НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

РИХЛО ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ

УДК 821.112.2-1Целан09:82.091

ТВОРЧІСТЬ ПАУЛЯ ЦЕЛАНА ЯК ІНТЕРТЕКСТ

10.01.04 – література зарубіжних країн

10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ-2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор ЗИМОМРЯ Микола Іванович,

Дрогобицький державний педуніверситет

ім. І.Я. Франка, завідувач кафедри

теорії і практики перекладу;

доктор філологічних наук, професор НАУМЕНКО Анатолій Максимович,

Миколаївський державний гуманітарний університет

ім. Петра Могили, завідувач кафедри

теорії і практики перекладу та німецької філології;

доктор філологічних наук, професор ШАЛАГІНОВ Борис Борисович,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри філології.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет,

кафедра зарубіжної літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться „28” лютого 2007 р. о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м.Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий „23” січня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Еволюція поетичної свідомості другої половини 20 ст. знає чимало яскравих солярних спалахів і вулканічних вивержень ліричної субстанції. Але навіть на тлі цього невпинного пульсування поетичного космосу, безкінечних метаморфоз і модуляцій словесної матерії творчість Пауля Целана (1920-1970) залишається на літературному небосхилі сліпучою кометою. Дану аксіологічну істину західне літературознавство почало засвоювати ще наприкінці 60-х років, проте дедалі очевиднішою ставала вона з плином часу, протягом тих десятиліть, які минули від дня його трагічної смерті. Бо й справді, жоден поет 20 століття не ставав ще об’єктом такого пристрасного прочитання, такого пильного вивчення й коментування, таких детальних інтерпретацій та експлікацій, як П.Целан. Його лірику нерідко класифікували як темну, зашифровану, герметичну, що потребує для свого розуміння щоразу "мінливих ключів". На подібні закиди розгублених читачів і роздратованих літературних критиків Целан зазвичай ввічливо радив тільки одне – уважніше читати.

Ця поетова порада залишається слушною, на наш погляд, і сьогодні. Проте для розуміння Целана потрібно читати не тільки його власні поезії, але й вірші десятків інших поетів, з якими він відчував себе внутрішньо спорідненим і образи, мотиви, формально-метричні особливості яких він нерідко запозичував, трансформуючи їх чи полемізуючи з ними; потрібно читати також праці філософів, істориків, культурологів, лінгвістів, психологів – аж до спеціальних досліджень зі сфери ботаніки, геології, мінералогії, археології, астрономії, медицини тощо, які слугували йому вихідним матеріалом, звідки він черпав вислови, поняття, факти, терміни, моделі для своїх образних паралелей і ментальних структур. Все це входить до інтерпретаційного поля Целанової поезії й утворює її інтертекстуальний аспект, який можна вважати однією з основних характеристик цієї лірики.

Поетичне новаторство Целана безсумнівне, особливо помітне воно в способі художнього мислення і в мовній площині. Оголюючи слова до кристалічної структури, розчленовуючи їх на семантичні атоми, активізуючи архаїчні значення й продукуючи парадоксальні неологізми, вдаючись до алогічних образів, еліптичних стягнень, анаграм тощо, Целан дав нам нову поетичну метамову, значення якої повністю не осягнуте й донині. Безперечно, що такі радикальні методи аж ніяк не сприяли доступності Целанових віршів, але разом з тим вони заохочували до інтерпретації цієї поезії представників різних наукових галузей і породили унікальний інтердисциплінарний дискурс, який не має аналогів у літературознавчій науці останніх десятиліть. Важливе місце займають у ньому дослідження, присвячені окремим аспектам інтертекстуальних зв’язків Целанової поезії. Насамперед тут варто виділити праці таких зарубіжних дослідників, як Т.Бук, Б.Бьошенштайн, Б.Відеман-Вольф, Дж.Ґуцу, Е.Ґюнцель, К.Іванович, Л.Кьолле, Ю.Леман, П.Майєр, Л.Ольшнер, Ж.Фірґес, М.Шміц-Еманс, Й.Шульце та багато інших

Bцschenstein B. Leuchttьrme. Von Hцlderlin zu Celan. Wirkung und Vergleich. Studien. – Frankfurt/M.: Insel-Verlag, 1977; Buck T. Celan und Frankreich. Darstellung und Interpretation. – Aachen: Rimbaud, 2002; Firges J. Vom Osten gestreut, einzubringen im Westen. Jьdische Mystik in der Dichtung Paul Celans. – Annweiler am Trifels: Sonnenberg, 1999; Gьnzel E. Das wandernde Zitat. Paul Celan im jьdischen Kontext. – Wьrzburg: Kцnighausen und Neumann, 1995; Guюu G. Die Lyrik Paul Celans und der geistige Raum Rumдniens. – Bucureєti, 1990; Ivanoviж Ch. Das Gedicht im Geheimnis der Begegnung. Dichtung und Poetik Celans im Kontext seiner russischen Lektьren. – Tьbingen: Max Niemeyer, 1996; Koelle L. Paul Celans pneumatisches Judentum. Gott-Rede und menschliche Existenz nach der Shoah. – Mainz: Matthias Grьnewald, 1997; Lehmann J. (Hg.) Kommentar zu Paul Celans „Die Niemandsrose“. – Heidelberg: Winter, 2003; Mayer P. Paul Celan als jьdischer Dichter. – Landau: Pfalzdruck, 1969; Olschner L. Der feste Buchstab. Erlдuterungen zu Paul Celans Gedichtьbertragungen. – Gцttingen; Zьrich: Vandenhoeck&Ruprecht, 1985; Schmitz-Emans M. Poesie als Dialog. Vergleichende Studien zu Paul Celan und seinem literarischen Umfeld. – Heidelberg: Winter, 1993; Schulze J. Celan und die Mystiker. – Bonn: Bouvier Verlag Herbert Grundmann, 1983; Wiedemann-Wolf B. Antschel Paul – Paul Celan. Studien zum Frьhwerk. – Tьbingen: Max Niemeyer, 1985.. Радянські (головним чином російські) науковці загалом рідко зверталися до постаті Целана, переважно в передмовах, оглядах та рецензіях (С.Апт, Б.Дубін, Є.Вітковський, Л.Ґінзбурґ, А.Ґуґнін, І.Ґуревич, Н.Мавлевич, Н.Павлова, О.Сєдакова, В.Топоров). Із вагоміших досліджень тут варто назвати кандидатську дисертацію В.Никифорова „Поетика ранньої творчості П.Целана” Никифоров В.Н. Поэтика раннего творчества Целана. – Дис. … канд. филол. наук. – М.: МГПИ, 1989., а також нещодавно виданий російською мовою збірник матеріалів за редакцією Л.Найдич Пауль Целан. Материалы, исследования, воспоминания / Сост. Л.Найдич. – Т.1: Диалоги и переклички. – Москва: Мосты культуры, 2004; Иерусалим: Гешарим, 5764., що складається переважно з праць зарубіжних авторів. Українське літературознавство стоїть сьогодні лише на порозі серйозного осмислення місця й ролі Целана в літературному процесі 20 ст., хоча окремі роботи таких вітчизняних дослідників, як М.Білорусець, А.Волков, Є.Волощук, Т.Гаврилів, Д.Наливайко, А.Науменко, М.Новикова, К.Сіґов, Е.Соловей, свідчать про глибоку зацікавленість його творчістю і прагнення ввести її в контекст української культурної свідомості.

З теорією інтертекстуальності, розробленою свого часу французькими постструктуралістами (Р.Барт, М.Фуко, Ж.Дерріда, Ж.Женетт, Ю.Крістева), тісно пов’язана обґрунтована М.Бахтіним і М.Бубером та втілена в поезії О.Мандельштамом теорія діалогічності, що стала основою целанівської поетологічної концепції. При вивченні інтертекстуальних зв’язків творчості поета відкривається безмежний горизонт його зацікавлень і продуктивних контактів як з німецькою літературою (поети епохи бароко, Новаліс, Жан-Поль, Гельдерлін, Бюхнер, Гайне, Рільке, Ґеорґе, Тракль, Гофмансталь, Кафка), так і з низкою інших національних літератур, насамперед румунською, французькою, російською, англо-американською, а також із міфологічною та релігійно-містичною єврейською традицією. Левова частка цих контактів здійснювалася через поетичні переклади Целана, який тлумачив із семи мов і дав німецькому читачеві першокласні інтерпретації поезій В.Шекспіра, А.Рембо, П.Валері, Р.Шара, Ж.Сюперв’єля, А.Мішо, О.Блока, С.Єсеніна, О.Мандельштама, Дж.Унґаретті, Ф.Пессоа та багатьох інших представників світової літератури. Вже сам перелік авторів, з якими Целан вступав у творчий діалог як поет, перекладач, есеїст, налічує не один десяток імен. Проте навіть за такої неймовірно інтенсивної конфронтації з художнім світом багатьох національних літератур і досі відсутня праця, яка б розглядала поезію Целана в системній цілісності її літературних і загальнокультурних взаємозв’язків як єдиний інтертекст. Цією обставиною, як і зростаючим інтересом до творчості Целана в Україні, зумовлена актуальність даної дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами. Дисертація виконана як складова частина комплексної теми „Комунікативний потенціал літературного тексту в аспекті нових літературознавчих технологій” (шифр УДК 82-1/-9.09; 82:1, номер держреєстрації 0106U003632), яку розробляє колектив кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Мета дослідження – розкриття глибинних інтертекстуальних зв’язків поезії П.Целана з естетичними ідеями, літературними течіями й окремими представниками німецької та світової літератури, які відіграли помітну роль у її формуванні та художній артикуляції.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:–

обґрунтування інтертекстуального характеру творчості П.Целана;–

виявлення діалогічної природи целанівської лірики;–

виділення основних ліній і напрямків інтертекстуального діалогу поета з феноменами світової культури;–

аналіз генетичних, контактних і типологічних зв’язків творчості поета з художніми традиціями німецької та австрійської літератури;–

висвітлення взаємин з румунським літературним процесом;–

розкриття інтертекстуальних зв’язків з культурним простором та літературою Франції;–

висвітлення духовної спорідненості з російською поезією 20 ст., особливо лірикою пореволюційної доби;–

аналіз єврейського контексту поезії П.Целана.

Об’єктом дослідження є творчість П.Целана в широкому контексті літературних зв’язків і традицій, яка розглядається тут передусім як чинник інтертекстуального діалогу з художніми феноменами світової культури.

Предметом дослідження слугують поетичні збірки, переклади, есеїстичні тексти й поетологічні промови П.Целана в їх інтертекстуальних взаємозв’язках з філософськими, естетичними, релігійними ідеями, а також творчістю окремих представників зарубіжної літератури, дотичними до художнього світу поета.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняному й зарубіжному літературознавстві творчість П.Целана розглядається крізь призму інтертекстуальності, котру можна вважати одним з її основоположних параметрів. Структуровані як багатошарові асоціативні палімпсести, вірші Целана демонструють при такому підході свою діалогічну природу. В процесі виявлення тематичних, образних паралелей, інтертекстуальних запозичень, типологічних сходжень з філософськими й естетичними системами, художніми напрямами й течіями, творчістю окремих зарубіжних авторів висвітлюються і прояснюються інтерпретаційні горизонти цієї лірики, відбувається „розкодування” затемнених місць, яке доводить, що її герметичність вдавана, ілюзорна і що вона тісно прив’язана до своїх біографічних, реально-історичних та культурологічних „дат”. Таким чином, пропонується нове прочитання целанівської лірики як насиченого надзвичайно щільними імплікаціями „метатексту”, нерозривно пов’язаного з глобальним простором світової культури.

Теоретико-методологічну основу дисертації становить системний підхід до творчості Целана, що розглядає її як концептуальний художній синтез. Базою для аналітичного прочитання целанівської поезії слугують біографічний, порівняльно-історичний, рецептивний, герменевтичний методи.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали, які лежать в основі дисертації, використовуються її автором у курсі сучасної німецької літератури та спецкурсі „Німецькомовна література Буковини”, що читаються у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Пропонована методика аналізу поезії П.Целана може бути використана при розробці курсів зарубіжної літератури 20 ст. для вищої школи, підготовці дипломних і дисертаційних робіт, написанні підручників і викладанні світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах України.

Особистий внесок здобувача. Всі концептуальні ідеї й висновки дисертації належать її авторові. Будь-які форми використання досліджень інших науковців оформлені відповідними посиланнями.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено й схвалено на засіданні кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Результати дослідження викладалися на численних наукових форумах: українсько-австрійському симпозіумі „Українська література в Австрії, австрійська – в Україні” (Київ,1993), міжнародній конференції „Наука і культура між слов’янським і німецькомовним світами” (Київ,1995), світовому славістичному конгресі „Єрусалим у слов’янській культурній та релігійній традиції” (Єрусалим,1996), міжнародній конференції „Пауль Целан і Чернівці” (Чернівці,1998), міжнародному колоквіумі „Німецькомовна література Румунії” (Дрезден,1999), міжнародному симпозіумі до 80-річчя П.Целана (Відень,2000), українсько-баварській конференції германістів (Мюнхен,2001), міжнародному симпозіумі до 100-річчя Р.Ауслендер (Марбах, ФРН, 2001), міжнародній конференції „Регіональні літератури” (Лінц, Австрія, 2001), міжнародному симпозіумі „П.Целан – Ж.Лестранж: Таємниця зустрічі” (Ґрац, Австрія, 2001), науковій конференції „Українська рількеана” (Львів,2004), міжнародній конференції „Ґеорґ Тракль” (Львів,2004), міжнародному симпозіумі „Новаліс і дух романтизму” (Київ,2005), всеукраїнській конференції „Література в контексті кризової доби” (Чернівці,2005) та ін. За матеріалами дисертації видано монографію, опубліковано 33 наукові статті.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (427 позицій). Обсяг роботи без списку літератури – 350 с., повний обсяг – 388 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкрито актуальність обраної теми, мету й завдання дослідження, його наукову новизну, обґрунтовано методологічні принципи дисертації, її практичне значення, етапи апробації.

Перший розділ „Інтертекстуальність як втілення діалогічної парадигми поетичної творчості Пауля Целана” присвячений теоретичному осмисленню проблем інтертекстуальності й діалогічності та їхніх функцій в целанівській поезії.

У першому підрозділі „Інтертекстуальна природа лірики Пауля Целана” з’ясовується значення Целана як останнього німецькомовного поета модернізму, який стояв уже на порозі постмодерного мислення і своїми віршами торував шляхи до його естетичної артикуляції. По суті, поезія Целана не відтворює світ у міметичних формах чи категоріях „теорії відображення”, а наново „моделює” його із фрагментів дійсності, в тому числі й дійсності художньої, звертаючись до вже існуючих, усталених культурних феноменів, вступаючи з ними в продуктивний діалог. Без дешифрування інтертекстуальних вкраплень, які сам поет називав „датами”, неможливе повноцінне прочитання цієї лірики.

Інтертекстуальний метод, спрямований на семантичне й асоціативне ущільнення поетичної мови, сам Целан позначав словом коаґуляція (від лат. сoagulatio – скипання, згущення крові). Під ним він розумів поєднання різнопланових асоціацій (ремінісценцій, алюзій, інтертекстуальних шифрів і „дат”) для створення густішої фактури тексту, її насичення імлікаціями, запозиченими з інших текстів. Кожен із транспонованих елементів зберігав при цьому свою первинну образну семантику й водночас набував у новому контексті додаткових конотацій, що загалом підсилювало енергетику його поезій. Явище інтертекстуальності можна вважати однією з основоположних характеристик поетичної творчості Целана, оскільки його вірші зазвичай демонструють надзвичайно високий рівень інтертекстуальної інфільтрації.

Останнім часом явище інтертекстуальності почало стрімко розширювати свої термінологічні межі й розгалужуватися на велику кількість видових понять. Так, напр., Ж.Дерріда розглядає інтертекстуальний процес як своєрідне ботанічне "прищеплювання" чужого тексту, Ж.Старобінскі актуалізує й поглиблює структуро-трансформуючий принцип анаграми, екстраполюючи його на текст ("анатекст"), У.Еко акцентує свою увагу передусім на комунікативному аспекті й вводить в обіг близьке до бахтінського визначення "інтертекстуального діалогу", М.Фуко говорить про археологічні описи дискурсивних архівів, а Ж.Женетт узагальнює й абсолютизує амбівалентну природу такого стародавнього поняття, як "палімпсест". У своїй книзі "Палімпсести" він пропонує чітку класифікацію різних типів інтертекстуальності під узагальнюючим гаслом "транстекстуальності". Оскільки жоден текст не може сприйматися як абсолютна "tabula rasa", як "creatio ex negativo" й завжди перебуває в системі відносин з попередніми текстами, то поняття інтертекстуальності часто розширюють до глобального й універсального значення, коли практично "кожен текст є інтертекстом". Така тоталізація призводить до розмивання самого терміну, коли ним уже дуже важко оперувати при дослідженні літературних явищ. Тому прийнятнішою для аналізу й інтерпретації текстів є не глобальний тип інтертекстуальності, а її герменевтична, дескриптивна модель, в якій це поняття зводиться до свідомих, інтенційованих і маркованих зв’язків.

По суті, інтертекстуальні зв’язки наявні вже в античній та середньовічній літературі, у творах класицизму, в поезії бароко, художній спадщині європейських романтиків і модерністів. Тому творчість Целана, незважаючи на високу консистенцію в ній інтертекстуальних елементів, не може бути віднесена до постмодернізму, позаяк у ній загалом відсутні такі важливі передумови постмодерного мислення, як ігровий елемент чи наскрізна пародійна інтенція. Насичуючи свої вірші численними цитатами, ремінісценціями, парафразами, алюзіями, почерпнутими з інших джерел, поет не прагне створити за їх допомогою автономний ігровий простір, як це роблять постмодерністи, імітуючи або стилізуючи іншу реальність, містифікуючи історію та історизуючи міфологію, а намагається актуалізувати передусім реалії свого часу, розкрити його трагічні суперечності, показати тенденції розвитку. Його поезія залишається унікальним художнім синтезом найрізноманітніших традицій, які він зумів переплавити в органічне ціле. Однак Целан "цитує" чужі тексти не тільки як резонатори власних поетичних ідей або ж їхні полемічні антитези. Цитата часто виконує в нього функцію оновлення традиційного світосприйняття, зміщення звичних перспектив бачення, зміни семантичних чи ідеологічних акцентів. Тому целанівський метод цитування виходить далеко за рамки простого цитатного запозичення. Тут радше маємо справу зі своєрідною поетичною "експропріацією" чужого текстового спадку та його кардинальним перепрофілюванням у відповідності з власними ідейно-естетичними засадами.

У другому підрозділі „Поетика діалогу як спроба подолання духовної кризи доби” розглядається поетологічна проза Целана, яка визначає роль поезії як однієї з найінтимніших форм реалізації діалогу. Свою діалогічну теорію поезії Целан розвиває у Бременській промові (1958), в якій він говорить про незнищенність мови, травмованої нацизмом. На думку поета, вірш не може бути позачасовим і, прагнучи повсякчас трансцендентності, він завжди залишається бранцем своєї епохи. Але вірш перебуває у вічному русі, він шукає свого адресата, він прагне спілкування з ним. На основі статті О.Мандельштама "Про співрозмовника" (1913), з якої Целан запозичує метафоричний образ поезії як пляшкової пошти, він формулює основоположну думку: поезія – це розмова поета зі своїм читачем, яка може відбутися через віки й покоління.

Діалогічність вірша є також лейтмотивом найґрунтовнішого поетологічного тексту Целана – його промови "Меридіан" (1960), виголошеної при отриманні літературної премії Ґеорґа Бюхнера. Дослідники називають її "спробою теорії лірики після Аушвіцу", пов’язуючи у філософському аспекті з естетикою Т.Адорно. "Меридіан" узагальнює тривалі роздуми Целана над закономірностями еволюції вірша, його естетичний досвід як поета, осмислення тенденцій розвитку сучасної лірики. Водночас це системний аналіз естетичних поглядів Ґ.Бюхнера з перспективи другої половини 20 ст. Разом з Бюхнером Целан виступає проти маріонеткового, механістичного в мистецтві, яке не має, на його думку, нічого спільного з поезією, оскільки воно є тільки тріумфом "ляльки" й "дроту". Йдеться про критерії життєвої правди, про модальності її вираження. Справжня поезія несумісна з соліптичною самозакоханістю, з нарцисизмом, їй потрібна певна віддаленість ліричного "Я". Самозабутий митець, перейнятий тільки своїм мистецтвом, ізолює себе від світу, від суспільства, тобто позбавляє себе можливості спілкування, яке так багато важить Целанові. Не самозабуття, а звільнення свого "Я" породжує мистецтво. „Абсолютної поезії”, до якої прагнув Малларме, не існує, поезія – це "перехоплення подиху". Целан розглядає діалог насамперед крізь призму пам’яті про загиблих під час Голокосту. Діалогічна полярність "я – ти" зводиться для нього головним чином до містично-уявної розмови між ліричним "я" і трансцендентним "ти" загиблих. Поет близький тут до розмислів французького філософа Е.Левінаса, який розглядав акт спілкування як зв’язок між "Я" та "Іншим", та до висловленої німецьким теологом Р.Отто в книзі "Das Heilige" (1917) ідеї про "зовсім Іншого" – непізнаваного й неосяжного для нас Бога, спілкування з яким окреслює трансцендентний вимір Целанової лірики. Як зазначає Г.-Ґ.Ґадамер, у своїх пізніх поетичних збірках Целан наближається до "бездиханної тиші оніміння у криптично артикульованому слові", однак ця лірика не може кваліфікуватися як наглухо закрита й недоступна. Просто вона вимагає терплячого читача, який намагається почути. Саме для такого читача й написані Целанові вірші, саме з таким читачем може відбутися сподівана розмова. Адже сучасний вірш демонструє, на думку поета, "помітну схильність до умовкання". Серед причин такого явища – спотворення гуманістичних принципів, втрата духовних цінностей, занепад моралі, девальвація мови тощо. Поет бачить своє завдання у подоланні цієї фундаментальної кризи й утвердженні поезії як засобу спілкування.

Починаючи з епохи романтизму, вірш вважався монологічним типом мовлення, "відлунням безконечності суб’єкта" (Новаліс). В 20 ст. одним з найпослідовніших поборників поетичного монологізму був Ґ.Бенн, який говорить про абсолютний вірш, "позбавлений віри", "позбавлений надії", "адресований нікому". Целанівський "Меридіан" можна вважати антитезою Бюхнерівській промові Бенна. Монологізм Бенна зумовлений соліптичною зосередженістю на власному "я", у Целана простежується протилежна перспектива: від "я" до „Іншого”, яка виростає не так з "розширення" монологізму Бенна, як радше з рецепції філософії М.Бубера, який у своїй праці "Я і Ти" (1957) переконливо обґрунтував філософські й психологічні засади взаємовідносин між "основоположними словами" Я – Ти і Я – Воно, котрі характеризують мову людини. Целан завершує свою промову образом меридіану, що являє для нього "щось єднальне, котре, подібно до вірша, веде до зустрічі […], щось колоподібне, котре через обидва полюси повертається само до себе”. Целанівський меридіан – містка метафора поетичного колобігу як рецептивного процесу, формула циркуляції текстів у просторі й часі. Принцип поетичного меридіану уможливлює щоразу "подвійну зустріч" тексту й читача та тексту й тексту, як це переконливо демонструє целанівська поезія, наснажена складними інтертекстуальними кодами, але завжди спрагла живого діалогу.

Другий розділ „Пауль Целан у контексті німецької літератури” виявляє інтертекстуальні зв’язки целанівської лірики з естетичними ідеями, художніми течіями й окремими представниками німецькомовного письменства.

У першому підрозділі „Німецька літературна традиція у творчості Пауля Целана” підкреслюється основоположне значення для поета німецької літератури, з якою він був органічно пов’язаний насамперед через мову. Вже в його ранніх віршах присутні ремінісценції "Пісні про Нібелунгів", формули лютерівського перекладу Біблії, відлуння лірики німецького бароко, цитати й алюзії з творів класичної та романтичної доби, полеміка з поетами експресіонізму тощо. Безперечно, що в історії німецької літератури Целан мав свої улюблені періоди й улюблених авторів, які не обов’язково збігалися з літературознавчим каноном. Скажімо, ваймарські класики залишали його переважно байдужим, натомість вабили значно віддаленіші в часі середньовічні містики й поети епохи бароко (Майстер Екгарт, Квірінус Кульман, Пауль Ґергардт), як і загалом структури бароково-романтичного типу творчості з їх універсальністю і символікою, містичними елементами й прагненням до трансцендентності. Власне кажучи, це ті особливості, які були притаманні його власному світовідчуттю, отож тут можна говорити про певний типологічний резонанс, який заздалегідь "програмував" відповідні сходження і паралелі. Цим пояснюється його зацікавлення творчістю таких німецьких романтиків, як Новаліс, Гельдерлін, Жан-Поль, які відчутно вплинули на формування його власних художніх засад. Серед представників постромантичної доби, які вже різко критикували містичні тенденції та образно-стильові кліше романтизму з раціоналістських позицій і прокладали дорогу ранньому реалізмові, увагу Целана привертали насамперед Г.Гайне та Ґ.Бюхнер. Однак найбільшу зацікавленість Целана викликала література модернізму – головним чином неоромантики та експресіоністи. Деякі з них (Рільке, Кафка) тримали його в своєму полоні все життя, інші (Ґеорґе, Тракль) відіграли помітну роль на окремих етапах його творчості, а ще деякі (Гофмансталь, Бенн) були важливими для усвідомлення певних естетичних принципів. Серед поетів-неоромантиків найбільше значення для Целана мав, безумовно, Рільке. Значно скромнішу роль у формуванні естетичних принципів і поетики Целана відіграв Стефан Ґеорґе (часто варійований мотив сестри із глеком, преціозні елементи тощо). Іншим володарем дум інтелектуальної молоді першої третини 20 ст. був австрієць Гуґо фон Гофмансталь. Проблема кризи мови, окреслена в його "Листі лорда Чендоса", знайшла у Целана жвавий відгук. Апокаліптична поетика експресіонізму, яка активно культивувала "естетику потворного" (Бенн), не знайшла в особі Целана надто палкого прихильника, хоча у віршах періоду війни й табірного ув’язнення простежуються деякі характерні для цього художнього напряму мотиви (атрибути занепаду й смерті, лейтмотиви болю, страждання, тотальної ізоляції). Проте загалом експресіоністично наснажені поетичні візії Целана не мають вселенських масштабів і демонічної моторошності поезій Ґеорґа Гайма – за способом мислення, палітрою барв, приглушеністю звучання вони ближчі до поетичних структур Ґеорґа Тракля. Саме художні відкриття Ґ.Тракля в поезії та Ф.Кафки в прозі експресіонізму стали для Целана обєктом інтенсивного інтертекстуального діалогу.

У другому підрозділі Целан і Гельдерлін” аналізуються інтертекстуальні зв’язки й типологічні паралелі з творчістю німецького романтика, який вабив Целана чистотою й красою мови, розмахом духовних поривань, а в пізніх фрагментах періоду душевного затемнення – еліптичністю образів, герметичністю вислову. Близькість до нього демонструє, наприклад, целанівський вірш „Heimkehr“ („Sprachgitter“, 1959), в якому просвічує „Hдlfte des Lebens“ Гельдерліна, що являє собою наснажену елегійним смутком онтологічну скаргу, з сугестивного підтексту якої висновується поетологічний сенс: загроза втрати мови і пов’язаний з нею екзистенційний відчай. Поетів зближувало відчуття рубіжності часу, злиденності своїх епох. В цьому відношенні програмовим є вірш Целана “Tьbingen, Jдnner“ з книги „Die Niemandsrose“ (1963), який не тільки найтісніше пов’язаний із Гельдерліном з погляду безпосередньої, прямої рецепції його біографічного й поетичного світу, але і являє собою своєрідний поетологічний маніфест, сформований не без відчутного впливу попередника. У рецептивному аспекті він наскрізь просякнутий гельдерлінівськими ремінісценціями, алюзіями й навіть прямими цитатами („еin / Rдtsel ist Rein- / entsprungenes“). По суті, це вірш про поступову деградацію мови, яка втрачає реальний смисл („Pallaksch, Pallaksch”). Нерідко тут наявні своєрідні поетичні “антифони”, словесні перегуки й повтори, ритмічні каденції, відштовхуючись від яких Целан розвиває зовсім інші поетичні ідеї („Tenebrae“). Важливою у творчості Гельдерліна була проблема його стосунків із Німеччиною й німцями, яка знайшла своє відображення у таких творах, як „An die Deutschen“, „Deutscher Gesang“, „Germanien“ та ін. Лейтмотивом тут було не тільки оспівування славної патріархальної давнини, мрія про відродження героїчного минулого, але й розчарування в сучасних поетові реаліях німецького життя. Ставлення Целана до Німеччини не менш проблематичне, обтяжене як особистими, так і політико-ідеологічними чинниками. Тут Гельдерлін, знову ж таки, був для нього фігурою, з якою він себе часто співвідносив. Не менш промовистою виявилася й поетична еволюція Целана, яка на шляху від "прекрасного вірша" до "сірішої мови" в найголовнішому – напрямкові руху – повторювала шлях Гельдерліна. Концептуальним з цього погляду можна вважати вірш „Ich trink Wein aus zwei Glдsern“, що несе в собі відбиток роздумів і вражень від поїздки поета до Ізраїлю (1969), яка знаменувала важливий етап в осягненні поетом своєї єврейської ідентичності. Водночас тут знову наявний чіткий перегук з Гельдерліном (рідкісне слово „zackern“, запозичене Целаном з біографічних матеріалів про Гельдерліна, поняття цезури, пропущене через гельдерлінівське тлумачення трагедій Софокла тощо). Однак при всій близькості до образного мислення, способу вислову Гельдерліна, Целан нерідко вдається до радикальних трансформацій як загальної концепції, так і окремих ідейних та змістових компонентів гельдерлінівських віршів, і цей процес наочно демонструє не тільки специфіку рецепції німецького романтика у творчості поета 20 століття, але й засвідчує радикальність целанівських інноваційних підходів, які за своїм інтертекстуальним растром у контексті еволюції повоєнної лірики наближалися вже до постмодерністської поетики.

У третьому підрозділі „Целан і Рільке” досліджуються як спільні для обох поетів зовнішні детермінанти, зумовлені соціально-історичними, географічними й біографічними чинниками, так і естетичні та інтертекстуальні взаємозв’язки. До перших відноситься, насамперед, народження й зростання в умовах “острівної” німецької культури (Прага й Чернівці); певна відрубність від сучасного обом поетам “великого” літературного процесу, з яким вони були пов’язані доволі спорадично, обравши для себе долю добровільних вигнанців і роль наднаціональних, космополітичних поетів; особливе значення художнього перекладу й надзвичайно широкий перекладацький діапазон; екзистенційно важлива роль слов’янського світу як ферменту духовності; інтелектуальна напруга поезії, її концептуальність, філософська заглибленість; наскрізні мотиви смерті, пам’ять про мертвих як основа світовідчуття; тематизація мови, творчого процесу, поетичного натхнення тощо. Характерні для Рільке лексичні й образні преференції помітні вже в присвяченому матері вірші молодого П.Анчеля „Kein ankerloses Tasten stцrt die Hand“, де зустрічаємо такі витримані в дусі автора “Книги годин” образні конструкції, як „die Not gefalteter Gebete“, „die zagen Atemzьge“, „helles Ruhn“. Інша рання спроба молодого поета, вочевидь зорієнтована на стилістику Рільке, присутня у вірші „Aus jenem Blick, den du mir oft verwehrst“, що розвиває тему нерозділеного кохання, в якому Целанове захоплення Рільке залишило, на думку Б.Відеман-Вольф, найпомітніші сліди (Wie-Vergleich і кон’юнктивна форма дієслова, наділена функцією рими). Серед ранніх поезій варто назвати й такі вірші, як „Ein Krieger“ та „Umsonst malst du Herzen“, що навіяні новелою Рільке „Die Weise von Liebe und Tod des Cornets Christoph Rilke“. В першому з них персоніфікована геройська смерть рільківського корнета (der Tod) протиставляється анонімній масовій загибелі (das Sterben), другий являє собою передусім поетологічний твір, в якому йдеться про рифи й підводні течії літературної творчості. Поетологічні аспекти, як і рефлексія життєвої та творчої долі Рільке, містяться також у вірші Целана „Auf Reisen“, що виник в 1948 р. у Відні. Вже його заголовок асоціюється з безкінечними мандрами, які характеризують як життя самого Рільке, так і спосіб існування героя його роману „Нотатки Мальте Лаурідса Бріґґе“, архетипом якого сам автор вважав біблійного блудного сина. Цей вірш – своєрідна антиципація власного майбутнього („dein Haus in Paris“), яка має притаманний Рільке орфічний характер. До віденського періоду належить також присвячена Інґеборґ Бахман поезія „Corona“ (1948) – зразок високої любовної лірики з архетипним підтекстом і яскравою сюрреалістичною образністю („Im Spiegel ist Sonntag“, „Im Traum wird geschlafen“), що засвідчує тісний інтертекстуальний зв’язок зі знаменитим рільківським віршем „Herbsttag“ з книги „Das Buch der Bilder“ (1902), в якому йдеться про повноту життя і про екзистенційну драму нереалізованих можливостей. В цьому відношенні „Corona“ (в значенні вінець, завершення) є варіацією магістральної поетичної ідеї Рільке. Так само рільківським є символ маку як втілення забуття, що уособлює для Целана ще й пильність пам’яті, чи символ троянди, на основі якого Рільке витворив цілу міфологію абсолютної краси й нетлінності природи. Незадовго до смерті Рільке написав собі епітафію, яку згодом було викарбувано на його надгробку в Рароні: „Rose, oh reiner Widerspruch, Lust / niemandes Schlaf zu sein unter soviel / Lidern“. Цей образ, який в дусі рільківських „Ding-Gedichte“ намагається видобути зі свого об’єкта “загадку” буття, став основою для целанівської еліптичної парафрази, котра дала назву його збірці „Die Niemandsrose“ (1963). Продуктивні інтертекстуальні зв’язки існують також з “Дуїнськими елегіями” Рільке, які були суголосними Целанові своїм філософським змістом („Валлісійська елегія“). Іншим зразком діалогу з „Дуїнськими елегіями“ є целанівський вірш „Mit uns“ із незавершеного циклу „Eingedunkelt“ (1966), який можна вважати чи не найрадикальнішим прикладом поетичної полеміки з Рільке. Його центральний образ запозичений з П’ятої Дуїнської елегії Рільке, навіяної поетові картиною П.Пікассо „Les Saltimbanques“ (“Мандрівні акробати”, 1905). На відміну від Пікассо, картина якого була створена під упливом романтичного захоплення цирковими акробатами, у Рільке ці вічні мандрівці втілюють „неорганічність“, фальшивість гри, на яку приречена людина в світі відчуження й дегуманізації. Але саме соціальна марґіналізація рільківських акробатів важлива для Целана, який асоціює з ними своє ліричне „ми“. Образні вислови, лексичні чи синтаксичні конструкції, запозичені з „Дуїнських елегій”, раз у раз зринають і в інших віршах. Скажімо, алегоричний образ кравчині долі „Madame Lamort“ (мадам Смерть) із тієї ж П’ятої елегії трансформується у ранньому вірші Целана „Erinnerung an Frankreich“ у не менш загадковий, функціонально тотожний образ „Monsieur Le Songe“ (мсьє Сон). Загалом всі ці образно-тематичні й структурні чинники демонструють не тільки окремі точки дотикання, але нерідко й спільні філософські чи естетичні платформи. Щоправда, навіть за констатації безперечної змістовної чи формальної близькості, запозичення певного мотиву, образу чи метричної структури перед нами постають абсолютно відмінні твори, кожен з яких має свої контекстуальні, субтекстуальні та інтертекстуальні зв’язки й особливості.

Поряд з Гельдерліном і Рільке, Ґеорґ Тракль належить до тих німецькомовних ліриків, які суттєво вплинули на творчість Целана, особливо на ранній стадії. Четвертий підрозділ „Целан і Тракль” окреслює параметри цього впливу. В ранніх поетичних спробах він відчувається досить чітко, однак має ледве вловимий "пунктуальний" характер (Б.Бьошенштайн). Ця поетична кореспонденція закорінена як у метапоетичній, так і в стилістичній сфері. Йдеться про філософське осягнення світу, про лейтмотиви й образну символіку, про особливий меланхолійний тон їхньої поезії. У поетичній системі Ґ.Тракля домінують певні опорні образні поняття, котрі постійно варіюються. Найважливіші з них – осінь, туга, самотність, марення, присмерк, страждання, згасання, тлін тощо. Серед поетичних символів найчастіше зустрічаються сад, озеро, місяць, янгол, хліб і вино, сестра, мандрівець та ін. Чимало елементів цієї міфопоетичної системи присутні також у ранніх віршах Целана. Вони відтворюють той самий мінорний настрій, який притаманний поезіям Тракля. Це той випадок, коли можна говорити про "спорідненість душ", себто про типологічне сходження. Що ж стосується художнього втілення цих символів, то воно в обох поетів досить індивідуальне (за приклад тут може правити цілком відмінна концепція образу сестри). Подібне можна сказати і про Траклеву "метафізику барв" (Т.Гаврилів), яка також вплинула на Целана. Однак при всьому багатстві кольорових епітетів Целана палітра його барв суттєво відрізняється від Траклевої. Целан запозичує у Тракля не так його барви, як радше сам принцип кольорового бачення. Інтенсивним читанням Тракля можна пояснити також деякі стилістичні особливості поезії Целана. У сфері лексики це проявляється в наявності деяких траклівських архаїзмів та реґіоналізмів (Maid, Knecht, Flor, Linnen), у вживанні узагальнюючих форм іменників (Gezelt, Gespiel, Gebein, Geдst, Gewцlk), а також улюблених Траклем подвійних конструкцій, які побудовані за принципом фразеологічних зворотів, проте у більшості випадків являють собою авторські новотвори: wund und nackt, sьЯ und schal, Stern und Nacht, Busch und Tier. У Целана тут домінують дієслівні структури типу staunen und spдhen, komm und klimm, або ж іменникові поєднання, які оснащені ще й асонансним або алітераційним компонентом (Tauben und Tau, Rausch und Reben, Antlitz und Aster). До ранніх віршів, які демонструють відчутний вплив Тракля, належать такі поезії Целана, як "Dornenkranz", "Schцner Oktober", "Irrsal". Деякі спільні моменти з попередником можна відкрити й у Целановій "Фузі смерті" (наприклад, мотив гри зі зміями). Про раннє захоплення Траклем свідчить також паломництво молодого поета до його могили в Мюлау. З переселенням до Парижа целанівське захоплення кумиром своєї юності поступово згасає, хоча творчість Тракля завжди стояла для нього в ряду найвищих досягнень німецької лірики.

У п’ятому підрозділі „Целан і Кафка” простежено спорідненість Целана з духовним світом австрійського письменника Франца Кафки, творчість якого супроводжувала поета, починаючи з юнацьких літ і до трагічного фіналу його життя. Кафка був для Целана не просто улюбленим автором, а чимось набагато більшим – невід’ємним елементом власного єства, втіленням його найпотаємніших глибин як у своїй зовні непримітній, наснаженій трагічними внутрішніми надломами долі, так і в своїх навдивовижу самобутніх творах, позначених зневірою, відчаєм і прихованою десь аж на дні душі цнотливою надією. Базою для виявлення їхньої близькості може бути, як у випадку з Рільке, подібність суспільно-політичних і соціокультурних умов особистісного формування та творчого становлення обох авторів у замкнутому, герметичному просторі "острівної" літератури, що її Ж.Дельоз і Ф.Ґваттарі називають "малою літературою" з чітко вираженим "коефіцієнтом детериторіалізації". Причому тут додається ще один чинник, якого не було й не могло бути у Рільке – їхнє травматичне єврейство. "Потрійне відчуження" (від єврейської общини, від німецькомовної меншини і від слов’янського оточення) не меншою мірою було притаманне й Целанові, можливо, в дещо іншій конфігурації та з більшою кількістю складників, адже домінуючим у буковинській столиці міжвоєнного часу був румунський чинник, а слов’янське оточення складалося принаймні з двох елементів – українського та польського. Існують також численні "похідні" від цієї основоположної близькості: надзвичайно чутливе ставлення до мови; зв’язок з містичними традиціями хасидизму; соціальний ангажемент; зображення екзистенційного страху, терору й спотворення гуманності, особливо з огляду на історичний досвід світових воєн і практики фашизму, котрі знайшли свій вияв як у Кафки (профетично), так і в Целана (ретроспективно) тощо. З іншого боку, між ними існує чимало психологічних та естетичних паралелей: інтровертована структура особистості; почуття незахищеності, бездомності; пізнє навернення до єврейства; латентна іронія та трагічно забарвлений гумор, якими просякнуті проза Кафки й поезія Целана тощо. Крім цих типологічних сходжень, тут наявні також переконливі контактні зв’язки. Ще в Чернівцях Целан познайомився зі збіркою оповідань Кафки „Сільський лікар”, що вразила його новим способом бачення дійсності та магічною манерою письма. Зблизившись в Бухаресті з румунськими сюрреалістами, він відчув суголосність їх художнього мислення з естетичними принципами Кафки і став посередником між ними й австрійським письменником. В написаних в цей час румунською мовою прозових фрагментах відчувається вплив оповідань і притч Кафки („Комбінація сюрреалізму й кафкіанства” – П.Соломон). Целан був також першим перекладачем Кафки румунською мовою ("Der Ausflug ins Gebirge", "Die Vorьberlaufenden", "Vor