Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Поздняков Володимир Михайлович

УДК 550.4:001(417)

НАУКА І ОСВІТА В НООСФЕРНІЙ КОНЦЕПЦІЇ

В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

09.00.02 – діалектика і методологія пізнання

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центрі гуманітарної освіти НАН України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор,

Заслужений діяч науки України

Рижко Володимир Антонович,

Центр гуманітарної освіти НАН України, директор

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович,

Національний інститут стратегічних досліджень,

завідувач відділу етнополітики;

кандидат філософських наук, доцент

Бугров Володимир Антонович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра історії філософії, доцент

Провідна установа: Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться 25 грудня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.017 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033 М. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033 м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 22 листопада 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Початок третього тисячоліття характеризується тенденцією до побудови суспільства, заснованого на знаннях. Вочевидь, що ця ідея може успішно реалізовуватись лише за умови створення якісно нових систем, які продукують наукові знання. Нестача знань, прогалини в освіті, нездатність окремих країн створювати і використовувати знання у зростаючих масштабах роблять їх неконкурентоздатними у світовому змаганні, відсторонюють на узбіччя цивілізаційного розвитку.

Із зростанням ролі науки в сучасному світі корелює і значення освіти у суспільстві – із привілею елітарного прошарку вона перетворюється в необхідну умову розвитку постіндустріального або інформаційного, знаннєвого суспільства. Освітній рівень населення в наш час – головний чинник розвитку продуктивних сил суспільства, є важливою ознакою якості життя і соціального прогресу. Освітня функція стає однією з головних у розвинутих державах. Відповідно, в суспільстві підвищується роль не матеріального, а інтелектуального капіталу.

Сучасний світ якісно відрізняється від недавнього минулого прискоренням темпу збору наукових даних, винахідницької активності, швидкістю вироблення нових технологічних рішень, процесами трансформації психологічної реальності, зростанням добробуту. Усе складається щодня в нову, раніше невідому комбінацію і ставить людину перед необхідністю відповідати їй. Раніш неможливо було навіть уявити таку нестабільність, але нині вона не дозволяє людині скористатися старим досвідом, хоча це далеко не усі ще усвідомили.

За останні кілька десятиліть зазнав кардинальних змін весь процес навчання, особливо технічні дисципліни і професійні навички. Практично в кожній галузі знань ми зіштовхуємося з швидким старінням фактів, теорій, методів.

З цього випливає, що інновації пронизують усе сучасне життя, і розробка основ інноваційної культури і впровадження її не лише в науку, технологічні процеси, але й у світоглядні орієнтації сучасної людини є принциповою вимогою сьогодення.

Водночас інноваційна ідеологія несе чимало негативних наслідків, що вимагає істотного корегування світоглядних цінностей людини. Цю проблему необхідно вирішувати шляхом розробки засад інноваційної культури.

Важливим евристичним джерелом зазначеної культури на сьогодні є ноосферна концепція В.І. Вернадського. У вітчизняній науці другої половини ХХ ст. ця концепція набула системоутворюючого, смисложиттєвого значення, замала потужного гуманістичного контексту. Ноосферна концепція привнесла в науку аксіологічний підхід до аналізу взаємодії природи і суспільства. Завдяки вченню про ноосферу цей підхід істотно розширив сферу свого впливу в науці.

Одначе, сучасні глобальні проблеми в науці та освіті, на порядок денний ставлять питання про нове прочитання змісту ноосфер них ідей В.Г.Вернадського, а також про корекцію, трансформацію первинного змісту ноосферної концепції, пошуків нового бачення і витлумачення ноосферних процесів. Особливо це стосується питань взаємозв’язку ноосферної концепції і реформації освіти, в тім полі і контексті ідей Болонського процесу, до якого долучається Україна. Це і актуалізує тему дисертаційного дослідження.

Ступінь дослідження проблеми. На сьогодні потік наукової літератури, що презентує та інтерпретує ідейну спадщину В.І. Вернадського, не тільки не згасає, навпаки, перманентно зростає.

Останніми роками поряд з новими публікаціями самого В.І. Вернадського, що були видобуті з архівів, зростає кількість перевидань його творів європейськими мовами: італійські видання “Біосфери” (1993) і “Філософських думок натураліста” (1995), англійське та німецьке видання “Наукової думки як планетарного явища” (1997), англійське у США повне, добре прокоментоване видання “Біосфери” (1998). У передмові до останньої книги, що підписана вченими 12 країн, зазначається, що зараз, нарешті, прийшов час, коли В.І. Вернадський вперше заговорив із всім світом. В 1990 р. у США вийшла монографія К.Е. Бейлса “Наука і російська культура в епоху революцій: Вернадський і його наукова школа”, яка привернула за кордоном велику увагу до творчості В.І. Вернадського.

Погляди на біосферу і перетворення її в ноосферу, що пов'язані з ім'ям В.І. Вернадського, починаючи з 60-х років ХХ ст. в СРСР все більше набували значення концепції або теорії. В розробку останньої внесли помітний вклад Г.Волинка, Т. Гардашук, А.Гіляров, Ф. Гіренок, Е.Гірусов, В. Казначеєв, Ф.Канак, М. Кисельов, В. Крисаченко,І. Круть, І. Лісєєв, О. Митропольський, М. Моісєєв, С. Мороз, І.Огородник, Ю. Одум, Н. Реймерс, К. Ситник, І. Фролов, А. Урсул, О. і Ф. Яншини та багато інших. В працях цих авторів здійснюється спроба всебічно розкрити сутність ноосферних перетворень, аналізуються методологічні особливості та евристичний потенціал концепції ноосфери, відстежується зв’язок ноосферних досліджень з різними дисциплінами в структурі сучасної науки, а також з іншими формами духовної культури.

Розвиток цієї тенденції, а також критичне її осмислення, пов’язані з працями Г. Аксенова, В.Барякіна, А. Назарова, Г. Наумова, В. Кутирьова, А.Лапо, І. Рєзанова та ін. Найвдаліше ці конструктивні намаганні були втілені в монографії Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України “Філософія ноосфери” (1995, автори: М. Булатов, В. Загороднюк, К. Малєєв, Л.Солонько), яка істотно вплинула на визначення авторської позиції дисертанта. У працях В. Горохова, І. Добронравової, Л. Дротянко, , Ю. Іщенка В. Кізіми, В. Лук’янця, В. Рижка, В. Розіна, М. Розова, В. Стьопіна та ін. звертається увага на зв’язок концепції ноосфери з постнекласичними методологіями. Останнє в дисертації є наскрізною ідеєю.

Незважаючи на численність праць присвячених питанням ноосфери, проблема науки і освіти в ноосферній концепції В.І. Вернадського спеціально не виділялась, але вона має не другорядне значення і значною мірою визначає соціокультурний зміст концепції. Причому її слід розглядати саме як зв’язок науки і освіти, що і зумовило її постановку як теми дисертаційного дослідження. Таке авторське бачення сприяло залученню досить великого матеріалу з питань взаємозв’язку науки і освіти, ноосферної та екологічної освіти, парадигмальних змін в системі освіти і філософської рефлексії щодо змісту і форм освіти і т. і. Цей матеріал накопичувався і обмірковувався дисертантом протягом багатьох років для створення нових методик освіти різного рівня. Важливими в цьому плані є праці В. Андрущенка, В. Кременя, Р. Арцишевського, В. Гальпєріної, Л. Губерського, М. Еппла, В. Ільченко, В. Помогайбіна, С. Клепко, Г. Клімової, М. Курика, М. Лисенка, В. Лутая, Н. Маслової, Н. Мацько, П. Мороза, Н. Нічкало, Г. Неша, В. Онопрієнка, О. Пометун, А. Приятельчука, Ю. Романенка, О. Савченко, В. Тименка та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисерта-цій-ного дослідження відповідає національній програмі розвитку науки й ефективного втілення її результатів у різні напрямки діяльності українського суспільства в перехідний період. Робота висвітлює результати наукових досліджень автора, що отрима-ні ним при виконанні науково-дослідної теми Центру гуманітарної освіти НАН України "Особливості сучасної філософсько-методологічної культури”(№ державної реєстрації 01050000638) та теми Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАН України “Соціокультурні та методологічні зрушення в науковому знанні в період трансформації наукової системи” (№ державної реєстрації 0103U007808).

Мета й завдання дослідження. Основною метою є визначення місця і ролі науки і освіти в ноосферній концепції В.І. Вернадського і її значення для розв’язання сучасних проблем науки і освіти в контексті глобалізації.

Для досягнення мети дисертант ставить такі завдання:

виявити соціокультурний зміст науки і освіти в інтерпретації В.І. Вернадського;

критично переглянути і уточнити сучасний зміст концепції ноосфери і місце в ній науки і освіти;

обміркувати взаємозв’язок науки і освіти і шляхи його активізації в програмах побудови знаннєвого суспільства;

визначити параметри трансформації науково-пізнавальної діяльності і освітнього процесу, що відбуваються в останні десятиліття у світі і в Україні, і співвіднести їх з уявленнями В.І. Вернадського;

проаналізувати роль інформаційно-комунікаційних технологій в модернізації і трансформації освітнього процесу та обґрунтувати принципи досягнення його “людиновимірності”;

виявити зміст, спрямованість і виховні ресурси концепції ноосферної освіти.

Об’єкт дослідження – система науки і освіти як взаємопов’язана підсистема в ноосферній концепції В.І. Вернадського.

Предмет дослідження – гносеологічна та методологічна рефлексія щодо взаємозв’язку науки і освіти в ноосферній концепції В.І. Вернадського.

Методологічна основа дослідження. Дисертаційне дослідження ґрунтується на класичній філософській традиції розгляду знання і методологічних засобів в контексті суб’єктно-об’єктних відносин. Методологічною передумовою при цьому виступає принцип розуміння сучасної постнекласичної науки в широкому соціально-культурному контексті, який репрезентується її зв’язками з іншими формами знання і соціальних практик. При вирішенні конкретних завдань дослідження дисертант керувався принципами системності, відповідності, сходження від абстрактного до конкретного, герменевтичними процедурами, методами компаративістики тощо.

Наукова новизна отриманих результатів.

В дисертації розкрита діалектика і методика проекту конструктивно-перспективних ресурсів ноосферної концепції В.І. Вернадського, теоретично обґрунтовані шляхи, умови та концептуальні засоби їх використання в сучасних процесах трансформації науки та освіти.

Наукова новизна розкривається в таких положеннях:

встановлено різноорієнтований спектр тлумачень ноосферних ідей – від ноосфери-“утопії” до ноосфери, як “руйнуючої техносфери”, і до вищого апофеозу ноосфери – “ери світлого майбутнього людства”;

визначено, що в творах В.І. Вернадського міститься думка про нелінійність розвитку наукового знання, що стала суттєвою рисою постнекласичної науки кінця ХХ – початку ХХІ століття;

доведено, що, обгрунтовуючи ідеї ноосфери, В.І. Вернадський завжди надавав великого значення трансформації і впровадженню наукових здобутків в освіту, вважаючи останню вирішальним чинником ноосферного зростання;

обгрунтовано, що амбівалентність наукових результатів і технологічного їх застосування потребує проведення соціальної, гуманітарної, екологічної експертизи науково-технологічних проектів, яка має керуватися вищими цілями та цінностями людини;

виявлено, що філософія складає людинотворчий потенціал освіти, відіграє визначальну роль у формуванні образу освіти, її завдань щодо становлення людини як суб’єкта і об’єкта освітнього процесу в межах ціннісно-смислових кодів культури;

показано, що постнекласична раціональність і інформатизація освіти відкривають можливості формування нової педагогічної парадигми, яка дасть змогу поєднати масовість освіти з підвищенням її рівня, дозволить перейти до індивідуально-контактної системи навчання, побудованої на нових інформаційних можливостях.

Практичне значення одержаних результатів. Розроблені в дисертації філософсько-методологічний і соціокультурний підходи до аналізу наукової і освітянської діяльності в контексті ноосферної концепції і постнекласичної науки знайшли своє втілення в методичних розробках автора для різних рівнів освіти в Україні, а також у низці навчальних посібників і підручників нового покоління, що вийшли у світ під редакцією дисертанта: “Світ сучасної людини” (був відзначений програмою “Трансформація гуманітарної освіти в Україні” як найкращий експериментальний посібник для гімназій, ліцеїв та шкіл гуманітарного профілю і широко використовується в освітній практиці), “Світ і людина в історії стародавніх цивілізацій”, “Світ і людина в історії цивілізацій Середньовіччя”, “Світ і людина в історії цивілізацій Нового часу”, “Світ і людина в історії сучасних цивілізацій” та ін. Ідеї автора перевірялися педагогічними експериментами і увійшли до проекту Державного стандарту загальної середньої освіти в Україні 1997 року за галуззю ”Суспільствознавство”. Результати дисертаційного дослідження створюють концептуальні ресурси для гуманітарної експертизи наукових проектів, оцінки освітянських технологій. Матеріали дослідження можна використати для розробки, побудови та викладання як загальних, так і спеціальних навчальних курсів з діалектики і методології пізнання для студентів та аспірантів, а також в системі підготовки і підвищення кваліфікації викладачів вищих навчальних закладів за вказаним профілем.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладались автором на засіданнях секцій ХІХ (листопад 2002 р.) та ХХ (жовтень 2004 р.) міжнародних київських симпозіумів з наукознавства, міжнародних конференцій “Людина і Космос” (Житомир, вересень 2002 р., жовтень 2006 р.), І і ІІ міжнародних конференцій “Філософія космізму і сучасна авіація” (Київ, березень 2004 р., квітень 2005 р.), засіданнях кафедри філософії культури і методології науки Центру гуманітарної освіти НАН України. Реальним підгрунтям для постановки дослідження став багаторічний досвід дисертанта як фахівця по розробці нових методик навчання і виховання, працюючого в Академії педагогічних наук України, автора низки підручників і навчальних посібників.

Публікації. Результати дисертації опубліковані у чотирьох наукових статтях у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, а також у 73 друкованих працях інших наукових видань.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації 191 сторінка, з них 22 сторінки займає список використаної літератури, до якого входять 292 джерела (з них 47 – іноземними мовами).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається ступінь її наукової розробки, формулюються мета та основні завдання дослідження, викладаються методологічні засади і принципи дослідження, розкривається наукова новизна його результатів, теоретичне і практичне значення, подаються апробація та публікації результатів дисертації.

У першому розділі “Наука в ноосферній концепції В.І. Вернадського” йдеться про те, що В.І. Вернадський, на відміну від П. Тейяра де Шардена, уперше сформулював природознавчі ідеї розроблення проблеми ноосфери як узагальнюючої картини еволюції земної біосфери, що управ-ляється мислячим "у планетарному аспекті" людством, єдиною глобальною "геологічною силою". Виходячи з ідей Е. Зюсса, А. Гумбольдта, В.В. Докучаєва, О.П. Павлова, Е. Реклю, Д. Дана, "російських космістів", він сформулював одну з системоутворюючих наукових ідей ХХ століття – ідею ноосфери, хоча і не обгрунтував цілісного вчення про ноосферу.

Підрозділ 1.1 “ Український і російський комізм, як генетичне джерело ноосферної концепції В.І. Вернадського” присвячений новому баченню науки і наукового знання у філософії й науці, що сформувалося у українському та російському космізмі, який представлений іменами В.С. Соловйова, М.Ф. Федорова, М.О. Бердяєва, М.О. Лоського, С.Л. Франка, Л.І. Шестова, К.Е. Ціолковського, В.І. Вернадського, О.Л. Чижевського, М.Г. Холодного, П.О. Флоренського, М.О. Умова й інших. Саме в філософії космізму з усією повнотою постала проблема єдності мікрокосмосу (людини) й макрокосмосу (світу), космічного походження людини і впливу її творчої діяльності не лише на долю людської цивілізації, але й на космічні процеси. Вчення про ноосферу В.І. Вернадського, яке ознаменувало початок сучасної ноосферної традиції у філософії та науці, є своєрідним творчим явищем природничого космізму.

У підрозділі 1.2 “Становлення ноосферної концепції” доведено, що концепція ноосфери корелювала з вченнями про техногенез О.Є. Ферсмана, гео-логічні цикли Б.Л. Лічкова, роль впливу космічних променів на жи-ві організми біосфери О.Л. Чижевського, з антропокосмізмом М.Г. Холодного, вченням про ландшафти Л.С. Берга, які доповнювали, підтверджували "емпіричні узагальнення" про геологічний прояв людства в біосфері, його геліокосмічні зв’язки, глобальний характер впливу техніки і технологій на живу природу планети, організованість і цілісність біосфери. Ці емпіричні узагальнення створювали природничонауковий фундамент для майбутнього обґрунтування реальності прояву ноосферних процесів в умовах Землі.

Ідеї ноосфери, висунуті В.І. Вернадським, у 30-ті роки ХХ ст. не отримали пізнавального інтересу з боку наукової і філософської громадськості, можливо тому, що офіційна сталінська філософія зустріла їх вороже. До того ж суспільна та індивідуальна свідомість того часу не потребувала і не готова була до сприйняття ідей про ноосферу. Незвичайність і випереджаюча прогностична сутність ідей про ноосферу зупиняла, лякала і відштовхувала багатьох дослідників.

З кінця 1960-х років швидко пішов угору процес поступового наростання активного осмислення, дослідження і розробки проблеми ноосфери дослідниками природи, філософами, істориками науки, політологами. Він сприяв тому, що в суспільну свідомість термін та ідея ноосфери увійшли без критичного осмислення. Як наслідок, засоби масової інформації, громадські неформальні рухи стали використовувати поняття ноосфери як термін, символ, ідея, теоретична модель. Це породило стереотипи в оцінці значення вчення про біосферу та ідей про ноосферу В.І.Вернадського у представників різних наукових дисциплін. Дослідницьке поле аспектів ноосфери виявилось занадто широким, щоб можна було чітко виявити конструктивний зміст ноосферної концепції. Разом з тим не можна й зневажати загальнонауковим пафосом цієї концепції, яка широко увійшла в науковий і культурний вжиток. Комплексна розробка інтегративної функції проблеми ноосфери до-зволить вирішувати питання не лише формування системи загальнонаукових понять і законів глобальних процесів соціально-природної вза-ємодії, а й забезпечити базу для зміц-нення зв'язків з різними галузями людської культури.

У підрозділі 2.3 “В.І. Вернадський про соціальну природу науки” мова йде про погляди В.І. Вернадського на розвиток науки як закономірне виявлення еволюції біосфери. Роль наукового знання у розвитку цивілізації знаходить свій прояв як у дослідницькій практиці, так і в організаційній та суспільній діяльності. Наукова думка в широкому контексті – це сила, що здатна змінювати появу і дію енергії, хоча сама вона не є формою енергії. З появою людини на планеті виникла нова геологічна сила, дія якої сумірна з природними процесами, незважаючи на незначну у порівнянні з живою речовиною загальну масу всіх людей планети. Наука набуває першочергового значення для сталого розвитку цивілізації. Ця думка В.І. Вернадського глибоко співзвучна нашому часу. На початку третього тисячоліття людство шукає шляхи реалізації інтеграційної моделі сталого розвитку. Її суть полягає в еволюційному переході від індустріального до постіндустріального соціальне орієнтованого суспільства, покликаного вивести планетарну спільноту із соціального та екологічного закутка і гармонійно інтегрувати її з природним і соціальним середовищем.

В.І. Вернадський підкреслює роль практичної діяльності людини, що посилюється під впливом наукової думки, не лише на біоту, але й на косну матерію біосфери. Якщо ми хочемо вписати людину в загальну історію життя, не скалічуючи і не дезорганізуючи її, ми повинні допустити реальність виникнення та існування людської сфери, сфери вільного і свідомого духу, думки, тобто ноосферу, що виростає із тваринної біосфери і є феноменом життєвої трансформації, що впливає на існування навколишнього світу.

Людство належить до нового порядку реальності, що підтримує з іншим світом відносини, еквівалентні тим, які раніше виникли між життям і матерією. Ноосфері, як сфері людства, не властиво скалічувати життя і вносити в нього хаос, відриватися від своєї рідного підґрунтя – біосфери, а навпаки, підносячись над нею, ноосфері належить бути продовженням біосфери, вільно мислити разом з людиною, свідомо винаходити нове, рефлексувати.

Наука має посилювати творчий потенціал ноосфери і пом’якшувати та елімінувати негативні наслідки діяльності людини. Мова йде не лише про методологічні засоби наукової діяльності, але й організаційні її можливості, самоорганізаційні чинники діяльності наукового співтовариства. В.І. Вернадський вважав, що наукові побудови, як правило, не є логічно стрункими системами знань, що в усіх своїх підвалинах свідомо визначаються розумом. Вони піддаються безперервним змінам, виправленням і протиріччям, є динамічно неврівноваженою рівновагою.

В.І. Вернадський звертає увагу на соціальні аспекти проблеми наступності в розвитку науки, вказуючи на необхідність сприятливих соціально-політичних умов для того, щоб ця наступність могла мати місце. Наука не лише залежить у своєму існуванні від навколишніх соціальних умов, але й сама виступає як певним чином організований і самостійно існуючий соціальний інститут. Соціальними є не тільки зовнішні зв'язки науки, соціальними є також і її внутрішні зв'язки.

В.І. Вернадський робить акцент на тій думці, що соціальний характер створюваних у межах науки і властивих їй зв'язків, виражається насамперед у тому, що наука будується й розвивається аж ніяк не працею якихось вчених-одинаків, які усамітнюються в кабінетній тиші й існують у ними самими створеному ідеальному царстві – наука створюється й розвивається колективною працею багатьох поколінь учених, які поєднують свої зусилля в одному напрямку, до досягнення однієї й тієї ж мети. Наукове середовище є, таким чином, колективним розумом народу. Від сили і дієвості цього розуму, як цілого, залежить сила й дієвість народу, успішність вирішення ним насущних практичних завдань.

Отже, В.І. Вернадський доводив, що за своєю природою наука соціальна у подвійному розумінні: з одного боку, вона може існувати й існує тільки в певному навколишньому соціальному середовищі; а з іншого - соціальність складає її найглибшу сутність.

Матеріал підрозділу 1.4 “Наука і особистість: інтерпретація В.І. Вернадського” свідчить про те, як В.І. Вернадський розкриває глибоко суперечливу природу взаємин науки й особистості, формулює проблему знеособленості наукового знання.

На думку В.І. Вернадського, прояв свободи особи в сфері наукового пізнання є однією з центральних проблем наукової творчості в цілому. Свобода є необхідною передумовою максимально повного й всебічного розкриття всіх задатків і здібностей особистості, яка творчо працює в науці. Лише за наявності цієї умови рушійна, творча роль особистості в розвитку науки зможе проявитися повною мірою. Свобода творчості є найважливішою умовою наукового прогресу. Учений одночасно й вільний і невільний. Він вільний – і має бути максимально вільним – від такого роду впливів, які гальмують зростання і розвиток його наукової творчості. Він невільний – і не може бути вільним – від таких чинників, які є необхідними умовами існування самої науки. Безглуздо говорити тому про "свободу" ученого від об'єкта дослідження, досвіду минулих поколінь науковців, наукового колективу, наукової інформації, матеріальної бази науки тощо, тому що без усього цього немає самої науки. Несвобода вченого в цьому другому значенні не тільки не сковує його наукової творчості, але, навпаки, надає йому повний простір, щодо цього несвобода вченого насправді є вищим проявом його свободи.

У підрозділі 1.5 “Організація наукових досліджень” розглянуто глибоко виважені погляди вченого на цю проблему. В.І. Вернадський був переконаний у тому, що успішне вирішення різноманітних завдань, що постають перед наукою, неможливе без організації наукових досліджень. Необхідність організації наукової праці випливає з її колективного характеру, визначається її соціальною сутністю. Організація наукової праці, підкреслював В.І. Вернадський, не повинна штучно обмежувати творчі можливості науковців, сковувати їхню ініціативу. Збереження й забезпечення в рамках наукових колективів свободи наукової творчості й особистої ініціативи, за Вернадським, – важливий принцип організації наукових досліджень. Організація наукової праці повинна відповідати свободі наукової творчості.

Ще одна риса поглядів В.І.Вернадського на науку, що він, обґрунтовуючи ідеї ноосфери, завжди надавав великого значення трансформації і впровадженню наукових здобутків в освіту, вважаючи останню визначальним чинником ноосферного зростання.

У другому розділі “Розробка В.І. Вернадським питань єдності науки і освіти” головну увагу приділено питанням наукової освіти і наукової творчості, громадянської спрямованості освіти, ноосферному проекту розвитку людини.

У підрозділі 2.1 “Освіта і наукова творчість” розглядаються взаємозв’язки науки і освіти у трактуванні В.І. Вернадського. Освіта етимологічно і змістовно означає процес загального наукового пізнання, виховання людини розумово і морально. У індустріальному суспільстві завжди мають на увазі освіту як конкретну, соціальну, професійну діяльність, спрямовану на розв’язання поставлених суспільством практичних завдань, що мають на меті прагматичні цінності. Освіта – це завжди дисципліна, систематичність, регулярність вивчення предмета, розвиток спеціальних здібностей розуму у процесі оволодіння науковими знаннями. Отже, освіта завжди розглядається як творчий, формоутворюючий процес.

В.І. Вернадський вказував також на істотну відмінність освіти від науки. Освіта має бути завжди гуманістично і демократично орієнтована. Тому в освіті відкриття науки мають трактуватись і використовуватись лише так, щоб запобігти, протидіяти різним формам дискримінації між людьми, захищаючи, не порушуючи їх приватне життя і особисту автономію.

Підрозділ 2.2 “Громадянська спрямованість освіти”. Стверджуючи постійний необхідний взаємозв’язок освіти і науки, на думку В.І. Вернадського, разом з тим не слід перекладати проблеми суспільного значення освіти і її змісту на плечі лише науковців та спеціалістів освіти. Освіта – загальногромадянський інститут. Глибинні інтереси суспільства, його моральне здоров’я, перспективи майбутнього вимагають ставити ці проблеми у центр уваги всього суспільства. У сучасних умовах, коли є загроза загальнокультурним основам освіти, цілі яких були сформовані ще наукою Нового часу, особливу актуальність має ідеал наукової раціональності, доказового знання як загальнозначимої мови, що дає змогу будувати сучасний цивілізаційний простір, долаючи негативне відношення до етнічних, релігійних та інших відмінностей, що традиційно склалися між людьми.

Освіта – це принципово демократичний інститут суспільства, який не може перевтілитись в прошарковий та елітарний. Загальна, єдина в своїх основах система освіти – одна з найважливіших засад, соціальних інститутів сучасного суспільства. В індустріальному та постіндустріальному суспільстві люди формують свій потенціал на основі тривалого, систематичного навчання. Загальна підготовка, формування широкого кругозору, необхідного для поступової спеціалізації діяльності, як і досягнення саме такої спеціалізації, – важлива функція сучасної освіти. Тому загальна, єдина в своїй основі система освіти – один з найважливіших соціальних інститутів сучасного суспільства, вирішальний чинник, що забезпечує його моральну зрілість, єдність, внутрішнє взаєморозуміння.

У підрозділі 2.3 “Ноосферний проект розвитку людини” йдеться про те, що для творців концепції ноосфери В.І. Вернадського і П. Тейяра де Шардена важливою стороною їх теоретичної аргументації була проблема людини, її історії, еволюції і перспектив у контексті ноосферного розвитку. Підкреслюючи демократичний характер освіти як соціального інституту, В.І. Вернадський послідовно відстоював і значення еліти в розвитку суспільства. Дійсно, концепція ноосфери в різних її тлумаченнях вимагає розгляду цього соціально-культурного феномену, перш за все наукової еліти. Еліта в наш час визначається як соціальна група, яка, завдяки притаманному її представникам специфічному способу життєдіяльності, забезпечує духовно-інтелектуальне підґрунтя самоорганізації та розвитку суспільства. Суспільне значення наукової еліти важко переоцінити. З одного боку, наукова страта суспільства, отримуючи нові знання та інформацію, здійснює вплив на формування інших страт, які застосовують наукове знання та інформацію: освітню, культурну, проектно-економічну та ін. При цьому наукова еліта, організовуючи та спрямовуючи діяльність наукової страти, детермінує, таким чином, і напрямки та форми розвитку різних сфер суспільного буття. З іншого боку, діяльність наукової еліти визначає також і особливості розвитку науки як соціального інституту, впливаючи на трансформацію всіх головних складових блоків глибинних підвалин науки - філософських, наукової картини світу та ідеалів і норм дослідження, формування етичних та соціокультурних цінностей науки, форм її організації. В Україні ж значення наукової еліти підсилюється також нагальною потребою прискореної інтелектуалізації суспільства, необхідністю інтелектуального відродження нації.

Разом з тим сьогодні в Україні стан еліти суспільства загалом і наукової еліти зокрема незадовільний. Зруйновані і не діють тонкі механізми науки, які забезпечували просування представників елітного корпусу у верхні шари ієрархічних пірамід в сфері науки. Результати діяльності наукової квазіеліти в Україні проявились у форму тенденцій до руйнування системи етичних, моральних норм і критеріїв, що ними мають керуватись вчені, непопулярності традиції формування наукового співтовариства з неформальними контактами, в першу чергу постраждали етичні та соціокультурні цінності науки: прагнення істини, здорова мораль, традиції, що особливо небезпечно для фундаментальної науки, де дуже часто адекватна оцінка здобутків залежить від компетентності колег та їх етичних принципів. Результатом зазначеного процесу є також знищення механізмів інтелектуального добору, пересування наукових кадрів по вертикалі залежно від таланту.

Наслідки цих процесів, підсилені новою хвилею ентропійних процесів, що характерні для сьогодення, негативно відбились на інших аспектах науки як соціального феномену. Зокрема, зниження визначального впливу наукової еліти в оцінці суспільних явищ призвело до формування механізму творення політичної культури нашого суспільства з ірраціональним радикалістським ухилом.

Однією з найважливіших умов ефективного проведення антиентропійних заходів в нашому суспільстві слід вбачати у відборі і формуванні нової національної наукової еліти. Однак зазначений захід не принесе очікуваних результатів без відтворення елітних принципів побудови науки як соціального інституту, відтворення тонких механізмів функціонування науки. Поштовхом до їх відтворення мають стати правові засади переструктурування соціальних інститутів на елітному принципі, розробка відповідних концепцій освіти, виховання, а також дії, які спрямовані на формування громадянського суспільства і створюють умови для виконання різними елітними групами притаманних їм функцій. Лише в цьому випадку наукова еліта зможе реально виконувати функцію регулювання розвитком науки як соціального інституту і реально впливати на суспільний розвиток.

У третьому розділі “Ноосферна концепція в її актуальній спрямованості” розглядаються парадигмальні зрушення в змісті поняття “ноосфера”, проблеми застосування концепції ноосфери в сучасній науці, вплив постнекласичної науки на трансформацію сучасної освіти.

У підрозділі 3.1 “Сучасний зміст поняття “ноосфера” показується, що з кінця ХХ століття ноосферна концепція В.І. Вернадського зазнала критики за активістський, перетворюючий дух ноосферних ідей, за те, що поняття ноосфери містить у собі протиставлення сцієнтизму і гуманізму, які згодом склали мало не основу постмодерністської філософії. Підтвердження або спростування цих аргументів найбільш конструктивно можна здійснити шляхом філософсько-критичного аналізу концепції ноосфери, чіткої аргументації, логічної послідовності і високої інтелектуальної відповідальності. Такий підхід є цілком продуктивним.

Підрозділ 3.2 “Ноосферна традиція в сучасній науці” присвячений розгляду поступу концепції ноосфери в різних галузях наукового знання. Роздуми про ці складні та актуальні питання сучасності сьогодні ми знаходимо у філософських працях І. Пригожина, М. Моісєєва, П. Капиці, М. Амосова та інших видатних вчених світу. Ноосферна традиція, закладена В.І. Вернадським, викликала певні зміни в основах світоглядних позицій людства: людина усвідомила себе як реальний активний фактор еволюції у масштабах глобального біогеоценозу, а потім і у космічних масштабах. Прокладає шлях у практичну діяльність людства принцип коеволюції суспільства і природи як грунтівна вимога екологічно збалансованого розвитку цивілізації. Закріплюється розуміння пріоритету глобальних та загальнолюдських проблем для долі цивілізації в цілому. Ідеї ноосферної концепції, що присвячені проблемам еволюції Всесвіту, знаходять найбільш безпосередню розробку у постнекласичній науці. Саме постнекласична наука дозволяє внести ряд нових моментів до аналізу проблем термодинаміки Всесвіту як цілого.

У підрозділі 3.3 “Постнекласична парадигма освіти” доводиться, що постіндустріальне суспільство, яке визначає за сучасних умов суспільний розвиток, характеризується перетворенням соціально-педагогічних та культурних факторів на фундаментальні характеристики життєздатності соціумів. В сучасному світі характерним є намагання подолати в освіті професійну замкненість і культурну обмеженість, орієнтація на широкоосвічену і гармонійну особистість. Ідеї управління, організації, культ спеціаліста поступово відходять на другий план, актуалізуються ідеї співіснування, культивування життя та природи, визнання і розуміння чужої точки зору, діалогу, співробітництва, толерантності, поваги особистості та її прав. Сьогодні недостатньо просто транслювати інформацію, а потрібно творчо використовувати її евристичні можливості. Освіта передбачає роботу, направлену на самого себе, адже шлях у світ є водночас і шляхом до себе, відкриття себе, “вислуховування” своєї природи і духовності, відкриттям у собі нових сил, здібностей, відчуттів, переживань. Цей творчій акт завершується переструктуруванням наявного досвіду людини. Багато в чому він можливий завдяки культурі, носієм якої є людина. Особливе місце в цьому процесі посідає філософія як форма самопізнання культури, її світоглядна основа. Важливою є роль філософії як людинотворчого потенціалу освіти.

У підрозділі 3.4 “Постановка питань ноосферної освіти в контексті сучасної парадигми освіти” розглядаються методологічні засади цього нового напрямку в освіті. Концепція ноосферної освіти ґрунтується не тільки на теорії ноосфери В.І. Вернадського, але і на ідеях ноосферної науки, ноосферної свідомості та ноосферного шляху розвитку суспільства, що виростають з цієї теорії. Виховання цілісного мислення є складним психолого-педагогічним процесом. Останній може послужити інструментом трансформації логічної складової мислення сучасної людини. Ноосферна освіта багатогранна і може бути охарактеризована з різних точок зору. Ця освіта екологічна, здорова, непатологічна, природна, позаяк базується на природних каналах і процесах прийому-передачі-усвідомлення інформації та ставить цілі природні для людини; вона є біосферне утворення, тому що не ставить за мету підпорядкування природи людині (антропоцентризм), орієнтуючи на коеволюційний розвиток природи, людини, космосу; це освіта, що базується на сучасних досягненнях природничих, гуманітарних наук та гуманітарних практиках; освіта, що користується низкою системних можливостей широкого кола науково-практичних напрямків; це креативна освіта, оскільки реалізує творчі можливості викладачів і учнів; це освіта гуманна за метою, методами, засобами; освіта, яка дає інструмент мислення і подальшого самостійного пізнання без безпосередньої залежності від викладача; освіта інноваційна за своїми науково-теоретичними і методичними параметрами.

Висновки

У висновках підводяться підсумки дисертаційної роботи, робиться наголос на актуальних проблемах вдосконалення освітнього процесу, враховуючи здобутки спадщини В.І. Вернадського, висвітлюється взаємовплив постнекласичної науки й різних форм позанаукового знання в епоху переходу цивілізації від модерну до постмодерну.

В сучасному світі ноосферні ідеї пронизують культуру, буденне життя, релігію, свідомість людини. Вплив ноосфери на навколишній світ неоднозначний – він водночас творчий і руйнуючий, і завдання науки полягає в тому, щоб посилювати творчий потенціал ноосфери і пом’якшувати та елімінувати негативні наслідки діяльності людини. Йдеться не лише про методологічні засоби наукової діяльності, але й організаційні її можливості, а також про самоорганізаційні чинники діяльності наукового співтовариства.

Пошук людством шляхів еволюційного переходу від індустріального до постіндустріального, соціальне зорієнтованого суспільства, покликаного вивести планетарну спільноту із соціального та екологічного закутків і гармонійно інтегрувати її з природним і соціальним середовищем, є можливим саме за умови обґрунтування наукою інтеграційної моделі сталого розвитку. Але для цього і сама наука повинна змінити свої домінанти. Людство починає усвідомлювати, що не всі технічно можливі проекти слід реалізовувати.

В.І. Вернадський був попередником соціологічних та епістемологічних концепцій науки, розроблених Р. Мертоном, А. Койре, К. Поппером, Т. Куном, І. Лакатосом, П. Фейерабендом та іншими, що створили сучасний системний погляд на наукову творчість та її місце в культурі. В його працях міститься думка про нелінійність розвитку наукового знання, що стала суттєвою рисою постнекласичної науки кінця ХХ – початку ХХІ століття. Він вважав, що наукові побудови, як правило, не є логічно стрункими системами знань, що в усіх своїх підвалинах свідомо визначаються розумом. Вони піддаються безперервним змінам, виправленням і протиріччям, є динамічно неврівноваженою рівновагою.

Набувають актуальності ідеї В.І. Вернадського про освіту як принципово демократичний інститут суспільства, який не може бути монополізованим окремими соціальними станами та елітою. В освіті відкриття науки мають трактуватись і використовуватись лише так, щоб запобігти, протидіяти різним формам дискримінації між людьми, захищаючи, не порушуючи їх приватне життя і особисту автономію. Загальна, єдина в своїй основі система освіти – один з найважливіших соціальних інститутів сучасного суспільства, вирішальний чинник, що забезпечує його моральну зрілість, єдність, внутрішнє взаєморозуміння. У сучасних умовах, коли є загроза загальнокультурним основам освіти, цілі яких були сформовані ще наукою Нового часу, особливу актуальність має ідеал класичної і некласичної наукової раціональності, доказового знання як загальнозначимої мови, що дає змогу будувати сучасний цивілізаційний простір, долаючи етнічні, релігійні та інші протистояння, підтримувати узвичаєні відносини між людьми.

Постійно підкреслюючи демократичний характер освіти як соціального інституту, В.І. Вернадський послідовно відстоював і значення в ноосферному розвитку суспільства наукової еліти, яка, завдяки притаманному її представникам специфічному способу життєдіяльності, забезпечує духовно-інтелектуальне підґрунтя самоорганізації та розвитку суспільства. Діяльність наукової еліти визначає особливості розвитку науки як соціального інституту, впливаючи на трансформацію всіх головних складових блоків глибинних підвалин науки - філософських, наукової картини світу та ідеалів і норм дослідження, формування етичних та соціокультурних цінностей науки, форм її організації і таким чином детермінує напрямки та форми розвитку різних сфер суспільного буття. В Україні ж значення наукової еліти підсилюється також нагальною потребою прискореної інтелектуалізації суспільства, необхідністю інтелектуального відродження нації. Зниження визначального впливу наукової еліти в оцінці суспільних явищ призвело до формування механізму творення політичної культури нашого суспільства з ірраціональним радикалістським ухилом.

Критика концепції ноосфери з боку постмодерністського світогляду за активістський, перетворюючий дух ноосферних ідей, за те, що поняття ноосфери містить у собі протистояння сцієнтизму і гуманізму, безумовно повинна бути врахована при уточненні змісту поняття “ноосфера”. Разом з тим очевидно, що наука, складаючи змістовний стрижень ноосфери, за визначенням носить раціональний характер, і не може бути скасована на користь ірраціоналістичним та екстремістським псевдоноваціям.