ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

РІСНИЙ МИРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ

УДК 340.142

ПРАВОЗАСТОСУВАЛЬНИЙ РОЗСУД

(ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ)

12.00.01. – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ЛЬВІВ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник – | доктор юридичних наук, професор

Рабінович Петро Мойсейович

Львівський національний університет ім. Івана Франка,

професор кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України

Козюбра Микола Іванович

Національний Університет “Києво-Могилянська Академія”, завідувач кафедри державно-правових наук;

кандидат юридичних наук, професор

Бобровник Світлана Василівна

Київський Університет права НАН України,

проректор

Провідна установа – | Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра теорії держави і права (м. Харків)

Захист відбудеться 15 червня 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 14).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 12 травня 2006 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.О. Семків

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Однією з широко визнаних сучасних закономірностей правового регулювання в Україні є його деформалізація. Вона полягає у тому, що, по-перше, у законодавстві підвищується питома вага юридичних норм з відносно визначеним змістом, зокрема норм оціночних, а по-друге, – як наслідок розширюється сфера розсудового правозастосування. Це дає можливість повніше й точніше врахувати потреби та інтереси суб’єктів у процесі правозастосувальної діяльності, а отже, гуманізувати її. Тому однією з досить актуальних проблем сучасного правозастосування є проблема розсуду суб’єктів, які уповноважені застосовувати юридичні норми. Особливої уваги набуває питання оптимізації меж такого розсуду з тим, щоб, з одного боку, кваліфікований та добросовісний правозастосувач мав якомога ширші можливості щодо максимального врахування обставин конкретної справи, а з іншого – некваліфікований чи недобросовісний правозастосувач не міг би неналежно реалізовувати або зловжити наданим йому розсудом.

Відсутність у вітчизняній правовій науці саме загальнотеоретичних досліджень проблематики розсуду у правозастосуванні, а також певна недосконалість національного законодавства породжують ситуацію, коли делегований правовими нормами розсуд реалізується радше інтуїтивно, аніж із врахуванням науково-обгрунтованих положень. Це яскраво виявляється, зокрема, у питаннях встановлення порівняльного значення різноманітних критеріїв розсуду, коли одні з них “схиляють” правозастосувального суб’єкта до ухвалення більш “м’якого”, а інші ж, навпаки, – “жорсткішого” рішення.

Значну увагу привертає також необхідність створення науково-обгрунтованих положень щодо здійснення оцінки розсуду, реалізованого правозастосувальним суб’єктом.

Винятково важливим є й окреслення кола тих ситуацій, коли правозастосувальний суб’єкт взагалі формально позбавлений розсуду.

Сучасні науковці – як українські, так і зарубіжні – приділяли певну увагу питанням “творчого підходу” у правозастосуванні, а також оцінювання у процесі втілення в життя правових приписів. Дослідженню цих проблем присвячені праці низки представників загальної теорії права та держави (С. Алексєєв, Б. Деготь, В. Забігайло, Т. Кашаніна, В. Косович, С. Краснояружскій, В. Лазарєв, П. Лєбєдєв, П. Недбайло, А. Нечепурнов, В. Мєньшиков, О. Черданцев та інші), і галузевих юридичних наук (Ю. Грошевой, С. Демент’єв, І. Дюрягин, В. Канцір, Н. Лордкипанідзе, М. Маліков, Б. Міренскій, Л. Надь, П. Осіпов, М. Резніченко, М. Строгович, Ю. Фролов та інші).

Однак загалом проблема саме правозастосувального розсуду в цілому залишалась практично осторонь загальнотеоретичних досліджень, принаймні досліджень вітчизняних юристів, і на даний час є недостатньо вивченою. Лише окремі її аспекти були об’єктом загальнотеоретичного дослідження зарубіжних вчених (В. Андропов, А. Барак, А. Боннер, А. Стьопін) або їхніх окремих галузевих праць (В. Гончаров, Н. Дубовіцкий, С. Дунаєвска, В. Кожевніков, К. Комісаров, Й. Новацкій, О. Папкова, Ю. Тіхоміров та інші). Щоправда, в останній час деякі міркування загальнотеоретичного характеру висловлювалися стосовно означеної проблеми у працях П. Куфтирьова. Існуючі у вітчизняній правовій науці епізодичні, здебільшого галузеві, дослідження поки що не забезпечують формулювання науково обгрунтованих положень щодо ухвалення “розсудових” рішень з наступним використанням таких положень у правозастосувальній та правотворчій діяльності. Праці ж зарубіжних вчених, орієнтуються, зазвичай, на відповідні національні системи права, а тому можливість використання викладених у них висновків в українських реаліях є досить обмеженою. Таким чином, необхідним є здійснення поглибленого – комплексного за обсягом і загальнотеоретичного за рівнем – аналізу явища правозастосувального розсуду.

Викладеними обставинами якраз і зумовлюється актуальність теми даного дисертаційного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний загальнотеоретичний аналіз проблем, які виникають у процесі реалізації правозастосувального розсуду державними органами.

Для досягнення цієї мети уявлялось необхідним вирішити наступні завдання:

1) доповнити чи уточнити поняттєво-термінологічний апарат, необхідний для здійснення такого дослідження;

2) дослідити правозастосувальний розсуд, який делегується як нормами національного законодавства, так і міжнародного права (якщо останні становлять його частину), виявити спільні риси та відмінності цих розсудів, вказати на проблеми, котрі виникають або можуть виникати у процесі реалізації правозастосувального розсуду.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є правозастосувальна діяльність національних державних органів, у процесі якої останні реалізують належний їм розсуд. Цей об’єкт обмежений такою правозастосувальною практикою, яка має місце лише у правових системах романо-германського (європейсько-континентального) типу.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є закономірності правозастосувальної діяльності національних державних органів, складовим елементом якої є реалізація належного їм розсуду.

Методи дослідження. У процесі дослідження використовуються такі загальнонаукові методи як системний, функціональний, порівняльний, логічний. До спеціальних методів, котрі застосовувалися у процесі проведення дослідження, належать методи тлумачення різногалузевих нормативних та інших актів, контент-аналіз юридичних актів, інтерв’ювання, узагальнення відповідної юридичної практики.

Так, порівняльний метод використовується, зокрема, при розмежуванні понять правозастосувального, правореалізаційного та правотворчого розсудів. Метод логічної дедукції застосовується для встановлення співвідношення понять правового та правозастосувального розсудів як цілого й частини. Метод контент-аналізу документів є чи не єдиним ефективним засобом дослідження змісту правозастосувальних актів, при ухваленні котрих відповідний суб’єкт реалізовував належний йому розсуд; метод інтерв’ю, за допомогою якого встановлюються найпоширеніші обставини, котрі беруться до уваги компетентними посадовими особами при виборі ними одного із передбачених законом варіантів рішення. Методи тлумачення правових норм, використовуються для з’ясування змісту вжитих у законі оціночних понять та вирішення питання про наявність у конкретного суб’єкта правозастосувального розсуду щодо визначеного кола питань.

Джерела дослідження. У роботі широко використовуються Конституція України, інше національне законодавство, міжнародно-правові акти у галузі прав людини, які є його складовою частиною, практика застосування норм цього законодавства, відповідна наукова література з загальної теорії проблематики ухвалення рішень та з правозастосування.

Наукова новизна одержаних результатів. Вона зумовлюється тим, що дисертація є першою у вітчизняній правовій науці спробою загальнотеоретичного, монографічного дослідження правозастосувального розсуду вітчизняних державних органів. Елементи наукової новизни притаманні, як видається, наступним положенням дисертаційної роботи:

1. Уточнення дефініції загального поняття правозастосувального розсуду, виявлення й аналіз його основних ознак;

2. Класифікація правозастосувального розсуду за низкою критеріїв й аналіз

властивостей, притаманних окремим його видам;

3. Формулювання або уточнення визначень загальних понять: підстав, детермінант, обсягу, меж, критеріїв, факторів правозастосувального розсуду, “розсудового” рішення, реалізації розсуду, мети розсуду;

4. Уточнене окреслення кола випадків делегування правозастосувального

розсуду, з вказівкою на ситуації, коли суб’єкт правозастосування таким

розсудом не володіє;

5. Поглиблений аналіз процесу ухвалення “розсудового” рішення, зокрема виявлення механізму функціонування меж, критеріїв та факторів розсуду, проведення розмежування між ними;

6. Додаткове обґрунтування необхідності науково обґрунтованого “нагляду”

за реалізацією розсуду, формулювання підстав для скасування правозастосувального рішення з мотивів неналежної реалізації розсуду у процесі ухвалення такого рішення;

7. Виявлення недоліків деяких нормативно-правових актів України та актів міжнародно-правових у частині делегування ними правозастосувального розсуду;

8. Оцінка ступеню відповідності національного законодавства України деяким

міжнародно-правовим актам, що є його складовою частиною, у частині

підстав і детермінант правозастосувального розсуду;

9. Формулювання рекомендацій щодо оптимізації кола випадків делегування

правозастосувального розсуду та його обсягу.

Формулювання наведених положень є особистим внеском автора у дослідження означеної проблеми.

Практичне значення одержаних результатів. Воно полягає у тому, що, по-перше, запропоновані у роботі міркування можуть бути корисними для правозастосувальних органів незалежно від їх юрисдикційної приналежності у процесі втілення у життя юридичних норм. Мова йде про здійснення якомога обґрунтованішого вибору одного з допустимих законом варіантів правозастосувального рішення. По-друге, низка сформульованих у роботі положень може бути врахована законотворчим та іншими правотворчими органами у процесі створення нових та вдосконалення існуючих нормативно-правових актів.

Найбільшого практичного значення висновки дисертації можуть набувати у правових системах романо-германського типу, зокрема у правовій системі України. Адже, скажімо, у правових системах прецедентного, англо-саксонського типу правозастосувальні рішення деяких судових органів набувають безпосереднього правотворчого характеру і тому там проблема правозастосувального розсуду має розв’язуватися дещо інакше (і це потребує окремого дослідження).

Деякі висновки, викладені в роботі, можуть сприяти подальшим науковим дослідженням проблематики правозастосувального розсуду, а також використовуватися у навчальному процесі при викладанні курсів теорії держави і права та процесуально-галузевих дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Положення роботи висвітлювались у доповідях та повідомленнях автора на: міжнародній науково-практичної конференції “50 років Конвенції про захист прав людини та основних свобод і проблеми формування правової держави в Україні”, 19-20 жовтня 2000 р., Харків) (тези опубліковані); четвертій (56) звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу ОНЮА “Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави”, Одеса, березень 2001 р. (тези опубліковані); міжнародній науковій конференції “Методологічні проблеми правової науки” 13 – 14 грудня 2002 р., Харків; десятій регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, лютий 2004 р., Львів, (тези опубліковані).

Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Публікації. Основні положення дисертації відображені у 7 наукових працях, 4 з яких опубліковані у виданнях, що входять до переліку наукових фахових видань, затвердженого ВАК України.

Структура роботи. Структура роботи обумовлена завданнями та предметом дослідження. Робота (обсягом 189 с.) складається із вступу, чотирьох розділів, які поділяються на підрозділи, загальних висновків та списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, висвітлюється ступінь вивчення теми, зв’язок роботи з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методологічні основи дослідження, формулюються основні положення, які місять наукову новизну, характеризуються наукове і практичне значення одержаних результатів, ступінь апробації результатів дослідження.

Перший розділ “Поняття правозастосувального розсуду” присвячений аналізу методів, за допомогою яких проводилося дослідження, містить огляд наукової літератури, пов’язаної з проблематикою правозастосувального розсуду, включає обґрунтування пропонованої дефініції загального поняття правозастосувального розсуду, його ознак, обсягу, класифікації та характеризує процес реалізації правозастосувального розсуду.

У підрозділі 1.1. “Методологія дослідження” йдеться про поняття та ознаки методу дослідження правозастосувального розсуду. Цей метод визначається як складна система засобів і прийомів, які використовуються для пізнання закономірностей правозастосувальної діяльності національних державних органів з реалізації останніми належного їм правозастосувального розсуду.

До ознак методу дослідження правозастосувального розсуду можна віднести, зокрема, те, що він:

1.

2.

3.

У підрозділі 1.2. “Аналітичний огляд літератури з проблематики правозастосувального розсуду” висвітлюється стан дослідженості окремих аспектів проблеми правозастосувального розсуду та подається анотований аналіз поглядів вчених-правознавців з цього питання.

У підрозділі 1.3. “Поняття правозастосувального розсуду” обгрунтовується теза про те, що поняття про такий розсуд є центральною категорією правозастосувального процесу у ситуаціях застосування відносно-визначених правових норм, існування прогалин у законодавстві та колізій правових норм. Адже тоді саме від нього залежитиме зміст встановленого правозастосувальним органом піднормативного правила для конкретного випадку.

Обгрунтовується, що правозастосувальний розсуд – це передбачене юридичними нормами повноваження правозастосувального суб’єкта обирати один з декількох дозволених ними варіантів рішення щодо встановлення застосовуваної норми, з’ясування (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, яке реалізується у певній процесуальній формі з огляду на зміст цієї норми та конкретні обставини справи й інші юридично значимі факти з метою забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності державно-правового регулювання.

Правозастосувальний розсуд є своєрідним інструментом “пов’язання” якості законодавства з ефективністю правозастосування. Тому навіть при не цілком задовільній якості законодавства суб’єкт правозастосування, користуючись делегованим йому розсудом, може до певної міри (у рамках законності) „виправити” недоліки відповідного нормативного-правового акту у конкретній ситуації правозастосування.

Вияляються та характеризуються такі ознаки розсуду при правозастосуванні, як-от: його правовий характер; варіативність; лімітованість; притаманність розсуду конкретній групі (виду) правозастосувальних суб’єктів; процесуальна форма його реалізації; обґрунтованість здійснюваного вибору; визначеність сфери існування розсуду; спрямованість розсуду на забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності правового регулювання.

У підрозділі 1.4. “Обсяг правозастосувального розсуду” обґрунтовується положення про те, що обсяг розсуду включає у себе всі дозволені законом варіанти правозастосувального рішення, з-поміж яких здійснюється вибір. Цей обсяг чітко визначений межами розсуду. Мінімальний обсяг правозастосувального розсуду передбачає не менше двох можливих варіантів рішення; максимальну ж кількість таких варіантів (максимальний обсяг) визначити у багатьох випадках надто складно. Пропонується дефініція обсягу правозастосувального розсуду, відповідно до якої такий обсяг – це кількість можливих альтернативних варіантів, з-поміж яких правозастосувальний суб’єкт уповноважений здійснювати вибір свого рішення.

У підрозділі 1.5. “Класифікація правозастосувального розсуду” правозастосувальний розсуд розподіляється за різними критеріями на певні види. Зокрема, залежно від суб’єкта, якому він делегується, виділяють розсуди судових, адміністративних, прокурорських, слідчих органів тощо. Залежно від сфери правозастосувальної діяльності, в якій реалізується розсуд, його можна розмежувати на судовий, конституційно-судовий, адміністративний тощо. Залежно від суб’єктного складу носіїв, розсуд буває індивідуальним (рішення приймається одноособово) та колективним (суб’єктом прийняття рішення є кілька компетентних посадовців). Залежно від місця суб’єкта у правовій системі можливим є виділити остаточний розсуд (наприклад, розсуд Верховного Суду України) і розсуд, який може бути переглянуто (розсуд всіх інших судових органів, розсуд будь-яких адміністративних органів тощо). На підставі такого критерію як належність правової норми до матеріальної чи до процесуальної галузі права, можна виділити відповідно розсуд матеріальний і процесуальний. За критерієм кількості можливих варіантів рішення, серед яких суб’єкт правозастосування здійснює свій вибір, можна виділити вузький (лише два можливих варіанти) і широкий (більше ніж два варіанти) розсуд. Залежно від галузі права, норми якої підлягають застосуванню, правозастосувальний розсуд можна класифікувати на розсуд у галузях цивільного, кримінального, адміністративного права тощо.

У підрозділі 1.6. “Реалізація правозастосувального розсуду” пропонується визначення та характеристика відповідного поняття. Реалізацією правозастосувального розсуду є процес вибору одного з декількох дозволених юридичними нормами варіантів рішення щодо встановлення норми, котра застосовуватиметься, чи з’ясування (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, результатом якого (процесу) є прийняття конкретного правозастосувального акту. До властивостей реалізації правозастосувального розсуду можна віднести її подвійну природу, яка включає можливість виділення у ній внутрішнього (інтелектуально-вольового) та зовнішнього (формально-правового) аспектів, а також її результативність, котра проявляється у неодмінному ухваленні – за наслідками такої реалізації – правозастосувального рішення. Іншими словами, неможливо реалізувати належний правозастосувальний розсуд без прийняття відповідного кінцевого правозастосувального акту, в якому зафіксовано зроблений вибір одного з кількох дозволених правом варіантів рішення.

Другий розділ “Підстави правозастосувального розсуду” присвячений розглядові причин, які обумовлюють існування правозастосувального розсуду. Підставами розсуду є ті об’єктивно існуючі елементи правової системи, які безпосередньо зумовлюють можливість вибору одного з юридично дозволених варіантів правозастосувального рішення. До ознак підстав розсуду можна віднести їх власне правову природу, об’єктивний характер, безпосередність обумовлення ними необхідності здійснення вибору одного з дозволених правом варіантів рішення. Підставами розсуду виступають відносна визначеність змісту правових норм, прогалини у праві та колізії правових приписів.

Третій розділ “Детермінанти правозастосувального розсуду” присвячений аналізу феноменів, які обмежують обсяг правозастосувального розсуду та підлягають обов’язковому врахуванню при його реалізації. З огляду на дефініцію розсуду та його істотні ознаки, детермінантами розсуду слід вважати юридичні й неюридичні явища соціальної дійсності, які тією чи іншою мірою впливають на процес реалізації правозастосувального розсуду.

Усі детермінанти правозастосувального розсуду, які закріплені правом і тому є формально обов’язковими для правозастосувального суб’єкта й визначають обсяг розсуду, слугують межами останнього.

Ті детермінанти правозастосувального розсуду, які передбачені нормами права і, отже, є формально обов’язковими та підлягають врахуванню суб’єктом правозастосування при здійсненні ним вибору оптимального рішення у рамках обсягу розсуду, слід вважати його критеріями. Таким чином, критерії розсуду “спонукають” правозастосувального суб’єкта до ухвалення певного з тих варіантів рішення, які визначені межами розсуду.

Ті ж детермінанти розсуду, котрі хоча й не закріплені у правових нормах (а отже, й не є формально-обов’язковими), однак фактично, зазвичай, впливають на процес ухвалення “розсудового” рішення, варто визначити як загальносоціальні фактори розсуду. Хоч вони й не є формально обов’язковими до врахування особою, яка здійснює правозастосування, однак їх належне врахування є однією з гарантій нескасування ухваленого рішення вищими інстанціями. Окремою детермінантою розсуду, яка не входить до жодного із наведених видів, є правосвідомість суб’єкта правозастосування. Проте вона не є об’єктом врахування, а радше виступає середовищем, в якому здійснюється багатоаспектна оцінка порівняльного значення кожного з критеріїв чи факторів розсуду. Окремим видом детермінант правозастосувального розсуду є також фактичні обставини справи, в якій ухвалюється рішення.

Четвертий розділ – “Правозастосувальний розсуд органів держави при застосуванні норм Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод” присвячений аналізу того правозастосувального розсуду, який виникає при застосуванні норм означеної Конвенції (яка, як відомо, є складовою частиною національного законодавства України). Враховуючи загальнотеоретичну дефініцію правозастосувального розсуду і зважаючи на особливу природу суб’єктів – органів держави, які реалізують правозастосувальний розсуд при застосуванні норм Конвенції, його пропонується визначити як надане Конвенцією чи Протоколами до неї повноваження відповідних органів держав-учасниць щодо встановлення застосовуваної конвенційної норми, з’ясування (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав людини й обов’язків держав-учасниць. Сфера існування правозастосувального розсуду при застосуванні конвенційних норм національними органами держав-учасниць залежить виключно від змісту цього акту та Протоколів до нього. Підставами розсуду при застосуванні норм Конвенції виступають відносна визначеність змісту більшості конвенційних норм та прогалини у праві. Колізія ж правових норм не є підставою розсуду при застосуванні Конвенції, оскільки власне колізії конвенційних положень між собою відсутні.

Аналіз детермінант правозастосувального розсуду національних органів держав-учасниць при застосуванні ними конвенційних норм дозволяє запропонувати додаткову класифікацію нормативних приписів щодо прав людини та основоположних свобод за різними критеріями. Так, залежно від обсягу розсуду, який надається правозастосувальним органам, можна виділити права та свободи, щодо яких розсуд: а) взагалі відсутній (наприклад, ст. 1 Протоколу № 6, ст. 3 Конвенції); б) є вузьким (ст. 5 Конвенції); в) має помірковані межі (ст. 8-14 Конвенції); г) є широким (ст. 1 Першого протоколу).

ВИСНОВКИ

Здійснене у дисертації дослідження правозастосувального розсуду дозволяє дійти наступних висновків:

1. Під правозастосувальним розсудом слід розуміти передбачене юридичними нормами повноваження правозастосувального суб’єкта обирати один з декількох дозволених ними варіантів рішення щодо встановлення застосованої норми, з’ясування (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, яке реалізується у визначеній процесуальній формі, з огляду на зміст цієї норми та конкретні обставини справи й інші юридично значимі факти з метою забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності державно-правового регулювання.

2. До ознак розсуду при правозастосуванні можна віднести наступні: правовий характер; варіативність; лімітованість; належність його певному виду правозастосувальних суб’єктів; процесуальна форма його реалізації; визначеність сфери його існування; обґрунтованість здійсненого вибору; спрямованість розсуду на забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності правового регулювання.

3. Обсяг правозастосувального розсуду – це кількість альтернативних варіантів, з-поміж яких правозастосувальний суб’єкт уповноважений здійснювати вибір свого рішення. Саме залежно від обсягу розсуду, який делегується, можна здійснювати порівняльну класифікацію юридичних норм, зважаючи на те, що норма, яка передбачає обсяг розсуду кількісно менший від обсягу розсуду, встановленого іншою нормою, закріплює вужчий розсуд аніж остання.

4. Реалізацією правозастосувального розсуду слід вважати процес вибору одного з декількох дозволених юридичними нормами варіантів рішення щодо встановлення норми, котра застосовуватиметься, чи з’ясування (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

5. Підставами розсуду є об’єктивно існуючі елементи правової системи, які безпосередньо зумовлюють можливість вибору одного з юридично дозволених варіантів правозастосувального рішення. Такими підставами виступають: а) відносна визначеність змісту застосовуваної юридичної норми, б) прогалини у законодавстві та в) колізії нормативно-правових приписів.

6. Детермінанти розсуду можна визначити як юридичні й неюридичні явища соціальної дійсності, які тією чи іншою мірою впливають на процес реалізації правозастосувального розсуду. До них належать: зміст юридичних норм, обставини конкретної справи, свідомість правозастосувального суб’єкта й інші соціальні фактори, якими характеризується ситуація правозастосування. Зовнішньою формою вияву результату впливу таких детермінант на правозастосувальне рішення є його мотивація (обґрунтування), в якій компетентний суб’єкт зобов’язаний викласти свої аргументи стосовно причин, котрі спонукали його до прийняття саме такого, а не інакшого, рішення.

6.1 Детермінанти розсуду, які закріплені законодавством, є формально обов’язковими для правозастосувального суб’єкта і визначають обсяг розсуду, можна вважати межами останнього. Іншими словами, межі розсуду є, зазвичай, чіткими, жорстко встановленими рамками вибору, вийти за які правозастосувальний суб’єкт не має права, аби не порушувати законодавство.

6.2 Детермінанти розсуду, які передбачені юридичними нормами, є формально обов’язковими і підлягають врахуванню суб’єктом правозастосування при здійсненні ним вибору оптимального рішення у рамках обсягу розсуду, слід вважати його критеріями. Таким чином, критерії розсуду “спонукають” правозастосувального суб’єкта до ухвалення певного з тих варіантів рішення, які можливі у визначених межах розсуду.

6.3 Детермінанти розсуду, котрі хоча й не закріплені в юридичних нормах, однак фактично впливають на процес ухвалення “розсудового” рішення, варто визначити як загальносоціальні фактори розсуду. Їх належне, хоча формально і не обов’язкове врахування є, зазвичай, однією з передумов нескасування ухваленого ним рішення вищими інстанціями.

7. З огляду на євроінтеграційні процеси, активним учасником яких нині є й Україна, саме на державу покладається складне завдання: – забезпечити, з одного боку, високий рівень захисту та реалізації прав людини, а з іншого, відстояти суспільний інтерес, не допустити анархії й свавілля. Одним із механізмів пошуку і впровадження справедливого та оптимального балансу між правами особи та суспільними потребами є розсуд органів держави при застосуванні заходів із обмеження прав людини та основних свобод, зокрема при застосуванні юридичних норм.

7.1. Аналіз правозастосувального розсуду національних органів держав-учасниць Ради Європи у сфері застосування юридичних норм щодо прав людини засвідчив значну диверсифікацію його обсягу залежно від конкретного права людини, яке є його об’єктом.

7.2. Створення Європейського суду з прав людини та надання йому повноважень із вирішення усіх питань щодо застосування і тлумачення норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод створює для цього органу методологічну проблему оцінки ним реалізації державами-членами належного їм розсуду, зокрема правозастосувального, у сфері обмеження прав людини та основоположних свобод. Існування цієї проблеми пояснюється політичною, економічною та культурною різноманітністю держав-членів Ради Європи, необхідністю для них постійно балансувати (з огляду на високий рівень оціночності конвенційних норм) між належним застосуванням Конвенції, з одного боку, і недопущенням їх надмірного втручання у права та свободи людини, з іншого.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Рісний М. Б. Проблеми розсуду застосування національними державними органами норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Право України .—2000. – № 11. – С. 40 – 43.

2. Рісний М. Б. Відносна визначеність змісту норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод як основне матеріальне джерело розсуду суб’єктів їх застосування // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. –Випуск 11. – Одеса. – 2001. – 628 – 632.

3. Рісний М. Б. До питання про розсуд держав при застосуванні Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – Вип. 13-14. – Одеса, 2002. – С. 291 – 297.

4. Рісний М. Б. Детермінанти правозастосувального розсуду // Вісник Львівського Університету. Серія юридична. Випуск 38. – Львів, 2003. – С. 21 – 28.

5. Рісний М. Б. Правозастосувальний розсуд: до характеристики підстав // Вісник Академії правових наук України. Випуск 4 (35). – Х., 2003. – 26 – 36.

6. Рісний М. Б. Застосування національними державними органами норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод: проблеми розсуду // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Частина 1. – Х., – 2000. – С. 155 – 158.

7. Рісний М. Б. Дискусійні проблеми теорії правозастосувального розсуду // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, 5-6 лютого 2004 р. – Львів. – 2004. – С. 38 – 41.

АНОТАЦІЯ

Рісний М. Б. Правозастосувальний розсуд (загальнотеоретичні аспекти). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01.— теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2006.

Дисертація присвячена проблемі правозастосувального розсуду, досліджуваній з позиції загальної теорії права і держави. Значна увага приділяється визначенню загального поняття правозастосувального розсуду, сфери його існування, обсягу такого розсуду та його класифікації за різними критеріями.

Детально розглядаються питання реалізації правозастосувального розсуду. Зокрема, характеризуються його підстави, до яких належать відносна визначеність застосовуваних юридичних норм, прогалини у законодавстві та колізії таких норм.

Значна увага приділяється аналізу детермінант правозастосувального розсуду, тобто тих феноменів, які підлягають обов’язковому чи факультативному врахуванню при виборі одного з альтернативних варіантів можливого рішення. Пропонується класифікація таких детермінант.

Звертається увага на окремі недоліки чинного законодавства України щодо делегування правозастосувального розсуду та висловлюються пропозиції щодо їх усунення. Окремо розглядається питання про правозастосувальний розсуд при застосуванні національними та міжнародними органами норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Ключові слова: правозастосувальний розсуд, підстави правозастосувального розсуду, відносна визначеність юридичних норм, прогалина у законодавстві, колізія юридичних норм, детермінанти правозастосувального розсуду, межі правозастосувального розсуду, критерії правозастосувального розсуду.

АННОТАЦИЯ

Рисный М. Б. Правоприменительное усмотрение (общетеоретические аспекты). – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права, история политических и правовых учений – Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов 2006.

Диссертация посвящена проблеме правоприменительного усмотрения. Особое внимание уделяется формулировке понятия правоприменительного усмотрения, сферы его существования, объема такого усмотрения и его классификации по различным критериям. Детально анализируются вопросы реализации правоприменительного усмотрения. Предлагается дефиниция понятия правоприменительного усмотрения, под которым понимается предусмотренное юридическими нормами полномочие правоприменительного субъекта выбирать один из нескольких разрешенных ими вариантов решения относительно установления применяемой юридической нормы, установления ее содержания или установлений меры конкретизации субъективных юридических прав и обязанностей, реализуемое в определенной процессуальной форме, с учетом содержания применяемой юридической нормы, конкретных обстоятельств дела и других юридически значимых факторов с целью обеспечения законности, справедливости, целесообразности и эффективности государственно-правового регулирования.

Характеризуются основания правоприменительного усмотрения, к числу которых относятся относительная определенность юридических норм, пробел в законодательстве, коллизия таких норм. Предлагается дефиниция понятия оснований правоприменительного усмотрения. Под основаниями правоприменительного усмотрения понимаются объективно существующие элементы правовой системы, которые непосредственно определяют возможность выбора одного из юридически разрешенных вариантов правоприменительного решения.

Особое внимание уделяется анализу детерминант правоприменительного усмотрения, то есть таких феноменов, которые подлежат обязательному либо факультативному рассмотрению в процессе выбора одного из альтернативных вариантов возможного решения.

Предлагается классификация детерминант правоприменительного усмотрения.

Те детерминанты правоприменительного усмотрения, которые закреплены юридическими нормами, формально обязательные для правоприменительного субъекта и определяют объем его усмотрения, являются пределами последнего. Формально обязательные детерминанты правоприменительного усмотрения, которые должны учитываться при выборе оптимального правоприменительного решения в рамках объема усмотрения служат его критериями. Те ж детерминанты правоприменительного усмотрения, которые не закреплены юридическими нормами, однако фактически влияют на процесс постановления “усмотрительного” решения, названы общесоциальными факторами усмотрения.

В роботе уделяется внимание отдельным недостаткам действующего законодательства Украины в части делегирования правоприменительного усмотрения и высказываются предложения по их устранению. Отдельно рассматривается вопрос о правоприменительном усмотрении при применении национальными органами норм Конвенции о защите прав человека и основоположных свобод.

Ключевые слова: правоприменительное усмотрение, основания правоприменительного усмотрения, относительная определенность юридических норм, пробел в законодательстве, коллизия юридических норм, детерминанты правоприменительного усмотрения, пределы правоприменительного усмотрения, критерии правоприменительного усмотрения.

ANNOTATION

Risnyy M.B. The law-applying discretion (general theoretical aspects). – Manuscript.

Thesis for awarding the scientific degree of candidate of law on the speciality 12.00.01 – theory and history of state and law; history of political and legal teachings – The Ivan Franko National University of Lviv. – Lviv, 2006.

The thesis is devoted to the issue of the law-applying discretion. Special attention is given to the definition of the notion of the law-applying discretion, the sphere of its existence, its margin and classification. The issue of the law-applying discretion realization is thoroughly examined.

The author characterizes the grounds of law-applying discretion. They are relative determination of legal norms, gaps in legislation and conflicts of laws.

The detailed analysis is given to the determinants of the law-applying discretion that are those phenomena, which should be taken into consideration in the course of choosing one of the alternatives of possible decision. The classification of determinants of the law-applying discretion is carried out.

Special attention is devoted to some deficiencies of effective law of Ukraine concerning the law-applying discretion delegation. The issue of the law-applying discretion in the process of the norms of the Convention on human rights and basic freedoms protection usage is separately opened.

Key words: law-applying discretion, relative determination of legal norms, gap in legislation, conflict of laws.

Підписано до друку 05.05.2006 р. Формат 60х90/16

Обсяг 0,9 авт.арк.

Тираж 100 прим. Папір офсетний. Зам. № 168.

Друк ТзОВ “Компанія Манускрипт”

79008, м. Львів, вул. Руська, 16

Тел.: 297-81-00