НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП’ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

РИБАК Оксана Зіновіївна

УДК 94(477.8).04: „18/19”

Ідеологія і суспільна практика жіночого руху

на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.:

типологія та європейський культурно-історичний контекст

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є монографія.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор

КОНДРАТЮК КОСТЯНТИН КОСТЯНТИНОВИЧ,

завідувач кафедри новітньої історії України

Львівського національного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

ГЕЛЕЙ СТЕПАН ДМИТРОВИЧ, завідувач кафедри історії України і політології

Львівської комерційної академії;

доктор історичних наук, професор,

РОМАНЮК МИРОСЛАВ МИКОЛАЙОВИЧ, директор Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України.

доктор історичних наук, професор

СУХИЙ ОЛЕКСІЙ МИКОЛАЙОВИЧ, кафедра новітньої історії України

Львівського національного університету імені Івана Франка;

Провідна установа: Інститут історії України НАН України (м. Київ).

Захист відбудеться 23 січня 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалі-зованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту україно-знавства ім. І.Крипякевича НАН України(79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4)

Автореферат розісланий 21 грудня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук І.Г. Патер

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Один з важливих і результативних способів пізнання суспільно-політичного життя – дослідження історії ідей та ідеологій, створених на їхній основі, а також громадських організацій, які у своїй діяльності керувалися засадами цих ідеології. Ідеї у сучасному трактуванні – один із засобів людського пізнання, своєрідний підсумок досвіду розвитку знань і водночас активні евристичні принципи пояснення суспільних явищ, пошуку нових шляхів вирішення соціальних проблем. Ідея емансипації жінки, ідеологія фемінізму як інтелектуальний витвір європейської цивілізації вже більше двох століть не тратить своєї актуальності, демонструє динамічний розвиток та здатність модифікуватися, відповідати на виклики часу. Ідея емансипації жінки, яка оформилася в окрему самостійну ідеологію фемінізму (з численними її різновидами), була і залишається однією з форм осягнення явищ суспільної реальності.

Актуальність дослідження становлення та розвитку ідеології фемінізму, а також діяльності жіночих організацій у західноукраїнському суспільстві пояснюється декількома обставинами. Зокрема, в українському гуманітарному просторі існують найрізноманітніші упередження та історичні штампи в підходах до ідеологічних характеристик українського жіночого руху. Най-частіше чи не єдину ідеологічну ознаку цього руху вбачають у національному патріотизмі. Український жіночий рух не перестають розглядати „поза” ідеологією, зводячи його переважно до дуже конкретної, прагматичної громадської діяльності. Ідеологію фемінізму часто трактують як чужу, штучно привнесену в український соціум, надмірно підкреслюючи її марґінальність. Однак, з’ясовуючи обставини історичного формування та розвитку українського суспільно-політичного, культурно-інтелектуального життя, не можна обійтися без вивчення такої його частини, як фемінізм (у сенсі ідеології, світоглядних настанов, суспільно-політичної та культурної парадигми). З огляду на класичний поділ ідеологій на консерватизм, лібералізм, соціалізм (соціал-демократизм), націоналізм науково актуальними є спроба простежити і оцінити трактування проблеми „жінка і суспільство” кожною з цих ідеологій, виокремивши відповідно консервативну, ліберальну, соціалістичну (соціал-демократичну) феміністичні концепції.

Зв’язок монографії з науковими програмами, планами, темами. У монографії складовою частиною стали результати наукової роботи автора, отримані під час виконання плану науково-дослідницької роботи Львівського національного університету імені Івана Франка за напрямком наукових досліджень історичного факультету, зокрема досліджень кафедри новітньої історії України.

Об’єкт дослідження – ідейне становлення та розвиток західно-українського жіночого руху ХІХ – першої третини ХХ ст.; типологічна ідентифікація його ідеологічних та організаційних засад.

Предмет дослідження – ідея емансипації жінки, трансформована у структуровану ідеологію фемінізму та її реалізація у суспільній практиці за-хідноукраїнського жіночого руху.

Територіальні межі дослідження. Вивчено процеси ідейного станов-лення фемінізму на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, Волинь, Підляшшя, Полісся, Холмщина). Ці землі у різні історичні періоди входили до складу Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Внутрішня політика цих держав багато в чому детермінувала характер ідеологічних дискурсів у жіночому русі, його організаційні принципи та структуру. Саме на цих територіях український жіночий рух зміг ідейно та організаційно розвиватися як складова частина громадянського суспільства.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХІХ ст., починаючи від доби романтизму, тобто від часу чіткої артикуляції самої проблеми емансипації жінки, і до початку Другої світової війни, яка для західноукраїнського соціуму означала не лише радикальні державно-політичні зміни, а й різке, одно-моментне руйнування твореної десятиліттями системи суспільно-політичного життя, культурно-світоглядних цінностей, морально-етичних засад. Упродовж ХІХ – першої третини ХХ ст. на західноукраїнських землях становлення і розвиток фемінізму від ідеї до ідеології відбувався як безперервний еволю-ційний процес, що мав своє завершення і характеризувався цілісністю.

Мета дослідження – з’ясувати еволюцію перетворення ідеї емансипації жінки у структуровану ідеологію фемінізму як рушія розвитку західно-українського жіночого руху ХІХ – першої третини ХХ ст.; показати фемінізм у взаємозв’язках з класичними ідеологіями консерватизму, лібералізму, соціалізму (соціал-демократизму), націоналізму; дати типологічну характе-ристику ідейно-теоретичних та організаційних засад громадського руху, інспірованого ідеологією фемінізму.

Завдання дослідження:–

з’ясувати суть та характер історіософії та історіографії українських жіночих студій; показати їх у порівнянні з відповідними напрацюваннями у європейських гуманітарних науках; простежити українську наукову традицію у трактуванні соціокультурного феномену статі;–

проаналізувати суспільно-правові норми трактування жінки як спосіб дискримінації і як джерело соціального невдоволення;–

відтворити еволюцію розвитку ідеї емансипації жінки у західно-укра-їнському суспільстві; –

охарактеризувати основні дискурси ідеології фемінізму в системі того-часних ідеологічних концепцій консерватизму, лібералізму, соціалізму (соціал-демократизму), націоналізму;–

з’ясувати риси типологічної ідентичності ідеології та суспільної прак-тики західноукраїнського жіночого руху;–

дослідити західноукраїнський жіночий рух у європейському культурно-історичному контексті; –

проаналізувати організаційне становлення і розвиток західно-ук-раїн-сь-ко-го жіночого руху, показати його як суспільно-практичне втілення ідейних на-ста-нов ідеології фемінізму.

Наукова новизна роботи. У дисертації системно викладено концепцію ідейного розвитку західноукраїнського жіночого руху впродовж ХІХ – першої третини ХХ ст. у контексті класичної ідеології – консерватизму, лібералізму, соціалізму (соціал-демократизму), націоналізму.

На захист виносяться: систематизований історіографічний огляд укра-їнських жіночих студій; розгляд правової дискримінації жінок як одного з найважливіших джерел появи і розвитку жіночого руху та його ідеології; всебічна характеристика функціонування варіантів ідеології фемінізму у західноукраїнському суспільстві; аналіз західноукраїнського жіночого руху у європейському культурно-історичному контексті; концепцію типологічної характеристики ідеології та суспільної практики західноукраїнського жіночого руху; з’ясування залежності між характером громадської діяльності жіночих організацій і їх програмними настановами.

Методологічна основа дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності та об’єктивності, на засадах джерельної достовірності історичного знання. Дослідження передбачало формування інтегрованого знання, яке увібрало в себе результати вивчення різних дисциплінарних сфер, насамперед історії суспільно-політичного життя, соціальної і культурної антропології, етнографії, соціології, правознавства, мистецтвознавства. Вико-ристані методи декількох наукових напрямів і шкіл, насамперед еволюціонізму, дифузіонізму, структуралізму та функціоналізму. Головні методи дослідження: історіографічного аналізу, діахронного та синхронного висвітлення історичних подій і явищ, аналіз історичних текстів у рамках герменевтичної парадигми, метод синтезу, який дає змогу проаналізувати проблему цілісно та багато-вимірно. Описовий метод дав змогу вивчити національно-індивідуальний характер ідеології західноукраїнського жіночого руху, а індуктивний метод, структурно-функціональний підхід, типологізація, факторний і компонентний аналіз допомогли перейти від констатації та аналізу конкретних ідейних постулатів західноукраїнського жіночого руху і його громадсько-суспільних дій до узагальнень, які характеризують європейську типологічну ідентичність його ідеологічних та організаційних засад. Вивчення становлення і розвитку ідеології фемінізму, зокрема у контексті західноукраїнського громадсько-політичного життя, є типовим прикладом жіночих студій, які природно мають ґрунтуватися на використанні методології феміністичних та ґендерних досліджень. У дослідженні одночасно використано метод розуміння і метод пояснення, поєднання яких дає змогу подолати обмеженість історичної описовості та формалізм структурно-функціоналістських методів, випрацювати аналітичні способи пізнання явищ ідеологічного розвитку суспільства. У роботі застосовано ряд категорій, які виступають організуючими формами історичного пізнання (ідеологія; консервативний, ліберальний, соціалістичний фемінізм; громадсько-політичний рух, зокрема жіночий рух; дискримінація за статевою ознакою; рівноправність статей – правова, культурно-освітня, професійно-виробнича та ін.).

Теоретична цінність роботи полягає 1) у виробленні методологічних підходів до вивчення історіографічного розвитку українських жіночих студій; 2) в узагальненні широкої бази джерел та в залученні до наукового використання загальнотеоретичних категорій і понять, необхідних для типологічної характеристики ідеології західноукраїнського жіночого руху на основі класичного поділу ідеологій на консерватизм, лібералізм, соціалізм, націоналізм; 3) у систематизованому та комплексному показі цілісного процесу розвитку ідеології фемінізму у західноукраїнському соціумі; 4) у визначенні типологічної спільності (ідейно-теоретичної та організаційної) західно-укра-їнського жіночого руху з аналогічними процесами в європейських країнах, зокрема центральноєвропейських.

Практичне значення роботи. Результати дослідження будуть використані для створення сучасної концепції історії України, зокрема цілісної національної суспільно-політичної історії, для підготовки лекційних курсів з історії України, для створення шкільних та вузівських підручників, для просвітницької роботи серед населення. Вивчення досвіду ідейного та організаційного розвитку жіночого руху має важливе значення для формування та розвитку сучасного громадянського суспільства в Україні.

Апробація результатів дослідження. Результати роботи оприлюднено на наукових конференціях: „Михайло Грушевський і Західна Україна” (Львів, 1995), „Жінки України: сучасний статус і перспективи” (Київ, 1995), „Національна еліта та інтелектуальний потенціал України” (Львів, 1996), „Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин” (Львів, 1996), на Міжнародному науковому симпозіумі „Польсько-українські літературні, культурні та історичні зв’язки в ХІХ–ХХ ст.” (Варшава, 1998), на Наукових сесіях Наукового товариства ім. Шевченка (1997–2005), на п’ятому, шостому, сьомому та восьмому Міжнародних славістичних колоквіумах (Львів, 1997–1998), на Шашкевичівських читаннях (1996–2000), на Міжнародному науковому конгресі „Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000), на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Український жіночий рух на зламі тисячоліть” (Львів, 2004), на п’ятому Всесвітньому форумі українців (Київ, 2006).

Структура монографії. Мета і завдання визначають структуру дослі-дження, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг монографії 27,4 др. арк. (500 стор.). У бібліографії – 828 назв.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” з’ясовано актуальність, ступінь опрацювання проблеми, визначено об’єкт і предмет, обґрунтовано мету, завдання, хронологічні рамки та територіальні межі дослідження. Визначено новизну, методологію та методи дослідження, науково-теоретичну та практичну значущість дослідження.

У першому розділі „Історіографія та історіософія жіночих студій” охарактеризовано етапи розвитку дебатів про соціокультурний феномен статі, коротко проаналізовано історичні варіанти амбівалентного трактування жінки як соціокультурної істоти. У роки Французької революції 1789 р. Олімпія де Гуж опублікувала „Декларацію прав жінки і громадянки”, а 1792 р. в Англії Мері Волстонкрафт – „Виправдання прав жінки”. Ці роботи започаткували формування і розвиток розвитку феміністичної ідеології. Завершився він з початком Першої світової війни. За цей час структуровано ідеологію фемінізму, сформувано її основні варіанти, зокрема консервативний (соціально-християнський), ліберальний та соціал-демократичний фемінізм. Об’єктом розгляду ідеології фемінізму були нерівність юридичних, зокрема громадянських, прав чоловіків та жінок, дискримінаційна щодо жінок система виховання та навчання, визиск праці жінок на виробництві, проблеми статевої асиметрії сімейного устрою та сімейної моралі, проблема проституції та ін. У XX ст., зокрема після закінчення Першої світової війни, у більшості європейських країн законодавчо визнано рівні громадянські права чоловіків та жінок, розпочалося юридичне нормування соціального захисту жінок. Але з’ясувалося, що засади патріархальної організації суспільства набагато силь-ніші, ніж норми чинних законів. Тому на другому етапі розвитку феміністичної ідеології основну увагу було зосереджено на поборюванні патріархальних стереотипів та механізмів їх відтворення.

Проаналізовано „передісторію” жіночих студій. Ідеологія емансипації жінок формувалась у контексті світовідчуття та світобачення культурних епох (романтизму, позитивізму, модернізму та постмодернізму), які мовою худож-ньої інтерпретації та наукового пізнання, новими морально-етичними нормами суттєво змінювали усталені стереотипи патріархальної моделі світу. У жіночих студіях найдовшу „передісторію” можна простежити в історичних, соціо-логічних та етнологічних дослідженнях. Під впливом теорії еволю-ціоніз-му, починаючи з середини XIX ст., змінювалися власне історичні уявлення. Розвиток етнографії, вивчення проблем історії та теорії культури, психології опосередковано впливали на історичні дослідження. У контексті еволю-ціоністської візії на історію та культуру людину не можна було трактувати як абстрактний суб’єкт чи тільки як конкретний історичний персонаж, треба було акцентувати увагу насамперед на її соціостатевій, релігійній, етнічно-національній і етно-національно-психологічній ідентич-ності.

Далі охарактеризовано українську наукову традицію трактування соціокультурного феномену статі. В Україні початки ідейно-теоретичного обґрунтування процесу емансипації жінок пов’язані з добою романтизму. На рівні української суспільно-національної самосвідомості саме тоді сформу-валася думка про високий престиж жінки в родині, а через неї й в суспільстві. Доба романтизму довершила формування найважливіших жіночих символів Матері-Вітчизни, Волі-Свободи і Богородиці як уособлень патріотично-релігійних вартостей. Ці символи, по суті, трансформувалися у сталі на-ціональні жіночі архетипи, визначили основні параметри інтерпретації сус-пільної ролі жінки, зокрема й на науковому рівні. У них, власне, закладена першооснова подальших історіософських засад з’ясування проблеми емансипації жінок. В українських етнологічних дослідженнях міркування стосовно суспільного статусу жінок знаходимо передовсім у фольклорно-етнографічних розвідках дослідників романтичної школи (М.Костомаров, М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький). Науково систематизувавши та осмисливши український фольклор, романтики трансформували його у власній художній творчості. В українській культурі художня література в період романтизму була чи не найважливішим способом дослідження як соціально-економічних умов життя жінок, так і їхніх емоційно-психологічних пере-живань. Власне художня література взяла на себе функції аналізу багатьох аспектів проблеми „жінка і суспільство”.

Українські етнологи О.Боровиковський, В.Охрімович, В.Гнатюк, О.Єфи-менко досліджували різні аспекти трактування жінки, зокрема становище в родині та громаді, особливості подружніх стосунків залежно від типу та структури сім’ї, а також правове (за нормами звичаєвого права) та майнове становище жінки. В українській етнології ХХ ст. К.Грушевська репрезентує класичні зразки феміністичної критики „антифеміністичних” настанов того-часних антропологів та етнологів. Серед гуманітарних студій фольклорно-етнологічні дослідження XIX – перших десятиліть XX ст. найпослідовніше та системніше висвітлювали різні аспекти „жіночої” проблематики, яка сформувалась за логікою історіософського та методологічного розвитку саме цього наукового напряму.

В українській історіографії XIX – початку XX ст. є невелика кількість наукових розвідок тематичної групи „жінка в історії”. Це переважно окремі статті або ж белетризовані оповіді, які аж ніяк не могли претендувати на вичерпність та широке охоплення зазначеної тематики. Винятком є хіба роботи О.Левицького, який системно працював над джерелами ХVІ–ХVІІ ст. і присвятив декілька робіт спеціально дослідженню феномену жінки в українській історії ХVІ – ХVІІ ст., а також включив „жіночу” проблематику в контекст дослідження „історії повсякденності” цього ж періоду.

Детально проаналізовано роботи М.Грушевського, для якого суспільне становище жінки стало невід’ємною частиною характеристики загально-культурного та історичного процесів. Аналіз взаємин „жінка – суспільство”, „суспільство – жінка”, нехай навіть схематичний, наявний у М.Грушевського при дослідженні майже кожного історичного періоду. Найкраще представлені цього типу погляди вченого у багатотомних „Історії України-Руси”, „Історії української літератури” та у роботі „Початки громадянства (ґенетична соціологія)”. Дослідження ролі жінок в українській історії репрезентують роботи С.Русової „Наші визначні жінки” і Н.Полонської-Василенко „Видатні жінки України”.

Наукові дослідження правового становища жінок як в історичному минулому, так і в тогочасних реаліях, численні дискусії навколо юридичних прав жінок стали частиною інтелектуального життя багатьох країн у XIX та у перших десятиліттях XX ст. Правове становище жінок у середньовічній Україні досліджували згадуваний уже М.Грушевський , О.Левицький, М.Буданов та І.Кокорудз, а правовий статус жінок у XIX – перших десятиліттях XX ст. – С.Дністрянський.

Літопис українського жіночого руху та еволюція його ідеології пред-ставлені роботами О.Дучимінської, М.Возняка, І.Павликовської, І.Книш, М.Дя-дюк та ін. Монографічні дослідження М.Богачевської-Хомяк Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884–1939. – Київ, 1995., Л.Смоляр Смоляр Л. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Сторінки історії. – Одеса, 1998., Б.Савчука Савчук Б. Жіноцтво в суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ, 1998. є вагомим досягненням у дослідженні історії жіночого руху. Визначальна історіософська засада цих робіт – перевага національно-визвольних прагнень учасниць жіночого руху перед власне феміністичними.

Джерелом вивчення історії жіночого руху є українська публіцистика ХІХ–ХХ ст. У 50–60-ті роки ХIХ ст. у Львові вперше з’явилися москвофільські часописи, адресовані спеціально жінкам („Лада”, „Русалка”). З 80-х рр. ХІХ ст. виходять з друку так звані жіночі видання, що були потужним субкультурним ресурсом жіночого руху (альманах „Перший вінок”, три випуски збірника „Наша доля”). Серед видань, що найпослідовніше артикулювали новий феміністичний дискурс суспільної свідомості, – газета „Мета” (Львів, 1908), „Жіноче діло”, додаток до газети „Діло” (Львів, 1922), „Наша мета” (Львів, 1919), „Жіночий вісник” (Львів, 1922), „Нова хата” (Львів, 1925–1939), „Жіноча доля” (Коломия, 1925–1939) та її численні альманахи і календарі, „Жіночий голос” (Львів, 1936–1939), „Жіноча воля” (Коломия, 1932–1939), „Світ молоді” (Коломия, 1932–1939), „Жінка” (Львів, 1935–1939), „Громадянка” (Львів, 1938), „Світ українки” (Львів, 1938), „Українка” (Львів, 1938–1939).

Ідеологія позитивізму та ліберального фемінізму, соціал-демократична концепція соціальної емансипації жінок визначили характер переважної більшості оригінальних публікацій українських авторів. Найрепрезентативні-шими були роботи Н.Кобринської, О.Кобилянської, К.Малицької, М.Драго-ма-нова, І.Франка, М.Павлика, М.Ганкевича. Зразками розвитку теорії націо-нально-ліберального фемінізму у міжвоєнний період є публікації М.Руд-ницької, а роботи Є.Тишинської, М.Дзеровича репрезентують концепцію укра-їнського соціально-християнського жіночого руху.

Важливі неопубліковані документи і матеріали з історії західно-укра-їнського жіночого руху зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІА України у Львові). Матеріали і документи „Союзу українок” (ф.319), польських і єврейських жіночих товариств (ф. 841, 502) містять чимало нових даних про організаційні та ідейні засади емансипаційних прагнень жінок. Для дослідження становлення та роз-витку ідеології консерватизму, лібералізму та соціалізму (соціал-демократизму) велику вагу мають матеріали, які зберігаються у фонді М. Павлика (ф. 663), УНДО (ф.344), Української парламентської репрезентації (ф.392), у фонді О.Назарука (ф.359), О.Басараб (ф.866). У Державному архіві Львівської області проаналізовано документи та матеріали фондів „Товариства жінок з вищою освітою у Львові” (ф.119), товариства „Общества русских дам во Львове” (ф.300). У рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України важливими для історії жіночого руху є документи і матеріали особистих фондів І.Блажкевич (ф.243), М.Підгірянки (ф.175), Л.Харевічової (ф.136). У Державному архіві Чернівецької області окремі матеріали, присвячені історії жіночого руху, зберігаються у фондах Дирекції поліції м. Чернівців (ф.10), Крайової шкільної ради Буковини (ф.211). Для з’ясування окремих аспектів ідеологічного підґрунтя українського жіночого руху важливі дані є у відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, зокрема в архіві І.Франка (ф.3), в особистому фонді Н.Кобринської (ф.13).

До початку ХХ ст. спектр історіографічних концепцій та підходів (від романтичного і до позитивістського, соціологічного та культурно-антропо-логічного) був досить повно (хоч і далеко не вичерпно) представлений в українських наукових дослідженнях, пов’язаних з вивченням соціокультурного феномену статі. У перші десятиліття XX ст. виник певний дисбаланс в українській історіографії досліджуваної проблематики. В міжвоєнний період у Галичині увага як окремих діячок жіночого руху, так і всієї громадськості була спрямована на розвиток періодичних видань для жінок. Але науково-популярні статті, хоч і різноманітні щодо тематики, не могли компенсувати майже цілковитий брак монографічних і науково-документальних публікацій. Того-часні жіночі студії переважно орієнтувалися на інтелектуально-пропа-гандистське забезпечення потреб жіночого руху.

Важливим історіософським підґрунтям як самого емансипаційного руху, так і його досліджень став позитивізм, який розглянуто принаймні у двох виявах – як тип мислення, світоглядної ідеології і як наукову концепцію. Позитивізм на українському ґрунті втілився у суспільно-політичні програми, зорієнтовані на ідеї органічної праці, еволюціонізм, політичний реалізм та прагматизм. Одним з постулатів позитивістської суспільно-політичної програми є суспільна рівноправність жінок. Позитивістське гасло „праця над народом і для народу” було зреалізоване у різних сферах громадського життя, у тому числі й у жіночому русі. Історіософським принципом, який можна чітко простежити у провідних українських виданнях, присвячених ролі та становищу жінки в суспільстві, є еклектизм, що був способом гармонізації, узгодження концепцій, ідей, теорій, які, здавалось би, неможливо поєднати. Витворився своєрідний плюралістичний світогляд, в якому взаємопов’язано існували лібералізм, еволюціонізм, конституціоналізм (у розумінні засади розвитку громадянського суспільства і прав людини в ньому). До цього ряду треба додати націоналізм, соціальну доктрину соціалізму, ідею захисту особи перед владою, розуміння культури не лише як бази функціонування національно-державної системи, а й як способу міжлюдських відносин, свідоме прагнення уникати крайніх виявів радикалізму чи клерикалізму.

У другому розділі „Суспільно-правові норми та їх роль у регла-ментації жіночої ідентичності” проаналізовано права жінок у контексті суспільно-правової культури ХІХ – першої третини ХХ ст. Най-ха-рак-тер-ні-шою ри-сою пра-во-во-го ста-но-ви-ща жі-нки у дер-жа-вах єв-ро-пей-сько-го та пів-ніч-но-а-ме-ри-кан-сько-го кон-ти-нен-тів бу-ла обов’яз-ко-ва юри-дич-на опі-ка над нею бать-ка, зго-дом – чо-ло-ві-ка або ін-шої осо-би чо-ло-ві-чої ста-ті; у пра-во-вих сис-те-мах жінки не фігуру-ва-ли як пов-но-цін-ні пра-воз-дат-ні осо-би (ви-нят-ком бу-ли хі-ба що жін-ки на прес-то-лах), ма-ли не-рів-ну в по-рів-нянні з чо-ло-ві-ка-ми пра-во-ву ді-єз-дат-ність. Законодавство Австро-Угорщини, його практична дія та варіанти інтерпретації дуже важливі для української суспільності Східної Галичини і Північної Буко-вини принаймні з двох міркувань. Перше – офіційні законодавчі норми Австро-Угорщини творили правове підґрунтя для найрізноманітніших виявів ук-раїнського національного життя. Друге – цивільні закони імперії Габсбургів, зокрема сімейне право, після її розпаду з дуже незначними змінами діяли на території новоутворених держав, наприклад ЗУНР та Польщі.

Ав-стрій-ське за-ко-но-дав-ство у пра-во-во-му трак-ту-ван-ні жін-ки ґрун-ту-ва-ло-ся на ре-а-лі-ях тра-ди-цій-но-го ук-ла-ду прак-тич-но-го жит-тя і па-нівних тоді пат-рі-ар-халь-них сві-тог-ляд-них за-са-дах. Жін-ка – юри-дич-на осо-ба, вод-но-час во-на ви-роб-ни-чо не-са-мос-тій-на, а це істотно при-мен-шу-ва-ло її пра-ва. Дис-кри-мі-на-цій-ним що-до жі-нок бу-ли па-раг-ра-фи цивільного кодексу, в яких йшло-ся про їхню пра-во-ву ді-є- з-дат-ність, зок-ре-ма право бу-ти свід-ком, опі-ку-ном чи ку-ра-то-ром (192, 193, 195, 211), ма-ти ви-бор-чі пра-ва, право на освіту. Нес-пра-вед-ли-вим, з погляду рів-но- п-рав-нос-ті статей, бу-ло і сі-мей-не пра-во ( 91, 142, 1237, 1264). Пра-во-ва ді-єз-дат-ність одруженої жінки об-ме-жу-ва-ла-ся най-біль-ше. Ре-фор-ма сі-мей-но-го пра-ва в кон-тек-сті мо-дер-ні-за-ції ци-віль-но-го ко-дек-су в Ав-стро-Угор-щи-ні ста-ла на по-ря-док ден-ний ще в ос-тан-ні де-ся-ти-літ-тя XIX ст. Не останню роль у цьо-му відіг-ра-ло по-ши-рен-ня по-зи-ти-віс-тських, лі-бе-раль-них, со-ці-ал-де-мок-ра-тич-них ідей, а та-кож іде-о-ло-гії фе-мі-ніз-му. В Ав-стро-Угор-щи-ні пот-ре-бу ре-фор-ми ци-віль-но-го ко-дек-су офі-цій-но іні-ці-ю-вав голова дер-жав-но-го три-бу-на-лу Й.Ун-ґер. У Га-лиць-ко-му сей-мі по-сол Є.Олес-ниць-кий ініціював проведення дис-ку-сії у справ-і ре-фор-му-ван-ня ци-віль-но-го ко-дек-су, зок-ре-ма на рів-ні фа-хів-ців-юрис-тів. Йшлося про змі-ну по-ряд-ку ус-пад-ку-ван-ня у под-руж-жі, про лік-ві-да-цію дис-кри-мі-на-цій-них пра-во-вих норм що-до неш-люб-них ді-тей та їхніх ма-те-рів, про лі-бе-ра-лі-за-цію про-це-су роз-лу-чен-ня, про вста-нов-лен-ня но-вих ві-ко-вих норм всту-пу до шлюбу і т. ін. Прав-ни-ча ко-мі-сія сей-му під-три-ма-ла ідею ре-фор-ми. Але спро-тив кон-сер-ва-тив-них сил, до-мі-ну-ван-ня тра-ди-ці-оналістських сус-піль-них пог-ля-дів на под-руж-жя і сім’ю бло-ку-ва-ли про-ве-ден-ня ре-фор-ми.

Система правової дискримінації жінок мала логічне завершення у по-збавленні їх громадянських, зокрема політичних прав. Жінкам також забо-ронялося бути членами політичних товариств та організацій. Трактуючи жінок нарівні з неповнолітніми, право приписувало їм пожиттєву громадянську незрілість. Більшість громадських організацій, що діяли в Галичині у другій половині ХІХ ст., не передбачали членства жінок. Повноправне членство жінки могли мати лише в організаціях доброчинного та культурно-освітнього характеру діяльності. Процеси лібералізації виборчої системи йшли лише в напрямі надання ширших виборчих прав особам чоловічої статі. Тогочасні теоретики права вважали: сама організація Австро-Угорської держави, її політичний устрій – непристосовані до участі жінок у виборчих кампаніях. Це було однією з причин того, що жоден з численних, підготовлених в урядових колах проектів реформи виборчого права, в тому числі й виборів до парламенту, не передбачав надання жінкам виборчих прав. Незважаючи на те, що до початку Першої світової війни Австро-Угорщина так і не надала жінкам повноцінних громадянських, зокрема виборчих прав, саме тоді заклали правову і суспільно-психологічну основу для здійснення законодавчих реформ, які ви-значали юридичний статус громадянина. А це сприяло тому, що у країнах, які утворилися після розпаду Австро-Угорської монархії, цілком закономірним було прийняття конституційної норми правової рівності чоловіків та жінок.

Права жінок, нормовані офіційним законодавством, – лише один з ас-пектів їхнього суспільно реґламентованого становища. Фактична нерівно-прав-ність статей була значно глибша, ніж законодавчо фіксована, бо дискримі-наційну дію офіційного права щодо жінок посилювали норми звичаєвого права, побутової культури, ментальні та національно-культурні стереотипи.

У роботі проаналізовано соціально-економічне становище жінок Східної Галичини та Північної Буковини. Крім соціально-класових характеристик, вра-ховано національну та релігійно-конфесійну належність жінок, що істотно впливала на їхнє суспільне становище. Жінки як соціально-історична категорія населення мали по суті три статуси соціального існування – національний (національно-релігійний), соціально-класовий та соціостатевий (соціо-куль-турно-статевий). Кожен з них підлягав під певне правове реґулювання. За загальною нормою тогочасного офіційного права, юридичний статус жінки на кожному з них мав ознаки правових обмежень та дискримінації у порівнянні з чоловіками того ж статусу. Власне українки Східної Галичини та Північної Буковини – це у переважній більшості селянки. Лише кількісно незначна так звана середня верства (жінки з сімей національної інтелігенції, зокрема греко-католицьких священиків) творила середовище, сприятливе для обговорення ідеї реформування правової системи. Процеси урбанізації та творення відповідної соціальної структури населення дали лише перші результати у середовищі українців. До початку Першої світової війни на цих територіях збереглася доволі консервативна, обтяжена численними архаїзмами соціальна структура населення. У переважній частині його ще не була сформована „чутливість” на правову соціостатеву несправедливість. У процесах модер-нізації тогочасної правової культури домінували національні та соціально-класові проблеми. Проблема правової дискримінації жінок розглядалася переважно у широкому контексті громадянських прав.

З’ясовано становище жінок, життя яких визначали норми українського звичаєвого права. Селянська культура була тим середовищем, в якому, крім офіційного, діяли норми звичаєвого права, що реґулювали сферу соціостатевих відносин і визначали статус українських жінок-селянок, які становили найчисленнішу в українському суспільстві соціальну верству жінок. Звичаєве право водночас було нормою моралі, звичаєвим імперативом і системою усталених та еволюційно змінних загальноприйнятих цінностей. Правове становище жінки-селянки визначалося щонайменше двома обставинами. Пер- ша – кількісна перевага в українському селі малої селянської сім’ї, що формувала певний тип внутрішнього виробництва та споживання, а також тип міжстатевих відносин. Суттєво інша ситуація спостерігалася у великих патріархальних сім’ях, яких, щоправда, в українському селі було менше. Саме в таких сім’ях після одруження жінка потрапляла в залежність від волі не тільки свого чоловіка, але й його родичів, що мешкали разом з ним. Друга обставина – економічні функції жінки у селянському господарстві, яке практично не могло існувати без праці жінок. Власне ці дві обставини і зумовили очевидну тенденцію до розвитку „паритетних” та „егалітарних” міжстатевих відносин у селянській сім’ї при загальному домінуванні патріархального типу культури і соціально-виробничих відносин. У селянському середовищі на межі ХІХ – ХХ ст. лише зароджувалося усвідомлення своїх юридичних прав, зокрема національних, а також соціально-класових, майнових та громадянських. Соціо-статевий аспект права актуалізувався у суспільній свідомості насамкінець.

Проаналізовано юридичний статус жінок у контексті правової культури міжвоєнного періоду. Радикальні зміни у правове становище жінок внесла Перша світова війна та поява нових європейських держав, більшість з яких декларувала відмову від юридичної дискримінації жінок. ЗУНР проголосила рівні політичні права для чоловіків і жінок. У тогочасних умовах це означало визнання однієї з головних засад демократичного та ліберального права. Поразки українського державотворення перервали процес національної офіцій-но-правової кодифікації, зокрема процес унормування юридичного трактування статі. Міжвоєнна Польща проголосила рівні політичні права чоловіків та жінок, що мало насамперед формально правове значення, переконливо свідчило про перемогу засад лібералізму та демократизму. Реальна політична самореалізація жінок у міжвоєнній Польщі загалом була невисокою. Про це свідчить хоча б кількість жінок, обраних до сейму та сенату: 1922 р. до сейму обрали 9, а до сенату 3 жінки. У 1939 р. вони становили серед послів сейму 2%, а серед сенаторів 5%. Загалом жінки у міжвоєнний період здобули 41 мандат депутата сейму і 20 – сенату. Але фактично було 32 жінки депутатами до сейму і 18 – до сенату, бо деякі з них обиралися кілька разів.

У міжвоєнний період реальністю були релікти правової дискримінації жінки. Особливо багато їх залишилось у сімейному праві. Традиційно обмеженою була правова дієздатність одружених жінок, зокрема щодо права розпоряджатися своїм майном, реалізувати так зване материнське право та встановлювати опіку. Хоч цивільний кодекс 1921 р. зазнав істотних змін, зокрема було скасовано пункт про обов’язковий послух жінки чоловікові як голові сім’ї, визнано за дружиною право вибору окремого від чоловіка місця проживання, якщо цього вимагає її господарсько-економічна діяльність, ліквідовано заборону для жінок бути свідками при складанні заповіту, скасовано залежність правоздатності дружини від волі та бажання чоловіка, визнано за дружиною право розпоряджатися власним майном. Прибутки жінки від її праці, торгівлі та ін. визнавались її власністю. Щоправда, загально-визнаною тогочасною практикою було управління чоловіка маєтком дружини та використання прибутків на власний розсуд. Жінці також надано право встановлювати опіку над неправоспроможним чоловіком і неповнолітніми дітьми.

Про складність запровадити реальну правову рівноправність чоловіків та жінок свідчить діяльність державної кодифікаційної комісії, яка 1929 р. закінчила роботу над проектом сімейного права, в основі якого була ідея правової статевої еґалітарності. Правова рівність у подружжі мала реалі-зуватися у двох напрямах – рівність чоловіка та дружини супроти кожного з них та їхні однакові права і обов’язки супроти дітей. Проект пропонував запровадити повноцінне правове визнання світської форми шлюбу та інституту розлучень. Саме ці норми проекту найбільше обурили Римо-католицьку Церкву, яка провела грандіозну кампанію його критики. Значна частина ук-ра-їнських правників загалом підтримали проект. Але його долю вирішила цер-ков-на влада, і проект сімейного права не був затверджений як законодавчий акт.

Проаналізовано правовий аспект ідейно-теоретичного розвитку фемінізму в міжвоєнний період. Складність правової ситуації жінок у міжвоєнній Польщі, як і у багатьох європейських державах, полягала в тому, що формальна юридична рівноправність статей часто сприймалась як остаточна ліквідація правової дискримінації за статевою ознакою. У таких умовах проводити послідовну та систематичну боротьбу за усунення всіх дискримінаційних щодо жінок правових норм можна було лише в країнах з організаційно струк-туро-ваним та ідеологічно розвиненим жіночим рухом ліберального спрямування. Власне лібералізм як ідеологія та організаційно-політична суспільна практика створювали ґрунт для утвердження цінностей громадянських прав і свобод, серед яких одна із засадничих – юридична рівноправність статей. У контексті ідейно-теоретичного розвитку фемінізму 20–30-х років ХХ ст. правовий аспект став далеко не першочерговим. У зв’язку з тим, що в українському жіночому русі акценти зроблено на національно-організаційних (політичних, еконо-міч-них, культурно-освітніх) завданнях, теоретичні здобутки національної фемі-ністської еліти не стали каталізатором масових публічних акцій жінок з вимогами повноцінних юридичних прав. Водночас українські ліберальні феміністки не пропускали нагоди наголосити на потребі та можливості саме законодавчого шляху вирішення проблем нерівноправності та дискримінації жінок. Робили вони це на різних рівнях (національному, державному, міжнародному) та у різних соціальних середовищах (серед селянок, робітниць, міщанок та інтелігенції).

Реалізація принципу правової статевої рівноправності у західно-ук-раїнському суспільстві відбулася у два етапи. Перший – тривала боротьба за конституційне проголошення правової рівності чоловіків і жінок, а також більш чи менш послідовна імплантація цієї декларації у чинне законодавство. На другому етапі суспільство загалом та жінки зокрема „вчилися” користуватися новими юридичними правами. Суспільна адаптація ідеї правової статевої еґалітарності потребувала тривалого часу. Західноукраїнський соціум у міжвоєнний період, як зрештою і ціла Європа, зазнали розчарування в цінностях лібералізму і наростання впливу ідеології тоталітаризму, що мало безпосередній негативний вплив на правову культуру, зокрема на суспільно-правове трактування особи у соціостатевому вимірі.

У діяльності українських громадських організацій та в середовищі галицьких професійних юристів проблема правового статусу жінки не була першорядною, водночас вона постійно перебувала у полі їхнього зору. Українські організації ліберального спрямування, зокрема жіночі (наприклад „Союз українок”), у 1920–1930-х роках, у час наростання авторитарного тоталітаризму, чи не найпослідовніше обстоювали засади ліберально-демок-ратичного трактування особи.

У третьому розділі „Ідейні концепції українського жіночого руху (ХІХ – перша третина ХХ ст.)” проаналізовано основні ідеологічні дискурси громадського руху за емансипацію жінки. В українському суспільстві ідея емансипації жінки з’явилася як складова частина світогляду доби романтизму, одним з головних гасел якої була емансипація особистості. Українська романтична інтерпретація проблеми „жінка і суспільство” майже не виходила за межі міркувань морально-етичного характеру і чи не найяскравіше виявилась у літературно-художніх жіночих, переважно лірично ідеалізованих та епічно-героїчних образах, тісно пов’язаних з фольклорно-пісенним жіночим ідеалом. Роз-ви-ток на-ці-о-наль-но-пат-рі-о-тич-ної іде-о-ло-гії у пер-шій по-ло-ви-ні XIX ст. зу-мо-вив но-ве трак-ту-ван-ня жін-ки в на-ці-о-наль-но-му жит-ті. У на-ро-дів, які не ма-ли своєї дер-жав-нос-ті, проб-ле-ма на-ці-о-наль-но-дер-жав-ної са-мо-ре-а-лі-за-ції стає виз-на-чаль-ною. Сус-піль-ство поставило но-ві ви-мо-ги до жі-нок: во-ни по-вин-ні фор-му-ва-ти-ся як сві-до-мі гро-ма-дян-ки і бра-ти ді-є-ву участь у на-ці-о-наль-но-пат-рі-о-тич-них ак-ці-ях, а та-кож ви-хо-ву-ва-ти ді-тей як пат-рі-о-тів на-ції. Ці ви-мо-ги тран-сфор-му-вали-ся у над-зви-чай-но по-ши-ре-ний на-ці-о-наль-но-куль-тур-ний іде-ал са-моз-ре-чено-го, а на-віть тра-гіч-но-го ма-те-рин-ства. Доба романтизму в українському суспільно-політичному житті – час латентного існування ідеї емансипації жінки у ще доволі нечіткій артикуляції.

У західноукраїнському су-с-пі-ль-с-т-ві те-о-ре-ти-ч-ні осягнення фе-мі-ні-с-ти-ч-ної іде-о-ло-гії почали кіль-кі-с-но зро-с-тати та які-с-но змі-нюва-ти-ся з 70-х ро-ків XIX ст., що по-в’я-за-но, на-сам-пе-ред, з ха-ра-к-те-ром сві-то-гля-ду но-вої куль-ту-р-ної доби – доби по-зи-ти-ві-з-му. На цей час припадає публічна маніфестація ідеологічних та організаційних засад українського жіночого руху. Ідея емансипації жінки стала основою структурованої ідеології. До початку Першої світової війни ідеологія фемінізму у західноукраїнському громадсько-політичному та культурному житті продемонструвала неодмінні для ідеології атрибути, форми і способи вияву: появу ідеологів-провідників, спеціалізованих видань, програмних та маніфестаційних матеріалів, сформованої концепції організаційного розвитку, масових або ж резонансних публічних акцій; маємо також виразні ознаки проникнення настанов та цінностей цієї ідеології у суспільну свідомість, у спосіб повсякденного життя та культурно-художню сферу.

У міжвоєнний період жіночий рух досяг зрілості як з погляду масштабів організаційної діяльності, так і в сенсі суспільної ваги пропагованих ідей. Історія еволюційного розвитку ідеології західноукраїнського жіночого руху, безперечно, мала вимір насамперед національний (і не лише тому, що в ній виразно і постійно декларовано зв’язок національно-визвольного і жіночого руху). Водночас ідеологічне підґрунтя та організаційні засади українського жіночого руху мали чітку європейську (центральноєвропейську) типологічну ідентичність. Ґенезу і функціонування фемінізму в українському суспільстві варто розглядати принаймні на трьох рівнях: соціально-психологічному (фе-мінізм як настрої, як колективні чи індивідуальні почуття, як стан свідомості); ідеологічному (як доктрина, концепція, системний світогляд); політичному (як громадсько-політичний рух).

Ідея емансипації жінки, яка поступово структурувалася в ідеологію фемінізму, в останні десятиліття ХІХ ст. і на початку ХХ ст. перебувала у при-чинно-наслідковому зв’язку насамперед з процесами та подіями національного громадсько-політичного життя. Серед цих процесів і подій найважливішими були: розмежування між громадсько-політичними угрупованнями „москвофі-лів” і „народовців”; національне партійно-політичне структурування; збага-чення досвіду українських депутатів парламенту та сейму у справі репрезентації та обстоювання інтересів громадян у різних сферах суспільного життя; організаційна розбудова західноукраїнського громадського життя. Ідея емансипації жінки знаходила розуміння і підтримку насамперед у середовищі студентської молоді, ліберально налаштованих представників так званої середньої верстви. Формування ідеології фемінізму у західноукраїнському суспільстві проходило у середовищах, де знаковими були М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, М.Павлик, Олена Пчілка, Леся Українка, О.Коби-лянська та ін. У західноукра-їн-сь-ко-му су-с-пі-ль-с-т-ві цього часу Н. Ко-б-рин-сь-ка най-по-с-лі-до-в-ні-ше про-па-гу-ва-ла та роз-ви-ва-ла ідеологію фе-мі-ні-з-му. Її пу-б-лі-ци-с-ти-ч-ний до-ро-бок ви-зна-чив най-ва-ж-ли-ві-ші па-ра-ме-т-ри то-го-ча-с-них лі-бе-раль-но-фе-мі-ні-с-ти-ч-них по-гля-дів. Вихідним пунктом феміністичної ідеології була критика суспільного становища тогочасних жінок з усіх соціальних прошарків, зокрема критика панівної системи виховання і освіти жінок, обмежень їх самореалізації у політично-правовій та економічно-виробничій сферах. Під гостру критику потрапили поведінкові норми, дотримання яких суспільство вимагало від жінок, а також статус жінки у тогочасних формах сімейно-шлюбного життя. Основне завдання у галицьких умовах прихильники фемінізму вбачали у просвіті. На початку розгортання жіночого руху було сформулювано практичні завдання, які не лише об’єднували жінок, але й демонстрували суспільну користь