Львівський національний університет ім
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
РУДАКЕВИЧ ОКСАНА МИРОСЛАВІВНА
УДК 1(091) (477): 323.21+141
КОНЦЕПЦІЯ
КУЛЬТУРНИЦЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
В УКРАЇНСЬКІЙ
ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ
Спеціальність 09.00.05 – історія філософії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Львів – 2006
Дисертація є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії філософії Львівського національного університет імені Івана Франка.
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Кашуба Марія Василівна,
Львівський національний університет, професор кафедри філософії.
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Гринів Олег Іванович,
Київський міжнародний університет, завідувач кафедри політології;
кандидат філософських наук, доцент Наконечний Роман
Андрійович, Львівський державний аграрний університет,
завідувач кафедри філософії й політології.
Провідна установа: Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України
(м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).
Захист відбудеться 19 квітня 2006 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (м. Львів, вул. Університетська, 1), ауд. 301.
З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79 002, м. Львів, вул. Драгоманова, 5
Автореферат розіслано "17" березня 2006 року
Вчений секретар
спеціалізованої Вченої ради,
кандидат філософських наук Сінькевич О.Б.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність та доцільність дослідження. "Націоналізм", "національна ідея", "національна свідомість" – це нині чи не найчастіше вживані поняття у суспільствознавчій науці, хоча їх конкретний зміст кожен розуміє по-своєму. Політик, чи автор, який осмислює національну ідею, намагається дати власну відповідь на запитання, що таке нація чи націоналізм. Процеси творення української політичної нації, які проходять нині в суспільстві, відбуваються з врахуванням конкретних обставин сучасного українського життя, але надзвичайно важливим є й досвід західно- східноєвропейських держав, необхідне його теоретичне осмислення.
Актуальність дисертації випливає ще й із такої методологічної ситуації, коли сучасні дослідники націй і націоналізму стверджують, що більш правильно говорити про різновиди "націоналізму". Ця проблема має загальний характер, проте щодо української нації та націоналізму зокрема вона особливо гостра, як засвідчують публікації останніх років.
Доцільність даного дослідження пов'язана також з тим, що більшість загальноєвропейських націй поєднують у собі певні етнічні, політико-правові, соціальні та економічні характеристики. У цьому аспекті вони можуть розглядатися як більш "повні" за кількістю ознак, тобто їх можна розглядати як ідеальні типи (Макс Вебер). Водночас "культурні", або етнічні нації східноєвропейських недержавних народів (до часу здобуття ними державної незалежності) можна розглядати як "неповні" (Василь Лісовий). Оскільки Україна належить саме до останнього типу, то актуальність дослідження зумовлена необхідністю прослідкувати специфічність та особливості становлення українського культурницького націоналізму у другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. у його органічній спорідненості з подібними видами націоналізму європейських країн. Зокрема, І.Кресіна, характеризуючи українську національну свідомість, стверджує, що нині є дві головні концепції нації – етнічна (східноєвропейська) і політична (західноєвропейська), а консолідуючим енергію нації чинником дослідниця вважає національну ідею, "якщо вона буде окреслена не в ідеологічній, а в етнонаціональній та загальнолюдській системі координат".
Інші сучасні українські дослідники національних проблем, які розглядають процес формування української нації, визнають, що поняття нації є змінним у часі. Нині більш популярне поняття "модерна нація", в якому прослідковується і спільність походження, і визнання своєї окремішності та сформована урбаністична культура (Я.Грицак, О.Гринів).
Проте, донині немає в українській націології однозначного визнання і визначення "культурницького" націоналізму, що й зумовило вибір теми дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконана в межах тематики наукових досліджень кафедри історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка: "Розвиток філософської думки України", а також згідно з теоретичним опрацюванням програми "Громадянське суспільство як здійснення свободи: соціальний, релігійний та екологічний виміри".
Метою дослідження є історико-філософський аналіз концепції культурницького націоналізму як специфічного феномена духовного життя недержавних народів, зокрема, українського, його генеза, чинники становлення, європейські впливи та фактори формування.
Реалізація окресленої мети досягнута шляхом вирішення таких дослідницьких завдань:
-
визначити особливості й окреслити процес становлення світоглядної та методологічної концепції культурницького націоналізму;
-
проаналізувати основні форми прояву культурницького націоналізму в країнах Європи;
-
виявити особливості становлення і розвитку польського націоналізму як найбільш наближеного до українських теренів;
-
систематизувати чинники становлення та напрями розвитку культурницького націоналізму в Україні, окреслити його специфічні особливості;
-
прослідкувати спорідненість європейського та українського культурницького націоналізму.
Об’єктом дослідження є сутність та еволюція, тенденції розвитку культурницького націоналізму як одного з типів націоналістичної ідеології східноєвропейських недержавних націй.
Предметом дослідження є осмислення специфіки українського культурницького націоналізму в європейському контексті.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є методи суспільних наук, особливість яких пов'язана з фактом існування великої кількості суспільств, культур, цивілізацій, що принципово утруднює вияв універсальних закономірностей.
Метод феноменології прислужився для аналізу категорії "націоналізм", її типології, зокрема різновиду "етнічний (культурницький) націоналізм".
Використані історичний та логічний методи дослідження, міждисциплінарний підхід, що розкриває онтологічну, гносеологічну, методологічну й аксіологічну проблематику націоналізму, зокрема культурницького, а також герменевтичний метод та порівняльний аналіз, що сприяв прослідкуванню європейських впливів на формування українського культурницького націоналізму, його спорідненості з націоналізмами європейських народів.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що проведений історико-філософський аналіз процесу становлення й еволюції феномена культурницького націоналізму в Україні засвідчує європейський шлях державності українського народу. Етнічна ідентичність як результат самоідентифікації українців в умовах бездержавного існування є єдністю суб'єктивного й об'єктивного, раціонального та ірраціонального, грунтується на усвідомленні спільності походження – біогенного, географічного, історичного, культурного факторів, а етнічна основа відіграє важюливу роль у процесах державотворення. Будівництву української держави передував процес етнічної інтеграції й мобілізації, поєднаний з формуванням національної як культурної ідентичності, котра не тільки відрізняє націю від сусідів, а й запозичує їх позитивний досвід.
У результаті історико-філософського аналізу концепції українського культурницького націоналізму обгрунтовано низку теоретичних узагальнень, які виносяться на захист:
-
обгрунтовано методологічне значення ідей М. Гроха, який на основі визнання інтелігенції рушієм процесу національного самовизначення опрацював концепцію культурницького націоналізму. Його вчення спирається на теорію Ф. Майнеке, що виділяє спільну історію, мову, територію, релігію і звичаї як об”єктивні чинники формування нації. Доповнює розуміння “культурницького націоналізму” вчення Г. Кона про “західний” (раціоналістичний) та “східний” (культурницький) націоналізм, де національну ідеологію формували представники інтелігенції (філософи і митці);
-
доведено, що концепція культурницького націоналізму в основних рисах сформувалася в епоху Романтизму (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.) в багатьох країнах Європи на основі усвідомлення народами індивідуальної культурно-історичної цілісності як сукупності культурних самовиявів – фольклору, історії, мови, звичаїв, народної міфології; найбільш характерні особливості культурного націостановлення розкрито на прикладі німецької, італійської та східнослов'янських моделей;
-
узагальнено досвід формування польського культурницького націоналізму, що характеризується синтезом релігійного та етнічного елементів і може вважатися для Укриаїни класичним прикладом боротьби за незалежність, коли провідну роль у поглибленні національної свідомості народу відіграли діячі культури. Польський культурницький націоналізм виділяє націю як етнічно-мовну спільність, суб'єкт окремої культури, сформований з врахуванням ірраціональних складників національного єднання (героїзм, месіанізм);
-
встановлено, що концепція українського культурницького націоналізму сформувалася в другій половині ХІХ ст., в атмосфері "весни народів" у Європі, активізувалася на початку ХХ ст. під впливом загрози російського та польського великодержавного шовінізму. У творах діячів української духовної культури ХІХ ст. – поч. ХХ ст. прослідковано основні напрями й засоби вираження цієї концепції – вивчення власної історії, обстоювання мови, інтерес до усної народної творчості, міфів, релігії, традицій і звичаїв, етнографічних досліджень та ін., що визначило характерні особливості цього різновиду українського націоналізму;
Теоретичне й практичне значення отриманих результатів. Проведене дослідження типології націоналізму і виокремлення типу культурницького націоналізму як відповідного для українського народу на етапі націотворення, , що пов'язане з особливостями історико-культурного процесу, має суттєве значення для уточнення поняття "український націоналізм", сприяє його адекватному розумінню. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці відповідних навчальних курсів та спецкурсів з культурології, історії української філософії, спецкурсів з теорії націй та націоналізму, а також відповідних підручників і посібників.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації апробовано на наукових форумах, зокрема: на міжнародних конференціях “Християнство і культура” (Тернопіль, 1998), “Українсько-польські відносини в ХХ столітті: державність, суспільство, культура” (Тернопіль, 1999), “Історія релігій в Україні” (Львів, 1999, 2000, 2001, 2002); міжнародному семінарі “Християнство і національна ідея” (Тернопіль, 1999); науково-методичних конференціях “Християнство і особа” (Тернопіль, 2000), “Християнство і мораль” (Тернопіль, 2001), “Релігієзнавство як навчальна дисципліна: теоретико-методологічні та методичні основи викладання у вищій школі” (Тернопіль, 2002); третіх Річинських читаннях “Духовність народові” (Тернопіль, 2002), міжнародному колоквіумі “Переяслав 1654 р. в історії Української Церкви” (2003), “Сучасна картина світу: інтеграція наукового та позанаукового знання” (Суми, 2003), „Київська традиція і східний обряд в українському християнстві” (Тернопіль, 2004) та ін.; в опублікованих статтях, із них 3 у визначених ВАК-ом як спеціалізовані фахові збірники праць. Зміст дисертації обговорений на семінарі кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. І. Франка.
Структура дисертації. Послідовність викладу матеріалу зумовила таку структуру роботи: вступ, три розділи, кожен з яких завершений висновками, загальні висновки та список літератури й використаних джерел. Всього – 175 сторінок тексту і 285 назв у списку літератури.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтована актуальність і доцільність дослідження, його мета, завдання, сформульовано його об'єкт і предмет, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, представлена апробація результатів.
У першому розділі "Теоретико-методологічна основа дослідження" розглянуто основні джерела, які стали базою дисертації. Насамперед – це праці українських мислителів, які висловились на захист української самобутності, вивчали традиції культури, мови, історію та фольклор (М. Костомарова, П. Куліша, діячів "Руської трійці", збирачів фольклору, поетів-романтиків, Т. Шевченка та ін.
Окрема сторінка – творчість "громадівців": В.Антоновича, О.Потебні, М.Драгоманова, які започаткували наукове обгрунтування українських культурних традицій, особливо етнографії, міфології, мовознавства.
До джерельної бази дисертації зарахована і творчість І. Франка, Лесі Українки, творців духовної української музики, УГКЦ, а також І. Огієнка. Вагомим внеском є праці М.Грушевського, творця істріософської концепції націогенезу українців.
Історіографія й теоретико-методологічна основа дослідження представлена працями В. Євдокименка, який вперше в українській філософській думці радянських часів проаналізував "націоналістичну" спадщину діячів Кирило-Мефодіївського братства, М. Грушевського та ін. дослідників, які обстоювали українську окремішність і самобутність. Методологічною основою дослідження послужили праці В.Лісового, О.Забужко, Я.Грицака, О.Гриніва, І.Дзюби, Г.Дичковської, Я.Дашкевича, А.Наконечного, М.Розумного як дослідників української національної ідеї, а також Г.Касьянова, А.Колодного, С.Макарчука, Л.Филипович, Р.Шпорлюка та ін., праці яких сприяли осмисленню концепції культурницького націоналізму.
Особливості культурницького націоналізму європейських народів, в контексті й на прикладі яких розвивався український культурницький націоналізм, продемонстровані на основі аналізу праць чеських, словацьких, італійських та польських діячів культури епохи Романтизму, зокрема, Й.Юнгмана, Я.Коллара, Дж.Мацціні, А.Міцкевича, Ю.Словацького та ін. Праці теоретиків концепції культурницького націоналізму, що осмислювали ці ідеї у ХІХ і ХХ ст., опубліковані в антології "Націоналізм".
До осмислення концепції культурницького націоналізму як її методологічна основа прислужилися праці теоретиків націоналізму Е. Сміта та М. Гроха, на основі яких ця концепція обгрунтована у дослідженні Т. Касьянова "Теорія нації та націоналізму". Проаналізувавши наявні в сучасній науці підходи, типології й класифікації націоналізму, цей автор представив їх як схеми для орієнтації науковців, що прагнуть осмислити складний феномен націоналізму, і його доробок цілком прийнятний для аналізу спадщини українських мислителів ХІХ - початку ХХ ст., яких можна трактувати як представників українського культурницького націоналізму.
У дисертації обумовлено погляд на новоєвропейську культуру, де найуніверсальнішими вимірами людського самопізнання виступають історія та духовна культура етнічної спільноти. Східноєвропейський соціум, український зокрема формується етнічною аурою. Самобутність культури, мови, психологічна спільність, створення героїчних символів, історична пам’ять та мораль, формування цілісного підходу до державно-політичних подій сприяло збереженню осібності етносу, його виживанню в умовах дискримінації.
Отже, сутність націоналізму слід аналізувати й розглядати в контексті певної країни, нації, історичного періоду, відповідно до цілей, які ставили перед собою представники цієї ідеології.
Розділ другий "Культурницький націоналізм як специфічний феномен духовного життя країн Європи" аналізує специфічність концепції культурницького націоналізму в контексті націоналістичної ідеології, як вона сформована й осмислена європейськими дослідниками.
Перший підрозділ "Провідні концепції походження сутності та типології націоналізму" знайомить із процесом становлення й осмислення понять нації та націоналізму в європейській культурі, зокрема, з дослідженнями теорії нації, оскільки в одних концепціях її ознакою постає "національний дух", (національна свідомість, національний характер), у других – це психологічне поняття, "несвідома психологічна спільнота", в інших ознака нації зводиться до спільності, що сформувалася на основі спільної долі, спорідненого мислення людей тощо. Деякі концепції нації пов'язують націю з державою.
У дисертації розглянуті різні підходи до визначення нації, проте акцент зроблено на тих, які привертали увагу до культури як феномена, що визначає буття людей. Люди згуртовуються у спільноти як носії певної культури – способу суспільного життя, свого "життєвого світу", що є сукупністю духовних, матеріальних, інтелектуальних та емоційних характеристик суспільного життя. Незважаючи на те, що поняття нації знаходимо у пам'ятках часів стародавнього Риму й Середньовіччя, теорії нації й націоналізму інтенсивно й глибоко розпочали осмислювати в епоху Просвітництва й Романтизму. У цьому підрозділі розглянуто найпопулярніші концепції походження, сутності й типології нації та націоналізму: географічно-релігійний націоналізм (Дж.Мацціні), історіософську концепцію (М.Вебер), етнологічну (Е.Сміт), історичну (Г.Гегель), концепцію культурних і державних націй (Ф.Майнеке) тощо. Класичними в сучасній націології вважаються типології Г.Кона (горизонтальна типологія на східні й західні нації) та К.Гейза (вертикальна типологія, оперта на ідеологічній генеалогії), вона передбачає поділ на гуманістичний, якобінський, традиційний, ліберальний та інтегральний націоналізм. Сучасні дослідники виділяють індивідуалістично-ліберальний, авторитарно-колективістський, громадянський та етнічний націоналізм (Лія Грінфельдт); націоналізм більшості й націоналізм меншості (К.Смонс-Симоналевич); Е. Джонс настоює на психологічних характеристиках, Е. Берк – релігійних, а Г. Майноуг вважає, що націоналізм у динаміці проходить три стадії: збудження, боротьба за незалежність, консолідація. У дисертації віддається перевага концепції М. Гроха, який опрацював тип культурницького націоналізму, що проходить три стадії становлення: академічну, просвітницько-патріотичну і завершальну (створення держави).
Другий підрозділ "Сутність культурницького націоналізму і особливості його прояву" наголошує, що в країнах Європи тип культурницького націоналізму остаточно окреслився в епоху Романтизму. Його витоки сягають проголошеної французькою революцією Декларації прав людини й громадянина, французького сентименталізму, міфічної ідеалізації нації, а також романтичного світовідчуття та класичного німецького ідеалізму, що сконсолідував націю на грунті інтересу до "духу народу".
У Німеччині національна ідея отримала свій культурно-мистецький вираз у феномені німецького романтизму. Діставши тут філософське, естетично-теоретичне обгрунтування, він розповсюджувався по всій Європі. Цілком природно, що в кожній країні романтизм дістав своє, національно своєрідне обличчя.
У романтиків особливо цінується релігійне розуміння, формується історичне мислення, з’являється зацікавленість до “національного колориту”. В останньому митці шукають повчальних прикладів для можливого розв’язання сучасних проблем. Саме на цьому ґрунті започаткувався процес формування модерних націй недержавницьких народів, який фактично став першим етапом їх національно-визвольної боротьби. Народи-нації почали виходити на історичну арену і заявляти про себе як про суб'єктів історичної дії. Романтична ідеологія репрезентована такими мислителями як Ф.Шеллінг, Ф.Шіллер, брати Ф. та А.Ф.Шлегелі та інші. Провісником її можна вважати Й.Т.Гердера Й.Фіхте, Г.Гегеля.
Італійська модель націостановлення є прикладом силового подолання перешкод до згуртування нації під дією як зовнішніх спонук, так і революційної активності великого числа громадян. Ці процеси, а також їх вираження в літературі та мистецтві (в музиці) названо епохою Рісорджіменто (ХІХ ст.), коли національних дух дістає філософське обгрунтування.
Основними складниками чеської моделі національного становлення були: з’ясування національно-культурних особливостей, формулювання на цій основі національної цілісності та ідентичності, поєднання етнічних чинників з історичною спадщиною династичних часів.
Однією з найвизначніших постатей серед ідеологів словацького національного відродження є Ян Коллар. Його трактат “Про літературну взаємність між слов’янськими племенами і говірками” — це перша філософська пам’ятка доби розвитку національної ідеї в Європі, яку Р.Шпорлюк іменує добою “культурного націоналізму”. Ключовою думкою праці Яна Коллара є обґрунтування духовної єдності всіх слов’ян та їхнього зближення у сфері культури, а також розмежування германського і слов’янського культурних світів.
Окремим підрозділом 2.3. "Роль культурницького націоналізму у процесі формування новочасної польської нації" виділено різновид і тип польського націоналізму, який може служити прикладом поєднання культурницького й політичного типів націоналізму. Польський досвід характеризується виникненням міцного синтезу католицизму та етнічної культури, котрий виявився у національному ідеалі: “Бог, гідність, Батьківщина”.
Польський націоналізм вважається класичним прикладом боротьби народу за свою незалежність. У дисертації продемонстровано, як від усвідомлення народу-шляхти через регіональний патріотизм польська суспільність, насамперед її державна еліта, прийшла до усвідомлення єдності польської нації на основі спільності мови, традицій культури, релігії та церкви і до витворення ідеї польського месіанізму.
Внесок доби романтизму в історію національної свідомості в Польщі виразно засвідчив відмінності між нацією у розумінні політичному (нація-держава) і нацією в розумінні культурному (нація як спільність етнічно-мовна, суб’єкт окремої культури). Романтизм, що дав таких великих поетів та письменників, як А.Міцкевич, Ю.Словацький, І.Красінський, Й.Лелевель, М.Мохнацький та інші, вплинув на духовне життя народу і водночас сприяв формуванню його морального та національного обличчя в найтяжчі періоди його історії.
На грунті осмислення процесів становлення європейських націй та відображення цих процесів у творчості провідних діячів європейської духовної культури у дисертації узагальнено, що в багатьох країнах Європи саме в епоху Романтизму відбулося становлення ідеології національного самовизначення внаслідок національно-визвольної боротьби, яку можна ідентифікувати як культурницький націоналізм. Кожен народ виразив у такій ідеології свої особливі риси, однак вже у першій половині ХІХ ст. вимальовуються контури концепції культурницького націоналізму, що дають підстави вважати його типом націоналізму "недержавних", або "неісторичних" народів. Основою цього типу націоналізму є культивування рідної мови, увага до власної історії як історії народу, його духу, вираженого у фольклорі, легендах, переказах та піснях, обгрунтовано важливе призначення національної еліти в цих процесах. На цій основі формуються традиції культури, повага до яких є визначальною рисою культурницького націоналізму.
Розділ третій "Чинники становлення і фактори розвитку культурницького націоналізму в Україні" присвячений розглядові особливостей прояву концепції культурницького націоналізму в українській духовній культурі. У першому підрозділі 3.1. "Генеза та специфічність форм українського культурницького націоналізму" прослідковано процес становлення ідеології культурницького націоналізму в світлі новітніх досліджень української історії та культурології, історії філософії.
У контексті епохи Романтизму з її зацікавленням "духом народів" стверджено, що витоки українського культурницького націоналізму сягають кінця XVIII - початку ХІХ ст., що засвідчує творчість І. Котляревського ("Енеїда", "Наталка Полтавка"), "Історія Русів", перші "Історії Малоросії", праця збирачів народних пісень тощо. Зокрема величезний вплив на процес пробудження національної самосвідомості серед освічених верств суспільства мав твір невідомого автора "Історія Русів", де вперше було застосовано поняття "вільна нація". Він розвиває думку, що національно-політична та культурна історія України мала свою самобутню традицію.
Інтерес до української самобутності, історії, традиції, духовної культури викликав ряд царських указів про заборону мови, книги і пісні українською мовою. Ці заборони засвідчують, що процес утвердження українського націоналізму міг відбуватися тільки у сфері культури – традиції Кирило-Мефодіївського братства, громадівський рух, недільні школи, товариства з вивчення історії, фольклору, етнографії. У дисертації стверджено, що найвагоміше прислужилися до утвердження ідеї українського культурницького націоналізму діячі Кирило-Мефодіївського братства – М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, а також громадівці – В.Антонович, М.Драгоманов, О.Потебня та ін., творчість яких спрямована на наукове обгрунтування й утвердження специфічності української мови, традицій, історії, фольклору, менталітету.
Підкреслено значення творчості Т.Шевченка, котрий перший сформулював національно-політичні ідеали України. на грунті її особливого менталітету, історичної долі.
Заснування В. Антоновичем української історичної школи спричинилася до збору й систематизації та вивчення автентичних документів – джерел української історії. Саме у творчості В.Антоновича можна помітити еволюцію української суспільної думки від романтизму до об’єктивності та документалізму. Як ідеолог культурницького націоналізму В. Антонович надзвичайно високо цінував розвиток знання, роль культури в народному та суспільному прогресі.
О. Потебня своїми мовознавчими й міфознавчими дослідженнями, осмисленнями усної народної творчості в контексті новітніх європейських теорій про походження мови й міфа утвердив органічний зв'язок мислення й мови, що є запорукою оригінальності кожної національної мови й заснованої на ній духовної культури. Його дослідження української міфології, фольклору і мови, хоча й написані російською, є науковим обгрунтуванням необхідності збереження самобутності української мови, як і кожної національної мови народу – своєрідним, науково обгрунтованим засвідченням абсурдності царських указів. Розглянуто також діяльність і творчість М Драгоманова, І.Франка, Лесі Українки, М.Грушевського, ученого, географа О. Рудницького, спрямовані на утвердження української самобутності. М.Драгоманов у своїх працях намагався відтворити прагнення до поєднання національної ідеї з соціалізмом. Підкреслено внесок Драгоманова у суспільно-політичне життя українців, зокрема у питанні формування національного самоусвідомлення, завдяки якому на європейській арені Україна постала як суб'єкт історичного на націологічного процесу з відповідно суверенними культурними потребами. І.Франко бачив шлях до "витворення" української нації із "етнічної маси" через просвітницьку роботу, самоосвіту молодого покоління, через одержимість ідеєю вільного духу, який приведе до свободи через тяжку працю каменярів. Леся Українка також, пригадуючи славну історію предків, закликала до повсякденної тяжкої праці на ниві утвердження національного духу. М.Грушевський створив історіософську концепцію націогенезу українців, котра завершила осмислення історичного минулого представниками української інтелігенції впродовж ХІХ ст., зумовила наукове обгрунтування українськго національного відродження.
Учений-географ С. Рудницький обгрунтовував національну самобутність України науковими працями з геополітики. Він відкидав будь-які варіанти вирішення українського питання, окрім цілковитої, державної самостійності, тому що ні автономія, ні федеративна частина у складі іншої держави не зможе дати народові найповніших умов для національного та культурного розвитку.
Окремий підрозділ 3.2. "Духовно-релігійні фактори формування національної свідомості в Галичині" розглядає діяльність релігійних та просвітительських організацій Галичини, спрямовану на збереження й утвердження української мови і традицій духовної культури в умовах австрійської окупації. Відзначено, що УГКЦ стала духовним провідником національно-патріотичних сил кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Традицію поваги до рідної мови започаткували в Галичині діячі "Руської трійці". Виходячи із тези, що русини Галичини є часткою великого українського народу, діячі „Руської трійці” активно збирають народну творчість, стають переконливими пропагандистами історичних, етнографічних, філологічних джерел, творів діячів українського відродження. Їх ідеї розвивали громадські просвітницькі організації, насамперед осередки "Просвіти", НТШ та ін.
У творі греко-католицького священика Василя Подолинського „Слово перестороги” чітко висловлено бажання національної незалежності українського народу. Очолювана митрополитом А. Шептицьким Церква стала стрижнем державотворення, а отже й заборолом збереження української самобутності. І церква, і сам митрополит зі своїми сподвижниками дієво опікувалися українським мистецтвом і митцями, збереженням пам'яток культури (стародруків, іконопису), розвитком преси і книгодрукування, належної освіти й допомоги талановитій молоді і навіть здоров'ям населення, розвитком економіки села як складової культури. Наполегливу працю задля оборони національної самобутності проводили українські православні ієрархи, зокрема митрополит Іларіон (Іван Огієнко). У націотворчому процесі він надавав великого значення глибокому вивченню та застосуванню в повсякденному житті рідної мови. Він вважав, що мова є національною ознакою, в якій виражена національна свідомість. Прослідковано, що в умовах полонізації краю духовна еліта Галичини усіма доступними засобами утверджувала й помножувала традиції української культури.
Підрозділ 3.3. "Європейські впливи на процес формування культурницького націоналізму в Україні" аналізує фактори і чинники, які сприяли формуванню й утвердженню концепції культурницького націоналізму. Через близьке сусідство Росії – з одного боку, і Польщі – з другого, політика урядів цих країн щодо України вагомо спричинилася до прагнення українського народу обстоювати свою самобутність, мову, традиції культури насамперед. Російський великодержавний шовінізм за посередництвом москвофілів насаджував і донині дотримується політики нівеляції українства, а приклад польського месіанізму й патріотизму надихав українську духовну еліту до спротиву русифікації з одного боку та полонізації – з другого. Вплив польський через зневажливе ставлення до українців та навіть пряме ігнорування їх національно-визвольних зусиль значно перевищував усі інші чинники – навіть російський шовінізм. Під тиском таких несприятливих обставин культурницький націоналізм на початку ХХ ст. трансформується у націоналізм політичний.
ВИСНОВКИ
1.
Націоналізм як ідеологія самовизначення європейських націй інтенсивно утверджується в епоху Романтизму, в період "весни народів" першої половини ХІХ ст. Детальне вивчення й аналіз цих процесів розпочинається у другій половині ХІХ– на початку ХХ ст., коли викристалізовуються основні концепції й типології націоналізму.
2.
Культурницький націоналізм характеризується увагою до власної історії, усної народної творчості, яка засвідчує "дух народу", рідної мови, традицій культури, релігій та ін. У країнах Європи після Великої французької революції спостерігаються різні прояви культурницького націоналізму, які об'єднує одна спільна риса – це націоналізм бездержавних націй, що усвідомили себе суб'єктом історії. У роботі детально охарактеризовано культурницький націоналізм німецький, італійський, чеський, словацький та польський, кожний з яких, маючи свою специфіку, все ж прислужився для формування українського культурницького націоналізму.
3.
В епоху Романтизму творчість польських мислителів, спрямована на утвердження ідей польського культурницького націоналізму, служила зразком для діячів української духовної культури. Спостерігається ряд паралелей, зокрема між творчістю А.Міцкевича та діячів Кирило-Мефодіївського товариства (М.Костомаров "Закон Божий"). Саме творчість і діяльність організаторів товариства можна розглядати витоки ідей українського культурницького націоналізму.
4.
Публіцистична, літературна, дослідно-наукова творчість М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, В.Білозерського, М.Гулака та ін. спрямована на послідовне утвердження української історії, традицій культури, української мови ("кулішівка"), дослідження фольклору як носія "духу народу". Праця діячів товариства продовжена учасниками "громадівського руху", які в умовах тотальної заборони української мови організували недільні школи, публікували журнали, збирали документальні свідчення специфічності української духовної культури, її самобутності.
5.
Творчість "громадівців" – В.Антоновича, М.Драгоманова і О.Потебні та ін. спрямована на наукове обгрунтування українського культурницького націоналізму. В.Антонович заснував українську історичну школу для збору, систематизації та вивчення історичних джерел, М.Драгоманов утверджував українську самобутність як історик, публіцист, етнограф, літературознавець, економіст і філософ, О.Потебня дослідив органічний зв'язок мови зі специфічним світосприйняттям людини, утверджуючи самобутність кожної національної мови, передусім української.
6. Іван Франко утверджував український культурницький націоналізм своєю науковою
та літературно-публіцистичною працею. Етнограф, фольклорист, історик літератури, філософ національної ідеї не уявляв історичного прогресу без нації – його органічної, невід'ємної, "натуральної" складової. Все поза рамки нації вважав “фарисейством”, що інтернаціональними ідеалами прикриває наміри однієї нації панувати над іншою.
7.
Модерний період українського націотворення (поч.. ХХ ст..) характеризується наявністю ідей культурницького націоналізму у програмах майже усіх політичних партій України. Так, М. Грушевський, С.Рудницький та ін. – визначні особистості, виховані народниками, були яскравими носіями цінностей культурницького націоналізму. Леся Українка як представник української соціал-демократії в художніх та публіцистичних творах однозначно висловлювалась про самодостатність та право на незалежність українського народу.
8.
Фактором і чинником утвердження національної самобутності в Галичині кінця ХІХ- поч. ХХ ст. була УГКЦ, яка виховала плеяду національно свідомих діячів. Митрополит А.Шептицький перетворив Церкву на стрижень державотворення, мецената національного мистецтва, мови і освіти. Очолювана А.Шептицьким УГКЦ стала дієвим фактором національно-політичного визволення українців. За основу самовизначення Шептицький брав етнографічну ознаку.
9.
У першій половині ХІХ ст. філософсько-ідеологічне становлення українського культурницького націоналізму відбувалося під впливом німецького етнічного та італійського революційного романтизму. Вагоміший вплив спричинила чеська та словацька модель традиції державності з етнічною осібністю народу (тяглість і спадкоємність державницьких та етнічних традицій), процесом його виокремлення, та невтомна боротьба поляків за відновлення своєї державності. На початку ХХ століття найпомітніший вплив на формування українського культурницького націоналізму спричинив польський політичний націоналізм, частково через близьке сусідство країн і щільні взаємозв'язки, частково через надмірно агресивні утиски українського населення на теренах Речі Посполитої. Великим був вплив і російського месіанізму, що виступав протидія та водночас активізуюча сила.
10.
Ідеї українського культурницького націоналізму донині актуальні, незважаючи на 14 років існування суверенної України. Проблеми української мови, освіти, історії, традицій культури продовжують активізувати різні політичні сили, особливо ті, які працюють в контексті Російського імперського світогляду. Саме вони розігрують карту другої державної мови і сепаратизму, твердять про відсутність української культури тощо. У таких умовах культурницький націоналізм не втрачає свого значення.
ГОЛОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:
1.
Греко-католицька церква і розвиток культурно-мистецьких традицій галицьких українців в ХІХ на поч. ХХ ст. //Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. – Серія: Філософія. – № 5.– Тернопіль: ТДПУ, 2000. – С. 81-85.
2.
Ідея нації та націоналізму у творчості Тараса Шевченка та Івана Франка // Мультиверсум: філософський альманах. – Київ: Український центр духовної культури, 2004. – С. 62-73.
3.
Типологія націоналізму в контексті європейського досвіду ХІХ століття // Вісник Львівського університету: Філософські науки. – Вип.8. – 2005. – С. 157-165.
4.
Національна ідея у духовній музиці Галичини (ХІХ ст.) // Матеріали Міжнародного симпозіуму “Християнство і національна ідея”. — Науковий збірник. – Київ-Тернопіль-Краків: Укрмедкнига, 1999. – С. 100-107.
5.
Релігійне обґрунтування самодостатності та незалежності українського народу // Матеріали ХІІ міжнародної наукової конференції “Історія релігій в Україні”. – Кн. 1. – Львів: Логос. – 2002. – С. 362-366.
6.
Релігійне та національне у формуванні суспільного ідеалу // Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. – Серія: Історія. – Вип. 4. – Тернопіль: ТДПУ, 2002. – С. 125-127.
7.
Українська релігійна еліта початку ХХ століття та національна ідеологія // Історія релігій в Україні . – Львів: Логос. – 2003. – С. 120-124.
8.
Християнство і національна ідентичність українців // Київська традиція і східний обряд в українському християнстві: Науковий збірник. – Київ-Тернопіль, 2004. – С. 189-192.
АНОТАЦІЯ
Рудакевич О. Концепція культурницького націоналізму в українській історико-філософській думці. Рукопис.
Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. Львівський національний університет ім. І.Франка. Львів 2006.
Досліджується концепція українського культурницького націоналізму як націоналізму "недержавної" нації в контексті процесів самовизначення європейських народів. Проаналізовано провідні концепції походження, сутності й типології націоналізму, сутність культурницького націоналізму й особливості його прояву в європейських країнах.. Виділено чинники становлення й фактори розвитку культурницького націоналізму в Україні, прослідковано генезу утвердження його ідей у працях діячів української духовної культури – Кирило-Мефодіївського братства, громадівців, І. Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, С. Рудницького та інших. Наголошено на духовно-релігійних факторах формування національної свідомості в Галичині і визначено найважливіші чинники, що впливали на утвердження концепції українського культурницького націоналізму.
Ключові слова: культурницький націоналізм, духовна культура, месіанізм, нація, національна свідомість, націогенез.
АННОТАЦИЯ
Рудакевич О. Концепция культурнического национализма в украинской историко-философской мысли. Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии. Львовский национальный университет им. И.Франко. Львов 2006.
Диссертация посвящена философскому анализу проблемы исторической роли украинского культурнического национализма как целостной системы взглядов ХIХ – начала ХХ века. Исследуется концепция украинского культурнического национализма как национализма "негосударственной" нации в контексте процессов самоопределения европейских народов. Установлена духовная, а также идеологическая близость идей западноевропейской философской мысли эпохи Романтизма и националистического мировоззрения. В этом контексте в диссертации освещены важнейшие идеи и понятия представителей романтизма в европейских странах. Проанализированы ведущие концепции происхождения, типологии национализма, сущность культурнического национализма и особенности его проявления в европейских странах. Выделены факторы становления и развития культурнического национализма в Украине, прослежено утверждение его идей в работах деятелей украинской духовной культуры – Кирилло-Мефодиевского братства, громадовцев, И.Франко, Леси Украинки, М.Грушевского, С.Рудницкого. Акцентировано внимание на духовно-религиозных факторах формирования национального самосознания в Галиции, в частности выделено влияние деятелей церкви на процессы национально-государственных устремлений украинцев. Среди факторов, стимулирующих консолидацию украинского народа, влияющих на рост национального самосознания и утверждение концепции украинского культурнического национализма, отмечены - русский и польский мессианизм.
Ключевые слова: культурнический национализм, духовная культура, мессианизм, нация, национальное сознание, нациогенез.
SUMMARY
Rudakevych O. The conception cultural nationalism in the Ukrainian historical and philosophical studies.
Thesis for scientific degree of the candidate of philosophical sciences on the specialty – History of Philosophy – No 09.00.05. – Manuscript. Iwan Franko L'viv National University. Lviv 2006.
The conception of the Ukrainian cultural nationalism as the nationalism as the nationalism of "nonstate" nation in the context with the processes of self – assertion of European nations is considered. The main conceptions of the origin, the essence and the typology of nationalism, the point of the cultural nationalism and peculiarities of its phenomenon in the European countries namely in Poland are analyzed. The main points of the development of the cultural nationalism in Ukraine are marked out, the genesis of the consolidation of its ideas in the works of the figures of the Ukrainian inner culture – Kyrylo-Mephodiy fraternity, community leaders, Ivan Franko, Lesia Ukrainka, M.Hrushevskiy, S.Rudnytskiy are considered. The spiritual-religious factors of the formation of the national consciousness on Halychyna are stressed on. The influence of the religious elite to the education of the state-independent principles of the life of Ukrainians are determined. The main points. Which influenced the essertion of the Ukrainian cultural nationalism – Russian and Polish are defined.
Key words: cultural nationalism, spiritual culture, mesianism, national elite, nation, national consciousness
Підписано до друку 16.03.2006 р. Формат 60х80/16.
Ум. друк. арк. 0,9. Наклад 120 прим.
Друк різограф. Зам. № 17/2006-05-04 СПДФО “Марусич М.М.”
пл. Осмомисла, 5/11
