НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ”ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА“

РАДЕЦЬКИЙ Віталій Григорович

УДК 355. 48 “

РОЗВИТОК ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА У ВІЙНАХ

ПЕРІОДУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ

20.02.22 – Військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Національного університету ”Львівська політехніка“, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: член-кореспондент Академії педагогічних наук України, заслужений діяч науки і техніки України,

доктор історичних наук, професор

Сідак Володимир Степанович,

Національна академія Служби Безпеки України, проректор – начальник інституту.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Кузьминець Олександр Васильович,

Національний університет внутрішніх справ України,

начальник кафедри історії держави і права;

кандидат історичних наук, доцент

Буковський Іван Васильович,

Національний університет „Львівська політехніка”,

доцент кафедри історії України, науки і техніки.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “ 7 ” квітня 2006 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 Національного університету ”Львівська політехніка“ (79013, м. Львів, вул. Степана Бандери, 12).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету ”Львівська політехніка“ (79013, м. Львів, вул. Степана Бандери, 12).

Автореферат розісланий “ 3 ” березня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент

Зінкевич Р. Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Як показав історичний досвід другої половини ХХ століття, однією з найнебезпечніших загроз людству та сучасній світовій цивілізації є локальні війни і збройні конфлікти. Вони й надалі у близькому майбутньому будуть дестабілізуючим фактором міжнародного та внутрішнього життя. Отже, ґрунтовне вивчення досвіду локальних війн і збройних конфліктів залишатиметься важливим завданням забезпечення безпеки та підтримання обороноздатності держав і народів, зокрема й України.

Війни, що відбулися в другій половині ХХ століття, становлять інтерес як суто історичний, так і з погляду воєнного мистецтва, поскільки в них виникали та знаходили свій розвиток як нові, так і вже існуючі засоби збройної боротьби, методи, принципи, форми і способи ведення воєнних дій, тощо. Досвід підготовки та ведення операцій в ході цих війн, а також їх уроки не втратили свого значення до сьогодення і мають бути творчо використані в сучасних умовах. Саме тому вивчення та осмислення цього досвіду на етапі реформування та розвитку Збройних Сил України набуває особливого значення. Він є повчальним з погляду вивчення способів підготовки та ведення наступальних, оборонних, десантних і протидесантних операцій (боїв) в умовах різноманітної місцевості та на приморських напрямках, причому за значної переваги однієї із сторін над іншою в засобах збройної боротьби. Вивчення воєнно-політичного і суто військового аспектів війн та збройних конфліктів зазначеного періоду важливе й для визначення дієвих заходів щодо зміцнення національної безпеки та оборони нашої держави, сучасних пріоритетів у військовому будівництві, оперативній та бойовій підготовці військ, для вироблення практичних рекомендацій щодо підготовки держави і Збройних Сил до можливих воєнних дій.

Разом з тим, слід зазначити, що в Україні зазначені аспекти по теперешній час залишаються ще недостатньо дослідженими. У вітчизняній історіографії наукові праці з цієї проблематики практично відсутні, що безумовно свідчить про актуальність і важливість розробки обраної автором теми наукового пошуку та зумовлює сутність наукового завдання, яке вирішується в даному дослідженні.

Наукове завдання дисертаційної роботи полягає у вивченні еволюції воєнного мистецтва у воєнних конфліктах другої половини XX століття, виявленні основних факторів, що впливають на нього, закономірностей і тенденцій його подальшого розвитку з метою вироблення рекомендацій воєнному і воєнно-політичному керівництву держави щодо використання історичного досвіду у теорії і практиці воєнного будівництва в Україні.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності до планів наукової і науково-технічної діяльності Генерального Штабу ЗС України, Національної академії оборони України (НАОУ), а також Українського інституту воєнної історії. Безпосередньо вона пов’язана із плановою комплексною науково-дослідною роботою – шифр ”Універсум”, що виконується на замовлення начальника Генерального Штабу ЗС України, а також програмами навчальних дисциплін кафедр стратегії, оперативного мистецтва, тактики, історії війн і воєнного мистецтва НАОУ.

Метою дисертаційної роботи є об’єктивний аналіз розвитку воєнного мистецтва у воєнних конфліктах другої половини ХХ ст. Для реалізації поставленої мети дисертантом визначені такі завдання:

- з`ясувати стан наукової розробки та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

- розкрити історичні умови та фактори, які впливали на розвиток воєнного мистецтва (стратегії, оперативного мистецтва і тактики) у воєнних конфліктах другої половини ХХ століття;

- показати роль і місце провідних країн світу в локальних війнах і збройних конфліктах зазначеного періоду;

- показати особливості розвитку воєнного мистецтва у воєнних конфліктах;

- виявити важливі закономірності і тенденції у розвитку збройної боротьби у воєнних конфліктах другої половини ХХ століття;

- надати пропозиції та рекомендації щодо застосування історичного досвіду для подальшого будівництва і розвитку Збройних Сил України.

Об’єктом дослідження є воєнні конфлікти другої половини ХХ ст.

Предмет дослідження – воєнне мистецтво у воєнних конфліктах другої половини ХХ ст.

Хронологічні рамки обмежені завершенням Другої світової війни (1945 р.) і кінцем ХХ ст., що зумовлено суттєвими змінами у розвитку форм і способів збройної боротьби.

Методи дослідження. При вивченні теми основними стали принципи воєнно-історичної науки – історизм, об`єктивність, дослідження явищ у їхньому розвитку, взаємозв`язку та взаємозалежності. З метою об`єктивного осмислення означених вище явищ і процесів широко застосовувалися системний підхід, загальнонаукові та спеціальні методи, насамперед проблемно-хронологічний, історико-логічний та порівняльно-історичний методи.

Особливе місце належало історичному та логічному методам, як спеціальним у галузі історичної науки. Застосування історичного методу дозволило розкрити хід воєнних дій, встановити їх результати та наслідки і на цій основі виявити основні історичні умови та фактори, що впливали на їх хід і результати, узагальнити бойовий досвід воюючих сторін, визначити характерні риси та особливості воєнного мистецтва другої половини ХХ ст., виробити рекомендації щодо використання набутого досвіду в сучасних умовах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному висвітленні задачі, яка ще не стала предметом поглибленого вивчення в Україні. Вперше у вітчизняній історіографії розглянуті аспекти, пов’язані з поглядами військово-політичного керівництва держав – учасниць воєнних конфліктів на будівництво і застосування збройних сил, виникнення і розвиток збройних формувань воєнно-політичних організацій в цих країнах, дана оцінка впливу стану військово-промислового комплексу воюючих сторін на характер збройної боротьби, виявлені основні закономірності і тенденції еволюції воєнного мистецтва, намічені головні напрями розвитку збройної боротьби у війнах майбутнього, тощо.

Практичне значення роботи полягає в тому, що отримані результати, зроблені висновки та пропозиції сприятимуть подальшому розвитку воєнно-історичної науки, теорії воєнного мистецтва (насамперед, у розв`язанні завдань, пов`язаних із застосуванням військ та угрупувань у локальних війнах і збройних конфліктах, спеціальних і миротворчих операціях), теорії та практики розбудови Збройних Сил України, можуть використовуватися у бойовій та оперативній підготовці військ і офіцерських кадрів, зокрема у вищих військових навчальних закладах. Вважаємо, що фактичний матеріал, уміщений у дисертації, також стане в нагоді у процесі написання профільних монографій, навчальних і довідкових праць, присвячених історії війн та воєнному мистецтву.

Особистий внесок здобувача. Одержані результати та публікації у фахових виданнях здійснені автором особисто.

Апробація результатів дослідження здійснювалась автором у вигляді виступів на науково-практичному семінарі „Локальні війни та збройні конфлікти: розвиток теорії і практики” (Київ, 2005), на науково-практичних конференціях: „Україна – НАТО” (Київ, 2005), “Війни ХХІ ст.” (Київ, 2006), на засіданнях відповідних кафедр, тощо. Матеріали дослідження використовувалися також під час занять зі слухачами Національної академії оборони України з навчальних дисциплін “Історія війн і воєнного мистецтва”, ”Стратегія національної безпеки і оборони України“, ”Оперативне мистецтво“, ”Тактика“.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації знайшли своє відображення в семи наукових статтях, із них п’ять у фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України, загальним обсягом 2,1 авт. аркуша. Додатково результати дисертації опубліковані в матеріалах НДР – шифр ”Універсум“.

Структура роботи відповідає меті та завданням дослідження. В її основу покладено принцип проблемно-хронологічного викладу. Вона складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків (обсяг тексту основної частини дисертації 180с.), списку використаних джерел та літератури (15с., 213 найменувань) і додатків (38с., 8 додатків). Загальний обсяг дисертації 233с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначені об`єкт, предмет, мета, завдання та хронологічні межі дослідження. З`ясовано наукову новизну та практичне значення дисертації, висвітлено особистий внесок здобувача й апробацію одержаних результатів.

У першому розділі – “Історіографія, джерельна база та вибір напрямків дослідження” – проведено аналіз спеціальної літератури та першоджерел стосовно воєнних конфліктів другої половини ХХ ст. як історичної проблеми, і головним чином – аспекту розвитку воєнного мистецтва після Другої світової війни, визначено стан наукової розробки теми, розкрито методи наукового пошуку.

Зокрема зазначено, що на сьогоднішній день питання виникнення, ведення і способи запобігання війн знаходяться в центрі уваги багатьох вчених. Історія людства пройшла під знаком переваги війни над миром. В сучасній вітчизняній і закордонній історіографії висвітлюються проблеми конфліктів, йде пошук єдиної наукової концепції природи їх виникнення, розвитку і наслідків. На сьогоднішній день є різноманітні поняття опису і вивчення цього явища, ролі держав у вирішенні проблем воєнних конфліктів. В цих умовах розробка єдиної наукової концепції проведення дослідження розвитку війн і збройних конфліктів, які мали місце в другій половині ХХ ст. набуває вирішального значення. Як правило, до цих пір практично всі гострі воєнно-політичні кризи вирішувались з використанням регулярних збройних сил. Але в сучасних умовах особливого значення все більше набуває і боротьба з іррегулярними збройними формуваннями, проти яких регулярні збройні сили поки що не знайшли ефективних форм і способів ведення боротьби. Прикладами цього є війна у В’єтнамі, в результаті якої в’єтнамські іррегулярні збройні формування у 1975 р. отримали переконливу перемогу у боротьбі з регулярними збройними силами однієї із наймогутніших держав світу – США, війна в Афганістані, війни в Чечні тощо.

В останні роки вийшли у світ цілий ряд праць, присвячених локальним війнам і збройним конфліктам. Серед них виділяється монографія колективу авторів інституту воєнної історії міністерства оборони Російської Федерації “Россия (СССР) в локальных войнах и вооруженных конфликтах второй половины ХХ века”. В ній вперше досліджений досвід використання радянських військ і воєнної техніки в Кореї, В’єтнамі, на Близькому Сході, в Африці, Східній Європі і Афганістані. Монографія написана на основі архівних матеріалів і тому заслуговує самої прискіпливої уваги. Однак основну увагу автори зосередили на розгляді воєнно-політичного і оперативно-стратегічного змісту цих війн після 1946 р. головним чином стосовно участі в них радянських військ. Особливий акцент був зроблений на узагальнення накопиченого досвіду, розкриття історико-теоретичних основ воєнно-політичних криз, локальних війн і збройних конфліктів післявоєнного періоду, в яких в тій чи іншій мірі брали участь радянські (російські) військові. В праці автори досить детально описують бойове використання зброї і воєнної техніки в ході воєнних дій. На конкретних прикладах виявляють особливості оперативного (бойового), інформаційного, морально-психологічного, технічного та інших видів забезпечення. В роботі окремою частиною даються шляхи реалізації досвіду участі радянських і російських військ в локальних війнах і збройних конфліктах. В цьому укладається цінність монографії. Однак, на наш погляд, в праці лише фрагментарно приводиться свідчення про еволюцію збройної боротьби у воєнних конфліктах. Тенденції розвитку світового воєнного мистецтва у війнах та збройних конфліктах другої половини ХХ ст. майже не розглядаються.

Нещодавно в світ вийшла монографія відомого російського історика Б. Соколова “Сто великих войн”, де, починаючи із стародавньої доби, в популярній формі описані основні війни, що відбувалися в історії людства. На сторінках цієї книги знайшлось місце для цілого ряду локальних війн і збройних конфліктів другої половини XX ст. Однак, книга розрахована на масового читача, тому основні напрями розвитку воєнного мистецтва у війнах сучасності, в тому числі проблеми ведення збройної боротьби проти іррегулярних формувань на її сторінках не висвітлюються.

Достатньо змістовно висвітлені події в монографіях, присвячених окремим війнам та збройним конфліктам. Насамперед, серед них виділяється книга, автором якої є А. Смирнов “Арабо-израильские войны”. В ній розглянуті причини виникнення війн на Близькому Сході, окремі фрагменти ходу арабо-ізраїльських війн і їх підсумки. В роботі також показані принципи створення воєнно-політичних союзів арабських держав, однак питання, що пов’язані із визначенням особливостей розвитку форм і способів збройної боротьби розглянуті, на нашу думку, недостатньо повно.

Значний інтерес представляє праця С. Рогози і Н. Ачкасова “Засекреченные войны 1950 – 2000 гг.”, в якій показана роль СРСР у виникненні локальних війн і збройних конфліктів. Без глибокого розуміння досвіду війн і їх уроків важко оцінити ті явища і процеси, які відбувались у світі у 50 – 90-х рр. минулого століття. В якійсь мірі монографія доповнює маловідомі сторінки тих війн, в яких брали участь радянські війська чи їх фахівці.

Монографія В. Сліпченка “Войны шестого поколения: оружие и военное искусство будущего” присвячена подальшому розвитку поглядів щодо класифікації війн. Це дослідження базується не на діленні війн по розвитку суспільно-політичного устрою, не по масштабах збройної боротьби, а на основі розвитку зброї. Автор розглядає війни: перше покоління – використання холодної зброї; друге покоління – вогнепальна гладкоствольна зброя; третє покоління – вогнепальна нарізна, багатозарядна зброя; четверте покоління – автоматична і реактивна зброя; п’яте покоління – ядерна зброя; шосте покоління – високоточна зброя. Розглядаються цілі війни, які досягаються у війнах різних поколінь. Підкреслено, що на землі пройшли не тільки еволюційні зміни суспільного ладу, а й покоління війн. Створення нової, більш сучасної бойової техніки та озброєння, визвані їх масштабним використанням зміни у формах і способах застосування військ, докорінно змінюючи розвиток воєнного мистецтва не тільки були найважливішими факторами перемоги у війнах, але іноді приводили до зміни покоління війн. Разом з тим, це були одиничні випадки в історії розвитку земної цивілізації, коли поява нової зброї приводила до зміни форм і способів збройної боротьби, що означало перехід до нового покоління війн. Розвиток економіки, науковий прогрес зумовив те, що війни другого покоління появились через тисячі років, до війн третього покоління людство пройшло шлях через три століття, а війни четвертого-шостого поколінь відбулись (планувались) в одному столітті.

Незважаючи на зміну покоління війн, збройна боротьба залишалась у вигляді чотирьох взаємопов’язаних елементів: ураження військ і об’єктів противника; оборона і захист військ і об’єктів від ураження противником; управління силами і засобами у збройній боротьбі; всебічне забезпечення своїх військ.

На превеликий жаль, автор монографії не знайшов можливості висвітлити основні закономірності і тенденції розвитку воєнного мистецтва стосовно поколінь війн, а також розкрити властиві тим чи іншим поколінням війн елементи, виходячи із збройної боротьби регулярних військ з іррегулярними збройними формуваннями. Така збройна боротьба властива війнам другого-шостого поколінь.

Подальшим розвитком ідей В. Сліпченка стала монографія М. Требіна “Войны ХХІ века”. Він пише, що війни супроводжували людство протягом його існування. З 3500 р. до н.е. людство прожило без війн лише 292 роки. За цей період, підкреслює автор, відбулось приблизно 14550 великих і малих війн, в ході яких загинуло, померло від голоду, епідемій та інших причин більше 3,66 млрд. людей. В своїй монографії автор на основі роздумів про війни минулого, висуває ідею про їх детермінацію революціями у військовій справі, які міняють не тільки засоби ведення війн, а й воєнне мистецтво, саме обличчя війни. В праці дається глибокий аналіз війн шостого покоління, висвітлений можливий характер повітряних наземних і морських операцій, показана роль космосу, інформаційної сфери у війнах ХХІ ст. Порівняно з попередніми авторами є новим, що в монографії автор намагався виявити істотність і особливість війни з тероризмом. Однак, автору не вдалось розкрити форми і способи боротьби з терором і тероризмом, як виваженої політичної стратегії.

В монографії відомого англійського історика Чарльза Мессенджера “Энциклопедия войн ХХ века” міститься опис і хронологія війн і збройних конфліктів ХХ ст. Маловідомі факти, глибоке вивчення архівних матеріалів та оригінальна авторська оцінка подають цю працю, як цікаву для широкого кола читачів. В монографії наданий перелік збройних конфліктів ХХ століття, починаючи від Бурської війни до громадянської війни в Йемені. Значна увага в монографії приділена двом світовим війнам. Особливо вражає загальний висновок про кінцеву мету війни, яким би противником вона не велась, цілі війни ніколи не бувають досягнуті.

Значне місце в книзі автор приділив так званій „холодній війні” 1946 – 1989 рр., в рамках якої відбувались війни в Кореї, В’єтнамі, арабо-ізраїльські війни, а також війни в зоні Перської затоки. На прикладі війни в зоні Перської затоки показано, що причини війни пов’язані з політикою і економікою США та інших держав блоку НАТО. Ці причини підміняються приводом війни. Як пише автор, що причинами агресії стало небажання Кувейту переглянути договір про велику позику Іраку, взяту в цій невеличкій державі для ведення ірано-іракської війни. 2 серпня 1990 р. іракські війська окупували Кувейт. Рада Безпеки ООН засудила цю агресію і потребувала від Іраку вивести свої війська. Однак всі мирні переговори, пов’язані з виведенням іракських військ із Кувейту, закінчились безрезультатно. 17 січня 1991 р. розпочалась війна багатонаціональних сил проти Іраку.

Значна увага локальним війнам і збройним конфліктам другої половини ХХ ст. приділяється останнім часом в дисертаційних працях вітчизняних дослідників. Це стало не випадковістю, а системною роботою науковців по вивченню досвіду застосування збройних сил в збройних конфліктах, в яких використовувались нові зразки озброєння і військової техніки. Такою є дисертаційна праця М. Шпанка, в якій досліджувалось коаліційне управління збройними силами і єдине управління силами та засобами держав – учасниць коаліції, а саме розглядались війни в Кореї (1950 – 1953 рр.), В’єтнамі (1964 – 1973 рр.), арабо-ізраїльські війни (1967 р., 1973 р.), війна в зоні Перської затоки, а також війни в Югославії, Афганістані та Іраку. По суті, автором проаналізовані всі найважливіші збройні конфлікти з точки зору управління коаліційною збройною боротьбою. Але автор не ставив перед собою завдання по визначенню тенденцій і закономірностей у збройній боротьбі, не висвітлював боротьбу іррегулярних формувань з військами коаліції. Його основною задачею було встановлення принципів планування збройних сил коаліції і управління ними в сучасних умовах.

Дисертаційна робота В. Кобка присвячена підготовці та проведенню спеціальних операцій у збройних конфліктах другої половини ХХ століття. В ній розглядаються форми і способи антиповстанської (антипартизанської) боротьби в таких локальних війнах, як війна у В’єтнамі, Афганістані та інших. В роботі розкривається роль збройних сил у боротьбі з іррегулярними формуваннями, а також про створення сил для проведення боротьби з партизанськими (повстанськими) загонами.

В роботі автор сформулював систему поглядів на способи тактичних дій, а також висвітлив роботу штабів і командирів щодо підготовки, ведення бою, управління військами, організації взаємодії та всебічного забезпечення. Ним виявлені тенденції застосування сил і засобів у бою. Однак, на наш погляд, не визначені форми і способи дій іррегулярних збройних формувань, планування, забезпечення і управління їх діями. В цій праці не сформульований стратегічний аспект партизанської боротьби, як це було у війні в Південному В’єтнамі (1964 – 1973 рр.).

Особливої уваги заслуговує праця В. Вилко, в якій автор приділив дослідженню інформаційно-психологічного забезпечення збройних сил у локальних війнах і збройних конфліктах 1950 – 2000 рр. В роботі підкреслюється, що у майбутньому інформаційно-психологічне забезпечення вийде за рамки забезпечуючого виду і перейде в розряд бойового. Визначаються тенденції вдосконалення та змісту інформаційного забезпечення США в локальних війнах і збройних конфліктах. Розглянуті бойові документи військового контингенту США у війнах в Кореї, В’єтнамі, в зоні Перської затоки та матеріалах психологічного забезпечення у війнах на Балканах (Боснія, Герцеговина, Косово). Однак, в роботі досліджується лише один із видів забезпечення, і тільки США.

Таким чином, на підставі розглянутих опублікованих і дисертаційних праць стає можливим стверджувати, що проблемі вивчення характерних рис збройних конфліктів автори приділяли значну увагу. Однак, їх зусилля були зосереджені на вивченні „вузьких” місць окремих аспектів ведення збройних конфліктів.

Джерельну базу наукового пошуку складає сукупність вітчизняних та зарубіжних матеріалів, які прямо або опосередковано стосуються аспектів питання, що досліджується. Особливо важливими для проведення дослідження були офіційні документи та матеріали – щорічники SIPRI. Надана там інформація базується на залучені державної документації, насамперед контрактно-фінансової звітності, як от: характеристики поставок засобів ведення війни, військових технологій, власного виробництва та воєнного бюджету (у поточних та фіксованих цінах). Окремо виділяються дані, пов'язані з поширенням зброї масового знищення та ракетної техніки в країнах Азії, Африки і Латинської Америки. Щорічники SIRPI містять також спеціальну інформацію довідкового характеру про воєнні конфлікти, що відбувалися в світі на протязі року: чисельність протиборчих сторін з їх належністю до діючих військових формувань, втрати й деякі особливості конфліктних ситуацій. Довготривалі воєнні конфлікти, як правило, знаходилися в зоні особливої уваги. Так відслідковувалась афганська війна 1979 – 1989 рр. (в тому числі події, що пов'язані з втручанням СРСР у конфлікт), ірано-іракська війна 1980 – 1988 рр. (хід бойових операцій та політичне становище учасників конфлікту за 1980 – 1986 рр.). Значної уваги приділялося подіям в Перській затоці 1990 – 1991 рр., в тому числі військово-політичним аспектам, що передували війні проти Іраку.

В колектив спеціалістів, які готували видання, входили вчені та військові аналітики з країн Заходу. В своїй роботі вони користувались усією доступною документацією, в тому числі й розвідувальною. Цінність останньої набуває особливого значення по відношенню до оцінки військово-політичних та військово-технічних стосунків соціалістичних (переважно СРСР, КНР, КНДР й деяких інших) держав зі своїми партнерами в Азії, Африці і Латинській Америці. Теж саме стосується й країн з авторитарними режимами (наприклад Ірак, Іран, Лівія, Сирія, Куба та інші). Втім, ця інформація не завжди відповідала дійсності, мала приблизний характер, а інколи і просто була далекою від реальності.

Свідчення стосовно взаємовідносин держав Заходу й більшості країн зазначених регіонів в значній мірі об'єктивні через їх відкритий і рекламний характер. Особливо корисним в цьому аспекті є дані про постачання засобів ведення війни воєнно-політичним організаціям. Наприклад, якщо інформація про надходження в 1990 р. танків „59” із КНР „червоним кхмерам” до Камбоджі в подальшому мала підтвердження в літературі, то приблизні цифри надісланої моджахедам Афганістану важкої зброї із США, Великобританії, КНР та Єгипту, можливо розрахувати лише за щорічниками SIRPI. Тому достовірність даних SIRPI можна оцінити як задовільну.

Офіційні матеріали міждержавного характеру стали основою дисертаційної роботи. В першу чергу, використовувались зовнішньополітичні документи урядів великих держав та країн-учасниць конфліктів. Вони кожного року видавались в США, СРСР та інших країнах. Наприклад, в зібранні офіційних документів, виданих Конгресом США у 1980 р. містяться угоди між Ізраїлем та Єгиптом стосовно Синайського півострову та єгипетсько-ізраїльський мирний договір 1979 р., матеріали Лондонської конференції, що призвела до закінчення війни в Південній Родезії, перша офіційна інформація з приводу невдалої операції збройних сил США в Ірані. Надається певна кількість різноманітних документів відносно перемоги сандинистів в Нікарагуа, представлена офіційна американська та китайська точка зору на агресію КНР проти В'єтнаму й американське бачення вторгнення радянських військ в Афганістан.

Державницька позиція СРВ та СРСР на останні два конфлікти представлена в збірках документів урядів Соціалістичної Республіки В'єтнам і Радянського Союзу. Наявна в них інформація відображає вже свої, сприятливі для вищеназваних країн підходи. В СРСР щорічно видавалися документи зовнішньополітичного характеру, включаючи міжнародні договори та матеріали, які стосувались більшості воєнних конфліктів. Проте ще і досі більшість з них залишається секретними. Особливо це стосується проблем країн Азії, Африки та Латинської Америки. Судити про ці проблеми в названих регіонах можливо головним чином із матеріалів офіційних візитів в Москву лідерів залежних від Радянського Союзу країн третього світу”. Переважна більшість вояжів припадала саме на період загострення воєнних конфліктів. Показовими стали перебування в СРСР президента Ефіопії Менгісту Хайле Маріама у 1977 – 1985 рр. Під час практично усіх візитів провідників дружніх СРСР країн ухвалювалися договори "Про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу". Як правило, вони мали і секретні статті, зміст яких частково залишається таким до сьогодення. Тому західні аналітики при аналізі військового співробітництва між СРСР та його союзниками оперували приблизними оцінками. Саме такий висновок можна зробити наприклад, по західнонімецьких збірках „Міжнародна політика” за 1975 – 1984 рр.

Не менше значення, аніж попередні джерела, мають документи внутрішньодержавного походження. Головним документом будь-якої країни є її конституція. Конституції країн Азії, Африки та Латинської Америки стосуються основних напрямків зовнішньої політики держав та розбудови власних збройних сил. Хоча й всім конституціям притаманні загальні риси, разом з тим мають місце певні відмінності, пов'язані в першу чергу з суспільно-політичною орієнтацією країн. Як приклад, статті 8 – 13 конституції СРВ проголошували основним напрямом зовнішньої політики країни співробітництво з соціалістичними державами, а стаття 6 Конституції Об'єднаної Республіки Танзанії – всебічні зв’язки з африканськими країнами. Активна участь в русі неприєднання є головним напрямом зовнішньої політики Республіки Куба згідно з її конституцією. В статті 45 Конституції Зімбабве зафіксований добровільний принцип комплектування армії цієї африканської країни. А в статті 31 Конституції Іракської Республіки зазначається про заборону будь якій політичній силі в країні створювати збройні формування. Єдиною військовою силою країни є лише армія, спецслужби за статусом належать державі, а не правлячій партії БААС.

Корисними для аналізу воєнних конфліктів досліджуваного періоду є матеріали з'їздів, конференцій, парламентських дебатів й передвиборчих маніфестів правлячих партій і рухів країн-учасниць конфліктів. Так, жодне загальносоюзне зібрання делегатів КПРС не обходило проблеми міжнародної безпеки. Втім, прийняті там резолюції були спрямовані на засудження імперіалістичної політики країн Заходу та їх союзників в Азії, Африці й Латинській Америці. Навіть в другій половині 80-х рр., в умовах нового політичного мислення на міжнародній арені, офіційна політика КПРС не зазнала кардинальних змін, про що доводять матеріали XXVII та XXVIII з'їздів КПРС. Втім, по відношенню до деяких воєнних конфліктів політика КПРС все ж таки була змінена. Так, на XIX партійній конференції 1988 р. значна за обсягом доповідь генерал-лейтенанта Б.М.Громова – командувача Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані, засвідчила важливість урегулювання афганського конфлікту.

З’ясувати безпосередній характер військових дій на оперативному і тактичному рівнях та виявити особливості розбудови і участі в воєнних конфліктах військових формувань тієї або іншої держави певною мірою дозволяють опубліковані спогади військових керівників середньої ланки. Аналізуючи ці роботи, слід зазначити, що більшість з них присвячена в першу чергу конфліктам, які набули значного розголосу у великих державах. На заході це операція в Етембе 1976 р., війна в Перській затоці 1991р, та інші. На пострадянському просторі найбільше опублікованих спогадів стосуються війни в Афганістані 1979 – 1989 рр., причому частина з них почала публікуватися ще під час цього конфлікту . В 90-ті рр. видані спогади учасників війни між Ефіопією та Сомалі 1977 – 1978 рр., війни в Анголі та решти конфліктних ситуацій за участю представників СРСР.

Матеріали третьої групи державних джерел – опубліковані документи на сторінках преси носять головним чином інформаційний характер. Вони певною мірою дозволяють відстежити зовнішню картину ходу, розвитку й наслідки переважної більшості міждержавних та інтернаціоналізованих конфліктів. Проте, ці джерела, як правило, носять на собі значний ідеологічний відбиток періоду "холодної війни", що позначилось на газетних публікаціях. В роботі задіяні англомовні (“The Times, “The Financial Times, “The New York Times, “The Washington Post, “The Morning Star”) та російськомовні (“Правда”, “Известия”, “Красная звезда”, “Комсомольская правда”, “Труд”, “Аргументы и факты”) газети за 1945 – 2000 рр. Преса США та Великобританії за політичною спрямованістю поділяється на консервативну, центристську, ліберальну та комуністичну (“The Times, “The Financial Times, “The New York Times, “The Washington Post, “The Morning Star”). На відміну від них, радянська преса була монолітною та комуністичною за ідеологією. Це яскраво підтверджує і висвітлення в радянських газетах воєнних конфліктів 1975 – 1989 рр. Статті в усіх центральних виданнях були схожі між собою, а оцінки подій їх авторами майже однаковими. Місцеві газети передруковували з центральних газет матеріали, або висвітлювали воєнні конфлікти дуже поверхово, що наочно спостерігається на прикладі офіційного органу Червонопрапорного Одеського військового округу „Захисник Батьківщини”. Втім, під час кризи та війни в Перській затоці 1990 – 1991 рр. в радянській пресі намітились нові тенденції, в першу чергу відносно симпатій до США чи Іраку.

Особлива увага при проведенні дослідження була приділена статтям, в яких розглядаються окремі аспекти збройних конфліктів. Серед них слід відзначити А. Александрова – “Применение космических систем стран НАТО в ходе боевых действий против Югославии”, А. Алексєєва – “Анализ применения авиации США в ходе операции ”Решительная сила” В. Бабича – “Развитие способов преодоления ПВО в локальных войнах”, В. Баринькіна – “Некоторые меры разрешения военных конфликтов”, С. Богданова - “О современных подходах в теории военных конфликтов и их предотвращении”, В. Булгакова – “Вооруженный конфликт: формы и способы действия войск”, В. Вахрушева – “Локальные войны и вооруженные конфликты: характер и влияние на военное искусство”, К. Гаджієва – “О природе конфликтов и войн в современном мире”, І. Котлярова – “Международно-правовое регулирование военных конфликтов”, М. Каратуєва – “Ракетные войска и артиллерия в локальных войнах и вооруженных конфликтах” та інші. Без їх ретельного вивчення і врахування в процесі творчого дослідження важко було автору здійснити узагальнення досвіду розвитку збройних конфліктів другої половини ХХ ст.

Таким чином, джерельна база дозволяє висвітлити більшість аспектів, що в сукупності робить можливим досягнення мети дисертаційної роботи. При цьому автор враховує ті обставини, що наявні інформаційні джерела носять на собі відбиток "холодної війни" і тому в значній мірі ідеологізовані. Особливо це проглядається в матеріалах, які містяться у спогадах учасників подій та опубліковані в пресі. Матеріали ООН та SIRPI, які були створені незалежними експертами, також не завжди об'єктивно висвітлювали хід подій під час воєнних конфліктів, однак суттєво доповнюють та поглиблюють офіційну державницьку інформацію. В зв'язку із цим стає очевидним, що тільки комплексний аналіз усіх наявних джерел може забезпечити об'єктивне висвітлення проблем.

Аналіз монографій, документів по проблематиці, опублікованих статей свідчить, що на сьогоднішній день не існує праць, де повною мірою висвітлені тенденції і закономірності розвитку збройної боротьби за досвідом війн і збройних конфліктів другої половини ХХ ст., досліджені особливості розвитку воєнного мистецтва в цих конфліктах, вироблені рекомендації щодо врахування історичного досвіду в практиці подальшого будівництва і розвитку Збройних Сил України. Виходячи з цього, автор і вибрав саме цей напрямок для проведення дослідження.

Для проведення дослідження застосовувалися системний підхід, загальнонаукові методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння, аналогія, статистичний та ін.), а також спеціальні методи історичної науки, насамперед проблемно-хронологічний, історико-логічний та порівняльно-історичний.

На основі вивчення і аналізу наявної джерельної бази автором розроблена класифікація воєнних конфліктів, що повністю забезпечує досягнення мети наукового дослідження.

У другому розділі – “Фактори, що впливали на розвиток воєнного мистецтва у війнах другої половини ХХ століття” - дисертант висвітлив погляди воєнно-політичного керівництва держав-учасниць воєнних конфліктів на будівництво збройних сил; передумови виникнення та розвиток збройних формувань воєнно-політичних організацій в країнах-учасницях воєнних конфліктів; вплив стану військово-промислового комплексу держав-учасниць воєнних конфліктів на характер збройної боротьби; роль провідних держав світу у виникненні та ескалації воєнних конфліктів.

Доведено, що воєнне будівництво переважної більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки здійснювалося головним чином відповідно до їх політичної орієнтації, копіюючи певною мірою військову структуру великих держав, зокрема США і колишнього СРСР. Найбільшого розвитку набули сухопутні війська, які були масовою та універсальною складовою будь-якої армії країн-учасників конфліктів. Військово-повітряні сили, хоча в деяких воєнних конфліктах 1945 – 2000 рр. відіграли вирішальну роль, не знайшли широкого розвитку за виключенням Ізраїлю, ПАР та Південної Родезії і були в основному показником міці та підвищення авторитету серед сусідів. Ще більше це стосувалось розбудови воєнно-морських сил, які для багатьох країн стали фактично тільки елементом престижу. Будівництво та розвиток військ ППО обумовлювалось намаганням вести боротьбу з доволі міцними засобами повітряного нападу супротивника. В більшості країн-учасниць конфліктів їх основу складали зенітно-ракетні комплекси та зенітна артилерія, які постачали з розвинутих країн світу.

Система комплектування збройних сил країн-учасників конфліктів в цілому відповідали характеру воєнних дій. Однак, рівень підготовки військовослужбовців армій більшості держав не був достатнім і суттєво поступався збройним силам розвинутих країн. Їх військова освіта не відповідала потребам часу і не могла обійтися без допомоги з боку великих держав. Чисельність збройних сил країн-учасниць конфліктів залежала від конкретних обставин: людських і матеріальних ресурсів, системи комплектування, рівня підготовки військ та ін., тому в більшості цих країн зростання чисельності збройних сил, рівно як і шляхи їх розбудови проходили переважно у мирні часи, пов’язуючись з іншими процесами, що мали місце в суспільстві конкретної держави.

Збройні формування воєнно-політичних організацій за своїм змістом являли собою особливий тип військових формувань. Їх комплектування і професійна підготовка проходили в складних умовах і здійснювались, головним чином, чотирма шляхами: поповнення військових формувань добровольцями і безпосереднє навчання їх у бою; навчання вояків військових формувань закордонними інструкторами; підготовка вояків у особливих навчальних таборах, розташованих, як правило, за межами країни, де йшла збройна боротьба; здобуття, переважно командирами військових формувань, освіти у військових навчальних закладах розвинутих країн. Тому практично збройні формування воєнно-політичних організацій були в основному заручниками політики великих держав і фактично боролись за поширення сфер їх впливу.

Збройні формування країн-учасниць конфліктів всіляко намагались отримати різноманітні засоби ведення війни, що гарантувало їм забезпечення суттєвих переваг над своїми супротивниками. Цей процес здійснювався по трьох основних напрямках: розвиток власного військово-промислового комплексу; закупівля засобів боротьби в інших країнах, а також їх постачання з-за кордону та допомога інших країн; нетрадиційні засоби надходження і придбання військової техніки і зброї. Стійкою тенденцією в досліджений період виявилось збільшення кількісних показників зброї та військової техніки з поступовою орієнтацією на забезпечення її якісного зростання. Однак, ідеологічні або стратегічні інтереси великих держав та держав-експортерів військової техніки поступали виключно економічним інтересам, тому особливо в процесі розвитку внутрішньодержавних воєнних конфліктів воєнно-політичні організації розраховували, як правило, лише на власні можливості.

Воєнні конфлікти другої половини ХХ ст. практично не обходилися без присутності великих держав. Ця присутність мала дві форми. Перша – так звана „таємна дипломатія”, коли в конфліктному регіоні діяли лише військові спеціалісти з великих держав. Вони виконували функції військових радників, особливо під час внутрішньодержавних воєнних конфліктів. До виконання функцій радників часто залучалися військові спеціалісти з країн-союзників і країн-сателітів. Друга форма – безпосередня участь військових контингентів великих держав у воєнних конфліктах. Ця форма застосовувалась, як правило, в умовах, коли проблему неможливо було вирішити іншим шляхом. Така присутність, головним чином, була характерна для міждержавних конфліктів. В подібних ситуаціях великі держави також опиралися на своїх союзників. Однак, при обох формах присутності великих держав політичний аспект завжди превалював над військовим, навіть коли самі великі держави виступали ініціаторами воєнних конфліктів.

У третьому розділі дисертації – „Застосування збройних формувань у війнах другої половини ХХ ст. та його вплив на розвиток воєнного мистецтва сучасності” – узагальнено хід воєнних