ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ПАШУК ТАРАС ІГОРОВИЧ

УДК 34.037

ПРАВО ЛЮДИНИ НА ЕФЕКТИВНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЗАХИСТ

ЇЇ ПРАВ ТА СВОБОД

Спеціальність 12.00.01 — теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Львів — 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник – | доктор юридичних наук, професор

РАБІНОВИЧ Петро Мойсейович

Львівський національний університет ім. Івана Франка,

професор кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор

ОБОРОТОВ Юрій Миколайович

Одеська національна юридична академія,

проректор з наукової роботи

кандидат юридичних наук, доцент

ПАНКЕВИЧ Олег Зиновійович

Львівський державний університет внутрішніх справ,

доцент кафедри конституційного і міжнародного права

Провідна установа – | Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України, кафедра теорії держави і права (м. Харків)

Захист відбудеться „15” червня 2006 року о „10” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 14).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (74005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий „12” травня 2006 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.О. Семків

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проголошення в Конституції України курсу на формування правової держави, визначення нею головного обов’язку держави як утвердження прав та свобод людини неминуче виводять на перший план проблему ефективності юридичного забезпечення прав людини, зокрема ефективності захисту цих прав. Отже, сама концепція правової держави закладає об’єктивні передумови для конструювання й аналізу специфічного права людини на ефективний державний захист її прав та свобод.

Крім того, дане право людини гарантується низкою міжнародно-правових документів, які формулюють його, зазвичай, як право людини на ефективний національний юридичний засіб захисту. Це, зокрема, ст.8 Загальної декларації прав людини, п.3 ст.2 Пакту про громадянські і політичні права, ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція).

Та чи не найбільш розширену інтерпретацію змісту зазначеного права можна зустріти у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі — Суд) в процесі численного застосування ним згаданої ст.13 Конвенції, яка, як відомо, нині є складовою частиною законодавства України. Для правильного розуміння поняття ефективності національного юридичного засобу захисту права людини важливими також є правоположення Суду, сформульовані ним при застосуванні й ст.35 Конвенції, яка встановлює обов’язок особи вичерпувати усі лише ефективні національні юридичні засоби захисту перед тим, як звертатись зі скаргою до нього.

У зв’язку з цим виникають, перш за все, такі питання: що ж таке взагалі юридичний засіб захисту права людини? Які його види? Як визначити, чи є певний засіб захисту ефективним, чи ні? Відповіді на ці питання, як видається, повинна дати наука загальної теорії права та держави й, зокрема, такий її підрозділ, як загальна теорія прав людини.

Проте у цій науці проблема ефективності саме юридичних засобів захисту прав людини ще не була предметом комплексного монографічного дослідження. Протягом останніх десятиліть вітчизняні дослідження фахівців торкались лише таких окремих питань, як загальна теорія юридичних засобів (інструментальна теорія права), загальне поняття юридичного захисту, загальна теорія ефективності правового регулювання (праці С. Алексєєва, П. Анісімова, В. Ведяхіна, А. Венгерова, І. Зеніна, В. Казімірчука, В. Капіцина, В. Козлова, В. Лазарєва, М. Лєбєдєва, О. Малька, О. Онуфрієнка, П. Рабіновича, І. Самощенка, В. Сапуна, В. Сирих, Л. Спірідонова, Ф. Фаткулліна, Л. Чулюкіна, Є. Шикіна, К. Шундікова, Л. Явіча). Ці питання іноді побіжно обговорювалися й у галузевій літературі (праці Г. Батурова, М. Воробйова, В. Глазиріна, В. Грібанова, П. Гурєєва, І. Дзери, О. Іванова, Н. Кузнецової, Н. Малєїна, М. Морщакової, В. Нікітінского, В. Нора, А. Пашкова, І. Петрухіна, Б. Пугінского, З. Ромовської, М. Сібільова, Г. Стоякіна, В. Федосової, Г. Хайрової, Д. Чечота).

Викладеним обумовлюється актуальність теми даної дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка за темою “Актуальні проблеми загальної теорії права та прав людини” (номер державної реєстрації 0103U005936).

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є визначення засад та основних елементів загальнотеоретичної концепції юридичних засобів захисту прав людини, зокрема ефективності таких засобів та шляхів її встановлення.

Досягнення цієї мети вимагало вирішення наступних завдань:

- уточнити загальне поняття юридичного засобу;

- уточнити загальне поняття юридичного захисту;

- запропонувати інтерпретацію поняття юридичного засобу захисту;

- розкрити зміст права на ефективний юридичний засіб захисту (у світлі європейських стандартів) та виявити співвідношення цього права з суміжними правами;

- уточнити визначення загального поняття ефективності юридичного засобу захисту права людини та запропонувати методику її виявлення.

Об’єктом дослідження є система національних юридичних явищ, що слугують засобами юридичного захисту прав людини.

Предметом дослідження є певні загальні закономірності формування та забезпечення ефективного функціонування національних юридичних засобів захисту прав людини.

Методи дослідження. Філософсько-методологічним підґрунтям даного дисертаційного дослідження послугували: соціальний детермінізм, діалектичний підхід у пізнанні юридичних явищ, філософський інструменталізм (як певне відгалуження філософії прагматизму) — вони використовувались для пояснення ролі будь-яких явищ, що виникають у процесі функціонування та взаємодії індивіда і суспільства, зокрема явищ юридичних; загальна теорія діяльності (як науковий напрямок у соціальній філософії) — для виявлення місця і значення категорії „засіб” з огляду на загальну структуру людської діяльності; потребовий підхід у розкритті соціальної сутності відповідних юридичних явищ.

Серед загальнонаукових методів використовувались, насамперед, системно-структурний (зокрема, при з’ясуванні загальної системи спеціальних умов ефективності юридичних засобів захисту), формально- та діалектико-логічний, сходження від конкретного до абстрактного (наприклад, в процесі аналізу конкретних рішень Суду) і, навпаки, від абстрактного до конкретного, аналіз та синтез. У ході дослідження використовувались також деякі спеціально-юридичні методи, а саме: спеціальні способи тлумачення юридичних норм, прийоми узагальнення юридичної практики, способи виявлення відповідності національних юридичних явищ європейським стандартам.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є першим у вітчизняному правознавстві комплексним монографічним дослідженням загальнотеоретичної концепції національних юридичних засобів захисту прав людини та загальних закономірностей забезпечення їх ефективного функціонування. Елементи наукової новизни притаманні, як видається, наступним положенням і висновкам:

1) вперше запропоновано загальну класифікацію соціальної діяльності, спрямованої на захист прав людини;

2) обґрунтовано (на основі інструментального підходу) уточнену дефініцію загального поняття юридичного засобу;

3) здійснено оновлену класифікацію таких засобів;

4) додатково аргументовано необхідність і уточнено розмежування понять „державно-юридична охорона права людини” та „державно-юридичний захист права людини”, у зв’язку з чим оновлено дефініцію поняття такого захисту;

5) обґрунтовано оновлену — більш конкретну — дефініцію загального поняття юридичних засобів захисту прав людини та вперше розроблено загальну класифікацію таких засобів;

6) розкрито зміст права на ефективний юридичний засіб захисту та вперше виявлено (у світлі відповідних європейських стандартів) його комплексне співвідношення з правом на справедливий судовий розгляд;

7) висловлено додаткові аргументи на обґрунтування положення про те, що загальне поняття ефективності юридичних засобів включає дві основні складові: ефективність прогнозовану й ефективність реальну, та вперше запропоновано дефініцію загального поняття ефективності юридичного засобу захисту права людини;

8) обґрунтовано необхідність виокремлювати саме конкретно-ситуаційну ефективність юридичного засобу захисту права людини;

9) вперше визначено систему спеціальних (на додаток до загальних) умов ефективності юридичних засобів захисту прав людини.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання:

- у науково-дослідній діяльності — для подальшої розробки проблем ефективності юридичних засобів захисту прав людини, розробки загальної теорії захисту прав людини;

- у правотворчій діяльності — для правильного конструювання та вдосконалення існуючих у нормативно-правових актах юридичних засобів захисту прав людини;

- у правотлумачній діяльності — для адекватного розуміння європейських стандартів права людини на ефективний юридичний засіб захисту і використання їх як „взірцевої” інтерпретації;

- у правозастосувальній та правореалізаційній діяльності — для встановлення того, чи існує у конкретній справі ефективний національний юридичний засіб захисту права людини, чи ні.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на кафедрі теорії та історії права та держави юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Низку її положень було виголошено у доповідях на науково-практичних конференціях: „Актуальные проблемы развития правовой системы современного общества” (м. Мінськ, 29-30 жовтня, 2002 р.); „Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 10-11 квітня, 2003 р.); „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (м. Одеса, 5-6 грудня 2003 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 5-6 лютого 2004 р.); „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (м. Львів, 10-11 грудня 2004 р.); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 3-4 лютого 2005р.).

Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження викладені автором у шістнадцяти наукових працях, десять з яких опубліковано у виданнях, що визнані ВАК України як фахові з юридичних наук.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного тексту становить 175 сторінок. Список використаних джерел налічує 35 сторінок та містить 454 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, встановлено зв’язок роботи з науковими планами визначено мету та завдання, об’єкт, предмет та методологію дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення його результатів, наведено дані про їх апробацію, про публікації, структуру й обсяг дисертації.

Перший розділ “Загальнотеоретична характеристика юридичних засобів захисту прав людини” складається із шести підрозділів, у яких на основі філософського та правового розуміння категорії „засіб”, а також загальнотеоретичного поняття юридичного захисту розкриваються підходи та прийоми визначення поняття юридичних засобів захисту і права людини на такі засоби захисту.

У підрозділі 1.1. “Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів” розглядаються філософсько-методологічні засади тлумачення категорії „засіб”. Відзначається, що у філософії проблеми засобу як такого порушувались здавна, у різні епохи (праці Арістотеля, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля). Однак найбільш рельєфно проблема засобу постала в одному із відгалужень філософії прагматизму — інструменталізмі (засновник — Дж. Дьюі), згідно з яким будь-які явища — ідеї, наукові теорії, мова, матеріальні предмети — розглядаються саме як засоби, що їх використовує суб’єкт задля досягнення визначеності свого буття. З іншого боку, філософська думка наблизилась до тлумачення терміну „засіб” в контексті розвитку загальної теорії діяльності, в структурі якої поряд із суб’єктом (носієм діяльності), предметом (об’єктом, на який спрямовано діяльність), метою (ідеальним образом бажаного результату, відповідно до якого перетворюється предмет), виділяють, зокрема, і засіб (тобто те, за допомогою чого здійснюється перетворення).

Згодом філософський інструменталізм був покладений в основу тих правових доктрин (і вітчизняних, і зарубіжних), які тлумачили позитивне право як засіб соціального контролю чи як засіб регулювання суспільних відносин.

На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що загальне поняття юридичного засобу має формуватись та інтерпретуватись на основі інструментального та діяльнісного підходів до дослідження всіх видів юридичних явищ. Адже усі юридичні явища виконують роль засобів для задоволення певних потреб суб’єктів.

У підрозділі 1.2. “Поняття та ознаки державно-юридичного захисту прав людини” викладаються основні погляди щодо поняття державно-юридичного захисту та виявляються його ознаки. До таких ознак належить те, що це — соціальна діяльність, яка: 1) є державно-юридичною; 2) є охоронною правозастосувальною (зважаючи на поділ правозастосування на охоронне та регулятивне); 3) є юрисдикційною (тобто діяльністю, в якій вирішується правовий спір); 4) здійснюється з метою або примусового здійснення юридичного обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або для відновлення цього права у разі його порушення (включаючи, у необхідних випадках, і притягнення до юридичної відповідальності), або ж для попередження чи припинення такого порушення; 5) спрямована на забезпечення, перш за все, приватного інтересу; 6) ініціюється (але не здійснюється), зазвичай, самою особою.

Підсумовуючи ж усе викладене, можна резюмувати, що право людини на державно-юридичний захист її прав та свобод — це право на здійснення в процесі національної правозастосувальної юрисдикційної діяльності заходів щодо примусового виконання обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або щодо відновлення такого права, або ж щодо попередження чи припинення його порушення.

У підрозділі 1.3. “Загальна характеристика видів правозахисної діяльності” пропонуються аналіз та загальна класифікація діяльності щодо захисту прав людини.

Відзначається, зокрема, що основним критерієм, який би дозволив кваліфікувати ту чи іншу діяльність як правозахисну, є здатність такої діяльності виконати соціальну функцію у здійсненні захисту права людини. Розглядаючи крізь призму даного критерію існуючі в літературі погляди, можна відзначити, що будь-яка соціальна діяльність, спрямована на захист прав людини, може бути правозахисною (вона спроможна забезпечити один із варіантів захисту права — наприклад, судовий захист, використання оперативних санкцій), а може бути квазіправозахисною (вона не може самостійно забезпечити захист права — наприклад, діяльність громадських організацій). Саме таку діяльність, як видається, здійснює й омбудсман. Усі заходи, які можуть бути вжиті останнім, спрямовані лишень на пришвидшення, підвищення ефективності правозахисної діяльності інших органів, до компетенції яких вже входить прийняття обов’язкового рішення з можливістю застосування державного примусу.

За змістом (напрямком) соціальної функції у захисті права людини у правозахисній діяльності вирізняються: а) попереджувальна (порушення права людини не допускається, за посередництвом, скажімо, таких способів захисту як визнання права чи визнання недійсним акту певного органу держави); б) припиняюча (присікальна) (розпочате порушення права припиняється, скажімо, шляхом звільнення особи з-під варти); в) відновлювальна (поновлення, реставрація порушеного права — скажімо, відшкодування матеріальної шкоди, поновлення на роботі).

У підрозділі 1.4. “Поняття та види юридичних засобів захисту прав людини” на основі розглянутих понять юридичного засобу та захисту пропонується інтерпретація юридичних засобів захисту прав людини та їх видів. На початку підрозділу розглядається співвідношення між поняттям юридичного засобу захисту та іншими близькими за змістом поняттями: спосіб, прийом, форма, заходи захисту.

Окремо звертається увага на те, що юридичні засоби можуть бути використані для захисту під час державно-юридичної правозахисної діяльності, а також і в процесі самостійної (недержавної) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються).

З метою виявлення та уточнення специфічних властивостей юридичних засобів захисту здійснено їх класифікацію за декількома критеріями.

У підрозділі 1.5. “Право на ефективний юридичний засіб захисту: інтерпретація Європейським судом з прав людини” розкривається основний зміст досліджуваного права на підставі аналізу правоположень Суду, сформульованих в процесі тлумачення та застосування ним ст.13 Конвенції.

Зазначена стаття Конвенції встановлює специфічне міжнародно-правове зобов’язання держави надавати особі у межах свого національного правопорядку юридичні засоби захисту права, яке, на думку скаржника, є порушене державою (або для порушення якого існує реальна загроза).

Досліджуючи зазначені правоположення, автор в першу чергу виділяє серед них такі: гарантований державою юридичний засіб захисту повинен передбачати, по-перше, можливість розгляду національним органом скарги про ймовірне порушення права по суті; а по-друге, за результатами цього розгляду має бути призначено відповідний захист права. Відсутність же першої або другої ознаки означає відсутність ефективного юридичного засобу захисту, що свідчить про порушення права людини, гарантованого у ст. Конвенції.

У підрозділі 1.6. “Співвідношення прав на ефективний юридичний засіб захисту і на справедливий судовий розгляд (у світлі європейських стандартів)” аналізуються основні варіанти співвідношення зазначених прав в інтерпретації Суду.

Вказується, що комплексний аналіз напрямків розвитку прецедентної практики Суду щодо застосування п.1 ст.6 (право на справедливий судовий розгляд) та ст.  Конвенції показує, що співвідношення між ними не є однозначним. В одних випадках ст.  Конвенції поглинається п.1 ст.6 цього акта (якщо у справі йдеться про забезпечення гарантій для цивільних прав та обов’язків, а також для прав, що виникають у зв’язку з кримінальним обвинуваченням), в інших же випадках, навпаки, ст.13 Конвенції діє в той час, коли п.1 ст.6 Конвенції не застосовується. У деяких же ситуаціях ст.13 Конвенції сама забезпечує, гарантує додержання вимог п.1 ст.6 Конвенції (наприклад право на юридичні засоби захисту від надмірної тривалості судового розгляду). І нарешті, є такі ситуації, коли ст.13 Конвенції поширюється на принципово інші випадки порушення прав людини, про які у п.1 ст.6 цього акта взагалі не йдеться (якщо мається на увазі обов’язок держави провести ефективне розслідування злочину проти людини). Ці положення, як видається, набувають методологічного значення й при аналізі відповідних суто національних юридичних засобів захисту.

Другий розділ „Загальна теорія ефективності юридичних засобів захисту прав людини” складається із трьох підрозділів, у яких аналізуються проблеми інтерпретації загального поняття ефективності юридичного засобу захисту права людини та методики вимірювання цієї ефективності.

Конструювання загальнотеоретичної концепції юридичного засобу захисту та права людини на такі засоби захисту скеровує подальший хід дослідження в напрямку виявлення їх ефективності. Адже забезпечення у національному правопорядку вказаних засобів породжує закономірне питання: чи є вони дієвими, ефективними?

У підрозділі 2.1. “Загальнотеоретичні питання дослідження ефективності юридичних засобів” розглядаються основні положення загальної теорії ефективності правового регулювання та аналізуються можливості її використання й конкретизації при дослідженні ефективності юридичних засобів захисту прав людини.

По-новому розкривається взаємозв’язок між ефективністю реальною (вона проявляється виключно у фактичній соціальній дії певної норми права і тому може виявлятися в основному за допомогою емпіричної методики) та ефективністю теоретичною, прогнозованою (вона може бути встановлена логічними методами аналізу нормативного матеріалу навіть і без конкретно-соціологічного дослідження його соціального ефекту). Підсумовується, що ефективність кожного юридичного засобу має визначатися через його теоретичну спроможність (складова прогнозованої ефективності) та реальну здатність (складова реальної ефективності) забезпечити досягнення такого результату, що відповідатиме соціальній меті, заради якої цей засіб було створено.

У підрозділі 2.2. “Проблеми методики виявлення ефективності юридичного засобу захисту” подається аналіз поглядів щодо використання емпіричної (конкретно-соціологічної) методики вимірювання вказаної ефективності (яка здебільшого полягає у зборі, обробці та аналізі статистичного матеріалу).

Висловлюється думка про те, що труднощі застосування зазначеної методики виникають там, де складно сформулювати так звані операційні поняття, які б дозволили оперувати емпіричним матеріалом. Таких випадків у правовому регулюванні досить багато, оскільки соціальні явища, зазвичай, характеризуються саме якісними ознаками. Тому при використанні даної методики істотні застереження повинні з’являтись тоді, коли якісні ознаки вимірюються виключно кількісними методами. Зрештою, навіть якщо дослідник, долаючи всі об’єктивні труднощі, пов’язані з таким вимірюванням, все ж таки встановить конкретний кількісний показник реальної ефективності, то не можна уникнути питання: а для чого потрібен такий точний результат? Адже неефективність певної норми часто є очевидною. Більше того, нерідко очевидною є й причина такої неефективності. Раніше чомусь абсолютизувалось твердження про те, що, не встановивши показника ефективності, не можна висувати гіпотези стосовно таких причин та перевіряти ці гіпотези.

У той же час стверджувалось, що причини неефективності знаходяться виключно в площині недотримання умов ефективності. У такому разі, на думку дисертанта, ефективність можна було б встановлювати методами змістовного аналізу, відстеживши відповідність юридичного засобу усім умовам ефективності.

У підрозділі 2.3. “Юридичні засоби захисту прав людини: спеціальні умови ефективності” розкривається за матеріалами рішень Європейського суду з прав людини система спеціальних умов ефективності юридичних засобів захисту прав людини. До цієї системи входять передовсім кумулятивні умови (відсутність хоча б однієї з них означає, що аналізований засіб захисту не є ефективним): 1) доступність засобу захисту (недотримання цієї умови може проявлятися у: а) відсутності у скаржника права прямого звернення до юрисдикційного органу (у зв’язку з дискреційним повноваженням певної посадової особи); б) наявності невиправданих юридичних обмежень при зверненні до органу захисту; в) нереальності доступу); 2) теоретична результативність (перспективність) (засіб захисту повинен хоча б теоретично допускати можливість досягнення необхідного результату — наприклад, оскарження бездіяльності державного виконавця є безперспективним, якщо судове рішення не виконується внаслідок відсутності бюджетного фінансування боржника – державної установи); 3) адекватність засобу захисту (наприклад, повернення майна в натурі може бути єдиним адекватним способом захисту, якщо таким майном є річ sui generis; компенсація моральної шкоди може бути недоречною, коли потрібно було поновити особу на займаній посаді); 4) достатність (засіб захисту має забезпечувати потрібний результат не лише частково, а цілковито — наприклад, відшкодування матеріальної шкоди, можливо, й є адекватним засобом захисту у разі вчинення злочину, однак недостатнім: адже потрібне призначення покарання); 5) практичність (засіб захисту має бути ефективним не лише в теорії, але й на практиці; повинні бути факти усталеної внутрішньодержавної практики застосування цього засобу); 6) оперативність (засіб захисту вважатиметься ефективним лише тоді, якщо його використання призведе до необхідного результату у розумні строки); 7) незалежність та неупередженість національного органу при застосуванні засобу захисту (наприклад, в Україні скарга до прокурора на дії слідчого не вважається ефективним засобом, зокрема тому, що прокурор так само виконує функцію обвинувачення на подальших стадіях процесу).

ВИСНОВКИ

У дисертації представлено теоретичне узагальнення й оновлене вирішення наукового завдання щодо інтерпретації загального поняття права людини на ефективний державний захист її прав та свобод. Оскільки це право передбачає необхідність забезпечення державою юридичних засобів захисту прав людини, зазначена проблема розв’язувалась за посередництвом загальнотеоретичного аналізу саме таких засобів та шляхів виявлення їхньої ефективності. Основні висновки полягають у наступному:

1. Юридичний засіб — це будь-яке юридичне явище, за використанням якого може бути досягнута певна ціль, прямо або опосередковано зафіксована у законодавстві. Усі юридичні засоби можна класифікувати за їх онтологічним статусом на: 1) засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища правової форми і правового змісту — нормативні юридичні акти, в яких вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які розподіляються на документовані дії і, так би мовити, фактичні, фізичні дії; 2)  засоби ідеального світу (у сфері правосвідомості): а) інтелектуальні засоби-інструменти (а саме легалізовані юридичні поняття); б) інтелекту-альні засоби-діяння (скажімо, інтелектуальний процес юридичної кваліфікації фактів).

2. Будь-яку соціальну діяльність, спрямовану на захист прав людини, можна розподіляти на певні види, зокрема: за спроможністю реалізувати функцію правозахисту — правозахисна (скажімо, відновлення порушеного права судом) та квазіправозахисна (наприклад, рекомендаційна діяльність омбудсмана)); за відповідністю законодавчим приписам (правомірна; неправомірна); за часом її здійснення стосовно моменту порушення права людини (превентивна; ретроспективна); за суб’єктом здійснення (національна; наднаціональна).

3. Власне правозахисна діяльність, окрім попередніх критеріїв, залежно від суб’єкта її здійснення класифікується таким чином: 1) наднаціональна; 2) національна: а) державно-юридична; б) „самостійна” (самозахист). Державно-юридичну правозахисну діяльність залежно, так би мовити, від „автентичності” суб’єкта її здійснення можна розподілити на власну (наприклад, судовий захист) та делеговану (скажімо, захист права третейським судом). Самостійна правозахисна діяльність (самозахист) залежно від способу її здійснення розподіляється на активно-оборонну (наприклад, дії, що вчиняються у стані необхідної оборони) та оперативно-припиняючу (мається на увазі використання оперативних санкцій).

4. За напрямком (змістом) соціальної функції у захисті права людини у правозахисній діяльності вирізняються: а) попереджувальна; б) припиняюча (присікальна); в) відновлювальна.

5. Квазіправозахисна діяльність, на яку поширюється загальна класифікація будь-якої соціальної діяльності щодо захисту прав людини, може також розподілятися залежно від суб’єкта здійснення на національну та  наднаціональну. За цим же критерієм національна квазіправозахисна діяльність поділяється на державну і громадську. Так само й наднаціональна квазіправозахисна діяльність поділяється на міждержавну та громадську.

6. Під державно-юридичним захистом права людини слід розуміти правозастосувальну юрисдикційну діяльність національних компетентних органів, спрямовану на примусове здійснення юридичного обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або на відновлення такого права, або ж на попередження чи припинення його порушення.

7. При розмежуванні державно-юридичної охорони та державно-юридичного захисту прав людини видається підставним виходити з того, що така охорона здійснюється без юрисдикційної діяльності компетентних органів, тобто без процедури вирішення правового спору, і спрямована на попередження порушення прав людини. А ось державно-юридичний захист здійснюється вже в процесі юрисдикційної діяльності (тобто в порядку вирішення правового спору), результатом якої є застосування будь-якого різновиду державного примусу, в тому числі заходів відновлення, заходів юридичної відповідальності, заходів присікання (припинення), заходів попередження.

8. Юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища, використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у самостійній захисній діяльності носія таких прав) має забезпечити задоволення потреби людини у захисті її прав.

9. Залежно від сфери діяльності, в якій використовуються такі засоби захисту, їх можливо класифікувати на: а) засоби державно-юридичної правозахисної діяльності (зокрема, юрисдикційної діяльності судів); б) засоби самостійної (недержавної) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються).

10. За онтологічним статусом засоби захисту поділяються на: а) засоби матеріального світу ( засоби-інструменти організаційно-правового, матеріально-правового, процесуально-правового характеру та засоби-діяння (документовані або фактичні (недокументовані) дії); б) засоби сфери правосвідомості (інтелектуальні засоби-інструменти та інтелектуальні засоби-діяння).

11. Залежно від напрямку (змісту) функції у здійсненні правозахисту засоби захисту поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності; б) засоби відновлення; в) засоби присікання (припинення); г) засоби попередження.

12. Європейський стандарт права людини на ефективний засіб правового захисту (яке гарантується ст.13 Конвенції) передбачає, зокрема, наступний зміст цього права: 1) зазвичай, людина повинна мати можливість скористатись таким юридичним засобом, за посередництвом якого, по-перше, її скарга про ймовірне порушення прав буде розглянута національним органом по суті, а по-друге, за результатами її розгляду буде призначено відповідний захист; 2) порушення цього права має місце тоді, коли: а) національний судовий орган не захищає певне право, мотивуючи це тим, що, відповідно до внутрішнього законодавства, воно не підлягає захисту; б) коли певна установа чи державний орган приймають рішення, яке неможливо оскаржити; 3) у випадках, якщо порушення ще фактично не відбулося, але є реальна загроза, що воно відбудеться і може заподіяти непоправної шкоди, людина повинна мати можливість вдатися до превентивного державного захисту; 4) у разі, якщо розслідування кримінальної справи не дало жодних результатів, то презюмується відсутність у потерпілого ефективних засобів захисту від вчиненого порушення його прав.

13. Комплексний аналіз — у світлі європейських стандартів — права людини на ефективний юридичний засіб захисту (ст.13 Конвенції) та права на справедливий судовий розгляд (п.1 ст.6 Конвенції) дозволив виявити, зокрема, такі варіанти їхнього співвідношення: 1) якщо йдеться про цивільні права та обов’язки, а також про справи кримінального обвинувачення, тоді п.1 ст.6 Конвенції є lex specialis щодо ст.13 Конвенції; щодо інших категорій справ діють гарантії ст.  Конвенції; 2) ст. Конвенції гарантує наявність ефективного юридичного засобу захисту від ймовірного порушення вимог п.1 ст.6 Конвенції про розгляд справи упродовж розумного строку, про розумність тривалості кримінального переслідування, про розумний строк виконання судового рішення; отже, в таких випадках ст. Конвенції сама забезпечує відповідні вимоги п.1 ст.6 Конвенції; 3) ст. , на відміну від п.1ст.6 Конвенції, ставить вимоги до держави проводити ефективне розслідування обставин вчинення злочинів щодо особи.

14. Загальне поняття ефективності правового регулювання має включати два складові елементи: 1) прогнозовану ефективність (яка визначається за посередництвом якісних (діалектико- та формально-логічних) методів змістовного аналізу) та 2) реальну ефективність (яка вимірюється кількісними методами). З огляду на це видається непереконливою позиція, згідно з якою ефективність юридичних засобів має виявлятись лише за допомогою емпіричних досліджень.

15. Ефективність юридичного засобу захисту права людини — це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності забезпечити досягнення його основної соціальної мети — захистити право людини.

16. Слід розрізняти загальносоціальну ефективність засобу захисту та його конкретно-ситуаційну ефективність, оскільки навіть при низькому показнику загальносоціальної ефективності засіб захисту може „спрацювати” у конкретній справі і тим самим виявитись ефективним саме у ній. І навпаки, засіб захисту, який буде матиме високий показник загальносоціальної ефективності, може у конкретній справі виявитись, з певних причин, неефективним. Обидва виділені різновиди ефективності мають вивчатися з урахуванням зазанчених її складових: ефективності прогнозованої та ефективності реальної.

17. Для встановлення того, чи є юридичний засіб захисту права людини у конкретній справі ефективним, чи, навпаки, неефективним, доцільно використовувати концепцію спеціальних умов ефективності таких засобів. Серед таких умов виділяються передовсім кумулятивні ( доступність, теоретична результативність (перспективність), адекватність, достатність, практичність, оперативність засобу захисту; незалежність та неупередженість національного органу при застосуванні засобу захисту). Зазначені умови є кумулятивними остільки, оскільки відсутність хоча б однієї з них зумовлює те, що відповідний засіб захисту не буде ефективним.

18. Крім того, існують умови ефективності для окремих категорій справ: а) наявність одного з альтернативних ефективних засобів захисту від порушення права на розумний строк провадження у справі (в такій ситуації особа повинна мати хоча б один з наступних засобів захисту: попереджувальний, присікальний (припиняючий) або відновлювальний); б) належне розслідування обставин злочину, вчиненого проти людини.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1) Пашук Т.І. Концепція юридичних засобів: до загальнотеоретичної характеристики // Юридична Україна. — 2004. — №8. — С. .

2) Пашук Т. І. До питання про види правозахисної діяльності (загальнотеоретичний аспект) // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2005. — №6. — С.25-35.

3) Пашук Т.І. Державно-юридичний захист прав людини: поняття та ознаки // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2004. — №11. — С.32-47.

4) Пашук Т.І. До загальнотеоретичної характеристики державно-юридичного захисту прав людини // Життя і право. — 2005. — №4. — С. 33-43.

5) Пашук Т.І. Юридичні засоби захисту прав людини: поняття та види // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 28. — К, 2005. — С. .

6) Пашук Т.І. Право на ефективний засіб правового захисту: інтерпретація Європейським судом з прав людини // Адвокат. — 2004. — №6. — С. .

7) Пашук Т. І. Співвідношення прав на ефективний засіб юридичного захисту і на справедливий судовий розгляд (у світлі європейських стандартів) // Адвокат. — 2005. — №1. — С. .

8) Пашук Т.І. Деякі спеціальні умови ефективності юридичних засобів захисту прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) // Адвокат. — 2005. — №8. — С.34-39.

9) Пашук Т.І. До питання про ефективність національних юридичних засобів захисту прав людини (у світлі європейських стандартів) // Юридична Україна. — 2005. — №10. — С. .

10) Пашук Т.І. Ефективність юридичних засобів захисту прав людини: загальнотеоретичні проблеми дослідження // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — №1. — С.191-201.

11) Пашук Т.І. Юридичні засоби захисту прав людини крізь призму потребово-інструментального підходу // Філософія права: проблеми та підходи. Навчальний посібник для студентів спеціальності „Правознавство”. — Львів: Юрид. ф-т ЛНУ ім. І. Франка, 2005. — С. .

12) Пашук Т.И. Право на эффективное средство правовой защиты (ст.13 Конвенции о защите прав человека и основных свобод) как модель формально-юридического обеспечения субъективного права // Актуальные проблемы развития правовой системы современного общества. Материалы международной научной конференции студентов и аспирантов. Минск, 2003. — С.44-45.

13) Пашук Т.І. Право людини на ефективний захист державою її прав і свобод // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції. — Львів, 2004. — С. .

14) Пашук Т.І. Право людини на ефективний державно-юридичний захист: до загальнотеоретичної характеристики // Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції молодих науковців, аспірантів і студентів „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави”. — Одеса, 2004. — С. .

15) Пашук Т.І. Теорія юридичних засобів: концептуально-методологічний аспектПроблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ХІ регіональної науково-практичної конференції. — Львів, 2005. — С. .

16) Пашук Т.І. Інструментальна теорія права: загальнотеоретична характеристика // Матеріали ІІІ Всеукраїнської наукової конференції молодих науковців, аспірантів і студентів „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави”. — Одеса, 2005. — С. .

АНОТАЦІЯ

Пашук Т.І. Право людини на ефективний державний захист її прав та свобод. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 — теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. — Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 2006.

Дисертація присвячена загальнотеоретичному аналізу права людини на ефективний державний захист її прав та свобод. У зв’язку з тим, що означене право людини передбачає, перш за все, обов’язок держави забезпечити людині юридичні засоби захисту, досліджується загальне поняття юридичних засобів, пропонується їх класифікація. Аналізуються види соціальної діяльності щодо захисту права людини. Формулюється загальне поняття державно-юридичного захисту та з’ясовується його співвідношення з державно-юридичною охороною прав. На основі комплексного аналізу зазначених понять розглядається загальне поняття юридичного засобу захисту. Досліджується зміст права на ефективний юридичний засіб захисту (у світлі європейських стандартів) та співвідношення цього права із суміжними правами, зокрема з правом на справедливий судовий розгляд. Обґрунтовується загальне поняття ефективності юридичного засобу захисту права людини та пропонується нетрадиційна методика її виявлення.

Ключові слова: юридичний засіб, державно-юридичний захист права людини, юридичний засіб захисту права людини, ефективність юридичного засобу захисту права людини.

АННОТАЦИЯ

Пашук Т.И. Право человека на эффективную государственную защиту его прав и свобод. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 — теория и история государства и права; история политических и правовых учений. — Львовский национальный университет имени Ивана Франко. Львов, 2006.

Диссертация посвящена общему анализу права человека на эффективную государственную защиту его прав и свобод. Поскольку это право предусматривает, прежде всего, обязанность государства обеспечить человеку юридические средства защиты, сначала исследовано общее понятие юридических средств, предлагается их классификация.

Анализируются виды социальной деятельности по защите прав человека. Предлагается классифицировать такую деятельность по различным критериям, в частности в зависимости от: возможности реализовать функцию правозащиты (правозащитная; квазиправозащитная); соответствия законодательным предписаниям (правомерная; неправомерная); времени её осуществления относительно момента нарушения права человека (превентивная; ретроспективная); субъекта осуществления (национальная; наднациональная). В общей системе социальной деятельности по защите прав человека определяется место и роль именно государственно-юридической правозащитной деятельности. Формулируется общее понятие, выявляются существенные признаки, а также разновидности государственно-юридической защиты права человека. Она определяется как правоприменительная юрисдикционная деятельность национальных компетентных органов, направленная либо на принудительное осуществление юридической обязанности, необходимой для реализации права человека, либо на восстановление этого права, либо же на предупреждение или прекращение его нарушения. Также характеризуется соотношение государственно-юридических защиты и охраны прав человека.

На основе комплексного анализа упомянутых вопросов рассматривается понятие юридического средства защиты. Под ним предлагается понимать те юридические явления, использование которых в государственно-юридической правозащитной деятельности (или в самостоятельной защитной деятельности носителя прав) может обеспечить удовлетворение потребности человека в защите его прав.

Исследуется содержание права на эффективное юридическое средство защиты (в свете европейских стандартов) и соотношение этого права со смежными правами, в частности с правом на справедливое судебное разбирательство.

Интерпретируется общее понятие эффективности юридического средства защиты права человека: имеется ввиду такое свойство средства, которое состоит в его теоретической возможности и реальной способности обеспечить достижение основной социальной цели — защитить право человека. Обосновывается необходимость различать общесоциальную эффективность средства защиты и его конкретно-ситуационную эффективность, поскольку даже при низком показателе общесоциальной эффективности средство защиты может "сработать" в конкретном случае, в конкретном деле и тем самим оказаться действительно эффективным. И наоборот, средство защиты, которое будет иметь высокий показатель общесоциальной эффективности, может в конкретном деле оказаться — в силу определенных обстоятельств —неэффективным. Обе выделенные разновидности эффективности должны изучаться сквозь призму двух составляющих: эффективности прогнозируемой и эффективности реальной.

Предлагается методика установления рассматриваемой эффективности. Для этого целесообразно использовать концепцию специальных условий эффективности таких средств. Среди них выделяются прежде всего кумулятивные условия (они должны бить обеспечены одновременно в каждом средстве защиты) и условия эффективности средства защиты для некоторых категорий дел.

Ключевые слова: юридическое средство, государственно-юридическая защита прав человека, юридическое средство защиты прав человека, эффективность юридического средства защиты прав человека.

SUMMARY

Pashuk T.I. — Right for Effective State Protection of Human Rights and Freedoms. — Manuscript.

Dissertation for gaining the scientific degree of candidate of legal sciences. Speciality 12.00.01. — Theory and History of State and Law; History of Political and Legal Sciences. — Ivan Franko National University of Lviv. — Lviv, 2006.

The dissertation is devoted to the analysis of human right for the effective state protection of rights and freedoms. As far as this special right implies first of all the state’s obligation to provide a person with legal remedies, the general concept of legal remedies is analysed, the classification of such remedies is suggested. The kinds of social activity aiming at human rights protection are investigated. The general concept of human rights state legal protection is shaped and the difference between this concept and the concept of human rights state legal safeguarding activity