КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Рижко Лариса Володимирівна

УДК 167:008:6

НАУКОВИЙ ПРОСТІР: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ

ТА ТРАНСФОРМАЦІЇ

(філософсько – праксеологічний аспект)

Спеціальність 09.00.09 – філософія науки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ-2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі методології та соціології науки

Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії

науки ім.Г.М.Доброва Національної академії наук України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

ОНОПРІЄНКО Валентин Іванович,

Центр дослідженнь науково-технічного

потенціалу та історії нуки ім. Г.М.Доброва

НАН України, завідувач відділу

методології та соціології науки.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України,

КРИМСЬКИЙ Сергій Борисович,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

НАН України, провідний науковий співробітник;

доктор філософських наук, професор

ЧУЙКО Вадим Леонідович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра філософії та методології науки;

доктор філософських наук, професор

СВІНЦІЦЬКИЙ Володимир Миколайович,

Київський національний економічний університет,

завідувач кафедри філософії.

Провідна установа Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна, кафедра теорії культури

і філософії науки, м.Харків, МОН України.

Захист відбудеться 30 жовтня 2006 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58, зал №12.

Автореферат розісланий „ 27 „ вересня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Склалася традиція досліджувати науку як когнітивну систему, соціокультурний феномен і основу технологічної діяльності людини. Вивчається наука також в часовому плані (наука того чи іншого історичного періоду). Просторова компонента при вивченні науки зазвичай зводиться до географічного індикатора (наука на певній території).

Наприкінці минулого сторіччя започатковуються зміни в концептах вивчення науки: все більше стала поширюватися ідея тлумачення науки як явища, що має власні просторові прикмети. То не є дивним, якщо звернути увагу на те, що цьому передувала надто гостра постановка питання „просторового” буття людини: тут і опанування космосу, і екологічні питання, і процеси глобалізації тощо. Останнє проектується на науку, формується погляд, що наука має свій простір, своє місце в людському бутті. Водночас, це не тільки відголосся інтересу сучасної цивілізації до простору, бо простір завжди манив рефлексію та практичні інтереси людини. Річ в тім, що 1) на початку ХХ-го сторіччя гору бере реляційна концепція простору (Ляйбніц-Айнштайн), відтепер про „просторовість” можна вести мову стосовно будь-якого феномена культури, в тім колі і науки; 2) наука своїм змістом ініціювала потребу у виясненні її просторових прикмет, які необхіно враховувати при розв’язанні проблем розвитку науки, її контактів з іншими знаннєвими, культурними феноменами та при технологічних застосуваннях наукових здобутків, в основу яких зараз покладається проект, що заповнює „гносеологічний інтервал” між теорією і практикою” (С.Б.Кримський), тобто простір („гносеологічний інтервал”) між теорією і практикою наразі став у центрі уваги як практик пізнання, так і філософської рефлексії.

Поняття „науковий простір” виражає місце науки в культурі, окреслює і локалізує її властивості як специфічного поля чи топоса (М.К.Мамардашвілі), яке можна описувати і пояснювати в термінах теорії. Інакше, „науковий простір” – характеристика буттєвості науки в світі, її уподібненість предметній буттєвості. І в цьому, мабуть, є резон на користь ідеї об’єктивності „третього світу” К.Поппера.

Наука – просторовий феномен, її суб’єкти і об’єкти, положення (зміст висловлювань) і способи їх творення та опанування ними, технологічні застосування є об’єктивованими, дистанційованими і ідентичними в усіх світах. Відтак, на планеті Земля наукові (істинні) положення мають один і той же простір.

Наука – складне явище культури, елементи якого є водночас знаково-символічними та матеріально-соціальними. Наукове знання – провідний елемент наукового простору, це упорядкована в просторі і часі знаково-символічна система вираження пізнавальної діяльності людини. Воно існує як лінійний (просторовий) текст, об’єктивних детермінованих і індетермінованих багатовекторних зі зворотніми зв’язками (і в цьому плані нелінійних) смислових висловлювань про об’єкти пізнання, вихід за які є виходом за межі науковості і вхід у сферу синкретичності, міфологічності або вірювання. Це істотно ускладнює адекватне пізнання науки, актуалізує проблему вивчення наукового простору.

Вивчення наукового простору актуальне тому, що наукове знання все далі диференціюється, його кордони розширюються і розмиваються, а відтак існує загроза втрати самоідентичності науки. Звернення до поняття „науковий простір” створює можливості розглядати науку як цілісний феномен, як взаємодію її різних компонентів, вислідкувати проблеми її трансформацій та розвитку. Це особливо важливо в умовах, коли суспільство переходить на етап знаннєвого (інформаційного) розвитку і водночас виникають потуги ототожнити науку з іншими феноменами культури.

В Україні (як і інших пострадянських державах) проблема розуміння цілісності простору науки, його формування та трансформацій, має свої особливі резони, позаяк з розпадом СРСР на окремі держави розшматувався єдиний науковий простір і природньо виникло питання формування власного державного (національного) наукового простору, що тягне за собою трансформації залишків (шматків) старого наукового простору. На часі реформування наукового простору. А для цього необхідні не тільки бажання та інтуіції, але й теоретичне осмислення зазначеного питання. Воно може, якщо не убезпечити від помилок, то принаймні зробити їх не такими значними. Це актуалізує дослідження наукового простору в його філософському та праксеологічному аспектах.

Хоча систематичних досліджень наукового простору не існує, водночас в літературі знаходимо ряд плідних ідей, які стосуються безпосередньо чи опосередковано проблем наукового простору. До них відносяться:

ідеї структурованості, дистанційованості суб’єкта, об’єкта форм та методів наукового пізнання (підставою для цієї ідеї була класична чи модерна наука); ідея залежності наукового пізнання від просторових позицій суб’єкта, приладів та інтерпретацій об’єктів пізнання (підставою стала некласична наука) тощо. Ці питання знайшли належне дослідження в світовій, в тім колі і вітчизняній філософії (вкажемо тільки вітчизняних авторів – В.І.Вернадський, П.С.Дишлевий, П.В.Копнін, Ф.М.Канак, С.Б.Кримський, В.І.Кузнєцов, А.М.Лой, В.С.Лук’янець, Ф.В.Лазарєв, М.В.Попович, В.М.Свінціцький, І.З.Цехмістро та інші). Плідною в цьому плані є ідея „гносеологічного інтервалу” (С.Б.Кримський) та ідея інтервального підходу до пізнання (Ф.В.Лазарєв, М.М.Новосьолов та інші), а також використання термінів щодо наукового пізнання – „поле”, „мисленнєвий простір”, „топологічний підхід” тощо;

ідея єдиного мовного простору науки, що має дві основні спроби реалізації: 1) виділення в знанні (в тім колі і науковому) категорій – загальних структур, що є спільними для всього мисленнєвого процесу (Арістотель, Кант, Гегель, Ж.Піаже, К.Лоренц, А.Т.Артюх, С.Б.Кримський, М.О.Парнюк, В.Л.Храмова, В.І.Шинкарук, О.І.Яценко та інші); 2) спроба створення єдиної мови науки, якою, мовляв, є мова математики (неопозитивістська філософія та критичні результати дослідження цієї ідеї, що належать К.Гьоделю, А.Тарському, М.В.Поповичу). Близькими в цьому плані є дослідження наукового тексту – знаннєвої структури, яка, будучи лінійною, репрезентує багатоаспектне функціонування значень та смислів наукових положень (М.Бахтін, С.Б.Кримський). Ю.Крістєва розвиває ідею полілогічності тексту, Х.Л.Борхес демонструє полілогічність текстового простору літературно-художніми засобами;

виокремлено основні типи наукового простору: 1) модерний та постмодерний (Ж.Дерріда, М.Фуко, П.Козловскі, В.Вельш та інші); або 2) класичний, некласичний, постнекласичний (В.С.Стьопін та інші), щоправда, межі між зазначеними варіантами типізації наукового простору не чітко окреслені;

прикметною є ідея М.М.Мамардашвілі про необхідність створення „природничо-історичної гносеології”, яка на відміну від існуючої „успадкованої”, або традиційної, має розглядати знання не як те, що „існує в голові”, а як топос, - топологічну сув’язь множин, або „тексти свідомості”. У такий спосіб наукове знання хоч і існує в знаково-символічній формі, але водночас є річчю, існує в просторі та часі, що дає можливість з ним проводити операції як з предметами реального світу;

сформульовані ідеї про існування „полів науковості” (Ж.Дерріда, М.Фуко), „пізнавальних полів різних областей гуманітарного знання” (М.Бахтін), „багатомірну, стереоскопічну семантику наукового простору”(Г.Л.Тульчинський), „простір мереж спілкування дослідників”(Р.Коллінз), наявність „полів напруги” в науці, навколо яких концентруються наукові сили (Т.Парсонс, Р.Уітлі, Є.М.Мирський, Б.Г.Юдін, А.П.Огурцов та інші), існування „простору інтелектуальної уваги”, який регулює поведінку вчених і розвиток науки (Т.Парсонс, Р.Мертон, М.Полані, Р.Коллінз та інші);

важливу роль в розумінні наукового простору складають ідеї про існування „наукового потенціалу”(Г.М.Добров, Б.А.Маліцький, В.І.Онопрієнко та інші), праксеологічності сучасного наукового знання, зокрема його операційності, проектності, технологічності. В постмодерній філософії розробляються ідеї „дисконтинуальності і гетерогенності”, „дискусійності”, „плюралістичності” та „диверсифікаційності” наукового простору (М.Фуко, Ж.Дельоз, Ж.-Ф.Ліотар, В.Вельш та інші).

Особливо треба відзначити доробок В.І.Вернадського в розробці проблем наукознавства. Зокрема, одну з праць він назвав „На межі науки. Простір природничих наук і простір філософії і математики”(1920), що є прикметним не тільки в змістовному, але й термінологічному планах. Щоправда, цей підхід В.І.Вернадського тривалий час не знаходив належного розвитку.

Відтак, проблема наукового простору почала розглядатися в сучасній літературі, отримані певні результати. Одначе ці результати носять спорадичний, несистемний характер, відсутня цілісна концепція наукового простору, а це істотно впливає на розуміння і дослідження питання, яке розглядається.

З’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота пов’язана з темами наукових досліджень Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України: „Соціокультурні та методологічні зрушення в науковому знанні в період трансформації наукової системи” (№ державної реєстрації 0103U007808); „Дослідження методологічних та історико-соціальних аспектів становлення і розвитку інформатики в Україні”(№ державної реєстрації 0102U005976) а також проекту Державного фонду фундаментальних досліджень „Дослідження методологічного впливу інформатики як чинника подальшого розвитку науки та інформатизації суспільства” (реєстраційний № 0101U007847 від 28.11.01).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка цілісної концепції наукового простору, розкриття філософського і праксеологічного аспектів поняття науковий простір, в тім колі компаративістський аналіз цього поняття та інших концептів дослідження науки, а також вислідкування провідних тенденцій розвитку сучасного наукового простору, зокрема в Україні.

При розгляді наукового простору як дослідницької проблеми ставляться завдання:*

розкрити зміст і структуру поняття науковий простір.*

дослідити основні періоди становлення і розвитку наукового простору, значення

філософсько-методологічної рефлексії в цьому процесі.*

вислідкувати чинники і форми трансформацій наукового простору.*

розкрити значення концептів лідерів сучасної науки, зокрема інформатики,

синергетики, теорії фракталів, еволюційної епістемології для характеристики

наукового простору.*

дослідити основні тенденції розвитку сучасного наукового простору та

перспективи розвитку наукового простору в Україні в контексті державних

(національних) проблем і глобалізації.

Об’єктом дисертаційного дослідження є наука як феномен пізнання і діяльності.

Предметом дослідження є просторові властивості науки, їх формування, трансформації, функціонування в технологіях, а також рефлексії над цими процесами.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають існуючі підходи до вивчення науки: логічний, історичний, компаративіський, соціологічний, герменевтичний, феноменологічний та інші.

За допомогою історичного методу вислідкувані основні етапи дослідження наукового простору, виявлена специфіка кожного з цих етапів, яка зумовлювалася існуючими чинниками (когнітивними, соціально-культурними, методологічними інтенціями).

Логічний метод застосовувався при аналізі та означенні поняття науковий простір та при структуризації наукового простору.

Компаративістський метод дав можливість розкрити кореляції між концептами наукового простору різних наукових дисциплін, а також при розгляді трансформацій наукового простору показати розмаїття цього процесу, можливості адаптації, транслокації концептів одних наукових дисциплін на інші і розглянути наслідки таких процесів.

Герменевтичний метод застосований для виявлення сенсів, інтенцій, перспектив розвитку сучасного наукового простору, зокрема в плані його глобалізації та регіональних (державно-національних) інтересів, в тім колі, в Україні.

Феноменологічний метод дав можливість аналізувати науковий простір як систему (структуру), дазайн-буття, тобто науковий простір розглянутий в цьому плані – це поле, топос і горизонт взаємодії структурних та інфраструктурних елементів науки, їх фактологічність, яка є основою опису та пояснення наукового простору теоретичними засобами.

В дисертації використані досягнення в аналізі науки основних течій в філософії науки: діалектична традиція, позитивіська і постпозитивіська, семіотична, структураліська, постмодерна та інші. Кожна з традицій, що є методологічним опертям дисертаційного дослідження, застосовується критично, відповідно до їх досягнень та упущень.

Теоретичну базу складають дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених з проблем філософії науки, наукознавства, культурології, а також наукові доробки лідерів сучасних наукових дисциплін (сучасної фізики, синергетики, математики, інформатики, теорії фракталів, соціології науки, еволюційної епістемології та інших). Їх праці наводяться в списку використаної літератури.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в розробці концепції наукового простору, згідно з якою наука, окрім логіко-гносеологічних, соціокультурних, темпоральних і інших прикмет, має свій простір – топос чи поле нелінійних взаємодій її структурних та інфраструктурних елементів, в межах чого відбувається формування, розвиток, трансформація науки, її застосування в технологіях і техніці, а також визначаються тенденції і проблеми її розвитку в національному і глобальному аспектах.

Елементами наукової новизни, які конкретизують її основний зміст, є наступні положення:*

встановлено, що поняття науковий простір характеризує науку як поле (екос і етос) взаємодії структури та інфраструктури науки і репрезентує її поліструктурність, його зміст проявляється в двох планах: як демаркаційна проблема, тобто встановлення меж наукового і ненаукового (субстанціоналістський аспект наукового простору), а також як характеристики взаємодії між елементами науки – феномена культури з властивими для нього нормами, цінностями, ідеалами (реляційний аспект наукового простору);*

показано, що оскільки науковий простір – складне багатоаспектне явище, то не існує можливості дати якесь єдине означення цього поняття, і тому дається декілька означень наукового простору: номінальне, семантичне, синтаксичне, прагматичне, а також наведене квазіозначення (остенсивне); з погляду номінального означення науковий простір – це місце, поле, топос, мережа пізнавальних процесів, в межах яких функціонує наука; в семантичному плані – це структура спеціально розробленої мови, значення і смисл якої визначаються практиками взаємодії з їхніми об’єктами; в синтаксичному означенні наукового простору підкреслюється специфіка правил, норм, за допомогою яких будується науковий текст і здійснюється пізнавальний процес загалом; прагматичне означення розглядає науковий простір як сферу операціональної діяльності суб’єктів, що переслідують відповідні інтереси; в остенсивному плані – це „деформовані лінії” (у значенні Б.Мандельброта), „нетривке диво” (у значенні М.Гайдеггера), „нефігуральний живопис” (у значенні В.В.Кандинського) тощо; перераховані означення торкаються окремих аспектів наукового простору, а тому його цілісна характеристика передбачає сув’язь зазначених та інших означень;*

за допомогою історичного та логіко-методологічного аналізу окреслені і заналізовані основні етапи формування наукового простору, зокрема розкрито, що: на стадії протонауки сформувалася логіко-понятійна скаладова наукового простору (античний період) та основи інфраструктури простору науки – університети і наукові товариства (доба європейського середньовіччя); за класичного періоду науки виникає інституціональна інфраструктура науки - науково-дослідницькі установи та виокремлюється професія вченого в окрему сферу діяльності; за некласичного періоду простір науки в значній мірі стає субпростором економічного виробництва, індустрії, військової сфери; постнекласичний період характеризується перетворенням професії вченого в масову професію, наука охоплює не тільки економіко-технічну, але й соціальну сферу та антропосферу, зрештою, наукові знання перетворюються в провідний чинник розвитку цивілізації, започатковується знаннєве (інформаційне) суспільство;*

встановлено, що існує розмаїття форм трансформації наукового простору, основними з яких є еволюція і коеволюція, адаптація, транслокація, деконструкція і конструкція і показано, що певним періодам розвитку науки пасують ті чи ті форми її трансформації; вислідковані основні можливі позитивні і негативні наслідки застосування зазначених форм трансформації науки;*

доведено, що науковий простір відповідного історичного періоду описується в концептах лідерів науки цього періоду; показано, що за домомогою концептів інформатики розкривається поліморфізм та системність сучасного наукового простору, його програмно-проектні властивості, постійне накопичення інформації та ріст „шумів” (хаосу); за допомогою концептів синергетики виявлені біфуркаційність, нелінійність, атракторність, саморганізація сучасного наукового простору тощо; концепти теорії фракталів розкривають собітотожний ріст науки, який мовби монстр, охоплює початок і кінець розвитку науки і водночас „початок” і „кінець” наукових ідей істотно відрізняються один від одного (атом Демокріта і сучасні уявлення про атом тощо); еволюційна епістемологія за допомогою концептів „еволюція”, „спадковість”, „культурний відбір”, „міжкультурна конкуренція” тощо створює можливість виразити складні зміни в науковому просторі, важко передбачувані наслідки;*

обгрунтовано, що сучасний науковий простір прагматизується; він стає все більше технологічним та проектним; відбуваються істотні зміни в формах вираження наукового знання: хоча теорія залишається провідною формою представлення знань, але все значимішими стають ідеї проектності знань;*

встановлено, що важливою тенденцією наукового простору є зростання в ньому долі соціогуманітарного знання, причому, хоч соціогуманітарне знання запозичує ті чи ті властивості знань природничих наук (окремі його методи та форми вираження), але водночас спостерігається і зворотній процес: соціогуманітарні дослідження все більше стають аналогами для досліджень в сфері природознавства та технічних наук (метод інтерпритацій і герменевтики, ідеї еволюційних, революційних змін, значення ціннісного елемента в знаннях тощо), соціогуманітарні знання стають все більше технологічними та праксеологічними;*

показано, що такі економічні категорії, як інтелектуальна власність, інтелектуальний капітал, символічний капітал, стають невід’ємними складовими сучасного наукового простору і вислідковані деякі позитивні і негативні наслідки цього явища для розвинутих країн і інших країн, в тім колі України;*

обгрунтовано, що хоча в сучасній Україні існують елементи кризи наукового простору, які викликані як руйнацією єдиного простору науки, що мав місце в СРСР, так і сучасними економічними проблемами, водночас є реальні можливості створення власного наукового простору: важливо розвивати усі ланки наукового простору - як структурні, так і інфраструктурні, зокрема, необхідно увагу приділити самобутності такої ланки інфраструктури, як підготовка наукових кадрів та створення умов для їх творчості на теренах України.

Теоретичне і практичне значення результатів дисертації. Положення і висновки дисертації розширюють і уточнюють існуючі уявлення про науку, виявляють її просторову характеристику і дають можливість підійти до створення теорії науки, тобто опису та пояснення феномену науки в формі системи наукових знань. Практичне значення отриманих результатів полягає в тім, що були розкриті деякі особливості структури наукового простору і доведено, що в науковому просторі його інфраструктура є найвразливішою стосовно тих чи тих деформацій, що її значення постійно зростає, а тому доцільно розробити в Україні державну програму розвитку інфраструктури науки. Розкрита тенденція прагматизації науки загалом, в тім колі і соціально-гуманітарних наук. Звідси необхідні практичні зміни в організації наукових досліджень. Показано, що існує ряд способів трансформацій науки (транслокація, адаптація, еволюція, коеволюція, деконструкція тощо), які ведуть до різних практичних наслідків в розвитку науки. Це необхідно враховувати при реформації науки в Україні.

Теоретичні результати можуть бути використані у навчальних курсах з філософії, наукознавства для студентів ВНЗ, аспірантів, а також в подальших наукових дослідженнях і організації наукової діяльності.

Апробація роботи. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях вченої ради та відділу методології та соціології науки Центру дослідженнь науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України. Загальні положення та результати дисертаційного дослідження доповідалися на наукових конференціях: I, II, III, IV, V, VI щорічних Добровських конференціях з наукознавства та історії науки (Київ - 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Історія науки і техніки: проблеми дослідження, викладання, гуманізації освіти” (Дніпропетровськ, 1994); V Міжнародній конференції „Людина і космос” (Житомир, 2002); Міжнародному симпозіумі „Фундаментальні дослідження в сучасному інноваційному процесі: організація, ефективність, інтеграція”(Київ, 2003); ХХI Міжнародній Балтійській конференції з історії науки „Science, Higher Education, Technologies, Medicine, Humanities in Baltics – past and present.” (Рига, 2003); ХХ Міжнародному Київському симпозіумі з наукознавства та історії науки „Академічна наука: минуле, сучасне, майбутнє” (Київ, 2004); IV Російському філософському конгресі „Философия и будущее цивилизации” (Москва, 2005).

Публікації. Основний зміст та результати дисертаційного дослідження опубліковані в 39 працях автора, в тім колі індивідуальній монографії „Науковий простір: філософський і наукознавчий аспекти” (Київ, 2000, - 301с.), а також колективній монографії „Методологические вопросы науковедения” (под ред. В.И.Оноприенко.-К.:УкрИНТЭИ, 2001.- 332с.) - особисто автору належить гл.2., с.56-106. Публікації у видавництвах визначених ВАК України як фахові – 29, в тім колі і 5-ти публікаціях в зарубіжних країнах (Росія, Латвія).

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертаційного дослідження здобуті автором самостійно. Переклад цитованої іноземної літератури здійснений автором самостійно.

Структура дисертації. Структура дисертації відбиває логіку дослідження проблеми та її текстового вираження. Робота складається з вступу, 4 розділів, поділених на параграфи, висновків, списку літератури 464 найменувань. Загальний обсяг дисертації 456 сторінок, з них основного тексту - 424 сторінки.

Основний зміст дисертаційного дослідження

У Вступі обгрунтовано актуальність та ступінь опрацювання теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, робочу гіпотезу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі „Дослідження науки: на шляху до ідеї наукового простору” висвітлені питання формування ідеї наукового простору в дослідженнях, які присвячені проблемам науки. Виділено шість підходів до вивчення науки як феномена культури: філософсько-методологічний та логіко-гносеологічний, мовно-знаннєвий, соціально-культурний, наукознавчий, соціологічний і праксеологічний. Звертається увага на те, що названі підходи виділені за об’єктним принципом, вони не протистоять один одному, в деяких пунктах пересікаються та доповнють один одного і в межах кожного з них можуть функціонувати різні або споріднені філософські чи методологічні засади. Загалом вони є аспектами дослідження науки як реального феномена пізнання і кожен з них вивчає окремі питання простору науки, але не репрезентує його цілісності, хоча і інтенційований на цілісність.

У параграфі 1.1 „Філософсько-методологічний та логіко-гносеологічний аналіз науки: витоки ідеї наукового простору” показано, що хоч тривалий час явно не формулювалася ідея простору науки, але вже процедура елімінації суб’єкта з пізнавального процесу в класичній філософсько-методологічній традиції і теорії пізнання (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, К.Поппер та інші), або ідея підпорядкування об’єкта суб’єкту (конструктуція суб’єктом об’єкта) – (Д.Юм, Дж.Берклі, Е.Мах, В.Куайн та інші), а також потуги встановлення кордонів між філософією (метафізикою) і наукою (І.Кант, О.Конт, Е.Мах та інші) практично базувалися на ідеї наукового простору як невід’ємного компонента пізнавального процесу. Це ж має місце і в ідеї парадигмального тлумачення науки (А.Койре, Т.Кун), і в розмежуванні Р.Карнапом трьох аспектів логічного аналізу науки (синтаксису, семантики та прагматики), в ідеях етики науки Дж.Агацці та інших.

Вітчизняні автори, починаючи від 60-70-х років минулого сторіччя, зробили вагомий внесок в аналіз філософських і логічних питань науки, в тім колі і ідеї наукового простору (П.В.Копнін, В.І.Шинкарук, О.І.Яценко, М.В.Дученко, П.С.Дишлевий, М.В.Попович, С.Б.Кримський, Ф.М.Канак, І.С.Добронравова, В.С.Лук’янець, Ф.Лазарєв, А.М.Лой, В.М.Свінціцький, І.З.Цехмістро, Л.В.Чуйко та інші). Зокрема було показано, що наука має як пізнавальну (логічну, категорну, мовну тощо конфігурацію), так і соціально-культурні диспозиції. Тобто у даному разі неявним чином міститься ідея наукового простору. Явним чином ця ідея формулюється Ф.В.Лазарєвим спільно з російськими філософами В.І.Кураєвим, М.М.Новосьоловим, В.А.Бажановим і виражається положенням „інтервальний” підхід до пізнання. Ф.В.Лазарєв використовує також ряд термінів, які передають ідею наукового простору: простір пізнання, інтелектуальна перспектива, гносеологічне фокусування, пізнавальна позиція, інтервал абстракцій, гносеологічна точність, інтерпретативна матриця. Він, як і М.Мамардашвілі, використовує поняття топологічний підхід до аналізу природи науки.

У параграфі 1.2 „Мовно-знаннєвий підхід до науки” показано, що систематична увага до мовно-знаннєвого аспекту в дослідженнях науки власне розпочалася від часу виникнення некласичної науки, зокрема атомної фізики і була пов’язана з тим, що мовний аспект у пізнанні став досить істотним. Історично на це звернули увагу представники так званого логічного позитивізму (Р.Карнап, Л.Вітгенштейн, О.Нейрат та інші). Ними були досліджені ряд властивостей наукової мови та наукового знання, висувалася програма пошуків єдиної мови науки. Хоча цим і виражалася думка про цілісність простору науки, але загалом науковий простір надто звужувався. Тому, скажімо, сучасний російський філософ І.Т.Касавін слушно вказує на необхідність топологічного тлумачення усієї науки, а не тільки її мови.

Українські філософи (В.І.Шинкарук, А.Артюх, В.Л.Храмова, М.О.Парнюк, С.Б.Кримський, М.О.Булатов, В.І.Кузнєцов О.І.Яценко та інші), досліджуючи філософські категорії, розкрили ряд важливих аспектів онтології знаннєвого простору філософії і науки. С.Б.Кримський звернув увагу на розуміння знання як тексту, тлумачачи останній як лінгвістичну побудову, ширшу за фразу. Цим, власне, висловив думку про текст як певне просторове утворення.

Ідея „текстового простору” є в працях М.Бахтіна та Ю.Крістєвої. Звичайно, ці міркування формулюються стосовно текстів літературного жанру, але вони зберігають свою силу і стосовно наукових текстів. Основна ідея зводиться до того, що текстовий простір задає зміст висловлюванням. Звідси можна робити висновок, що зання в різних його формах мають сенс як структура простору.

Параграф 1.3 „Соціально-культурний аспект науки” присвячений виявленню ролі соціально-культурного чинника наукового пізнання. Встановлено, що на всих етапах розвитку науки (протонаука, класична наука, некласична наука та постнекласична наука) провідну роль відіграє просторовий чинник, але усвідомлення цього феномену відбувалося поступово і здебільше в термінах, що опосередковано репрезентують просторовість науки. Зокрема, дослідженнями А.Койре, Т.Куна, П.Бурдьє показано, що соціокультурний чинник в науковому пізнанні виконує роль екології науки, окреслює її горизонт у тому значенні, що від останніх залежать як зміст наукових положень, так і шляхи розвитку науки. Зокрема це стало важливим в умовах сучасного розвитку науки, коли соціально-культурні можливості і потреби в науці істотно визначають її розвиток, а руйнація цих можливостей і потреб веде до руйнації її простору.

В межах соціально-культурного аналізу науки створюється можливість долати однобічність як інтерналістського, так і екстерналістського тлумачення простору науки і виявляти, що в реальному науковому процесі мають місце одні і другі прикмети, але їх вагомість для пізнання залежить від тих чи тих конкретних соціокультурних чинників.

В працях російських вчених Н.І.Кузнєцової, Н.П.Лукіної, В.А.Белова, французького соціолога П.Бурдьє використовується терміни „поле науки”, „простір науки” як соціально-культурне середовище існування і розвитку науки. Ж.Дерріда, М.Фуко користуються терміном „поля науковості”, обмежуючи ці поля письмом. Найяскравіше значення просторового чинника для розвитку науки виразив Х.Ортега-і-Гассет фразою: „Блаженні, хто вірить, що з зникненням Європи північноамериканці зможуть продовжувати науку”, тобто для розвитку науки необхідне відповідне соціально-культурне середовище. І якщо зараз північноамериканці розвивають науку, то цьому сприяли і продовжують сприяти європейці.

Своєрідно означуваність простору науки соціокультурним чинником виразив сучасний американський вчений Р.Коллінз, побудувавши мережу зв’язків між дослідниками (у даному разі філософами) як просторовий феномен творення наукових (філософських) ідей. Якщо Р.Коллінз вислідкував простір взаємин творців філософських ідей, то, скажімо, В.Храмова вислідкувала простір відношень „наука - мистецтво” на прикладі поруху естетичних і наукових ідей „Достоєвський – Айнштайн”. Це свідчить про багатоликість впливу суціально-культурних чинників на науковий простір.

У параграфі 1.4 „Наукознавчий підхід до вивчення науки” йдеться про роль, яку відіграє наукознавство у формуванні ідеї наукового простору. Показано, що дослідники-наукознавці (Т.Парсонс, Дж. Бернал, Н.Сторер, Р.Уітлі, Н.Молліно, Е.М.Мирський, Б.Г.Юдін, А.П.Огурцов, та інші) вислідкували такі структури наукового простору, як дисциплінарність, інституціональність, роль інформаційних потоків в науковому пізнанні, проблему лідерів в науці тощо. Зокрема, в наукознавстві було встановлено, що в науці існують „поля напруги”, які маніфестують найважливіші пункти наукових здобутків (у фізиці, біології тощо). В наукознавстві 70-80-х років почали скаладати карти та атласи індексів цитування, які символізують простір рейтингу ідей відповідних вчених.

Важливим в наукознавстві є поняття „наукового потенціалу”. Вочевидь, що воно взято з польових характеристик електричних процесів. Одначе це і є вираженням просторовості науки. Значний вклад в розробку цього питання внесли українські наукознавці. Традиція йде від В.І.Вернадського, який чи не вперше скористався поняттям простору при характеристиці науки. В.І.Вернадський вважав, що простір – це фундаментальна прикмета світу, в тім колі і науки. Український дослідник Г.М.Добров і співробітники заснованої ним інституції – Центру досліджень науково-технічного потенціалу НАН України, багато зробили в плані дослідження наукового потенціалу, чинників розвитку науки, проблем цілісності наукового потенціалу (Б.А.Маліцький, Ю.М.Канигін, В.П.Соловйов, В.І.Онопрієнко та інші)

У параграфі 1.5 „Соціологія науки: внесок в дослідження простору науки” показано, що соціологія науки, застосовуючи при вивченні науки методи соціології, встановила гетерогенність наукового простору та його гомогенність. Зокрема однією з важливих ідей є положення Дж.Бернала (далі розвинуте Д.Д.Солла Прайсом) про науковий процес як „невидимий колледж” – тобто структуру, яка об’єднує вчених і створює можливості для їх плідної наукової праці.

В рамках соціології науки Р.Мертон та його послідовники (Б.Барбер, Н.Каплан, Н.Сторер та інші) розробили вчення про науку як особливий інститут, вивчали інформаційні потоки в науці, формування нових дисциплінарних утворень в науці (Н.Маллінз, М.Малкей та інші), розкрили багатоаспектність соціальної обумовленості наукового пізнання (Е.Дюркгейм, М.Шелер, К.Манхейм та інші). К.Кнор-Цетіна, Б.Латур, С.Уалгар, розкриваючи ідею інструментальності в науці, формулюють думку про наукову лабораторію як місце (простір, терен) конструювання науки. Власне ця ідея має місце і у Р.Коллінза, але він користується терміном „інтелектуальна мережа”, яка виступає основою розвитку наукового простору. Не складає труднощів зробити висновок, що йдеться про один з варіантів вираження ідеї наукового простору.

Параграф 1.6 „Праксеологічний підхід до вивчення науки” прикметний аналізом філософії прагматизму та ідей праксеології, в межах яких обгрунтовується думка про те, що наукове поле (простір) визначається відповідною діяльністю вчених. Показано, що праксеологічний підхід до аналізу науки виявив в науковому знанні особливий тип понять – операційні поняття, які відмінні від понять емпіричного та теоретичного рівнів пізнання. Дослідження науки з позиції прагматизму (і праксеології) велися Ч.Пірсом, Дж.Дьюї, В.Джеймсом, П.Бріджменом, Р.Рорті та іншими. Звертається увага на те, що не слід ототожнювати ідеї філософії прагматизму, що мають ідеологічний зміст, з ідеями філософії прагматизму в сфері пізнання. В останньому випадку – це важлива проблема. Ці питання розглядалися В.А.Лекторським, Д.П.Горським, М.В.Поповичем, також їх розробляли О.І.Кедровський, Л.А.Соловей та інші. Останні пов’язували ці проблеми з математичним пізнанням, теорією алгоритмів тощо. Власне, сучасний філософський постмодерн, як показав Вольфган Вельш, базується на ідеї конструювання простору пізнання (за модель береться архітектурна діяльність). Цим, мовляв, можна пояснити плюралізм, багатоголосся наукового простору.

Прагматизація та технологізація наукового простору, широке застосування науки в сфері виробництва і вплив останнього на екологію та засоби ведення війн на часі ставлять питання про етичну складову простору науки.

Водночас в літературі (Ж.Дерріда, Ж.-Ф.Ліотар, П.Козловскі та інші) показано, що прагматизація наукового простору приводить до того, що монополізм, універсальність, тотальність, винятковість зникають і натомість них з’являється плюральність, дисконтинуальність, антагонізм, партикулярність тощо. Сама наука виступає не пошуком і презентацією істини, а проектом, який треба реалізувати, тобто науковий простір перетворюється в „комбінаційне поле” (І.І.Лапшін, С.Цоколов).

Евристичний зміст і фундаментальність проекту в сучасній культурі, його роль основної форми „ідеології продуктивно-реалізуючих рішень, котрі охоплюють ідеї, програми та гіпотетичні моделі конструювання речей і зразків” розкрив С.Б.Кримський в ряді праць.

Наприкінці розділу подаються висновки, основним змістом яких є положення про те, що існуючі дослідження науки пов’язані з розкриттям поодиноких, хоча і важливих, аспектів наукового простору. Не дивлячись на те, що в окремих авторів фігурує термін „науковий простір”, але не існує розробленої його концепції, передусім відсутня цілісна характеристика поняття наукового простору.

Другий розділ – „Поняття наукового простору, його структуризація, формування, трансформації” є центральним в дисертаційному дослідженні, в ньому розкривається основний зміст проблеми наукового простору.

У параграфі 2.1 „Поняття наукового простору” - підкреслюється, що в літературі термін „науковий простір” (або „простір науки”) співіснує з цілою низкою інших аналогічних термінів, скажімо, топос науки, наукосфера, семіосфера, поля науки, поля науковості, інтелектуальні мережі, екологія науки та інші. Аналізуються відповідні джерела, їх текст та контекст, де використовуються зазначені терміни (В.І.Вернадський, Ю.М.Лотман, М.К.Мамардашвілі, К.Леві-Строс, Ж.Дерріда, Н.І.Кузнєцова, Н.П.Лукіна, М.Бахтін, Е. фон Глазерсфельд та інші). Робиться висновок про неусталеність терміну науковий простір та про неозначеність, розмаїтість значення та сенсу його змісту і розкриваються труднощі при спробі дати бодай більш-менш загальне означення поняття науковий простір.

Водночас показано, що поняття науковий простір має принаймні два основних значення: простір як окреслення меж (кордонів) науки від інших пізнавальних процесів і простір як зв’язки, взаємодія між елементами наукового пізнання, передусім взаємодія на рівні структури наукового пізнання та на рівні інфраструктури. Перше значення можна назвати демаркаційним, а друге – функціональним, перше є зовнішнім, а друге – внутрішнім і вони відзеркалюють, чи краще казати, презентують дві основні концепції простору (субстанціоналістську та реляційну). В дисертації основна увага приділена реляційній концепції, бо в ній йдеться про науковий простір як процес взаємодії елементів науки і поза межами цієї „взаємодії” не існує науки, її простору.

Наприкінці параграфу зроблена спроба застосувати при означенні наукового простору різні відомі способи означень понять (їх Д.П.Горський налічує більше десяти), але при цьому зауважується, що в кожному випадку йдеться про виділення якогось аспекту цього поняття, а не його загальну характеристику. Водночас поняття наукового простору розглядається тільки з погляду окремих означень (номінального, семантичного, синтаксичного, прагматичного та остенсивного), а інші можливі означення залишаються відкритими.

Показано, що в номінальному означенні науковий простір – це поле, топос, мережа, сфера пізнавальних процесів, в межах яких функціонує наука. Безумовно, що дане означення треба доповнювати семантичним означеннями. Річ в тім, що імена „науковий” та „простір” вимагають уточнення, тобто необхідно вказати на їхні основні прикмети чи предикати. Ім’я „науковий” передусім означає об’єктивне знання в значенні К.Поппера: логічність, послідовність, системність, контрольованість практиками, існування наукових законів тощо. У цьому плані М.К.Мамардашвілі вважав, що науковість як прикмета знання – це „топологічна сув’язь множин, якій ми можемо надавати структуру закону” і цей топос „живе символічно”, але „репрезентований річчю”. В даному разі ім’я „простір” – це не концепт субстанціональної концепції простору (власне – концепції Ньютона), а концепт реляційної концепції (Ляйбніца – Айнштайна). Звідси з погляду семантичного означення науковий простір – це поле діяльності вчених, наукових інституцій, або структури та інфраструктури науки, продукування особливого знання, яке генетично і функціонально існує як опис і пояснення реальних предметів, або артефактів за допомогою системи абстракцій.

З погляду синтаксичного означення науковий простір - це структура спеціально розробленої мови, значення і смисл якої визначаються практиками взаємодії з їхніми об’єктами тощо. В синтаксичному означенні наукового простору підкреслюється специфіка правил, за допомогою яких будується науковий текст. Прагматичне означення розглядає науковий простір як сферу діяльності суб’єктів науки, їх відповідних операційних процедур. Якщо в синтаксичному плані науковий простір – це сфера, де править логічна істинність, то в прагматичному плані йдеться про ефективність наукового простору, його технологічність, а за сучасної науки – про його інтелектуальний капітал, тобто той зиск, який дає науковий простір.

Водночас особливість змісту поняття науковий простір можна продемонструвати (остенсивно означити) ідеями теорії фракталів (Б.Мандельброт та інші) - „деформованими лініями” – собітотожними незалежно від їх мірила (топологія частинки наукового простору справді одинакова з топологією усього наукового простору); науковий простір – це „нетривке диво” (М.Гайдеггер), „нефігуральний живопис” (В.В.Кандинський), „дикі території” (Клайн), „нерозв’язувані судження” (К.Гедель, П.Коен), „деконструкції” (Ж.Дерріда).

Зазначені постмодерні „екзотичні терміни” метафорично передають далеку від існуючої інтуіції конфігурацію наукового простору, його парадоксальність з погляду останньої. Справді, науковий простір – це „диво” – відкриття досі неіснуючого в людському пізнанні, але диво „нетривке”, бо воно доповниться з часом новими відкриттями і вже стане звичним. Таким чином можна проінтерпретувати інші наведені „екзотичні” висловлювання, скажімо, „дикі території” Клайна, чи „нефігуральний живопис” Кандинського тощо. Можна сказати, що подібно тому, що Кандинський зробив у живописі, наука постійно творить відмінне від попереднього і чим відмінність нового глибша, тим нове важливіше. Одначе „кінцевого розв’язку” в науці не існує і в цьому плані П.Коен і К.Гьодель правомірно формулюють думку про простір науки як простір „нерозв’язувальних суджень” тощо. Щоправда, так звані „остенсивні означення” відносяться до квазіозначень, але це стосується формалізованих мов науки.

Висновок: при розкритті змісту поняття „науковий простір” доцільно використовувати різні способи його означень, бо науковий простір виражає водночас моногенність та гетерогенність науки.

У параграфі 2.2 „Структури наукового простору” деталізується розглянуте у першому параграфі поняття наукового простору. При цьому обгрунтовується положення, що існує два основних типи структур наукового простору: функціональний тип (або структурно-функціональний) та генетичний.

У функціональному плані науковий простір розділяється на знаннєво-когнітивний та соціально-інституційний, або інфраструктурний.

Зазначене розмежування стало істотним від часу розширеної інституціалізації науки, коли інфраструктурна