Мандрик Ярослав Іванович

УДК 93/99 (4 Укр.)

Політика радянської держави у сфері культури
в українському селі (кінець 20-х – 30-ті роки)

07.00.01 – Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є монографія.

Робота виконана в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у відділі історії середніх віків (м. Львів).

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор
Кульчицький Станіслав Владиславович,
Інститут історії України НАН України, заступник директора інституту з наукової роботи

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Капустян Ганна Тимофіївна,
професор кафедри історії, теорії держави та права Кременчуцького державного політехнічного університету;

доктор історичних наук, професор
Морозов Анатолій Георгійович,
завідувач кафедри новітньої історії України Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького;

доктор історичних наук, професор
Плисюк Василь Пилипович,
завідувач кафедри українознавства Львівського державного аграрного університету.

Провідна установа: Київський національний університет імені Т.Шевченка,
м. Київ

Захист відбудеться 21 березня 2006 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

Автореферат розіслано 27 cічня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук Патер І.Г.

І. Загальна характеристика.

Актуальність теми. Інтерес до історії особливо зростає в критичні моменти життя народу, бо історична пам’ять є важливим джерелом його морального оновлення, духовної сили і політичної енергії. Сучасні процеси державотворення, особливо трансформація політичної та соціально-економічної систем суверенної України, переконливо доводять необхідність врахування результатів розвитку культури села 1930-х рр. Тому дослідження наукової проблеми політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х – у 30-ті рр. ХХ ст. є актуальним, має як теоретичне, так і прикладне значення.

Прикладне значення проблеми полягає, звичайно, не в тому, щоб запозичити корисний досвід культурного будівництва на селі в період створення комуністичної системи влади і власності. Ні за метою культурних перетворень, ні за їх методами досвід тоталітарної держави не може бути застосований державою, яка має дві корінні відмінності від сталінської: вона є національною і демократичною. Значення цієї проблеми полягає передусім в тому, щоб визначити культурні параметри людини, яка вийшла з радянського минулого і звернути особливу увагу на подолання таких її рис, які заважають формуванню громадянського суспільства. Не секрет, що посткомуністичне суспільство погано справляється з проблемами освіти, просвітництва і підготовки кадрів. Автоматизм ринкових механізмів в даному випадку є вадою, а не перевагою, і потрібна осмислена робота держави, щоб подолати залишки тоталітаризму у свідомості людей, які більшу частину життя прожили в Радянському Союзі.

У постановці цієї проблеми є, однак, грань, де можна прямо запозичувати досвід тоталітарної держави за умови, що ми цей досвід скеруємо на досягнення іншої мети. Сучасній державі потрібно вдосконалювати навчання і просвітництво, і тут можна придивлятися до методів навчання і пропаганди, які використовувалися радянською владою.

Специфіка цієї теми зумовлюється тим, що потрібно подолати інертність мислення, яке активно нав’язувалося радянською компартійно-тоталітарною ідеологією. Різні аспекти історичного минулого радянські історики були змушені вивчати під кутом зору насаджуваної згори ідеології. Дослідження історії селянства за радянських часів були характерні схематизмом, мали на меті підтвердження уже зроблених раніше компартійними органами висновків. Цим вони виконували пропагандистсько-охоронні функції.

Актуалізація цієї наукової проблеми визначається сучасною парадигмою національної історіографії, необхідністю переосмислення складного минулого, висвітлення його на основі нових методологічних підходів. Поза сумнівом, проблема політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х – у 30-ті рр. ХХ ст. у радянській історичній науці була однією з найбільш міфологізованих, ідеологічно заангажованих. Інтерес до теми посилився наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років у зв’язку з політичними змінами в країні, демократизацією суспільного життя. Вивчення минулого українського села відкриває ряд цікавих наукових напрямків, дає можливість зрозуміти багато важливих проблем сучасної суверенної Української держави, вирішення яких життєво необхідне для теперішніх і майбутніх поколінь. Без культури, головним чинником якої є освіта, неможливе будівництво незалежної держави. ЇЇ розвиток відбувається у тісному зв’язку з економічним і суспільно-політичним поступом суспільства. Отже, ступінь економічного і політичного прогресу такою ж мірою залежить від стану духовної культури, якою мірою вона впливає на виробничі та суспільно-політичні процеси. Сьогодні стало очевидним, що успіхи в оновленні суспільства, національно-державному і культурному відродженні України значною мірою залежать від того, наскільки швидко ми зможемо подолати трагічну спадщину тоталітаризму.

Історія культури віддзеркалює минуле народу. Існує понад 500 визначень культури, кожне з них має свої плюси і мінуси. Культура – явище надзвичайно складне і багатогранне. Найбільш точне визначення поняття, на наш погляд, таке: культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом його історії, а також сам процес творення і засвоєння духовних цінностей.

Враховуючи наукову і суспільно-політичну актуальність теми, автор вдався до дослідження становища культури в українському радянському селі наприкінці 20-х- у 30-ті рр. ХХ ст. Особливу увагу звернуто на аналіз таких її складових частин, як освіта, підготовка кадрів, культурно-освітня робота.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося у рамках наукових тем ”Боротьба за національне відродження, будівництво самостійної української держави в умовах іноземного панування та радянської тоталітарної системи. XIX-XX ст.ст.” та “Актуальні проблеми історії України ХІХ – поч. ХХІ ст.ст.” Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. У контексті практичної реалізації дисертаційне дослідження безпосередньо пов’язане з державною програмою “Освіта (Україна ХХІ століття)”.

Об’єктом дослідження є українське село в період оформлення радянської тоталітарної системи у 1930-х рр.

Предметом дослідження є політика радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х- у 30-ті роки ХХ ст., детермінована комплексом тогочасних ідейних, господарських і соціальних чинників.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1929 – 1939 рр. Нижня межа дослідження – це 1929 р., початок сталінського повороту в соціальному та в національно-культурному житті радянської країни. Верхня межа - початок Другої світової війни.

Територіальні межі дисертації окреслені кордонами УРСР. Проте особливості обраної проблеми дослідження вимагали від автора постійного виходу за ці рамки для визначення основних напрямків політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х – у 30-ті рр. ХХ ст. та порівняння їх реалізації у союзних республіках, зокрема, в радянській Росії.

Мета дисертації - на основі принципів об’єктивності та історизму розкрити основні напрямки політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х- у 30-ті роки ХХ ст., показати суперечливий характер розвитку культури села в УРСР у добу колосальних соціальних катаклізмів.

Конкретизація даної мети знайшла своє відображення у таких завданнях:

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

Наукова новизна дисертації визначається такими положеннями.

1. Гострою проблемою для села кінця 1920-х рр. залишалася неписьменність. Було розроблено державний п’ятирічний план лікнепу. Його фінансове забезпечення складали кошти, зібрані серед самого сільського населення через “самооподаткування”, фактично, стягнені силою.

Радянська держава у лікнепроботі виступала як сила примусу, що привело до чергового грабунку українських селян. Робота з ліквідації неписьменності (як і колективізація села в цілому) велася форсованими темпами. Це породжувало формалізм, низьку якість письменності сільських жителів. Досягнуті результати не закріплювались, що принесло з часом нову хвилю неписьменності. В умовах тоталітаризму вся робота з лікнепу в Україні потрапила під потужний ідеологічний прес. У свідомості мільйонів неосвічених або малоосвічених людей закарбовувались сфальшована історія, спотворені оцінки подій, фактів діяльності компартійно-радянського керівництва, утверджувався культ Сталіна. Лікнеп фактично зміцнював тоталітарну систему.

2. В радянські часи ліквідація неписьменності вважалася однією з найбільших заслуг радянської влади. Аніскільки не применшуючи значення лікнепу як фундаменту, на якому ставав можливим культурний прогрес, слід зазначити таке.

Радянський тоталітарний лад тримався на трьох китах – терорі, пропаганді і вихованні. Засвоїти пропагандистські гасла і піддаватися виховному впливу з боку влади могла тільки грамотна людина. Отже, кампанія лікнепу а priori розглядалася як один з важливих важелів комуністичного будівництва.

Лікнепробота здійснювалася фактично без оплати і вважалася громадським обов’язком. Прискорити її можна було методами т. зв. соцзмагання. Партійні та радянські органи в досліджуваний період прийняли ряд рішень з проблем лікнепу, але практично вони не виконувались через недостатнє фінансування, яке здійснювалося за “залишковим” принципом, що породжувало низькі темпи ліквідації неписьменності. Офіційні заяви керівництва УРСР про завершення лікнепроботи на кінець 1930-х рр. не відповідали дійсності. В селах залишилося ще понад 20% неписьменного населення, а разом із рецидивами неписьменності (повернення до неписьменності внаслідок забуття навичок читати і писати) майже половина сільських жителів фактично не вміла писати та читати.

3. Невиконаними залишилися заклики про надання допомоги у піднесенні культури села України шефами із міст. Абсолютна більшість представників міст була спрямована на проведення і закріплення результатів колективізації, а не на розвиток сільської культури. В цій сфері їх вплив був незначним. Після 1932 р. була згорнута кампанія українізації в районах з переважанням українського населення за межами УСРР, а також кампанія коренізації в районах з переважанням польського, болгарського, німецького та іншого населення (за винятком росіян) в межах УСРР. Школи і пункти ліквідації неписьменності в цих районах були переведені на українську або російську мову викладання. У другій половині 1930-х рр. основним завданням на селі було проголошено боротьбу із малописьменністю. Школи лікнепу масово закривалися. Такі дії були поспішними, непродуманими, передчасними, адже залишилися ще тисячі неписьменних жителів, які взагалі опинилися поза лікнепроботою.

4. Важке становище в лікнепроботі пояснювалося фактичним самоусуненням державних органів від її фінансування. Тільки в другій половині 1930-х рр. держава взяла всю роботу з лікнепу, як і весь розвиток освіти, в свої руки, виділяючи певні кошти та покладаючи її на відповідні органи управління.

Автор прийшов до висновку, що слід переглянути пануюче в літературі з радянських часів твердження про запровадження всеобучу в селах УСРР (1934 р.). Фактично це було зроблено для пропагандистського прикриття наслідків голодомору 1932-1933 рр. Насправді загальне навчання в селах радянської України введено у другій половині 1930-х років, ближче до кінця другої п’ятирічки.

5. В освіті України протягом 1930-х рр. відбулися процеси унітаризації, фактично, її російщення. Друга п’ятирічка характеризувалася знищенням специфічних особливостей у побудові народної освіти. Українська школа перестала відрізнятися від школи в будь-якій іншій союзній республіці СРСР. Були запроваджені єдині програми і підручники, ретельно проредаговані у відділах комітетів державної партії, які контролювали культурне будівництво.

Здійснена в період суцільної колективізації села масова каральна акція проти ”куркулів” і ”підкуркульників”, тобто більш заможної або більш протестуючої проти колгоспів частини селянства, позначилася й на дітях репресованих селян. Сотні тисяч селянських родин були вислані з України у віддалені, непридатні для сільського господарства регіони СРСР.

Руйнівним чином позначився на культурній інфраструктурі українського села сталінський терор голодом і здійснювана одночасно чистка національно-свідомої інтелігенції. Оголошена головною небезпекою, боротьба з ”українським буржуазним націоналізмом” призвела до репресування в тій або іншій формі переважної частки сільського учительства.

6. Автор доводить, що у 1930-і рр. відбулася тотальна політизація та ідеологізація навчального процесу, насадження в сільських школах войовничого атеїзму. Під час масової колективізації сільські школи були передані на забезпечення колгоспів. В період голодомору 1932-1933 рр. колгоспи не могли забезпечити сільських учителів продуктами харчування, внаслідок чого тисячі їх померли з голоду.

7. У 1930-і рр. у школах відбулися процеси політехнізації, було введено чітку організаційну структуру навчального процесу. Ці нововведення залишилися практично без змін майже до наших днів.

8. Студенти та викладачі педагогічних вузів значно потерпіли від чисток і репресій. Абсолютно недостатніми були асигнування на освіту в УРСР, вони значно поступались показникам в РРФСР.

У 1930-і рр. посилилась цензура дитячої літератури та шкільних підручників. Були вилучені всі підручники, написані в 1920-х роках на основі концепцій М.Грушевського та С.Єфремова. Було проведено їх уніфікацію на базі російських підручників. Все це робилось для полегшення у майбутньому асиміляції українців.

9. Наприкінці 20-х- на початку 30-х рр. ХХ ст. вагомих результатів було досягнуто в УСРР у розвитку освіти національних меншин: працювали відповідні школи, видавались підручники, готувалися педагогічні кадри. Однак у другій половині 1930-х рр. ці процеси під гаслом боротьби проти місцевого націоналізму поступово згортаються.

10. В результаті голодомору 1932-1933 рр. зросла дитяча безпритульність, що привело до збільшення злочинних груп. Значна частина учасників цих груп відповідними органами направлялась у спеціальні школи НКВС. Із цих вихованців готували брутальних прислужників каральних служб, які творили брудні справи. Простежуючи всі етапи і форми розв’язання органами компартійно-радянського керівництва проблем навчання, відзначаємо, що сама система жорсткого планування щодо освіти виявилась неефективною і взагалі непридатною для регулювання інтелектуального, творчого розвитку людини. Сільські учні та вчителі були залучені до проведення насильницької колективізації. Органи влади налаштовували в селі дітей проти батьків, а сільських жителів проти вчителів, в результаті чого останні зазнали значних втрат. Було введено кримінальну відповідальність дітей, аж до розстрілу, починаючи із 12-річного віку. Надзвичайно складним було становище із будівництвом сільських шкіл у 1930-х рр. Офіційно пояснювалось, що це результат ворожої діяльності шкідників, але насправді господарники знали, що за зрив будівництва промислового об’єкта вони понесуть суворе покарання, аж до арешту, а за зрив будівництва об’єктів культури відповідальності ніхто не ніс, це не вважалось серйозним злочином. Фактично тоталітарна система виступила гальмом розвитку освіти та й культури в цілому.

11. Автор прийшов до висновку, що основною формою підготовки механізаторських кадрів для сільського господарства України були короткотермінові курси. Тому рівень кваліфікації кадрів був низьким, вони постійно потерпали від чисток і репресій. Гострою залишалась проблема плинності фахівців. Тому питання їх підготовки до Другої світової війни так і не були вирішені, а колективізація, яка планувалась значною мірою як явище політичне, а потім економічне, абсолютно не була забезпечена ні кадрами, ні технікою. Керівні кадри та спеціалісти вищої кваліфікації сільського господарства радянської України сильно потерпіли від репресій.

12. На кінець 20-х рр. ХХ ст. були остаточно знищені останні культосвітні організації національно-патріотичного спрямування на селі, зокрема товариство “Просвіта”. Нові радянські заклади культури (клуби, хати-читальні, “червоні кутки”, бібліотеки, системи радіомовлення і кінообслуговування) працювали під жорстким контролем партійних і радянських органів для пропаганди комуністичної ідеології, нового колективного способу життя, але здійснювали це від кампанії до кампанії, були непопулярними серед населення і слабкими в матеріальному відношенні.

Уже на початок досліджуваного періоду різко погіршилося становище Церкви та інших релігійних організацій. До середини 1930-х років в радянській Україні була остаточно ліквідована Українська автокефальна православна церква, водночас потрапила під заборону Українська католицька церква. Здійснено погроми на селі культових споруд Російської православної церкви. Політика радянської держави у сфері культури викликала масові протести в селах України, які разом із виступами проти колективізації, оформилися на початку 30-х років ХХ ст. в антирадянський рух опору, який виражався у масових акціях протесту, аж до збройних виступів.

Наукову новизну визначають: мета, предмет і завдання самого дослідження;

·

·

·

·

·

·

На основі широкого кола архівних джерел досліджено фінансове, матеріально-технічне та кадрове забезпечення закладів культури села. З державницьких позицій здійснено поглиблений аналіз документів тих років партійних та радянських органів як СРСР, так і радянської України, які були присвячені питанням культурного будівництва. Вивчено стан підготовки та забезпечення сільського господарства України спеціалістами, формування сільської інтелігенції, її вплив у 1930-х рр. на культуру села. Оцінено становище Церкви в селах України, показано згубну антирелігійну політику компартійного керівництва

В дисертації розкрито національні особливості розвитку культури в українському радянському селі в 30-х рр. ХХ ст. З державницьких позицій з’ясовано наслідки політики радянської держави у сфері культури в українському селі в 1930-х рр. для наступного історичного розвитку радянського села і культури сучасної Української держави.

Особистий внесок дисертанта полягає у наступному:

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

Рівень реалізації, апробації і публікації результатів дослідження.

Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданнях кафедри історії та політології Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу та відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України.

Результати роботи оприлюднювалися на наукових та науково-практичних конференціях:

а) міжнародних: “Українська національна ідея і Церква” (Київ, 23 листопада 1993 рік); “Жіночий рух в Україні : історія і сучасність” (Одеса, 27-29 листопада 1994 рік).

б) всеукраїнських : V наукова конференція з історичного краєзнавства (Кам’янець-Подільский, 1991 рік), ; “Проблема поширення досвіду вивчення історії України у вищих технічних навчальних закладах” (Одеса, 26 – 28 травня 1993 р.); “Україна між минулим і майбутнім” (Івано-Франківськ, 2002 р.).

в) вузівських: професорсько-викладацького складу Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу (1992- 2004 рр.)

Результати дослідження відображені у монографії “Культура українського села в період сталінізму 1929-1938 рр.” (Івано-Франківськ, 1998, 15 друк. арк.), посібнику “Українська культура: історія та сучасність” (Івано-Франківськ, 2002, 13 друк. арк) та 44 наукових публікаціях, з яких 20 – у наукових фахових виданнях. Загальний обсяг публікацій – 62 друк. арк.

Основні положення роботи відображені в лекціях, прочитаних дисертантом для студентів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу та слухачів Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти в курсах “Історія України”, “Українська та зарубіжна культура”, ”Культурологія ”.

Теоретичне і практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що наукове осмислення проблеми політики радянської держави у сфері культури в українському селі наприкінці 20-х – у 30-ті рр. ХХ ст. відкриває можливість інтегрувати великий масив фактичного матеріалу до узагальнюючих праць з історії України у сучасний період. Окремі положення та висновки дисертації можна використати при підготовці праць з історії України та української культури, підручників та лекційних курсів з історії України та української культури, навчальних посібників та довідкових видань з соціально-політичної історії України та історії української культури з метою формування цілісної концепції історичного розвитку українського народу.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, об’єктивності та діалектичного взаємозв’язку процесів і явищ у суспільстві, застосування яких дало можливість дисертанту переосмислити тогочасні події та дійти до важливих узагальнень. При написанні роботи використовувалися проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, статистично-аналітичний, порівняльно-ретроспективний методи дослідження, поєднання яких дозволило найповніше реалізувати сформульовані в дисертації мету та завдання дослідження.

Структура дисертації складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг 363 сторінки.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено хронологічні рамки, наукову новизну, методологічні принципи дослідження, об’єкт і предмет роботи, мету й завдання.

Перший розділ – ”Історіографія та джерела” присвячений огляду літератури з проблеми та аналізу джерельної бази дисертації.

Історіографію з обраної теми доцільно певним чином згрупувати.

До першої групи праць слід віднести дослідження радянських істориків, які за проблематикою є надзвичайно різноманітними. Уже в 1930-ті рр. з’явились публікації, в яких зроблено спробу узагальнити фактичний матеріал, сформувати історичну концепцію у відповідності з компартійною ідеологією. Панфилов В.И. Культурная революция и политика нацменпросвещения. – М., 1930. – 216 с.; Ефимов Г.В., Марморштейн И.Б. 25–тысячники на селе. – Л., 1931. – 138 с.; Анастасенко Ф.И., Кричевский А.О. 25–тысячники – путиловцы на колхозной стройке. – Л., 1931. – 138 с.; Массовое просвещение в СССР к 15–летию Октября. – М., 1932.- Ч.1.– 153 с.; Массовое просвещение в СССР к 15–летию Октября. М., 1933.-Ч.2. – 168 с.; Мухина О., Романов А. Рабочим шефством укрепим колхозы. – Л., 1934. – 169 с. Так, В.Панфілов аналізував культурну політику радянського уряду серед національних меншин. Однак автор замовчував процеси згортання і заборони розвитку цієї культури в УРСР уже з кінця 1920-х років. У дослідженнях Г.Єфімова, І.Марморштейна, Ф.Анастасенко, О.Кричевського та інших гротескно перебільшено роль робітників-двадцятип’ятитисячників у розвитку культури на селі.

У монографіях сучасників подій є багато цінного матеріалу про розвиток освіти національних меншин в Україні, досягнення української школи в 30-х рр. ХХ ст., становище сільських закладів культури. Однак цей матеріал розкрито тенденційно, під впливом комуністичної ідеології.

У працях істориків СРСР перші спроби вивчення проблем культури села 1930-х рр. були зроблені ще в довоєнний період. Тільки з питань розвитку освіти в Україні було опубліковано в першій половині 30-х років понад 100 праць (брошур, статей тощо). У більшості з них розглядаються результати здійснення в Україні постанов партії та уряду, що стосуються розвитку освіти в той час, висвітлення суті загального навчання і причини невиконання намічених планів. Ряппо Я. Народна освіта на Україні за десять років революції. – Х., 1930. – 144 с.; Ряппо Я. Що дала Жовтнева революція в галузі освіти на Україні. – Х., 1931. – 172 с.; Авдеєнко М.А. Народна освіта на Україні. До десятих роковин Жовтня. – Х., 1929. – 131 с.; Дзеверін А.Т. Культурне будівництво на Україні. – Х., 1930. – 189 с.

Для праць післявоєнного періоду було характерне домінування комуністичної доктрини в усіх питаннях культурного будівництва, панування єдиних принципів культурного розвитку на всій території СРСР під суворим контролем Москви. Найбільший внесок у возвеличення успіхів КПРС у культурному будівництві зробили М.Кім, Д.Елькіна, В.Куманьов, які одними з перших у радянській історіографії висунули тезу про перемогу “культурної революції” в СРСР. Ким М. КПСС – организатор культурной революции в СССР. — М., 1958. – 261 с.; Ким М. 40 лет советской культуры. – Киров, 1958. – 189 с.; Элькина Д.Ю. На культурном фронте. – М., 1959. – 269 с.; Куманёв В.А. Ленинский комсомол в борьбе за всеобщую грамотность. – М., 1958. – 291 с.

У 40-50-ті роки (до 1956 р.) публікація досліджень в УРСР про культуру села 20-х- 30-х рр. ХХ ст. різко скоротилася. У 1945 р. вийшла з друку тільки брошура С.Бухало Бухало С. Освіта на Радянській Україні. – К., 1945. – 108 с., а в 1947-1950-х рр. появилося декілька статей. Сивець О. Розвиток радянської школи в УРСР // Радянська школа. – 1947. – № 5. – С. 2–10.; Тичина П.Г. Народна освіта в Україні за 30 років //Більшовик України. – 1948. – № 11. – С. 3–12.; Чавдаров С.Х. 30 років радянської школи і УРСР // Наукові записки НДУП МО УРСР. – Т. 3. – К., 1949. – С. 3–14. Характерною особливістю тогочасних праць була оцінка процесів, які відбувалися, зокрема, в системі освіти України, в світлі положень “Короткого курсу історії ВКП(б)”. Розвиток системи освіти республіки показано в позитивному плані, як вияв законів соціалізму.

У період хрущовської “відлиги”, яка позитивно вплинула на розвиток історичних досліджень, з’явився ряд наукових досліджень, у яких зроблено спробу по-новому розкрити становище сільської культури, особливо школи та культмасових закладів. Багато уваги вивченню системи формування сільськогосподарських кадрів приділили Ю.Борисов Борисов Ю.С. Подготовка производственных кадров сельского хозяйства в реконструктивный период. – М., 1960. – 312 с. та Ю.Арутюнян. Арутюнян Ю.В. Механизаторы сельского хозяйства СССР в 1929 – 1957 г.г. – М., 1960. – 312 с. У їх працях проаналізовано становлення і розвиток системи їх підготовки у 1930-х рр., вказано позитивні та негативні моменти діяльності курсів механізаторів.

Проблеми розвитку культмасової роботи в селах України – робота хат-читалень, сільських клубів, проблеми кадрів знайшли своє відображення в працях Д.Горохова. Горохов Д.А. Культурно-просветительская работа в деревне в период подготовки коллективизации сельского хозяйства // Ученые записки Московского педагогического института. – 1959.-Т.35. – С. 24–35. Д.Мітяєва, Д.Гусєв аналізували роль сільських культосвітніх закладів у проведенні колективізації. Митяева О.Н. Культурно-просветительская работа в деревне в годы первой пятилетки // История СССР.-1958.-№ 5.-С.12-20; Гусев Д.И. Культурно-просветительская работа в период наступления социализма по всему фронту и завершения социалистической реконструкции народного хозяйства.-М., 1965.-231 с. І.Спектор і В.Смишляєв досліджували значення шефства міста у розвитку культури на селі. Спектор И.Д. Рабочие промышленных центров в борьбе за создание и упрочнение колхозного строя // От Октября к строительству коммунизма. – М., 1965. – С. 47–91; Смышляев В.А. Город – селу. – Л., 1962. – 179 с. У цих роботах підібрано цікавий фактичний матеріал.

Період після ХХ з’їзду КПРС в радянській Україні відзначався інтенсивним розвитком історико-партійної літератури, в тому числі з проблем культури села перших п’ятирічок. Найбільший внесок у вивчення культури села 1930-х років зробив О.Михайлов. Михайлов О. Культурний розвиток українського села в роки соціалістичного будівництва (1929–1941). – К., 1963. – 195 с.; Михайлов О. Допомога міста селу в піднесенні культури (1929–1941). – К., 1968. – 195 с.; Михайлов О. Культурно-освітня робота в селах України в період колективізації сільського господарства // Із історії боротьби Компартії України за соціалістичну перебудову сільського господарства. – К., 1961. -С. 159–169; Михайлов О. Деякі питання культурного будівництва в селах України в період проведення колективізації // Український історичний журнал. – 1961. – № 6. – С. 23–31; Михайлов О. Роль робітничих бригад в піднесенні культури колгоспного села (1929–1932 рр.). //Український історичний журнал. – 1965. – № 9. – С. 12–20. Він проаналізував більшість проблем розвитку культури села (крім етнічно-побутових питань): роботу з лікнепу, вдосконалення мережі шкіл, діяльність культосвітніх закладів, розвиток їх матеріальної бази, роботу з кадрами. Незважаючи на методологічні помилки автора, зумовлені впливом компартійної ідеології, дослідження О.Михайлова не втратили свого значення.

У цілому можна сказати, що науковці 1960-х рр. зробили перші спроби наукового обґрунтування проблем розвитку культури довоєнного періоду.

В другій половині 60-х рр. відбувся консервативний поворот, який негативно відбивався на житті країни, зокрема на історичній науці, аж до середини 80-х рр.

Серед істориків, які найбільше працювали над проблемами культури села, необхідно назвати В.Афанасьєва, Г.Ангелова, І.Паніотова. Афанасьєв В.В. Нариси історії культосвітньої роботи на Україні (1917-1941 рр.). – Х., 1968. – 174 с.; Ангелов Г.В. Діяльність КПРС по керівництву народною освітою і культурою. – Одеса, 1972. – 184 с.; Паніотов І.І. Компартія України в боротьбі за розвиток народної освіти (1931-1941 рр.). – Х., 1973. – 164 с. Оцінюючи внесок дослідників цього періоду, необхідно відмітити, що зростаючий потік публікацій, введення у науковий обіг значної кількості фактичного матеріалу не створювали якісно нових пізнавальних структур об’єктивно-історичного значення. Дослідження теми проходило екстенсивним шляхом, у традиційному руслі і було малоефективним, оскільки нагромаджений матеріал використовувався для підтвердження уже відомих раніше висновків.

У дисертаціях І.Цоніфа, Б.Хорошуна, В.Миколаєнко, С.Плахотнюк, Р.Чойчура та ін. Цоніф І.Л. Компартія України – організатор культурного будівництва на півдні України (1926–1929): – Дис. ...канд. іст. наук. – Миколаїв. – 1973. – 184 с.; Хорошун Б.І. Керівництво Компартією підготовки і виховання спеціалістів сільського господарства (досвід парторганізацій України 1921–1925 рр.): – Дис. ...канд. іст. наук. – К., 1977. – 193 с.; Чойчур Р.Д. Керівна роль Компартії України в проведенні політосвітньої роботи на селі в відбудовчий період (1921–1925 рр.): – Дис. ...канд. іст. наук. – К., 1963. – 189 с.; Соловйова О.О. Керівництво Компартії України політикоосвітньою роботою на селі (1929–1932 рр.): – Дис. ...канд. іст. наук. – К., 1971. – 184 с.; Миколаєнко В.Г. Боротьба КПРС за розвиток народної освіти на Україні в роки першої п’ятирічки (1928–1932 рр.): – Дис. ...канд. іст. наук. – К., 1976. – 144 с.; Федорова В.К. Діяльність КПРС по ідеологічно-політичному вихованню колгоспного селянства в роки другої п’ятирічки: – Дис. ...канд. іст. наук. – К., 1976. – 196 с.; Кузнецова В.І. КПРС в боротьбі за дальший розвиток загального обов’язкового навчання і підготовку учительських кадрів на Україні в період між ХVІІ–ХVІІІ з’їздами ВКП(б): — Дис. ...канд. іст. наук. – К., 1955. – 184 с.; Плахотнюк С.С. Ріст загального освітнього і культурного рівня селянства Української РСР в роки перших п’ятирічок: – Дис. ...канд. іст. наук. – Львів, 1982. – 198 с. вивчено багато проблем розвитку українського села – розвиток освіти, культмасової роботи та ін. Це дало змогу розкрити особливості формування системи народної освіти, розвиток культури села в цілому, а саме: становище школи, вчительських кадрів, культурно-освітніх установ тощо.

Вивчення радянськими істориками культурних процесів в українському радянському селі в 1930-х рр. перебувало під жорстким партійним контролем і мало агітаційно-пропагандистський характер.

Праці вчених діаспори дуже різняться між собою за глибиною наукового аналізу. Основу зарубіжної україністики становлять фундаментальні дослідження. Найбільш важливим серед них є “Енциклопедія українознавства”, яку перевидано в Україні. Видання містить значний фактичний і теоретичний матеріал про сільську культуру УРСР 1930-х рр.: розвиток освіти, випуск українських книг, журналів, роботу сільських клубів і бібліотек тощо. Однак, цифрові показники “Енциклопедії” вимагають перевірки та уточнення з причини відсутності доступу до першоджерел.

Важливе значення для вивчення проблеми мають праці І.Майстренка Майстренко І. Історія компартії України. – Сучасність, 1979. – 184 с.; Майстренко І. Сторінки історії компартії України. – Нью-Йорк, 1967.-Ч.1. – 211 с.; Майстренко І. Сторінки історії компартії України. – Мюнхен, 1969.-Ч.2.– 184 с.; Майстренко І. Національна політика КПРС в її історичному розвитку. — Сучасність, 1978. — 184 с., в яких здійснено аналіз розвитку українського села довоєнного періоду, в тому числі культурного життя. Автор вивчає у багатьох випадках негативний, а то й трагічний вплив партійних рішень на розвиток української культури. У дослідженні Є.Пастернака Пастернак Є. Україна під большевиками (1919-1939). – Торонто, 1979. — 249 с. розкрито становище культури села України довоєнного періоду.

Фундаментальне дослідження соціально-економічних відносин в Україні здійснив К.Кононенко Кононенко К.С. Україна і Росія. Соціально-економічні підстави української національної ідеї.– Мюнхен, 1965.– 431с.. Автор аргументовано аналізував колоніальне становище українських земель у складі СРСР. Багато уваги присвячено становищу села в 1930-ті роки, зокрема, наслідкам масової колективізації в Україні. Показано грабіжницький характер політики радянської держави по відношенню до українського села, зроблено висновок: колективізація відкинула наше село далеко назад, негативно відбилася на його культурному розвитку.

Проблемі культури України присвячені дослідження П.Голубенка і Д.Солов’я Голубенко П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. – Нью-Йорк – Париж, 1987. – 445 с.; Соловей Д. Українська наука в колоніальних путах. , Видавництво Пролог, 1963. – 143 с.. Книга П.Голубенка фундаментальна за набором досліджуваних проблем і навіть за обсягом. Однак автор торкається теми сільської культури в різні періоди радянської доби лише побіжно. Д.Соловей доказує упослідженість в розвитку української культури, зокрема науки, в період панування в Україні радянської системи. Левова пайка фінансування йшла в Росію, видання в основній масі були російськомовними. Багато уваги становищу сільського населення УРСР в складі Радянського Союзу присвятив у своїй книзі М.Прокоп Прокоп М. Україна і українська політика Москви. – Сучасність, 1983. – 154 с.. Автор показував причини згортання українізації в УРСР, негативні наслідки цього для розвитку культури села.

Окремі аспекти розвитку української культури 1930-х рр. відображені в праці С.Яременка та В.Ревуцького Яременко С., Ревуцький В. Нариси з історії української культури. – Едмонтон, 1984. – 183 с.. Однак дослідники (що традиційно для науковців діаспори) більше уваги приділили розвитку літератури в УРСР у 30-х рр. ХХ ст., висвітлили нищення українських письменників, поступове витіснення української мови російською. Водночас мало уваги звертається на розвиток освіти, зовсім не розкриті проблеми культосвітньої роботи.

Важливим дослідженням є монографія Г.Костюка Костюк Г. Сталінізм в Україні. – К., 1995. – 504 с.. У ній автор переконливо доказував, що сталінізм в Україні був режимом репресій і терору. За переконанням автора, радянський режим в УРСР був війною більшовицької держави з народом, в результаті якої значно потерпіла сільська культура. У праці С.Підгайного Підгайний С. Українська інтелегенція на Соловках. , Видавництво Пролог, 1947. – 89 с. містився цінний матеріал про репресії серед української інтелігенції, в тому числі спеціалістів сільського господарства, письменників, науковців, вчителів. Однак в наш час вона цілком застаріла.

Дослідження зарубіжних авторів кваліфікувались радянськими істориками як “буржуазні”, їх потрібно було обов’язково розвінчувати в кожному історичному дослідженні. Однак здобутків зарубіжної історіографії не можна ігнорувати.

Найбільше зробив для вивчення історії українського села наприкінці 20-х – у 30-ті рр. ХХ ст. американський дослідник Р.Конквест Конквест Р. Жнива скорботи. – К., 1993. – 378 с.; Конквест Р. Великий терор. – К., 1993. – 384 с.. У своїх дослідженнях він багато уваги приділив розвитку освіти на селі в часи колективізації та голодомору, становищу сільських спеціалістів – вчителів, агрономів, голів колгоспів.