оцінок і концептуальних підходів, конференція засвідчила взаємне бажання істориків двох сусідніх країн іти назустріч один одному, що засвідчує і підсумковий документ.

У монографіях О.Буцько і С.Ткачова, присвячених польсько-українському трансферу населення 1944–1946 рр., розкриваються форми і методи протидії цій акції з боку українського та польського національного підпілля.

Ще одну групу становлять публікації закордонних учених, при цьому зарубіжна україністика поділяється на праці представників української діаспори та іншомовні публікації науковців цих країн. У діаспорній літературі сформувалися виразні банде-рівська і мельниківська концепції подій – першу з них започаткував М.Лебідь книгою “Українська Повстанська Армія”, а розвинув П.Мірчук. В однойменній праці П.Содоля вже побіжно згадуються військові формування ОУН(м) і Т.Бульби-Боровця. Мельниківську концепцію репрезентує “Збірка статей у 25-ліття ОУН”, у якій вміщено матеріали О.Ждановича, Я.Шумелди, З.Книша, М.Капустянського та інших діячів цього крила організації. Не позбавлені тенденційності ґрунтовна монографія В.Косика “Україна і Німеччина у Другій світовій війні”, праця В.Вериги “Втрати ОУН у часі Другої світової війни”, збірник статей, спогадів і документів “На зов Києва” та книга П.Балея “Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р.”. Одним із найбільш об’єктивних досліджень українського національно визвольного руху залишається праця Л.Шанковського “Українська Повстанська Армія”. Серед небагатьох публікацій, які проливають світло на діяльність Фронту української революції (ФУР) і постать її керівника “Яворенка” (Т.Басюка), – праця К.Гірняка й О.Чуйка “Фронт Української Революції”. Відмінну від оцінок указаних авторів, різко негативну характеристику всього самостійницького рух подає у своїх публікаціях В.Поліщук.

По-різному оцінюють події в Україні в роки війни російські вчені. У працях Д.Волкогонова “Тріумф і трагедія: Політичний портрет Й.В.Сталіна”, Б.Соколова “Оккупация”, В. Боярського “Партизаны и армия: история утерянных возмож-ностей”, В.Парсаданової “Депортации населения Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939 – 1941 гг.”, В.Земскова “Спецпоселенцы в СССР 1930–1960” розглядається чимало складних і суперечливих сторінок воєнної історії, причому найбільше зацікавлення викликає емпіричний матеріал, використаний авторами. Осібно стоїть праця О.Гогуна “Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы”, що є першою в російській історіографії спробою неупередженого розгляду даної теми.

Методологічні орієнтири дисертації базуються, окрім іншого, на кращих зразках зарубіжної історіографії. Праці Г.Діксона й О.Гельбруна, А.Фурньє, Дж.Армст-ронга, К.-Х.Руффмана, Д.Маккензі й М.Каррана з історії руху Опору на окупо-ваній території СРСР й українського націоналізму відзначаються глибиною аналізу, хоча й не бездоганні з погляду аргументації та документального підтвердження.

Проблематика українського самостійницького руху досить широко пред-ставлена у польській історіографії. Та якщо Р.Тожецький, З.Ко-ва-левський, Г.Ма-зур, Г.Мотика, Т.Ольшанський, А.Сава стоять на зважених науково-методо-логіч-них позиціях, то В.Романовський, Є. і В.Семашки, Ч.Піотровський, В.Філяр висту-пають з однобічними звинуваченнями на адресу ОУН та УПА. Осібний погляд на українсько-польські стосунки воєнної доби обстоюють польські історики українського походження Р.Дрозд, Є.Місило та інші.

Серед узагальнюючих праць останнього періоду слід назвати “Безсмертя. Книга Пам’яті України” і 4-й том “Політичної історії України”, присвячений подіям Другої світової війни. У них містяться оцінки антифашистського радянського руху Опору й діяльності військово-політичних формувань самостійницького спектра.

Відзначаючи здобутки науковців, необхідно разом із тим констатувати, що величезна кількість публікацій не завжди супроводжувалась якісним проривом: існує чимало суспільно-політичних, військово-організаційних, етноконфесійних, соціокультурних, морально-психологічних аспектів, які потребують інтелек-туальних зусиль на регіональному рівні. Залишаються без належної уваги комплексне вивчення військової стратегії, політична лінія самостійницького табору на Волині, їх вплив на місцеве населення. Те саме стосується комуністичного руху Опору, який відігравав роль політичного репрезентанта більшовицької системи. Потребують уточнення й об’єктивного висвітлення окремі епізоди українсько-польських взаємин.

Наведені міркування дали підстави для виконання даного дисертаційного проекту.

Огляд джерел. Основу джерельної бази дисертаційного дослідження становлять архівні матеріали. За походженням, змістом і призначенням їх умовно можна поділити на п’ять груп:

1.

2.

3.

4.

5.

Найбільш інформативно насичений масив джерел із теми дисертації виявлено у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) і Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ України). Політичний курс більшовиків у регіоні розкривають матеріали Ф.1 (оп.22, 23) “ЦК Компартії України” (ЦДАГО України). Крім суто партійних документів, тут зосереджена також інформація, зібрана радянськими спецслужбами і “силовими” структурами про діяльність самостійницьких сил у період війни. У Фонді 57 (оп.4) зберігаються оригінали документів УПА (Б-Б) – УНРА, боївок ОУН(б) і ОУН(м), УПА, що потрапили до органів НКВС (МВС) і НКДБ (МДБ) у ході спецоперацій, спрямованих на їх ліквідацію. У фондах “Український штаб партизанського руху”, “Перша українська партизанська дивізія ім. С.Ковпака”, “Житомирське партизанське з’єднання (під командуванням
А.Сабурова)” та інших дисертант відібрав документи, які дають уявлення про реальні здобутки радянських антифашистів у боротьбі проти окупантів та їх стосунки з українським і польським підпіллям.

У ЦДАВОВУ України найбільший пізнавальний потенціал мають фонд 3833 “Крайовий провід ОУН на Західноукраїнських землях”, фонд 3838 “З’єднання північних груп Української повстанської армії – УПА – Північ (1942–1945)”, фон-д –3837 “З’єднання Південних груп УПА –УПА – Південь”, “Фонд коменданта воєнного району “Іскра” УПА” (фонд 3967). Виявлені й використані у праці архівні дані дозволили реконструювати структуру ОУН і УПА на Волині, функції та повноваження окремих підрозділів, з’ясувати мотивацію стратегічних і тактичних рішень керівників військово-політичних формувань самостійницького спрямування, форми і методи їх боротьби за УССД та її реальні наслідки.

У фонді “Колекція документів ОУН-УПА” Державного архіву Рівненської області (ДАРО) увагу дисертанта привернули накази і розпорядження надрайонних і районних провідників ОУН військових командирів УПА, в яких розкриваються тактичні засоби боротьби, субординація різних ланок самостійницьких інституцій, напрями ідеологічної роботи.

У державних архівах Тернопільської (ДАТО) та Рівненської (ДАРО) областей вдалося виявити “особливі течки” з матеріалами колишніх районних партійних архівів, які розкривають перипетії збройного протистояння радянської влади й українського національного підпілля. Здобувач також долучив до тексту документи, що зберігаються у Державному архіві Волинської області (ДАВО).

Радянська археографічна спадщина віддзеркалювала більшовицько-сталінську концепцію війни й українського національно-визвольного рухуСоветская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945: Док. и материалы: В 3-х т. – 2-е изд., доп. – К.,1985; Суспільно-політичне життя трудящих української РСР: Зб. док.: У 2-х т. – К., 1973; Соціа-лістичні перетворення в західних областях Української РСР. 1939–1979: Зб. док. і матеріалів. – К., 1980 та ін..

Певною тенденційністю, але набагато більшою інформативністю позначені праці, скомпоновані зарубіжними україністами діаспори Антибольшевицький Блок Народів: Зб. док. 1941–1956 рр. – Мюнхен, 1956.–145 с.; Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942–1952: Док. і матеріали. – Мюнхен, 1953. – 448 с.; ОУН в світлі Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1953 рр. – Б. М.., 1955.– 160 с.; УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. 1942–1955: У 2-х т. – Мюнхен, 1957..

Суспільно-політичні та військові події на Волині знайшли відбиток у матеріалах “Літопису Волині”, 1, 2, 5, 6, 7, 8, 21 томах “Літопису Української повстанської армії” та 2-томнику “Літопис нескореної України”. Зважаючи на важкодоступність зарубіжних архівосховищ, зростає цінність німецьких архівних матеріалів, опублікованих у кількох збірниках документів В. Косиком.

Надзвичайно плідно працює на археографічній ниві В. Сергійчук, який підго-тував збірники документів не лише з історії ОУН та УПА, а й з проблеми україн-сько-польського конфлікту на Волині. Дисертант не міг обійти увагою матеріали, опубліковані І.Біласом у 2-му томі праці “Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953”, М.Ковалем і В.Гриневичем, а також у новій серії “Літопису УПА”.

Під час опрацювання сюжетів, пов’язаних із радянським антифашистським рухом Опору, автор скористався збірником “Україна партизанська. Партизанські формування та органи керівництва ними (1941–1945 рр.)” і книгою А.Чайковського “Невідома війна”. Не має аналогів спільний українсько-польський проект “Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ ст.”, другий том якого містить документи про українсько-польський трансфер населення 1944–1946 рр., а дві книги 3-го тому присвячені протистоянню сталінського режиму і польського підпілля.

Попри деяку суб’єктивність чимало деталей і маловідомих фактів можна зустріти у мемуарній літературі, зокрема книгах М.Данилюка, Т.Бульби-Боровця, Г.Стецюка, М.Скорупського, А.Семенюка, М.Кальби, В.Вовка-Каркоця, Я.Гайваса, В.Галаси, М.Лебедя, У.Самчука, В.Бегми, Л.Кизі, Д.Медведєва, П.Вершигори, О.Федорова, М.Хрущова та інших.

Окремий блок джерел становлять матеріали, виявлені й оброблені дисертантом у ході польових експедицій та пошукової роботи, листування з учасниками самостійницького руху. У такий спосіб отримано документи і спогади від Ф.Цимбалюка і М.Сергійчука (Канада), М.Данилюка (США), В.Михальчука (Франція), О.Горошко, Л.Смаглюк (Україна). Ці матеріали дозволили уточнити кілька фактів та епізодів боротьби українського підпілля на Волині, глибше з’ясувати причини і сутність розходжень різних груп самостійницького табору.

У праці також використано публікації періодики: націоналістичних видань, окупаційної і радянської преси, газет і журналів, які виходять у діаспорі. Нагромаджена джерельна база створила можливості для порівняння й зіставлення документів різного походження, свідомо підійти до вибору дослідницького інструментарію, сформулювати аргументовані висновки й узагальнення.

У другому розділі – “Суспільно-політична ситуація на Волині у 1941–1944 рр.” – розглядається військово-політична, соціально-економічна ситуація в краї у період німецько-радянської війни. Вже на її початковому етапі виявилася масова нелояльність місцевого населення до сталінського режиму. Особливо гнітюче враження на громадськість справили розстріли бранців у в’язницях НКВС під час відступу Червоної армії та евакуації радянських установ у східні райони СРСР.

Тим часом попри розкол обидві фракції ОУН прагнули опанувати ситуацію на зайнятій німцями території схожими методами. Створивши похідні групи, бандерівці і мельниківці поставили перед ними завдання просунутися якомога далі на схід, створюючи при цьому органи місцевого самоуправління.

До цієї справи активно долучилася місцева національно-свідома громадськість. Ентузіазм національно-державницьких сил підживлювався сподіваннями на те, що Берлін піде на поступки в “українському питанні”. Збагнувши далекосяжні плани українських націоналістів й усвідомивши їх реальну небезпеку для інтересів Рейху, німці вдалися до репресій і протягом 1941–1942 рр. заарештували і фізично ліквідували значну частину членів підпільної мережі.

Створивши розгалужений окупаційний апарат, гітлерівці відразу вдалися до тотального терору в усіх сферах життя. Масове винищення цивільного населення (українців, євреїв, поляків, чехів) та військовополонених доповнювалося хижацькою експлуатацією і пограбуванням економічного потенціалу краю, примусовим вивезенням краян на роботу до Німеччини, забороною діяльності будь-яких політичних структур.

З метою зриву ідейно-політичних, військових і соціально-економічних заходів на Волині спочатку у стихійних, а потім у все більш організованих формах розгортається рух Опору.

Прагнучи зосередити у своїх руках керівництво антифашистським рухом Опору і надати йому більш організованого та дійового характеру, ЦК ВКП(б) 18 липня 1941р. ухвалив постанову “Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”. На рубежі 1941–1942 рр. на Волині діяли нечисленні радянські партизанські загони та підпільні організації на чолі з М.Конищуком, Й.Когутом, П.Самчуком, Ю.Собе-сяком, М.Місюрою, Т.Новаком. Радянський рух Опору в цей час ще не набув широкого розмаху, оскільки значна частина місцевого населення не бажала підтримувати політичних репрезентантів сталінського режиму, якими фактично стали червоні “народні месники”, або зайняла вичікувальну позицію.

З утворенням УШПР починається нова фаза розвитку антифашистського руху Опору. Для розгортання боротьби проти гітлерівського режиму на Волинь перекидаються організаторські й диверсійно-терористичні групи, рейдують парти-занські з’єднання з північних та центральних областей України під командуванням Д.Медведєва, С.Ковпака, А.Бринського та ін. УШПР ставив перед ними завдання здійснювати диверсійні операції, споруджувати партизанські аеродроми для транспортних літаків, вести розвідку, дискредитувати й поборювати націоналіс-тичний рух. Окрім указаних форм боротьби радянські партизани вели інтенсивну агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. 15 січня 1943 р. на територію Ровенщини прибула оперативна група на чолі з В.Бегмою, на яку покладалося створення обласного штабу партизанського руху й координація дій усіх антифа-шистських сил. Весною 1943 р. у південній Волині рейдували з’єднання А.Одухи, а пізніше – загони житомирського з’єднання О.Сабурова. У червні сюди передисло-кувалося Чернігівсько-Волинське з’єднання О.Федорова. На базі партизанського загону “Батьківщина” федорівці створили з’єднання Ровенської області.

Радянські партизани активно діяли на ворожих комунікаціях (“рейкова війна”), мали сутички з невеликими німецькими гарнізонами, відбивали награбоване збіжжя, протидіяли спробам націоналістів узяти під свій контроль західноукраїнські терени. Водночас інтенсивно велась агентурно-підривна робота в лавах самостійників. До 20 вересня 1943 р. Ровенський обласний штаб партизанського руху завербував 98 агентів, троє з яких працювали в командній ланці УПА. Враховуючи вплив самостійників у регіоні, представники радянського руху Опору спробували вступати з ними в контакти. Однак переговори з Т.Бульбою-Боровцем реальних результатів не дали, а політична позиція проводу ОУН(б) заперечувала будь-які компроміси з більшовиками.

З наближенням лінії фронту радянські партизани тісно взаємодіяли з Червоною армією. Партизани з’єднань О.Сабурова, О.Федорова, С.Малікова координували свої акції з регулярними частинами в ході Луцько-Ровенської наступальної операції з командуванням І Українського фронту. Водночас центр ставив перед партизанами завдання ще до приходу радянських військ ліквідувати основні сили ОУН та УПА. 15 серпня 1944 р. 1-а Українська партизанська дивізія ім. С.Ковпака передана в розпорядження НКВС УРСР для боротьби з ОУН та УПА.

Перші збройні формування самостійницького спрямування виникли на Волині з початком німецько-радянської війни. Утворилася “Поліська Січ”, засновником і командиром якої став Т.Бульба-Боровець (він підтримував контакти з представниками уряду УНР в екзилі й формально репрезентував державницьку традицію 1918–1920 рр.). Спочатку Боровець видавав ці підрозділи за окружну міліцію у Сарнах, шефом якої був. Після встановлення зв’язків з мельниківською ОУН “Поліська Січ”, що мала 10 тисяч вояків, у липні – серпні здійснила операцію з очищення Полісся від залишків Червоної армії і партизанів. Незважаючи на відносну автономність, “Поліська Січ” діяла в руслі окупаційних законів і фактично виконувала поліційні функції, контролюючи значну територію в районі Слуцьк-Гомель–Житомир. Т.Бульба-Боровець фактично створив партизанську національну республіку, у якій творилися місцеві органи самоврядування. З приходом цивільної адміністрації стосунки з німцями ускладнилися, і 16 листопада 1941 р. він оголосив про розпуск бойової одиниці. Частина вояків розійшлася зі зброєю по домівках, а решта перейшла на нелегальне становище, утворивши рухомо-рейдуючі парти-занські групи і перебравши назву “Українська Повстанська Армія” (УПА). 2 січня 1942 р. у Варшаві Т.Бульба-Боровець мав зустріч із президентом УНР в екзилі А.Лівицьким, під час якої обговорювалися плани на перспективу і засоби боротьби. Вироблений курс орієнтувався на консолідацію всіх самостійницьких сил. На подібній платформі стояв Фронт української революції (ФУР) на чолі з “Яворенком” (Т.Басюком), який виник влітку 1942 р. Готовність до спільних дій виявили збройні відділи мельниківців, гетьманців та загони без чіткої політичної платформи. 16 травня 1943 р. поблизу с. Антонівці (південна Волинь) у результаті переговорів між польовими командирами ОУН(б) “Круком” та ОУН(м) “Хроном” досягнуто домовленості про створення об’єднаного штабу для проведення спільних операцій проти ворога. До співпраці долучилися загони ФУР і гетьманців. Попри явні переваги консолідаційних дій вони тривали недовго. Провід ОУН(б) відмовлявся іти на поступки, прагнучи підпорядкувати собі всі інші національні формування. Дійшло до сутичок між двома формуваннями і, зрештою, більшість бульбівських загонів змушена була влитися в УПА. Окремі підрозділи УНРА як самостійні бойові одиниці вели бойові дії проти німців і радянських партизанів до середини 1944 р. Безуспішними виявилися також спроби Т.Бульби-Боровця порозумітися з гітлерівським командуванням і “червоними” партизанами, які не бажали йти на компроміси.

Узявши курс на підготовку загального “революційного зриву”, ОУН(б) у травні – червні 1943 р. стрімко нарощувала повстанські загони на Волині, не завжди вдало підбираючи командні кадри, а іноді не дотримуючись принципів конспірації, що створило умови для проникнення чужої агентури. Керівники інших самостій-ницьких інституцій більше дбали не про кількісну, а якісну підготовку, належне матеріально-технічне й організаційне забезпечення своїх загонів, не розконспі-ровували підпільних осередків. Кількісна перевага й активна тактика дозволили бандерівцям посісти домінуючі позиції у краї й поступово підпорядкувати собі збройні відділи мельниківців, УНРА, ФУР та інші. Основними формами боротьби з окупантами з боку українського національного руху стали: протидія терору і грабіжницькій економічній політиці нацистів, вивезенню краян на роботу до Рейху, вилученню збіжжя в ході господарських операцій, збройні напади на в’язниці, ідеологічна робота серед населення, поліції, військовослужбовців різних національностей у Червоній армії тощо. УПА й інші національні формування мали власні центри для підготовки командного складу, розвідників, диверсантів, агентів.

Усобиці в самостійницькому таборі, викликані амбіціями окремих лідерів, істотно послаблювали потенціал українського національно-визвольного руху. Цим сповна скористалися гітлерівці та сталінський режим.

У третьому розділі – “Самостійницький рух в контексті суспільно-політич-них подій на Волині у 1944 – 1945 рр.” – міститься характеристика основних напрямів боротьби ОУН та УПА на завершальному етапі війни. Трагічною сторінкою став українсько-польський конфлікт, який супроводжувався особливо жорстокими обопільними акціями на Волині. Причини міжнаціонального протистояння слід шукати у спільній історії двох народів, та найбільш гнітюче враження на українську спільноту справила політика польського уряду у міжвоєнний період. Після того, як унаслідок агресії Німеччини й СРСР Польща припинила існування, а Волинь відійшла до складу УРСР, радянська влада протегувала і навіть якийсь час грала на національних почуттях українців. Безпосередньо ж до розпалювання ворожнечі долучилась нацистська адміністрація. Ситуація загострилась, коли за наказом ОУН українська допоміжна поліція перейшла в підпілля і влилася до УПА. Заповнивши вакансії поляками, німці до того ж почали формувати з польських колаборантів каральну “гранатову” поліцію, яка разом із гітлерівцями чинила криваві розправи над українцями.

Українські збройні відділи відповіли антипольськими акціями. Спроби зупинити ескалацію напруги, здійснені групою І.Мітринги, Т.Бульбою-Боровцем, керівником надрайону ОУН на Кременеччині (Тернопільщина) К.Місевичем, які засуджували взаємний терор, не увінчалися успіхом. Натомість радянські партизани викорис-товували українсько-польські суперечності для послаблення позицій АК й ОУН та УПА і посилення власного впливу. З цією метою творилися польські партизанські загони, які підпорядковувалися радянському командуванню. Задля безпеки цивіль-ного населення командування АК формує “волинську самооборону”, яка охопила 40% польських сіл. Взаємні напади супроводжувалися невиправданою жорстокістю і великими жертвами. АК й УПА перешкоджали здійсненню трансферу населення між Польщею та Україною в 1944 – 1946 рр., не бажаючи втрачати контроль над територіями, на яких існували відповідно українські і польські анклави.

Та все ж головним фактором, який заважав реалізації ідей УССД, україн-ські самостійники вважали сталінський режим. У кінці 1943 – на початку 1944 рр. Головна команда УПА зосередила основну увагу на переході загонами німецько-радянського фронту, що наближався. Основні бази повстанців у цей період перебували в районі Ковеля (командир “Дубовий”), Кременця (командир “Еней”), а загони УНРА – на Костопільщині та Межиріччі. Подолавши лінію фронту без великих втрат, упівці наразилися на системну протидію радянських спецслужб та військ НКВС. Незважаючи на всі зусилля і певні успіхи ОУН та УПА в мобілізації місцевого населення до своїх лав, тотальний призов до Червоної армії помітно звузив їх соціальну базу. Намагаючись не втратити вплив у краї, повстанці чинили диверсійні й терористичні акції проти партійно-радянського активу, нападали на райцентри, МТС, колгоспи, руйнували і пошкоджували будівлі, сільськогоспо-дар-ські машини, сепаратори, зривали плани заготівлі сільськогосподарської продукції.

Використовуючи агентуру й інформаторів, морально-психологічні засоби впливу (у формі численних звернень з обіцянкою амністії, прилюдних страт повстанців, спецзагони, які маскувалися під повстанські відділи, здійснювали реєстрацію населення, депортації родин підпільників тощо), радянське керівництво поступово витісняло загони УПА в глухі, лісисті райони. Усвідомлення неефек-тивності ведення бойових дій великими повстанськими відділами та необґрун-това-них репресій СБ ОУН щодо самих учасників національно-визвольного руху спричи-нило вихід значної частини волинської мережі ОУН із підпорядкування Централь-ного проводу і заснування Народно-визвольної революційної організації (НВРО).

Тим часом більшовики приступили до радянізації краю. Поступове відновлення виробництва, налагодження соціальної сфери, державного постачання, системи охорони здоров’я й освіти, безперечно, сприяло формуванню позитивного образу радянської влади у свідомості багатьох мешканців регіону. Разом із тим у повстанських підрозділах воювали їх родичі й близькі, крім того, підпілля суворо карало за будь-які вияви підтримки режиму.

Концентрованими ударами військ НКВС у поєднанні зі спецопераціями та іншими заходами самостійницьким формуванням і націоналістичній мережі було завдано значних втрат. Серед багатьох загиблих – лідери ЦП ОУН(б) Клим Савур, перший заступник командувача і начальник штабу УПА Карпович, провідник СБ ПЗУЗ В. Макар-Безрідний та інші.

У четвертому розділі – “Протистояння українського націоналістичного підпілля і радянської влади у 1946 – 1950-х рр.” – висвітлюється заключний етап боротьби самостійників за суверенну національну державність. Повоєнний період позначений інтенсивними зусиллями центру, спрямованими на якомога швидшу інтеграцію західноукраїнських земель у загальносоюзний політичний і соціально-економічний організм. Українське національне підпілля всіляко перешкоджало утвердженню соціалістичного ладу, тому серед першочергових заходів Кремль особливої ваги надавав ліквідації опозиції. Масовані удари по місцях дислокації УПА на рубежі 1945–1946 рр. були покликані кардинально змінити ситуацію на користь влади напередодні виборів до Верховної Ради СРСР. Разом із військами МВС до операцій підключалися винищувальні загони, особовий склад райвідділів внутрішніх справ, партійно-комсомольський актив, широка мережа агентури. Систематичні “військово-чекістські” операції завдавали самостійницьким силам значних втрат. Однак вони все ще гідно протистояли сильній тоталітарній системі. Більше того, керівництво