Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Олешко Наталія Петрівна

УДК 94:[329.73(477.83/.86):070]”1900/1914”

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

У ГАЛИЧИНІ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ТА УКРАЇНСЬКА ПРЕСА

НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Спеціальність – 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України (м. Харків).

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Танцюра Василь Іванович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри українознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Греченко Володимир Анатолійович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ Міністерства внутрішніх

справ України,

начальник кафедри історії державності України

кандидат історичних наук, доцент

Яцюк Микола Володимирович,

Харківська національна академія міського

господарства Міністерства освіти і науки України,

доцент кафедри історії і культурології

Провідна установа: Донецький національний університет

Міністерства освіти і науки України,

кафедра історії України

Захист відбудеться 16 червня 2006 року о 15-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. V-58.

Із дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 15 травня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Актуальність проблеми обумовлена останніми історичними і політичними подіями на шляху розбудови демократичної Української держави та значними змінами у свідомості більшості населення України. Вивчення важливих аспектів суспільно-політичного життя української нації надає можливості узагальнити досвід державотворення і провести певну аналогію з історичними процесами початку ХХ ст. Сьогодні, як і на початку ХХ ст., оборона ідеї соборності українських земель була і залишається нагальною потребою українського народу. Як на початку ХХІ ст. світове суспільство спостерігало за подіями в Україні, так і на початку ХХ ст. вся Європа стежила за вирішенням українського питання. Відтак, можна простежити певну паралель сучасних процесів із тими, що відбувалися на українських землях початку ХХ ст., зокрема в Галичині.

Ключове місце в українському національно-визвольному русі в Австро-Угорщині належало Галичині, що з частиною польських земель була об’єднана австрійським урядом в окремий коронний край, незважаючи на різницю в етнічній приналежності мешканців цих земель. Такий суто територіальний поділ надавав можливості зміцнювати австрійське панування у краї за принципом „розділяй та володарюй”, але призвів до міжетнічних конфліктів.

Оскільки населення східної частини Галичини в досліджуваний період складали українці, а всі гілки влади, судова система, освіта коронного краю були спольщені та поставлені на службу передусім польським інтересам, то антиукраїнська політика польської адміністрації обурювала українську громаду Галичини. Внаслідок цього на початку ХХ ст. в Галичині набуло небувалої гостроти польсько-українське протистояння. Боротьба українського населення за свої права вилилася в національно-визвольний рух, який поєднував політичний і культурний напрямки.

Усі ці процеси знайшли своє відбиття в українській пресі, зокрема тій, що виходила на території Наддніпрянської України на початку ХХ ст. і була впливовим і могутнім засобом масової інформації. Українська преса слугувала розповсюдженню ідеї соборності, розвитку національної освіти та культури, була важливим ідеологічним чинником у національно-визвольному русі.

Хоча сьогодні Україна є незалежною та суверенною державою, невирішеними залишаються деякі внутрішні проблеми. Зокрема і на сучасному етапі залишається актуальною ідея єдності української нації, її соборності. Особливо гостро стоїть питання порозуміння між українським населенням окремих регіонів України. Вирішенню цього питання слугувала і українська преса початку ХХ ст. Вивчення досвіду минулого надає нам можливості уникнути помилок у майбутньому. Таким чином, вивчення національно-визвольної боротьби українського народу в Галичині за матеріалами української наддніпрянської преси є актуальним.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація написана відповідно до наукової програми кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна „Нові тенденції в соціально-політичному житті й національно-визвольному русі в Україні на початку ХХ ст.”

Об’єктом дослідження є український національно-визвольний рух початку

ХХ ст. в Галичині та його висвітлення в українській пресі Наддніпрянської України.

Предмет дослідження – діяльність українських депутатів у галицькому сеймі й австрійському парламенті, студентської молоді у Львівському університеті, українського селянства Галичини у процесі боротьби за національне визволення і свої права та роль української преси в Російській імперії у висвітленні національно-визвольного руху в Галичині.

Мета дослідження – висвітлення проблем національно-визвольної боротьби українського народу в Галичині на початку ХХ ст. в українській пресі Наддніпрянської України.

Для реалізації мети дослідження поставлені такі завдання:

– з’ясувати, які українські газети та журнали в Наддніпрянській Україні висвітлювали українське питання в Галичині на початку ХХ ст.;

– окреслити основні питання, які поставали перед українським суспільством Галичини у боротьбі за національне визволення й аналіз цих питань у пресі Наддніпрянської України;

– розглянути польсько-українські відносини на західноукраїнських землях на початку ХХ ст., зокрема звернути увагу на те, як протиборство українського та польського представництв у галицькому сеймі й австрійському парламенті оцінювалося українською наддніпрянською пресою;

– дослідити боротьбу українських національно-визвольних сил Галичини за український університет та висвітлення цього питання в українській пресі Наддніпрянської України;

– простежити польсько-українське протистояння під час реформування виборчого законодавства до австрійського парламенту і галицького сейму, з’ясувати позиції польських і українських політиків, як ці питання аналізувалися в українській пресі Наддніпрянської України;

– показати зміну поведінки австро-угорського уряду до вирішення українського питання в Галичині та висвітлення цієї поведінки в наддніпрянській пресі.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1900-1914 рр. Визначення нижньої межі пов’язане із посиленням українського національно-визвольного руху в Галичині як реакції на обмеження прав українського населення. Верхня межа обмежена початком Першої світової війни і зміною соціально-економічної та політичної ситуації в Галичині внаслідок війни.

Територіальні межі дослідження – Галичина, яка знаходилася в досліджуваний період у складі Австро-Угорщини і була головним регіоном українського національного життя на західноукраїнських землях.

Методологічною основою праці є принципи історизму й об’єктивності. Використано загальнологічні (аналіз і синтез) методи, порівняльно-історичний, описовий, проблемно-хронологічний методи, метод періодизації та причинно-наслідковий аналіз.

Наукова новизна роботи обумовлена нерозробленістю даної історичної проблеми у вітчизняній історіографії. Вперше було проведено комплексне вивчення українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. під кутом зору української преси Наддніпрянської України. Зокрема:

– показано, як українські газети та журнали надавали інформацію про український національно-визвольний рух в Галичині початку ХХ ст. і роль цієї інформації у пропаганді національно-визвольного руху, соборності українських земель;

– окреслено основні питання, які, за матеріалами української наддніпрянської преси, поставали перед українським суспільством Галичини у боротьбі за національне визволення, та шляхи їх вирішення;

– встановлено основні стадії у розвитку українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. за аналізом української преси Наддніпрянщини;

– простежено, як у пресі висвітлено боротьбу українських політичних сил за вирішення українського питання на рівні галицького сейму й австрійського парламенту, реформування виборчої системи на засадах демократичних принципів, боротьбу українського студентства за відкриття українського університету у Львові;

– показано, як висвітлювалися й аналізувалися результати боротьби українців Галичини за український університет і реформування виборчої системи в українській пресі Наддніпрянської України;

– визначено, як оцінювала політику Відня щодо українського руху в Галичині українська преса.

Практичне значення здобутих результатів. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення історії України ХХ ст., підготовки узагальнюючих праць, розробки спецкурсів, лекційних і практичних курсів з історії українського національно-визвольного руху і міжнаціональних відносин, а також з історії національної преси.

Результати дослідження апробовано на конференції молодих учених „Слобожанщина на межі культур” (Харків, 2002). Основні положення дисертаційної роботи викладено у трьох наукових публікаціях у фахових виданнях ВАК України.

Структура і обсяг дисертаційного дослідження. Структура роботи відповідає меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури, який містить 289 позицій. Загальний обсяг роботи складає 183 сторінки, із них 164 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, окреслено хронологічні та територіальні межі, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення, наведено дані про апробацію результатів роботи.

У першому розділі „Історіографія питання та джерела дослідження” проаналізовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу дослідження.

Історіографія проблеми. Вивчення українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. розпочав М. Грушевський, який наголошував на великому значенні галицької української політики для розвитку українського національного життя в цілому Грушевський М. Наша політика. – Львів, 1911. Його ж. Ілюстрована історія України. – К., 1992.. Історик відзначав значний вплив російської революції 1905 року на розвиток демократизації політичного, соціально-економічного і національного життя в Галичині, що, в свою чергу, вилилося в боротьбу за реформування виборчого права. М. Грушевський об’єктивно оцінював наслідки політичної реформи в Австро-Угорщині, діяльність і політичну тактику українських фракцій в австрійському парламенті та галицькому сеймі, боротьбу українського населення Галичини за український університет. При цьому вказував на позитивні та негативні моменти.

Напередодні та в роки Першої світової війни в Росії та Наддніпрянщині з’явилася низка популярних історико-етнографічних праць про західноукраїнські землі, зокрема Галичину. В основному всі автори цих праць намагалися пояснити розвиток суспільного і політичного життя в Галичині з москвофільських позицій, вважаючи українське населення краю росіянами і намагаючись довести право Росії на Галичину.

Водночас було опубліковано декілька досліджень, які об’єктивно показували становище та національно-визвольний рух українців Галичини. Зокрема, це робота К. Баладиженка „Иллюстрированная история Галичины. В кратких очерках” та колективна праця „Галичина, Буковина, Угорская Русь”, в яких висвітлювалися суспільно-політичні процеси в Галичині, успіхи національно-культурного розвитку та здобутки українців краю Баладыженко К. Иллюстрированная история Галичины. В кратких очерках. – ПТг., 1915; Галичина, Буковина, Угорская Русь. 2-е изд. – М., 1915..

Висвітленню питань національно-визвольної боротьби українського народу в пресі початку ХХ ст., ролі української преси в національно-культурному і суспільно-політичному житті українського народу великого значення надавали українські історики та публіцисти в дореволюційний період. Серед них необхідно відзначити М. Грушевського, В. Дорошенка, І. Франка Грушевський М. На українські теми. Крячуть ворони // Літературно-науковий вісник. – 1907. – Т. 37, кн. ; Дорошенко В. Українська преса // Ілюстрований календар Товариства “Просвіта” на звичайний рік . – Львів, 1914; Франко І. Дещо про нашу пресу // Літературно-науковий вісник. – 1905. – Т. 31, кн. 8..

На Західній Україні, що перебувала у складі Польщі, у довоєнний період з’явилася робота І. Крип’якевича Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990., в якій також відведено певне місце висвітленню українського національно-визвольного руху в Галичині на сторінках української наддніпрянської преси.

У 20-ті роки ХХ ст. характеристику преси 1905-1914 рр. дав В. Ігнатієнко Ігнатієнко В. Історія української преси та її вивчення // Бібліологічні вісті. – 1923. – Ч. 3. – С. 21-26.. Оскільки у радянський період пресу розглядали як складову партійної роботи, то періодичні видання, які були провідником інших політичних ідей, не стали предметом наукових досліджень радянських учених.

Радянська історіографія розглядала всі події з класових позицій, трактувала російську революцію 1905-1907 рр. як головний чинник зростання української національно-визвольної боротьби в західноукраїнських землях. Прикладом цього

можуть служити праці С. Макарчука, Ю. Сливки Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов, 1983; Сливка Ю.Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. – К., 1973.. Національно-визвольний рух у радянській історіографії визначався як складова світового революційного процесу, а український національно-визвольний рух принижувався. Зокрема роботи В. Осечинського та І. Компанійця носили відверто пропагандистський характер і фактично копіювали одна одну Компанієць І.І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст. (1900-1919рр.). – К., 1960; Осечинський В.К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. – Львів, 1954.. Слід відмітити навчальний посібник з історії дожовтневої журналістики за редакцією О. Дея і М. Нечиталюка Історія української дожовтневої журналістики / За ред. О. Дея, М. Нечиталюка. – Львів, 1983., в якому йдеться про вплив української преси на національно-культурний і суспільно-політичний розвиток українського народу.

У роки становлення і розвитку незалежної України спостерігається зростання інтересу науковців до об’єктивного вивчення історії України. З’явилася низка наукових праць, що певною мірою торкалися українського національно-визвольного руху в Галичині, серед яких варто виділити роботи М. Гуйванюка, О. Добржанського, В. Качмара, О. Красівського, Б. Савчука, О. Сухого Гуйванюк М.Р. Січовий рух у Галичині й Буковині (1900-1914 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Чернівці, 2001; Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку ХХ ст. – Чернівці, 1999; Качмар В. Проблема українського університету у Львові в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: суспільно-політичний аспект.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 1999; Красівський О.А. Галичина у першій чверті ХХ ст.: Проблеми польсько-українських стосунків. – Львів, 2000; Савчук Б.П. Українські громадські організації в суспільному житті Галичини (остання третина ХІХ-кінець 30-х років ХХ ст.): Автореф. дис. … д-р. іст. наук. – Чернівці, 1999; Сухий О. Галичина: Між Сходом і Заходом: Нарис історії ХІХ-початку ХХ ст. – Львів, 1999.. В історичних дослідженнях аналізувалися проблеми українського університету у Львові, розглядалися питання польсько-українських відноси на початку ХХ ст., ролі українських громадських організацій у суспільно-політичному житті Галичини та національно-патріотичних рухів. На цьому етапі відбулося залучення до наукового обігу широкого кола історичних джерел. Після проголошення незалежності України дослідники звернулися також до об’єктивного вивчення дореволюційної української преси. В. Лизанчук намагався визначити роль преси у пропаганді української мови, засудити русифікаторську політику щодо українського народу Лизанчук В.В. Навічно кайдани кували: Факти, документи, коментарі про русифікацію України. – Львів, 1995.. Пресу як важливе джерело національно-визвольного руху другої пол. ХІХ – першої чверті ХХ ст. досліджено в дисертації І. Крупського, де автор детально проаналізував розвиток преси як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Закарпатті й Буковині Крупський І.В. Преса як джерело досліджень національно-визвольних змагань за українську державність: (др. пол. ХІХ – перша чверть ХХ ст.): Автореф. дис. ... д-р іст. наук. – К., .. Історію розвитку української національної школи й освіти в пресі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. розглянуто І. Зайченком Зайченко І.В. Проблеми української національної школи в пресі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: Автореф. дис. ... д-р пед. наук. – К., 1996.. Останнім часом з’явилися наукові дослідження, які містять багато важливої та цікавої для нас інформації Антонченко Т.В. Періодична преса Києва як джерело вивчення суспільно-політичної історії України (1905-1914 рр.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 2004; Березовський О.М. Українська преса Наддніпрянщини: Пропаганда та відстоювання національних домагань українства (1905-1907рр. ): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 2004; Благий В.Б. Студентство Львівського університету в 1900-1914 роках: історико-соціологічний аспект: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 2003; Гринів О. Українська націологія: ХІХ-початок ХХ століття: Історичні нариси. – Львів, 2005; Гутковський В.В. Українська преса Наддніпрянщини в національно-культурному та державотворчому процесі (др. пол. ХІХ ст.-1920 р.): Автореф. дис. ... канд. іст наук. – Львів, 2002; Ковалюк Р. Український студентський рух на західноукраїнських землях ХІХ-ХХ ст. – Львів, 2001; Кузіна Н.В. Роль „Літературно-наукового вісника” в національному відродженні України (київський період 1907-1919 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – К., 2003; Кураєв О. „Український фактор” у європейській політиці: Український рух у Російській та Австро-Угорській імперіях: свідчать документи Зовнішнього відомства Німеччини (1905-1912) // Вісник НАН України. – 2000. – № 8; Меша В.Г. Українське національне відродження 1905-1914 років: (історіографія проблеми). – К., 2004; Мікула О. Антинародна сутність Галицького крайового сейму: 1861-1918 // Право України. – 2003. – № 1; Плекан Ю.В. Польсько-українське протистояння в боротьбі за реформування виборчого законодавства до австрійського парламенту та Галицького сейму: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Чернівці, 2004; Сухий О.М. Російський чинник у громадській думці та суспільно- політичному житті галицьких українців ХІХ-початку ХХ ст.: Автореф. дис. … д-р іст. наук. – Львів, 2004; Яцина О.А. Національно-культурний рух 1907-1914 років і українська преса: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Харків, 2002..

Історію українського національно-визвольного руху, зокрема в Галичині, вивчали і продовжують досліджувати українські історики на Заході та закордонні науковці, зокрема В. Верига, А. Каппелер, П. Магочій, О. Субтельний Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів, 1996; Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: Спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – К., 1992. – Вип. 1. – С. 104-119; Магочій П.Р. Галичина (історичні есе). – Львів, 1994; Субтельний О. Україна: історія. – Вид. 2-е. – К., 1992.. Певне місце в цих працях зайняло і висвітлення українського руху у Галичині в наддніпрянській пресі. Серед закордонних учених, які намагалися дати оцінку українській дожовтневій пресі, слід відзначити Ю. Тищенка-Сірого Тищенко-Сірий Ю. Перші наддніпрянські українські масові політичні газети: 1909-1912. – Нью-Йорк, 1952..

У цілому пострадянська історіографія українського національно-визвольного руху в Австро-Угорській імперії, й зокрема в Галичині, та української дореволюційної преси позбавлена ідеологічного навантаження радянської доби. Разом із тим, питання вивчення, аналізу і пропаганди українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. в українській пресі Наддніпрянської України ще не стало предметом спеціального вивчення в історіографії. Цій проблемі і присвячена дана робота.

Основу джерельної бази дослідження складають друковані матеріали української преси Наддніпрянської України 1905-1914 рр. та архівні документи.

Пріоритетну джерельну вартість становлять періодичні україномовні та російськомовні українські видання, що виходили протягом 1905-1914 рр. у Наддніпрянській Україні. Серед них газети: „Порада”, „Хлібороб”, „Рада”, „Світова Зірниця”, „Сніп”, „Маяк”, „Дніпрові хвилі”; журнали: „Літературно-науковий вісник”, „Рідний край”, „Україна”, „Світло”. Для більш поглибленого вивчення нашого питання було досліджено друковані матеріали російськомовного українського журналу „Украинская жизнь”, що виходив у Москві.

Особливого значення набувають публікації з українського національно-визвольного руху в Галичині початку ХХ ст. українських науковців, громадських та політичних діячів, публіцистів, депутатів австрійського парламенту, які були безпосередніми учасниками цієї боротьби.

Аналіз української преси свідчить про те, що публікації, які містилися на її шпальтах, вирізнялися певним суб’єктивізмом та упередженим емоційним оцінюванням подій. Звичайно, українська преса Наддніпрянської України не досягла цілісного концептуального осмислення досліджуваного нами питання, але внесла вагомий вклад і у вітчизняну історичну науку: збагатила її великим статистичним і фактичним матеріалом, окреслила основні напрямки українського національно-визвольного руху в Галичині, простежила у хронологічній послідовності різні аспекти цього руху, намагалася визначити причини боротьби українського населення Галичини за своє національне визволення. На шпальтах української наддніпрянської преси з’явилися такі терміни, як „українське питання”, „польсько-український антагонізм”, що використовуються в сучасній історичній науці.

Важливе значення для підготовки дисертаційного дослідження мали матеріали Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ф. І, ; ф. № 472; ф. № 4).

Також були залучені фонди Центрального державного історичного архіву України у Києві, які дали змогу висвітлити наявність адміністративних утисків щодо української преси Наддніпрянщини: фонд Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора за 1908-1913 рр. (ф. 442); Київського тимчасового комітету у справах друку за 1907-1915 рр. (ф. 295); Київського губернського жандармського управління за 1913 р. (ф. 274); Київського охоронного відділення (ф. ); Південно-західного районного охоронного відділення (ф. 276); Полтавського губернського жандармського управління (ф. ); М.Ф. Сумцова (ф. 2052).

У цілому, джерельна база є об’єктивною та достатньою для розкриття поставлених у дисертації завдань.

У другому розділі „Українська преса та проблеми її розвитку в Російській імперії початку ХХ ст.” досліджено проблеми розвитку української преси, висвітлено її роль в житті української громадськості, з’ясовано, які українські газети та журнали в Наддніпрянській Україні висвітлювали українське питання в Галичині початку ХХ ст.

Революційні події в Російській імперії, проголошення основних демократичних прав і свобод Маніфестом 17 жовтня 1905 року відкрили шлях для розвитку української преси в Наддніпрянській Україні, внаслідок чого протягом 1905-1907 рр. у Наддніпрянщині виходило до 30 україномовних видань. Значну роль у висвітленні українського питання відіграв український російськомовний журнал “Украинская жизнь”, що виходив у Москві.

В досліджуваний період преса була чи не єдиним засобом масової інформації, який доводив до своїх читачів факти та повідомлення щодо політичного, економічного, культурного життя в Україні. Завдяки статтям, публікаціям, повідомленням, друкуванням листів від передплатників і читачів, що містилися на шпальтах української преси, широкі кола українського населення почали усвідомлювати необхідність боротьби за соціальне й національне визволення.

Важливе місце в українській пресі відводилося статтям, повідомленням, пов’язаним із висвітленням українського життя в Австро-Угорській імперії, зокрема в Галичині.

Але у розвитку української преси досліджуваного періоду можна виділити кілька проблем. Одна з них – це адміністративні утиски. З одного боку, умови, в яких розвивалася українська преса, були несприятливими. Антиукраїнська політика царського уряду заважала розвитку і функціонуванню української преси. Влада намагалася різними засобами зупинити розповсюдження українського друкованого слова, що, в свою чергу, призводило до критики такої політики на шпальтах українських періодичних видань. З другого боку, в українській пресі наголошувалося на одному дуже важливому чиннику, який сприяв пробудженню самосвідомості українського народу та спонукав його до енергійної боротьби за свою свободу. Вона зазначала, що всі заборони та штрафи щодо українських видань були доказом життєвості українського руху, бо це не давало „закиснути” українському руху, розвивало його опозиційність, привчало відстоювати свої права, незважаючи на адміністративні утиски.

Поряд із адміністративними утисками великою проблемою для газетярів була нерозробленість української пресової мови. Українська преса страждала також від недостатньої кількості передплатників. В українських газетах і журналах відчувалася недосвідченість та нестача кадрів. Дуже слабкою залишалася матеріальна база. Існування періодичних видань відбувалося в основному за рахунок видавців, меценатства, пожертв різних товариств, земств і фізичних осіб. Вельми гальмувало розвиток української преси пасивність української інтелігенції в розповсюдженні газет і журналів та недооцінювання нею ролі пресових органів у вирішенні національного питання.

Разом із тим відбувалося невпинне зростання ролі українського друкованого слова. Українська преса даного періоду була важливим носієм інформації, трибуною просвітництва та ідеологічним чинником у національно-визвольній боротьбі українського народу, зокрема розповсюджувачем пропаганди ідеї соборності. Поряд із соціальними та національними вимогами українські періодичні видання висунули головні політичні вимоги української громади.

У третьому розділі „Польсько-українська конфронтація в Галичині на початку ХХ ст. та українська преса Наддніпрянської України” досліджено основні причини та головні проблеми польсько-українського антагонізму, за визначенням української наддніпрянської преси, простежено польсько-українське протистояння в австрійському парламенті та галицькому сеймі на підставі матеріалів українських журналів і газет.

На початку ХХ ст. в Австро-Угорській імперії гостро постає національне питання. Головними причинами національних суперечок, у тому числі й польсько-українських, за визначенням української преси Наддніпрянської України, були – державний устрій Австро-Угорщини та недосконалість основного закону держави. За ним було закріплено поділ держави на коронні краї, які називалися „історичними”, що не відповідало національному складу населення. На такій неприродній основі крайової автономії було побудовано державно-правовий лад, що забезпечував панування німцям і полякам в Австрії та угорцям в Угорщині.

Українська наддніпрянська преса відзначала, що незважаючи на те, що конституційний лад Австро-Угорської держави відкривав певні можливості розвиткові українців Галичини та Буковини порівняно з Наддніпрянською Україною, польсько-український антагонізм був викликаний панівним становищем поляків у Галичині. Проведення колонізаторської політики польською крайовою адміністрацією, полонізація українського населення та намагання встановити польський контроль над усіма сферами життєдіяльності в Галичині, зокрема у східній її частині, заселеній переважно українцями, викликало незадоволення усіх верств українського населення. Тому початок ХХ ст. характеризувався загостренням у Галичині боротьби українців із поляками. У зв’язку з ростом національної свідомості українського населення Галичини ця боротьба посилювалася і набувала радикального характеру, а польсько-український антагонізм поглиблювався.

Боротьба за вирішення українського питання проводилася не тільки шляхом скликання зборів, проведення демонстрацій, а й через діяльність українських депутатів в австрійському парламенті та галицькому сеймі.

Українські наддніпрянські періодичні видання показували дві сторони діяльності українських депутатів. З одного боку, принципова позиція українських політиків у відстоюванні своїх національних інтересів і тактика проведення обструкцій зазвичай призводила до значного успіху українців у польсько-українському протистоянні. Про це свідчило сприйняття українського питання на загальнодержавному рівні, намагання австрійського уряду, ігноруючи бажання польських політиків, врегулювати національну проблему в Галичині. Це завдало значного удару по польській політиці у Галичині, що унеможливлювало, як раніше одноосібно, без згоди української сторони, вирішувати важливі політичні, соціально-економічні питання. З другого боку – одним із важливих чинників у польсько-українських відносинах досліджуваного періоду українські періодичні видання називали політику угод та українського опортунізму, особливо протягом 1908-1909 рр. Це надавало змоги польському уряду та польській парламентсько-сеймовій більшості впродовж багатьох років задовольняти українців вирішенням дрібних справ, відволікати від принципової тактики в національно-визвольній боротьбі, вирішувати справи на свою користь.

У четвертому розділі „Боротьба за український університет у Галичині на початку ХХ ст. та українська преса Наддніпрянської України” досліджено, як українська наддніпрянська преса висвітлювала й аналізувала боротьбу за український університет у Галичині.

Українські періодичні видання Наддніпрянщини підкреслювали, що однією з основних проблем для всіх національних рухів початку ХХ ст., у тому числі й для українського, як в Російській, так і в Австро-Угорській імперіях була проблема національної освіти. Освіта була однією з основних сфер впливу на свідомість людей.

Для польських політиків заснування окремого українського університету означало б утрату контролю над українським населенням Галичини, яке завдяки розвитку національної освіти усвідомило б, що воно є частиною української нації зі своєю історією, культурою, традиціями, мовою та єдиною територією, і ще завзятіше почав би боротися проти польського панування. Для українців свій університет був би однією з важливих перемог у національно-визвольній боротьбі та впевнене просування у напрямку до утворення самостійної української держави.

Українська преса відзначала, що у боротьбі за український університет у Львові найактивнішими були українські студенти Галичини, яких підтримувало все національно свідоме українське населення Галичини та Буковини. Вона визначила два основних напрямки цієї боротьби: легітимний – шляхом боротьби українського представництва у галицькому сеймі й австрійському парламенті; радикальний – проведення студентських та загальноукраїнських віч, демонстрацій українських студентів з вимогами найшвидшого вирішення даного питання.

За матеріалами української наддніпрянської преси, визначено три етапи основної боротьби за український університет. Перший (1907 р. - початок 1908 р.) – це етап загострення польсько-українських відносин, значної активності українського студентства Галичини і пасивної, непослідовної боротьби українських фракцій в австрійському парламенті та галицькому сеймі. Другий (1908-1909 рр.) – це етап опортуністичної політики українських депутатів, що спричинило призупинення виступів усіх верств населення Галичини, агітації та боротьби за відкриття університету. Третій (1910 р. - початок 1914 р.) – це етап поглиблення українсько-польської конфронтації, що призвело до радикалізації методів боротьби, переходу української парламентської репрезентації до послідовних активних дій щодо вирішення цього питання.

За оцінкою української періодики, основними резонансними подіями у справі українського університету, які набули розголосу за межами Австро-Угорщини і привернули увагу австрійського уряду були такі: демонстрація українських студентів 23 січня 1907 р., збройні сутички між українськими і польськими студентами у грудні 1907 р. та у липні 1910 р. Українська преса наголошувала на тому, що вони були спровоковані польською університетською адміністрацією та шовіністично настроєними польськими студентами.

При обговоренні цього питання в австрійському парламенті на розгляд українського та польського представництв було подано п’ять проектів відкриття українського університету. Лише останній проект, представлений у грудні 1912 р., а потім допрацьований 4 січня 1913 р., задовольнив потреби українців. Він передбачав заснування окремого українського університету не пізніше 1916 р., і тільки з часу заснування окремого українського університету тогочасний Львівський університет мав стати польським. За пропозицією митрополита Андрея Шептицького, який підтримував український національно-визвольний рух в Австро-Угорщині, 28 січня 1914 р. була підписана українсько-польська угода, за якою польські політичні партії погоджувалися на заснування окремого українського університету у Львові. Але Перша світова війна завадила впровадженню у життя цього проекту.

У п’ятому розділі „Боротьба за реформування виборчої системи на демократичних засадах та українська преса Наддніпрянської України” досліджено висвітлення й оцінювання боротьби українців Галичини на початку ХХ ст. за реформу виборчого права до австрійського парламенту та галицького сейму і наслідків цієї боротьби українською пресою Наддніпрянщини.

Українські наддніпрянські газети і журнали констатували, що на початку ХХ ст. усі народи Австро-Угорської імперії вимагали загального, рівного, безпосереднього та таємного виборчого права. Для вирішення українського питання за необхідне вважалося забезпечити відповідне представництво у законодавчих органах – австрійському парламенті (рейхсраті) та крайовому галицькому сеймі й легітимними методами вести національно-визвольну боротьбу. У пресі підкреслювалося, що у боротьбі за реформу виборчого права організувалося все українське населення Галичини, а найактивнішим було українське селянство.

За повідомленнями української преси, проти українців під час ухвалення нового виборчого закону до парламенту об’єдналися усі польські сили в австрійському парламенті. Але недостатня наполегливість і принциповість українських депутатів призвела до ухвалення невигідного для українців виборчого закону. Після компромісного врегулювання між німецьким, чеським і польським парламентськими представництвами новий виборчий закон до австрійського парламенту було ухвалено 26 січня 1907 р. До нового парламенту було обрано 32 українські депутати, що майже втричі більше порівняно з 1897 р.

Українська преса зазначала, що значно складнішим і довготривалішим був процес реформування виборчої системи до галицького сейму. Оскільки вирішення цього питання відбувалося на місцевому рівні, то польська сеймова фракція намагалася відтягнути ухвалення нового виборчого закону до галицького сейму. Основною перешкодою до якнайшвидшого вирішення питання щодо сеймової виборчої реформи в Галичині було не так українсько-польське протистояння, як протистояння польських консервативних і демократичних сил, кожна з яких хотіла провести до сейму більшу кількість своїх депутатів. Внаслідок цього на короткий термін 1913 р. була утворена польсько-українська більшість, об’єднана на засадах компромісного проекту. Після відокремлення від польсько-української більшості польських консерваторів ухвалення виборчої реформи стало вкотре неможливим.

За визначенням українських наддніпрянських періодичних видань, активна, принципова політика української фракції примушувала польську більшість відступати перед українською меншістю і відстоювати свої вимоги, зокрема 33-відсоткову присутність українських депутатів у сеймі. Натомість відхід від цієї політики під натиском австрійського уряду призвів до остаточного ухвалення нового виборчого закону до галицького сейму, за яким українцям надавалося лише 62 місця із 228, тобто 27,2%.

Отже, виборчі реформи до центрального і галицького органів влади заслуговують на увагу як наслідок довготривалої запеклої політичної боротьби українського населення в Галичині за свої права. Українські наддніпрянські газети і журнали наголошували на тому, що, незважаючи на усталення польських позиції в австрійському парламенті та галицькому сеймі, вперта боротьба українців за свої виборчі права розвіяла міф про непохитність польського домінування в Галичині.

Проведене дослідження дозволило дійти таких висновків:

Встановлено, що у ході революції 1905-1907 рр. відбувалося зародження, становлення і розвиток української преси в Російській імперії. Відзначено, що українська наддніпрянська преса була могутнім і впливовим засобом масової інформації, важливим чинником національного відродження та ідеологічним фактором національно-визвольного руху. Об’єктивно інформуючи українське суспільство про всі прояви політичного, культурного й економічного національного життя, поширюючи державницькі ідеї, українська преса пропагувала й обґрунтовувала доцільність українізації освіти та використання національної мови в усіх сферах життя; відіграла важливу роль у становленні пресової мови; виступала своєрідним провідником в об’єднанні українців Російської та Австро-Угорської імперій в єдине національне ціле для спільної національно-визвольної боротьби. Українські газети та журнали Наддніпрянщини відігравали визначну роль у пропаганді досягнень українського національно-визвольного руху в Галичині, особливу увагу звертали на боротьбу за реформу виборчого права у галицькому сеймі та австрійському парламенті, відкриття українського університету у Львові, польсько-українські відносини.

Однак, розвиток української наддніпрянської преси супроводжувався певними труднощами, зокрема адміністративними утисками. Антиукраїнська політика російського уряду щодо друкованого слова призвела до заборони друку видань радикального напряму. Основну ж інформативну наповненість мала українська преса ліберально-демократичного спрямування, що постійно висвітлювала найактуальніші питання національно-визвольного руху в Галичині.

За аналізом наддніпрянської преси визначено, що на початку ХХ ст. в Австро-Угорській імперії відбувалася політизація та радикалізація українського національно-визвольного руху, центром якого була Галичина. Характерною рисою українського національно-визвольного руху називалося зростання національної свідомості українського народу та зростання ролі українського студентства і селянства у національно-культурному і політичному житті.

Проаналізувавши українську пресу, виділяємо три стадії розвитку українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст.

На першій стадії (1900 р. – початок 1908 р.) спостерігалася активізація українського національно-визвольного руху, що проявлявся в усіх сферах галицького життя; поряд із соціально-економічними, культурними вимогами українці активно вимагали національно-територіальної автономії для Східної Галичини, реформування виборчого законодавства; преса вказувала на консолідацію усіх верств українського суспільства під проводом націонал-демократичної партії у боротьбі за свої права; спостерігалася активна парламентська боротьба під гаслом загального виборчого права.

Друга стадія (1908-1909 рр.) характеризувалася спадом національно-визвольної боротьби в Галичині внаслідок проведення опортуністичної політики українських парламентської та сеймової фракцій.

На третій стадії (1910-початок 1914 рр.) відбулося поглиблення польсько-українського антагонізму в Галичині, що призвело до радикалізації українського національно-визвольного руху, а українське питання в Австро-Угорщині набуло загальнодержавного значення.

За матеріалами українських наддніпрянських газет і журналів з’ясовано, що недосконалість державно-правового ладу забезпечувала привілейоване становище поляків у Галичині, які проводили політику полонізації та колонізації з метою встановлення повного контролю над усіма сферами діяльності у краї, що призвело до польсько-української конфронтації.

Однією з характерних рис польсько-українських відносин було намагання польської сторони шляхом переговорів, наданням незначних поступок в економічній, культурній і освітній сферах відволікти українське суспільство від національно-визвольної боротьби. Використовуючи український консерватизм і схильність української консервативної течії до поступок, польські політичні проводирі мали змогу маніпулювати українським суспільством і вирішувати питання на свою користь. Непослідовність тактики українських депутатів у проведенні національної політики пояснювалася сильною польською політичною та москвофільською опозицією, відсутністю союзників української фракції, міжпартійними негараздами у парламентській українській фракції та неприйняттям ними критики.

Доведено, що в ході парламентської та сеймової боротьби українським депутатам часто неможливо було вирішити проблему на свою користь звичайними методами, тому вони використовували тактику голосної обструкції, яка давала позитивні результати.

За аналізом публікацій українських періодичних видань визначено, що політика австрійського уряду щодо польського й українського народів у Галичині була неоднозначною. Оскільки польські представники складали парламентську більшість і підтримували австрійський уряд, то уряд у своїй внутрішній та зовнішній політиці у краї спирався на поляків, надаючи їм певні привілеї. Але під впливом загострення міжнаціональних суперечок, які б могли підірвати принципи унітарної монархії та німецьке панування, і загрозою війни змінилося ставлення австрійського уряду до українського питання в Галичині, тим більше, що у поступовій боротьбі за свої національні права український рух став помітною політичною силою, з якою необхідно було рахуватися. Тому австрійський уряд перейшов від політики ігнорування українського питання до пошуку угод з українськими політичними силами.

Встановлено, що актуальними питаннями українського національно-визвольного руху були реформування виборчої системи до австрійського парламенту та галицького сейму і боротьба за відкриття українського університету у Львові. Українська преса відзначала, що у цих питаннях національні інтереси польського та українського населення були протилежними. Якщо українська сторона прагнула відстояти свої конституційні права, то польська намагалася зберегти й розширити свої привілеї. Саме цим визначалися їх позиції під час реформи виборчої системи та вирішення питання українського університету. На рівні сейму розв’язання цих проблем було неможливим, оскільки українські депутати становили у ньому меншість. Тому для українського політичного проводу основним завданням було винести ці питання на державний рівень.

З огляду на результати національно-визвольної боротьби, більш вдалим для українського суспільства було вирішення питання українського університету.

Його відкриття відповідало всім вимогам української сторони. Результати