НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Рогова Олена Геннадіївна

УДК 340.12

ПРАВО НА ЖИТТЯ В СИСТЕМІ ПРАВ ЛЮДИНИ

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії держави та права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор Цвік Марко Веніамінович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри теорії держави та права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент Гуренко Марина Миколаївна, Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського, професор кафедри теорії і філософії права

кандидат юридичних наук, доцент Шевчук Станіслав Володимирович, Міжнародний Соломонів університет, професор кафедри публічного права

Провідна установа

Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра теорії та історії держави і права, Міністерство освіти і науки України, м. Львів

Захист відбудеться 21 червня 2006 року о 15.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків, вул.Пушкінська, 70)

Автореферат розісланий 19 травня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Право людини на життя є фундаментальним правом, найважливішою цінністю людської цивілізації, яка здобула визнання та закріплення у конституціях багатьох країн світу. Процес пізнання глибин цього унікального феномену весь час продовжується. Аналіз правових можливостей, що утворюють зміст права на життя, потребують подальшого наукового опрацювання як в площині теорії держави і права, так і всіх суспільних наук.

Комплексне дослідження права людини на життя є нагальною потребою. Воно передбачає науковий аналіз його філософсько-правових витоків, ідей, що історично передували оформленню концепції права на життя у її сучасному вигляді, визначення юридичної природи цього багатоаспектного права.

Актуальними і необхідними чинниками дослідження права на життя є:

По-перше, подолання залишків того праворозуміння, яке було характерним для правового позитивізму. В контексті поглибленого тлумачення права людини на життя це означає відмову від спрощення та зведення його до біологічного існування.

По-друге, стан опрацювання ідей про право людини на життя у вітчизняній правовій науці та закріплення їх у законодавстві потребує визначення змісту правових явищ, які утворюють біологічний, соціальний та духовний світи існування людини. Це потребує ґрунтовного аналізу вітчизняного і закордонного законодавства, суспільно-правової практики та міжнародних документів щодо прав людини як багатоаспектного явища.

По-третє, право на життя як унікальний правовий феномен, що визначає сферу вільної самореалізації та розвитку соціобіодуховної істоти – людини, потребує надійних та ефективних гарантій з боку держави. Тому визначення і подолання прогалин у системі гарантій права людини на життя є завданням не тільки теорії держави і права, а й є нагальною потребою суспільно-правової практики.

По-четверте, не зважаючи на загальновизнану цінність життя людини та її права на життя, законодавча та правозастосовча практика України та інших держав світу не завжди в повній мірі відповідає вимогам гарантування та захисту цього права, створення умов його вільної реалізації. Звідси актуальності набувають питання вдосконалення правових механізмів реалізації права на життя, визначення правових принципів його охорони.

Різні аспекти історії формування ідей, сутності та гарантій права людини на життя привертали увагу багатьох дослідників, серед яких С.Алексєєв, В.Бурдін, А.Воронін, В.Гацелюк, К.Гориславський, М.Гуренко, Ю.Дмитрієв, О.Домбровська, О.Івченко, О.Капінус, М.Ковальов, Л.Красицька, Л.Лінік, М.Малеїна, О.Малишев, О.Мірошниченко, Г.Миронова, О.Попов, П.Рабінович, Г.Романовський, Н.Сафонова, А.Соловйов, Я.Триньова, С.Цоколов, Р.Шарапов, С.Шевчук, Н.Шепелева та інші.

Окремим і досить добре опрацьованим є питання припустимості обмеження права на життя в контексті існування смертної кари, до вивчення якого вдавалися Ю.Баулін, С.Бородін, І.Бестужев-Лада, М.Дамірлі, О.Домбровська, С.Жильцов, І.Загоруй, А.Клігман, О.Кістяковський, В.Кудрявцев, В.Махінчук, А.Нікіфоров, С.Шевчук.

Аналіз чинників, що впливають на реалізацію права людини на життя, здійснювали А.Анісімова, В.Брєдіхіна (екологічна безпека існування людини), В.Бурдін, Е.Дюркгайм, Н.Сафонова (феномен самогубства), А.Воронін, Ю.Дмитрієв, Я.Триньова, О.Шленєва (евтаназія), Т.Гурська, О.Дашковська (репродуктивні можливості), О.Мірошниченко (клонування).

Отже, різні аспекти права людини на життя привертали і привертають увагу багатьох дослідників, а правові уявлення про сутність цього фундаментального права поступово збагачуються як завдяки здобуткам теорії держави та права, так і завдяки теоретичним надбанням інших юридичних наук. Але ще й досі бракує комплексних досліджень сутності права людини на життя саме в площині теорії держави та права. Отже, актуальність цієї роботи обумовлює не тільки теоретична невизначеність цілого ряду проблемних питань, пов'язаних зі змістом права людини на життя, а й практична значущість дослідження, яка полягає у перспективах розширення законодавчих меж найважливішого з людських прав, нормативному закріпленні правових принципів охорони життя людини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах і відповідно до цільової комплексної програми Національної академії України „Розвиток прав людини як головна частина розвитку демократичних процесів в правовій соціальній державі Україна" (номер державної реєстрації 0186.0.070866) на 2001-2005 роки, цільової комплексної програми "Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави" Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Мета і задачі дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є комплексний та всебічний аналіз юридичних проблем, що випливають з опрацювання філософсько-правового, вітально-часового, соціально-економічного та кримінально-правового аспектів права людини на життя. Це має вирішальне значення для обґрунтування сутності цього права в його кореляції з сучасною концепцією природи людини як біосоціодуховної незавершеної істоти, відкритої світові.

Для досягнення цієї мети авторка вирішує такі головні задачі:

1. Проаналізувати філософсько-правову ідейну спадщину щодо права на життя, визначити етапи та риси поступового формування сучасної концепції права людини на життя.

2. Виходячи з сутності людини та її прав, дослідити місце права на життя в системі прав людини.

3. Обґрунтувати можливість визначення права людини на життя як природно-правової категорії, виходячи з того, що категорія "свобода" відображає фундаментальну якість людського буття.

4. Запропонувати багатоаспектне розуміння права людини на життя як право на вітальне (біологічне), соціальне та духовне існування, розвиток і відтворення.

5. Дослідити практичну сторону реалізації права людини на життя як універсального юридичного явища в різних напрямках державної діяльності та галузях права.

6. Визначити статичні та динамічні елементи в структурі права на життя.

7. Підготовити практичні рекомендації щодо удосконалення охорони життя людини для їх законодавчого закріплення.

8. Дослідити внутрішньодержавні та міжнародні гарантії права людини на життя та їх взаємодію.

Об'єктом дисертаційного дослідження є система теоретико-правових та філософсько-правових концепцій прав людини, положення сучасного законодавства України та інших держав щодо права людини на життя, їх співвідношення з суспільно-правовою практикою.

Предметом дослідження є сутність теоретико-правового феномену права людини на життя, правові проблеми щодо поняття, принципів та гарантій реалізації досліджуваного права.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає антрополого-правовий та аксіолого-правовий підходи до права людини на життя, що дозволяє проаналізувати досліджуване право як багатоаспектне явище. Для досягнення поставлених завдань дослідження було використано сукупність методів, що дозволяють забезпечити комплексний аналіз всіх проблемних питань теми, зокрема:

–

–

–

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим комплексним дослідженням права людини на життя як багатоаспектного явища, в якому аналіз теоретико-правового феномену цього права здійснено у взаємозв'язку з філософсько-правовими концепціями природи людини, уявленнями про різні сторони життя людини, сучасними даними медичної та інших наук. Більш конкретно наукова новизна визначається такими положеннями та висновками:

1. Розвинуто ідею про право людини на життя як міжгалузевий комплексний правовий інститут, багатоаспектність якого корелюється із сучасною концепцією складної біосоціодуховної природи людини, тому висувається широке тлумачення змісту права людини на життя, яке не обмежується чинником свавільного позбавлення життя, а включає право на біологічне (вітальне), соціальне та духовне існування.

2. Наведено додаткову аргументацію, що сучасне розуміння природи людини як складної, багатоаспектної, відкритої світові та недовершеної біосоціодуховної істоти, є результатом еволюції людських поглядів на власну природу від спрощено-антагоністичної концепції життя людини (конфлікт тілесного та духовного у житті людини) до тлумачення життя людини як гармонійного поєднання вітального, духовного та соціального.

3. Запропоновано авторське визначення права на життя як свободи людини безпосередньо реалізовувати можливості, які вона має внаслідок своєї належності до виду Homo sapience, та задовольняти необхідні сутнісно-якісні біологічні, соціальні, духовні, економічні та інші потреби, неподільні із самою людиною, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути всезагальними.

4. З нових позицій визначено статичні та динамічні елементи у структурі права людини на життя, уточнено систему ознак та умови здійснення вказаного права. Якщо статичні елементи утворюють змістовне незмінне ядро права на життя, то динамічні елементи його змісту є рухомими складовими і змінюються від однієї історичної епохи до іншої, поступово розширюючи та збагачуючи зміст права на життя.

5. Внесені деякі уточнення в загальновизнаний зміст суб'єктивного права людини на життя, який складається з чотирьох правомоч: 1) право діяти певним чином чи утримуватися від певних дій; 2) право на вимогу належної поведінки від всіх інших суб'єктів; 3) права, що випливають з заборони посягання на життя іншої особи та можливості захисту власного життя; 4) право на вільне користування життям, як власним благом, продовження свого біологічного роду; можливість вільно розпорядитися власним життям.

Правомоччям, що випливають із права на життя, кореспондують певні обов'язки як самої людини, так і інших суб'єктів права: утримуватися від протиправних чи свавільних порушень прав інших людей, надати правову та іншу допомогу для захисту права на життя, притягнути винних у порушенні цього права до відповідальності.

6. Запропоновані авторські висновки щодо можливих моментів виникнення та припинення права на життя в контексті аналізу дискусійних питань, що характеризують досліджуване право в темпоральному (часовому) аспекті.

7. Вперше обґрунтовано нерозривний зв'язок права на життя з його якістю, проаналізовано відповідні правові можливості, пов'язані з якістю життя людини. Акцентовано значення гідного існування, необхідність для збереження життя належного медичного обслуговування та репродуктивних прав.

Необхідною правовою можливістю, що пов'язана з якістю життя, є право на безпеку, порушення якого здатне створити серйозні погрози досліджуваному праву. Виходячи із широкого розуміння безпеки, зроблено висновок про числення напрямки її додержання для реалізації права на життя.

Більш детально, ніж це робилось у попередні роки у науковій літературі, розглянуті питання, пов'язані з ризиком життю: право обирати форми діяльності, які як пов'язані, так і не пов'язані з ризиком. Обґрунтовано тісний взаємозв'язок між правом на життя та правом свідомо розпорядитися власним життям (правом на самопожертву та прийняття рішення про евтаназію).

8. Запропоновано прийняття в Україні закону, що всебічно відображав б потреби правового захисту життя людини. З авторських позицій систематизовано принципи, що мають бути покладені в основу вказаного закону.

Запропоновано закріпити у цьому законі заходи по запобіганню скорочення кількості населення та підвищення його природного зростання, заснованому на принципі збереження людини як виду Homo sapience, що має бути турботою існуючого та майбутніх поколінь.

9. Здійснений широкий аналіз мало досліджених у науковій літературі еколого-правових та, особливо, медико-правових гарантій права людини на життя.

10. З використанням нових підходів узагальнено практику Європейського Суду із прав людини щодо права людини на життя, що не тільки створює міжнародні гарантії захисту вказаного права, а й спонукає до розробки ефективних національних гарантій досліджуваного права.

Практичне значення одержаних результатів. Дане дослідження охоплює здебільшого теоретичні аспекти права людини на життя. В той же час висновки, сформульовані у дисертації, можуть бути використані:

1) у правотворчій роботі (рекомендації щодо поліпшення законодавства про право на життя);

2) у науково-дослідницьких цілях (запропонований понятійний апарат та правові принципи), рекомендації можуть використовуватися у наукових дослідженнях усіх галузей права як засадничі положення щодо суб'єкта права;

3) у навчальному процесі при підготовці розділів підручників та науково-методичної літератури (розкриття змісту права людини на життя як багатоаспектного явища);

4) у право-виховній роботі (підняття рівня правової культури населення).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідались на науково-практичних конференціях: "Сучасні проблеми юридичної науки: стан та перспективи розвитку", "Актуальні проблеми правознавства"; були апробовані під час участі у ІІ з’їзді лікарів загальної практики – сімейних лікарів України. Результати дисертаційного дослідження обговорювались та позитивно оцінені на теоретичних семінарах і засіданнях кафедри теорії держави та права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені у 6-ти наукових публікаціях: 3 статтях, опублікованих в спеціальних виданнях, що визнані ВАК України, як фахові з юридичних наук, та 3 тез доповідей.

Структура дисертації визначена метою та завданням дослідження, логікою викладу. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, які об'єднують дев'ять підрозділів, списку використаних джерел (268). Повний обсяг дисертації становить 201 сторінка, з яких основний зміст 178 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлюється ступінь вивчення теми, вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об'єкт та предмет дослідження, розкриваються методологічні основи дослідження, формулюються основні положення, що виносяться на захист, характеризується наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, а також зазначаються апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 "Ґенеза та розвиток державно-правової та загально-філософської концепції права людини на життя" складається з трьох підрозділів, висновків до розділу, в яких аналізується ґенеза ідей про право на життя в філософсько-правовій та теоретико-правовій думці. Визначається місце права на життя в системі прав людини, уточнюється система засад та формулюються принципи, на яких будується захист права на життя.

У підрозділі 1.1. Вчення про права людини в теорії права та філософії права" здійснено аналіз теоретико-правових концепцій та витоків філософсько-правових ідей щодо прав людини і, зокрема, права людини на життя. Історично першою ідеологічною передумовою виникнення вчення про права людини слід вважати появу гуманістичних підходів, заснованих на співвіднесенні людини з оточуючим світом. Починаючи з міфологічного та релігійного сприйняття світу саме вони були основою позначення цінності, самостійності та унікальності людського життя.

Із середини ХVIII cт. розпочався етап позитивізації прав людини. Поступово здійснюється формування та розвиток концепції прав людини, сутнісною ознакою чого стало їх швидке розширення, визнання, а згодом і правове закріплення. Відродження пропонує гедоністичну секуляризовану концепцію природи людини, де життя розглядається як здатність людини до щастя, обґрунтовується її прагнення щастя.

Поділяючи існування людини на природний і громадянський стан, філософи Нового часу пов'язують певні права людини (і право на життя в тому числі) саме із природним станом. Природним законом обґрунтовується заборона людині шкодити своєму власному життю та життю інших, обов'язок керуватися законом самозбереження та невідчужуваний характер права самозахисту. З ХVIII ст. право на життя стає однією з головних проблем філософської рефлексії та критичних пошуків інших наук.

На відміну від попередньої історії людства, яку можна визначити як позитивізація права на життя у вузькому сенсі і встановлення відповідних санкцій за свавільне позбавлення людини життя, із ХVIII ст. відбувається поступове опрацювання ідеї права на життя як багатоаспектної правової та філософської категорії.

У підрозділі 1.2. "Права людини у сучасній теорії права: від позитивізму до природно-правового мислення" сприйнята спроба наукового аналізу деяких чинників, які мали найбільший вплив на процес формування концепції прав людини і, зокрема, права на життя, а саме природно-правової методології та методології позитивізму. З плином часу основні положення природного права щодо права на життя знайшли своє закріплення в праві позитивному. Після чого часто-густо відбувалося переосмислення та аналіз норм позитивного права щодо їх відповідності природно-правовим витокам. Сучасний стан співіснування природно-правової та позитивістської методологій дослідження права людини на життя характеризується не антагоністичним, а взаємодоповнювальним характером, що слугує всебічному аналізу предмета дослідження.

Посилання на досягнення філософсько-правової думки щодо складності людської природи, її недовершений характер та відкритість світу, приводить до висновку про актуальність юридичного захисту всіх правових можливостей, які сучасна людина може мати, вільно реалізовуючи своє право на життя. Ця реалізація передбачає збереження та розвиток власної біологічної, духовної, соціальної унікальності та не порушення прав і свобод інших людей. Аналіз і тлумачення права людини на життя у широкому сенсі гарантує уникнення будь-яких спроб дегуманізації самої людини як носія вказаного права.

Підрозділ 1.3. "Право людини на життя в теорії держави і права" присвячено аналізу різних точок зору щодо місця права на життя в системі прав людини. На думку дисертантки пріоритетність права на життя означає, що без його визнання та ефективного захисту решта людських прав взагалі втрачають сенс. Практичним підтвердженням пріоритетного характеру досліджуваного права є той факт, що, навіть у випадку визнання судом людини померлою, фактично жива людина не втрачає права на життя та за допомогою відповідної правової процедури може відновити і решту своїх прав.

Широке розуміння права людини на життя методологічно відповідає сучасній концепції природи людини як недовершеної складної біосоціодуховної істоти, відкритої світові. Обґрунтовується необхідність широкого погляду на право людини на життя, бачення в ньому не тільки права на вітальне (біологічне), але й на соціальне та духовне існування людини, її розвиток та відтворення.

Розділ 2. "Право людини на життя як багатоаспектне явище" складається із трьох підрозділів, висновків до розділу.

У підрозділі 2.1. Вітально-часовий аспект права людини на життя" розглядаються існуючі наукові погляди щодо моменту початку життя людини й виникнення права на життя. Сьогодні визнається та захищається право на життя людини, як правило, тільки після народження. Сучасні дослідження медичної науки свідчать про невід'ємний, необхідний та значущій характер періоду життя людини до народження, протягом якого закладаються не тільки біологічні, а й психологічні, духовні та особистісні основи життєдіяльності. Недооцінка правовою наукою вказаних даних є наслідком спрощено-матеріалістичного тлумачення сутності життя людини, яке було характерним для праворозуміння радянської доби.

Чинниками, що визначають часові межі реалізації права людини на життя, є явища сучасного світу, пов'язані з можливістю людини вільно розпоряджатися своїм життям, піддавати себе ризику, обирати ризиковані професії та форми діяльності або скоротити час власного життя. Більш конкретними межами припинення реалізації права на життя є самогубство, самогубство за допомогою лікаря, евтаназія.

Заборона здійснення евтаназії в Україні не завжди відповідає меті захисту права людини на життя. Дисертантка обґрунтовує доцільність легалізації пасивної форми евтаназії як визнання можливості людини свідомо та вільно розпорядитися власним життям.

Підрозділ 2.2. "Соціально-економічний аспект права на життя" присвячено ґрунтовному аналізу чинників, що утворюють зміст права людини на життя як багатоаспектного явища та реалізуються у соціальному середовищі, демонструючи нерозривний зв'язок права на життя з його якістю.

В контексті соціально-економічного аспекту права людини на життя проаналізовано значення гідного існування, розглядаються належне медичне обслуговування та репродуктивні права, що безпосередньо пов'язані як із тривалістю життя, так і з його якістю. Репродуктивні права людини досліджуються у взаємозв'язку з певною якістю життя, недоторканністю особи, її психодуховною та біологічною цілісністю й її простором свободи та існування.

Важливими складовими соціально-економічного аспекту права на життя є додержання та забезпечення безпеки життя людини. Право на безпечне навколишнє середовище полягає у життєво важливій для людини потребі користуватися незабрудненим оточуючим середовищем. З огляду на постійно зростаючу екологічну загрозу чинники, пов'язанні із забезпеченням екологічної безпеки та рівноваги, є необхідними умовами життя людини та її права на життя. Авторка поділяє точку зору дослідників, які розглядають як складові права людини на життя природно-біологічні можливості, що безпосередньо пов'язані з фізіологічною взаємодією людини і природи (споживання атмосферного повітря, питної води, природні умови існування).

Феномен ризику, який присутній у різних формах соціальної активності людини, розглядається у взаємозв'язку зі змістом права людини на життя. Проаналізовано право обирати форми діяльності, як пов'язані, так і не пов'язані з ризиком для життя людини.

Правова можливість людини вільно розпоряджатися власним життям та обирати ризиковані або саморуйнівні види поведінки не є необмеженою. За будь-яких обставин та з огляду на будь-які цілі, що їх прагне досягти людина, розпоряджаючись власним життям, необхідною правовою межею поведінки особи виступає право на життя інших людей, неможливість нехтувати ним.

У підрозділі 2.3. "Кримінально-правовий аспект права на життя" розглядаються чинники кримінально-правового характеру, які безпосередньо пов'язані з реалізацією права людини на життя як багатоаспектного явища, а саме: необхідна оборона, крайня необхідність, смертна кара (її заборона).

Авторський аналіз наукової дискусії щодо необхідності збереження або скасування смертної кари дозволяє обґрунтувати тезу про неправовий характер застосування смертної кари як покарання, неприпустимість заперечення невід'ємного та невідчужуваного характеру права людини на життя.

Феномени необхідної оборони та крайньої необхідності розглядаються не тільки як обставини, що виключають злочинність діяння людини, а перш за все, як чинники, безпосередньо пов'язані з можливістю людини захищати власне життя та життя інших людей не забороненими законом засобами.

Розділ 3. "Гарантії права людини на життя" складається із трьох підрозділів, висновків до розділу, в яких розкриваються та систематизуються гарантії права людини на життя.

У підрозділі 3.1. "Загальні гарантії права людини на життя" досліджуються загальні гарантії вказаного права. Уточнюється система його конституційних та галузевих гарантій. Авторка розкриває механізм дії таких найбільш загальних гарантій, як демократія, народовладдя, політичний та ідеологічний плюралізм, миролюбна зовнішня політика, економічна багатоманітність та добробут.

При аналізі шляхів підвищення ефективності спеціальних гарантій права людини на життя особлива увага приділяється діяльності Конституційного Суду України та Уповноваженого Верховної Ради України з захисту прав людини.

У підрозділі 3.2. "Юридичні гарантії права людини на життя" найбільш детально досліджуються цивільно-правові, еколого-правові та медико-правові гарантії права людини на життя як засоби правового захисту цього права.

Серед гарантій, що закріплені медичним законодавством, визначені загальні та спеціальні медико-правові гарантії права людини на життя. Загальною гарантією є визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним із чинників виживання та розвитку народу України, що є передумовою збереження життя кожного українця. В контексті аналізу правових норм національного законодавства України та норм міжнародного гуманітарного права простежується тісний зв'язок між правом на життя та правом на охорону здоров'я. Охорона здоров'я розглядається як система заходів, головною метою яких є забезпечення та підтримка активного довголіття й життєдіяльності людини. З цього випливає висновок, що законодавчі гарантії права на охорону здоров'я водночас є гарантіями права на життя у його широкому розумінні.

Право на безпечне довкілля є ціннісно-правовою визначальною установкою, що спрямована на реалізацію досягнення безпечної якості навколишнього середовища заради збереження життя й здоров'я людини. Саме це і обумовлює погляд на право людини жити в сприятливому навколишньому середовищі як на еколого-правову гарантію реалізації права на життя.

Підрозділ 3.3. "Міжнародно-правові гарантії права людини на життя" присвячено аналізу принципів правового захисту права людини на життя міжнародними інституціями захисту прав людини. Практика Європейського суду із прав людини, принципи тлумачення сутності досліджуваного права є додатковими гарантіями захисту досліджуваного права, інструментом поступового розширення його змісту. У той же час, Європейський суд із прав людини дуже обережно та тактовно підходить до тлумачення змісту права на життя, віддаючи пріоритет його правового визначення національним законодавствам.

ВИСНОВКИ.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється в обґрунтуванні багатоаспектності права людини на життя, яке включає право на біологічне (вітальне), соціальне та духовне існування, розвиток та відтворення:

1. Право людини на життя – це свобода людини безпосередньо реалізовувати можливості, які вона має внаслідок своєї належності до виду Homo sapience, та задовольняти необхідні сутнісно-якісні біологічні, соціальні, духовні, економічні та інші потреби, неподільні із самою людиною, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути всезагальними. Таким чином, дається розширене тлумачення права на життя як права на вітальне (біологічне), соціальне та духовне існування, обґрунтовується його фундаментальний характер, головне місце в системі прав людини.

2. До системи ознак права на життя поряд з його багатоаспектністю належать: значущість цього права, фундаментальність, універсальність, висока ступінь захищеності, наявність специфічного неподільного з самим суб'єктом об'єкту, невід'ємність, пріоритетність, особливий механізм реалізації, неможливість правонаступництва, неоновлюваність, сталість, всезагальність, індивідуальний і недискримінаційний характер, абсолютність (необмежене коло суб'єктів зобов'язано поважати та не порушувати вказане право).

3. Внесені авторські уточнення в загальновизнаний зміст суб'єктивного права людини на життя, який складається з чотирьох правомоч. По-перше, це право діяти певним чином чи утримуватися від певних дій: можливість обирати безпечний стиль життя, ті чи інші засоби, щоб підтримувати своє біологічне, духовне та соціальне існування. Ці можливості втілюються у власній поведінці людини. По-друге, це право на вимогу належної поведінки від всіх інших суб'єктів (дії держави, спрямовані на захист людини від свавільного позбавлення життя, у тому числі від тероризму, екологічної кризи, медичних, виробничих, транспортних та інших ризиків). По-третє, це права, що випливають з заборони посягання на життя іншої особи та можливості захисту власного життя: право на домагання, яке полягає в можливості звернутися до держави щодо ефективного правового захисту свого життя, захищати власними силами своє життя і здоров’я, біологічну, соціальну та духовну ідентичність від протиправних посягань й т.і. По-четверте, це право на вільне користування життям, як власним благом, продовження свого біологічного роду; можливість вільно розпорядитися власним життям.

Правомоччям, що випливають із права на життя, кореспондують певні обов'язки як самої людини, так і інших суб'єктів права: утримуватися від протиправних чи свавільних порушень прав інших людей, надати допомогу, в тому числі правову, для захисту права на життя, притягнути винних у порушенні цього права до відповідальності.

5. Аналіз правових можливостей, які пов'язані з якістю життя людини, дозволяє акцентувати значення гідного існування для реалізації права на життя у його широкому розумінні (належний прожитковий мінімум, відповідні йому зарплатня, пенсійне та інші види соціального забезпечення; необхідний для існування у суспільстві рівень освіти; вільний доступ до духовних "скарбів" людства, можливість вільної духовної самореалізації).

Окремо досліджено необхідність для збереження життя належного медичного обслуговування (доступне або безкоштовне лікування, диспансеризація хворих на хронічні захворювання, охоплення щепленнями від найбільш небезпечних хвороб, охорона здоров'я дітей та жінок репродуктивного віку, різноманітні цільові програми для різних соціальних груп та ін.) та репродуктивних прав (можливість відтворення людини, продовження себе у нащадках, у тому числі за допомогою новітніх медичних технологій).

Необхідною можливістю, що утворює зміст права на життя, є право на безпеку, порушення якого здатне створити серйозні погрози досліджуваному праву. Виходячи з широкого розуміння безпеки, зроблено висновок про числення напрямки її додержання для реалізації права на життя: безпечне довкілля; профілактика найбільш небезпечних форм злочинності; безпека новітніх технологій та наукових експериментів на людях, що створюють загрозу життю та здоров'ю; система заходів для безпеки життя людини на транспорті, на виробництві; створення системи антитерористичних органів та заходів.

Аналіз дискусійних питань, пов'язаних з ризиком життю, дозволив розглянути в контексті реалізації права на життя право обирати форми діяльності, як пов'язані, так і не пов'язані з ризиком. Право обирати не ризиковані, а захищені форми діяльності передбачає: вимагати від держави в особі її органів під час бойових дій, антитерористичних операцій, катастроф техногенного характеру та інших обставин, що погрожують великій кількості людей, уникати невиправданих та неадекватних людських втрат, запобігати їм; право на самозахист (у тому числі необхідна оборона, крайня необхідність). Право обирати ризиковані види діяльності включає професії та спеціальності, які з великою долею вірогідності передбачають можливість смерті людини; участь у наукових експериментах, які створюють загрозу життю чи здоров'ю людини; свідомий вибір різних форм саморуйнівної поведінки – паління, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії та ін..

6. У структурі права людини на життя визначено статичні та динамічні елементи (можливості). Статичні елементи утворюють змістовне незмінне ядро цього суб'єктивного права, бо без них самого права на життя не існує (заборона свавільного позбавлення життя, можливість самозахисту та опору насильству та інші). Вони ґрунтуються на принципах визнання унікальності, антропної гідності та невід'ємності життя людини. Динамічні елементи змісту права на життя є рухомими складовими і змінюються від однієї історичної епохи до іншої, поступово розширюючи та збагачуючи зміст досліджуваного права (можливість отримання кваліфікованої медичної допомоги, вимога жити у безпечному та нешкідливому природному середовищі, у недалекому майбутньому – можливість за допомогою новітніх медичних технологій покращувати власні біологічні можливості та ін.).

7. Проблема однозначного визначення моменту виникнення права на життя в теорії права та правозастосовчій практиці ускладнюється багатьма чинниками, серед яких найважливішим є питання, де закінчується право жінки на репродуктивний вибір, і де починається право ненародженої дитини на життя. Ступінь правової захищеності життя ненародженої дитини за українським законодавством залежить від терміну вагітності і зростає пропорційно її термінам. Це означає, що українське законодавство не розглядає ненароджену істоту як власне людину, носія права на життя, хоча і може визнавати у випадках, встановлених законом, інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

8. У контексті визначення меж права людини на життя не можна задовольнитися войовничо-матеріалістичним тлумаченням життя людини і обмежувати сферу дії права людини на життя явищами тільки біологічного характеру. Внутрішньоутробний період життя є необхідним етапом розвитку людини і має бути захищений правом так само, як і життя людини після народження на будь-якій його стадії. На практиці розв'язання цієї проблеми має відбуватися з урахуванням наступних принципів:

а) гуманізм; б) збереження людини як виду homo sapience, що є турботою існуючого й майбутніх поколінь людей; в) життя кожної людини завжди є вищою цінністю у порівнянні з іншими суспільно-правовими цінностями; г) право на життя будь-якої людської істоти є гідним правового захисту з моменту запліднення; д) повага до антропної гідності людини; е) повага до права на життя інших людей; є) рівність людей щодо права на життя, його недискримінаційний характер; ж) визнання багатомірної біосоціодуховної сутності людини; з) принцип суб`єктоцентризму, тобто уявлення про людину як про активного суб'єкта, який здатен змінювати себе і світ навколо себе; и) принцип відповідальності людини за власні дії та свідомий вибір; і) збереження людиною своєї біоприродної основи й цілісності; й) принцип екогуманізму як органічна "вбудованість" життя окремої людини в оточуючий світ.

9. Тлумачення змісту права людини на життя як багатоаспектного явища дозволяє розглядати у тісному взаємозв'язку з ним репродуктивні права. Головна мета вказаних прав – забезпечення можливості репродукції (відтворення) людини – є невід'ємною ознакою будь-якої форми життя та безпосередньо впливає на якість життя людини і можливість продовжити себе у нащадках.

10. Законодавчі норми, що регламентують медичну діяльність, слугують гарантіями права на життя людини (пацієнта) та проаналізовані авторкою як “презумпція незгоди”: передумовою будь-якого медичного втручання є отримання згоди людини. Виняток становлять невідкладні випадки наявності реальної загрози життю особи, коли медична допомога надається без її згоди, або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

11. Медичне законодавство закріплює гарантії права людини на життя, які дисертанткою визначено як загальні медико-правові гарантії та спеціальні медико-правові гарантії. Визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України розглядається як передумова збереження життя українського народу, життя кожного українця, а тому – як загальна медико-правова гарантія.

12. В контексті аналізу правових норм національного законодавства України та норм міжнародного гуманітарного права простежується тісний зв'язок між правом на життя та правом на охорону здоров'я. Охорона здоров'я є системою заходів, головна мета яких – забезпечення й підтримка активного довголіття та життєдіяльності людини. Тому законодавчі гарантії права на охорону здоров'я слугують водночас і гарантіями права на життя.

13. Право на безпечне довкілля є ціннісно-правовою визначальною установкою, що спрямована на переважаючу необхідність досягнення безпечної якості навколишнього середовища заради збереження життя і здоров'я людини. Тому право жити в навколишньому середовищі, сприятливому для здоров'я та добробуту, розглядається як еколого-правова гарантія реалізації права людини на життя.

14. До спірних відносяться питання щодо “евтаназії” та “допомоги у самогубстві”, які широко ставляться суспільно-правовою наукою і практикою багатьох держав. Законодавча невизначеність щодо вказаних явищ спричиняє існування у деяких країнах “подвійних стандартів”: норми-заборони про застосування евтаназії знаходяться у протиріччі з розповсюдженою суспільно-правовою практикою, яка дозволяє “допомогу у самогубстві”. Така практика певною мірою має місце і в Україні. Тому вважаємо доцільною легалізацію пасивної форми евтаназії, як визнання права людини вільно розпорядитися власним життям та права на повагу до людської гідності.

15. Межі реалізації права людини на життя встановлюються також шляхом надання особі права на захист власного життя від протиправних посягань через використання можливостей, що надані інститутами крайньої необхідності та необхідної оборони.

16. Смертна кара як різновид кримінально-правового покарання у всі часи розглядалася як чинник, що пов'язаний зі змістом права людини на життя. Існування смертної кари у сучасному світі слугує свідченням заперечення невід'ємного та невідчужуваного характеру права на життя.

17. Перелічені вище положення дисертації викладались з урахуванням історико-філософських підходів до права на життя, які було застосовано в першому розділі дослідження. Їх зміст полягає в наступних висновках: історично першою ідеологічною передумовою виникнення ідей про право на життя слід вважати гуманізм, який вже в добу міфологічного та релігійного сприйняття світу був основою позначення цінності, самостійності та унікальності людського життя.

18. Здійснений аналіз еволюції аксіологічних поглядів на життя людини дозволив стверджувати, що в контексті релігійного (християнського) світогляду мало місце трактування природи людини як духовно-тілесної. Тлумачення духовного та тілесного в людині як антагоністичних сфер спричиняло піднесення духовної сутності людини при повному знеціненні людини тілесної або вітальної. Онтологічна сутність людського життя пов'язувалася з гріхопадінням людства, а її життя на землі з процесом його спокутування. У середньовічній філософсько-правовій думці право на життя не розглядалася як самостійна категорія, бо релігійна аксіологія не залишала місця для життя людини, як соціальної, або навіть індивідуальної цінності. Статус людини у середньовічному світі, її відносини з соціумом будувалися на засадах, які можна визначити як всезагальна “презумпція винуватості”.

19. З часу доби Відродження починається розвиток ідей прав людини і, зокрема, права на життя у їх сучасному розумінні. Право на життя проголошується природним та невідчужуваним; природним законом обґрунтовується здатність людини до щастя, її прагнення щастя, заборона людині шкодити власному життю, невідчужуваний характер права самозахисту, обов'язок керуватися законом самозбереження. З ХVIII ст. відбувається поступове опрацювання ідеї права на життя як багатоаспектної правової та філософської категорії на відміну від попередньої історії людства, яку можна визначити як позитивізація права на життя у вузькому сенсі (тобто встановлення законодавчих санкцій за свавільне позбавлення людини життя).

20. Враховуючи певну законодавчу невизначеність в Україні як щодо принципів тлумачення і захисту права людини на життя, так і правових меж досліджуваного права, доцільним є прийняття відповідного закону, що урегулює всі основні питання щодо права людини на життя.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.