Харківський національний університет

ім. В. Н. КаразІна

Пашков Костянтин Валерійович

УДК 130.2+ 233)

Дарунок та віддяка у контексті християнської та постмодерністської антропологій

Спеціальність 09.00.04 _філософська антропологія,

філософія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: Кандидат філософських наук, доцент

Панков Георгій Дмитрович,

Харківська державна академія культури,

доцент кафедри історії і теорії культури

Офіційні опоненти: Доктор філософських наук, професор

Малахов Віктор Аронович,

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України,

професор, головний науковий співробітник

Кандидат філософських наук, доцент

Дольська Ольга Олексіївна,

Національний технічний університет “ХПІ”

доцент кафедри філософії

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України,

кафедра філософії науки та культурології, м. Київ

Захист відбудеться “25” жовтня 2006 р. о 1715 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д .051.06 у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна, за адресою: 61077, м. Харків-77, пл. Свободи, , ауд. 4-65.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного унніверситету імені В. Н. Каразіна за адресою:

61077, м. Харків-77, пл. Свободи, .

Автореферат розісланий “25” вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Бортник Л. А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. Дарунок та віддяка належать до кола універсальних антропологічних феноменів, які мають майже вікову історію свого вивчення в рамках різних гуманітарних дисциплін як у західній, так і у вітчизняній науці.

Незважаючи на визнання важливості дослідження проблеми дарунку та віддяки у низці наук про людину, парадоксальною особливістю рецепції цієї проблеми у вітчизняній гуманітаристиці є відсутність філософських розробок з цього приводу. Ні у радянській, ні в українській (пост-радянській) філософії, проблема дарунку та віддяки ніколи не була центром спеціального філософського дослідження, а терміни “дарунок” і “віддяка”, можливо через наявність в них відверто “релігійних конотацій”, не розглядалися як терміни чи категорії, використання яких є легітимним у просторі академічного філософського дискурсу.

На Заході утримання від філософської проблематизації дарунку та віддяки споконвічно не було настільки тотальним. Більш того, в останній чверті ХХ століття саме проблема дарунку та віддяки, актуалізована філософами-постмодерністами, позначила не тільки один з епіцентрів сучасних філософських дискусій, але стала поштовхом до плідного міждисциплінарного діалогу між філософією (Ж. Дерріда) і християнською теологією (Ж.-Л. Маріон), привівши до появи “пост-секулярної філософії”, яка не існувала раніше. Сам же цей діалог, de facto, підтвердив наявність змін у “глобальній навігації” сучасної філософії, загальний характер яких визначається західними інтелектуалами цілком однозначно як “філософський поворот до релігії”.

Ініціювала такий “поворот” постмодерністська філософія, накресливши і намагаючись усіма можливими їй способами, у тому числі і шляхом звернення до осмислення принципів “релігійної комунікації”, вирішити проблему побудови коректних відносин з “Іншим”, що позначило свою практичну актуальність сьогодні одночасно в антропологічній, культурній, політичній, економічній та етичній площинах.

Конкретний соціо-культурний контекст даної дискусії кінця ХХ сторіччя сьогодні задає ситуація пост-секулярного стану західного суспільства. Треба зауважити наявність дебатування як у філософско-богословській, так і в політичній площинах, питання щодо “християнських коренів Європи”, яке виникло у зв'язку зі створенням проекту Європейської конституції, де є спроба “замовчування християнства”. Саме в даному контексті, вже у поточному тисячолітті, значення питання щодо антропології та “християнського смислу” дарунку та віддяки набуває не тільки культурно-духовного, але і прагматично-політичного значення.

Як і в євро-атлантичному, в українському філософському співтоваристві сьогодні спостерігається усвідомлення необхідності дослідження феномену “Іншого” в більш ширшому контексті, тобто в культурному, політичному, економічному, антропологічному, етичному й іншому аспектах, оскільки весь досвід західних демократій свідчить, що без плекання в культурі поваги до “інакшості” “Іншого” неможлива побудова справедливого і відкритого суспільства.

Враховуючи вищесказане, актуальність теми дисертації полягає в необхідності дослідження в сучасній українській філософії специфіки сьогоднішніх “живих” дискусій щодо “Іншого” на Заході, проанлізувавши відзначену тенденцію порушувати питання про комунікацію з “Іншим” у контексті антропології дарунку та віддяки і розглядати його в міждисциплінарному просторі філософско-богословського діалогу.

Ступінь наукової розробленості теми. Аналіз сучасних філософско-богословських досліджень антропології дарунку та віддяки вимагає врахування двох принципових моментів: по-перше, можна стверджувати, що в ХХ сторіччі в гуманітаристиці була маніфестована різноманітна міжнародна і міждисциплінарна традиція досліджень дарунку та віддяки; по-друге, ця традиція може бути експлікована шляхом виділення трьох заявлених у ній підходів до даної проблеми: наукового, філософського та богословського.

Науковий підхід до проблеми дарунку та віддяки маніфестований як позитивістський проект раціонального дослідження об'єктивно-існуючих антропологічних констант і культурних механізмів, виявлення й опис буття яких в історії та культурі може сприяти спрямованій корекції недоліків соціо-культурної ситуації сучасності.

У рамках наукового підходу були маніфестовані три напрямки дослідження проблематики дарунку та віддяки: етнолого-соціологічний, лінгвістичний та культурологічний.

Етнолого-соціологічний напрямок пов'язаний з іменами Фр. Боаса, Е. Дюркгейма, М. Мосса, К. Леві-Стросса, П. Бурдьє, Е. Рікмана, В’яч. Іванова, В. Крюкова та інших. Саме в рамках цього напрямку було здійснено базове пізнання та подальше вивчення дарунку як універсального антропологічного феномену і культурного механізму, що виконує поліфункціональну комунікативну роль у соціумі. Характерною ознакою досліджень дарунку в працях представників етнолого–соціологічного напрямку постало принципове зближення, та навіть ототожнення, культурних механізмів дарунку та обміну, яке запропонував засновник наукової традиції вивчення дарунку М. Мосс.

Лінгвістичний напрямок досліджень проблематики дарунку та віддяки пов'язаний з іменами Е. Бенвеніста та В’яч. Іванова. Як основний внесок лінгвістів у традицію дослідження дарунку, треба відзначити зроблену в їхніх працях демонстрацію на лінгвістичному матеріалі правдоподібності теорії “дарунку-обміну” М. Мосса.

Культурологічний напрямок у науковій традиції репрезентований в працях Ж. Батая та Ж. Бодрійара, які, не заперечуючи ідею Мосса про можливість редукції дарунку до обміну, почали досліджувати за допомогою антропологічного, психоаналітичного, соціологічного, філософського та історичного апарату зміни в принципах функціонування феномену дарунку та віддяки (“витрата” у Батая та “символічний обмін” у Бодрійара) у сучасній культурі.

Філософський підхід позиціонує себе як автономний, щодо наукового підходу, модус звернення до теми дарунку та віддяки. Категорія “дарунку” залучається в філософії під час аналізу пізнавальних здібностей людини і структур її суб'єктивності (гносеологія); виявленні принципів світобудови (онтологія); артикуляції законів і правил гідної людської поведінки (етика) та міркуванні про побудову справедливого суспільства (політична філософія).

Філософські дослідження проблематизації дарунку та віддяки маніфестовані в рамках двох філософських напрямків _феноменологічного та пост-марксистського. Феноменологічний напрямок репрезентований в роботах Е. Гуссерля, М. Гайдеґґера, Е. Левінаса, Ж. Дерріда та Ж.-Л. Маріона, а пост-марксистський _у роботах А. Бадью та С. Жижека.

Богословський підхід дослідження проблеми дарунку та віддяки відрізняється від наукового і філософського підходів чітко вираженим теоцентричним, а у випадку християнства _христоцентричним характером. Відповідно до контексту “богословського підходу” проблема дарунку та віддяки пізнається як проблема, що має свій смисловий центр в області теорії і практики богоспілкування, тобто – комунікації людини та Бога, модель якої проектується і на міжлюдські стосунки.

У рамках богословського підходу дарунок та віддяку досліджували С. Аверинцев, митрополит Антоній СурожськийБлум), Д. Бонхеффер, о. С. Булгаков, Г. Вайбру, єп. Р. Вільямс, Т. Горічева, Й. Громадка, митрополит Йоан ПергамськийЗізіулас), Ж. _ Л. Маріон, єп. КаллістУер), єп. КассіанБезобразов), Дж. Капуто, Т. Карлсон, Г. Кокс, В. Малахов, о. Йоан. Мейєндорф, о. Д. Станілоє, о. Ф. Реаті, В. Сінельников, О. Філоненко, о. П. Флоренский, С. Хоружий, о. О. Шмеман та інші.

Відзначимо, що в контексті богословського підходу проведено аналіз онтологічного та комунікативного виміру богословської проблематики дарунку та віддяки (митрополит Йоан ПергамськийЗізіулас), митрополит Антоній СурожськийБлум)); проведена аналітика співвідношення теоретичного і практичного компонентів богослов'я дарунку та віддяки в християнській антропології (С. Хоружий); здійснена спроба часткового синтезу філософської (постмодерністської) і богословської стратегій проблематизацій дарунку та віддяки (Ж.-Л. Маріон).

В певному контрасті з вищезазначеною артикуляцією проблематики дарунку та віддяки у рамках наукових, філософських і богословських досліджень, цілком нерозробленою на сьогоднішній день залишається проблематика антропології дарунку та віддяки, яка виникла внаслідок недавніх філософско-богословських дискусій у пост-секулярній філософії. В українській філософії, через відсутність перекладів більшості ключових філософських і богословських текстів, присвячених проблемі дарунку та віддяки, про роботи, що аналізують дану тему, говорити в принципі не доводиться. У російській філософській літературі існують лише дайджести філософії дарунку Дерріда

(О. Ґурко, А. Костина) та випадкові згадування про неї (Н. Автономова, Б. Соколов).

У західній філософській і богословській літературі, можливо через стрімкість розвитку, але не осмислення філософського процесу, сучасні дискусії між теологами і філософами і їхні мотиви достатньою мірою описані (Ґ. Ворд, Дж. Капуто, Т. Карлсон, П. Лейкленд, Р. Горнер), однак аналіз антропологічного посилання цих дискусій також поки не здійснювався.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії культури і філософії науки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна в рамках комплексної програми НДР “Концепція цілісності: проблеми духовності в науці і культурі” (д/р UA № 01008737р).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є осмислення антропологічного змісту і контексту філософсько-богословських дискусій щодо дарунку та віддяки у пост-секулярній філософії, як просторі діалогу між християнською та постмодерністською антропологіями.

Для досягнення поставленої мети автор даного дисертаційного дослідження намагався вирішити наступні взаємопов’язані завдання:

· виявити й експлікувати наукові і філософські стратегії проблематизації антропології дарунку та віддяки;

· проаналізувати специфіку і тематичне вирішення деконструктивістської та пост-метафізичної феноменології та антропології дарунку в їх відношенні до філософської традиції і класичної антропології дарунку;

· експлікувати і проаналізувати соціо-культурний контекст, антропологічні настанови і теологічні моделі, що обумовлюють специфіку рецепції християнської проблематики дарунку та віддяки у деконструктивістській філософії і пост-метафізичній теології;

· порівняти і проаналізувати антропологічне рішення проблеми комунікації з “Іншим” за допомогою дарунку та віддяки у постмодерністській і християнській антропології.

Об'єкт дослідження – антропологія дарунку та віддяки.

Предмет дослідження – антропологія дарунку та віддяки у пост-секулярній філософії (постмодерністська і християнська філософська антропологія).

Теоретична і методологічна база дослідження. Відповідно до мети і завдань, означених у дисертації, методологічною основою дослідження є міждисциплінарний антропологічний підхід, який використовує при аналізі феномена людини у зв'язку з проблематикою дарунку та віддяки результати і методологічні підходи різних галузевих антропологій.

Виклад матеріалу дисертації здійснено із застосуванням компаративістського і системно-комплексного підходів, які дозволяють сполучити експлікацію, аналіз і критику антропологічних рішень проблематики дарунку та віддяки в науковій, філософській та богословській антропологіях.

Фактичний зміст концепцій дарунку та віддяки у постмодерністській і християнській антропологіях аналізується з використанням феноменологічного підходу.

Під час аналізу та критики теоретичних настанов, що обумовлюють специфіку постмодерністської і християнської антропологій дарунку та віддяки, були застосовані методи деконструктивістського, дискурсивного та історико-культурного контекстуального аналізу, метод текстуальної критики, метод соціологічно-релігієзнавчого аналізу, метод “євхаристичної герменевтики”.

Теоретичний базис дослідження складають концепції “неможливого дарунку” у деконструкції Ж. Дерріда; положення “теорії дискурсу” А. Бадью; феноменологічна філософія і пост-метафізична теологія “даності” Ж.-Л. Маріона; “богослов'я вразливості” митрополита  Антонія Сурожського (Блума); концепція “буття _у _спілкуванні” митрополита  Йоана ПергамськогоЗізіуласа); соціологічні теорії “пост-секулярності” П. Берґера, “індивідуалізованого суспільства” З. Баумана і “суспільства ризику” У. Бека; теорія пост-секулярної “мінімальної релігії” М. Епштейна.

Наукова новизна отриманих результатів:

· визначено, що у світовій гуманітаристиці існує міждисциплінарна традиція вивчення дарунку та віддяки, в межах якої відокремлені, описані та проаналізовані етнолого–соціологічний, лінгвістичний, культурологічний та філософський напрямки досліджень;

· доведено, що дарунок та віддяка є не тільки однією з актуальних проблем сучасної західної філософсько-богословської думки, але й базовою проблемою для філософських дослідженнь релігійних, культурних та політичних цінностей і засад європейської цивілізації;

· встановлено, що деконструктивістська феноменологія й антропологія “неможливого дарунку” Ж. Дерріда, яка базується на ідеях філософії М. Гайдеґґера і Е. Левінаса, маніфестована як проект радикальної критики модерністської антропології дарунку. Показано, що в пост-метафізичній філософії і теології дарунку-даності Ж.-Л. Маріона, філософський базис якої складають ідеї феноменології Е. Гуссерля, критика модерністської антропології дарунку, доповнюється критикою апофатизму теорії “неможливого дарунку” Ж. Дерріда;

· доведено, що під час аналізу проблематики “християнського смислу дарунку”, постмодерністська антропологія дарунку Ж. Дерріда заявляє про себе як теологічно обумовлена антропологія, залежна від ідей юдейської теології, тоді як антропологія дарунку Ж.-Л. Маріона орієнтована на модель християнської антропології дарунку та віддяки, яка маніфестована в текстах Нового Заповіту;

· встановлено, що конфлікт антропологічних дискурсів Дерріда і Маріона обумовлений соціо-культурними настановами сучасної пост-секулярної культури; критично проаналізовані теологічні передумови й узагальнено досвід досліджень антропології дарунку та віддяки в західній пост-секулярній філософії, виявлена важливість досліджуваної проблематики в контексті осмислення проблеми “Іншого”;

· досліджено значення християнського богослов'я віддяки для філософської антропології; описана і проаналізована “іконічна” модель комунікативної антропології Ж.-Л. Маріона, продемонстрована її продуктивність для опису стану пост-секулярної культури.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційної роботи мають важливе теоретичне значення для подальших філософських та богословських антропологічних досліджень комунікативного простору відносин з Іншим у сучасній культурі.

Отримані результати можуть бути використані як у науковій, так і у викладацькій діяльності, вони сприятимуть збагаченню навчальних курсів у системі освіти _з філософської антропології, феноменології, етики, культурології, релігієзнавства, богослов'я, постмодерністської філософії та філософії “Іншого”. Матеріали дисертації використовувалися автором під час викладання курсів “Філософська антропологія”, “Християнська культурна традиція” та “Історія світової художньої культури” в Харківській державній академії культури.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження були викладені у виступах на наукових конференціях: “X Харківські міжнародні Сковородинівські читання: Проблема свободи в теоретичній та практичній філософії” (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 26-27 вересня 2003 р.); “Людина-Світ-Культура: актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень” (Київський національній університет імені Т. Шевченка, 20-21 квітня 2004 р.); “Каразінські природознавчі студії” (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 14-16 червня 2004 р.).

Матеріали дисертації обговорювалися на науковому семінарі кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Публікації. Основні ідеї і положення дисертації викладені у 6 наукових публікаціях, з яких 3 статті опубліковані в фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена її метою, завданнями і логікою дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, що включають 11 підрозділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 177 найменувань. Повний обсяг роботи становить 216 сторінок, з яких _206 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлено авторське бачення актуальності теми і сучасного стану її вивчення; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету та завдання дослідження, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; розкрито зміст дисертації, її апробацію та результати дослідження.

Перший розділ дисертації – “Традиція дослідження дарунку: різноманітність підходів та конфлікт інтерпретацій” включає огляд літератури за темою, аналіз взаємовпливу та розбіжностей в наявних сьогодні стратегіях проблематизації і моделях концептуалізації дарунку та віддяки, маніфестованих у науковій та філософській літературі.

У підрозділі 1.1. “Етнолого-соціологічний напрямок у традиції досліджень дарунку: дарунок як форма обміну” розглядаються питання щодо генези традиції наукового дослідження антропології дарунку та віддяки. Зазначається, що історія цілеспрямованого наукового дослідження антропології дарунку почалась у двадцятих роках двадцятого сторіччя, коли французский етнолог і соціолог М. Мосс інкорпорував в антропологію економічну “теорію обміну” і сформулював на її основі теорію “дарунку-обміну”, яка стала класичною для гуманітарних наук. Відповідно до теорії Мосса, універсальний культурно-антропологічний механізм дарунку, формула якого “давати-брати-одержувати”, визнавався найдавнішою формою обмінних відносин, а принципом його функціонування проголошувалась симетрична структура “du ut des” (“ти мені - я тобі”).

У структуралістській концепції К. Леві-Стросса була зроблена спроба “переписати” теорію М. Мосса, виділивши “обмін” як єдину структуру, що конституює антропологічний феномен, який М. Мосс назвав “дарунок”. Однак, з часом, П. Бурдьє опротестував редукціонізм Леві-Стросса і підкреслив важливість введених М. Моссом компонентів дарунку та віддяки для опису ситуацій “викликів та відповідей”, що додають динаміку соціуму і породжують механізм циркулювання в ньому владних відносин.

Зазначається, що пов’язування М. Моссом в один вузол проблематики дарунку, обміну та жертвопринесення стимулювало розвиток суміжних з антропологією дисциплін, таких як фольклористика і релігієзнавство, які, використовуючи теорію “дарунку-обміну”, одержали можливість інтерпретації обрядів календарного циклу (Е. Рікман), різних сакральних та культурних практик (В’яч. Іванов, В. Крюков).

У підрозділі 1.2. “Лінгвістичний напрямок у дослідженнях дарунку: конверсна пара дієслів “давати-брати” приділяється увага вагомій маніфестації Е. Бенвеністом та

В’яч. Івановим евристичної доцільністі теорії “дарунку–обміну” М. Мосса – її пристосування до рішення складних проблем етно–лінгвістики, які пов’язані з вивченням генези та принципів функціювання термінології дарунку та обміну в окремих культурно–мовних ареалах.

В підрозділі 1.3. “Культурологічний напрямок у дослідженнях дарунку: від енергетизму “витрати” Ж. Батая до “символічого обміну” Ж. Бодрійара” розглядаються розроблені на підставі теорії М. Мосса оригінальні культурологічні моделі опису і порівняння архаїчної та сучасної культур. Ці моделі були запропоновані французькими дослідниками антропології дарунку Ж. Батаєм і Ж. Бодрійаром та були спрямовані на вияв культурно-генеративного потенціалу механізмів дарунку та обміну.

Ж. Батай запропонував тлумачення всієї людської культури як цілісної “енергетичної системи”, гармонійне функціонування якої гарантується численними “дарунками-витратами”, зробленими в межах матеріальних та духовних цінностей, а Ж. Бодрійар, переосмисливши концепції “дарунку-обміну” М. Мосса і “дарунку-витрати” Ж. Батая, піддав нищівній критиці сучасну західну культуру, в якій дарунок перестав бути вбудованим у систему гармонійного “символічного обміну”, як це було в архаїці. Дарунок, за Бодрійаром, сьогодні став знаряддям поневолення індивіда системою капіталу і влади, що насильно нав'язує свої “дарунки” всім і кожному і підмінює “справжню реальність” системою “симулякрів”, які її замінюють.

В підрозділі 1.4. “Феноменологічний напрямок у традиції дослідження дарунку: Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер, Е. Левінас, Ж. Дерріда, Ж.-Л. Маріон” аналізується філософське вивчення дарунку, яке було започатковане та розвинуте у філософській феноменології.

Зазначається, що філософська зацікавленність темою дарунку та віддяки не має відношення до науково–антропологічної теорії дарунку М. Мосса, а виникає незалежно від неї, бо зумовлена суто внутрішньою логікою розвитку феноменологічної філософії. Історію класичних феноменологічних спроб концептуалізації дарунку розпочинає Е. Гуссерль, який ввів тему дарунку в простір філософії ХХ сторіччя, стверджуючи “даність” усіх феноменів свідомості як принцип її функціонування (гносеологія). М. Гайдеґґер у проекті фундаментальної онтології використовував категорію “дарунка”, намагаючись окреслити той факт, що буття дає себе людині і в людині (онтологія), а Е. Левінас пов’язав проблему дарунку з проблемою феноменології “Іншого”. Він вказав на те, що “інакшість” “Іншого” повинна інтерпретуватися як таємниця, і тому вільні та відкриті взаємини з “Іншим” можливі тільки за допомогою культурного механізму, який можна назвати “дарунком”, якщо останній буде інтерпретуватися у модусі таємниці, а не обміну (етика). У деконструктивістській феноменології Ж. Дерріда, досвід спостережень щодо дарунку в філософії був детально проаналізований і використаний як плацдарм для критики науково-антропологічної теорії “дарунку-обміну” М. Мосса. Дерріда продемонстрував культурну і метафізичну обумовленість моссівскої концепції і запропонував, як альтернативу їй, свою концепцію “неможливого дарунку”. У рамках цієї концепції дарунок був відділений від обміну і продуманий відповідно до ідей Левінаса про комунікацію з “Іншим”, яка не заперечує його нескінченої “інакшості”. У Дерріда акцент був зроблений на важливості актуалізації проблематики дарунку для потреб сучасної західної політичної, культурної й економічної традиції. Він стверджував про необхідність аналізу “християнських коренів” Європи для виявлення в них структур “неможливого дарунку”.

Зазначається, що після опублікування праць Ж. Дерріда в феноменологічній традиції тема дарунку розроблялась вже на основі деррідіанської аналітики “неможливого дарунку” у пост-метафізичній філософії “даності” Ж.-Л. Маріона. Останній погодився з деррідіанською критикою антропологічної теорії “дарунку-обміну” М. Мосса, але вступив у полеміку з “апофатичною” концепцією дарунку Дерріда і як філософ-феноменолог, і як християнський теолог. Маріон своєрідним чином переосмислив комплекс гуссерліанських напрацювань щодо первинної “даності” будь-яких феноменів свідомості. Він запропонував таку філософську та антропологічну перспективу, в якій дарунок стало можливим концептуалізувати з двох боків: з одного боку, _не редукуючи його до обміну (М. Мосс), а з іншого, _не заглиблюючись цілком в апофатизм його бажаної нез’явленності (Ж. Дерріда). За Маріоном це можливо, оскільки дарунок постає вторинним по відношенню до “даності” рівнем з’явлення феноменів свідомості.

У підрозділі 1.5. “Пост-марксистський напрямок у традиції дослідження дарунку (А. Бадью та С. Жижек)” аналізується реакція представників пост-марксистської філософії А. Бадью та С. Жижека на деррідіанське рішення пов’язати розгляд питання щодо постмодерністської філософії “Іншого” із питанням дарунку та його “християнським смислом”.

Встановлено, що дарунок та віддяка для цих філософів цікаві, насамперед тим, що вони можуть бути осмислені “а-економічно” і використані як додатковий аргумент у їхній полеміці з капіталістичною культурою обміну. Погоджуючись “по-деррідіанськи” мислити дарунок як найбільш прийнятну форму і принцип комунікації з “Іншим”, пост-марксисти, у той же час, поставили під сумнів деякі елементи філософії “Іншого” Дерріда. Вони вказали на той факт, що генерування розходжень в культурі і нескінченне множення культурних “Інших”, яке обстоює деконструкція, фактично породжує аж ніяк не етичний світ з “Іншим”, а економічний ефект множення ринків збуту, орієнтованих на “цільові групи” споживачів. Генерування “відмінності”, таким чином, як самоціль, анулює своїм прихованим “економізмом” сам “неможливий дарунок”. Пост-марксисти запропонували шукати альтернативу деррідіанській стратегії “роботи з дарунком” у християнстві, в якому, на їхню думку, а-економічний дарунок був репрезентований безпосередньо в факті чи міфі (Бадью) “події Христа”.

Таким чином, було встановлено, що суперечки про дарунок, які виникали в західній думці на межі тисячоліття, були, серед іншого, з приводу права використання “християнського спадку” в філософії.

Другий розділ дисертації _“Проблема дарунку: філософський, богословський та антропологічний аспекти” _присвячений експлікації концепцій дарунку та віддяки, що маніфестовані в працях західних пост-секулярних філософів Ж. Дерріда та Ж.-Л. Маріона, а також аналізу філософського, богословського та антропологічного виміру цих концепцій.

У підрозділі 2.1. “Проблематика дарунку в працях Жака Дерріда” досліджується питання про філософський контекст, який обумовив появу проблематики дарунку в творчості Ж. Дерріда. Також піддається ретельному аналізу розгортання критичного дискурсу деконструкції по відношенню до теорії “дарунку–обміну” М. Мосса та розглядається етико–політичний та антропологічний виміри концепції “неможливого дарунку” Дерріда. Окрім іншого, особлива увага приділяється з’ясуванню зв’язку між філософським дослідженням теми “дарунку смерті” та рецепцією християнства у філософській деконструкції.

Зазначається, що Дерріда ставить питання щодо філософської проблематизації дарунку, маючи на це вагомі причини. Одна з них _критика Ю. Габермасом та іншими “філософами соціального консенсусу” проекту деконструкції Дерріда, в якій стверджувалась відсутність “розумно-практичного сенсу”. У відповідь на критику, Дерріда заглибився в розробку етико-соціальної та культурної проблематики дарунку у контексті пошуку моделі коректної комунікації з Іншим” у сучасній культурі, яку започаткував Левінас. Дерріда наголошує, слідом за Левінасом, що сьогодні в західному суспільстві є означеними та конкурують дві моделі таких взаємин. Перша – це руйнівна для західної культурно-політичної (демократичої) традиції модель підкорення “Іншого” проектом уніфікованої (тотальної) ідентичності. Друга модель спрямована на побудову толерантного відношення до “Іншого”; в рамках цієї моделі постулюється, що ідентичність є динамічною структурою, яка функціонує завдяки спрямованості на генерування різноманітностей, як у культурі, так і всередині кожної особистості. Практична важливість дарунку, з цієї перспективи, впізнається в його посередницькій ролі при конституюванні відносин з “Іншим”. Ці відносини Дерріда, як і Левінас, пропонує будувати як “відносини без відносин”, тобто відносини, в яких “Інший” залишається для “Я” абсолютно трансцендентним. І якщо “Інший” виходить на зустріч з “Я”, то тільки за правилами, що виключають можливість насильства чи голого розрахунку, тобто _за правилами дарунку (якщо, як обережно стверджує Дерріда, ці правила справді існують у даному вигляді).

Можна зазначити, що саме пізнавання дарунку як механізму комунікації з “абсолютно трасцендентним” “Іншим”, та намагання окреслити цей механізм, є мотивом звернення Дерріда до вивчення напрацювань щодо дарунку в світовій гуманітаристиці. Дерріда висуває проти концепції Мосса цілу низку заперечень. По-перше, невипрадані ті кроскультурні узагальнення, які дозволяє собі Мосс, нехтуючи парадоксальними особливостями функціювання антропологічного феномену та поняття дарунку в різних мовах та культурах. По-друге, умовною є термінологія, якою він оперує. По-третє, метафізично обумовленою є головна евристична ідея Мосса _інтерпретація дарунку як циклу обмінів у часі (за Аристотелем). На думку Дерріда, також є безсумнівним наявність метафізичних конструкцій в аристотелівській за походженням схемі “той, хто дарує” – “дарунок” – “одержувач”, і ця схема є вихідною в моссівській концепції “дарунку–обміну”. Мосс робить цю схему зворотною, тобто, циклічно замикає дарунок у цикл взаємності обміну (по моделі потлача) і тим задовольняється. Однак, з погляду Дерріда, в такому разі схема Мосса описує не сам дарунок, а лише ті умови, за яких дарунок однозначно не виникає, оскільки, як тільки дарунок ідентифікований та усвідомлений як такий - він відразу ж анулює себе як дарунок. Він включається через це в цикл обміну і руйнується. Як тільки одержувач довідується про дарунок, він уже дякує тому, хто подарував, і цим дарунок теж анулюється. Якщо той, хто дарує, усвідомлює цей акт, він розчулюється і цим також анулює дарунок, вписуючи його в цикл економічного циркулювання. Результатом критичного аналізу моссівської концепції “дарунку-обміну” в працях Дерріда постало формулювання його власної формули (апорії) “чистого” дарунку: для того, щоб дарунок відбувся, про нього годиться нікому не знати - ні той, хто дарує, ні одержувач дарунка, а сам дарунок не повинний бути пізнаний як такий. Саме цей “а-економічний” дарунок що може бути помислений, але не виявлений, Дерріда назвав “неможливим дарунком”.

Варто зауважити, що в комплексі з критикою наукової антропології Дерріда аналізує розмірковування в феноменології Гуссерля та фундаментальної онтології Гайдеґґера щодо дарунку (підкреслюючи метафізичну обумовленність гуссерліанського “принципу принципів” феноменології). Таким чином, Дерріда акумулює досвід досліджень його філософських попередників цілою низкою уточненнь, які і пояснюють напрямок думки філософських контурів його “неможливого дарунку”. Так, спираючись на Гайдеґґера, Дерріда виводить дарунок із “присутності”, філософськи аргументуючи цю процедуру комплексом ідей, висловлених ним із приводу платонівского khora. Але при цьому він стверджує, що “неможливий дарунок” не може бути пізнаний як такий, але про нього можна мислити. Дерріда, майже мовою містики, говорить про khora як про деяке глибинне мета-гайдеґґеріанське місце “можливості неможливого”, місце дарунку. Пам'ять про khora, на його думку, відкриває нові перспективи для переосмислення і філософії, і релігії, і політики.

Можна стверджувати що християнство цікавить Дерріда як імовірний носій інформації щодо маніфестації в історії Заходу специфічного “неможливого дарунку”, який, як певний культурний чинник, конституює почуття “відповідальності” за особисту долю та долю “Іншого” у людини, причетної до європейської культури. Зазначимо, що з метою локалізувати свій інтерес у просторі християнської проблематики Дерріда ввів формулу “християнський смисл дарунку”. Ця формула аналізується беспосередньо в контексті його роботи, яка присвячена аналізу “дарунку смерті”, тобто моделей відношення до смерті, своєї та “Іншого”, як до дарунку, який закликає людину до відповідальністі.

Дерріда за Яном Паточкой відзначає, що в європейській культурі є дві фігури, “дарунок смерті” яких мав величезне значення для виховання відповідальності в людині, _Сократ та Христос. Він визнає, що християнський досвід віддання себе смерті відрізняється від попереднього платонівського “турбування щодо смерті”. Ця різниця полягає в тому, що спокутна жертва Христа затвердила нову якість дарунку в історії відповідальності, а саме _жертовного, асиметричного дарунку, який вже не можна осягти як те, що дарується задля отримання чогось у відповідь. Саме смерть Христа, згідно з Дерріда, _це той “дарунок смерті”, що міг би сприяти генеруванню відповідальності в культурі сучасної Європи. Аналіз “християнського сенсу дарунку” і “християнської відповідальності” зосереджується в працях Дерріда не в просторі християнської антропології (в антропології Дерріда послідовний гайдеггеріанець), а виключно в просторі християнської етики. Остання була проаналізована ним з використанням ніцшеанських настанов і безвідносно до богословського контексту Євангелія, і набула рис банальної економіки, яка не має відношення до розшукуваного Дерріда “неможливого дарунку”.

Висновок, який робить Дерріда після свого розгляду джерел європейської культури та християнства, парадоксальний: справжня відповідальність за своє життя і за життя “Іншого” перед обличчям смерті приходить у європейську культуру тільки після жертви Христа, але історичне християнство не змогло гідно втілити в життя цю істину. Тому його догматика та інститути повинні бути деконструйовані заради майбутнього, і самого християнства, і Нової Європи, яка без християнства неможлива як культурний та політичний проект.

У підрозділі 2.2. “Від дарунку до “даності”: філософія та теологія Жан  Люка Маріона” аналізується пост-метафізична філософія та теологія “дарунку – даності”

Ж.  Л. Маріона, з’ясовуються точки згоди та розходження Дерріда та Маріона у питанні щодо можливостей феноменологічного опису антропологічного феномену дарунку. Також досліджуються погляди Маріона на філософсько-богословську ситуацію доби постмодерну, розглядаються маріонівська “іконічна” модель теологічного суб’єкта та концепція “євхаристичної герменевтики”.

Спираючись на аналіз літератури, присвяченій деррідіанській філософії дарунку, можна зазначити, що серед представників західного інтелектуального суспільства, відомий католицький теолог Жан-Люк Маріон був чи не єдиним інтелектуалом, який вступив у суперечливу, але й плідну дискусію з Дерріда по всім накресленним ним напрямкам дослідження дарунку (антропологія, феноменологія, теологія).

Як представник пост-метафізичної філософії та теології, Маріон погодився з Дерріда, що всі антропології дарунку і, насамперед, моссівська, побудовані на метафізичному ланцюжку “той, хто дарує” – “дарунок” – “одержувач”. Він визнав переконливою деррідіанську демонстрацію внутрішньої суперечливості цієї схеми осмислення дарунку, але водночас вказав, що аналіз дарунку у Дерріда не є довершеним. Дерріда лише накреслив умови, за якими дарунок перестає бути дарунком і стає обміном, але одночасно поставив на шляху дарунку нерозв'язну апорію: якщо дарунок виявлений, він вже внесений в економічний цикл, якщо він не виявлений, у нас немає даних щоб говорити про те, у чому полягає феноменальність дарунку. Однак, на думку Маріона, цей аналіз треба продовжити. Треба ще з'ясувати ті умови, що дають “неможливому дарунку”, незважаючи на його “апофатичність”, здатність з'явитися як такому. З урахуванням претензій Дерріда до моссівської концепції, Маріон висуває тезу: дарунок можна описати феноменологічно, якщо редукувати його до “даності” (“gіvenness”), шляхом виведення з тріади “той, хто дарує” _ “дарунок” _ “одержувач” принаймні одного, чи навіть, час від часу, двох агентів дарунку. Спираючись при побудові своєї концепції “даності” на концепцію Гуссерля, Маріон, однак, запропонував продовжити на шляху редукції опис феноменів далі, ніж Гуссерль (редукція до онтичного), і далі, ніж Гайдеґґер (редукція до буття). Тобто, здійснити “третю редукцію”, а саме _вийти на той рівень феноменологічного аналізу, де будь-які феномени з'являються у своїй чистій “даності”. Саме така редукція до “даності”, як грунтовно стверджує Маріон, дозволяє, переборюючи апофатику, описувати і “неможливий дарунок”, і феномен “Іншого”, й окрім того, феномени, що відносяться до сфери релігійного досвіду.

Було відзначено, що однією з плідних знахідок Маріона для філософської розробки проблематики дарунку і віддяки можна вважати його ідею використання концепції “одкровення” для прояснення діалектики відносин між “дарунком” і “даністю”. Дарунок, на думку Маріона, _це вже “одкровення” деякої попередньої йому “даності”.

Було показано, що ідея феноменологічної “третьої редукції” отримала свою розробку також у “пост-метафізичній” теології Маріона, який запропонував осмислити атеїзм Ніцше і критику онто-теології Гайдеґґера як жест “першої редукції” метафізичного концепту Бога в теології. Крім того, осмислити критику Гайдеґґера в Левінаса і Дерріда як крок “другої редукції”, спрямованої проти ототожнення Бога і буття в Гайдеґґера. Саме в послідовній критиці метафізичного концепту Бога, за Маріоном, полягає “теологічна цінність” модерної та постмодерної філософії для християнської теології. Сам Маріон запропонував продовжити процес редукції як метафізичного, так і хайдеггеріанського богосприйняття, звільнивши уявлення про Бога також і від апофатизму, що був притаманний левінасово-деррідіанським “квазі-теологічним” медитаціям, закликаючи повернути Богу Його справжнє ім'я _ Любов.

Було відзначено, що продовжуючи критичний діалог з модерною та постмодерною філософією, Маріон запропонував оригінальну теорію суб’єкта, в основу якої було покладено аналіз моделей “релігійної комунікації”, маніфестованих у європейській культурі й експлікованих ним із застосуванням категорій візуалізації, таких як “ідол” ( Бог у метафізиці) та “ікона” (Бог _ Любов в Євангелії).

Автаркії моделей суб'єктивності, що були розроблені в філософії від Декарта до Гайдеґґера, Маріон протиставив “іконічну” модель теологічного суб’єкта. Артикуляція цього суб’єкта, на думку Маріона, є цілком своєчасною саме в добу постмодерну, коли редукція метафізичного уявлення про Бога звільнила місце для пізнання Його всеохоплюючої присутністі у світі як Бога _ Любові. Прообразом для запропонованої Маріоном “іконічної моделі” осмислення людини виступає модель відносин в любові Христа до Бога – Отця: Христос є образом чи іконою Бога невидимого, Він стверджує свою суб’єктивність відповіддю на звернений до Нього заклик до самопожертви з боку Бога _ Отця, з яким у Нього є одночасно і дистанція, і максимальна близкість, які передбачаються відносинами “синівства”.

За аналогією з Христом, “іконічна модель” людської суб’ективності _це теоцентрична модель, у якій суб'єкт виникає в момент його стояння перед поглядом “Абсолютно Іншого”. Феноменологічно, “теологічний суб'єкт” може бути описаний як суб'єкт, що виникає у “відповідь” на звернений до нього заклик безумовної і незбагненної Божої любові, що відкривається без чи поза Буттям, по ту сторону всіх прогнозів чи калькуляцій, відповідно до обрію “дарунку”, що даний “як” (чи “в межах”) дистанції “батьківства”.

В рамках цієї моделі, відносини між Богом і людиною конституюються на принципах дарунку та віддяки: Бог, віддавши Себе в жертву в ім'я порятунку людини, виявив зразок “неможливого дарунку”, що зробив можливим “віддяку”, тобто спілкування з Богом, життя у Бозі. Людина в рамках “іконічної моделі” мислиться як така, що визнає факт звернення до неї “неможливого дарунка” Бога, та конститує свою суб'єктивність фактом цього визнання. Це дає їй можливість зустрічі з Богом та іншими людьми, шлях до якої відкриває смиренність, яка подібна до смиренності Христа по відношенню до Бога–Отця.

Було встановлено, що аналіз теологічного проекта Маріона свідчить про його інтерес, насамперед, не до етичної (як в Дерріда), а до тео-антропологічної програми Євангелія. Маріон продемонстрував, що Євхаристія (віддяка) є сутнісним центром і початком для всякого міркування про Бога і людину в Євангеліях. Він запропонував оригінальну концепцію “євхаристичної герменевтики” (від тексту до Слова _ референта на базі Слова _ інтерпретатора, виключно в Євхаристії), відмінної від “історичної герменевтики” (текст – читач) як шлях, що веде до розуміння “християнського смислу дарунка”.

На матеріалі аналізу дискусії “Про дарунок” між Дерріда і Маріоном було продемонстровано, що радикальність феноменологічного проекту Маріона перевищує здатності деконструкції осмислювати “межі феноменології”. Неспроможність Дерріда спростувати феноменологічну програму Маріона засвідчила факт існування двох альтернативних програм опису дарунку (та стосунків з “Іншим” за допомогою дарунку) у сучасній філософії _апофатичної деррідіанської та тієї, що переборює апофатизм у концепції “даності” Маріона.

Третій розділ дисертації – “Віддяка як антропологічний принцип” _присвячений аналізу теологічного підгрунтя та соціо-культурних чинників, які обумовлюють стан сучасних філософсько-богословських дискусій щодо дарунку та віддяки. Також у цьому розділі окреслено рішення проблеми комунікації з “Іншим” на шляху дарунку та віддяки в постмодерністській філософії та християнській теології.

У підрозділі 3.1. “Жак Дерріда та Жан-Люк Маріон: ситуація конфлікту дискурсів”, виділено та описано складові, які спричинили конфлікт постмодерністського (Дерріда) та християнського (Маріон) дискурсів щодо “християнського смислу дарунка”.

На підставі дослідження антропологічних ідей, які містяться в концепціях Ж. Дерріда та Ж.-Л. Маріона, було встановлено, що незгода в питанні про дарунок між цими дослідниками локалізується не стільки в просторі питання про дарунок взагалі, скільки у тому його специфічному сегменті, що позначений як “християнський смисл дарунку”. На відміну від Маріона, що наполягає на баченні дарунку безпосередньо як “події Христа”, у гайдеґґеріансько _ левінасівський інтерпретації “межі події” за Дерріда, цей “смисл” редукується виключно до етичної програми християнства. На підставі даного факту було зроблено припущення про розходження векторів спрямованості двох дискурсів, які сперечаються в межах однієї загальної проблеми “християнського смислу дарунка”: у дискурсі Дерріда вектор конструювання “християнського смислу дарунка” спрямований від етики до економіки (при цьому Дерріда відкидає чи не зауважує “подію Христа”). Вектор дискурсу Маріона, навпаки, спрямований від “події Христа” до християнської антропології й етики. Цей дискурс не схиляється до економіки, а точніше “перетворює” економіку в ойкономію (домобудівництво) Бога _ Трійці.

З використанням моделі дискурсивного аналізу А. Бадью, було проведено порівняльний аналіз топіки дискурсів Маріона та Дерріда. Було встановлено, що їхня “несумісність” обумовлена теологічними настановами, які відкрито чи приховано конституюють ці дискурси. У Маріона ці настанови християнські, тоді як у Дерріда, що мислить дарунок у гайдеггеріанских координатах і в парадигмі етичної феноменології “Іншого” Левінаса, ці установки орієнтовані на юдейську теологію.

У підрозділі 3.2. “Теологія та антропологія дарунку та віддяки у юдаїзмі та християнстві”, аналізується лексика та семантика термінології дарунку та віддяки у юдейській та християнській частинах Біблії. Також відокремлюються та порівнюються концепції юдейскої та християнської біблійної теології й антропології дарунку та віддяки і піддається критиці рецепція християнства у деконструкції.

Спираючись на матеріали текстів Тори та інші джерела, було встановлено, що теологія дарунку та віддяки в юдаїзмі має дуже парадоксальну конфігурацію: з одного боку, у книзі Буття постулюється, що саме дарунок та віддяка є формою відносин між людиною та Яхве (який є “Той, хто дарує буття”), градус близькості