ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Попова Ганна Валентинівна

УДК 821.133.1-94(043.3)

РОМАНТИЧНА ПОЕТИКА “ЗАМОГИЛЬНИХ НОТАТОК”

Ф.-Р. де ШАТОБРІАНА

10.01.04 – література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ

2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі світової літератури й класичної філології Донецького національного університету Міністерства науки і освіти України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Мироненко Людмила Андріївна, Дніпропетровський національний університет, професор кафедри філологічної і культурологічної підготовки журналістів.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Пахсар’ян Наталія Тигранівна, Московський державний університет ім. М.В. Ломоносова, професор кафедри історії зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Орлик Нінель Петрівна, Дніпропетровський національний університет, доцент кафедри зарубіжної літератури.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра історії зарубіжної літератури і класичної філології, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться 29 травня 2006 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.12 у Дніпропетровському національному університеті (49065, м. Дніпропетровськ, пл. Шевченка, 1).

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий 28 квітня 2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради К .051.12 __________________ І.В. Кропивко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Ф.-Р. де Шатобріан – ключова постать французької літератури першої половини XIX століття. “Патріарх романтизму”, творець жанру “особистого роману”, він належить до письменників, яких вшановують, чий авторитет і репутація класика безперечні, чия творча спадщина увійшла до скарбниці світової літератури. Багатогранний характер його обдарування відповідав нагальним потребам літератури епохи романтизму з її прагненням універсальності. Шатобріан став провісником багатьох, згодом магістральних, літературних процесів, вплинув на письменників, без яких неможлива історія літератури. Він стоїть біля витоків провідних літературних феноменів романтизму. Шатобріан у своїй життєвій долі також виявився дуже різнобічною людиною. Письменник, історик, політик, мандрівник, він за мірою значущості для сучасників був постаттю, що не поступалась Ґете, Байрону, Гюго. Його авторитет складався й у середовищі читачів, які обожнювали автора “Атала” й “Рене”, і серед колег-письменників. “Учителем усього покоління, що пише” назвав його О.С. Пушкін, а для співвітчизників він був “принцом поезії” (А. де Мюссе), “патрицієм” (Г. Флобер). Відлуння шатобріанівської ліри чутне у творчості Ламартіна, Віньї, ранніх Гюго й Санд, Мюссе. У ХХ столітті А. Моруа порівняє його з “гірським масивом, білі верхи якого помітні на обрії в будь-якій точці країни”.

Актуальність дослідження. Художньо-документальна література – феномен культури, інтерес до якого актуалізується на зламі епох, коли постає необхідність усвідомлення й переосмислення не тільки історичного минулого, але й сутності сучасних процесів. У цьому розумінні художні мемуари, які зазвичай розташовані осторонь від традиційного літературного ряду й водночас поєднують у собі “поезію й правду”, стають благодатним джерелом для дослідження як особливостей епохи, закономірностей побутування людини в історії та сприйняття нею мінливої дійсності, так й індивідуальних засобів створення художнього образу світу.

Жанрологічні дослідження ускладнюються надзвичайною розмитістю жанрових меж творів, що належать до цього типу літератури, та їх граничним ступенем суб'єктивності. Очевидно також, що не всі мемуарно-автобіографічні форми вивчені однаково глибоко. Це стосується і романтичних мемуарів, які, незважаючи на низку праць, присвячених проблемам мемуарного жанру (М.М. Бахтін, Л.Я. Гінзбург, А.Г. Тартаковський, Ф. Лежен), і дотепер залишаються недостатньо вивченими з погляду їх естетичної цілісності. Споконвічно гібридна природа мемуарів у сполученні з властивою романтизму жанровою синтетичністю робить питання їх типологізації ще більш складним для вирішення. Цьому сприяє також широта діапазону тверджень, що стосуються визначення окремих жанрів художньо-документальної прози та їх місця в літературі.

Творчість Ф.-Р. де Шатобріана, що припадає саме на перетин двох епох (хронологічно – Просвітительства й Романтизму, а в естетичному плані – класицизму й романтизму), також залишається проблемною для літературознавства. Родоначальник французького романтизму, який на початку свого творчого шляху не ставив під сумнів прихильність до класицистичної традиції, письменник сполучає усталені форми з новаторським стилем, в якому чітко простежуються й елементи нової романтичної естетики, що лише тільки формується – універсальність, фрагментарність, – і романтичний історизм. Індивідуальний творчий стиль Шатобріана є пріоритетною темою в сучасному шатобріанознавстві (Ж.-М. Готьє, М. Гревлунд, Н.С. Шрейдер, Ж.-К. Берше, М. Лехтонен, В.А. Мільчина). Останнім часом у літературознавстві України і країн пострадянського простору з'явились роботи, присвячені жанровим відкриттям письменника в царині “особистого” (Л.А. Мироненко) та історичного (Н.А. Литвиненко) романів. Водночас “Замогильні нотатки” – головний витвір письменника, що не тільки став підсумком його творчості, але й позначив новий етап жанрового мислення, відкрив нові шляхи розвитку французької (і ширше – європейської) літератури, – потребують сьогодні всебічного вивчення. В достатній мірі досліджені з погляду їх історичної достовірності, тематичної розмаїтості й стилю, вони фактично не розглядаються як цілісність, в аспекті їх жанрово-стильової специфіки, поєднання традицій і новаторства в творі. Відсутні поки що і вичерпні розвідки творчого доробку письменника в усій його жанровій і тематичній повноті. Вивчення “Замогильних нотаток” як твору, що поєднує в собі основні жанрові та змістові домінанти творчості Шатобріана, не тільки сприятиме розширенню уявлень про сутність і значення його внеску в розвиток європейського романтизму, але й допоможе прояснити специфіку самоідентифікації особистості в межах системи цінностей романтичної доби.

Зв'язок роботи з науковими програмами і темами. Дисертація виконана в межах наукової держбюджетної теми секції світової літератури при кафедрі світової літератури і класичної філології ДонНУ № _вв//“Комунікативні властивості художньої прози”, № державної реєстрації 0104U002149.

Мета дослідження полягає у визначенні місця “Замогильних нотаток” в історії мемуарно-автобіографічних жанрів, виявленні їх жанрових особливостей у контексті жанрової системи й художньої мови романтизму, вивченні специфіки романтичної поетики мемуарів Шатобріана.

Досягнення мети передбачає розв'язання таких завдань: – 

узагальнення основних поглядів дослідників на ключові етапи становлення жанру в розмаїтті його реалізацій – від первісного синкретизму мемуарно-автобіографічної літератури до автономізації жанрових утворень і нового романтичного синтезу, здійсненого Шатобріаном;– 

встановлення в “Замогильних нотатках” принципів перетворення біографічного “Я” на персонаж мемуарів як об'єкт “естетичного споглядання”: “замогильна” перспектива оповіді, відбір певних фактів власної біографії, відтворення внутрішнього світу оповідача;– 

інтерпретація специфіки поетичного дискурсу “Замогильних нотаток” як форми особистісного освоєння дійсності в рамках естетики романтизму:

· меланхолія, самотність, часо-просторова невкоріненість як визначальні форми реалізації ставлення героя до світу;

· пейзаж як один із ключових засобів розкриття внутрішнього світу героя;– 

вивчення категорії часу як жанроутворюючої в мемуарах і виділення різних рівнів часових шарів, створюваних автором.

Об'єкт дослідження: “Замогильні нотатки” (“Memoires d'outre-tombe”) Ф.-Р. де Шатобріана як феномен романтичної культури й підсумковий твір письменника. У необхідний для аналізу порівняльний і типологічний ряд включені твори, що мали вирішальне значення для становлення мемуарно-автобіографічної літератури – “Сповідь” Аврелія Августина, “Історія моїх поневірянь” Абеляра, “Досліди” Монтеня, “Мемуари” Сен-Симона, “Сповідь” Руссо, а також художній, теоретичний та художньо-публіцистичній доробки самого письменника – “Атала” (“Atala”), “Рене” (“Rene”), “Мученики Діоклетіана” (“Les Martyrs de Diocletien”), “Дослід про революції” (“Essai sur les Revolutions”), “Геній християнства” (“Genie du christianisme”), “Есе про англійську літературу” (“Essai sur la litterature anglaise”), “Дорожні замітки” (“Itineraire de Paris a Jerusalem”), “Історичні нариси” (“Etudes historiques”).

Предметом дослідження є романтична поетика “Замогильних нотаток” Ф.-Р. де Шатобріана – твору, що демонструє як універсальність шатобріанівського мислення, так і специфіку реалізації принципів романтичної естетики в мемуарах. Особлива увага приділяється вивченню способів відтворення романтичного типу свідомості в межах романтичних парадигм.

Методи дослідження зумовлені когнітивним підходом до вирішення проблеми. Для виявлення ключових історичних етапів розвитку мемуарно-автобіографічних жанрів, визначення й зіставлення рівнів їх еволюції в роботі застосовуються методологічні принципи порівняльно-історичного й порівняльно-типологічного літературознавства. Інтерпретація “Замогильних нотаток” ґрунтується на загальних положеннях поетологічного аналізу з використанням техніки “close reading”; враховуються також повноваження рецептивної естетики.

Теоретико-методологічну основу дослідження склали праці О.М. Веселовського з історичної поетики, дослідження М.М. Бахтіна, Л.Я. Гінзбург із мемуарно-автобіографічної прози, теоретико- та історико-літературні концепції національних романтичних систем (Н.Я. Берковський, А.В. Карельський, Н.С. Шрейдер, Л.А. Мироненко, Д.С. Наливайко, Ф. ван Тігем, П. Моро, К. Руа), праці з проблем теорії й історії мемуарно-автобіографічних жанрів (Л.М. Баткін, Л. Зоніна, Ж. Гюсдорф, Ф. Лежен, А. Моруа), філософської категорії часу (Дж. Витроу, Я.Ф. Аскін, А.Я. Гуревич, Н.І. Джохадзе), теорії художнього часу (М.М. Бахтін, С.Н. Бройтман), поетики міфу (Е.М. Мелетинський).

Наукова новизна. В українському літературознавстві вперше ставиться проблема художньої специфіки “Замогильних нотаток” Ф.-Р. де Шатобріана як романтичних мемуарів та досліджується художня мова письменника в цьому жанрі. Аналіз твору розширює наукові уявлення про творчу манеру Шатобріана, уточнює внесок письменника у формування романтичного дискурсу й доповнює розвідки, присвячені питанням еволюції форм самовираження індивіда в літературі.

Науково-практична цінність отриманих результатів. Матеріали роботи доповнюють наукове бачення літературного процесу в епоху романтизму через включення в літературознавчий круговид традиційно периферійного жанру мемуарів, без якого, однак, літературна панорама епохи була б неповною. Матеріали дисертації можуть бути використані в укладанні навчальних посібників з історії зарубіжної літератури доби романтизму, а також при читанні загальних курсів і спецкурсів, присвячених питанням теорії й історії романтизму, художньо-документальної літератури, автобіографічної оповіді.

Особистий внесок здобувача полягає в дослідженні художньої мови Шатобріана в межах мемуарно-автобіографічного жанру. Результати наукових розвідок викладені в 13 публікаціях (без співавторів), 3 з яких – у фахових виданнях (обсяг 1,59 умов. друк. арк.).

Апробація роботи. Дисертація обговорювалась на семінарах і засіданнях кафедри світової літератури і класичної філології Донецького національного університету. За темою дисертації зроблено доповіді на наукових семінарах кафедри світової літератури і класичної філології Донецького національного університету, міжвузівських наукових семінарах кафедр світової літератури й класичної філології Донецького національного університету й зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету. Результати дослідження апробувались у виступах на тематичних конференціях в Одесі (1994), Дніпропетровську (2004), на міжнародних конференціях у Харкові (1994), Донецьку (1996, 1998), Дрогобичі (1997), Шрейдерівських читаннях у Дніпропетровському національному університеті (2004, 2005, 2006), міжвузівських конференціях молодих учених у Донецьку (2004, 2006), а також на підсумкових наукових конференціях у Донецькому національному університеті. Основні положення роботи представлені в 13 публікаціях (трьох фахових та десяти додаткових).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 348 позицій та додатків. Дисертація викладена на 195 сторінках друкованого тексту, 2 додатки розміщені на 4 окремих сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір предмета дослідження й актуальність обраної теми, формулюються мета й конкретні завдання, визначається об'єкт та основні методи вирішення поставленої проблеми. Представлено стислий огляд спеціальної літератури за темою, класифікація й характеристика існуючих у літературознавстві підходів до вивчення творчості Шатобріана, а також наведено основні характеристики мемуарного жанру, прийняті в сучасній науці.

Перший розділ “Жанр: проблема дефініції, генезис та основні етапи еволюції” присвячений проясненню жанрової специфіки мемуарів, визначенню їх місця в жанровій системі художньо-документальної прози. Особлива увага приділяється історичному шляху, що його пройшла мемуарно-автобіографічна література, перш ніж оформитися в окремий жанр словесної творчості й затвердитися в низці інших жанрів художньо-документальної та художньої літератури, а також складностям, пов'язаним із типологічною класифікацією форм як усередині, власне, мемуарного жанру, так і всередині цього типу літератури взагалі. Спеціально досліджується проблема зародження і подальшого розвитку автобіографізму в мемуарно-автобіографічній літературі – аж до виділення автобіографії в самостійний жанр – і його відбиття в “Замогильних нотатках” Шатобріана. У підрозділі 1.1. “Мемуари й автобіографія. Жанрова специфіка” простежуються основні етапи формування в науці про літературу уявлень про мемуарно-автобіографічні жанри. Встановлено головні, на думку дослідників, ознаки мемуаристики – особистісно-суб’єктивні основи оповіді, ретроспективність, фактографічність, переважання подій, безпосередність авторських свідчень. Визнано безперечними “формоутворюючий вплив особистості” на мемуарну оповідь і художні можливості мемуарів. Разом з тим, більшість літературознавців одностайні щодо важкості і практичної неможливості визначити чіткий рубіж поміж мемуарами та художньою літературою, публіцистикою, науковим дослідженням. Окремо розглядається проблема диференціації мемуарів і автобіографії на основі концепції жанру, запропонованої французьким літературознавцем Ф. Леженом (“автобіографічний пакт”). Аналіз показує, що за умов суто раціоналістичного підходу до дефініції жанру, коли жанрова приналежність визначається у відповідності зі строго формалізованим набором типологічних ознак, “Замогильні нотатки” виявляються проблемним твором, оскільки вони не вміщаються в рамки якогось одного жанру. Мемуари Шатобріана – жанровий гібрид, в якому переплелися документальний факт і художній вигад, правда історії та її суб'єктивне сприйняття. Автор поєднав у своєму творі автобіографічну розповідь і хроніку суспільно-політичного життя Франції межі XVIII-XIX століть, щоденникові записи, листи й історичні документи, дорожній щоденник і цитати з праць своїх попередників і сучасників, пропустивши весь цей величезний матеріал крізь призму власного сприйняття, забарвлюючи його в інтимні тони. Встановлення засобів перетворення мемуарів (жанру, що на той момент уже оформився) на романтично всеосяжний витвір мистецтва вимагає звернення до їх жанрової історії з метою простежити основні етапи зародження та подальшого формування індивідуалізму й автобіографізму в творах художньо-документальної літератури попередніх епох. Таке дослідження започатковане в підрозділі 1.2. “Становлення автобіографізму у французькій мемуарно-автобіографічній літературі”, де розглядається співвідношення документального і художнього початку у мемуарах і автобіографіях різних епох, виявляються причини й динаміка поступового витиснення документального начала на другий план і переключення уваги на спосіб художньої реалізації історії власного життя, що призводить зрештою до оформлення нового жанру – автобіографії. У цій частині дослідження позначені основні віхи історії людського самопізнання, яким, власне, і виявляється автобіографія. З безперервного процесу розвитку мемуаристики в роботі виділені вузлові моменти, свого роду поворотні пункти (від “Сповіді” А. Августина до “Сповіді” Ж.-Ж. Руссо), в яких відбувався перехід від одного рівня зображення внутрішньої людини на інший (полісний громадянин – в античності, християнин – в епоху Середньовіччя, індивід – в епоху Відродження, особистість – в новітні часи), виник і від етапу до етапу поглиблювався психологічний аналіз. Добір творів, що ілюструють цей процес, обумовлений їх найбільшою показовістю для певного рівня, максимальною концентрацією в них особливостей зображення людини, властивих мемуаристиці описуваного періоду, або, навпаки, унікальністю зробленої автором спроби, революційністю задуму. До кола аналізованих творів включено також і ті, які в новітнім розумінні не мають відношення до мемуарної літератури (“Сонети” Петрарки, “Досліди” Монтеня, “Максими” Ларошфуко і “Характери” Лабрюйєра), але роль яких у формуванні нового підходу до зображення людини в літературі взагалі й у мемуарній зокрема незаперечна.

Аналіз зразків мемуарно-автобіографічної літератури античності показує, що в них не ставилася проблема пізнання особистості в її сучасному розумінні, основна увага приділялась фіксації суспільно-значущих сторін життя: громадських потрясінь, державно-важливих подій, військових операцій. Індивідуальне при цьому було майже повністю відсутнє (показово, що і Ксенофонт, і Цезар уникають форми оповіді від першої особи). Приватна людина як предмет зображення з'являється в античній біографії – жанрі набагато більш розповсюдженому в античності, ніж жанри мемуарно-автобіографічної літератури, які ще не здобули самостійності. Однак увага до приватної сторони життя індивіда диктується у біографіях цікавістю й визначається скоріше мірою популярності людини, ніж дійсною складністю й неповторністю її душі. У них представлений не внутрішній світ персонажа, а його “спосіб життя”. Різко відмежувавшись від історіографії й окресливши коло своїх інтересів розкриттям індивідуальних рис своїх героїв, Плутарх не досягає, та й не прагне досягнути зображення їх внутрішнього світу. Досвід “життєписів” неоціненний своєю настановою на зображення не “славних діянь”, а, навпаки, незначних вчинків, які дають уявлення про характер людини, що згодом втілиться в традицію зображення приватної людини в художньо-документальній літературі. Залучений для аналізу твір сучасника Плутарха Марка Аврелія “До самого себе” свідчить про тенденції до подолання раціоналістичного поділу на суспільне (хроніки) і приватне (біографії) життя, який існував раніше: автор говорить про себе і свої вчинки від першої особи, сполучаючи біографічні відомості з міркуваннями, пов'язаними із внутрішнім життям. Але й тут переважає оціночний підхід у зображенні тепер уже власного життя.

У такий спосіб в античності формується ідея нормативності, що надовго збереглася в етиці і естетиці європейської культури, створюється моральний й естетичний ідеал гармонійно розвинутої особистості (калокагатія), але при цьому осягнення природи людини залишається деперсоналізованим, не досягається (втім і не ставиться за мету) повнота розкриття внутрішнього життя особистості. Саме поняття “особистість” у сучасному своєму значенні є неактуальним для цієї епохи.

Далі в роботі розглянуто феномен виникнення інтересу до індивідуальної природи людини в добу Середньовіччя, пов'язаний із поширенням християнського світогляду. Відзначений ще романтиками вплив християнства на поглиблення самопізнання (де Сталь, Шатобріан) аналізується в цьому розділі з огляду на його вагомість у формуванні відповідної традиції в художньо-документальній літературі. Підкреслюється роль у цьому процесі середньовічної літератури, зокрема, латинської, з характерним для неї поєднанням літературної традиції з християнським змістом (оповідна проза житій святих). Особлива увага приділяється жанру сповіді як “першої істотної форми словесної об'єктивації життя й особистості” (М.М Бахтін).“

Сповідь” Блаженного Августина (406) розглядається як перша в історії європейської літератури спроба всеохоплюючого самоаналізу, в якій автор, воліючи розв’язати загальнофілософські питання, сформулював основні проблеми, котрі цікавитимуть автобіографічну, а згодом і художню літературу нового часу: тема дитинства, співвідношення свідомого й несвідомого в людині, пам'ять як основа людського “Я”. У дисертації акцентований зв'язок августинової моделі з подальшою європейською літературною традицією самопізнання (Монтень, Руссо, Шатобріан). При цьому відзначається однобічність у зображенні внутрішнього світу індивіда, обумовлена чіткими рамками жанру релігійної сповіді.

Протягом наступних століть відбувається послідовний відхід від релігійного аспекту проблеми самопізнання, внаслідок чого сповідь поступову секуляризується. Остаточний перехід від релігійного до світського станеться в XVIII столітті в “Сповіді” Руссо. Аналіз “Історії моїх поневірянь” П'єра Абеляра (1129) виразно показує процес модифікації жанру релігійної сповіді, що реалізувався у переході оповіді в літературно-художню площину, як це засвідчує назва твору. Показовою є набагато більша, у порівнянні з августиновою “Сповіддю”, увага саме до біографії, інтимних подробиць власного життя. Особистий досвід у всіх його проявах набуває самостійної цінності як складова одного-єдиного ЙОГО життя. Майбутній аналітизм ренесансних автобіографій лише позначений в “Історії” як потенційно можливий засіб розкриття внутрішнього світу окремої людини. В дисертації відзначається композиційне новаторство Абеляра, який створює зразок обрамленої сповіді – типу композиції “особистого роману”, що його згодом розвинуть романтики. Тут також є звернення до розуміючого читача з метою дати правильне, з погляду мемуариста, трактування подій його життя. Отже, з'являється визначений адресат, наявність якого пізніше дослідники вважатимуть типологічним для творів мемуарно-автобіографічних жанрів.

У розділі також визначені як різновиди мемуарно-автобіографічної літератури, що вже склалися на той час, так і шляхи подальшого розвитку традиції самовираження індивіда, що сформувалися в епоху Відродження: педантичний опис повсякденного життя, представлений у щоденниках, та аналітична автобіографія, що реалізується в оповідях про життя художників, учених, письменників, суспільних діячів. На підставі проведеного аналізу в дисертації виділені такі типи мемуарно-автобіографічної літератури доби Ренесансу:

· сповіді, щоденники (переважає особистісне начало, оповідь ведеться від першої особи);

· нотатки, зошити, журнали (відтворення життєвої конкретики, опис побуту і звичаїв);

· хроніки, мемуари великих державних діячів, полководців (поєднання біографії й історії).“

Досліди” М. Монтеня (1580-1588) розглядаються як принципово новий щабель розвитку традиції самопізнання в європейській культурі й, одночасно, як переломний етап в історії формування мемуарно-автобіографічних жанрів. Важливим є самовизначення письменника відносно усталених на той час норм і правил зображення “внутрішньої людини” (дидактизм біографічних творів античності і середньовічних агіографій, дотримання суворого канону при відборі фактів особистого життя), що свідчить про вже існуючу самосвідомість жанру, яка вимагає від автора провести чітку межу між художньо-документальною літературою попередніх епох і своєю книгою. Аналіз “Дослідів” показує, що, незважаючи на формальне повернення до традиції августинової “Сповіді”, яка йде вглиб людської душі, велике значення має особистісне наповнення досвіду, що зближує Монтеня з Абеляром. Проблема поєднання цих двох традицій вирішується за допомогою нової жанрової форми, по суті, винайденої Монтенем – “есе”. Підсумком розгляду специфіки твору стає твердження про фактичне відбиття в них всіх традицій художньо-документальної літератури, що сформувалися в попередні епохи: вони написані від першої особи і сфокусовані на особистості їх автора, в них відтворена широка історична панорама, і при цьому вони не позбавлені подробиць, змалювання середовища, побуту і вдач сучасників. Зроблено висновок про ключове значення монтенівських знахідок для “Замогильних нотаток” Шатобріана, в яких автор наслідує свого попередника у тім, що стосується енциклопедизму, широти охоплення дійсності та способу саморепрезентації.

Наступним проаналізованим у роботі етапом стає XVII ст. Розглядається вплив класицистичної доктрини на ступінь індивідуалізації в мемуарах епохи. Домінування жанру хронік у мемуарно-автобіографічній літературі цього періоду трактується як результат цього впливу, що відсунув особистісне начало на другий план. Відзначається, що зображення власного психологічного стану в цілому нехарактерне для мемуарної літератури XVII століття, натомість мова йде про підвищення інтересу до людської індивідуальності. Про це свідчить і поява в хроніках портретів, майстерність створення яких досягає високого рівня.

Прикладом мемуарної літератури доби абсолютизму обрано “Мемуари” Сен-Симона (вид. у 1788-1789). З'ясовано, що, незважаючи на усвідомлення автором себе як історіографа, покликаного зафіксувати події епохи, що минає, він бачить за плином історії дії конкретних осіб, які на ній позначились. Осягнення історії, таким чином, припускає увагу до її дійових осіб – звідси велика кількість портретів головних постатей епохи, докладні особистісні характеристики, позбавлені, однак, глибини психологічного аналізу. Це дає підставу зробити висновок про перевагу інтересу до загального, а не до індивідуальної психології.

Більша в порівнянні з творами класицистичної епохи індивідуалізація, посилення психологічного аналізу в мемуарно-автобіографічній літературі XVIII століття пов'язується в дисертації з сентименталізмом, що відкрив нові можливості для зображення приватної людини. Значущим для подальшого розвитку традиції самопізнання визнається, крім подробиць із приватного, інтимного життя, включення в оповідь про себе “розповіді про дитинство”. Відкриття нової сфери людського життя, якою раніше нехтували, є переворотом у розумінні людини й способах зображення її внутрішнього світу. Відзначається також підвищення інтересу не лише до правди факту, а й до скандальних подробиць життя видатних осіб, причому скандальність розуміється як свідчення природності. Запорукою вірогідності таких оповідей стає мемуарна форма, що згодом призводить до белетризації мемуарів і подальшої експансії мемуарно-автобіографічних форм у художній літературі. Таким чином, можна зазначити, що до кінця століття в мемуарно-автобіографічній літературі не лише розвиваються успадковані від минулих епох традиції, але й формуються нові, пов'язані з сучасним етапом розвитку літератури та змінами, що відбулися в суспільній свідомості:

· у XVII ст. мемуари стають найпоширенішим жанром мемуарно-автобіографічної літератури. В них переважає етикетність, умовність, нормативність зображення людини (у світських хроніках), інтерес до вдач, а не до індивідуальних характерів. Провідним способом розкриття людської натури стає портретна характеристика;

· у XVIII ст. відбувається поворот до відкритості (граничної відвертості) мемуарно-автобіографічної оповіді, белетризація мемуарів.

В останній частині розділу досліджена “Сповідь” Ж.-Ж. Руссо (1782), з огляду її значення для подальшого розвитку мемуарно-автобіографічної жанрової системи і трансформації традиції самопізнання і самозображення. Твір розглянуто як такий, що поклав кінець нормативній традиції зображення людини в мистецтві, протиставивши високій нормі класицизму образ “природної людини” із притаманними тільки їй чеснотами й недоліками, які й складають справжню норму. Особливу увагу звернено на полемічність назви твору. Головною і принциповою відмінністю від августинової “Сповіді” є підкреслена зверненість не до Бога, а до самого себе і до людей. Руссо демонстративно руйнує традицію, підспудно насичуючи свою “Сповідь” індивідуалістичними мотивами, які стануть поширеними пізніше, у романтизмі.

З позиції історії жанру “Сповідь” – підсумок багатовікового розвитку мемуарно-автобіографічної літератури. В спробі пізнання людської душі в її цілісності, суперечливості та безперервному розвитку Руссо поєднав традиції християнської сповіді і європейського раціоналізму, аналітизм ренесансних автобіографій і відвертість аристократичних мемуарів. Весь досвід попередників, накопичений ними у сфері зображення приватної людини, використаний письменником для досягнення головної мети – ствердження права людини на неповторність і водночас її відповідальності перед собою і суспільством.

Доба романтизму позначилась парадоксальністю жанрових трансформацій в царині мемуарно-автобіографічної літератури. Відзначається, з одного боку, тенденція до універсалізації мемуарів під впливом романтичної естетики, що дозволило на новому рівні поєднати в них глибокий аналіз особистості з зображенням суспільно-значущих явищ і подій. З іншого боку, мемуарно-автобіографічні жанри в цей період стрімко еволюціонують і їх еволюція – це ініційований романтизмом процес жанрового синтезу, подальшого змішування документального і художнього начал, зростання суб'єктивності, естетизація особистості й реальності, що її оточує. Результатом цієї еволюції стали романтичні мемуари Ф.-Р. де Шатобріана, в яких письменник створює універсальний жанр, зливши в нероздільне ціле сповідь і хроніки, мемуари і автобіографію, листування і щоденник, роман і історію. Відповідно герой “Замогильних нотаток” представлений у його численних і різноманітних іпостасях – мандрівник, солдат, письменник, політик, аристократ. Цей твір став не лише підсумковим для автора, але й узагальнив на новому рівні розвитку художньої мови весь попередній досвід мемуарно-автобіографічної літератури. Громадянин, християнин, індивідуум постають в особі героя мемуарів в їх нероздільній єдності на широкому тлі суспільно-політичних і духовних перетворень, що відбуваються в Західній Європі ХІХ століття.

Другий розділ роботи “Герой: форми відбиття романтичної “життєтворчості” в мемуарах” присвячений аналізу способів перетворення емпіричного досвіду автора в матеріал художньо-документального твору під впливом літературної традиції і художніх моделей, створених самим Шатобріаном. У підрозділі 2.1. “Структура автобіографічного “Я” і його втілення в “Замогильних нотатках”” виявлені закономірності функціонування в мемуарах авторського “Я”, його рівні й засоби реалізації в оповіді. Встановлено, що естетизація образу героя здійснюється шляхом перетворення авторської біографії за законами мистецтва. По-перше, обирається “замогильна” перспектива оповіді, що, надаючи завершеності індивідуальній долі й тим самим перетворюючи автора із суб'єкта в об'єкт естетичного споглядання, уможливлює створення художнього образу. По-друге, основна увага приділена відтворенню внутрішнього світу героя, що в свій час уже став моделлю для персонажів художніх творів Шатобріана, який стверджував, ніби “правдиво зобразити своє серце можна тільки приписавши його іншому”. Шактас, Рене, Евдор є варіантами одного типу героя, синтезованими згодом Шатобріаном в образі автобіографічного героя “Замогильних нотаток” – істоти незрівнянно багатограннішої за своїх художніх побратимів. Жанр мемуарів дозволив їх авторові зобразити себе не тільки як людину приватну, але й як фігуру суспільну. Образ розчарованого блукача Рене, поєднуючись із образом державного мужа на службі батьківщині, трансформується в особистість, значну за своїми масштабами, романтично всеосяжну. Реконструюючи себе колишнього, письменник виділяє низку значеннєвих домінант, що творять образ героя мемуарів, який виразно корелює з образом романтичного героя взагалі й зокрема меланхолійного блукача Рене. Це винятковість, суперечливість характеру, розчарованість, схильність до самотності; нонконформізм і, як наслідок, невкоріненість у суспільстві й у світі. Аналіз форм реалізації стосунків автобіографічного героя зі світом представлений у підрозділі 2.2. “Форми романтичного освоєння дійсності (меланхолія-нудьга-сплін, усамітненість-самітність, прогулянка-подорож-вигнання-блукання)”. Меланхолія розглянута як генетична ознака творчої особистості. Почуття меланхолії в “Замогильних нотатках” не просто констатується, але показане в розвитку, нюансоване. Воно представлене в своїй амбівалентності: як відмінна ознака і водночас фатальна печатка, що нею відзначений винятковий герой. Серед наслідків, до яких призводить людину ця особливість її вдачі – туга, нудьга (“ennui”), неодмінний атрибут образу романтичного героя, що трансформується згодом у сплін (“spleen”). При цьому “ennui” в мемуарах – це і нудьга, спричинена усвідомленням своєї непересічності і почуттям переваги над оточуючими, і сум, невимовне тужіння романтичного героя за ідеалом. Вибір слова “ennui” для позначення душевного стану героя свідчить про романтичну двоїстість ставлення до цього явища, водночас прийняття його і заперечення. Наслідком чого стає його прагнення самоти, що у поєднанні із зосередженістю героя на собі і своїх переживаннях, призводить до самотності. Однак, на відміну від “особистого роману”, ізольованість романтичного героя в мемуарах не тільки іманентна, але й мотивована цілком конкретними обставинами його біографії (сирітство, вигнання, опозиційність до правлячого режиму внаслідок своєї відданості монархічній ідеї).

Зазнає трансформації в “Замогильних нотатках” і традиційний для попередньої літературної традиції образ мандрівного героя. Доля людська вписується у своєрідну парадигму “прогулянка-подорож-вигнання-блукання”, в якій одночасно реалізуються біографічні обставини життя мемуариста і його християнське й романтичне розуміння долі людини – “блукача в юдолі сліз”. Прогулянка, подорож, вигнання й блукання представлені в мемуарах як модуси існування героя мемуарів і героя романтичного. Формування нової концепції долі людської спричинило вироблення нової художньої мови, головна особливість якої полягає в різкому зміщенні акцентів зі сфери об'єктивного інтересу в площину суб'єктивних переживань. Утилітарний аспект різноманітних форм переміщення героя в просторі відходить на другий план, поступаючись місцем нюансованому аналізу внутрішніх станів, цими переміщеннями спричинених. Одним з основних засобів розкриття внутрішнього світу героя в мемуарах стає пейзаж. Сконцентрованість на індивідуальному переживанні, співвіднесення стану душі зі станом навколишньої природи веде до розмивання конкретних деталей пейзажу, їх символізації. Серед ключових образів-символів є загальноромантичні (море, корабель) та індивідуальні (скеля, світло). Їх аналізу присвячено підрозділ 2.3. “Образи-символи (море, корабель, скеля, світло)”. У художній системі Ф.-Р. де Шатобріана море, нарівні з часом, – центральний образ-символ, що втілює константу світосприймання автора і його героя, охоплених невиразними пристрастями (“vagues des passions”), і проливає світло на внутрішній світ митця. Характерна прикмета образу моря – амбівалентність. Водна стихія водночас і максимально конкретна, і абстрактна. Вона то розпадається на цілком конкретні географічні об'єкти з їх об'єктивними характеристиками, то виявляється рівновеликою мінливому й безмежному “Я” героя мемуарів, який називає море своїм образом і колискою (“mon berceau et mon image”); вона може ставати то втіленням гармонії світобудови як незаперечного свідчення божественної волі, відкритого для допитливого погляду мандрівника, то провісником катастроф, що його чекають. Життя героя представлене в образі корабля – іграшки стихії. В рамках цієї образної системи кораблетроща стає метафорою долі героя “Замогильних нотаток”, включаючи як зовнішні події його життя, так і внутрішній світ, представлені в мемуарах у вигляді ланцюга катастроф. Шатобріан, не будучи першовідкривачем теми, зумів трансформувати усталену літературну традицію зображення моря, відкрити полісемічність цього образу, взаємопроникність різних значеннєвих рівнів, поезію, приховану в дисгармонії.

Стрімчак, скеля – образ не менш вагомий у художній системі Шатобріана. З'явившись уперше в “Рене”, він перетворюється в “Замогильних нотатках” на романтичний символ вічності й самотності. Скеля, що її Шатобріан називає своєю “рідною скелею” (“mon rocher natal”) – це місце як появи героя в цьому світі, так і його останнього пристановища. Дві протилежні точки земного свого шляху він увічнює в камені. Символізуючи міцність, сталість, цілісність, образ скелі виконує в мемуарах ту ж функцію, що й образ моря, яке перебуває у вічному русі, – залишаючись незмінною в часі та просторі, скеля є сполучною ланкою між минулим, сьогоденням і майбутнім. У світі, де все змінюється, вона служить свого роду часо-просторовим орієнтиром у бурхливому потоці історії. Споконвічно антитетичні, море і скеля, згідно з законами романтичного мислення, входять одне в одне, утворюючи діалектичну єдність хиткого, текучого й міцного, стабільного. Разом вони – частини одного Універсуму – космосу, у якому особистість існує і яким є сама.

Універсум виявляє себе також в образі світла, що в “Замогильних нотатках” символізує і Божественне Одкровення, і земне знання. Крім того, світло – невід'ємний елемент пейзажу. З його допомогою автор не тільки живописує красу природи (в його трактаті “Геній християнства” краса природи – одне з головних свідчень божественного походження всесвіту), але й передає внутрішній стан героя мемуарів. Новаторство Шатобріана з найбільшою очевидністю постало в засобах вербального віддання світлових ефектів. Джерелом нових засобів художнього вираження стає не тільки живопис, але й можливості, які письменник знаходить на пограниччі суміжних мистецтв. Зорові відчуття переходять не лише в слухові, але навіть у нюхові. До Бодлера й символістів Шатобріан запроваджує в оповідь сугестивні образи, використовуючи їх для опису природи й, у першу чергу, для зображення світла – явища невловимого, так само як запах і звук. Образний дуалізм, що характеризує стиль оповіді, зумовлений не лише романтичною естетикою, але й значним християнсько-католицьким підтекстом, який існує в творі. Зберігаючи свою конкретність, море, скеля, світло утримують притаманний їм християнський елемент, що створює додаткову значеннєву надбудову образів.

У третьому розділі “Час як центральний образ мемуарів: структура, засоби художньої реалізації” розглядається проблема часової організації оповідання в “Замогильних нотатках”. У підрозділі 3.1. “Час у шатобріанівській моделі світу” дана характеристика категорії часу як найважливішого компонента художньої моделі світу. Визначено зв'язок різних типів естетизації соціально-історичного часу з культурними традиціями епох, у яких вони формуються. Основну увагу приділено аналізу значення категорії часу для мемуарно-автобіографічної літератури. Встановлено, що час – це центральний образ, навколо якого групуються основні теми й образи мемуарів. У мемуарах виділено два шари – біографічний та історичний, усередині яких існують також нашарування, обумовлені часовою дистанцією між моментом спогаду і згадуваними подіями, особливостями індивідуальної пам'яті, культурним багажем автора. Особливості біографічного часу розглядаються в підрозділі 3.2. “Біографічний час. Пам'ять і мистецтво, їх роль у змаганні з часом”. Аналіз показує, що біографічний час у мемуарах підкоряється логіці людського життя: дитинство, юність, зрілість, старість. Шатобріан формально зберігає лінійність оповіді, розташовуючи глави мемуарів у хронологічній послідовності, але всередині них відбуваються часові зрушення, викликані поєднанням, а частіше і протиставленням нинішнього стану речей подіям, які відбувались в описуваний період. Такий прийом увиразнює оповідь і підкреслює невблаганний рух часу, актуалізуючи провідні мотиви мемуарів – швидкоплинність часу, старіння й руйнація, смерть. Мотив часу реалізується в метафорах, що віддають його рух, у персоніфікації. Автор широко користується традиційними образами, що здавна існують у літературі (ріка, потік, Хронос), але осмислює їх у романтичний спосіб. Елегійний сум за втраченою юністю перетворюється на бунт романтичного героя, враженого трагічною долею індивіда, який приречений на життя, а, отже, і на смерть. Проблема подолання людиною своєї скінченності маніфестована вже в назві твору, де слово “замогильні” (“d’outre tombe”) поєднує смерть із її запереченням, час із вічністю. Сам факт існування мемуарів, жанрова природа яких передбачає сполучення пам'яті і мистецтва, стає запорукою перемоги над часом. У “Замогильних нотатках” уперше свідомо використано прийом “афективної пам'яті” для відтворення минулого, котрий дозволяє, спираючись на незначні, але важливі для героя мемуарів деталі, відтворити втрачений час і в такий спосіб зберегти його для себе. Тема мистецтва, що перемагає час також, набуває у Шатобріана індивідуального забарвлення: він трансформує гораціанський мотив пам'ятника, перетворюючи мемуари у спосіб збереження не тільки себе, але й дорогих йому людей, спогадання яких на сторінках “Нотаток” стає запорукою їх посмертного існування. Шатобріан винаходить особливий спосіб сакрального романтичного письма, коли пам'ять про світ, що йде, втілена в слові, стає рівною реальності, а часом і більш значущою за неї через свою нетлінність.

У підрозділі 3.3. “Історичний час” предметом вивчення стає інший шар мемуарної оповіді – історичний. Його головна тема – існування людини в історії. Дослідження різних типів історичного мислення, представлених у “Замогильних нотатках”, спонукає до висновку, що в мемуарах Шатобріан здійснює перехід від традиційного, започаткованого ще за часів античності, уявлення про історію як “наставницю”, до сприйняття історії як бурхливого потоку, що несе людину до кінця часів. Історичний процес бачиться письменнику у вигляді ланцюга послідовних подій, значення і ціль яких часто незрозумілі їх учасникам, але споконвічно передбачені Провидінням. Провіденціальне сприйняття історії обумовлює також упевненість мемуариста в тім, що логіка історичного розвитку заснована на моральному імперативі. Воно ж визначає певну відстороненість оповідача від подій, про які він оповідає. Таким чином, на рівні історії Шатобріан виступає в ролі свідка епохи, хронікера, який фіксує момент руйнації старого світу (“vieille France”) і народження нового.

Автор розширює рамки оповіді, прокреслюючи історичні й літературні паралелі з сучасністю. Історичний шар пов'язаний з біографічним завдяки фігурі головного героя, який перебуває в епіцентрі історичних подій