ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Притика Юрій Дмитрович
УДК 347.122 : 447.918
ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ
Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
КИЇВ - 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Науковий консультант:
доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України
Кузнєцова Наталія Семенівна,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, професор кафедри цивільного права
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор
Кисіль Василь Іванович,
Інститут міжнародних відносин
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка, професор кафедри
міжнародного приватного і митного права
доктор юридичних наук, професор
Жилінкова Ірина Володимирівна,
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого (м. Харків),
професор кафедри цивільного права
доктор юридичних наук, ст. науковий співробітник,
Кучеренко Ірина Миколаївна,
Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України
провідний науковий співробітник
Провідна установа: Одеська національна юридична академія МОН України (м. Одеса)
Захист відбудеться “20” червня 2006 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд.253).
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.12).
Автореферат розісланий “13” травня 2006р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Т.В. Боднар
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Становлення приватноправової автономії особистості, інтенсифікація комерційних зв’язків, стрімкий розвиток підприємництва, виробничої кооперації, а також процеси інтеграції України в світове співтовариство, які безперечно потребують вдосконалення економіко-правового базису функціонування суспільства, зумовили відродження основних правових інститутів та запровадження державою широкого спектру правових гарантій захисту прав та інтересів. Формування відповідної системи захисту прав та інтересів особи зумовлює впровадження та створення адекватного правового механізму регулювання інститутів альтернативного вирішення приватно-правових спорів, який забезпечуватиме оперативне, об’єктивне та компетентне вирішення суперечок і розбіжностей, що виникають в динаміці приватно-правових відносин.
Принцип приватноправової автономії особистості, що є наріжним каменем побудови цивільно-правового регулювання, передбачає надання широких прав учасникам правовідносин, у тому числі і права вільного обрання способів захисту своїх прав та законних інтересів.
На сьогоднішній день система захисту цивільних прав та інтересів формується за рахунок як юрисдикційних органів вирішення спорів, так і за рахунок створеної можливості реалізації права на звернення до альтернативних способів вирішення приватно-правових конфліктів. Найбільш вдалим прикладом реалізації права на альтернативні процесуальні способи захисту, який будується на приватноправовій автономії особистості та принципах самоорганізації соціальних спільнот на протязі багатьох сторіч є третейській суд.
З здобуттям Україною незалежності та початком розбудови самостійної правової держави виникла потреба у вдосконаленні системи третейського вирішення спору. Нажаль прийняття 24 лютого 1994 року Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” не вирішило всього спектру проблем, пов’язаних з забезпеченням діяльності третейського судочинства в України, оскільки його положення врегульовували лише відносини щодо вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, а питання сучасного законодавчого забезпечення внутрішнього арбітражу (третейського суду) залишалися не вирішеними.
Становлення інституту третейського розгляду в сучасному вигляді, що давно і широко застосовується у багатьох країнах світу, на теренах сучасної незалежної Української держави бере свій початок з прийняття 11 травня 2004 року Закону України “Про третейські суди”, яким було створено належну правову основу для формування та діяльності третейського суду в Україні, як внутрішньо національної інституції. Закладення законодавчого підґрунтя порівняно нового методу вирішення приватно-правових спорів обумовило виникнення до нього інтересу вчених-правознавців, які тривалий час не звертали уваги на теоретичні аспекти заснування цього інституту та зумовило активне впровадження останнього в сучасну вітчизняну систему вирішення спорів.
Питома вага наукових досліджень правової природи третейського суду та практичних засад його впровадження належить як радянським вченим, так і вченим пострадянського періоду, переважно іноземним. Однак відсутні вітчизняні монографічні праці із загальнотеоретичних і прикладних проблем третейського розгляду, які б базувались на український нормативно – правовій базі та практиці.
Відтак важливість проблеми третейського розгляду для суспільного життя, вкрай недостатній ступень її дослідження і виникнення нової правової ситуації в зв’язку з прийняттям Закону України „ Про третейські суди” обумовили необхідність комплексного дослідження зазначеної проблеми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дослідження виконувалось відповідно до бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України” (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019 U007725).
Об’єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти організації та функціонування третейського суду як складного механізму захисту цивільних прав та інтересів, особливості міжнародного комерційного арбітражу як складової цього механізму.
Предметом дослідження виступає система нормативних актів, що утворюють третейське законодавство України, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела як прояв доктринальних положень та юридична практика.
Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає у здійсненні системного наукового аналізу функціонування третейського суду, визначенні ефективності правового регулювання цього способу вирішення приватно-правових спорів та розробці пропозицій і рекомендацій щодо подальшого вдосконалення і правильного застосування норм третейського (арбітражного) законодавства.
З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:
визначити поняття захисту цивільних прав та інтересів, поняття та правову природу третейського суду як особливого механізму захисту прав, визначити місце третейського суду серед інших альтернативних способів вирішення спорів;
визначити місце інституту третейського розгляду в вітчизняній правовій системі;
дослідити правові засади організації та діяльності третейських судів, окреслити їх повноваження та з’ясувати підстави виникнення компетенції третейського суду;
дослідити процесуальний механізм розгляду та вирішення спорів в третейському суді та визначити стадії третейського процесу;
з’ясувати співвідношення інститутів третейського суду та міжнародного комерційного арбітражу та встановити деякі особливості останнього.
Методологічну основу дослідження складають як загальнонаукові методи (діалектичний, поєднання аналізу та синтезу, системний та структурно-функціональний), так і спеціальні наукові методи, найбільш ефективні для пізнання правової сфери, зокрема історичний, порівняльно-правовий тощо. Використання діалектичного методу дало можливість дослідити процес становлення та розвитку третейського суду як специфічного юрисдикційного органу та значного глибше осягнути суть діяльності третейських судів, спрямовану на подолання юридичних конфліктів. Аналіз поняття третейського суду, визначення його правової природи, аналіз різних методів вирішення приватно-правових спорів, які функціонують поза системи державної юрисдикції, здійснювався з використанням аналітико-синтетичного методу, що дало змогу подати двох аспектний погляд на проблему. Використання системного методу дало змогу визначити, що інститут третейського розгляду уявляє собою комплексну спільність полі системного характеру. Органічне використання спеціальних наукових методів дало змогу реалізувати такі постулати наукового дослідження, як повнота, логічна несперечливість та об’єктивність. Зокрема, порівняльно-правовий метод використано для порівняння та аналізу норм сучасного третейського законодавства України з нормами законодавства Російської імперії та законодавства СРСР, а також з відповідними законодавчими актами деяких пострадянських держав – Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Республіки Грузія тощо, та положень арбітражного законодавства країн континентальної (Франція, Німеччина, Нідерланди) та англосаксонської (США, Англія тощо) систем права.
Теоретичну основу дисертаційного дослідження склали праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців в галузі теорії держави та права, цивільного права та процесу, міжнародного приватного права та господарського процесу: Алексєєва С.С., Анурова В.М., Абової Т.Є., Баронова О.В., Басіна Ю.Г., Богуславського М.М., Брунцевої О.В., Вершиніна О.П., Виноградової О.А., Віцина О.І., Воліна О.А., Гурвіча М.А., Дзери О.В., Дмітрієвої Г.К., Завадської Л. М., Зайцева О.І., Захарченко Т.Г., Золопупа С.В., Іоффе О.С., Каллістратової Р.Ф., Карабєльнікова Б.Р., Клєандрова М.І., Комарова О.С., Комарова В.В., Копилова В.О., Кузьміної М.М., Курочкина С.А., Лєбєдєва К.К., Лунца Л.А., Мамницького В.Ю., Мусіна В.А., Нікіфорова В.А., Носирєвої О.І., Побірченка І.Г., Попова М.А., Скворцова О.Ю., Суханова Є.О., Тарасова В.М., Трєушникова М.К., Федорова О.Г., Хейфеца Б.С., Циганкової О.М., Цірата Г.А., Чечіної Н.О., Чечота Д.М., Штефана М.Й., Яркова В.В.
Нормативно-фактологічну (емпіричну) основу дослідження склали цивільне, цивільно-процесуальне, господарсько-процесуальне, арбітражне законодавство України, що регулює організацію та діяльність третейських судів (міжнародного комерційного арбітражу), практика його застосування, законодавство іноземних країн, міжнародно-правові акти (Конвенції, Типові закони ЮНСІТРАЛ тощо), які регулюють виконання іноземних арбітражних рішень, міжнародну примирну процедуру тощо.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою перше всебічне та комплексне дослідження теоретичних та прикладних проблем третейського способу вирішення приватноправових спорів як складової частини механізму захисту прав учасників цивільних правовідносин.
Здійснення в роботі аналізу правової природи третейського суду, принципів його організації та діяльності, визначення місця третейського розгляду як інституту права України, розробка теорії третейської угоди та основ третейського процесу спрямоване на подальший розвиток теоретичних засад цивільного, цивільного та господарського процесуального права, міжнародного комерційного арбітражу та формулювання науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення третейського (арбітражного) законодавства України.
Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в наступних положеннях:
Вперше:
- обґрунтовано висновок про те, що спрощення та прискорення процесуальних способів захисту цивільних прав повинно відбуватися за допомогою, з одного боку спеціалізації та диференціації судового захисту в межах єдиної судової системи, вдосконалення та деталізації процесуального законодавства (запровадження спрощених проваджень), а з іншого, - запровадження розгалуженої системи альтернативних способів вирішення спорів, головним в якій, на даному етапі, повинні стати третейські суди;
- обґрунтовано положення про необхідність розвитку в Україні системи альтернативних способів вирішення спорів, яка викликана потребою полегшення доступу до правосуддя та підтверджується розширенням практики застосуванні позасудових процедур, тенденціями розвитку процесуального законодавства, ступенем заінтересованості юридичної спільноти і станом теоретичних наробок в цій сфері та запропоновано загальні напрямки такого розвитку;
- на підставі аналізу підходів різних авторів, який свідчить про те, що поняття третейського суду в науці визначають за допомогою трьох категорій: “третейський суд – це особа (особи), що вирішують спір”; “третейський суд – це спосіб вирішення спору”; “третейський суд – це юрисдикційний орган” зроблено висновок про те, що найбільш точним з правової точки зору є підхід, за яким третейський суд розглядається, як орган, який вирішує підвідомчі йому спори, оскільки такий підхід дозволяє найбільш юридично коректно та логічно послідовно розкрити це явище, відмежувати його від суміжних категорій, виокремити специфіку, встановити зв'язки з іншими дефініціями у категорійному апараті;
- встановлюється правова природа третейського суду як складного комбінованого явища, з огляду на яку розгляд справ у третейському суді уявляє собою: а) окрему специфічну групу правовідносин, що регулюються самостійним, комплексним міждисциплінарним інститутом права; б) гарантію забезпечення правопорядку у державі, засіб підвищення ефективності правової системи, її зваженості, гармонійності, цілісності; в) засіб забезпечення законних прав та інтересів осіб у ефективному, швидкому розв'язанні правового конфлікту обраному за особистим волевиявленням; г) юридичну процедуру, опосередковану у процесуальних правовідносинах, якій притаманні відповідні стадії, етапи, строки; д) специфічний вид управлінської діяльності, що будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій; е) вид юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів;
- обґрунтовано висновок, що правові норми, які регулюють третейський розгляд можуть бути згруповані в єдину спільність, яка характеризується як комплексний міжгалузевий правовий інститут особливого виду (sui generis), що має чітко визначені параметри взаємодії з основним галузями права, внаслідок чого відображає в собі загально правові тенденції розвитку правової системи України в цілому;
- визначено зміст принципу диспозитивності третейського розгляду, який включає: а) добровільність звернення сторін до третейського суду; б) добровільність обрання сторонами на свій розсуд третейських суддів; в) не пов'язаності третейського суду правилами державної процесуальної процедури та можливість сторін встановлювати або змінювати процедурні правила; г) компромісність, тобто вирішення третейським судом спорів з врахуванням особливих умов договорів і на підставі торгівельних звичаїв, які до них застосовуються; д) наявність засад посередництва та сприяння у залагоджені правового конфлікту на взаємоприйнятному підґрунті та запропоновано закріпити його Законі України “Про третейські суди”;
- визначені критерії підвідомчості справ третейським судам: а) характер спірного право відношення, який визначає, що третейському суду підвідомчі справи із цивільних та господарських правовідносин; б) суб’єктний склад сторін спору, який дозволяє чітко розмежувати підвідомчість з міжнародним комерційним арбітражем та виключити з юрисдикції третейських судів спори за участю держави; в) наявність угоди між сторонами спору, який спрямований на розмежування підвідомчості між судами загальної юрисдикції, в тому числі спеціалізованими господарськими, та третейськими судами. При цьому третейська угода є підставою для розмежування підвідомчості між державним та третейським судом лише в разі наявності одночасно трьох умов: 1) спір повинен випливати із цивільних та господарських правовідносин; 2) спір повинен одночасно бути підвідомчим державному суду; 3) угода про передачу спору на вирішення третейського суду повинна бути укладена до прийняття рішення державним судом, тобто до вирішення справи по суті;
- обґрунтовано висновок про те, що важливим аспектом компетенції третейських судів є те, що третейський суд вправі самостійно вирішувати питання про наявність або відсутність у нього компетенції вирішувати переданий на його розгляд спір, в тому числі і у випадках, коли одна із сторін заперечує проти третейського розгляду з мотивів відсутності або недійсності третейської угоди;
- обґрунтовано висновок, що за своєю правовою природою третейська угода носить синтетичний характер у якій приватно-правові елементи є детермінантою настання публічних – процесуально - правових наслідків;
- доведено, що умови дійсності третейської угоди обумовлені правовою природою третейського суду як складного явища, правовий режим якого визначається як матеріальним так і процесуальним правом, а тому поряд з такими загальними умовами дійсності будь якого цивільного правочину як законність змісту, належний обсяг дієздатності сторін, відповідність волі вільному волевиявленню учасника правочину, дотримання форми, спрямованості на реальне настання правових наслідків, третейська угода повинна відповідати такій особливій умові як допустимість (арбітрабільність);
- здійснено в залежності від змісту поділ правовідносин, які виникають з моменту укладення третейської угоди і припиняються у разі виконання третейського рішення, на чотири групи: а) третейські зобов’язальні правовідносини, які мають матеріально-правовий характер та виникають між рівними суб’єктами з приводу укладення угоди про передачу спору на розгляд третейського суду; б) третейські процесуальні правовідносини, які виникають під час розгляду та вирішення справи третейським судом; в) третейські організаційні правовідносини, які виникають між рівними суб’єктами та засновані на координації, пов’язані з організацією діяльності третейського суду, формуванням третейського суду, погодженням кандидатур та вибором арбітрів, визначенням їх гонорару і таке інше; г) цивільно - процесуальні та господарсько - процесуальні правовідносини, що виникають в зв’язку з оспорюванням та примусовим виконанням рішення третейського суду;
- обґрунтовано положення про те, що третейське вирішення спорів пов’язано не лише з вирішенням спору по суті, що безпосередньо і охоплюється поняттям “розгляд”, а й включає в себе вирішення кола інших питань, що виходять за рамки безпосереднього розгляду спорів, а отже, сукупність заходів, що знаходять своє відображення в процесуальних діях та стадіях охоплюються таким поняттям як “третейський процес”;
- визначені наступні ознаки третейського процесу, які полягають у тому, що: а) регулювання третейського розгляду здійснюється законодавством про третейські суди, умовами третейської угоди або іншої угоди сторін в процесі розгляду та правилами (регламентами, положеннями, статутами) постійно діючих третейських судів; б) законодавчо закріплюється майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору (диспозитивність третейського розгляду); в) існує специфіка принципів третейського розгляду; г) йому притаманна спрощеність процедури розгляду; д) існуванні особливостей правового статусу учасників третейського розгляду;
- запропоновано визначення рішення третейського суду як процесуального правозастосовчого акту, в якому визнається існування чи відсутність між сторонами певних правовідносин, який приймається недержавним юрисдикційним органом, є обов'язковим для сторін спору та виконання якого може бути забезпечене примусовою силою держави;
- виділено наступні ознаки рішення третейського суду: імперативність, формалізованість, законність та обґрунтованість, підконтрольність, пов’язаність з третейською угодою, остаточність, обов’язковість, виключність, відносна преюдиційність та розкрито їх зміст;
- запропоновано розглядати виконання рішень третейського суду як правове явище в трьох аспектах: а) як гарантію реального захисту порушених, оспорюваних чи невизнаних суб'єктивних прав, оскільки лише за умови повного, своєчасного та ефективного їх виконання ми можемо стверджувати про реальне забезпечення прав і свобод людини; б) як окрему стадію третейського процесу, яка знаходиться в нерозривному поєднанні з процедурою самого вирішення спорів в третейському суді, а також логічно завершує цю процедуру; в) як, з одного боку, окремий під інститут законодавства про третейські суди, який в контексті загальної законодавчої спільності врегульовує специфічний вид суспільних правовідносин, а з іншого - інститут виконавчого законодавства;
- визначені та обґрунтовані наступні критерії розмежування міжнародного комерційного арбітражу та третейського суду: а) суб’єктний склад сторін арбітражної угоди і, відповідно, сторін спірних правовідносин; б) характер спірних правовідносин (мають вони внутрішньогосподарський чи зовнішньоторговельний характер); в) можливість або неможливість застосування в процесі розгляду спору іноземного закону для визначення прав і обов’язків сторін і вирішення спору; д) різний правовий режим виконання арбітражних ( третейських) рішень;
- виділено тенденцію до все більшого визнання значущості іноземного імперативного законодавства під час вирішення спорів в міжнародному комерційному арбітражі;
- здійснено аналіз практики компетентних судів держав-учасниць Нью-Йоркської конвенції про визнання та звернення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958, який дав змогу узагальнити випадки обмежень застосування положень Конвенції, зокрема, обмеженнями у застосуванні Конвенції є судова практика, яка пішла шляхом визнання права сторін виключити можливість застосування її положень та використання доктрини forum non convensis (не належний орган для розгляду, не підсудність справи певному суду);
- обґрунтовано та сформульовано пропозиції та рекомендації, спрямовані на удосконалення чинного законодавства про третейські суди.
Удосконалено:
- визначення поняття захисту цивільних прав, який уявляє собою систему передбачених законом матеріально-правових та процесуально-правових способів та заходів охорони цивільних прав у випадку їх порушення чи реальної загрози такого порушення, заперечення, оспорювання та невизнання;
- визначення поняття медіації (посередництва), яка уявляє собою переговори між двома конфліктуючими сторонами за участю посередника, що має необхідні навички, досвід, освіту для того, щоб допомогти сторонам дійти згоди у врегулюванні їхнього спору;
- класифікацію посередницьких (медіаційних) процедур в залежності від етапу розвитку спору на:
а) комерційне посередництво, що здійснюється незалежними посередниками до звернення учасників спору до державних судових органів, яке також, в свою чергу, за критерієм наявності іноземного елементу поділяється на міжнародне і внутрішнє;
б) посередництво в межах державної судової процедури як різновид судової правозастосовчої діяльності.
- визначення поняття третейського суду у вузькому розумінні як недержавного незалежного органу, який покликаний вирішувати передані на його розгляд за згодою сторін спори в порядку, визначеному сторонами і законом та правомочний винести обов’язкове для сторін рішення.
- класифікацію принципів організації та діяльності третейських судів: 1) за сферою дії - на загально правові, міжгалузеві та власне третейського розгляду; 2) за функціональною ознакою – на організаційні та третейського провадження.
- визначення поняття встановлення обсягу (сфери дії) третейської угоди як встановлення відповідності спору, переданого сторонами третейської угоди на вирішення його третейським судом, категорії спорів, що визначена сторонами в їх третейській угоді;
- визначення третейських процесуальних правовідносини як врегульованих третейським законодавством відносини між третейським судом та учасниками третейського розгляду з приводу вирішення конкретного спору;
- коло критеріїв, які визначають можливість застосування арбітрами іноземної імперативної норми, до яких належать: а) над імперативний характер норми; б) мета та законодавча політика, на досягнення якої спрямована норма; в) екстериторіальний характер дії норми; г) наслідки застосування норми; д) ефективність ухваленого арбітражного рішення.
Дістало подальший розвиток:
- положення про те, що альтернативне вирішення спорів як елемент правової системи виникло і розвивається двома шляхами: в межах державної судової системи та поза нею, а отже існують публічні та приватні альтернативні способи вирішення спорів;
- положення про те, що дослідження співвідношення принципів цивільного-процесу та третейського розгляду визначає, що вони, з одного боку, мають спільну генезу формування, а, з іншого, будучи екстрапольованими на сферу третейського розгляду набули своєрідного юридичного забарвлення;
- положення про те, що компетенція третейських суддів, тобто їх правомочність щодо вирішення спору, прямо залежить від визначення сторонами третейської угоди кола спорів, щодо яких можливий третейський розгляд (обсягу третейської угоди);
- аналіз особливостей третейських процесуальних відносин, якими є те що: а) вони складаються між юридично нерівними суб’єктами в процесі здійснення третейським судом юрисдикційної діяльності та мають відносно владний характер; б) виникають між суб’єктами, одним з яких обов’язково повинен бути третейський суд; в) юридично оформлюють діяльність уповноваженого та зобов’язаного суб’єктів третейського розгляду та існують в третейській процесуальній формі; г) знаходяться у постійній взаємодії та розвитку;
- визначення та аналіз ознак забезпечувальних заходів в третейському процесі, до яких належать: 1) ці заходи є тимчасовими за своєю природою і не можуть замінити процесуальних форм захисту порушених прав; 2) заходи обмежені предметом юридичного спору про який йде мова;
- положення про те, що процедура оспорювання рішень третейських судів власне виходить поза межі законодавства про третейські суди, а отже, з точки зору юридичної техніки виникає необхідність врегулювання оспорювання рішень третейського суду та примусового виконання рішень третейських судів в межах регламентування діяльності державних судів, на які у визначених межах покладено контроль за діяльністю третейських судів, а також санкціонування примусового виконання рішень, що приймаються третейськими судами;
- аналіз основних функцій рішення третейського суду, до яких належать: правоохоронна (охоронна) функція, яка спрямована на захист порушених права та охоронюваних законом інтересів, функція індивідуального регулювання поведінки, що характеризує останнє з позицій регулятивного акту, та виховна функція;
- положення про те, визнання та виконання рішень арбітражу з застосуванням положень Нью-Йоркської конвенції 1958 року, повинно базуватися на паритетних засадах співвідношення положень останньої та положень національного законодавства з урахуванням принципу, відповідно до якого до іноземних арбітражних рішень не повинні застосовуватись суттєво більш обтяжливі умови, ніж умови, що повинні бути виконані для приведення до виконання “внутрішніх” арбітражних рішень.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що його висновки, по-перше, розвивають теорії третейського (арбітражного) процесу, по-друге, можуть бути використані в подальших теоретичних дослідженнях в цій сфері. Запропоновано шляхи вдосконалення чинного цивільного процесуального, господарського процесуального законодавств, законодавства про третейські суди, його гармонізації з міжнародно-правовими стандартами. Результати дослідження можуть також бути використані в правозастосовчій практиці з метою забезпечення одноманітності застосування правових норм, зокрема, при підготовці постанови Пленуму Верховного Суду України з питань застосування Закону України “Про третейські суди”. Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі при викладенні таких курсів та спецкурсів як “Цивільний-процес”, “Міжнародне приватне право”, “Міжнародний комерційний арбітраж”, “Альтернативні способи вирішення спорів”, “Третейський суд”, а також при підготовці підручників та посібників з цих дисциплін.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Дисертація обговорювалась та її основні положення були схвалені на засіданні кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі положення дослідження використовуються дисертантом при читанні курсу “Міжнародне приватне право” та спецкурсу “Міжнародний комерційний арбітраж” на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Результати дисертаційного дослідження доповідались на Науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права в Україні”, (м. Хмельницький, 29 - 30 квітня 2002 р.); на Науково-практичній конференції “Методологія приватного права” (м. Київ, 30 травня 2003 р.); на Науково - практичному семінарі “Концепція розвитку системи правосуддя в контексті судової реформи в Україні” (м. Київ, 25 лютого 2004 р.); на Міжнародній науковій конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії та практики” (м. Київ, 29-30 квітня 2004 р.); на Першій міжнародній науково - практичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства” (м. Хмельницький, 11 - 12 березня 2005 р.); на VIII міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта 2005” (м. Дніпропетровськ, 7 - 21 лютого 2005 р.); на Науково - практичній конференції “Вдосконалення судочинства при здійсненні касаційної перевірки ухвал, рішень та постанов місцевих та апеляційних господарських судів щодо застосування податкового законодавства та державного регулювання господарських правовідносин” (м. Хмельницький, 20 - 21 квітня 2005 р.); на Міжнародній науковій конференції “Формування правової системи в Україні на сучасному етапі” (м. Київ, 21 - 22 квітня 2005 р.); на Міжнародній конференції “Альтернативні методи вирішення спорів: можливості запровадження в Україні” (м. Київ, 20 травня 2005); на Круглому столі “Третейське судочинство: перспективи розвитку” (м. Київ, 28 квітня 2005); на Круглому столі “Третейське самоврядування: проблеми становлення” (м. Київ, 5 квітня 2000 р.); на Всеукраїнській науковій конференції студентів та молодих вчених “Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки” (м. Чернігів, 19 травня 2005 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ , 20 - 21 квітня 2006 р.) на Засіданні Вченої ради юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 28 березня 2005 р.); на спільному засіданні відділення цивільних наук АПрН України та Вченої ради Інституту приватного права та підприємництва ( м. Київ, 22 березня 2006 р.).
Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції дисертаційного дослідження викладені у двох монографіях “Міжнародний комерційний арбітраж: питання теорії та практики” (Київ, Видавничий дім “Ін Юре”, 2005), “Проблеми захисту цивільних прав та інтересів в третейському суді” (Київ, Видавничий дім “Ін Юре”, 2006), 23 наукових статтях у фахових виданнях, а також тезах конференцій. Окремі положення дисертації використані в Науково - практичному коментарі Закону України “Про третейські суди” (Київ, Видавничий дім “Ін Юре”, 2005), автором якого є дисертант.
Структура роботи визначається об’єктом, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які охоплюють 15 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи складає 632 сторінки, з них 602 основного тексту. Список використаних джерел включає 373 найменування на 29 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У Вступі розкривається сутність і стан розробленості проблеми захисту цивільних прав і інтересів у третейському суді, обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його об’єкт та предмет, мета та основні завдання, сформульовані основні положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів та ступінь їх новизни, висвітлюються практичне значення і апробація результатів дослідження.
Розділ 1 „ Загальні проблеми захисту цивільних прав та інтересів третейськими судами” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 Поняття, способи та форми захисту цивільних прав та інтересів” автор зазначає, що захист цивільних прав являє собою систему передбачених законом матеріально-правових та процесуально-правових способів та заходів охорони цивільних прав у випадку їх порушення чи реальної загрози такого порушення, заперечення, оспорювання та невизнання. При цьому захист цивільних прав припускає можливість охорони прав не тільки від діянь активного, але і пасивного характеру та може не залежати від суб'єктивної сторони правопорушення (вини порушника), зокрема, коли особа вчиняє самостійні дії по захисту своїх прав у стані самозахисту.
Звертається увага на те, що заходи захисту цивільних прав та інтересів містять у собі цивільно-правові санкції, а ті, у свою чергу, містять у собі міри відповідальності. При цьому, всі правоохоронні заходи охоплюються широкою категорією захисту права, а більш вузьке поняття - санкції складається з відповідальності й оперативних санкцій. Правові категорії захисту, відповідальності та санкцій співвідносяться між собою в такий спосіб: заходи захисту складаються з організаційно-превентивних заходів і цивільно-правових санкцій.
Суб’єктивне право на захист визначається автором як міра дозволеної поведінки уповноваженої особи, що знаходить своє відображення в можливості самостійно чи опосередковано через юрисдикційні органи застосувати щодо зобов’язаної особи заходи державно-примусового характеру з метою усунення перешкод у здійсненні суб’єктивного права чи відновлення його попереднього стану.
Оскільки поняття способу захисту цивільних прав та інтересів не має визначення, закріпленого в діючому цивільному законодавстві, то таке визначення автор пропонує зробити за допомогою використання та співставлення таких категорій як „діяльність” та „захист прав”. Отже, способи захисту є матеріально-правовими та процесуальними діями, які здійснюються уповноваженими суб’єктами матеріально-правових або процесуальних відносин та спрямовані на усунення перешкод на шляху здійснення суб’єктами своїх прав ( інтересів) або на припинення правопорушення та відновлення становища, що існувало. При цьому способи захисту цивільних прав за своєю природою є або матеріально-правовими або процесуальними.
У підрозділі 1.2. ”Альтернативні способи вирішення спорів” аналізуються основні методи розв’язання правових конфліктів.
Застосування альтернативних способів вирішення спорів обумовлено об’єктивними факторами, серед яких, необхідність спрощення процедури вирішення спорів, застосування примирних методів подолання юридичних конфліктів, потреба у звільненні державних судів від великої кількості цивільно-правових спорів.
Альтернативні способи вирішення спорів уявляють собою сукупність різноманітних процедур, які спрямовані на подолання юридичного конфлікту, здійснюються, як правило, недержавним органом чи приватною особою виходячи з принципів добровільності, нейтральності, конфіденційності, диспозитивності, рівноправності.
Альтернативне вирішення спорів як елемент правової системи виникло і розвивається двома шляхами : в межах судової системи та поза нею.
Дисертант пропонує поділ альтернативних способів вирішення спорів на основні та комбіновані. До основних належать: переговори, посередництво, третейський суд. Критеріями для такого розподілу є участь у врегулюванні розбіжностей третьої особи та її повноваження. Компоненти цих основних видів змішуючись утворюють комбіновані методи, до яких, зокрема, можна віднести посередництво - третейський суд.
Крім того за критерієм належності до певної сфери правового регулювання альтернативні способи можуть бути поділені на публічні та приватні. До приватних належать методи, що застосовуються виключно на основі добровільного волевиявлення сторін та які є незалежними у своєму регулюванні та існування від державної судової системи.
Одним із способів, що активно розвиваються є медіація (посередництво), переваги якої полягають в наступному: сторони безпосередньо беруть участь в процесі врегулювання спору; посередник, як нейтральна третя особа, може розглянути спір об’єктивно і може допомогти сторонам у визначені способів вирішення, які вони, можливо, не застосували самостійно; оскільки посередництво може бути застосовано на ранній стадії спору, врегулювання його може відбутися значно швидкіше ніж в третейському чи державному суді; скорочення витрат сторін відбувається за рахунок відсутності необхідності нести арбітражні та судові витрати; збільшується можливість збереження партнерських стосунків між сторонами після розв’язання суперечки. Виділяються наступні стадії медіації : вступне слово посередника; виклад проблеми; обговорення проблеми сторонами; формулювання порядку переговорів; висування альтернативних рішень; підготовка до досягнення угоди; досягнення угоди; вихід з медіації; постконфліктна.
На підставі здійсненого автором аналізу ступеню розвитку основних альтернативних способів вирішення спорів у вітчизняній правовій системі пропонуються наступні загальні напрямки їх запровадження та удосконалення: подальший розвиток претензійного порядку врегулювання спорів як різновиду переговорів; санкціонування на рівні законодавства можливості застосування інституту посередництва (прийняття Закону України „Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру” ( розробленого на базі типового Закону ЮНСІТРАЛ для комерційного посередництва); розробка і прийняття процедурних правил примирення інституціями, зацікавленими в запроваджені цього методу( центри медіації, постійно діючи третейські суди, юридичні асоціації); забезпечення конфіденційності альтернативних способів; розробка теорії переговорів; запровадження в учбових закладах для студентів відповідних навчальних курсів, наприклад „ Третейські суди”, „ Альтернативні способи вирішення спорів”.
Стосовно можливості запровадження альтернативних процедур в межах судового процесу пропонується запровадження посередництва як самостійної стадії, що передує судовому розгляду шляхом включення відповідного розділу або глави „ Врегулювання спору в порядку посередництва” до ГПК та ЦПК України, встановлення матеріальної зацікавленості для сторін у мирному врегулюванні їх спору ( повернення мита).
У підрозділі 1.3. „Поняття, правова природа та види третейських судів” досліджується зміст поняття третейського суду, юридична природа та видова класифікація цього явища.
Проблематика третейського способу вирішення спорів до певної міри є полі функціональною і у загальнотеоретичному розумінні синтезує у собі здобутки філософії права, соціології права, теорії правовідносин, юридичної психології, конфліктології, конкретно-правових досліджень різного галузевого спрямування – цивілістики, процесуальної науки, теорії конституціоналізму, міжнародного приватного права.
Як юридична категорія, термін “третейський суд” вживається та застосовується як: по-перше, один із засобів захисту цивільних прав, що має по відношенню до органів державної влади альтернативний характер та як альтернативний засіб розв'язання правових конфліктів; по-друге, як орган, суспільна інституція, що організовує третейський розгляд спорів; по-третє, під терміном “третейський суд” розуміється іноді третейський склад або одноособовий третейський суддя (арбітр), що розглядають спір.
На думку автора найбільш точним є підхід, за яким третейський суд розглядається, як орган, оскільки такий підхід в юридичному сенсі дозволяє найбільш юридично коректно та логічно послідовно розкрити це явище, відмежувати його від тотожних категорій, виокремити специфіку, встановити зв'язки з іншими дефініціями у категорійному апараті. Виходячи з зазначеного підходу, третейський суд у вузькому розуміння уявляє собою недержавний незалежний орган, покликаний вирішувати передані на його розгляд за згодою сторін спори в порядку, визначеному сторонами та правомочний винести обов’язкове для сторін рішення.
Юридична доктрина розробила чотири основних теорії, які пояснюють юридичну природу третейського суду: договірна, процесуальна, змішана та автономна. Автор поділяє змішану теорію походження третейського суду. Разом з цим, із самої постановки проблеми про правову природу третейського суду наочно стає зрозумілим, що такий предмет дослідження є комплексним, що інтегрує у собі цілу низку спеціально-правових досліджень, кожне з яких варте самостійного глибокого опрацювання, осмислення та розробки. З огляду на наведене, з юридичної точки зору розгляд справ у третейському суді уявляє собою: по-перше, окрему специфічну групу правовідносин, що регулюються самостійним, комплексним міждисциплінарним інститутом права; по-друге, гарантію забезпечення правопорядку у державі, засіб підвищення ефективності правової системи, її зваженості, гармонійності, цілісності; по-третє, засіб забезпечення законних прав та інтересів осіб у ефективному, швидкому розв'язанні правового конфлікту обраному за особистим волевиявленням; по-четверте, юридичну процедуру, опосередковану у процесуальних правовідносинах, якій притаманні відповідні стадії, етапи, строки; по-п’яте, специфічний вид управлінської діяльності, що будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій; по-шосте, вид юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів.
Третейський суд як юрисдикційний орган не входить до судової системи, яка покликана здійснювати правосуддя в Україні, розглядає спори, що виникають між суб’єктами цивільних та господарських правовідносин виключно за наявності їх згоди, що об’єктивується в третейській угоді.
Конституційним підґрунтям здійснення третейського розгляду є положення ст.55 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Саме в цивільно-правових відносинах громадяни та юридичні особи часто використовують право на захист, не звертаючись до примусової сили держави та не звертаючись до правосуддя, зокрема в порядку самозахисту. Звернення до третейського суду не є для громадян та юридичних осіб реалізацією їх права на судовий захист прав та свобод, а є реалізацією права на вибір засобів захисту своїх прав.
Класифікацію третейських судів не можливо вибудувати виходячи з якоїсь однієї універсальної підстави класифікації, покладаючи у її основу будь-яку одну ознаку, оскільки, таким чином, вона перетвориться у простий перелік, що не дозволить зробити глибинні наукові та практичні висновки.
Аналіз чинного законодавства, міжнародних угод, спеціальної літератури дозволив дисертанту запропонувати наступний поділ третейських судів: а) в залежності від строків функціонуванні та наявності адмініструючого органу на: третейські суди ad hoc та постійно діючі третейські суди; б) за сферою діяльності на : внутрішні та зовнішні ( міжнародні); в) за способом створення на: створені вольовим розпорядженням засновників як структурний підрозділ та створені як самостійні самоврядні установи; г) за статусом сторін третейського розгляду на: третейські суди, що розглядають спори між фізичними особами, комерційні ( економічні) третейські суди, що розглядають спори, що виникають між юридичними особами або підприємцями та змішані третейські суди; д) за характером спорів, що розглядаються на: загальної юрисдикції, спеціальної юрисдикції та корпоративні третейські суди. Останні в свою чергу можливо поділити на закриті та відкриті.
У підрозділі 1.4. „Проблеми визначення місця інституту третейського розгляду в вітчизняній системі права” на підставі аналізу категорій структура права, система права, норма права, правовий
