СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
НАЗАРЕНКО НЕЛЯ В’ЯЧЕСЛАВІВНА
УДК 78.01
БУДЕННО-МУЗИЧНА СВІДОМІСТЬ
ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ
Спеціальність 09.00.08 – естетика
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Луганськ – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля на кафедрі світової філософії та естетики.
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Суханцева Вікторія Костянтинівна,
Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля,
професор, завідувач кафедри світової філософії та естетики
Офіційні опоненти: доктор філософських наук Рябініна Олена Володимирівна,
Університет цивільного захисту МНС України,
професор кафедри соціальних і гуманітарних дисциплін
кандидат філософських наук Капічіна Олена Олексіївна,
Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля,
доцент кафедри світової філософії та естетики
Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України,
відділ філософії культури, етики та естетики, м. Київ
Захист відбудеться 21.09.2006 р. о 11-30 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 29.051.05 в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20 а.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20 а.
Автореферат розісланий 19.08.2006 р.
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради В.Д. Ісаєв
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Проблема людської буденності набуває особливої гостроти в умовах зростання відчуження індивіда від власної антропогенної сутності. У сучасній соціокультурі, з одного боку, піддаються сумніву смисложиттєві та смислозмістовні структури самого буття. З іншого, філософська свідомість практично відмовляється від найвищої рефлексії, яка протягом усієї історії була для неї атрибутивно властива, і робить культуру предметом іронії в постмодерністських практиках. Друга половина ХХ ст. і ХХІ ст., що настало, є, по суті, „втечею від метафізики”, трансцендентальних основ особистості в напрямку осмислення будь-яких проявів людської діяльності як безкінечного відкритого й регламентованого тільки самим собою тексту.
В умовах всезагальної семіотизації опиняється й естетика: її традиційне смислове поле, як і усталена категоріальність, не передбачає аналітики віртуальних просторів комерційної гіпертекстуальності, безперервного потоку аудіовізуальних впливів соціуму на одиничну психіку. Більше того, дослідження художніх практик, у яких фундаментальні поняття твору й образу витіснено поняттями речі й об’єкта, з позицій класичних естетичних парадигм стають практично неможливими.
Ситуація, що склалася, виявилась цілковито особливою для музики, функціонування якої в сучасній соціокультурі концентрує в собі всі фундаментальні атрибути й протиріччя й власне соціокультурного простору, і наявного в ньому індивіда. Указана обставина пояснюється низкою причин.
По-перше, з огляду на свою видову специфіку музика має потужний екзистенціальний потенціал, у зв’язку з чим її вплив на емоційно-психологічні структури особистості здійснюється найбільш органічно. По-друге, саме музика посідає провідне місце в зростаючій щільності інформаційного середовища, вона в прямому розумінні пронизує й стискає всесвітній простір електронних комунікацій. По-третє, вплив музичного потоку, який у сучасній ситуації постійно супроводжує індивіда й не потребує особливих умов концертного залу або специфічно організованої художньої ситуації, здійснюється найбільш безпосередньо.
До цього слід додати, що всередині самої музичної культури утворилась зростаюча дискретність опус-музики (професійної авторської композиції) і поп-музики (музичного кліпу, шлягеру, хіту, які функціонують у сфері масової культури). Опус-музика, націлена на постійне оновлення музичної мови, стає все більш елітарною й тому звертається до вузького кола професіоналів. Поп-музика ж, навпаки, пронизує собою всі рівні соціуму, якому встановлює естетичні стандарти й кліше не тільки суто музичного, а й будь-якого сприйняття.
Усе сказане дозволяє констатувати, що музика переміщується в людську буденність і сама стає нею. І цей процес зовсім не є самоочевидним, таким, що підлягає однозначно негативній оцінці, навпаки, він вимагає самостійного розгляду й виявлення, а саме філософсько-естетичного аналізу, який дозволяє визначити його глибинні основи й структури. По суті, йдеться про самостійну сферу естетичної свідомості, яка визначається як буденно-музична свідомість і в цій якості виступає у вигляді самоцінного феномена.
Проблема буденно-музичної свідомості примушує шукати відповідь на низку запитань, актуальних для теоретичної естетики, а саме: що є естетична цінність в умовах ПОСТ-культури; яких модифікацій зазнає художній твір і що нині становить собою його образна структура; чи становить собою людська буденність сферу естетичної негації або ж за нею продовжують стояти метафізичні глибини. Усе вказане – галузь подальших досліджень, що й підтверджує актуальність обраної теми.
Ступінь наукової розробленості проблеми. У вітчизняній естетиці відсутнє спеціальне теоретичне дослідження буденно-музичної свідомості. Це пояснюється, насамперед, тим, що вказаний тип свідомості відрізняється від традиційних естетичних цінностей, які функціонують у культурі. Окрім цього, проблема буденно-музичної свідомості перебуває на стику дослідницьких полів естетики й філософії музики, яка далеко не вичерпана й не має чітких теоретичних контурів, тоді як музична практика все наполегливіше свідчить про зростаючу актуальність низки проблем.
Принципове значення для здійснення дослідження буденно-музичної свідомості мала філософсько-естетична концепція В.Суханцевої, у якій музику представлено як особливий вимір людського буття, що припускає у своїй структурі й рівні буденності. У дисертації також застосовано теорію ритмо-інтонаційного комплексу, розроблену В.Суханцевою, на основі якої пояснюється специфіка музичного континууму та його темпоральних характеристик.
Розглядаючи онтологічний статус буденно-музичної свідомості як особливої структури „присутності-у-світі”, ми враховуємо дослідницьку позицію О.Рябініної, яка обґрунтувала теорію музичної події як естетичного феномена.
Слід особливо підкреслити, що процедура дослідження багато в чому була обумовлена проблемним полем феноменологічної естетики, особливо протистоянням ідей у роботах М.Дюффрена, С.Лангер, з одного боку; з іншого – концепцією Р.Інгардена, яка відійшла від суто психологічної інтерпретації буття музики в цілому й музичного сприйняття зокрема.
Ідея субстанціоналізації „музичного об’єкта”, функціонування музичного твору як особливого випадку відчуження, висунута Т.Адорно, дозволила окреслити контури музичної буденності, яка виникла в сучасній соціокультурі й визначила напрями розвитку масової музичної свідомості. У цьому ж руслі зростання відчуження музичного процесу й уречевлення музичного образу в ситуації маскультури представлено й концепцію Т.Чередниченко, де вперше в науковій літературі методично й термінологічно обґрунтовано опозицію опус- і поп-музики, яка склалась наприкінці ХХ ст.
Для розгляду буденно-музичної свідомості як специфічної форми інобуття естетичного, обумовленої, у свою чергу, специфікою соціокультури, було обрано концепцію В.Бичкова, в якій сучасна культура інтерпретується як ПОСТ-культура й пропонується низка її атрибутивних властивостей. ПОСТ-культурна ситуація, яка стимулює домінування музичної буденності в структурах музичної свідомості, породжує відповідні механізми символізації, розгляду яких присвячено розділ дисертації. Осмислення проблеми символу базувалось на роботах М.Арановського, М. Бонфельда, О.Лосєва, М.Мамардашвілі, В.Медушевського.
Аналіз буденно-музичної свідомості в контексті темпоральної проблематики спирався на ідеї М.Аркадьєва, Р.Інгардена, О. Лосєва, Є.Назайкінського, В.Суханцевої.
Крім того, у зв’язку з широким тематизмом дослідження, який зачіпає різноманітні рівні загальноестетичної проблематики, залучались роботи О.Воєводіна, Т.Домбровської, В.Личковаха, Л.Левчук, С.Уланової, Р.Шульги.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках комплексної науково-дослідної програми кафедри світової філософії та естетики Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.
Мета дослідження полягає в обґрунтуванні феномена буденно-музичної свідомості як самостійної сфери буття естетичного й передбачає розв’язання таких завдань дослідження:
- проаналізувати проблему людської буденності у філософсько-естетичній літературі ХХ століття;
- визначити межі функціонування буденно-музичної свідомості у сфері сучасної соціокультури;
- виявити онтологічний статус буденно-музичної свідомості як особливої форми інобуття естетичного;
- розкрити специфіку символізуючої активності буденно-музичної свідомості;
- обґрунтувати процедуру темпорального розгортання буденно-музичної свідомості.
Об’єкт дослідження – музична свідомість як естетичний феномен.
Предмет дослідження – буденно-музична свідомість як самостійна сфера буття (інобуття) естетичного.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Для розробки концепції дослідження найбільш значними стали основні положення фундаментальної онтології й екзистенціальної аналітики М.Гайдеґґера, досвід феноменології й феноменологічної естетики в дослідженнях проблеми свідомості. При осмисленні проблеми символу як особливо актуальні враховувались ідеї О.Лосєва й М.Мамардашвілі. У руслі подальшого розвитку ідей музичної естетики й філософії музики брались до уваги концепції О.Рябініної, В.Суханцевої, Т.Чередниченко.
Методи дослідження обумовлені необхідністю міждисциплінарного підходу до проблеми, що реалізовано в діалектичній інтеграції феноменологічного, герменевтичного й екзистенціального методів з урахуванням узагальнених положень загальноестетичного й музикознавчого теоретичного простору.
Наукова новизна дослідження. Уперше в українській естетиці здійснено концептуальне дослідження буденно-музичної свідомості, яка визначається як репрезентативний аспект функціонування людської буденності й розгортається як багатомірна естетизована модель присутності-у-світі. Результати дослідження розкрито в положеннях, що виносяться на захист:–
показано, що буденність людського існування є повноправною сферою буття у світі й звідси обґрунтовано підлягає філософсько-естетичному осмисленню. Виявлено також соціокультурну обумовленість буденно-музичної свідомості в єдності її до-, поза- й контр-культурних проявів на рівні внутрішньокультурного буття.–
розкрито процедуру функціонування буденно-музичної свідомості як специфічного медіатора соціокультурного буття, що представляє її дослідження актуальним при аналізі еволюції субкультурних утворень у самостійні структури культурної реальності, наприклад, у випадку становлення буттєвого модусу реальності віртуальної;–
досліджено сутність буденно-музичної свідомості в умовах посткультурної присутності-у-світі, коли піддаються мутації архетипічні й екзистенціальні характеристики музичного сприйняття, а звідси останнє виступає, у свою чергу, сферою інобуття естетичного;–
обґрунтовано естетичний принцип розгортання буденно-музичної свідомості як знакової спільності, семантичного „музичного поля”, яке з огляду на свою антропоморфність створює передумови для виникнення ситуації „потенційного символу”. У цьому зв’язку буденно-музична свідомість має символізуючу активність, але не сягає рівня символу-синтезу;–
виявлено характеристики буденно-музичної свідомості як форми темпоральності, в основі якої лежить ритмо-часове відчування, що забезпечує первісну можливість диференціації звукового потоку, який сприймається. При цьому буденно-музична свідомість виступає у вигляді темпорально-психологічного виміру, у якому продукується досвід темпоральності, що еволюціонує в культурі.
Теоретичне й практичне значення дослідження визначається тим, що сформульовані в ньому положення про природу буденно-музичної свідомості перебувають на перетині проблемних полів музичної естетики, філософії музики в їхніх зв’язках з феноменологічним, герменевтичним, філософсько-культурологічним підходами сучасного філософського дискурсу. Звідси основні результати роботи можуть бути використані в теоретичних курсах естетики, музичної естетики, теорії й історії культури, а також у курсі „Модернізм і постмодернізм”. Матеріали дисертації сприятимуть осмисленню сучасної масової культури та її найбільш активної сфери – поп-музики.
Апробація результатів дослідження. Ідеї дисертації доповідались її авторкою на теоретичних семінарах кафедри світової філософії та естетики Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, кафедри теорії, історії музики та інструментальної підготовки Інституту культури і мистецтв Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, щорічних науково-практичних конференціях ЛНПУ „Дні науки” (1998 – 2006 рр.). Основні положення дисертаційного дослідження було апробовано в лекційному курсі „Музична естетика” в Інституті культури і мистецтв ЛНПУ (2003 – 2005 рр.).
Положення дисертації апробовано на 4 наукових конференціях: Всеукраїнська науково-практична конференція „Художня культура в системі вищої освіти” (Луганськ, 1999), Міжнародна науково-практична конференція „Музична культура в системі освіти” (Луганськ, 2000), Міжвузівська науково-практична конференція „Сучасні проблеми художньої освіти та естетичного виховання молоді” (Луганськ, 2005), Міжнародна науково-практична конференція „Ціннісні пріоритети освіти ХХІ століття в контексті міжкультурних контактів” (Луганськ, 2006).
Результати роботи викладено в 7 публікаціях.
Структура дисертації. Робота складається із вступу, 4 розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел з 233 найменувань. Повний обсяг дисертації – 157 сторінок (140 сторінок – основна частина).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, виявлено ступінь її наукової розробленості, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, окреслено теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, відображено апробацію результатів дослідження.
У першому розділі – „Проблема буденного у філософсько-естетичній літературі ХХ століття” – проаналізовано сучасні напрями філософсько-естетичної думки, які найбільш чітко визначили методологічні позиції в обґрунтуванні концепції буденності.
Особливу увагу приділено фундаментальній онтології М.Гайдеґґера й французькому екзистенціалізму (концепції Ж.-П.Сартра, А.Камю), підкреслено полемічність поглядів на сутність людської буденності в цих філософських напрямах. В інтерпретації Буття на рівні „тут-буття” (Dasein) Гайдеґґер поєднує в єдине ціле екзистенціальність людської буденності й глибини Буття як гранично наявного сутнього. На відміну від Гайдеґґера, французький екзистенціалізм трактує буденність як опозицію Буттю: у Сартра вона є Ніщо, у Камю виступає як бунт. У роботі відзначається, що вказана полеміка у філософській класиці ХХ ст. визначає проблему буденності як одну з найбільш репрезентативних, яка набуває ще більшої актуальності в умовах розвитку сучасних ЗМІ.
Досліджуючи темпоральну специфіку буденної свідомості, дисертантка відзначає, що цій свідомості властива чисто фонова процедура сприйняття. Звідси її характеристиками є: хаотичність і нерефлективний характер; суцільність теперішнього; атемпоральність. Указані характеристики визначають буденну свідомість як повну негативність. Але екзистенціальна сутність особистості не зводиться до сфери раціо, тому буття-у-світі найбільш активно здійснюється у сфері буденності. Отже, буденну свідомість можна визначити як атрибутивну умову буття-у-світі, яка потенційно забезпечує можливість рефлексії.
Така інтерпретація дозволила висунути проблему естетичної значимості буденної свідомості. Розглядаючи природу естетичного переживання, авторка відзначає, що в його основі лежить людська чуттєвість. Але чуттєве переживання є екзистенціальне розгортання буття-у-світі. На це вказують М.Гайдеґґер у понятті Dasein, П.Рікер у герменевтиці „я є”, Е.Гуссерль в ідеї „життєвого світу”, М.Мерло-Понті в теорії „феноменального тіла”. Естетична цінність, як і будь-який естетичний акт, також має чуттєву природу, яка обумовлює перебування цього феномена в екзистенціальному просторі й не дозволяє інтерпретувати його як цілком раціональну процедуру. Звідси, дисертантка визначає, що буденність, узята в контексті буденної свідомості, може виступати як простір естетичної чуттєвості, який актуально розгортається й має потенційність становлення естетичної цінності.
У дисертації аналізується специфічна мова людської буденності. Доводиться, що глибинні рівні цієї мови спираються на архетипічні структури чуттєвості, які породили певні виражальні комплекси, що згодом перетворилися на уніфіковані кліше культури, якими спонтанно й невідрефлектовано оперує буденність. Визначається, що саме завдяки їм буденність є відкритим комунікативним простором, який має не тільки смислову, але й естетичну цінність.
У роботі акцентується увагу на тому, що особливий статус у становленні семантики має інтонація, яка є звуковим простором функціонування екзистенціалів. Наголошується, що інтонація, яка лежить в основі всіх видів мовленнєвої комунікації, обумовила й величезний простір буття музичної культури. Звідси особлива увага приділяється феномену музичної інтонації. Розглядаючи її як екзистенціальну цілісність, авторка відходить від крайніх поглядів на специфіку музичної інтонації, які або інтерпретують її як царство платонівських ейдосів (В.Віора), або пояснюють безпосередніми процесами відображення дійсності (Т.Адорно, Б.Асаф’єв). Доводиться, що в структурі музичної інтонації перебувають ейдоси, смислова наповненість яких сягає глибин родової сутності людини. Саме екзистенціальна сутність ейдосів музичної інтонації пояснює „надпроникність” музики в структури життєдіяльності й обумовлює функціонування буденно-музичної свідомості, з огляду на що музика в просторі сучасних ЗМІ посідає таке значне місце.
Досліджуючи проблему буденно-музичної свідомості, дисертантка відзначає, що ця свідомість має атрибутику, притаманну в цілому людській буденності, а також складність музичної специфіки. Простір музики виступає для неї як музичний фон: вона не розрізняє його внутрішньотемпоральної структури, а лише несвідомо реагує на найпростіші метро-ритмічні періоди. Спираючись на теорію випереджального відображення П.Анохіна, авторка пояснює це здатністю психіки реагувати на періодично повторювані структури й, таким чином, адаптуватися до умов зовнішнього середовища.
У дисертації акцентується увага на зміні структури реальності, що, у свою чергу, обумовлює радикальні трансформації у сфері свідомості. Авторка пов’язує цю проблему з появою віртуальної реальності, де свідомість повноцінно функціонує, не відволікаючись на вплив матеріального світу, і отримує емоційне насичення, яке перевищує будь-які емоційні реакції. Специфіка перебування свідомості у сфері віртуальної реальності призводить до радикальних змін в основі пізнання, завдяки яким мислення у віртуальному світі заміщується переживанням. Звідси функціонування у віртуальній реальності зміщується у сферу буденної свідомості. Але буденна й, зокрема, буденно-музична свідомість також впливає на появу новоутворень у системі реальності. Ґрунтуючись на концепції соціології музики Т.Адорно, дисертантка відзначає, що масова музика, організовувана й керована індустрією масової культури, є ідеологією, яка сильніша, ніж інші ідеологічні впливи, оскільки спрямована у сферу несвідомого. Саме вона привчила буденну свідомість перебувати в стані, який не зобов’язує до рефлексії, і ще до появи віртуальної реальності сприяла непомітному входженню особистості в структури зміненої реальності.
У другому розділі – „Буденно-музична свідомість як реальність та інобуття естетичного” – досліджується проблема буденно-музичної свідомості в діалектиці генезису, сутності й процесу функціонування, а також виявляються й аналізуються естетичні структури вказаної свідомості.
У дисертації відзначається, що буденно-музична свідомість, функціонуючи в соціокультурі, зазнає на собі її впливу й, у свою чергу, впливає на неї. У цьому зв’язку особлива увага приділяється аналізу специфіки сучасної соціокультури.
Для характеристики сучасної культури дисертантка використовує поняття „ПОСТ-культура”, розроблене в концепції В.Бичкова. Аналіз теоретико-методологічних основ ПОСТ-культури ґрунтується на роботах представників філософії постмодернізму Ж.Дерріди, Ж.Лакана, Д.Дельоза, Ф.Гваттарі. Спираючись на інтерпретацію культури в концептах постмодернізму як привід для іронії, авторка доводить, що посткультурна свідомість, налаштована на подібне сприйняття культури, заздалегідь є свідомість, яка не рефлектує. З огляду на це ПОСТ-культура втрачає можливість структурації на елітарну й масову, вона є, по суті, масовою культурою. Масова культура, у якій, за визначенням авторитетних сучасних естетиків (В.Бичков, Н.Маньковська), естетизується сфера безобразного, представлена світом подібностей (симулякрів). Але цей світ є реальність, він функціонує в культурі, і за його законами живе й задовольняє свої культурні потреби буденна свідомість.
У дисертації зосереджується увага на міфологічних структурах буденної свідомості й доводиться, що міфологічне начало в ній представлене музично. Музика в буденній свідомості постає джерелом постійно наявного універсального ритму, який знімає її часову спрямованість шляхом циклічного обертання тих самих метричних фігурацій. Це властиво й ставленню до часу в міфологічній свідомості, якій атрибутивно притаманні циклічні моделі часу, що не привносять у свідомість якісних змін. Звідси, музика, за рахунок створення буденною свідомістю під час сприйняття самоцінного ритмічного середовища, допомагає індивідові здійснити „втечу від часу” в сучасному соціумі, тобто виступає своєрідним амортизатором соціальної динаміки.
Особлива увага в дисертації приділяється дослідженню діалектики часу й ритму в буденно-музичній свідомості. Спираючись на концепцію соціології музики Т.Адорно, де відзначається, що в масовій музиці переважає жорстка метрична схема на шкоду її ритмічній організації, авторка, слідом за Адорно, визначає це як ідеологему, яка відтворює світогляд самої ПОСТ-культури. Мутація метричного начала в художньому процесі є ознакою перетворення вказаного процесу з цілісності на хаос. Однак хаос легітимний у філософії постмодерну, більше того, цей хаос має структуру. У музиці іманентно наявний метр, відторгнений від часової цілісності, є структурований хаос, який нічого не впорядковує, крім самого себе. Споживання буденною свідомістю метрично оформленого звукового потоку свідчить про її специфічну сублімацію. Музичне сприйняття в цьому випадку перетворюється в рефлекторну реакцію на певний звуковий подразник, і особистість опиняється в ситуації позаперебування: музичних подій для неї не існує, як не існує і їх переживання.
Дисертантка, виявляючи й досліджуючи естетичні структури буденно-музичної свідомості, акцентує увагу на тому, що естетичному не дозволяють зникнути генезисні структури особистості, які лежать в основі цієї свідомості. У музиці, сутнісні рівні якої сягають глибин становлення психіки, завжди відчуваються архаїчні шари родової чуттєвості – архетипи, які закріплені в історії соціальної комунікації й згодом функціонують у сфері несвідомого. Звідси музика становить собою універсальну мову, її функціонування в соціумі є необхідним, а в ситуації ПОСТ-культури вона виступає одним з небагатьох стійких утворень, які утримують свідомість, що розхитується. З огляду на це буденно-музична свідомість не може бути виведена з поля естетичного, але, визначає авторка, естетичне дане для цієї свідомості як інобуття. У стадії „пост”, коли інобуттям для індивіда стає сама буденність, у якій він несвідомо перебуває, художнє середовище (звукова сфера) сприймається ним як ілюзія родової реальності. Тому проблема стосується виведення буденно-музичної свідомості не з естетичного простору, а з поля буття. У ситуації, де інобуттям виступає реальність, присутність-у-світі обертається чистою присутністю. Музичний же фон естетизує середовище мешкання, надає йому реальності. Звідси буденно-музична свідомість виступає найбільш стійкою структурою ПОСТ-культури, яка виконує функції психологічного захисту за допомогою звукової деформації психіки.
Специфіку інобуття естетичного дисертантка розглядає, спираючись на роботи Ж.Бодрійара, де сучасний світ характеризується як світ „після оргії”, якому притаманні стани гіперреального й трансестетичного. Трансестетична реальність, стимулюючи безперервне клонування симулякрів, обумовлює специфіку функціонування буденної свідомості, яка, вільно переміщаючись у просторі подібностей, скрізь наштовхується на пізнавані символи, що не потребують розпредмечування. Іншими словами, вона перебуває під впливом естетичного „фону” комунікативно-інформаційного середовища, у якому, у свою чергу, домінують музичні впливи. У цьому зв’язку дисертантка розглядає проблему естетичного коду, власне музичної мови, що циркулює в естетичному просторі буденної свідомості, звертаючи увагу на особливості ритмо-інтонації, яка лежить в основі музичного тематизму. Досліджуючи явище „шлягеру”, авторка відзначає примітивність, „безликість” музичної інтонації, що, на її думку, свідчить про мутацію основних засобів музичної виразності, а музичний тематизм дає підстави назвати, слідом за Бодрійаром, трансінтонаційним.
У дисертації акцентується увага на складності структури буденно-музичної свідомості, оскільки вона взаємодіє не тільки зі зразками масової культури, але й з академічними творами. Авторка звертає увагу на те, що, з одного боку, „шлягеризації” підлягають твори класичної культури, оброблені згідно з канонами кітчу. З іншого боку, у буденності функціонують відомі класичні твори, у яких текст не піддається змінам, але настільки сильно зміщується контекст, що для масового сприйняття це вже інший текст, який існує за іманентними законами або за законами інобуття естетичного. Таким чином, у буденній свідомості відбувається або „зниження” художньо-естетичної цінності, або її мутація. Але трансформація традиційної естетичної цінності тягне за собою зникнення критерію й ідеалу, що призводить до маргіналізації естетичного, яка, у свою чергу, означає непередбачуваність по відношенню до глибинних екзистенціальних структур, тобто, власне особистісного начала.
У третьому розділі – „Буденно-музична свідомість: символ і символізація” – досліджується буденно-музична свідомість як специфічна знакова спільність, яка має символізуючі потенції, але не досягає рівня символу.
У дисертації відзначається, що в галузі буденно-музичної свідомості відбувається трансформація не тільки традиційних атрибутів музичного процесу – змісту, образу й т. ін., але й основних способів музичної комунікації – знака й символу.
Дисертантка акцентує увагу на тому, що буденно-музична свідомість, яка постійно перебуває у звуковому просторі, здатна лише до фрагментарного сприйняття музичної інформації, яка зазвичай деперсоналізована. Ці фрагменти набувають специфічного зв’язку не за законами музичної логіки, а за законами свідомості, яка їх сприймає і, таким чином, частково втрачають суто музичну специфіку. Звідси авторка припускає, що в процесі сприйняття буденно-музична свідомість оперує лише музичними знаками. Але музичний знак не потребує пояснень під час сприйняття, оскільки в ньому, по-перше, містяться генезисні архетипічні утворення; по-друге, концентрується позавербальний характер музичної процедури. Таким чином, музична інформація в буденній свідомості піддається процедурі символізації, хоча й не досягає якості власне музичного символу.
Дисертантка визначає, що в основі музичного знака лежить інтонація, яка, маючи часові й просторові характеристики, становить собою одиницю музичного континууму. Функціонування інтонації у сфері буденно-музичної свідомості дозволяє припустити, що й ця свідомість має континуальність. Звертаючись до концепції М.Дюффрена, який вводить поняття „музичне поле”, але заперечує його існування поза рамками музичного твору, авторка підкреслює, що для буденно-музичної свідомості, яка перебуває в просторі гранично насиченого звукового середовища, існує саме „музичне поле”, а не музичний твір. Постійно перебуваючи в цьому полі, вона рефлекторно навчається сприймати й транслювати певні музичні коди – масові звукообразні кліше, на які перетворились музичні відкриття минулого, що втратили свій контекст і стали технічним прийомом. Звідси, визначає дисертантка, буденно-музична свідомість функціонує не на рівні твору, а на рівні тексту. Але, маючи в основі семантичні одиниці інтонації, вказана свідомість з необхідністю є континуальною, хоча ця континуальність іншого типу, вона не досягає рівня художнього узагальнення, а постає як спонтанний чуттєвий потік.
У роботі звертається увага на те, що буденно-музична свідомість, як і у випадку із символізацією, відтворює подієвість, не досягаючи рівня музичної події. Але це не суперечить погляду на сутність події в концептах постмодернізму, де подія інтерпретується як історично нейтральна й така, що не передбачає зацікавленості суб’єкта. Це властиве й указаній свідомості, яка відтворює „сліди” подій, не рефлектуючи їх. У цій ситуації елімінується реальність, дана як символічне буття, виражене в музичному стилі, і сферою функціонування буденно-музичної свідомості виступає сфера того, що означає. Іншими словами, вона залишається в галузі вторинного „музичного дискурсу”, або пастишу (термін Т.Адорно). Однак реальність цій свідомості замінює контекст, який має позамузичну причинність, причому онтологічного порядку. По суті, буденно-музична свідомість є сфера музичного як фундаментального рівня людської чуттєвості, яка дана індивідові апріорі й ніколи не піднімається до рівня музики. Тому цей тип свідомості функціонує в рамках тексту й знаку, а не символу й твору.
Дисертантка акцентує увагу на тому, що буденно-музична свідомість не досягає стану темпоральності, але створює для нього передумови на рівні континуальності. В основі континуальності як буттєвого явища лежить універсальний принцип ритмічної організації подій – від біологічних до соціокультурних, у якому акцентуються метричні сутності. Завдяки їм здійснюється принцип метризації навколишнього середовища, тобто приведення його в антроповідповідний стан. Звідси буденно-музична свідомість у своїх метро-ритмічних проявах виступає як підсвідомий спосіб подолання відчуження й слугує психофізіологічним захистом від зростаючого протистояння суб’єкта й дійсності.
У дисертації відзначається, що оскільки буденно-музична свідомість, як і будь-який інший прояв людського буття, не може бути ізольована від культурного буття, тому по відношенню до культури вона також слугує можливістю сприйняття й розшифровки культурних кодів. Спираючись на положення Ю.Лотмана про домінування окремої семіотичної системи, принципи якої проникають у культуру й визначають її орієнтацію, авторка акцентує увагу на тому, що поп-культура як окрема семіотична система висунулась на перший план культурного буття й стала фоном, який диктує умови сприйняття інших культурних явищ. Але культура не може існувати й розвиватися без внутрішніх протиріч, вона завжди несе в собі „своє-інше”. З цього погляду існування буденно-музичної свідомості необхідне, вона є повноправним іншим музичної культури й не може розглядатися як неповноцінна.
Дисертантка, ґрунтуючись на роботах Т.Чередниченко, розглядає критерії художнього статусу творів музичного мистецтва. У роботі відзначається, що в професійній музиці ХХ століття розмивається критерій концептуальності, оскільки музика більше не оперує культурними смислами: у кожному творі створюється власні музична мова й принципи формотворення. Сучасний опус професійної музики є, у повному розумінні, знакова система, що ґрунтується не на інтонації, а на цілих комплексах синкретичних впливів, які не здатен розшифрувати непідготовлений слухач. Тому він задовольняє свої культурні потреби там, де функціонують традиційні інтонаційно-знакові системи – у сфері поп-культури. У цьому зв’язку авторка фіксує увагу на специфічному стані культури, у якому не просто присутня сфера масової культури, а який є масоподібним у цілому. Спираючись на думку Т.Чередниченко про сучасну культуру як „бренд-культуру”, вона відзначає, що вказана культура продукує безкінечні смисли, які є тільки бренди й знаки, оскільки не сягають рівня символу. Але музика, навіть такого рівня, не може втратити метафізичної глибини, первісно властивої їй. Тому буденно-музична свідомість у своїх глибинах архаїчна, вона несе в собі метафізичні й трансцендентні витоки, які можна перетворити на товар, але не можна знищити, оскільки тоді знищенню підлягає антропологічна сутність людини. Звідси символізація у сфері буденно-музичної свідомості, хоча й не досягає рівня символу, однак створює його потенційну можливість і, таким чином, на доступному рівні возз’єднує індивіда з його власною сутністю.
У четвертому розділі – „Ритмо-часова специфіка буденно-музичної свідомості” – здійснюється аналіз часової проблематики буденно-музичної свідомості.
Ґрунтуючись на теорії ритмо-інтонаційного комплексу В.Суханцевої, дисертантка відзначає, що буденно-музична свідомість має прамузичний генезис, де склалися інтонації-архетипи, що виражають певні протосмисли чуттєвого сприйняття, алгоритмом яких виступає ритм. Ці ритмо-інтонації, які забезпечували ритмочасове відчування в праісторичний період, сприяють також диференціації музичного потоку й у буденно-музичній свідомості. Але для музичного мовлення архаїчного періоду характерна ритмічна свобода, не обмежена стійкою метрикою. Сучасній же буденно-музичній свідомості, незважаючи на постійну потребу в ритмізованому середовищі, притаманне тяжіння до жорсткої метро-формули. Порушення діалектики всередині метро-ритмічної сфери на користь метра пояснюється, насамперед, тим, що метр, на відміну від ритму, суб’єктивного й індивідуального, передбачає уніфікацію чуттєвості, що є більш комфортним для цього типу свідомості. Але ритм не зникає цілком з буденно-музичної свідомості, він залишається, як „слід часу”, який суб’єктивує хаотичність суцільного часу й, таким чином, забезпечує індивідові присутність у бутті.
Спираючись на характеристику атрибутивних властивостей часу в музичній культурі, дану В.Суханцевою, дисертантка відзначає, що буденно-музична свідомість має ознаки антиентропійності, властивої людській діяльності як такій, хоча вони реалізуються в ній стихійно й інтуїтивно. Антиентропійність проявляється в цій ситуації як соціальний феномен, що сприяє подоланню ентропійних процесів соціального середовища, його інформаційних впливів, утримуючи індивіда в рамках особистісного поля. Буденно-музична свідомість має конструктивні елементи на рівні антиентропійності. Музика, справляючи конструктивний вплив на буденну свідомість, надає розміреності хаотичному інформаційному середовищу, у яке вона занурена, що сприяє одночасно утвердженню індивіда в цьому середовищі й відчуженню від нього. Звідси буденно-музична свідомість виступає захисним бар’єром в умовах соціуму, який дано індивідові як своєрідний хаосмос. Антиентропійна здатність буденно-музичної свідомості надає їй елементи темпоральності. Маючи в основі універсальні властивості ритму, вона утримує на архетипічному рівні життєвий світ індивіда, тобто захищає його цілісність.
У роботі акцентується увага на тому, що буденно-музична свідомість, маючи в основі ритмічне начало, яке формує чуттєвість й естетизує її, може бути представлена як специфічний психологічний вимір, де накопичується естетичний досвід спілкування з часом, його сприйняття не як чистої плинності, а саме як темпоральності. Дисертантка відзначає, що саме ритм перетворює часовість на темпоральність. Він надає культурі циклічності, закономірності, вираження. Звідси й буденно-музична свідомість, яка функціонує в культурі, також втягується в процедури культурного самовираження й накопичує, таким чином, досвід темпоральності.
У дисертації відзначається, що генетична вкоріненість досвіду темпоральності в архетипічних шарах є незмінною, однак його соціокультурні рівні зазнають принципових змін. Особливо це проявляється в ситуації ПОСТ-культури й некласичної естетики. З лексикону некласичної естетики зникають поняття „мистецтво” і „твір мистецтва”, їх замінюють „арт-практики” й „артефакти”. Арт-практики становлять собою вже не ідеальний образний простір, а специфічне предметне середовище, де артефакти функціонують самостійно, як речі для споживання. На відміну від попереднього досвіду темпоральності, який передбачав рефлектування модусів часу, що забезпечувало зв’язок часів в історії, для арт-практик існує тільки теперішнє, яке для зручності ритмічно організоване й структуроване. Одиницею виміру цієї організації, завдяки якій буденно-музична свідомість не перебуває в аморфному стані, є шлягер. Метро-ритмічна організація шлягеру має особливе значення, вона є основою конструкції, яка дозволяє буденно-музичній свідомості диференціювати суцільне теперішнє й, таким чином, здійснювати музичну комунікацію в умовах сучасної соціокультури.
У результаті проведеного аналізу пропонуються висновки, які висвітлюють в узагальненому вигляді основні теоретичні позиції дослідження.
1. Буденність людського існування має багатомодусні характеристики, серед яких найбільш репрезентативною в естетичному плані постає буденно-музична свідомість. У цьому зв’язку вона є предметом самоцінного дослідження з позицій естетики й філософії музики. У генезисних же основах буденно-музичної свідомості перебувають інтонаційно-семантичні сутності культури, які сягають глибин екзистенціальної сутності людини.
2. Найбільш суперечливо буденно-музична свідомість проявляє себе в умовах ПОСТ-культури, виступаючи своєрідним простором інобуття естетичного. При цьому буденно-музична свідомість, з одного боку, концентрує темпоральні характеристики посткультурного буття-у-світі, з іншого – тяжіє до жорсткої метризації, яка обумовлює циклічний характер буденного сприйняття. У сфері буденно-музичної свідомості відбувається діалектика ціннісних проявів особистості, яка одночасно тяжіє до відтворення традиційних музичних цінностей і постійно скидає їх під впливом музичних кліше сучасного інформаційного простору.
3. Буденно-музична свідомість підкорена закономірностям музичної мови й функціонує на основі семантичних одиниць інтонації. Звідси вона може бути представлена як специфічна знакова спільність, яка має процесуальність і континуальність. Буденно-музична свідомість є „музичним полем” у якому не передбачається досягнення цілісності й завершеності процедури сприйняття. У цьому зв’язку буденно-музична свідомість має властивості „потенційного символу”, але не здатна реалізуватись на рівні символу-синтезу.
4. Буденно-музична свідомість виступає як сфера реалізації „досвіду темпоральності”, що постає в культурі. Однак, з огляду на масоподібне музичне середовище, яке впливає на особистість, буденно-музична свідомість функціонує в модусі безперервного „музичного теперішнього” з його одиницями виміру у вигляді шлягеру, хіту й кліпу. При цьому, у зв’язку зі специфікою музики, її підкоренням в архетипічних основах людській чуттєвості, буденно-музична свідомість слугує основою для здійснення музичної комунікації в умовах соціокультури та її специфічної посткультурної стадії.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ПРЕДСТАВЛЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ:
1. Назаренко Н.В. Обыденно-музыкальное сознание в эстетике пост-культуры // Філософські дослідження: Зб. наук. пр. / Східноукр. нац. ун-т ім. В.Даля. – Луганськ, 2002. – Вип. 3. – С. 227-238.
2. Назаренко Н.В. Проблема обыденного в философско-эстетической литературе ХХ столетия // Філософські дослідження: Зб. наук. пр. / Східноукр. нац. ун-т ім. В.Даля. – Луганськ, 2003. – Вип. 4. – С. 212-222.
3. Назаренко Н.В. Символ и проблема музыкальной обыденности // Formovanie dobrйho иloveka: Monografia prнspevkov ъиastnikov konferencie formacia dobrйho иloveka v Nitre 13 septembra 2005 / Univerzita Konљtantнna filozofa v Nitre. – Nitrа, 2005. – С. 451-459.
4. Назаренко Н.В. Буденно-музична свідомість у контексті проблеми символу // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. / Гол. ред. В.В.Лях. – Вип. 52. – К.: Укр. центр духовн. культури, 2006. – С. 187-195.
5. Назаренко Н.В. (у співавт.). Музыкальное образование в контексте проблемы формирования художественного сознания // Шляхи вдосконалення професійної підготовки майбутнього вчителя музики: Зб. ст. за матер. Всеукр. наук.-метод. конф. – Луганськ, 1998. – С. 16-19.
6. Назаренко Н.В. (у співавт.). Обыденно-музыкальное сознание в системе художественной культуры // Вісник Луганського держ. пед. ун-ту ім. Т.Шевченка. – 1999. – № 8. – С. 27-30.
7. Назаренко Н.В. (у співавт.). Обновление принципов содержания музыкального образования (методологический аспект) // Вісник Луганського держ. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2002. – № 50. – С. 30-34.
АНОТАЦІЯ
Назаренко Н.В. Буденно-музична свідомість як предмет філософсько-естетичного аналізу. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 – естетика. – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. – Луганськ, 2006.
В дисертації досліджується проблема буденно-музичної свідомості як соціокультурного феномена, який має естетичні характеристики й функціонує як самостійна сфера буття-у-світі.
Проблема буденно-музичної свідомості розглядається в діалектиці генезису, сутності й процесу функціонування. Аналізується стан сучасної соціокультури, для характеристики якого застосовується поняття „ПОСТ-культура”. Відзначається, що буденно-музична свідомість постає в умовах ПОСТ-культури як своєрідний простір інобуття естетичного.
Указана свідомість розглядається як специфічна знакова спільність, яка має інтонаційну природу. На цій підставі визначається, що в буденно-музичній свідомості відбувається процес символізації, але він не досягає рівня символу.
У роботі аналізується часова проблематика буденно-музичної свідомості. Відзначається, що ця свідомість виступає як сфера реалізації „досвіду темпоральності”, що постає в культурі й, звідси, слугує основою для здійснення музичної комунікації в умовах соціокультури та її специфічної посткультурної стадії.
Ключові слова: буденно-музична свідомість, буття-у-світі, ПОСТ-культура, інобуття естетичного, символ, досвід темпоральності.
АННОТАЦИЯ
Назаренко Н.В. Обыденно-музыкальное сознание как предмет философско-эстетического анализа. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08 – эстетика. Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля, Луганск, 2006.
В диссертации исследуется проблема обыденно-музыкального сознания как социокультурного феномена, обладающего эстетическими характеристиками и функционирующего в качестве самостоятельной сферы бытия-в-мире.
На основе анализа философско-эстетических концепций ХХ ст. в работе определяется, что человеческая обыденность является полноправной сферой бытия-в-мире. Отмечается, что проблема обыденности актуализируется в современной социокультуре, характеризующейся нарастающей плотностью информационной среды, в которой ведущее место занимает музыка. В этой связи наиболее репрезентативным в эстетическом плане аспектом человеческой обыденности проявляет себя обыденно-музыкальное сознание. В диссертации доказывается, что данное сознание, имеющее в генезисе интонационно-семантические сущности культуры, восходящие к глубинам экзистенциальной сущности человека, обладает ценностными характеристиками.
Рассматривая
