КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ПУШАЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ
УДК 347.4
УСТУПКА ВИМОГИ І ПЕРЕВЕДЕННЯ БОРГУ В ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ
(НА МАТЕРІАЛАХ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ)
Спеціальність 12.00.03 — цивільне право і цивільний процес; сімейне право;
міжнародне приватне право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ — 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного
факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор
Дзера Олександр Васильович, член-кореспондент
Академії правових наук України, професор кафедри
цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент
Академії правових наук України Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна,
Національна юридична академія України імені Ярослава
Мудрого, професор кафедри цивільного права, м. Харків;
кандидат юридичних наук, професор
Мусіяка Віктор Лаврентійович, народний депутат України, м. Київ.
Провідна установа —
відділ цивільного права Науково-Дослідного
Інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України, м. Київ.
Захист відбудеться “_26__” ___06______2006 р. о ____ годині
на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06
при Київському національному університету імені
Тараса Шевченка за адресою: 01033 м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 253.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій
бібліотеці Київського національного університету
імені Тараса Шевченка (01033 м. Київ, вул. Володимирська, 60).
Автореферат розісланий “__19”____05______2006 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Боднар Т. В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Перехід України до ринкової економіки й пов’язане з цим розширення цивільно-правового обороту внаслідок допущення до нього прав вимог та боргів обумовлює необхідність проведення на науковому рівні аналізу відповідних цивільно-правових конструкцій і механізмів, ґрунтовного дослідження проблем застосування в судовій практиці норм, що регулюють заміну осіб у зобов’язаннях внаслідок уступки вимоги і переведення боргу.
В сучасних умовах підвищення динаміки зобов’язальних відносин, які складають цивільний оборот, заміна суб’єктного складу будь-якого зобов’язання, що раніше, в умовах адміністративно-командної системи та планової економіки, розглядалася як виключення, набуває все більшого поширення у договірній практиці. Крім того, завершення процесу стихійного формування ринкового середовища обумовлює відмову держави від багатьох обмежень в сфері приватного права, в тому числі стосовно уступки вимоги і переведення боргу.
Потреби ринкової економіки вимагають створення умов для обігу не тільки речей, а й майнових прав та обов’язків, що неможливе без створення системи передачі цих об’єктів. Ефективна система передачі прав, в тому числі зобов’язальних прав вимоги, є невід’ємною частиною ринкового механізму, побудованого на засадах приватного права. Однак переважна частина норм цивільного законодавства України, незважаючи на прийняття нового Цивільного кодексу України, розрахована на правове регулювання обігу саме речей, а не майнових прав і обов’язків. Широке використання правочинів, спрямованих на заміну осіб у зобов’язаннях, за умови відсутності ефективної системи передачі прав і обов’язків, не могло не викликати певних труднощів та суперечностей у практиці розгляду відповідних категорій господарських спорів. За розрахунками автора, що ґрунтуються на даних судової статистики, кількість справ, які щороку розглядаються господарськими судами України та тією чи іншою мірою пов’язані з заміною осіб у зобов’язаннях, досягає 10 000, і їх динаміка має тенденцію до зростання. Звичайно, така кількість справ, їх складність тягне за собою істотну кількість помилок у застосуванні законодавства, що в свою чергу, потребує розробки науково обґрунтованих рекомендацій і роз’яснень.
В умовах інтеграції України до світового та європейського економічного і правового простору велике значення має використання міжнародних актів та принципів договірного права, зокрема тих, що встановлюють цивілізовані засади обороту прав вимоги та боргів. Саме тому вкрай необхідним є дослідження світового досвіду, відображеного у міжнародних конвенціях, що регулюють відступлення права вимоги та факторингові операції. З огляду на перспективи приєднання України до цих міжнародно-правових актів виникне проблема їх практичного застосування не тільки національними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, а й судовими органами при вирішенні відповідних категорій спорів.
Вищевикладене обґрунтовує актуальність проведення в сучасних умовах науково-практичного дослідження проблематики відступлення вимоги й переведення боргу, тим більше, що концептуальні засади нового ЦК з цих питань, з урахуванням підходів судової практики, які склалися до і після його прийняття, на дисертаційному рівні досліджуються вперше.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана проблематика дослідження є складовою частиною цільової програми “Удосконалення правового механізму державного впливу на ринкові відносини (публічно-правові та приватноправові аспекти)” (номер державної реєстрації 0186.0.070869). Дана робота включена до плану науково-дослідних робіт юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є дослідження на підставі комплексного аналізу наукової юридичної літератури, матеріалів судової та договірної практики основних проблем теоретичної конструкції уступки вимоги і переведення боргу, її практичного функціонування; формулювання відповідних рекомендацій щодо змін у законодавстві України.
Для досягнення цієї мети поставлені наступні завдання: дослідити основні історичні етапи розвитку інституту заміни осіб у зобов’язаннях; визначити з урахуванням концептуальних положень ЦК та інших актів законодавства підстави, порядок та наслідки відступлення вимоги й переведення боргу у зобов’язанні; сформулювати поняття меж та обмежень уступки права вимоги, класифікувати межі та обмеження з різних підстав і виявити класифікаційні особливості кожного з них; здійснити аналіз основних проблем, що стосуються переведення боргу, його меж та обмежень.
Об’єктом дослідження виступає юридична конструкція заміни осіб у зобов’язанні шляхом уступки вимоги й переведення боргу, її теоретична модель і пов’язані з застосуванням у судовій практиці окремі проблеми.
Предметом дослідження є комплекс цивільно-правових відносин, відносин іншої галузевої належності, які є основою, процедурою та наслідками уступки вимоги і переведення боргу.
Методи дослідження. Методологічна основа дослідження ґрунтується на системі філософських, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів. Діалектичний метод пізнання супроводжував увесь процес дисертаційного дослідження і дозволив розглянути тенденції розвитку інституту заміни осіб у зобов’язаннях на різних етапах. Використання логічного методу дозволило надати через рід і видову ознаку визначення багатьом поняттям, зокрема, у такий спосіб визначені відступлення права вимоги, обмеження уступки вимоги тощо. В роботі знайшов використання класифікаційний метод наукового аналізу, зокрема за допомогою різних критеріїв створено класифікацію меж та обмежень відступлення права вимоги і переведення боргу. Крім того, широко використані історико-правовий (при дослідженні історичної генези заміни осіб у зобов’язаннях) та порівняльно-правовий методи (при порівнянні цивільного законодавства України з законодавством інших держав та міжнародно-правовими актами). Шляхом проведення аналізу та синтезу виявлялися загальні закономірності правовідносин, що виникали у зв’язку з уступкою вимоги і переведенням боргу. В процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.
Сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні висновки й практичні рекомендації ґрунтуються на працях українських і російських вчених–юристів дореволюційного, радянського та сучасного періодів: М. М. Агаркова, К. Н. Анненкова, В. А. Бєлова, Т. В. Боднар, М. І. Брагинського, С. М. Братуся, Є. О. Васильєва, В. В. Вітрянського, В. П. Грибанова, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, О. С. Іоффе, В. М. Коссака, О. О. Кота, І. Ю. Краська, Н. С. Кузнецової, О. Г. Ломідзе, В. В. Луця, Д. І. Мейєра, В. Л. Мусіяки, І. Б. Новицького, Л. О. Новосьолової, Й. О. Покровського, В. В. Почуйкіна, О. А. Пушкіна, В. К. Райхера, М. Г. Розенберга, О. М. Садікова, Н. О. Саніахметової, М. М. Сібільова, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого, Є. О. Харитонова, Я. М. Шевченко, Г. Ф. Шершеневича, А. С. Яковлєва та ін.
У дисертації використовуються також роботи зарубіжних дослідників: Г. Дернбурга, Р. Зома, Л. Еннекцеруса, Х. Кьотца, Р. Саватьє, К. Цвайгерта та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні нового комплексного дослідження уступки вимоги й переведення боргу в цивільних правовідносинах, в якому сформульовано, доведено або додатково аргументовано важливі у теоретичному аспекті й цінні в практичному відношенні положення, які виносяться на захист:
1. Вперше на підставі аналізу основних етапів генези інститутів уступки вимоги і переведення боргу зроблено висновок про обумовленість їх розвитку поступовим переходом цінності майнового права від його здійснення до можливості передачі іншим особам.
2. Вперше обґрунтовано висновок, що предметом відступлення може бути лише зобов’язальна вимога, яка є дійсною, належним чином індивідуалізованою та правомірною; доводиться, що вказані ознаки предмета є сутнісними, а відсутність хоча б одного з них позбавляє певну вимогу можливості бути предметом відступлення.
3. Наведено додаткові аргументи, що уступка вимоги, будучи самостійним правочином, може втілюватися у різні цивільно-правові договори — купівлі-продажу, міни, дарування права вимоги, факторингу, інші, в тому числі непойменовані, договори; обґрунтовано, що на всі ці договори поширюються положення цивільного законодавства, що регулюють заміну кредитора у зобов’язанні.
4. Вперше здійснено аналіз правила щодо належної індивідуалізації права вимоги, яке відступається, зокрема узагальнені основні помилки, що допускаються в судовій практиці при його застосуванні (відсутність вказівки, чиє саме право вимоги (заборгованість) передається; відсутність посилання на договір, з якого випливає право вимоги; не вказується, чи виникло взагалі право вимоги у первісного кредитора; відсутність належної індивідуалізації прав за іменними цінними паперами у випадку передачі цих прав тощо).
5. Дістала подальшого розвитку розроблена в юридичній науці концепція правонаділення, основні положення якої використані для обґрунтування можливості відступлення частини права вимоги.
6. Обґрунтоване нове положення, що наслідком передачі частини права вимоги є, за загальним правилом, створення на боці кредитора часткової, а не солідарної множинності осіб, що підтверджено матеріалами судової практики.
7. З урахуванням підходів, що склалися у судовій практиці на підставі розгляду низки конкретних справ, обґрунтований новий висновок, що предметом відступлення може бути право вимоги, якого на момент передачі не існує, але яке виникне у кредитора в майбутньому.
8. Вказано, що індивідуалізація права вимоги, яке виникне в майбутньому, може здійснюватися за допомогою будь-яких засобів та ознак, які дозволять визначити підставу виникнення вимоги, її характер, обсяг, осіб, які є сторонами, тощо, чим доведено, що за допомогою вказаних ознак вимога, що виникне в майбутньому, не стає визначеною, однак набуває характеру вимоги, яка може бути визначена (ідентифікована).
9. Вперше сформульовано поняття обмежень уступки права вимоги як цивільно-правових засобів, що функціонують у вигляді позитивних обов’язків і заборон, у певних випадках перешкоджають виникненню правовідносин з передачі прав, обумовлюють їх виникнення наявністю/відсутністю певних обставин та встановлюють невигідні юридичні наслідки для осіб, що діяли всупереч згаданим обмеженням.
10. Вперше запропоновано класифікацію обмежень уступки вимоги за допомогою комплексу критеріїв (за підставою встановлення, за сферою застосування, за змістом та ін.), запропоновано поділ обмежень уступки вимоги на публічно-правові й приватноправові.
11. Вперше на дисертаційному рівні вказано на недоліки судової практики щодо обмеження відступлення права вимоги у зобов’язаннях, в яких винесене судове рішення зі спору, що дозволило довести можливість уступки вимоги й після винесення судового рішення, на стадії виконавчого провадження.
12. Обґрунтована неможливість передачі (незалежно від наявності прямої заборони в законодавстві) в порядку відступлення права вимоги переважних прав, як таких, що не мають статусу самостійного об’єкта цивільних прав.
13. Розроблені додаткові аргументи на користь кваліфікації переведення боргу як складного юридичного факту, складовими якого є: двосторонній правочин, за яким первісний боржник передає майновий обов’язок іншій особі (новому боржнику), яка приймає цей обов’язок на себе, та односторонній правочин кредитора, який виражається у наданні ним згоди на заміну первісного боржника новим відповідно до правочину між ними.
14. Вперше на дисертаційному рівні досліджено юридичні ознаки правочину з переведення боргу між первісним та новим боржниками, він розглядається як правочин двосторонній, оплатний/безоплатний, консенсуальний, абстрактний, розпорядчий.
15. Вперше проаналізовано співвідношення і взаємодію переведення боргу з суміжними правовими механізмами, зокрема відступленням права вимоги, новацією, прийняттям боргу, виконанням обов’язку боржника третьою особою; виявлена різноплановість цих правових механізмів.
На підставі науково обґрунтованих висновків розроблені рекомендації щодо удосконалення чинного цивільного законодавства та судової практики. Зокрема, висловлені пропозиції щодо внесення змін і доповнень до ст. ст. 520, 603, 718 ЦК, ст. 18 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, пропонується удосконалити механізм зарахування у разі заміни боржника чи кредитора (ст. 603 ЦК), уточнити підстави заміни боржника (ст. 520 ЦК) та ін. Вперше сформульовані рекомендації щодо удосконалення практики вирішення господарських спорів, пов’язаних із заміною осіб у зобов’язаннях, зокрема, це стосується застосування правила про належну індивідуалізацію предмета відступлення, наслідків передачі частини права вимоги, відмежування переводу боргу від зміни умов договору; надаються рекомендації щодо порядку розгляду питань заміни осіб у зобов’язаннях, за якими винесене судове рішення, та ін.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при удосконаленні не тільки норм загальної частини зобов’язального права України, а й законодавства про окремі види зобов’язань (купівлю-продаж, міну, дарування, зберігання, факторинг тощо), розрахунки, цінні папери та ін.
Положення дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, курсів лекцій, навчальних посібників, викладанні відповідних спецкурсів з цивільного та господарського права.
Одержані результати можуть слугувати підґрунтям для подальших досліджень проблем заміни осіб у окремих видах зобов’язань.
Сформульовані в результаті проведеного аналізу висновки і практичні пропозиції можуть бути використані суб’єктами договірних відносин, а також судовими органами як при вирішенні спорів за конкретними справами, так і при наданні роз’яснень з питань застосування законодавства, а відтак, здатні позитивно вплинути на правозастосовчу й договірну практику.
Апробація результатів дослідження. Авторські погляди, висновки та рекомендації щодо проблем заміни осіб у зобов’язаннях використані при вирішенні відповідних спорів під час розгляду більш ніж 200 справ у Харківському апеляційному господарському суді, у яких автор брав участь. Пропозиції автора, викладені у дисертаційному дослідженні, неодноразово обговорювалися на зібраннях суддів Харківського апеляційного господарського суду, господарських судів Харківської, Полтавської та Сумської областей, викладалися у доповідних записках щодо удосконалення судової практики, надісланих до Вищого господарського суду України. Основні положення дисертаційного дослідження використані для підготовки пропозицій щодо внесення змін до відповідних рекомендацій (роз’яснень, інформаційних листів) Вищого господарського суду України. Практичне значення результатів дослідження ще й в тому, що дозволило створити в рамках відповідної колегії апеляційного господарського суду спеціалізацію суддів щодо вирішення спорів, пов’язаних із заміною осіб у зобов’язанні.
Отримані в результаті проведеного наукового аналізу результати використано автором під читання численних лекцій практичним працівникам, юрисконсультам, слухачам Академії суддів України.
Свої наукові погляди на проблеми, порушені у дисертаційному дослідженні, автор викладав на науково-практичних конференціях: “Господарське судочинство: подальше його вдосконалення та проблемні питання розгляду спорів, пов’язаних із державним регулюванням економічних відносин” (Харків, 2004), “Актуальні проблеми цивільного права та процесу”, присвяченої пам’яті професора Олександра Анатолійовича Пушкіна (Харків, 2005) та інших науково-практичних конференціях та семінарах. Окремі положення та висновки дослідження викладені в наукових публікаціях.
Публікації. Основні теоретичні та практичні положення дисертаційного дослідження викладені у шести статтях у наукових фахових виданнях згідно з вимогами ВАК України та у тезах доповідей і наукових повідомлень.
Усього за темою дисертації опубліковано 8 праць.
Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження, а також логікою розташування матеріалу. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 199 с., з них основний текст — 186 с., перелік використаних джерел містить 232 найменування.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі містяться положення, що обґрунтовують актуальність обраної теми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його логіка; аргументуються методи, за допомогою яких можливо досягти поставленої мети; формулюється наукова новизна роботи, пропонується теоретичне і практичне застосування основних положень дисертації й одержаних висновків; вказуються ступінь апробації результатів дослідження та наявність публікацій за темою дисертації.
Розділ перший “Генеза інституту заміни осіб у зобов’язаннях” присвячений загальним історичним і теоретичним проблемам уступки вимоги і переведення боргу. Розділ складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. “Етапи та передумови розвитку інституту заміни осіб у зобов’язанні” детальному науковому аналізу піддається проблематика уступки вимоги й переведення боргу у римському приватному праві. Так, на підставі дослідження джерел римського права простежується розвиток обігу прав вимоги і боргів від повної заборони їх передачі іншій особі, що мало місце на ранніх стадіях розвитку цивільного права Давнього Риму, до обмеженого, а згодом і повного допущення зобов’язальних прав і боргів до вільної циркуляції, із запровадженням в подальшому певних обмежень.
У римському праві уступка вимоги у формі цесії формувалася поступово, тривалий час для заміни осіб у зобов’язанні використовувалися інші механізми, зокрема новація, яка поєднувала в собі одночасно уступку вимоги, передачу боргу і зміну або скасування договору. Передача прав вимоги і боргів оформлювалася також за допомогою комплексного інституту представництва, який охоплював сферу і матеріального, і процесуального права. Лише згодом договірний характер цесії й переведення боргу наблизив їх зміст до сучасного розуміння.
Вплив римського права в досліджуваній сфері відчули правові системи інших держав, що простежується на прикладі Німецького цивільного уложення 1896 р., яке містило розгорнуті правила регулювання обігу прав вимоги й боргів. Саме в німецькій цивілістиці вперше здійснено відмежування передачі зобов’язальних прав від їх здійснення іншою особою, сформулювано принцип абстрактності правочинів щодо уступки вимоги і переведення боргу.
Автором досліджуються законодавчі конструкції уступки вимоги й передачі боргу за нормативно-правовими актами Російської Імперії, що діяли на території України. Це дозволило зазначити, що у другій половині XIX та на початку XX ст. передача майнових прав і боргів фактично зводилася до передачі документів, які уособлюють та посвідчують право (обов’язок). У той час права вимоги і борги ще не набули повною мірою ознак самостійного об’єкта цивільного права. Не в повній мірі було врегульовано відступлення права вимоги й передачу боргу за цивільним законодавством, що діяло на теренах України за часів радянської влади, зокрема ЦК УРСР від 16 грудня 1922 р.
У підрозділі 1.2. “Загальні положення про відступлення права вимоги і переведення боргу” уступка вимоги і переведення боргу аналізуються як елементи системи передачі прав, без існування якої неможливе формування ринкового середовища.
Техніко-юридичним та методологічним підґрунтям системи передачі прав вимоги й боргів слугують підстави заміни відповідних осіб у зобов’язанні, які щодо кредитора наводяться у ст. 512 ЦК; відносно боржника цивільне законодавство подібної правової норми не містить, що розцінюється як прогалина. Проаналізувавши основні випадки заміни кредитора у зобов’язанні, автор звертає увагу на відсутність єдиного критерію, за яким певні обставини відносяться до способів чи підстав заміни активної сторони у зобов’язанні.
Взагалі ж, підстави заміни кредитора, що використовуються законодавцем, поділяються на певні групи в залежності від ступеня участі первісного кредитора, спрямованості волі осіб, ступеня самостійності.
Серед підстав заміни кредитора провідне місце посідає уступка вимоги за правочином, який укладається між первісним та новим кредитором. Такий правочин має відповідати всім ознакам правочину, його правова характеристика — двосторонній, консенсуальний, абстрактний, розпорядчий, він може бути як відплатним, так і безвідплатним.
Способом заміни боржника у зобов’язанні за правочином є переведення боргу, на дослідженні якого також зупиняється автор у підрозділі 1.2.
Розділ другий “Заміна кредитора у цивільно-правових зобов’язаннях” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1 досліджуються предмет, підстави та наслідки уступки вимоги. Предметом уступки виступає зобов’язальне право вимоги, яке є дійсним, належним чином індивідуалізованим та правомірним, незалежно від того, ґрунтується воно на договорі чи носить недоговірний характер. Ця теза обумовлюється тим, що правові норми щодо заміни кредитора у зобов’язанні на підставі правочину (ст. ст. 512–519 ЦК) поширюються на всі види зобов’язань, незалежно від підстав їх виникнення.
Автором звертається увага на співвідношення зазначених норм з приписами ЦК про купівлю-продаж права вимоги (ч. 3 ст. 656 ЦК), передачу прав, посвідчених іменними цінними паперами (ч. 4 ст. 197 ЦК). Останні цивільно-правові норми й приписи ст. ст. 512–519 ЦК не можуть розглядатися виключно як загальні та спеціальні, їх кореляція носить більш складний характер, що ілюструється на прикладі співвідношення таких інструментів передачі прав, як індосамент та цесія. Їх розмежування повинно здійснюватись в залежності від сукупності критеріїв: юридичної спрямованості, характеру відповідальності сторін, форми відповідного правочину та функціонального призначення.
В роботі відбивається специфіка уступки вимоги у випадку передачі прав за цінними паперами у відносинах за договором зберігання, зокрема при видачі товаророзпорядчого документа. З передачею складського свідоцтва або іншого товаророзпорядчого документа до набувача переходить сукупність прав — право вимоги щодо речі та право власності на сам цінний папір, але не право власності на річ, яка є предметом зберігання.
Аналізуючи предмет уступки, автор доводить можливість передачі вимог, які виникнуть або обсяг яких буде визначено в майбутньому, в залежності від певних обставин (невизначені вимоги). З огляду на диспозитивність норм ст. 514 ЦК та можливість таких вимог бути предметом дарування (ст. 718 ЦК), факторингу (ст. ЦК), інших договорів позиція законодавця в цьому питанні свідчить про принципову допустимість уступки невизначених вимог, що додатково обґрунтовується і положеннями відповідних міжнародних конвенцій, і певними тенденціями у судовій практиці. Разом з цим, невизначені вимоги мають бути ідентифіковані сторонами із зазначенням моменту, підстав і умов їх виникнення, характеру права вимоги, особи боржника, інших ознак.
За правочином можуть передаватися права вимоги в певній частці, причому як із вибуттям первісного кредитора із зобов’язання, так і без такого вибуття. Наслідком уступки частини права вимоги автору бачиться встановлення на боці кредитора за загальним правилом часткової, а не солідарної множинності.
Складовою частиною механізму уступки права вимоги є необхідність повідомлення боржника про передачу такого права, яке спрямоване на забезпечення прав нового кредитора вимагати від боржника належного виконання зобов’язання, права за яким передаються. За відсутності у законодавстві вимог щодо форми повідомлення воно може здійснюватися у простій письмовій формі, незалежно від форми, в яку втілений правочин з уступки вимоги чи правочин, права за яким відступаються. Повідомлення може здійснити як новий, так і попередній кредитор, однак до повідомлення нового кредитора повинні бути додані докази переходу до нього відповідних прав. За юридичною природою повідомлення не є правочином, отже на нього не поширюються вимоги законодавства щодо правочинів, їх форми, вимог щодо дійсності, відмови від правочинів. В роботі доводиться, що повідомлення про уступку вимоги, направлене боржнику, не може бути відкликане.
Підрозділ 2.2 присвячений науковому аналізу меж та обмежень відступлення права вимоги. Зокрема, в ньому міститься визначення меж та обмежень, їх риси та ознаки, місце в системі правових засобів приватноправової сфери. Автор наголошує на необхідності відмежування правових обмежень уступки вимоги від випадків, коли певні цивільні права не можуть бути предметом цесії, але можуть бути передані за допомогою інших правових механізмів, в тому числі разом з відповідним майном. Це стосується права власності, інших речових прав, прав інтелектуальної власності, прав на вчинення односторонніх дій, в тому числі права на відмову від правочину (ст. 214 ЦК), права заперечувати дійсність оспорюваного правочину (ст. 215 ЦК), права вибору предмета виконання в альтернативному зобов’язанні (ст. 539 ЦК), а також інших прав, які не містять ознак зобов’язальних прав вимоги.
На підставі аналізу правоздатності сторін відповідного правочину, оборотоздатності об’єктів, що передаються, ознак та суті правочину розглядаються окремі види обмежень уступки вимоги та пропонується їх класифікація.
Правові обмеження відступлення права можуть бути класифіковані наступним чином.
За підставою встановлення:
Встановлені ЦК України.
Встановлені іншими законодавчими актами.
Встановлені договором.
Встановлені рішенням суду.
Обмеження, що випливають із суті зобов’язання.
До обмежень, встановлених ЦК, відноситься, зокрема, ст. 515, за якою уступка вимоги не допускається у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Про можливість встановлення обмежень уступки вимоги на підставі інших законів йдеться у ч. 3 ст. 512 ЦК, однак, на думку автора, поняття “закон” в цій нормі не підлягає розширювальному тлумаченню, тобто іншими нормативно-правовими актами, листами та роз’ясненнями державних органів обмеження передачі права вимоги встановлюватись не можуть. Що стосується обмежень, які можуть встановлюватись судом, то суд встановлює їх, діючи в межах повноважень, наданих процесуальним законодавством, наприклад у випадку забезпечення позову шляхом заборони вчинення певних дій.
За змістом:
2.1. Норми-заборони.
2.2. Норми-умови.
Норми-заборони містять приписи, що прямо вказують на неможливість уступки вимоги або забороняють уступку шляхом вказівки на її недійсність, тоді як норми умови пов’язують здійснення відступлення права з настанням або ненастанням певних обставин, таких, наприклад, як згода боржника.
За характером:
4.1. Абсолютні;
4.2. Відносні.
Від абсолютних обмежень сторони не можуть відступити ні за яких обставин, тоді як відносні обмеження можуть “пом’якшуватися” шляхом прямої вказівки на це у договорі.
За сферою застосування:
Приватноправові.
Публічно-правові.
Публічно-правові обмеження в свою чергу поділяються на обмеження передачі прав з публічних правовідносин та обмеження уступки вимоги в цивільних правовідносинах. Перша група, з огляду на предмет цивільно-правового регулювання, окреслений у ст. 1 ЦК, за загальним правилом, не підпадає під сферу його дії. Другу групу складають у більшості випадків обмеження, встановлені податковим законодавством та іншими нормативно-правовими актами, що не є самостійним предметом дисертаційного дослідження.
У розрізі запропонованих критеріїв автором виділяються наступні групи приватноправових обмежень уступки вимоги.
Обмеження, що обумовлені суб’єктним складом відповідних правовідносин:
Обмеження передачі прав у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора.
Обмеження передачі прав у зобов’язаннях, в яких особа кредитора має істотне значення для боржника.
Зобов’язальні права вимоги, обмеження щодо передачі яких обумовлені правовим статусом боржника та/або кредитора.
Відмінність між першими двома підгрупами полягає у тому, що у першій уступка вимоги взагалі неможлива, оскільки може призвести до зміни змісту самого зобов’язання, а в другій відступлення вимоги можливе за згодою боржника, особа якого має для нього істотне значення. Обмеження підгрупи 1.1 є абсолютними, тоді як включені до підгрупи 1.2 — відносними.
До підгрупи 1.1 автор відносить обмеження щодо неможливості уступки вимог, які виникли внаслідок порушення особистих немайнових прав як фізичних, так і юридичних осіб, вимог про стягнення аліментів. Що стосується відступлення вимог про відшкодування моральної шкоди, в роботі пропонується підходити до вирішення цього питання диференційовано, в залежності від суб’єктного складу, тобто відступлення даної вимоги допускається для юридичної особи, однак є неприйнятним для особи фізичної.
До підгрупи 1.2 віднесені обмеження, що стосуються прав вимоги, отриманих внаслідок укладання фідуціарних договорів, тобто таких, що носять особисто-довірчий характер. Так, уступка вимоги за договором про спільну діяльність неможлива без згоди всіх учасників простого товариства.
Підгрупа 1.3 стосується вимог, обмеження щодо передачі яких встановлені стосовного певного кола суб’єктів та обумовлені їх статусом та/або специфікою діяльності. Наприклад, відступлення прав вимоги, що належать підприємницькому товариству, у формі дарування права можливе лише тоді, коли це прямо передбачено установчими документами дарувальника (ст. 720 ЦК).
2. Обмеження передачі прав, що обумовлені правочином.
За концепцією дисертанта, до цієї групи належать обмеження, об’єднані не тільки змістом правочину, домовленістю сторін, а й відповідними нормами, що регулюють цей вид правочинів та породжені ним зобов’язання, а також суттю цих зобов’язань. У групі обмежень, що розглядається, слід відмітити права вимоги, що випливають із забезпечення виконання зобов’язань (наприклад, неможливість відступлення прав за іпотечним договором та основним зобов’язанням у разі випуску заставної); коли уступка призведе до погіршення положення боржника. До цієї ж групи належить обмеження відступлення, прямо передбачене у договорі між сторонами.
3. Обмеження, обумовлені оборотоздатністю об’єктів, які передбачається відступити.
До цієї групи належать особисті немайнові права, права членства в асоціаціях та інших об’єднаннях осіб, переважні права. Розглядаючи види переважних прав, автор виділяє переважні права на придбання, передачі у власність майна та майнових прав (переважне право купівлі частки у статутному (складеному) капіталі певних видів господарських товариств, паю у виробничому кооперативі; переважне право купівлі частки у праві спільної власності; право на придбання емфітевзису у разі його продажу; право на придбання речі, переданої в найом; переважні права на придбання майна та майнових прав в процесі приватизації та ін.), а також переважні права на укладання чи поновлення договорів на використання майна (переважне укладання договору найму, оренди та комерційної концесії на новий строк). З усіх видів переважних прав ЦК України лише один раз — щодо передачі переважного права купівлі частки у праві спільної власності — містить заборону уступки цього права, однак, враховуючи сутність переважних прав, зокрема ту обставину, що вони не мають статусу самостійного об’єкта цивільних правовідносин, всі види переважних прав не можуть бути відступлені, незважаючи на відсутність відповідного положення в законодавстві.
В роботі аналізується співвідношення цивільно-правових норм, що містять обмеження права вимоги, із приписами ст. 6 ЦК, яка надає сторонам право відступити у договорі від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини, що склалися, на власний розсуд. Автор виходить з того, що від нормативно закріпленої заборони уступки права вимоги (наприклад, ст. 515 ЦК) сторони у договорі відступити не можуть, оскільки зі змісту норми-заборони випливає її обов’язковість для сторін.
Розділ третій “Заміна боржника у цивільно-правових зобов’язаннях” складається з двох підрозділів. Підрозділ 3.1 присвячено аналізу предмета, підстав та наслідків переведення боргу. Законодавча конструкція заміни боржника у зобов’язанні за правочином, втілена у ст. 520 ЦК, свідчить, що законодавець розглядає категорії “заміна боржника у зобов’язанні” і “переведення боргу” як ідентичні. Такий підхід заслуговує критичної оцінки з огляду на те, що боржник у зобов’язанні може бути замінений з інших підстав, не пов’язаних з переведенням боргу. Тому пропонується за аналогією застосовувати до випадків заміни боржника ст. 512 ЦК, яка встановлює підстави заміни кредитора. В подальшому необхідно внести зміни до ст. 520 ЦК, які розроблені дисертантом. До підстав заміни боржника у зобов’язанні слід віднести правонаступництво, переведення боргу за правочином, інші випадки, в тому числі рішення суду.
Автор доводить, що переведення боргу за своєю природою є не багатостороннім правочином, а сукупністю двох правочинів: першого — між первісним боржником та новим, за яким безпосередньо переводиться борг, і другого, яким кредитор на таке переведення надає або не надає згоду. Перший правочин є двостороннім, тоді як другий — одностороннім.
Предметом правочину, яким переводиться борг, є юридичний обов’язок майнового характеру, що входить до змісту зобов’язання між первісним боржником і кредитором, та полягає у сплаті коштів, передачі майна, виконанні робіт, наданні послуг, інших діях боржника.
Ставлення кредитора до переведення боргу у вигляді згоди чи її відсутності є невід’ємним конструктивним елементом механізму переведення боргу. Саме тому сторони у договорі не мають права відступити від вимог ст. 520 ЦК, вказавши, що переведення боргу може бути здійснене без згоди кредитора. Враховуючи, що обов’язковість вимог ст. 520 ЦК випливає як з її змісту, так і з суті переведення боргу, ч. 3 ст. 6 ЦК щодо права сторін відступати від положень актів цивільного законодавства не застосовується.
Надання згоди на передачу боргу є правом, а не обов’язком кредитора. Тому вимоги щодо оскарження відмови від надання згоди або відсутності відповіді кредитора на пропозицію боржника задоволенню не підлягають. Пред’явлення кредитором вимоги про виконання до первісного, а не до нового боржника, в тому числі й подання позову до суду, слід розглядати як відсутність згоди на передачу боргу з відповідними наслідками.
У підрозділі 2.2 формулюється визначення та аналізуються основні види обмежень переведення боргу.
Обґрунтовується можливість передачі боргу під умовою та доводиться помилковість протилежних висновків, викладених в окремих судових рішеннях. У тому разі, коли кредитор, будучи повідомленим, що передача боргу відбудеться під умовою, надав згоду на таке переведення, умова передачі фактично стала умовою договору між первісним боржником і кредитором. Тому в цій ситуації останній при наданні згоди повинен вказати, що він надає або не надає згоду на передачу боргу саме під умовою.
Висновки. У дисертації здійснені теоретичні узагальнення та нові вирішення наукової задачі, що полягають у комплексному дослідженні на матеріалах судової практики юридичних конструкцій уступки права вимоги і переведення боргу, основних видів їх меж та обмежень.
Головними науковими й практичними результатами роботи є висновки про те, що:—
основні концептуальні засади уступки права вимоги формувалися ще за часів римського права поступово, з переходом цінності майнового права від його здійснення до можливості передачі іншим особам;—
уступка права вимоги — це двосторонній оплатний/безоплатний абстрактний розпорядчий правочин, який укладається між первісним та новим кредитором і передбачає перехід до останнього зобов’язальних прав вимоги;
передача права вимоги може втілюватися у договори купівлі-продажу, дарування, міни, комісії, факторингу, управління майном, договір про спільну діяльність або змішаний чи непойменований договір;
висловлена пропозиція про внесення доповнень до ст. 718 ЦК з тим, щоб до договору дарування права вимоги застосовувалися положення про відступлення вимоги, якщо інше не буде встановлене договором або законом;
предметом уступки може бути лише зобов’язальна вимога, яка є дійсною, належним чином індивідуалізованою та правомірною;
право вимоги, що виникне в майбутньому, може бути предметом уступки;
відступлення права вимоги в частці можливе як з вибуттям первісного кредитора із зобов’язання, так і без такого вибуття;
обмеженням уступки вимоги є такі цивільно-правові засоби, що функціонують у вигляді позитивних обов’язків та заборон, перешкоджають виникненню правовідносин з передачі прав, або обумовлюють їх виникнення наявністю/відсутністю певних обставин та встановлюють невигідні юридичні наслідки для осіб, що діяли всупереч згаданим обмеженням;
обмеження уступки вимоги класифікуються за підставою встановлення, за сферою застосування, за змістом, за характером; виділяються обмеження, обумовлені суб’єктним складом відповідних відносин, правочином з уступки вимоги, оборотоздатністю об’єктів, що передбачається відступити;
незалежно від наявності прямої заборони у цивільному законодавстві не можуть бути передані в порядку уступки права вимоги переважні права;
переведення боргу є сукупністю правочинів, складовими якої є:
а) двосторонній правочин, за яким первісний боржник передає майновий обов’язок, що складає зміст зобов’язання, іншій особі (новому боржнику), яка приймає цей обов’язок на себе;
б) односторонній правочин кредитора, який містить надання ним згоди на заміну первісного боржника новим;
уступка вимоги й переведення боргу мають схожість за їх функціональним призначенням, змістом правових норм, що їх регулюють, в той же час їх слід розмежовувати в залежності від правових підстав, предмета, суб’єктного складу, ступеня участі іншої сторони;
змістом договору переведення боргу є юридичний обов’язок первісного боржника, який переходить до нового боржника в повному обсязі; однак передача частки боргу не суперечить чинному законодавству.
Перелік опублікованих праць за темою дисертації
Пушай В. І. Визнання цесії як завершальний етап її історичного розвитку // Вісн. Вищого арбітражного суду України. — 2000. — № 4. — С. 46–51.
Пушай В. І. Треті особи в арбітражному процесі. Заміна осіб // Вісн. господарського судочинства. — 2001. — № 3. — С. 90–95.
Пушай В. І. Переведення боргу за договором: новий Цивільний кодекс України і судова практика // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 12. — С. 23–26.
Пушай В. І. Деякі проблеми відступлення права вимоги за новим Цивільним кодексом України // Вісн. господарського судочинства. — 2004. — № 3. — С. 230–235.
Пушай В. І. Межі та обмеження відступлення права вимоги // Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. / НАН Украины. Ин-т экономико-правовых исследований Отв ред. В. К. Мамутов. — Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2005. — С. 578–583.
Пушай В. І. Питання уступки вимоги і переведення боргу в практичному застосуванні засад цивільного і публічного права України // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин. Президенту України, Верховній Раді України, уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників: Міжвідомчий наук. зб. / За ред. А. І. Комарової, Д. М. Притики, В.В. Медведчука, М. А. Потебенька, В. Ф. Януковича, Ю. А. Кармазіна, А. С. Гальчинського, В. О. Євдокимова, М. В. Джиги, Ю. П. Соловкова, О. А. Устенка, С. В. Ківалова, О. О. Крикуна та ін. — К., 2000. — Т. 21 (I). — С. 238–243.
Пушай В. І. Проблемні питання застосування Господарського процесуального кодексу // Господарське судочинство: подальше
