Одним з центральних теоретичних питань у феміністичних концепціях було з’ясування причин виникнення та сутнісні характеристики так званого жіночого питання, завдань жіночого руху. Виразне домінування у суспільній свідомості національно-визвольних завдань, безперечно, применшувало зна-чення цінностей ліберально-буржуазного індивідуалізму, зокрема жіночої емансипації. Загальноприйнятою була інша ієрархія суспільно важливих завдань: пріоритетні – національно-визвольні, що еволюціонували у військово-національні; вторинні – завдання, пов’язані із запровадженням індивідуальних громадянських прав та свобод.

Одна з центральних у феміністичній ідеології – теза про рівність юридичних прав чоловіків і жінок. Уже в 1880-х ро-ках у Га-ли-чи-ні висувалися пу-б-лі-ч-ні ви-мо-ги на-дан-ня жін-кам гро-ма-дян-сь-ких, зо-кре-ма ви-бор-чих, прав. З 1890-х ро-ків у Га-ли-чи-ні роз-по-ча-в-ся етап ак-ти-в-но-го суфражистсько-го ру-ху, який три-вав аж до роз-па-ду Ав-с-т-ро--Угор-сь-кої ім-пе-рії. Найпоширенішими фор-ма-ми бу-ли збо-ри, ві-ча, мі-тин-ги, у яких брали участь зде-біль-шо-го жін-ки, а та-кож збір під-пи-сів під різ-ни-ми пе-ти-ці-я-ми, їх роз-г-ляд та об-го-во-рен-ня у за-ко-но-дав-чих ор-га-нах. Бо-ро-ть-ба за пра-во жі-нок навча-ти-ся у ви-щій школі ма-ла три фа-зи роз-ви-т-ку. Пер-ша – утвер-джен-ня в су-с-пі-ль-ній сві-до-мо-с-ті ду-м-ки про до-ці-ль-ність та необхідність ви-щої осві-ти для ча-с-ти-ни жі-нок. Її по-ча-т-ки сягають 60-х ро-ків XIX ст., а за-кін-чен-ня – 1890 р. Дру-га фа-за (1890–1897) – кон-к-ре-т-ні ак-ції ти-с-ку на за-ко-но-дав-чі ор-га-ни з ме-тою вне-сен-ня від-по-ві-д-них змін у чин-ні за-ко-ни. Тре-тя фа-за роз-по-ча-ла-ся пі-с-ля за-ко-но-дав-чо-го про-го-ло-шен-ня пра-ва жі-нок всту-па-ти до ви-щих навчаль-них за-кла-дів. Го-ло-в-ним за-вдан-ням жі-нок, що навча-ли-ся, в цей час бу-ло здо-бу-ти сту-дент-сь-кі та про-фе-сій-ні пра-ва, а са-ме – пра-во скла-да-ти іс-пи-ти, на-рі-в-ні з чо-ло-ві-ка-ми пре-тен-ду-ва-ти на по-са-ди, пра-во за-йма-тись на-у-ко-во-до-с-лі-д-ни-ць-кою та ви-кла-да-ць-кою ро-бо-тою, здо-бу-ва-ти на-у-ко-ві сту-пе-ні та ін.

Ліберальний фемінізм найпослідовніше передав невдоволення суспільною дискримінацією жінок та їхнє почуття колективної образи на іншу стать і на патріархальні інституції. Фемінізм як ідеологія трансформував не завжди ус-відомлені почуття невдоволення у чіткий і консолідований суспільно-полі-тичний рух. Окремі гасла-вимоги (наприклад, рівних для чоловіків та жінок громадянських прав), окремі засадничі тези (до прикладу – потреба послабити тиск патріархальних уявлень і норм на поведінку жінок) з успіхом інтеґрувалися у суспільну свідомість і вже навіть не асоціювалися з фемінізмом. На зламі ХІХ – ХХ ст. чітко виокремилося явище, яке можна назвати „фемінізм нефеміністів”.

У міжвоєнний період продовжено розвиток засад ідеології ліберального фемінізму в умовах формально рівних громадянських прав людей, незалежно від статі; визначено суспільну перспективу теорії і практики ліберального фемінізму; проаналізовано концепції трактування жінки у тоталітарних сус-пільствах. Ліберальний фемінізм у міжвоєнний період прагнув остаточно ідео-логічно відмежуватися від „правого” консервативного і „лівого” соціаліс-тичного фемінізму. Одним з головних ідеологічних завдань ліберального фемінізму було виробити теоретичні засади стратегії і тактики міжнародного співробітництва жіночих організацій.

У цей час з’явилися вузькоспеціалізовані ідеологічні феміністичні видання (класичний зразок – часопис „Жінка”), які дали ліберальну інтерпретацію ролі та місця жінки в суспільстві. Серед найпомітніших жінок-ідеологів фемінізму – М.Рудницька, О.Кисілевська, О.Федак-Шепарович, М.Донцова та ін. Представ-ники „елітарного” рівня розвитку ідеології фемінізму не лише „творили” цю ідеологію, але й були її репрезентантами як на найвищих політичних і громадських трибунах краю, так і у міжнародних організаціях, зокрема жіночих. На другому рівні розвитку ідеології фемінізму відбувалося деяке „спрощення” ідеологічної концепції, перетворення її на зрозумілі, насамперед для загалу жінок, доступно викладені, однозначні відповіді на питання, що стосувалися трактування місця і ролі жінок у тогочасному суспільстві, їхньої участі у громадсько-політичних подіях та акціях, у виборах зокрема. Третій рівень – рівень масового сприйняття. На цьому рівні уявлення, сформовані під впливом ідеології фемінізму, мали доволі „безсистемний” та „розірваний” характер.

Серед знакових подій жіночого руху найважливіші – з’їзд українських жінок у Львові 1921 р., який консолідував цей рух і визначив стратегію його розвитку. Цей з’їзд мав передусім маніфестаційно-декларативний, символічно-знаковий характер. Він визначив місце українського жіночого руху у структурі націо-нального громадсько-політичного життя. Найвищим піднесенням в ідеологіч-ному та організаційному розвитку західноукраїнського жіночого руху був перший Український жіночий конґрес (1934) у Станіславові, який засвідчив, що фемінізм з ідеї-гасла, ідеології наступального громадського руху перетворю-вався на частину ліберального світогляду. Усвідомлену та цілеспрямовану прихильність до ідеології ліберального фемінізму організатори західно-українсь-кого жіночого руху демонстрували впродовж цілого міжвоєнного періоду у різних формах. Зокрема це виявилося у програмних, маніфестаційних статтях та виступах, у популярному, дещо спрощеному викладі засад ідеології фемінізму, розрахованого переважно на селянок. Серед важливих теоретичних питань були проблема фахової праці та економічної самостійності жінок, питання про „природу” жінки та тип „нової” жінки, феміністичне трактування материнства. Статути жіночих організацій, зокрема різні редакції статуту „Союзу українок”, з огляду на офіційні вимоги до характеру документів такого типу, буквально не декларували свою відданість ідеології фемінізму, уникаючи вживання самого терміна „фемінізм”. Водночас мета та завдання діяльності організації були сформульовані саме як феміністичні.

Ідеологи західноукраїнського жіночого руху послідовно обстоювали свою критичну візію трактування жінки у тогочасних європейських тоталітарних державах. У середовищі західноукраїнських феміністок відбулася досить помітна еволюція поглядів на трактування жінки у державах з тоталітарними режимами (насамперед в Німеччині, Італії, СРСР). Ідеологічне розмежування ліберального фемінізму відбувалося і з „лівим”, і з „правим”, зокрема со-ціально-християнським фемінізмом. Розмежування з лівими в жіночому русі відбувалося на рівні політично-партійної орієнтації і деяких основних ідейних настанов. Ліві прокомуністичного спрямування (наприклад, КПЗУ) у ліберальних феміністок мали виразно негативну оцінку – їх трактували як ідейних супротивників. Відносини з лівими, які репрезентували ідеологію західноукраїнських радикалів і соціал-демократів (Українська соціал-ради-кальна партія, Українська соціал-демократична партія), були набагато склад-нішими, хочби з огляду на те, що політичні інтереси і лібералів, і радикалів, і соціал-демократів часто зіштовхувалися на одному електоральному полі, що робило їх ідейними конкурентами.

У міжвоєнний період предметом публічних дискусій стали ідейні супе-речності між націоналізмом (власне його радикально-революційним варіантом) і ліберальним фемінізмом. Поле напруги між ліберальними жіночими орга-нізаціями і ОУН створювали дихотомічно протилежні (легальні – нелегальні) форми роботи, які вони реалізували, а також тактика досягнення поставлених цілей. Полеміка між прихильниками фемінізму і націоналізму мала характер ідейного змагання. Відбувалося наростання взаємної нетер-пимості, форму-валося гіпертрофоване переконання у власній абсолютній правоті, посилювався ідейний та ідеологічний фанатизм.

Останнім офіційним ідеологічним документом західноукраїнського лібе-рального жіночого руху були „Ідеологічні тези Дружини княгині Ольги” – програмний підсумок тривалої історії ідеології ліберального фемінізму у західноукраїнському суспільстві. Класичні цінності ліберального фемінізму західноукраїнський жіночий рух обстоював і сповідував аж до початку Другої світової війни – навіть усупереч тому, що від них тоді відійшла більшість європейських країн. Але очевидною є поступова відмова від акцентування на індивідуальних правах жінок. Західноукраїнські феміністки переважно уникали обстоювання класичного ліберального індивідуалізму, маркованого у сус-пільній свідомості як „жіночий егоїзм”, наголошуючи здебільшого на суспільній, національній повинності жінок. Ідеологи західноукраїнського лібе-рального фемінізму міжвоєнного періоду продовжили традицію трактування завдань українського жіночого руху в дусі Н.Кобринської, М.Драгоманова, І.Франка, тобто зосередили увагу на проблемі участі у демократичному соціально-економічному та культурному національному розвитку. Вони пропагували ідеї ліберального націоналізму, соціального прагматизму та соціокультурного модернізму. Поєднання ліберального націоналізму і лібе-рального фемінізму стало основою західноукраїнського жіночого руху.

Соціалістичні ідеї артикулювалися як відповіді на виклики європейської індустріалізації та швидкого розвитку ринкової економіки. Ідеологія соціалізму, подібно як ідеологія лібералізму, виокремила проблему соціального становища і суспільного трактування жінки. Соціалісти постійно наголошували на залежності вирішення жіночого питання від радикальної зміни суспільно-політичного устрою. Ідеологи соціалізму найчастіше використовували тезу про безконтрольну експлуатацію праці жінок та дітей, а також наголошували на соціальній несправедливості нерівної оплати за однакову працю чоловіків та жінок. Соціалізм, з одного боку, перейняв значну частину класичних лібе-ральних цінностей (свобода, рівність, соціальна справедливість та ін.), а з другого – конфронтаційно протистояв соціально-економічній традиції лібералізму.

Соціалістичний фемінізм у західноукраїнських умовах не став ідеологією відносно широкого соціального прошарку чи партійного середовища, навіть у періоди, коли це середовище було відносно добре сформоване. Ця ідеологія розвивалася насамперед як соціал-демократичний фемінізм. Докладніше процес формування соціалістичного (соціал-демократичного) фемінізму можна про-стежити хіба що на рівні особистостей, серед яких найвідоміші та най-ха-рактерніші М.Павлик, М.Ганкевич, І.Блажкевич, А.Павлик. Формування ідеології соціалістичного фемінізму у Східній Галичині та Північній Буковині розпочалося з середини 1870-х років. Галицька українська періодика соціа-лістичного спрямування, зокрема перші соціалістичні часописи „Друг”, „Молот”, а згодом видання радикалів „Народ”, „Хлібороб” не поминали теми емансипації жінки.

Соціалістичний варіант фемінізму в Галичині та Буковині на початку свого розвитку тяжів до ідейного, а часом і до організаційного порозуміння з ліберальним фемінізмом. Критикуючи тогочасне суспільне трактування жінки, соціалісти послуговувалися тими ж арґументами, що і ліберали. Натомість основна відмінність між ліберальним і соціалістичним фемінізмом полягала у засадничо різних способах вирішення жіночого питання.

У 1920-х роках ще діяла інерція історичної традиції, за якою роз-межування між ліберальним і соціалістичним (соціал-демократичним) фемі-нізмом не мало характеру безкомпромісного, гостроконфліктного ідейного протистояння. Чітке ідейне розмежування відбулося у процесі політично-партійного зміцнення лівих. 1931 р. Українська соціалістично-радикальна партія заснувала „Союз українських працюючих жінок (Жіноча громада у Львові)”, який видавав газету „Жіночий голос”. Соціалістки виробили свою оцінку та дали критику ліберального фемінізму як ідеології і як практики жіночого руху. Ліві були послідовними у протиставленні двох напрямів жіночого руху – буржуазного, феміністичного (панського) і робітничого, соціалістичного. Прихильники соціалістичного фемінізму демонстрували набагато більший радикалізм, ніж ліберали, – хоч переважно був це радикалізм слова, а не чину. Соціально-класовий детермінізм соціалістів звужував поле теоретичної інтерпретації проблеми соціальної дискримінації жінок. Ідеологічні взаємини ліберальних і соціалістичних феміністок пройшли непростий шлях – від співпраці через конкурентне протистояння до конфліктного несприйняття. Останню фазу спричинили і посилювали, як правило, обставини партійно-політичного протистояння.

Консервативний фемінізм мав загальноприйняту назву християнський (соціально-християнський) і ґрунтувався на християнській філософії, на теологічному трактуванні жінки. У ХІХ та у першій половині ХХ ст. він сформувався у своєму класичному варіанті, ставши цілісним явищем. Кон-сервативний фемінізм найбільшого розвитку та поширення набув у рамках так званої католицької акції, в ідеологічній основі якої був класичний анти-ліберальний консерватизм. У середовищі консерваторів усвідомлювали, що іґнорування жіночого руху, тотальне заперечення його суспільного значення чи іронічне висміювання емансипаційних прагнень жінок не спроможні блокувати розвиток ліберального та соціалістичного (соціал-демократичного) жіночого руху. Соціально-християнський фемінізм активно не опонував найважливішим вимогам лібералів надати жінкам виборчі права та можливість здобути повноцінну освіту, зокрема вищу.

Ідейної „зрілості” у Галичині український варіант класичного соціально-християнського фемінізму досяг у 20–30-ті роки ХХ ст. Тоді ідеологія соціально-християнського фемінізму ґрунтувалася на твердженні про те, що, з огляду на політичні та суспільні права, жінки вже мають рівноправне з чоловіками становище. Соціально-християнський фемінізм абсолютно чітко усвідомлював себе ідеологічним антиподом ліберального та соціалістичного (соціал-демократичного) фемінізму. Соціально-християнський фемінізм, як і ідеологія консерватизму загалом, вдало використовував слабкі місця концепції ліберального фемінізму для формування та утримання стереотипів та фобій суспільної свідомості. Цей різновид фемінізму в міжвоєнний період прагнув дати своє трактування таких проблем: а) взаємопов’язаність біологічної і соціальної ідентичності жіночої статі; б) засади виховання дітей різної статі; в) жінка у сімейно-шлюбних відносинах; г) організаційний розвиток соціально-християнського жіночого руху. Кон-сер-ва-ти-в-но--па-т-рі-ар-халь-ні по-гля-ди не-од-но-ра-зо-во за-зна-ва-ли справедливої кри-ти-ки, на-сам-пе-ред з та-бо-ру лі-бе-ра-лів і ра-ди-ка-лів. Во-д-но-час у пер-ші де-ся-ти-літ-тя XX ст. тра-ди-цій-ний кон-сер-ва-тизм ви-ра-з-но ево-лю-ці-о-нував до лі-бе-раль-нішого тра-к-ту-вання еман-си-па-ції жі-нок.

У четвертому розділі „Організаційне структурування та розвиток західноукраїнського жіночого руху” проаналізовано типи та ха-ра-к-тер об’єд-нань, які ре-а-лі-зу-ва-ли фе-мі-ні-с-ти-ч-ну іде-о-ло-гію, а також охарактеризовано жіночі періодичні ви-дан-ня. У XIX ст. бу-ли сформовані ос-но-в-ні напрями діяльності жі-но-чих ор-га-ні-за-цій: ре-лі-гій-но--до-б-ро-чин-ний, світ-сь-кий -до-б-ро-чин-ний та опі-ку-н-чий, куль-ту-р-но--про-с-ві-т-ній, еко-но-мі-ч-ний (ко-о-пе-ра-ти-в-ний), фа-хо-вий, осві-т-ній, фе-мі-ні-с-ти-ч-но--по-лі-ти-ч-ний (су-ф-ра-жи-ст-сь-кий), па-ци-фі-ст-сь-кий, кла-со-во--по-лі-ти-ч-ний та пар-тій-ний. Най-по-ши-ре-ні-ші за-вдан-ня жіночих ор-га-ні-за-цій – про-сві-та, широка со-ці-а-лі-за-ція жі-нок та бо-ро-ть-ба за їхні юридичні пра-ва. Іс-то-рія ор-га-ні-за-цій-но-го стру-к-ту-ру-ван-ня жі-но-чо-го ру-ху на західноукраїнських землях розпо-ча-ла-ся в 70-х ро-ках XIX ст., хоч до-б-ро-чин-ні жі-но-чі ор-га-ні-за-ції ді-я-ли ще ра-ні-ше.

Релігійно-доброчинні жіночі організації в останні десятиліття ХІХ і на початку ХХ ст. стали помітним явищем громадського життя. Організації, ініційовані духовенством, мали виразно консервативний характер, їхні ідейні засади ґрунтувалися на цінностях патріархальної культури. Ці організації послідовно творили і реалізували концепцію соціально-християнського фемінізму, модернізуючи її залежно від вимог часу. До-б-ро-чин-ну, опікунчу ді-я-ль-ність жі-нок ува-жа-ли від-по-ві-д-ною їхній при-ро-ді, ба-жа-ною та очі-ку-ва-ною в су-с-пі-ль-с-т-ві. З об’єднання жінок при Ус-пен-сь-кій це-р-к-ві у Льво-ві 1878 р. сфор-му-ва-лася пер-ша мо-с-к-во-філь-сь-ка жі-но-ча ор-га-ні-за-ція у Га-ли-чи-ні – „О-б-ще-с-т-во рус-с-ких же-н-щин во Льво-ве”, чле-ни якої ба-чи-ли за-вдан-ня у про-сві-ті укра-їн-сь-кої мо-ло-ді, у до-б-ро-чин-них та то-ва-ри-сь-ко--ро-з-ва-жаль-них ак-ці-ях. 1904 р. у Че-р-ні-в-цях було засновано жі-но-че до-б-ро-чин-не „То-ва-ри-с-т-во іме-ні св. жен Ми-ро-но-сиць”. Під-кре-с-ле-но елі-та-р-ний ха-ра-к-тер ма-ли ре-лі-гій-но--до-б-ро-чин-не „То-ва-ри-с-т-во св. Оль-ги” (Льві-в, 1902), „Ма-рій-сь-ке то-ва-ри-с-т-во пань” (Львів, 1904). Чле-ни то-ва-ри-с-т-ва іні-ці-ю-ва-ли появу ор-га-ні-за-цій мі-с-це-во-го рі-в-ня – „Ма-рій-сь-ких дру-жин”, які мо-г-ли бу-ти па-ра-фі-я-ль-ні, шкі-ль-ні, сту-дент-сь-кі та ін. Та-ка ор-гані-за-цій-на фор-ма ви-яви-лася до-сить вда-лою. Активно працювали світ-сь-кі жі-но-чі до-б-ро-чин-ні ор-га-ні-за-ції на по-ча-т-ку XX ст. – „Ру-сь-ка за-хо-рон-ка”, „То-ва-ри-с-т-во ва-ка-цій-них осель”, „То-ва-ри-с-т-во опі-ки над слу-ж-ни-ця-ми і ро-біт-ни-ця-ми”, а та-кож то-ва-ри-с-т-ва під-три-м-ки ді-во-чих навчаль-них за-кла-дів.

У міжвоєнний період соціально-християнські жіночі організації продовжили традицію організаційного об’єднання жінок на основі соціально-християнської ідеології. У цей час діяла мережа марійських організацій, зокрема Марійські дружини пань (Львів, Стрий, Дрогобич, Перемишль, Самбір, Яворів, Сокаль, Рогатин, Рава Руська та ін.), Марійське товариство учениць і студенток, Жіночий кружок Католицького Союзу, Товариство українських дівчат ім. св. Йосифа, Товариство українських робітниць „Будучність” та ін. Здебільшого ці організації були нечисленні, розмах їх діяльності не йшов у жодне порівняння з розмахом діяльності ліберально-феміністичних організацій. Соціально-християнські жіночі організації намагалися впливати на ідейний та організаційний розвиток ліберально-феміністичних організацій, зокрема не-одно-разово висловлювали думку про шкідливість ліберального фемінізму для українського суспільства і про потребу змінити характер діяльності лібе-ральних жіночих товариств, зокрема „Союзу українок”.

Світські жіночі організації. 1884 р. з іні-ці-а-ти-ви Н.Ко-б-рин-сь-кої за-сно-ва-но пер-шу укра-їн-сь-ку жі-но-чу світ-сь-ку ор-га-ні-за-цію „То-ва-ри-с-т-во ру-сь-ких жі-нок в Ста-ни-с-ла-во-ві”. Н.Ко-б-рин-сь-ка під-хо-ди-ла до спра-ви ор-га-ні-за-ції жі-но-ц-т-ва з по-зи-цій лі-бе-ра-лі-з-му, пра-г-ма-ти-з-му, плю-ра-лі-з-му та фе-мі-нізму, визначила ос-но-в-ні за-са-ди, на яких ма-ли роз-ви-ва-ти-ся жіночі організації: на-ці-о-наль-но--па-т-рі-о-ти-ч-ний характер ро-бо-ти; об’єд-нан-ня укра-їн-сь-ких жі-нок рі-з-них со-ці-аль-них ста-нів; по-за-пар-тій-ний ста-тус. Метою Товариства мала бути про-па-ган-да жі-но-чо-го пи-тан-ня з до-по-мо-гою лі-те-ра-ту-ри, широка просвіта жінок. Але реалізації поставлених завдань повністю не вдалося досягти. До-б-ро-чин-на та куль-ту-р-но--про-с-ві-т-ня ді-я-ль-ність бу-ла ви-зна-чаль-ною для „Клу-бу ру-си-нок” (1893) у Льво-ві, „Жі-но-чо-го круж-ка” (1893) у Ко-ло-миї, „Жі-но-чо-го то-ва-ри-с-т-ва” (1894) в Го-ро-де-н-ці, „Жі-но-чо-го круж-ка” (1896) у Те-р-но-по-лі, „Жі-но-чої гро-ма-ди” (1898) на Бу-ко-ви-ні, „Жі-но-чої чи-таль-ні” (1901) в До-ли-ні, „Круж-ка укра-їн-сь-ких дів-чат” (1901), „Жіночої громади” (1909) та ін. У Буковині 1894 р. ство-рили О-б-ще-с-т-во рус--ких же-н-щин”, яке пра-г-ну-ло об’єд-на-ти пре-д-ста-в-ниць мо-с-к-во-філь-сь-ко-го і на-ро-дов-сь-ко-го на-пря-мів. Бу-ко-вин-сь-ке то-ва-ри-с-т-во від-мо-ви-лось від ор-га-ні-за-цій-но-го прин-ци-пу, згідно з яким належало при-йма-ти в чле-ни лише жі-нок. Про-б-ле-му ор-га-ні-за-цій-но-го стру-к-ту-ру-ван-ня укра-їн-сь-ко-го жі-но-чо-го ру-ху об-го-во-рили на з’їз-ді укра-їн-сь-ких жі-нок 26 гру-д-ня 1908 р. Іні-ці-а-то-ра-ми скли-кан-ня з’їду ви-сту-пи-ли М.Білець-ка, К.Ма-ли-ць-ка, І.Сі-чин-сь-ка, Д.Ста-ро-соль-сь-ка. Дебатували навколо двох про-по-зи-цій: ство-рення цен-т-ра-лі-зо-ва-ної жіночої ор-га-ні-за-ції або ж фе-де-ра-ти-в-ного об’єд-нан-ня жі-но-чих то-ва-риств.

До початку Першої світової війни західноукраїнський жіночий рух формувався та розвивався переважно у середовищі так званої середньої верстви, зокрема, у середовищі греко-католицького духовенства, учительства. Але вже у той час організатори емансипаційних змагань жінок, шукаючи ширшого соціального середовища, звернули увагу на селянок, які традиційно не були суб’єктом громадсько-політичних, а тим більше феміністичних зма-гань. Залучення селянок до суспільно-політичних акцій тісно пов’язане з діяльністю Русько-української радикальної партії та розвитком її преси. Лідери цієї партії, зокрема М.Павлик, обстоювали фор-му-ван-ня жі-но-чих ор-га-ні-за-цій на кла-со-во--іде-о-ло-гі-ч-них за-са-дах.

Окрім традиційних форм доброчинної та просвітньої роботи, у західноукра-їн-сь-ко-му жі-но-чо-му ру-сі поширеними були ще та-кі ор-га-ні-за-цій-ні фор-ми: ві-ча, з’їз-ди, маніфестації та ви-си-лан-ня пе-ти-цій, як правило, з вимогами повноцінних громадянських прав для жінок. Ор-га-ні-за-ція жі-но-чих зі-брань та збір під-пи-сів під пе-ти-ці-я-ми звичайно не бу-ли іні-ці-а-ти-вою яко-їсь од-ні-єї ор-га-ні-за-ції – їх про-ве-ден-ня за-ле-жа-ло від іні-ці-а-ти-ви окре-мих осіб. Жі-но-чі ві-ча ча-с-то об’єд-ну-ва-ли жі-нок рі-з-них на-ці-о-наль-но-с-тей, ві-ро-с-по-ві-дання та рі-з-них по-гля-дів на так зва-не жі-но-че пи-тан-ня, представниць різних жіночих організацій, зо-кре-ма со-ці-а-лі-с-ток і лі-бе-раль-них фе-мі-ні-с-ток. Ці ор-га-ні-за-цій-ні фор-ми дава-ли мо-ж-ли-вість членам українських, польських, єврейських жіночих об’єднань за-ма-ні-фе-с-ту-ва-ти прагнення, яких не фіксували програмні документи тогочасних жіночих організацій, наприклад, вимоги політично-правової рівноправності.

Організаційним успіхом жіночого руху була поява видань феміністичного характеру, зокрема періодики: альманаху „Перший вінок” (1887), книжкової серії „Жіноча бібліотека”, газети „Мета” (1908), щоквартальних додатків до газети „Діло” під назвою „Жіноче діло” (1912). Ці видання формували лі-берально-феміністичну традицію обговорення проблем суспільного становища жінок, а також були спробами знайти оптимальний для соціуму тип жіночого видання.

В Австро-Угорщині західноукраїнський жіночий рух розвивався у руслі легально-правової діяльності, не руйнуючи, а еволюційно змінюючи суспільні засади трактування жінок та їхнього становища. Уже наприкінці XIX ст. доволі чітко окреслилися основні організаційні напрями жіночого руху – консер-вативний (соціально-християнський), ліберальний, соціалістичний (соціал-демократичний). Вони були характерні практично для всіх національних моделей жіночого руху в Австро-Угорщині, а згодом і в Польщі. Західно-українські жіночі організації чітко задекларували свій національно-патріотичний характер і намагалися інтегруватися у національно-визвольний рух. Але жіночі організації здебільшого були не численні, переживали час становлення і лише набували досвід громадської роботи. Найсуттєвішим їхнім організаційним здобутком було переведення гасел суфражизму у площину практичної громадської роботи, а також культурно-просвітня діяльність.

Перша світова війна майже призупинила діяльність жіночих організацій. У повоєнний час постало завдання розпочати по суті нову фазу у розбудові жіночих об’єднань, які до традиційних сфер діяльності мали долучити і політичну роботу. Серед важливих організаційних питань, що потребували концептуального вирішення, були питання про соціальну базу жіночого руху, про пріоритети практичної роботи, про взаємовідносини між жіночими організаціями, про ставлення до політичних партій.

Найпослідовнішим репрезентантом ідеології ліберального фемінізму були „Союз українок”, „Дружина княгині Ольги”, „Українське товариство жінок з вищою освітою”. З певними застереженнями можна говорити про ліберально-феміністичний характер діяльності „Товариства опіки над дітьми і молоддю”, „Товариства української захоронки”, „Порадні матерів” та ін. У міжнародний період діяли жіночі секції або гуртки при „Просвіті”, „Жіночі громади”, „Кружок ім. Ганни Барвінок”, секція господинь при „Сільському господареві”, жіночі секції в молодіжних та спортивних організаціях „Луг”, „Сокіл”, жіночий промисловий кооператив „Українське народне мистецтво”. Організаційно невирішеною була проблема розмежування сфер діяльності жіночих, просвітніх та кооперативних організацій.

„Союз українок”, за задумом організаторів, мав стати школою підготовки жінок до громадського життя. Серед завдань проголошували просвіту жінок, роз’яснення їм їхньої ролі у розбудові нації, у модернізації суспільства. Ідеологи „Союзу українок” різко засуджували практику створення „жіночих секцій” при політичних партіях, зокрема в УНДО. Жіночу організацію роз-глядали як посередник між загалом жіноцтва і політичними та партійними організаціями.

„Союз українок” очолювали М.Білецька, К.Малицька, О.Федак-Шепа-рович, М.Бачинська-Донцова, а з 1928 по 1939 р. – незмінно М.Рудницька. Союз прагнув стати національною жіночою організацією універсального типу, яка б репрезентувала та задовольняла інтереси жінок різного віку та соціального статусу. У сферу діяльності Союзу входили феміністично-про-пагандистська та культурно-просвітня робота, залучення жінок до нових форм соціально-виробничої діяльності, насамперед через кооперативний рух та організацію різного типу фахових курсів і шкіл, охорона здоров’я жінок, материнства та дитинства, відстоювання прав жінок, що працюють та ін. „Союз українок” зумів виробити ефективну структуру масової організації, а також принципи взаємовідносин з іншими громадськими організаціями. 1934 р. на жіночому Конґресі було засновано „Всесвітній Союз українок”, членами якого стали територіальні жіночі організації в Галичині та Волині, еміґраційні жіночі організації в Америці, Канаді та „Союз українок емігранток” у Варшаві. „Союз українок” двічі (1929, 1938) попадав під політичні репресії, що призводило до офіційної заборони діяльності, але у судовому порядку діяльність організації вдавалося відновити.

1938 р. у Львові зареєстрували політичне товариство „Дружина княгині Ольги” (К.Малицька, Л.Метельська, М.Рудницька, О.Шепарович, Є.Тишинська, С.Парфанович, М.Струтинська та ін.). Створення цієї організації відобразило потребу політичної жіночої організації і стало завершальним організаційним актом у розбудові західноукраїнського жіночого руху, який охопив широкий спектр діяльності – від доброчинної до суто політичної.

У міжвоєнний період створено „Союз українок” на Волині. Активними діячками жіночого руху цього краю були П.Багринівська, О.Левчанівська, О.Під-гірська, І.Прісневська, М.Волосевич, Н.Дзівнакова, О.Язвінська, С.Ло-зицька-Томкович, Г.Слобода, Т.Горохович та ін. Волинські жінки намагалися налагодити тісні та систематичні зв’язки з організованим галицьким жіноцтвом. 1922 р. І.Невицька у Пряшеві, а І.Волошин в Ужгороді заснували „Жіночі союзи”. Це були культурно-просвітницькі, доброчинні організації. Перехідним етапом у відновленні діяльності українських жіночих товариств у Північній Буковині була діяльність „Комітету українських жінок” (1919–1921), який займався суто доброчинною роботою. Відновлення діяльності „Жіночої громади” відбулося в Чернівцях 1929 р., а згодом почали діяти п’ять філій – у Вижниці, Вашківцях, Заставні, Кіцмані, Сереті.

Соціал-демократичні жіночі організації. Заснований 1931 р. „лівий” „Союз українських працюючих жінок „Жіноча громада” (СУПЖ) офіційний дозвіл від влади на свою діяльність отримав 1936 р. СУПЖ очолювала І.Блажкевич. Серед активісток цієї організації – Н.Микитчук, Л.Мурин, Ф.Стахова, Д.Заверуха, А.Потішна, К.Урдейчук, Д.Баб’юк, Н.Гривнак, Є.Гу-леюк, А.Гоголь, Л.Залевська, Л.Марґоліна-Гансен. Союз працював під егідою Української соціал-радикальної партії, переважно у середовищі селянок. Мате-ріальну підтримку діставали від українок США і Канади. Основні напрямки діяльності СУПЖ – культурно-просвітня праця (організація академій, теат-ральних вистав, вечорниць), створення курсів, дитячих садків, масових свят.

Розгортання політики українізації в УРСР об’єктивно сприяло посиленню західноукраїнського комуністичного руху, „радянофільських” настроїв. Вплив ідеології КПЗУ у середовищі жіночих організацій, з огляду на підпільний характер діяльності та поступове звуження кола людей „радянофільської” орієнтації, був незначним.

Важливу характеристику рівня розвитку жіночого руху дають так звані жіночі видання, зокрема періодичні. 1919 р. Д.Старосольська видавала у Львові часопис для жінок „Наша мета”. У міжвоєнний період ідейно структуруються періодичні видання, призначені для жінок, зростає їх кількість та „якість”. Видавничими осередками стали Львів та Коломия. Одним із найпопулярніших був часопис „Нова хата” (виходив з 1925 р., редактор М.Громницька, а з 1939 р. – Л.Бурачинська-Рудик). Засновниками і членами редколегії, активними співробітниками були І.Бонковська, О.Вербицька, Є.Вергановська, І.Гургула, О.Залізняк, І.Лежогубська, І.Макух-Павликовська, К.Малицька, С.Охримович, С.Савицька, М.Струтинська, М.Фуртак-Деркачева та ін.

У міжвоєнний період у Львові виходили часописи: „Жіночий вісник” (1922), „Жіночий голос” (1931–1939), „Жінка” (1935–1939), „Громадянка” (1938), „Світ українки” (1938) та „Українка” (1938–1939), де переважали статті публіцистичного характеру. Часопис „Жіночий голос” репрезентував „Союз українських працюючих жінок” у Львові. „Жіночий вісник”, „Громадянка”, „Світ українки”, „Жінка” та „Українка” були або офіційними органами „Союзу українок”, або ж ідейно близькими до цієї організації. Успіхом ці видання завдячують редакторській роботі М.Рудницької, М.Струтинської, О.Федак-Шепарович. Часописи декларували свій позапартійний статус, хоч їхні симпатії були на боці ліберально-поміркованих політичних сил. Ці видання містять насамперед цінний інформаційний матеріал про основні події жіночого руху на західноукраїнських землях, з національних позицій оцінювали розвиток світового емансипаційного руху. Характер часописів визначався, як правило, феміністичною та національно-державницькою ідеологією; одним із своїх завдань часописи вважали за потрібне постійно підкреслювати рівноцінність та важливість усіх складових частин тріади „громадянка – дружина – мати”.

Принципи організаційної діяльності західноукраїнського жіночого руху були типово європейські, ґрунтувалися на основних тогочасних ідеологічних моделях (консервативній, ліберальній та соціал-демократичній) і реалізувалися легальним шляхом. Бездержавний розвиток зумовлював виняткове значення національно-визвольних завдань у загальній системі суспільно-політичного та культурного життя, натомість увага до традиційного і розвинутого в за-хідноєвропейській культурі індивідуалізму була значно меншою. У практичній роботі жіночі організації зосереджували увагу переважно на реалізації просвітніх, господарсько-економічних завдань.

У „Висновках” узагальнено головні результати проведеного дослідження.

1. Впродовж ХІХ – ХХ ст. фемінізм як у загальноєвропейському, так і в національно конкретному вимірах пройшов тривалий, соціально та культурно обумовлений шлях розвитку від ідеї до структурованої ідеології. Фемінізм констатував дискримінацію жінок, трактував її як суспільне зло і намагався вказати шляхи його подолання.

2. Ідеологи фемінізму сформували численний корпус публіцистичних, програмно-маніфестаційних творів, створили окремий тематичний сеґмент періодики – так звані жіночі видання. Проблема „жіночого” і „чоловічого” аспекту культури та історії стала об’єктом наукового аналізу, насамперед етнологів, літературознавців, істориків та правознавців. Історіографічний доробок українських дослідників свідчить, що жіночі студії стали частиною національної інтелектуальної історії та культурної традиції. Чітко можна виокремити історіософські настанови періоду романтизму, зокрема пріори-тетність опису фольклорної інтерпретації жінки, формування ідеалізованого образу жінки-матері та громадянки. Позитивізм як тип світогляду, що здобув панівні позиції у західноукраїнському інтелектуальному середовищі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., відповідно вплинув на формування нових історіософських настанов, зокрема виразною стає перевага соціально-політичного підходу до трактування суспільного становища жінок різних соціальних верств, чітке з’ясування економічних і правових аспектів соціальної дискримінації жінок і долучення до них соціокультурних, соціопсихологічних аспектів. У ХХ ст. в українській історіографії сформувався такий напрям наукових досліджень, як історія українського жіночого руху, що тісно пов’язана з історією національно-визвольних змагань. Ґендерні дослідження українських авторів останніх десятиліть ХХ ст. – початку ХХІ ст. засвідчують, що національні традиції в жіночих студіях продовжують свій розвиток, який визначається вже новими інтелектуальними, ідеологічними, методологічними пріоритетами та настановами.

3. Фемінізм – явище типово європейське – має різноманітні національні вияви. У широкому розумінні це продукт розвитку традиційних європейських світоглядів-ідеологій – лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, націоналізму. Ключовими поняттями ідеології фемінізму є особа, культура, держава, право.

Ідеологія фемінізму не була „базовою” теорією суспільних змін чи політичних дій, її характерною рисою є „доктринальна уривчастість”. Феміністичний ідеологічний дискурс далекий від монолітної цілісності, іноді він мінливий, а часто й фрагментарний; йому, без сумніву, бракувало імперативного характеру та цілісності класичних ідеологій. Водночас фемінізм і на рівні „об’єктивному” (громадські жіночі об’єднання, друковані видання, масові акції), і на „суб’єктивному” (самопозиціювання лідерів жіночого руху як феміністок) мав усі ознаки структурованої ідеології з достатньо сильним суспільним впливом. У західноукраїнському суспільстві впродовж ХІХ – першої третини ХХ ст. відбулося активне публічне обговорення різних аспектів проблеми „жінка і суспільство”. Артикулювалася багатовимірність розуміння фемінізму. Практика суспільного життя сприяла ідеологічному становленню різних напрямів фемінізму, між якими постійно відбувався діалог, велася дискусія.

4. Фемінізм як ідеологія був внутрішньо диференційованим, у ньому виразно виокремлюються консервативний, ліберальний, соціалістичний (соціал-демократичний) фемінізми. Різні напрямки фемінізму пройшли у своєму розвитку через внутрішні зміни та трансформації. Ліберальний фемінізм з часом подолав „обмеженість” суфражизму, перетворився у визначальний, по суті репрезентативний варіант фемінізму. Послідовними і яскравими його ідеологами були Н.Кобринська та М.Рудницька. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у західноукраїнських умовах ліберальний фемінізм тяжів до „союз-ницьких” відносин з соціал-демократичним. У міжвоєнний період ліберальний та соціал-демократичний фемінізм протистояли як запеклі антагоністи (радше з прагматично-політичних, а не ідеологічних мотивів), натомість ліберальний та консервативний (соціально-християнський) варіанти фемінізму істотно зблизили свої позиції. Прихильники соціал-демократичного фемінізму у західноукраїнському суспільстві основну увагу зосередили спочатку на со-ціально-класовій риториці, натомість у міжвоєнний час віддали перевагу практичній діяльності серед селянок, які були прихильницями лівих партій. Соціал-демократичний фемінізм, окрім виразної соціально-класової детер-мінованості, також мав чітко означений міфотворчий характер, зокрема утверджувалась думка про можливість швидкого, планового, цілеспрямованого вирішення проблеми соціокультурної дискримінації жінок. Консервативний (соціально-християнський) фемінізм поступово втрачав свою патріархальну ортодоксальність і визнавав слушність деяких ліберально-феміністичних вимог (наприклад, рівних юридичних прав для чоловіків та жінок).

5. Трансформація українців у модерну політичну націю супрово-джувалася формуванням і поширенням ідеології фемінізму. Водночас ця ідеологія стала одним з каталізаторів цієї модернізації. Фемінізм як ідеологія і громадсько-політичний рух мав безпосередній зв’язок з макропроцесами в економіці (індустріалізація), у політиці (світові війни, створення нових держав), у культурно-художньому житті (модернізм як культурна доба і художній стиль). Фемінізм західноукраїнського жіночого руху був у тісному зв’язку з ідеологією націоналізму та національно-визвольним рухом.

6. Типологічна ідентифікація ідеології західноукраїнського жіночого руху визначається параметрами, які характерні для європейських національно-громадянських суспільств. До них належать: умови і норми правового функціонування суспільства; можливості громадського впливу на їх зміну; реальна багатоманітність ідеологічного та ідеологічно-партійного життя соціуму; складна внутрішня структура громадського самовияву нації. З огляду на ці параметри західноукраїнський жіночий рух та його ідеологія (власне різні варіанти ідеології фемінізму) є явищем типово центральноєвропейським. Для його функціонування впродовж ХІХ – першої третини ХХ ст. притаманні неперервність еволюційного розвитку в умовах представницького парла-мен-таризму (щоправда, у певні періоди істотно обмеженого наступом тота-літаризму); поєднання завдань широкої демократичної соціалізації жінок із завданнями досягнути політично-правову рівноправність чоловіків та жінок.

7. Західноукраїнський жіночий рух виразно продемонстрував своє прагнення до загальнонаціонального єднання. У несприятливих історично-політичних умовах жіночий рух давав можливість спільної праці у громадсько-культурній та політичній сфері представниць всіх українських земель, роз’єднаних кордонами різних держав.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Окремі видання

1. Маланчук-Рибак О. Українські жіночі студії: історіографія та історіософія. – Львів: Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, 1999. – 54 с.

2. Маланчук-Рибак О. Жінка в історії. – Львів: Львівський національний уні-верситет імені Івана Франка, 2002. – 340 с.

3. Маланчук-Рибак О. Ідеологія і суспільна практика жіночого руху на за-хідноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.: типологія та європейський культурно-історичний контекст. – Чернівці: Книги–ХХІ, 2006. – 500 с.

Статті та рецензії

4. Рибак О. Рец.: Martha Bohachevska-Chomiak, Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. – Edmonton, 1988. – I-XXV, 460 p. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Праці історично-філософської секції. – Т.CCXXII. – Львів, 1991. – С.454–457.

5. Рибак О. Перші жіночі організації у Східній Галичині і Північній Буковині // Україна в минулому. – Вип.1. – Київ; Львів, 1992.– С.101–112.

6. Рибак О. Український жіночий рух у контексті теорії соціалізму і націо-наль-ного відродження (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Zeszyty naukowe Uniwer Jagielloсskiego. Prace historyczne. – 1993. – T.MLXXXVIII – Z.103. – S.71–75.

7. Рибак О. Рец.: Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К., 1993. – 109 с. // Україна модерна. – Ч.1. – Львів, 1996.– С. 188–192.

8. Рибак О. Традиції „Руської трійці” в жіночому русі Галичини (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Шашкевичіана. Нова серія / Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України; Інститут–Заповідник Маркіяна Шашке-вича у Вінніпезі; Шашкевичівська комісія у Львові. – Вип.1–2. – Львів; Броди; Вінніпег, 1996.– С.306– 310.

9. Маланчук-Рибак О. Український емансипаційний рух жінок: європейський контекст і типологічна ідентифікація // Вісник Львівської академії мистецтв. – Вип. 8. – Львів, 1997.– С.20–26.

10. Маланчук-Рибак О. Історіографія та історіософія українських жіночих сту-дій // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Праці історично-філософської секції. – Т.ССХХХІІ. – Львів, 1997. – С.100–124.

11. Рибак О. Жіночий рух на західноукраїнських землях (кінець ХІХ – 30-і роки ХХ ст.) // Жіночі студії в Україні: жінка в історії та сьогодні. – Одеса: Одеський науковий центр жіночих досліджень, 1999. – С.110–128.

12. Маланчук-Рибак О. Порівняльна характеристика руху за емансипацію жінок в Україні і Польщі у ХІХ – першій половині ХХ ст. (історіографія та історіософія проблеми) // Проблеми слов’янознавства. – Вип. 50. – Львів, 1999. – С.125–138.

13. Маланчук-Рибак О. Права жінок у контексті суспільно-правової культури Галичини ХІХ – початку ХХ ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.34. – Львів, 1999.– С.183 – 197.

14. Маланчук-Рибак О. Рец.: Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи / Упор. М. Дядюк. Львів, 1998. 843с. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 34. – Львів, 1999.– С. 556 – 557.

15. Маланчук-Рибак О. Український та польський жіночий рух кінця ХІХ – початку ХХ ст.: типологічна ідентифікація і порівняльна характеристика // Warszawskiе zeszyty ukrainoznawcze. – T. 8–9. – Warszawa, 1999. – S.188–200.

16. Маланчук-Рибак О. З історії ідейних концепцій українського жіночого руху ХІХ – початку ХХ ст. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Праці історично-філософської секції. – Т.ССХХХVIII. – Львів, 1999.– С.185 – 235.

17. Маланчук-Рибак О. З історії жіночого громадського руху // Український історик. – № 4 (147) – Т. ХХХVII. – Нью-Йорк; Київ; Львів; Торонто; Па- риж. – 2000.– С.122–137.

18. Маланчук-Рибак О. Наталія Кобринська (До 150-річчя з дня народження) // Український Альманах (Видання Об’єднання українців у Польщі). – Вар-шава, 2001. – С.169 – 171.

19. Маланчук-Рибак О. Соціально-християнський фемінізм: галицька ідеоло-гіч-но-організаційна модель // Вісник Львівського університету. Серія істо-рична. Вип. 37. – Ч.1. – Львів, 2002. – С.229–245.

20. Маланчук-Рибак О. Юридичний статус жінок у контексті правової культури Галичини міжвоєнного періоду // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. – T.15–16. – Warszawa, 2003. – S. 127–141.

21. Маланчук-Рибак О. „Передісторія” жіночих студій у розвитку суспільних наук в Україні наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст. // Вісник Львів-ського університету. Серія історична. – Вип. 38. – Львів, 2003. – С.459–475.

22. Маланчук-Рибак О. Український жіночий рух у Львові (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст. // Український історик. – № 1–2 (161–162) – Т. ХLІ. – Нью-Йорк; Київ; Львів; Острог; Торонто; Париж, 2004.– С. 145–167.

23. Маланчук-Рибак О. Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін / Основи теорії ґендеру. Навчальний посібник. – Київ: Видавництво К.І.С., 2004. – С.182–218.

24. Маланчук-Рибак О. Проблема суспільного становища жінки у спадщині М. Грушевського науковця, громадського діяча // Михайло Грушевський і Західна Україна / Львівський державний університет ім. І. Франка; Наукове Товариство ім.Шевченка; Відділення історії, філософії і права НАН України; Західний науковий центр НАН України, товариство „Просвіта”. – Львів, 1995. – С.125 – 131.

25. Маланчук-Рибак О. Жіночі організації Рогатинщини // Рогатинська земля: історія та сучасність / Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет ім. І. Франка; Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові; товариство „Просвіта”. – Львів; Рогатин, 1995. – С.215–217.

26. Маланчук-Рибак О. „Хай чоловік її своєю бачить, у всьому рівною собі” // Альманах-94. Мистецький науково-популярний ілюстрований щорічник. – Львів, 1995. – С.165 – 167.

27. Маланчук-Рибак О. Дарія Віконська // Вісник Фонду Олександра Смакули. – №12. – Тернопіль, 1997.– С.36–38.

28. Рибак О. Проблема емансипації жінки у франкознавчих дослі-дженнях // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин / Львівський державний уні-вер-ситет ім. І. Франка; Інститут українознавства ім. І. Кри-п’я-кевича НАН Ук-раїни. – Львів, 1998. – С. 544–550.

29. Маланчук-Рибак О. Типологічна ідентичність українського емансипаційного руху жінок // Етнічна історія народів Європи. Духовна культура українців на етнічних західних землях впродовж віків. Збірник наукових праць / Київський національний університет ім. Т. Шевченка; Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України; Центр українознавства Київського національного університету ім. Т. Шевченка. – Вип. 11. – Київ, 2001. – С. 93–94.

30. Маланчук-Рибак О. Трактування жінки в українській етнології // Українське народознавство. Стан і перспективи розвитку на зламі віків. Збірник наукових праць / Міжнародна асоціація україністів; Інститут мистецтво-знавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, Інституту історії України та Інститут журналістики Київського національ-ного університету ім. Т.Шевченка; Український національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова. Київ, 2002. – С. 366–369.

31. Маланчук-Рибак О. Жіночі організації Перемищини // Перемишль і Перемиська земля протягом віків. – Т.3. Інституції. Збірник наукових праць та матеріалів Міжнародної наукової конференції. Перемишль, 11-13 квітня 2002 р. / Наукове Товариства ім. Шевченка в Польщі, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. – Перемишль; Львів, 2003. – С.410–418.

32. Маланчук-Рибак О. Фемінізм у системі ідеологічних теорій