ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ ПРАВ

Ольховик Людмила Анатоліївна

УДК 347.15/17- 053.6(477)

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ДИТИНИ

ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право та цивільний

процес; сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, МВС України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

Погрібний Олексій Олексійович,

Харківський національний університет внутрішніх

справ, перший проректор з навчальної та

методичної роботи.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Ромовська Зореслава Василівна,

Київський інститут адвокатури,

професор кафедри цивільного права;

кандидат юридичних наук, доцент

Красицька Лариса Василівна,

Донецький національний університет,

доцент кафедри цивільного права та процесу.

Провідна установа: Львівський національний університет ім. Івана Франка, кафедра цивільного права та цивільного процесу, Міністерство освіти і науки, м. Львів.

Захист відбудеться 28 жовтня 2006 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, буд. 27.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий 25 вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена тим, що ставлення до дитини, зокрема до її природних та суб’єктивних прав, є виміром духовності та гуманності суспільства. Рівень життя та цивілізованості держави визначається тим, як живуть у ній діти, ступенем суспільної уваги до них та їх правової захищеності. Реальна ситуація стосовно дітей, що склалася сьогодні в Україні, далека не тільки від стандартів цивілізованості, але й реальних можливостей суспільства. Тож однією з перешкод на шляху розбудови в Україні демократичного суспільства є й різноманітні порушення прав дітей. Проблема реальності та захисту прав неповнолітніх останнім часом набуває особливого змісту.

Пильну увагу цій проблемі приділяє міжнародна спільнота, де захист прав дітей – це самостійний предмет міжнародного співробітництва, що входить в єдиний інститут міжнародного захисту прав людини. Міжнародно-правові норми про права дітей і про захист дітей є складовою частиною загальних норм про права людини. Принцип поваги до прав людини закріплено в Статуті ООН, де продекларовано рішучість народів “знову утвердити віру” в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості. За установчими документами одна із цілей ООН полягає в тому, щоб здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх. Загальна декларація прав людини в більшій мірі захищає права дорослих людей, проте деякі її статті направлені на захист таких явищ, як материнство і дитинство, які дають право на особливе піклування та допомогу. Усі діти, народжені в шлюбі чи поза ним, повинні користуватися в рівній мірі соціальним захистом. Декларація прав дитини наголошує на тому, що дитині повинні належати всі вказані у цьому документі права. Ці права повинні визнаватись за всіма дітьми без будь-яких винятків і без розмежувань чи дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини, що стосується самої дитини та її сім’ї.

Конвенція про права дитини стала першим комплексним документом, в якому світова спільнота, її держави-члени зробилиекономіки” (номер державної реєстрації 0186.0.070867) та “Діти України”, планів роботи кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.

Метою дисертаційної роботи є вдосконалення змісту та системи особистих немайнових прав дитини, визначення поняття правового становища неповнолітнього та зокрема особистих немайнових прав дитини, з’ясування змісту основних особистих немайнових прав дитини, а також розроблення рекомендацій з удосконалення законодавства щодо особистих немайнових прав дитини.

Реалізація вказаної мети передбачає вирішення наступних задач: поглибити понятійно-термінологічний інструментарій з теми дослідження, зокрема розробити доктринальні поняття “правовий статус дитини” та “особисті немайнові права дитини”; розробити авторську класифікацію особистих немайнових прав дитини; установити основні напрямки розвитку позитивного регулювання особистих немайнових прав; визначити зміст права на життя; установити межі життя: початок та кінець, установити правове становище ембріона людини; оцінити евтаназію як можливий юридичний факт; визначити зміст права на здоров’я; установити складові змісту права на сім’ю; установити особливість реалізації права на ім’я як способу індивідуалізації особи та визначення походження дитини та реєстрації її народження; уточнити зміст права дитини на освіту та її роль у забезпеченні соціального буття; установити прогалини законодавства України стосовно особистих немайнових прав дитини та розробити рекомендації щодо їх усунення та підвищення ефективності правового регулювання прав дитини.

Об’єктом дослідження є цивільно-правові та сімейні відносини, що складаються з приводу особистих немайнових прав дітей, механізму їх реалізації і захисту.

Предметом дослідження стали міжнародні договори та угоди у сфері особистих немайнових прав, національне та зарубіжне законодавство, практика його застосування, передусім судова, вітчизняні та зарубіжні наукові розробки стосовно особистих немайнових прав дитини.

Методи дослідження. Основу дослідження склали сучасні методи наукового пізнання: діалектичний, історичний, логіко-юридичний, соціологічний, системно-структурний, порівняльно-правовий. Методологічну основу роботи становить діалектичний метод. Широко використовуються методи системного і порівняльного підходу длядослідження системи прав дитини, історичного методу для розгляду розвитку законодавства щодо особистих немайнових прав дитини, методу аналізу та синтезу для дослідження змісту особистих немайнових прав дитини. Висновки побудовано на вимогах формальної логіки щодо визначеності, послідовності та обґрунтованості суджень. Сформульовані законодавчі пропозиції ґрунтуються на загальнотеоретичних і цивілістичних конструкціях.

Наукова новизна роботи зумовлюється тим, що дана дисертаційна робота є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем захисту особистих немайнових прав дитини на основі вимог міжнародно-правових актів, нових Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України, поточних актів цивільного законодавства. У рамках цілісного дослідження змодельовано правове становище дитини у сфері особистих немайнових прав дитини.

1. Уперше на основі аналізу розвитку чинного законодавства про особисті немайнові права зроблено висновок:

1.1. про історичну та соціальну зумовленість їх правової природи потребами виховання творчого, мислячого, вільного, дієвого та ініціативного члена суспільства;

1.2. про необхідність подальшої гармонізації законодавства у сфері особистих немайнових права та його адаптацію до кращих зразків правового регулювання у світі та зокрема ЄС;

1.3. щодо авторської класифікації особистих немайнових прав дитини за їх цільовою направленістю:

- особисті немайнові права, направлені на забезпечення фізичного та психічного благополуччя дитини (життя, здоров’я, сім’ю, вибір місця проживання, виховання);

- особисті немайнові права, направлені на забезпечення соціального буття дитини (право на реєстрацію народження, право на індивідуалізацію особи в суспільстві, право на освіту).

2. Розроблено авторські поняття:

2.1. “правовий статус дитини” – заснована на правоздатності та дієздатності система суб’єктивних та інших прав та юридичних обов’язків, які неповнолітня особа може мати з моменту народження до виникнення повної дієздатності та набувати в процесі життя залежно від віку та стану психіки;

2.2. “особисті немайнові права дитини” – природні, невід’ємні права, що виникають із приводу благ немайнового характеру, позбавлені економічного змісту та грошової оцінки, тісно пов’язані з особою носія, індивідуалізують її, не передаються і не відчужуються, мають специфічні підстави виникнення та припинення, мають строковий характер, належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі, захищаються батьками та іншими особами, регулюються переважно ЦК та СК України;

2.3. “право на виховання” – система законодавчо забезпечених заходів, що застосовується батьками під час спілкування з дітьми з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку шляхом передання їм своїх знань, життєвого досвіду, переконань, забезпечення нормального психічного і фізичного розвитку дітей та захисту їхніх інтересів.

3. Уперше запропоновано широкий підхід до визначення змісту:

3.1. права дитини на здоров’я, яке охоплює правомочності на надання медичної допомоги. Право дитини на надання медичної допомоги слід розглядати як: право вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги (по досягненні 14-ти років); право на вибір лікаря та методів лікування (по досягненні 14-ти років); право відмовитись від надання медичної допомоги (повнолітня фізична особа); право на психіатричну допомогу (з народження);

3.2. права батьків здійснювати певні правомочності щодо дітей до досягнення ними 14-ти років: право на медичне страхування (з народження); право на інформацію про стан свого здоров’я (неповнолітня повністю дієздатна фізична особа); право на таємницю про стан свого здоров’я (з народження); право на усунення небезпеки, що загрожує здоров’ю (неповнолітня повністю дієздатна фізична особа); право неповнолітньої фізичної особи, що перебуває в медичному закладі, на допуск до неї медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката, священнослужителя (з народження); право на охорону здоров’я (з народження);

3.3. права дитини на сім’ю, яке включає: право бути членом сім’ї; право на створення сім’ї; право на збереження сім’ї; право на повагу до сімейного життя; право на таємницю особистого життя; право неповнолітньої фізичної особи на народження дитини; право дитини бути забраною з пологового будинку та іншого закладу охорони здоров’я; право виховуватись у сім’ї; право на спілкування з членами сім’ї; право дитини на забезпечення своїх інтересів; право неповнолітнього на батьківське розуміння; право дитини на повагу; право на проживання з сім’єю; право на належний догляд та турботу; 3.4. права на індивідуалізацію, що охоплює правомочності: володіти певною індивідуальністю; користуватись своєю індивідуальністю; створювати та змінювати свою індивідуальність; вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність.

4. Запропоновано ввести у правову науку такі терміни:

4.1. “підліток” – неповнолітня фізична особа у віці від 14-ти до 18-ти років;

4.2. “неповнолітня повністю дієздатна фізична особа” – неповнолітня фізична особа, яка набуває повної цивільної дієздатності до 18 –ти років: якщо особа, яка досягла 16-ти років, працює за трудовим договором; якщо неповнолітня особа записана матір’ю або батьком дитини; якщо особа, яка досягла 16-ти років бажає займатися підприємницькою діяльністю, за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування з моменту державної реєстрації її як підприємця; якщо неповнолітня особа перебуває у зареєстрованому шлюбі.

5. Запропоновано зміни, уточнення та доповнення до чинного законодавства:

5.1. змінити зміст ст. 6 СК України: неповнолітньою вважається фізична особа з народження до досягнення 18-ти років: малолітньою вважається неповнолітня фізична особа з народження до досягнення нею 14-ти років; підлітком уважається неповнолітня фізична особа від 14-ти до 18-ти років;

5.2. внести поправку до ст. 281 ЦК України стосовно виключення зі складу права на життя право на штучне переривання вагітності та стерилізацію;

5.3. право на розпорядження своїм здоров’ям, право на безпечне довкілля не виділяти як окремі права, а включити до змісту права на здоров’я;

5.4. законодавчо закріпити право неповнолітньої фізичної особи на народження дитини, право дитини, що народилася як у повнолітніх, так і в неповнолітніх батьків, на догляд, турботу та розуміння;

5.5. до ч. 1 ст. 144 СК внести зміни шляхом збільшення строку подання заяви про реєстрацію народження від 1 місяця до 3 місяців. Продовження строку дасть можливість поправити здоров’я як дитини, так і матері після пологів, та в більшій мірі захистити одиноких матерів та молоді сім’ї;

5.6. законодавчо закріпити деякі обмеження щодо присвоєння імені. Слід обмежити батьків у можливості давати своїм дітямнеблагозвучні, “екзотичні”, незмістовні імена, брати назви предметів, рік, озер, гір, міст тощо, наголосити на тому, що сполучення імені і по батькові має легко вимовлятись та не містити скупчення шиплячих та звуку “р”;

5.7. до ч. 4 ст. 4 Закону України “Про дошкільну освіту” внести уточнення та сформулювати її так: “Періоди дошкільного віку: немовляти (з народження до 2-х років); молодший дошкільний вік (з 2-х років до 4-х років); середній дошкільний вік (з 4-х років до 5-ти років); старший дошкільний вік (з 5-ти років до 6-ти років)”;

5.8. до ст. 12 Закону України “Про загальну середню освіту” внести зміни та поновити, раніше діючий, 10-річний строк навчання для здобуття повної загальної середньої освіти у загальноосвітніх навчальних закладах І-ІІІ ступенів, замість нині діючого 12-річного строку, а подальші 2 роки використати для професійної освіти;

5.9. уточнити ч. 2 ст. 143 СК та сформулювати цю частину так: обов’язок матері, яка народила дитину, не перебуваючи у шлюбі, та батька, який не перебуває у шлюбі з матір’ю новонародженої дитини (незалежно від того, перебуває він у іншому шлюбі чи ні), забрати дитину з пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров’я.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення та висновки дисертації можуть бути використані у формуванні державної політики щодо дітей, удосконаленні законодавства щодо дітей, роботі громадських організацій, державних органів, обласних адміністрацій, управлінь у справах сім’ї та молоді відносно охорони дитинства. Зроблені висновки та рекомендації можуть бути використані також у науково-дослідницькій роботі, для створення підручників “Дитяче право”, що сприятимуть формуванню науково обґрунтованої програми захисту та охорони прав дітей та спецкурсу “Дитяче право”.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на наукових конференціях та симпозіумах, у тому числі на міжнародних наукових конференціях “Україна в контексті процесу глобалізації: нові реалії та національна стратегія” (Дніпропетровськ, листопад 2001 р.), “Римське право і сучасність” (Одеса, травень 2004 р., Одеса, травень 2006 р.); науково-практичних конференціях “Охорона дитинства. Дитяче право: теорія, досвід, перспективи” (Одеса, травень 2001 р.), “155-річний досвід підготовки правознавців на Півдні України” (Одеса, грудень 2002 р.), “Громадянське суспільство в Україні: проблеми формування та вивчення” (Одеса, квітень 2005 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “Насильство в сім’ї: причини, наслідки та шляхи вирішення”(Одеса, листопад 2004 р.); всеукраїнському науково-практичному симпозіумі “Права людини та сучасні проблеми розвитку українського суспільства” (Одеса, квітень 2001 р.); щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу та аспірантів Одеської національної юридичної академії: 6-й (58-й) (Одеса, квітень 2003 р.), 7-й (59-й) (Одеса, квітень 2004 р.), 8-й (60-й) (Одеса, квітень 2005 р.); 9-й (61-й) (Одеса, квітень 2006 р.).

Публікації. Основні положення та висновки опубліковані у 12-ти статтях, 11 із них у фахових виданнях, в 4-х публікаціях матеріалів міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференцій.

Структура роботи. Робота зумовлена її метою та задачами і складається зі вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел (всього 325 джерел).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито її сутність, виявлено стан наукової розробки, визначено теоретичну основу, предмет, об’єкт, основну мету та завдання, стисло викладено наукову новизну та основні наукові положення, визначено їх теоретичне та практичне значення, указано відомості про їх впровадження та апробацію, структуру рукопису.

Розділ 1. “Поняття та система особистих немайнових прав дитини” складається з трьох підрозділів, які присвячено аналізу проблематики, ступеня її розробленості, визначенню правового статусу дитини та її немайнових прав.

У підрозділі 1.1. “Ступінь наукової дослідженості теми” автором аналізується емпірична база, особисті немайнові права фізичної особи як такі, звертається особлива увага на права неповнолітніх. Визначено наукову проблему та практичні завдання у сфері інституту особистих немайнових прав дитини. Зроблено висновок, що складність і невирішеність проблеми реалізації і гарантій прав дитини у позитивному праві заслуговує наукової розробки.

Установлену емпіричну базу поділено на декілька груп: що характеризує історичний аспект розвитку юридичної науки з цього питання; що розкриває правовий статус особи взагалі; що регулює особисті немайнові права. Проведено класифікацію особистих немайнових прав за різними підставами. Універсальну теорію особистих немайнових прав автором виділено як корпусну для подальшого дослідження. Автор вважає, що матеріальний і психічний стан дитини детермінує здійснення особистих немайнових прав дітей, кореспондує юридичній природі права та обов’язку на виховання.

Підрозділ 1.2. “Визначення та елементи правового статусу дитини”. Автор виходить із того, що зв’язки людей у формі правовідносин є складними, у тому числі й ті, які утворюють правовий статус людини та дитини. Ця категорія нерозривно пов’язана з соціальною структурою суспільства, рівнем розвитку демократії та станом законності.

Автор досліджує визначення поняття “правового статусу дитини” та його конструктивні елементи з урахуванням диспозитивів та імперативних приписів, універсалізації в законодавстві різних країн, чинної нормативно-правової бази, правозастосовчого досвіду. Автор уважає, що факт набуття неповнолітнім повної дієздатності до досягнення повноліття, відповідно, не є підставою для виключення даної особи з категорії дитина.

Застосуванням законодавством слова “дитина” до осіб різного віку потребує його конкретизації: дитина – це неповнолітня фізична особа від народження до 14-ти років (малолітня) та неповнолітня фізична особа у віці від 14-ти до 18-ти років (підліток). З метою більш повної характеристики правового становища особи запропоновано внести зміни до ч. 2 ст. 6 СК України та ввести у вітчизняне законодавство поняття “підліток” – фізична особа у віці від 14-ти до 18-ти років, а також “неповнолітня повністю дієздатна фізична особа” – фізична особа, яка набуває повної дієздатності до досягнення повноліття, що не є, на думку автора, підставою для виключення її з категорії дитина. Залежно від цього конкретизується правовий статус дитини.

Запропоновано ч. 1 ст. 31 ЦК України доповнити п. 3 такого змісту: “самостійно брати участь у дитячих об’єднаннях громадян культурного, наукового, спортивного, дозвільного та іншого спрямування, якщо це не суперечить Конституції України та іншим законам”, та уточнити текст ст. 32 ЦК та сформулювати її так: “Неповну цивільну дієздатність має неповнолітня фізична особа у віці від 14-ти до 18-ти років (підліток)”.

Розглядаючи категорію правового статусу, автор аналізує поняття “правовий статус громадянина” як досить вузьке та “правовий статус фізичної особи“, яке є значно ширшим. Правовий статус фізичної особи виявляється у правоздатності та дієздатності. Автор вважає, що правовий статус дитини становлять система можливих прав та обов’язків, які неповнолітня особа може мати з моменту народження до смерті та набувати суб’єктивних прав та юридичних обов’язків протягом життя залежно від її віку та стану психіки.

У підрозділ 1.3. “Поняття та класифікація особистих немайнових прав” дисертантка, спираючись на Конституцію України, міжнародні конвенції та їх положення про найвищу соціальну цінність людини, особливу увагу звертає на проблему особистих немайнових прав, що, на її думку, зумовлено їх відносною новизною та місцем у системі цивільних прав. Ці права абсолютні та завжди виникають і функціонують у рамках певного правовідношення. Теоретичний і практичний інтерес дослідження правової природи особистих немайнових прав, аналіз їхніх особливостей і властивостей відображають внутрішній зміст і структуру цих прав, а також їх місце у системі права взагалі.

Автор аналізує правові категорії “особисті права”, “особисті блага” і “права на блага, невіддільні від особистості”, що співіснують паралельно, і робить висновок, що особисті немайнові відносини, складаючи предмет цивільно-правового регулювання, виникають також із приводу особистих немайнових прав на життя, здоров'я, свободу, особисту недоторканність тощо. Зі смертю особи припиняються її суб’єктивні права і інтереси як соціальні потреби. Навпаки честь після смерті не втрачає цінності, значимості і залишається охоронюваним благом.

Особисті немайнові права визначено як невід’ємні права фізичної особи, які визнаються, регулюються, забезпечуються та захищаються державою, мають деякі специфічні риси: підстави виникнення, строковий характер, представництво і захист прав та інтересів дітей батьками, поєднання інтересів батьків і дітей. Особисті немайнові права дитини – природні, невід’ємні права, що виникають із приводу немайнових благ, позбавлені економічного змісту та грошової оцінки, тісно пов’язані з особою носія, його індивідуалізують, не передаються і не відчужуються, мають специфічні підстави виникнення та припинення, строковий характер, належать усім без винятку батькам і дітям у рівному обсязі, захищаються батьками та регулюються ЦК та СК України.

Дисертанткою розроблено авторську класифікацію особистих немайнових прав дитини за цільовою направленістю: 1) особисті немайнові права, направлені на забезпечення фізичного та психічного благополуччя дитини (життя, здоров’я, сім’я, вибір місця проживання, виховання); 2) особисті немайнові права, направлені на забезпечення соціального буття дитини (право на реєстрацію народження, право на індивідуалізацію особи в суспільстві, право на освіту).

Розділ 2. “Особисті немайнові права, направлені на забезпечення фізичного та психічного благополуччя дитини” складається з трьох підрозділів і присвячено встановленню змісту прав дитини на життя, на здоров’я, на сім’ю.

Підрозділ 2.1. “Зміст права дитини на життя”. У ст. 3 Конституції України зазначається, що людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Особливу увагу дисертантка звертає на визначення таких моментів, як початок та кінець життя. Початок життя – момент відокремлення від організму матері та початку самостійного дихання немовляти. Кінець життя – це незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками. З огляду на це автор дає визначення, що життя – це вище нематеріальне благо, яке виникає з моменту відокремлення життєздатної дитини від організму матері та продовжується протягом усього періоду функціонування головного мозку. Дитина не може бути свавільно позбавлена життя. Запропоновано усунути протиріччя між ст. 27 Конституції і ч. 2 ст. 281 ЦК шляхом внесення змін до останньої: “Фізична особа не може бути свавільно позбавлена життя”.

Автор установив, що право дитини на життя – це забезпечена законом можливість фізіологічного існування шляхом закріплених у законі правомочностей: збереження життя та розпорядження ним. Право дитини на життя розглядається дослідником як особисте немайнове право, що забезпечує природне існування дитини і складається з приводу особливого об’єкта, який охороняється цивільним правом, – життя. Суб’єктами ж права дитини на життя виступають фізичні особи (неповнолітні фізичні особи: малолітні, підлітки; повнолітні фізичні особи: батьки, бабуся, дідусь, опікуни, піклувальники, лікарі, вихователі, вчителі) та інші особи, від яких залежить реалізація даного права дитини.

При аналізі реалізації права на життя і права на смерть автор зупиняється на дослідженні евтаназії та вважає, що в деяких випадках можна допустити застосовування пасивної евтаназії, за умови детального законодавчого регулювання, згідно з яким хворий має повне право знати діагноз своєї хвороби, її можливі наслідки, ступінь ризику у разі відмови від лікування і ступінь надії при погодженні на лікування перед тим, як прийняти рішення. Дитина не може адекватно оцінити стан свого здоров’я та прийняти рішення, тому це повинні зробити батьки, близькі люди та лікарі.

Дисертантка вважає, що правовий статус має народжена дитина, яку й можна вважати суб’єктом права. Ембріон же має лише правовий режим, адже ембріон – це тільки початок життя, саме це й має визначити підходи до нього згідно зі стадіями життєдіяльності ембріонів.

Розглянуто право на репродуктивне відтворення як гарантована державою можливість застосування штучного запліднення та імплантації ембріона. ЦК України як елемент права на життя розглядає право жінки на переривання вагітності та стерилізацію. Це положення автором піддано сумніву, адже віднесення до права на життя, права на стерилізацію, штучне переривання вагітності є алогічним. Запропоновано внести зміни до ст. 281 ЦК шляхом виключення зі складу елементів права на життя штучне переривання вагітності та стерилізацію.

У підрозділі 2.2. “Право на здоров’я як спосіб забезпечення фізичного благополуччя неповнолітнього” при аналізі легального визначення “здоров’я” автор дійшла висновку, що з цим визначенням не можна погодитися як із завищеним і пропонує його розуміти як стан повного фізичного та душевного благополуччя та виключити з визначення поняття “здоров’я” аспект соціального благополуччя (більшість населення України виявиться нездоровим) та внести відповідні зміни до ст. 3 Основ законодавства про охорону здоров’я. Об’єктом права дитини на здоров’я є здоров’я як стан фізичного та душевного благополуччя. Суб’єктами права дитини на здоров’я є фізичні особи: батьки, медики, що займаються підприємницькою діяльністю у сфері надання медичних послуг, та юридичні особи: діагностичні центри, станції швидкої допомоги, лікарні, клініки, диспансери, що надають медичні послуги; страхові компанії, що забезпечують медичне страхування. Зміст права дитини на здоров’я можна визначити як надані законом можливості, що забезпечують стан повного фізичного та душевного благополуччя.

До права на розпорядження здоров’ям автор відносить і право на донорство як таке, що гарантує збереження життя та здоров’я їхніх дітей, і пропонує доповнення до ч. 1 ст. 290 ЦК, а саме донорство опосередковувати договором про надання послуг. При аналізі права на інформацію про стан свого здоров’я визнано доцільним уточнити ч. 1 ст. 285 ЦК України і застосовувати щодо цієї статті запропонований автором термін “повністю дієздатна неповнолітня фізична особа”.

Зміст права дитини на здоров’я можна визначити як надані законом можливості, що забезпечують стан повного фізичного та душевного благополуччя.

У підрозділ 2.3. “Право на сім’ю, як один з чинників повноцінного розвитку дитини” розглядається право дитини на сім’ю як суб’єктивне, що виникає з моменту народження і продовжується все життя, переходячи з категорії “право дитини на сім’ю” в категорію “право фізичної особи на сім’ю”. Об’єктом права дитини на сім’ю як особистого немайнового права є сім’я. Суб’єктами права дитини на сім’ю є члени сім’ї: батьки, опікуни, піклувальники, бабуся, дідусь, брати, сестри та інші члени сім’ї.

Визначено роль сімейного виховання в житті дитини: сімейне виховання за своїм характером більш емоційне, ніж будь-який інший вид виховання; сім’я – маленька соціальна група, свого роду мікромодель суспільства і найповніше відповідає вимогам поступового залучення дитини до суспільного життя; вплив сім’ї на дитину починається з раннього дитинства, у період найбільшої інтенсивності засвоєння дитиною численних навичок. З’ясовано основний принцип вітчизняного виховання: “заохочення – покарання”. Визначено сучасний принцип виховання, що виник у зв’язку з “мобілізацією” суспільства, – “телефонне виховання”.

Розроблено авторські визначення понять “право на виховання”, “інтереси дитини”. Перше – система забезпечених законом заходів, що застосовується батьками під час спілкування з дітьми з метою передання їм своїх знань, життєвого досвіду, переконань, забезпечення нормального психічного і фізичного розвитку дітей та захисту їх інтересів. Друге – як правова цінність, що характеризується належним матеріальним, моральним, фізичним, розумовим, психічним станом неповнолітнього, що забезпечується батьками та який неповнолітній у змозі оцінити по досягненні певного віку.

Право дитини на сім’ю включає до свого змісту права: бути членом сім’ї; бути забраним із пологового будинку та іншого закладу охорони здоров’я; проживати з сім’єю; виховуватись у сім’ї; спілкуватися з членами сім’ї; сподіватися на батьківське розуміння, на повагу, на забезпечення своїх інтересів, на належний догляд та турботу; створювати власну сім’ю; зберігати сім’ю; поважати сімейне життя; зберігати таємницю особистого життя; народжувати дитину. Запропоновано зміни у ч. 2 ст. 143 СК в редакції: “обов’язок матері, яка народила дитину, не перебуваючи у шлюбі, та батька, який не перебуває у шлюбі з матір’ю новонародженої дитини (незалежно від того, перебуває він у іншому шлюбі чи ні) забрати дитину з пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров’я”.

Розділ 3. “Особисті немайнові права, направлені на забезпечення соціального буття дитини” складається із трьох підрозділів і присвячено аналізу прав дитини на реєстрацію народження, на індивідуалізацію в суспільстві та право на освіту.

У підрозділі 3.1. “Право дитини на реєстрацію народження” розглядається право дитини на реєстрацію народження як закріплену законодавством можливість державного засвідчення факту народження дитини. Об’єктом цього права є акт цивільного стану як спосіб засвідчення народження особистості, а суб’єктами – діти, факт народження яких реєструється, батьки, опікуни, піклувальники, дідусь, бабуся, співробітники РАЦСу, органи РАЦСу, медичні заклади, дитячі виховні заклади та інші особи, від яких залежить реалізація даного права неповнолітнього. На підставі поданих до органів РАЦСу документів виписується “Свідоцтво про народження дитини”, що є першим документом, який засвідчує особистість дитини.

Автором проаналізовано презумпцію материнства та батьківства, розглядається правове становище сурогатної матері. Дисертантка вважає, що було б правильним до змісту ст. 123 СК внести ще один пункт, який би регулював правовідносини сурогатної матері і подружжя у випадку зачаття сурогатною матір’ю і чоловіком із подружньої пари. Запропоновано зміни до ч. 1 ст. 144 СК і збільшити строк подання заяви про реєстрацію народження від 1-го місяця до 3-х місяців.

У підрозділ 3.2. “Право дитини на індивідуалізацію в суспільстві” автор стверджує, що право дитини на індивідуалізацію – забезпечена законом можливість володіти, користуватись, розпоряджатись, вимагати охорони свого власного імені, прізвища, по батькові, вимови, голосу, зображення та ін. Його об’єктом є ім’я, голос, вимова, зовнішній вигляд та інші ознаки, а суб’єктами – фізична особа як носій індивідуальних ознак та особи, які повинні їх визнавати і утримуватися від їх порушень.

Право на індивідуалізацію складається з декількох елементів: власного імені, прізвища, по батькові; зовнішнього вигляду; вимови; голосу; зображення; псевдоніму; особистого підпису; манери поведінки; інтелектуального, культурного, освітнього рівнів.

Запропоновано закріпити деякі обмеження щодо присвоєння імені. Слід обмежити батьків у можливості давати своїм дітям неблагозвучні, “екзотичні”, незмістовні імена, брати назви предметів, рік, озер, гір, міст тощо та наголосити на тому, що сполучення імені і по батькові має легко вимовлятись і не містити скупчення шиплячих та звуку “р”. Сподіваємось, що це полегшить вимову при спілкуванні та обмежить батьків у їхніх надзвичайних фантазіях щодо вибору імені дитини.

У підрозділ 3.3. “Право дитини на освіту – право, що забезпечує належне соціальне існування дитини” дисертант розглядає право дитини на освіту як законодавчо закріплену можливість отримання дошкільної, повної середньої, позашкільної та вищої освіти. Об’єктом права дитини на освіту є освіта як основа інтелектуального, культурного, духовного розвитку неповнолітнього. Суб’єктом суб’єктивного права дитини на освіту є дитина, носіями юридичного обов’язку є батьки, опікуни, піклувальники, учителі, викладачі, дошкільні виховні заклади, школи, ліцеї, гімназії, інститути, академії, університети та інші особи, від яких залежить реалізація даного права дитини. Право дитини на освіту складається з права на дошкільну освіту, право на загальну середню освіту, право на позашкільну освіту, право на вищу освіту.

Запропоновано змінити ч. 4 ст. 4 Закону України “Про дошкільну освіту” та сформулювати її так: ”Періоди дошкільного віку: немовляти (з народження до 2-х років); молодший дошкільний вік (з 2-х років до 4-х років); середній дошкільний вік (з 4-х років до 5-ти років); старший дошкільний вік (з 5-ти років до 6-ти років)” та ст. 12 Закону України “Про загальну середню освіту” та поновити 10-річний строк навчання для здобуття повної загальної середньої освіти у загальноосвітніх навчальних закладах І-ІІІ ступенів, замість нині діючого 12-річного строку, а подальші 2 роки використати для професійної освіти.

У висновках узагальнено теоретичні та практичні результати дослідження, зокрема:

- удосконалено правове регулювання особистих немайнових прав дитини;

- розроблено власну класифікацію особистих немайнових прав дитини за цільовою направленістю;

- приведено понятійний апарат і зокрема визначення поняття “дитини” до реалій та вимог міжнародних актів;

- запропоновано ввести у правову науку терміни: “підліток” – неповнолітня фізична особа у віці від 14-ти до 18-ти років; “неповнолітня повністю дієздатна фізична особа” – неповнолітня фізична особа, яка набуває повної цивільної дієздатності до 18-ти років;

- розроблено категорію “правовий статус дитини” – заснована на правоздатності та дієздатності система суб’єктивних та інших прав і юридичних обов’язків, які неповнолітня особа може мати з моменту народження до виникнення повної дієздатності та набувати в процесі життя залежно від віку та стану психіки;

- “особисті немайнові права дитини” розглянуто як природні, невід’ємні права, що виникають із приводу благ немайнового характеру, позбавлені економічного змісту та грошової оцінки, тісно пов’язані з особою носія, індивідуалізують її, не передаються і не відчужуються, мають специфічні підстави виникнення та припинення, мають строковий характер, належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі, захищаються батьками та іншими особами, регулюються переважно ЦК та СК України;

- досліджено “право на виховання” як систему законодавчо забезпечених заходів, що застосовується батьками під час спілкування з дітьми з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку шляхом передання їм своїх знань, життєвого досвіду, переконань, забезпечення нормального психічного і фізичного розвитку дітей та захисту їхніх інтересів;

- запропоновано зміни до законодавства: усунути між Конституцією (ст. 27) і ЦК (ч. 2 ст. 281) протиріччя шляхом внесення змін до ч. 2 ст. 281 ЦК “фізична особа не може бути свавільно позбавлена життя”; виключити зі змісту ст. 281 ЦК України ч. 5 та ч. 6 про право на стерилізацію та штучне переривання вагітності як складові права на життя; внести зміни до ст. 3 Основ законодавства про охорону здоров’я та розглядати здоров’я як стан повного фізичного та душевного благополуччя та виключити із статті поняття соціальне благополуччя; ч. 2 ст. 143 СК сформулювати “обов’язок матері, яка народила дитину, не перебуваючи у шлюбі, та батька, який не перебуває у шлюбі з матір’ю новонародженої дитини (не залежно від того, перебуває він у іншому шлюбі чи ні), забрати дитину з пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров’я”; до змісту ст. 123 СК внести ще один пункт, який би регулював правовідносини сурогатної матері і подружжя у випадку зачаття сурогатною матір’ю і чоловіком з подружньої пари; ч. 1 ст. 144 СК і збільшити строк подання заяви про реєстрацію народження від 1 місяця до 3 місяців. Продовження строку дасть можливість поправити здоров’я як дитини, так і матері після пологів, та в більшій мірі захистити одиноких матерів та молоді сім’ї; законодавчо закріпити деякі обмеження щодо присвоєння імені. Слід обмежити батьків у можливості давати своїм дітям неблагозвучні, “екзотичні”, незмістовні імена, брати назви предметів, рік, озер, гір, міст тощо та наголосити на тому, що сполучення імені і по батькові повинно легко вимовлятись і не містити скупчення шиплячих та звуку “р”; до ч. 4 ст. 4 Закону України “Про дошкільну освіту” внести уточнення та сформулювати її так: “Періоди дошкільного віку: немовляти (з народження до 2-х років); молодший дошкільний вік (з 2-х років до 4-х років); середній дошкільний вік (з 4-х років до 5ти років); старший дошкільний вік (з 5-ти років до 6-ти років)”; до ст. 12 Закону України “Про загальну середню освіту” внести зміни та поновити, раніше діючий, 10-річний строк навчання для здобуття повної загальної середньої освіти у загальноосвітніх навчальних закладах І-ІІІ ступенів, замість нині діючого 12-річного строк, а подальші 2 роки використати для професійної освіти.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ ПРАЦЬ

1. Ольховик Л.А. Походження дитини як умова виникнення батьківських правовідносин // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – Вип. 10-11. – Одеса. – 2001. – С.475 – 479.

2. Ольховик Л.А. Право на ім‘я, прізвище, по батькові, як спосіб індивідуалізації особи в суспільстві // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – Вип. 12. – Одеса. – 2001. – С. 316 – 319.

3. Ольховик Л.А. Відношення суспільства до дітей, які нороджені поза шлюбом // Охорона дитинства. Дитяче право: теорія, досвід, перспективи. Матеріали конференції присвяченої 80-й річниці від дня заснування державного показового Дитячого містечка імені ІІІ Комінтерну в Одесі. – Одеса: Юрид. літ., 2001. – С. 131 – 135.

4. Ольховик Л.А. Лишение родительських прав – один из способов защиты прав ребенка // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – Вип. 13 – 14. – Одеса. – 2002. – С. 832 – 837.

5. Ольховик Л.А. Право на життя // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – Вип. 17. – Одеса. – 2003. – С. 160 – 167.

6. Ольховик Л.А. Проблема дитячої безпритульності та шляхи її вирішення // Актуальні проблеми держави і права. Зб. наук. праць. – Вип. 18. – Одеса. - 2003. – С. 131 – 442.

7. Ольховик Л.А. Правовий статус дитини // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – Вип. 19. – Одеса. – 2004. – С. 320 – 328.

8. Ольховик Л.А. Зміст права на