КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Присяжнюк Світлана Степанівна

УДК 821.161.2 – 32 В

ПСИХОЛОГІЗМ ДИТЯЧИХ ОПОВІДАНЬ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
(ПРИНЦИПИ І ЗАСОБИ ЗОБРАЖЕННЯ ХАРАКТЕРІВ)

Спеціальність 10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Кіровоград – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор
Панченко Володимир Євгенович
Національний університет "Києво-Могилянська академія",
віце-президент із науково-навчальних студій.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Турган Ольга Дмитрівна
Запорізький державний медичний університет,
завідувач кафедри культурології та українознавства;

кандидат філологічних наук
Пахаренко Василь Іванович
Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького,
кафедра української літератури, доцент.

Провідна установа: Одеський національний університет імені І.І.Мечникова,
кафедра новітньої літератури та журналістики,
Міністерство світи і науки України, м. Одеса

Захист відбудеться "26" травня 2006 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .053.01 при Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (за адресою : 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

Автореферат розісланий „22” квітня 2006 року.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради О.О. Гольник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. В українському літературознавстві останніх десятиліть спостерігається посилений інтерес до художньої спадщини В.Винниченка. Винниченко-письменник починався з бунту проти архаїчних мистецьких форм, передусім – етнографічно-побутової традиції. Він прийшов у літературу в той момент, коли відбувалася глобальна перебудова мистецьких виражально-зображальних систем, викликана потребою в нових засобах, які давали змогу більш інтенсивного художнього осягнення внутрішнього світу людини.

Уже на межі ХІХ – ХХ століть стало очевидним, що український реалізм набув нових ознак. Значно зросла увага письменників до внутрішнього "Я" людини, збагатився сам психологічний інструментарій, за допомогою якого розкривалися характери героїв. В.Винниченко чітко усвідомлював цю тенденцію, що яскраво віддзеркалилося в його малій прозі. З одного боку, вона була продовженням традицій національної класичної літератури, з іншого – тяжіла до засад і практики західноєвропейської літератури. Новаторство малої прози В.Винниченка виявилося в тому, що, зберігаючи канонічну систему літературних видів і жанрів, письменник надавав нового змісту традиційній формі. Визначальною рисою його стилю став неореалістичний психологізм. Підтвердженням цього є й дитяча проза В.Винниченка. Протягом двох останніх десятиліть до творчого доробку В.Винниченка дослідники зверталися досить активно. У поле зору неодноразово потрапляла й дитяча проза письменника. Назвати "дитячий" блок творів визначальним для митця було б, звичайно, перебільшенням, але й визнавати його периферійним немає підстав.

Щирість, глибина осмислення дитячого світу, досконала літературна техніка ставлять твори письменника про дітей в один ряд із доробком визнаних майстрів жанру – М.Коцюбинського, В.Стефаника, Б.Грінченка, С.Васильченка.

Однак твори В.Винниченка про дітей і для дітей опинилися мовби в "затінку" драматургії, романістики та новелістики письменника. У літературознавстві 1990-х рр. певна увага приділялася їм лише в оглядових працях. Поряд з тим оповідання В.Винниченка 1910-х рр. ("Федько-халамидник", "Кумедія з Костем", "Бабусин подарунок", "Білесенька", "Стелися, барвінку, низенько…" та ін.), а також новели зі збірки "Намисто" (1924) цілком заслуговують на окреме дослідження, оскільки їх роль й у творчості письменника, і в історії української дитячої літератури вельми значна.

Аналіз проблем психологізму, характеротворення в дитячій прозі відкриває можливість глибокого пізнання творчої індивідуальності письменника, його стилю, закономірностей у процесі художнього осягнення людини. Крім того, частина дитячих оповідань В.Винниченка вивчається в загальноосвітній школі, що дозволяє розширити й суто практичний аспект дослідження. Разом з об’єктивною потребою осмислення проблеми психологізму як у теоретичній, так і в конкретно-індивідуальній площині, – все це зумовлює актуальність обраної теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася у рамках комплексної теми кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка "Українська література в школі як націотворчий фактор" (номер державної реєстрації 0198V007566). Тема дисертації затверджена на засіданні наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол №5 від 18.12.2003 року).

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу різноманітної в тематичному і стильовому аспектах дитячої прози В.Винниченка визначити її місце і значення в розвитку української дитячої літератури, з’ясувати особливості психологізму дитячих оповідань, розкрити риси творчої індивідуальності митця, його майстерність у створенні дитячих образів.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

– розглянути полемічні інтенції В.Винниченка щодо української літературної традиції;

– простежити еволюцію та показати місце його творчого спадку в контексті української дитячої прози;

– визначити структурні особливості психологізму дитячої прози В.Винниченка;

– з’ясувати закономірності використання митцем психологічного інструментарію: портретів, внутрішнього мовлення, діалогів, монологів;

– доповнити наукову інтерпретацію індивідуального стилю письменника;

– дослідити автобіографічні аспекти дитячих оповідань письменника.

Об’єктом дослідження обрано увесь масив дитячої прози В.Винниченка від оповідань "Кумедія з Костем" (1910), "Федько-халамидник" (1912), "Бабусин подарунок" (1913) до збірки "Намисто" (1924), яка завершувала, за періодизацією М.Зерова, другий період творчості письменника. Вперше до аналізу залучено й оповідання, які з’явилися друком уже після смерті В.Винниченка ("Білесенька", "Стелися, барвінку, низенько…").

Предметом дослідження стали художній психологізм дитячої прози В.Винниченка, його еволюція, зумовлена загальнолітературними і суб’єктивно-авторськими чинниками; форми психологічного зображення (конкретні засоби відтворення внутрішнього світу героїв): портрет, внутрішній монолог, невласне пряма мова, монолог, діалог, психологічний пейзаж, художня деталь.

Теоретико-методологічною основою дослідження є праці вітчизняних та західноєвропейських учених, зокрема дослідників психології художньої творчості та вікової психології (З.Фройда, Л.Виготського, В.Роменця, І.Кона). Конкретизації проблем художнього психологізму сприяли теоретичні та історико-літературні розвідки М.Бахтіна, Л.Гінзбург, Р.Гром’яка, І.Денисюка, А.Єсіна, Н.Зборовської, О.Ієзуїтова, М.Кодака, В.Компанійця, Ю.Кузнєцова, Р.Піхманця, А.Скафтимова, В.Фащенка, М.Храпченка.

У дослідженні обсервовано погляди літературознавців від І.Франка, Лесі Українки, М.Зерова, А.Ніковського, А.Річицького, П.Христюка, Т.Зикеєва, О.Парадиського, І.Свєнціцького, С.Єфремова, В.Коряка, які першими відгукнулися на творчість В.Винниченка, до сучасних вчених, які осмислюють проблеми вивчення прози письменника в генеологічному аспекті, в аналізі творчого методу й художнього стилю автора, заглибленні в поетику й проблематику Винниченкового тексту. Відтак проза письменника стала предметом дослідження сучасних літературознавців О.Брайка, О.Гожика, О.Гнідан, Т.Гундорової, Л.Дем’янівської, Л.Йолкіної, Г.Клочека, В.Марка, Л.Мацевко, Н.Михальчук, С.Михиди, Л.Мороз, В.Панченка, Г.Сиваченко, В.Хархун та ін.

Методи та прийоми дослідження. У роботі використані як загальнонаукові методи (аналіз, синтез), так і власне літературознавчі: порівняльно-історичний для з’ясування еволюції української дитячої літератури ХІХ – п. ХХ ст., біографічний, цілісно-системний та психологічний підходи, спрямовані на розкриття психологічної інтерпретації письменником характерів персонажів.

Наукова новизна та особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві дитяча проза В.Винниченка першої половини ХХ ст. стала предметом цілісного осмислення з погляду художнього психологізму з урахуванням письменницької концепції дитини і світу та опертям на особистісно-біографічний контекст. У дисертації зроблено спробу застосування системного аналізу дитячої прози В.Винниченка з метою з’ясування специфіки психологізму як складової творчої манери письменника. У праці визначено особливості психологічного зображення характерів В.Винниченком, розкрито "механізм" дії таких засобів характеротворення, як портрет, внутрішнє мовлення, діалоги, монологи тощо. Поряд із цим дитяча прозова спадщина письменника досліджується у контексті тогочасного літературного процесу, що дозволило систематизувати і доповнити результати попередніх літературознавчих праць, присвячених окремим аспектам даної проблеми, та виявити на матеріалі конкретних творів закономірності еволюції психологізму дитячої прози письменника.

Практичне значення роботи. Результати наукової роботи можуть бути використані під час створення лекційних курсів з історії української дитячої літератури першої половини ХХ ст. у вищих навчальних закладах, для написання підручників та навчальних посібників з дитячої літератури, зрештою, для створення комплексного дослідження з проблем типології та еволюції психологізму в українській літературі.

Теоретичне значення дослідження полягає у визначенні структурних особливостей психологізму дитячої прози В.Винниченка, її аналізі з погляду психологічного зображення характерів. З’ясовано закономірності використання митцем психологічного інструментарію: портретів, внутрішнього мовлення, діалогів, монологів.

Доведено, що запропоновані підхід і методика дозволяють ефективно й результативно вивчати структурні особливості психологізму дитячої прози письменника.

Апробація результатів дисертації здійснювалася у формі доповідей і повідомлень на звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2002, 2003, 2004, 2005), Всеукраїнській науковій конференції "Література та літературознавство: історія і сучасність" у Житомирському державному педагогічному університеті ім. І.Франка (Житомир, 2004), ІV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Українська література: духовність і ментальність" у Криворізькому державному педагогічному університеті (Кривий Ріг, 2004), Другій Всеукраїнській науковій конференції "Володимир Винниченко: політична і літературна діяльність" у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (Кіровоград, 2005).

Публікації. Зміст дисертації висвітлено у восьми статтях, сім з яких надруковано у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи адекватні меті та поставленим завданням. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 188 сторінок. Текстова частина викладена на 170 сторінках. Список використаної літератури становить 215 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, з’ясовано предмет й об’єкт дослідження, визначено мету та зумовлені нею завдання, джерельну, методологічно-теоретичну базу, методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, подано інформацію про апробацію роботи й публікації результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі "Стан наукової інтерпретації дитячої прози Володимира Винниченка" досліджено полемічні інтенції письменника щодо української літературної традиції; простежено еволюцію та місце В.Винниченка у контексті української дитячої прози на початку ХХ століття; з’ясовано засоби, форми та прийоми психологічного зображення.

У підрозділі 1.1. "Полемічні інтенції Винниченка-прозаїка" розглянуто, що В.Винниченко на початку ХХ століття закладає в українській літературі принципи і структурні ознаки модерного мислення, ідею переоцінки всіх цінностей. Цілком очевидними є полемічні інтенції письменника щодо української літературної традиції, в якій В.Винниченка не влаштовувала надмірна описовість, етнографічний побутовізм, розстановка персонажів за контрастною, "чорно-білою" ознакою. Поряд із прозаїками "нової" школи обсервації життя й "самовиразу" (як її влучно схарактеризував Іван Франко), передусім Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником, В.Винниченко вибудовував модерні моделі художнього мислення. Не пориваючи з реалістичними традиціями українського письменства, він рішуче відмовляється від ідейно-естетичних принципів побутописання й етнографічної декоративності. В.Винниченко заперечує принципи етнографічно-побутової школи і створює нову парадоксальну характерологію ("Краса і сила"). Автор твору кепкує з сентиментальної, заснованої на традиційних фольклоризованих штампах, манери, віддаючи перевагу точному реалістичному малюнкові і намагаючись залишитися об’єктивним. Реалізм, навіть натуралізм, зазвучав у белетристиці талановитого художника слова цілком по-модерному. Уже рання проза митця засвідчила подальший поступ нашого письменства, оновлення його художнього мислення, зокрема і передусім – способи відтворення внутрішнього світу особистості.

Отож проза В.Винниченка знаменувала собою заміну мистецьких й ідейно-естетичних орієнтирів, а відтак – і формування нового типу авторської свідомості, що суттєво відрізнявся від моделей і форм художньо-образного мислення багатьох представників старшої генерації українського письменства.

У підрозділі 1.2. "Еволюція української дитячої літератури: від дидактизму до психологізму" простежено еволюцію розвитку української дитячої літератури від Марка Вовчка до В.Винниченка, визначено закономірності її розвитку. З-поміж оповідань про дітей українських прозаїків другої половини ХІХ сторіччя умовно можна виокремити дві групи, між якими немає неперехідної межі. Твори першої, чисельнішої, репрезентують суспільні рефлекси світу дитинства в українській літературі. Вони розраховані на читача необмеженого віку ("Морозенко" Панаса Мирного, "Малий Мирон", "Отець-гуморист" І.Франка, "Дзвоник", "Каторжна", "Палій" Б.Грінченка, "Подарунок на іменини" М.Коцюбинського та ін.). Автори оповідань досліджують становище дітей у суспільстві, їхній соціальний статус, способи життєдіяльності, стосунки з дорослими й ровесниками. В окремих творах образ дитини набуває символічного значення. До другої групи належать твори виразного дидактичного спрямування, адресовані маленькому читачеві ("Олеся", "Кавуни" Б.Грінченка, "Харитя", "Маленький грішник" М.Коцюбинського та ін.)

Концепція адресата малої прози про дітей другої половини ХІХ сторіччя вплинула й на поетику творів. Так, у переважній більшості оповідань першої групи простежується тяжіння до психологізації образу дитини, а з-поміж засобів творення художнього характеру з’являються елементи психологічного письма. У другій групі оповідань образи дітей дещо схематичні, відсутнє заглиблення в психологію, риси характерів і вчинків героїв підпорядковані розкриттю певної дидактичної ідеї.

Суттєво різниться й проблематика творів обох груп. Якщо в оповіданнях для дітей переважають моральні проблеми, то відповідні обрії першої групи значно ширші. Наріжною визнається проблема самого дитинства, статусу дитини в суспільстві.

Художнє пізнання світу дитинства в малій прозі В.Винниченка становить собою симбіоз літературної традиції та модерної поетики. Новаторство письменника полягає передусім у глибині психологічного дослідження, майстерності відтворення внутрішнього світу героїв. В оповіданнях про дітей прозаїк не відступає від своїх художніх принципів і прийомів, проте використовує їх з певною поправкою "на адресата" (дитину).

У підрозділі 1.3. "Творча манера Володимира Винниченка у дитячій прозі: рівень наукової інтерпретації" простежено творчу манеру письменника у дитячій прозі. Пізнання світу дитинства у письменника нерозривно пов’язане з історією суспільства та його самосвідомістю. Автор не оминає увагою соціальний статус дитини, способи її життєдіяльності, стосунки з дорослими. Але передусім письменник заглиблюється у власне стихію дитинства, внутрішній світ маленької людини, її моральні випробування, сприйняття дорослого світу, що дає підстави кваліфікувати перелічені твори як психологічну прозу й говорити про художнє новаторство автора.

У своїх творах письменник приділяє багато уваги розкриттю внутрішнього світу героїв, його цікавлять неординарні характери, емоції, настрої. Для Винниченка-прозаїка притаманний ліризм, філософська наповненість творів, ретельне дослідження психологічних загадок. Герої приваблюють дитячою чистотою, відкритістю до сприйняття прекрасного, світлого, неординарним поглядом на світ. Героями творів письменника виступають здебільшого незвичайні діти. Вони по-своєму сприймають реальність, часом загострено реагують на ситуації, що випробовують їхнє "Я".

Психологізм є домінантною ознакою В.Винниченка як прозаїка, так і драматурга, й оповідання для дітей дають підстави говорити про нього як про тонкого знавця дитячої душі.

У дослідженні відзначається автобіографічність багатьох творів митця. Сам письменник згадував, що його дитинство минало "в тому, чудесному краї, повнім для мене загадок, страшно, болюче, солодко-поетичнім, сповитім вінком пісень"  Винниченко В. Щоденник: У 2 т. – Т.1. 1911 – 1920. – Едмонтон – Нью-Йорк: Канадський інститут Українських студій і комісія УВАН у США, 1980. – 500 с.. Веселково-чисті дитячі спогади стали основою сюжетів оповідань зі збірки "Намисто". Кожній "намистинці" автор дав назву народної пісні, яка найкраще відбиває зміст оповідань. Уривки з народних пісень у Винниченковій дитячій прозі 20_х років підкреслюють вузлові моменти становлення дитячого характеру, мозаїчність та ту неповторність, що визначає чарівність дитинства.

У дисертації здійснено огляд літературознавчих публікацій, присвячених проблемі творення дитячих характерів у прозі В.Винниченка. З різною мірою докладності ця проблема досліджувалася Л.Дем’янівською ("Складний дитячий світ… Проза про дітей В.Винниченка"), Л.Малець ("Світ дитячої душі у творчості В.Винниченка"), Н.Скобелєвою-Сологуб ("Володимир Винниченко: про дітей і для дітей"), О Чепурком ("Образи дітей в українській малій прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття"), Л.Богачевською ("Художнє втілення дитячих образів у творчій традиції Чарлза Діккенса та Володимира Винниченка"), О.Ковальчуком ("Ранні оповідання В.Винниченка"), А.Ситченком ("Комбінований аналіз оповідання "Федько-халамидник""), І.Одинець ("Дорогий скарб нашого народу"), Т.Яценко ("Суперечності в родинному вихованні за оповіданням В.Винниченка "Федько-халамидник""), В.Черній ("Виховання культури людських взаємин на уроках літератури в п’ятому класі"). Разом з тим цілий ряд аспектів дитячої прози В.Винниченка потребує додаткової уваги літературознавців.

У підрозділі 1.4. "Інструментарій дослідження проблеми психологізму" з’ясовано важливі питання теорії та історії психологізму. Проаналізовано дослідження вітчизняних науковців у сфері психологізму, до яких належать праці Г.В’язовського, Л.Гінзбург, В.Фащенка, А.Ієзуїтова, М.Кодака, А.Єсіна. Розглянута типологія художнього психологізму та засоби, форми, прийоми його вираження. Так, наприклад, В.Фащенко стверджував: "Психологізм – універсальна, родова якість художньої творчості. Його предметом є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів. Психологізм також визначається як художня система форм (типів) і засобів зображення та вираження людської психіки в літературі"  Фащенко В. У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури. – К.: Дніпро, 1981. – С. 249.. А.Єсін трактував психологізм у літературі як "особливе відображення внутрішнього світу людини засобами власне художніми, глибина і гострота проникнення письменника у душевний світ героя, здатність докладно описувати різні психологічні стани і процеси (почуття, думки, бажання), помічати нюанси переживань – ось у загальних рисах прикмети психологізму в літературі. Психологізм, таким чином, являє собою стильову єдність, систему засобів і прийомів, спрямованих на повне, глибоке і детальне розкриття внутрішнього світу героїв"  Есин А. Психологизм // Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины: Учеб.пособие. – М.: Высшая школа, Издательский центр "Академия", 1999. – С. 313 – 314.. Ці методологічні установки щодо проблеми художнього психологізму і складають теоретичний фундамент дисертаційної роботи.

Психологія характеру в дитячих оповіданнях В.Винниченка розкривається у вчинках, міміці, жестах героїв, діалого-монологічному мовленні, невласне прямій мові, авторській позиції. Характери персонажів досліджуються у зв’язках з іншими персонажами, які виділені автором із розмаїття життєвих відносин і яким надано певного значення. І.Франко, характеризуючи ті зміни, що принесла в українську літературу нова школа прозаїків, відзначав їх психологізм як особливу форму суб’єктивності, об’єктивний ліризм. Тому головним у розкритті характерів героїв дитячих оповідань В.Винниченка є дитяча душа, її стан, її рухи, поведінка в різних життєвих ситуаціях.

У другому розділі "Портрет, пейзаж, художня деталь" розглянуто найбільш характерні засоби психологізму, використані у дитячих оповіданнях В.Винниченком.

У підрозділі 2.1. ""Видима мова душі" дитини" увага зосереджена на портреті, який у системі засобів художнього психологізму часто набуває нових, специфічних рис. У В.Винниченка домінує динамічний (за класифікацією О.Білецького) тип портрета. Прозаїк відмовляється від деталізованих описових портретів головних героїв. Він або "роззосереджує" портретні деталі по всьому оповіданню, або "закріплює" за персонажами деякі постійні риси, вирізняючи їх для того, щоб не втратилась портретна індивідуальність героїв.

Ставлення до портретування персонажів у Винниченка було винятково уважним, що засвідчено вже у "Красі і силі", де молодий прозаїк кепкував над описовою поетикою І.С.Нечуя-Левицького, протиставляючи їй мистецтво психологічного портрета. У техніці портретування В.Винниченко здебільшого акцентує увагу на незначній зовнішній деталі, котра буває досить промовистою. Такий засіб допомагає через часткове побачити ціле, збагнути людську природу в різних виявах. Цікавими в цьому сенсі є оповідання "Федько-халамидник" та "Кумедія з Костем". У них чітко простежуються два плани: подієвий і психологічний. В оповіданні "Федько-халамидник" зовнішній портрет Федька представлений лише кількома штрихами: "руки в кишені", "картуз набакир", "чуб стирчком", "очі хутко бігають", "кожушок його весь мокрий", "чобітки аж порижіли од води", "шапка в болоті". Головна ж увага зосереджена на розкритті внутрішньої суті героя, на його голосі, інтонаціях, мові, роздумах, вчинках. Душевні порухи Федька, його неординарна вдача підкреслюються авторськими характеристиками: "вигляд у нього гордий", "очі аж горять", "жилаве, чортове хлопча".

Портрети своїх персонажів письменник малює надзвичайно стисло, іноді одним реченням, визначаючи характер персонажа, переходячи від зовнішньої характеристики до психологічної. Динамічні портрети дають йому можливість відтворити всі переливи душевного життя героїв у їх фізичному виявленні – міміці, жесті, виразі очей. Письменник майстерно освоює художні закони "фізіогномічного мистецтва", в якому найменша форма мімічної експресії – жест, усмішка, погляд – відтворюють глибинні психічні процеси, позначають динаміку почуттів. Зображуючи психічний стан, В.Винниченко використовує комбінації "ситуативних портретних рис" (І.Страхов), які є адекватними певному внутрішньому почуттю. Через портрет автор розкриває мотивації вчинків героїв і відтворює перебіг їх душевних станів.

З допомогою портретів В.Винниченко передає яскраве емоційне життя своїх героїв. Він майстерно використовує засіб "контрастного монтажу", що виявляється в чергуванні подій, різкій зміні психічних станів. Аналогічний спосіб зображення, на нашу думку, письменник застосовує в поетиці портретування багатьох персонажів, схоплюючи мить, коли в душі дитини вібрують різні емоції, виявляються антонімічні риси характеру.

"Психологічна характеристика моменту"  Гримич Г. Портрет зовнішній і психологічний // Дніпро. – 1968. – № 9. – С. 153 – 159. виразно відчутна в емоційному портреті Ланки (оповідання "Ой випила, вихилила…"). Дівчинка змальована в скрутний період її життя: мати дуже хвора, Ланка все робить сама, сім’ю опосіли злидні, оскільки мати не може заробляти на прожиття. Ці обставини штовхають її на відчайдушний вчинок – відрізати ґудзик з мундира у генерала, який допоможе і відновити їй свій авторитет серед ровесників, і заробити відро для хворої мами. Кругле личко дівчинки "грає ямками, кирпатенький носик задиркувато стирчить догори, очі прискають сміхом". Дівчинка смішна, а коли починає грати в "пувички", "губи її стають тоненькі, а зелені, як у кішки, очі її вузенькі та колючі так і ходять од жадності". В.Винниченко показує пластику Ланчиного характеру, дію психічних чинників, що здатні миттєво змінювати один психічний стан на полярно протилежний.

Характеротворчу функцію засобу "психологічного моменту" використано і в оповіданні "За Сибіром сонце сходить…". Хлопці вирушають до лісу. Ситуація моменту, використання деталей фізичної дії сприяє зображенню миттєвої зміни Гаврикової вдачі. Хлопчики-підлітки, опинившись сам на сам у степу, беручи на себе відповідальність дорослих, потрапляють у полон страху (кряче гайвороння, тьма від горбів, чорний голий степ, темне густе небо, різні голоси від вітру, багнюка, моторошна тиша, ніде нікогісінько і раптом – зустріч із халамидниками). Стан страху, переляку Михася та Гаврика, їх розчарування у недавній мрії стати розбійниками, схожими на Кармелюка, передано в оповіданні через авторську оповідь. Динамічність портретних штрихів відтворює складну гаму психічних процесів.

У дитячій прозі В.Винниченка трапляється колористичний портрет з домінантою семантики кольору відповідних характерологічних особливостей. Відтінок кольору в даному типі портретування трансформується у психологічний відтінок характеру. Часто повторюваною колористичною деталлю портретів є блідість обличчя: "а в очах повно-повно сліз, от-от викотяться і потечуть по зблідлих, тугих щічках" ("Ой випила, вихилила…"); "трохи зблід із лиця Івашко. Раніше тверденьке, чисте-чисте личко його було зовсім як підсмажена проскурка. А тепер ту проскурку наче мукою злегка присипали" ("Гей, чи пан, чи пропав…"); "а личко Льоні неначе ще дужче схудло, ще більше зблідло" ("Та немає гірш нікому…"); "Любка знову погасла, змертвіла, зробилася аж ряба від ластовиння" ("Гей, не спиться…"). Домінанта кольору увиразнює емоційні портрети героїв, показуючи процес імпульсивного сприймання навколишньої дійсності, болісне, невротичне реагування на стрімкий розвиток життєвих подій. Семантика кольору характеризує внутрішній стан героїв. Творячи колористичний портрет, письменник виявився особливо продуктивним у використанні кольору як художнього еквіваленту психічних станів: "На лицях та на висках видно зеленкуваті жилочки, а очі сині-сині. Тільки тепер вони чи злякані, чи розгублені" ("За Сибіром сонце сходить…"); "куций носик, побризканий ластовинням, вкрився потом, як росою, кругле, туге личко з ямочкою на підборідді – непорушне" ("Ой випила, вихилила…"); "все лице в буйному, цегляному ластовинні, волосся жовте, стирчком; очі зелені, губи червоні, широченні" ("За Сибіром сонце сходить…"). Ефект психологічного проявника внутрішнього стану в цих портретах досягається ампліфікацією епітетів із семантикою кольору. Використовуючи резерви психологічного портрета, художньо увиразнюючи деталі кольору, В.Винниченко створює домінантний "колір душі", характеру, психопочуттів.

Така особливість Винниченкової характеротворчої техніки свідчить про глибину асоціативного мислення письменника, який намагається для кожної психологічної емоції дібрати адекватний еквівалент кольору.

Специфікою поетики характеротворення у В.Винниченка є синтез художніх засобів або використання ознак одного засобу в іншому. Прикладом цього є зв’язок портрета з інтер’єром. Художні деталі інтер’єра стають зовнішньо-психологічними штрихами портрета, причому також із виразною домінантою семантики кольору.

Психологізація портретів у характеротворчій поетиці В.Винниченка здійснюється і через зображення елементів одягу. Засобом психологічної індивідуалізації є атрибутивність одягу, що стає індикатором емоційного стану героїв.

Психологічно наснажені портрети письменника відзначаються своєю стислістю: портретні деталі, виразні штрихи, що підкреслюють найтиповіші риси персонажа. Змінюючи якусь рису, письменник часто повторює порівняння в одному творі або переносить його до інших. Наприклад, "очі прискають сміхом, як із двох сикавок" (Ланка, "Ой випила, вихилила…"), "стирчало два вихорці, як два гребінці у півника" (Івашко, "Гей, не спиться…"), "очі сірі, а вся голова, неначе з червоного золота", "стиснув губи в ниточку" (Васько, "Бабусин подарунок") та інші.

В оповіданнях В.Винниченка є мандрівні образи-фаворити, які дуже часто повторюються в тому самому творі у різних видозмінах або переходять і до інших творів: зуби – "зубки часнику", голова – "плетений кошик", губи – "намисто", личко – "підсмажена проскурка", губи – "ниточки", безконечні варіанти погляду й усмішки.

Суттєву роль у розкритті душевного стану героїв, природності їхніх почуттів, поведінки у творах письменника виконує автор-оповідач. Через характер мовлення (монологи, діалоги), власне авторську характеристику він фіксує деталі, що означають жести, міміку, пози, рухи, акцентує увагу на їх емоційно-естетичній сутності. Надзвичайно важливою для створення характеру у оповіданнях В.Винниченка є роль жестів, що виразно посилює ефект висловлюваної думки.

Письменник нерідко зосереджується на афектованих станах героїв. У таких випадках важливу роль відіграють міміка, пози, рухи, за допомогою яких автор підкреслює зміни в настроях героїв.

У системі засобів видимої мови почуттів при розкритті психологічного стану персонажів, В.Винниченко особливу роль відводить живій "мові" очей. Цим засобом він відтворює різні відтінки дитячих переживань (вираз очей завжди динамічний). У героїв оповідань В.Винниченка очі "перелякані" ("Гей, ти, бочечко…" – Семен Комар); "гострі, хижі" ("Ой випила, вихилила…" – Ланка); "злякані", "напружені", "шукливі", "чудні" ("Гей, не спиться…" – Івашко, Любка); "колючі", "вимучені" ("Бабусин подарунок" – Васька) тощо.

У творах В.Винниченка простежується використання експресивної лексики в описі очей героїв, що передають їхню рухливість. Вони надають зображеному більш живого, промовистого, багатозначного характеру – "кругло витріщивши очі" ("Віють вітри, віють буйні…" – Гринь); "злякано зиркає очима" ("Гей, ти, бочечко…" – Семен Комар); "очі горіли, переливалися, зеленими блисками, свіжі, чисті, веселі" (За Сибіром сонце сходить" – Михась, Гаврик); "забігав очима" ("Кумедія з Костем" – Кость); "очі хутко бігають" ("Федько-халамидник" – Федько) та інші. Важливим засобом характеристики очей є їх кольорова гама.

Через арсенал портретних засобів В.Винниченко окреслює внутрішній зміст характеру, певну психомодель особистості. Пластичне зображення зовнішності підпорядковується художньому завданню – розкрити перебіг складних переживань. Портрет у системі психологічного зображення виконує вагому роль у психологічному моделюванні героїв, є важливим засобом його індивідуалізації. Власне, непсихологічних портретів у В.Винниченка немає: зовнішній образ героя завжди співвідноситься з внутрішнім – чи то органічно, чи то контрастно. Це динамічний портрет, котрий через видимі прояви транслює різнопланову зміну психічних станів особливостей поведінки. Художня специфіка такого портрета відзначається увагою до жестів, погляду, мімічних реакцій, що дає змогу обсервувати приховані механізми внутрішнього світу людини.

У підрозділі 2.2. "Роль пейзажу у розкритті внутрішнього стану персонажів" зосереджена увага на одному із найважливіших засобів психологізації – пейзажі. Найбільш розповсюдженим виявляється опис природи, що становить пряму паралель до роздумів людини, її психологічного стану. Пейзажі у В.Винниченка відтінюють і доповнюють переживання й настрої персонажів, вони глибоко пов’язані з сюжетом, ідеєю. Через розкриття краси навколишнього світу, його звуків, кольорів, запахів зримо постають відчуття, мислення, переживання героя.

Завдяки пейзажним характеристикам думки й почуття героїв отримують яскравіший емоційний відтінок, а ситуації набирають виразніших ліричних і драматичних рис, залежно від того, чи збігається характер зображення з настроями героїв або з подіями особистого та громадського життя.

Пейзаж у В.Винниченка змальовується в постійному русі, змінах, він увесь час ніби коливається, тремтить, наче марево, в залежності від найменших змін настрою героя, що його спостерігає, – адже змінюється і його сприйняття.

Символом мінливості, рухливості світу в оповіданнях В.Винниченка часто виступають хмари, що ввесь час плинуть кудись; миготливе світло свічки чи лампади; повітря, що тремтить від спеки, а особливо – вітер. У митця він є одним з найдієвіших елементів природи, що уособлює динамічність і непостійність, незастиглість, рухомість світу. Вітер часто постає як тло, що яскравіше відтіняє особистість малого героя, підкреслює його непосидющість, бурхливість, постійні поривання до пригод, до чогось небуденного.

Винниченків пейзаж вражає багатством кольорів, розкішною грою тонів і напівтонів, світла і тіні. Характерною особливістю оповідань є те, що часто протягом одного оповідання письменник створює картину природи, яка потім увесь час змінюється, розширюється в часі і просторі, відбувається постійна зміна тонів, що ніби переливаються один в один. Здебільшого це картини ранку чи вечора.

Для палітри митця характерні вишукане поєднання кольорів, майстерне володіння найтоншими переливами кольорів, відтінків, грою світла і тіні. Найчастіше в нього зустрічаються кольори неба сиві й рожеві – ранкові, жовті й червоні – вечірні; кольори хмар – білі, жовті, сині, сірі та кольори сонця – найрізноманітніші відтінки червоного і жовтого.

Відносини "пейзаж – людина" в дитячих оповіданнях будуються на принципах так званого психологічного паралелізму – контрастного протиставлення або зіставлення картин природи з душевним емоційним станом дитини. Пейзаж у В.Винниченка, здебільшого, являє собою обмежений, замкнений художній простір, у якому розвивається сюжетна дія. Ідейно-естетичні функції цього простору багатозначні. Він є реалістичним зображенням місця дії, "продовженням" психічного стану героя, вводить в атмосферу оповіді, є узагальненим образом, що несе додаткове символічне навантаження. При цьому письменник з допомогою наскрізної деталі, найчастіше – якоїсь однієї кольорової ознаки, надає просторовому образові ту чи іншу емоційну тональність, що відповідає художнім завданням даного твору.

У підрозділі 2.3. "Художня деталь як засіб творення характерів" з’ясовано, що виразної характеристики героїв письменник досягає вдалим використанням художньої деталі (переважно портретної, пейзажної і психологічної).

Активним діючим компонентом поетики В.Винниченка виступає портретна художня деталь. Письменник намагається уникати розлогих авторських відступів, часом йому досить однієї виразної деталі, риси, характерного слова чи предмета, щоб до найтонших нюансів показати нам внутрішній світ свого героя, його життєву драму. В оповіданні "Кумедія з Костем" такою деталлю, яка набуває глибокого алегоричного значення і несе в собі значне змістове та ідейно-емоційне навантаження, виступає недопалок панської цигарки. Не випадковою є і поява чижика в оповіданні "Федько-халамидник". Хоча він фігурує заочно лише в двох епізодах, однак без нього оповідання не відбудеться, а образ антигероя залишиться незавершеним. Ідейно-естетичні функції деталі В.Винниченка значно змінюються в тих місцях дитячих творів, де починає проглядати нова стильова манера – зображення обставин подій крізь призму сприйняття героя.

Новаторські пошуки українського новеліста більшою мірою виявились у сфері пейзажної деталі. Для пейзажів прикметне подвійне смислове значення деталей. З одного боку, вони відтворюють особливості місцевості, де відбуватиметься дія, з другого, до деякої міри передають настрій героя, який сприймає цю місцевість. Перехід від погляду всезнаючого оповідача до позиції героя – органічніший. У Володимира Винниченка пейзаж твориться через наведення низки локалізованих деталей.

Важливу роль у всебічному психологічному аналізі належить деталям інтер'єру, обстановки, чіткому зображенню перипетій зовнішньо-описового плану. Герой змальовується у певній життєвій ситуації, і для розуміння душевного стану необхідно побачити його у вчинках, у ставленні до інших. Залежно від конкретного художнього завдання зображення поведінки персонажа відповідно видозмінюється.

Через зображення героя серед звичних, повсякденних обставин автор складає передумови розвитку складного характеру, деталі зовнішнього плану виокремлюють основні настроєві чинники прояву конкретної особистості.

У третьому розділі "Мовленнєві форми вираження психології персонажів" розглянуто найбільш суттєві мовленнєві форми вираження характерів: діалог, монолог, внутрішнє мовлення (невласне пряме мовлення і внутрішній монолог).

У підрозділі 3.1. "Діалоги та монологи" з’ясовано, що переконливим і повновартісним засобом психологізму виступає виразно-індивідуалізована мова персонажів. Монолог, діалог, численні репліки дозволяють побачити складні, неоднозначні характери дітей. Мова персонажів, її своєрідне стилістичне оформлення дають можливість адекватної передачі їх душевних станів, поглиблюють психологічну перспективу, відкривають широке поле моделювання особистої поведінки. Хоча динамічне зображення цілком належить до сфери зовнішнього пластичного малюнка, воно виконує важливу роль у розкритті характеру, охоплює різні сюжетні ситуації, сприяє поглибленому дослідженню мотивації окремих вчинків. Увага автора зосереджена на детальному відтворенні душевного стану, психіки героя, важливих настроєвих метаморфоз, які знаходять своє найповніше втілення у розширеному емоційно-експресивному діалозі, монолозі.

Відмовляючись від надмірних описів, максимально динамізуючи мову, письменник продовжує традиційну реалістичну манеру – зображує внутрішнє через зовнішні вияви, насичуючи кожен рух героя, його дію, жест, репліку глибоким психологічним підтекстом. Особливо вдосконалює В.Винниченко діалог, який є ефективним засобом розкриття психології героїв. Він використовує його для передачі не стільки інформації про обставини, події, скільки для передачі почуттів персонажів, ставлення один до одного.

В.Винниченко часто змальовує своїх героїв у межових ситуаціях, пов’язаних із ризиком, непростим внутрішнім вибором. Його цікавить психологія бунту юної душі, – бунту, в основі якого відстоювання свого "Я", права бути не таким, як усі, болісний процес особистісного самоствердження.

У дитячих оповіданнях переважають два типи діалогів: взаємодоповнювальні та діалоги-двобої. Типи діалогів індивідуалізуються, переплітаються, переходять один в інший, залежно від психічних станів героїв, їхніх властивостей. Найчастіше спостерігаємо в дитячих оповіданнях словесні двобої, тобто діалоги-диспути, діалоги-суперечки, які відзначаються вмілою мовною індивідуалізацією персонажів.

Так, в епізоді запускання змія розмова Федька (оповідання "Федько-халамидник") із сусідськими дітьми відображена у діалозі-двобої, в якому простежується бажання розбишаки-халамидника верховодити над дітьми, увиразнює такі риси вдачі героя, як самовпевненість, силу й відчуття переваги над ровесниками.

В епізоді розмови з хлопцями про весняний криголам на річці Федько постає як дитина, яка щиро захоплена картиною пробудження природи від зимового сну. Він не може ні хвилини всидіти спокійно й мовчки. Федько відчуває себе дорослішим серед хлопців. На це вказують й авторські ремарки під час розмови з хлопцями. Репліки емоційні, короткі, без зайвих слів, мова ж його пересипана окличними та питальними реченнями, насичена вигуками, що свідчить про його зацікавленість розмовою

Діалог-переконання, як інші види зовнішнього мовлення Винниченкових персонажів, індивідуалізований, диференційований за їхнім психічним станом і соціальною належністю. Так, крізь зовнішній дискурс мовлення Федька просвічує рішучість, вольовитість, упевненість у собі.

Отже, наведені різновиди зовнішнього мовлення не вичерпують їхньої номенклатури в дитячій прозі В.Винниченка. Проте з погляду художнього психологізму вони видаються найхарактернішими. Зовнішній дискурс мовлення, представлений в оповіданнях В.Винниченка монологічним словом персонажа, діалогом, промовистими фігурами мовчання, функціонує як засіб саморозкриття персонажів, актуалізуючи читацьку активність у продовженні творення образу. Диференціація зовнішнього мовлення персонажів відбувається за критеріями індивідуальними (внутрішні якості героя, особливості його вдачі, темпераменту тощо), соціальними (відбиття соціальної психології у мовленні). Особливе місце діалогу з-поміж інших засобів мотивоване психологічною проблематикою творів з її акцентуванням на аспекті міжособистісних взаємин, уявленням письменника про діалогічність людського буття, персонально – особистим драматичним контекстом його життя. Діалог в оповіданнях В.Винниченка, крім того, один із найвідповідальніших способів утілення його улюбленого прийому – подавати свої образи у зіставленні чи протиставленні. Серед діалогів переважає тип діалогу-двобою, психологічного поєдинку, звідси їхня напруженість, драматизм. Так само важливими є взаємодоповнюючі діалоги й діалоги-переконання.

У підрозділі 3.2. "Форми внутрішнього мовлення" простежено різні наративні форми внутрішнього мовлення, а саме невласне пряме мовлення та внутрішній монолог. Для складних психологічних явищ В.Винниченко знаходив найвідповіднішу художню форму, котра ясно і зримо розкривала зміст людських переживань. У його оповіданнях внутрішнє мовлення відтворено у двох формах – монологічній і невласне прямому мовленні. Герої повніше розкриваються, постають зриміше перед читачем, коли до зовнішнього плану характеристики додається авторська фіксація стану, почуттів персонажа або властивостей його натури, фрагменти внутрішнього монологу, невласне пряма мова. У психологічному інтроспективному висвітленні постає, головним чином, внутрішній світ головних героїв. Автор ніби відмежовується від всезнання, натомість все більше дає волі своїм героям для їхнього саморозкриття, самовираження, у поле зору розповіді потрапляє переважно те, що може побачити і спостерігати герой. До авторського психологічного зображення вплітаються внутрішні монологи, невласне пряме мовлення та інші різновиди внутрішнього мовлення. Проте письменник не відмовляється від відтворення психічного стану героя зображенням змін його міміки, постави тощо. Майстерне обігрування цих засобів створює необхідну динаміку у передачі внутрішнього світу персонажа, а зміна фокусу загострює читацьку рецепцію.

Маленькі герої "Намиста" досить часто зустрічаються із жорстокістю.