КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РОМАНЕНКО ЮРІЙ ВІКТОРОВИЧ

УДК 316.012

ОБРАЗИ СМИСЛОУТВОРЮЮЧИХ ЧИННИКІВ

В ФУНКЦІОНУВАННІ СОЦІАЛЬНИХ СИСТЕМ

22.00.01- ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ

АВТОРЕФЕРАТ ДИСЕРТАЦІЇ

НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ

ДОКТОРА СОЦІОЛОГІЧНИХ НАУК

КИЇВ-2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі галузевих соціологій

факультету соціології та психології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант:

Доктор соціологічних наук, професор завідувач кафедри

галузевої соціології факультету соціології та психології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Яковенко Юрій Іванович

Офіційні опоненти:

Доктор соціологічних наук, професор, завідувач

кафедри соціології та соціальної роботи Міжрегіональної

академії управління персоналом, Судаков Володимир Іванович.

Доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник

відділу соціальної психології Інституту соціології НАН України

Бевзенко Любов Дмитрівна

Доктор соціологічних наук, професор кафедри соціології та

соціальної роботи Запорізького інституту державного та

муніціпального управління Катаєв Станіслав Львович, м. Запоріжжя.

Провідна установа: Національний університет

Києво-Могилянська академія” (м. Київ)

Захист дисертації відбудеться “_23_”___10_____2006 р. о 14 годині

на засіданні Спеціалізованої Вченої ради Д 26.001.30 Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

м. Київ, вул. Володимирська, 60, к.314.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

ім. Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий “_14_”____09____2006 р.

Вчений секретар Ю. О. Тарабукін

спеціалізованої Вченої ради

кандидат соціологічних наук,

доцент

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Соціологія класичної та посткласичної доби представлена палітрою різноманітних інтегральних міждисциплінарних концепцій, кожна з яких в той чи інший спосіб розв’язує проблему інтерпретації та практичного забезпечення холодинаміки та інваріантності в процесі еволюції соціальних систем. Далеко не останнє, якщо не одне з провідних місць в забезпеченні балансу між автопоейзісом і рецепцією соціальних значень і цінностей, займає смислоутворення. Наш час позначений двома протилежними тенденціями в функціонуванні та розвитку :

А) кристалізацією соціальних систем при синхронному зростанні рівня їх внутрішньої нестабільності, що корелює із міжцивілізаційною конфліктністю в загальносвітовому масштабі, та

Б) породженням нових соціальних протиріч постінформаційного суспільства, що стосуються сфери соціального смислоутворення.

Останнє відбувається на тлі цілої множини як автономних, так і екзогенно-гетерономних чинників економічного, політичного, фізико-географічного, духовного та соціально-психологічного походження. Для стабільного соціального зростання конкретне суспільство прагне зберегти автентичність власної версії смислоутворення при спробах інтегрувати в неї різноманітні фрагменти (блоки) досвіду інших суспільств. Це має своїм наслідком чисельні аберації при забезпеченні основних функцій соціальної системи за Парсонсом: адаптації, латентності (інтеграції), ціледосягнення та соціалізації. В особливій мірі дана обставина стосується перехідних суспільств, смислопродукуючі чинники і технології соціальної символізації яких часто мають імпортне, іноземне походження. Якщо, наприклад, українське суспільство переймається європейськими моделями соціалізації, поєднуючи їх із американським економічним досвідом, то такі спроби включення даних практик в українську соціальну систему із іманентною їй соцієтальною психікою будуть мати своїм неминучим наслідком порушення холодинаміки, а отже, інтеграційних процесів та стабільного самозростання, в кінцевому рахунку – самоприйняття української людини

У зв’язку із вищезазначеним, актуальність теми дослідження стосується двох вимірів: теоретико-методологічного та соціально-практичного.

В теоретико-методологічному аспекті актуальним можна вважати створення системної моделі побудови соціальних метапрограм з урахуванням глобалізаційного чинника в 21 столітті. Дана теза стосується передусім виникнення шокових соціальних ситуацій у перехідних суспільствах, які в процесах інформаційного обміну із соціальними системами розвинених країн (а це країни-лідери не лише в політико-економічному відношенні, але і в сфері соціального смислоутворення) переходять у перманентний хаотичний стан з усіма несприятливим наслідками, що є похідними від нього.

В соціально-практичному аспекті актуальність вбачається в подоланні мегатенденцій руйнування автентичного соціального смислоутворення під впливом американізації та вестернізації перехідних соціальних спільнот. Першочергової значущості дана обставина набуває для України з її багатовекторною стратагемою соціального розвитку та мозаїчною соціальною системою.

Таким чином, сутність проблеми, що розв’язується в дисертації, полягає в протиріччі між великою кількістю напрацьованих в історії та теорії соціології концепцій смислоутворення та відсутністю досліджень, та актуальною проблемою здійснення такої рефлексії, яка б сприяла вдосконаленню розуміння процесів смислоутворення з урахуванням соціосеміозису соціальних систем та їх підсистем.

Метою дослідження автор вважає побудову теоретико-методологічної схеми, яка дає пояснення співвідношення образно- та фактуально-репрезентованих складових процесів смислоутворення в соціальних системах із соціальною метапрограмою, що виступає в єдності актуалізованих інституційно-регулятивних та латентно-потенційних формоутворень

Мета передбачає постановку наступних завдань дослідження:

Побудувати теоретичну схему дослідження смислоутворюючих чинників в історії та теорії соціології.

Розкрити зміст основних парадигм інтерпретації феномену смислоутворення.

Обгрунтувати і розкрити основні положення теорії соціофракталу.

Обгрунтувати і побудувати фрактальну типологію моделей смислоутворення в соціальних системах.

Визначити моделі смислоутворення та нормативні соцотипи таких соціальних систем, як

- орієнтальної (в індуїстсько-буддійському, конфуціансько-даоському (далекосхідному), синтоїстському та близькосхідному (ісламсько-фундаменталістському) субваріантах.

- окцидентальної (в центрально-континентальному, північно-та південно-європейському субваріантах).

- англо-американської ( в британському та американському субваріантах).

- поствізантійської (в українському та російському субваріантах)

Об’єктом дослідження є процеси смислоутворення в соціальних системах.

Предметом дослідження є концептуальні, образно-символічні та соціально-фактуальні репрезентації процесу семіозису в контексті функціонування соціальних систем.

Методами дослідження, які застосував автор, є метод теоретичного аналізу, логічного моделювання типологізації, герменевтичної інтроспекції та екстраполяції. Методи теоретичного аналізу і логічного моделювання представлені в розділах 1-2 і були обрані з позиції їх прийнятності для виокремлення парадигм дослідження проблеми смислоутворення в історії соціології та побудови типології фрактальних сценаріїв смислоутворення.

Методи феноменологічної експлікації (розкриття смислової першооснови образно-фактуальних складових соціального життя у економічній, релігійній, правовій, освітній та ін.підсистемах) та екстраполяції (логічної специфікації теорії фрактального семіозису щодо конкретних варіантів соціальних систем) були застосовані в розділах 3-6 з позиції їх прийнятності для розуміння смислоутворюючої основи соціального досвіду в його образно-символічних, концептуальних та соціально-фактуальних репрезентаціях.

Наукова новизна одержаних результатів.

Вперше в науковій літературі з історії та теорії соціології встановлено існування зв’язку між механізмами смислоутворення фракталу та створенням замовлення соціальної системи на нормативний соціотип як мікроізоморф соціальної системи. Відмінність від попередніх досліджень з історії та теорії соціології і принципова наукова новизна полягає у визначенні фракталу як символічно-інформаційної основи репрезентації досвіду в культурі соціальної системи, що виступає єдністю аттрактору-метапрограми та архетипових фігурацій, які виступають джерелом символічного живлення соціальної системи в її смислопродукуючій активності. Вперше концептуалізовано і доведено, в якості елементу наукової новизни, функціонування символічних механізмів трансгресії як опосередковуючої ланки взаємодії між колективним безсвідомим та соціальними інституціями.

Вперше визначено і доведено, що домінуюча функція в рамках фракталу соціальної системи має розцінюватись як аттрактор відтворення певного нормативного соціотипу, а з точки зору теорії соціології – як регулятивний макрообраз людини, що визначає макроідентичність соціальної системи і її семіотичну референцію та спосіб інкорпорації на індивідному рівні.

Розвинено положення про те, що в аттрактивізованому середовищі соціальна система для здійснення смислоутворення створює допоміжні семіотичні інструменти, які дозволяють їй відокремлювати “чуже” від “свого”, тобто, соцієтальні коди фрактальної макроідентичності. Новизна запропонованого положення для наукової літератури в галузі історії та теорії соціології взагалі і соціології неофункціоналізму зокрема полягає в тому, що соцієтальні коди слугують задля підтримки автентичності системи, що означає не лише її можливість символічно ізолюватись у власних кордонах від інших соціальних систем і витримувати семіотичний режим самореферентності, але ї здійснювати самозвертання до архетипово-ноогенного резерву колективного безсвідомого у кризові перехідні часи, коли макроідентичність зазнає флуктуацій, а кордони соціальної системи послаблюються, наслідком чого стає дифузія та асиміляція символічних впливів неавтентичного походження. Автономна соціальна система, в цьому розумінні, здійснює фрактально-автентичний автопоейзіс, витворюючи із себе власні частини і не дозволяє собі структурних “компіляцій”, звернень до інших соціальних систем за необхідним для неї ресурсом символізації, які мають своїм наслідком різного роду дисфункції і дисгармонії.

Аналітична розробка основних положень фрактальної теорії смислоутворення вперше дозволила сформулювати положення щодо існування соціально-трансцендуючих та соціально-імманентизуючих аттракторів соціальних метапрограм, які визначають параметри сугестивності-контрсугестивності соціальних систем як міри проникненості-непроникненості її символічно-семіотичних кордонів. Соціальні системи, в яких переважають соціально-трансцендуючі функції, переводять систему із смислової запрограмованості середовищем в режим самопрограмування і самоорганізації, оскільки коди в них є семіотичними інструментами самореферентної цілісності, яка формує простір і час за власним баченням, не асимілюючи привнесені диспозиції. Такі соціальні системи створюють автентичні соціальні макросмисли (аттрактори), в той час як соціальні системи, в яких переважають соціально-імманентизуючі функції, схильні до утворення редукованих аттракторів, які є похідними від біоморфних, реоморфних, антропоморфних, психо- та теоморфних чинників. Така редукція корелює з полезалежністю соціальної системи, її підвладністю стохастичності та випадковості.

Вперше в науковій літературі з історії та теорії соціології доведено і обгрунтовано положення про те, що базові відношення смислоутворення в соціальних системах утворюють фокус макросмислових значень соціуму, з якого народжується і формується реальна інституційна єдність організаційних структур і легітимізованих ідей, з якого починається символічне розгортання смислу певних організаційних структур, головних норм соціальної взаємодії (дисципліни) і способів підтримки соціального порядку. Ці фокуси є головним детермінуючим механізмом формування базових інституційних систем-центрів – політичних, юридичних, економічних, комунікативних, ритуальних тощо. Саме в цих центрах сходяться коаліції з метою утворення і закріплення основних норм соціального життя. Центри народжують інституційні ареали або символи, метою яких є активізація всього населення до участі саме в такому соціальному порядку.

Вперше у науковій літературі з історії та теорії соціології здійснюється побудова системної моделі розгортання процесів смислоутворення в рамках соціальних систем східного, західного, англо-американського та візантійсько-слов’янського походження, щодо яких політика, економіка, релігія, мистецтво, сім’я, правова підсистема виступають феноменологічними індикаторами семіозису, що виступає по відношенню до них як програма символізації простору і часу суспільства.

Інноваційною для соціологічного дискурсу є когнітивна модифікація поняття соцієтального архетипу дистресового досвіду. Останній розглядається в якості блокатора символічних трансгресій між інституційною та польовою складовою фракталу двох вищезазначених країн. Це означає, що незважаючи на розвинену архетипову базу, достатню для підтримання інформаційно-енергетичного тонусу інституцій, дані суспільства у випадку кризи використовують власну соціальну енергію для габітуалізації на рівні макроідентичності та нормативного соціотипу гетерогенних символічних конструктів іноземного походження, вони, простіше кажучи, звертаються для озвучування власних соціальних проблем до чужорідних соцієтальних кодів. Це призводить до розщеплення соціальної метапрограми на два рівні – мертвий текст чужорідного інституційного досвіду, некритично реципійованого у кризові періоди, та “природу” у вигляді незв’язаної архетипової енергетики. В дистресових архетипах суспільство відчуває страх перед власною ідентичністю.

Удосконалено і набуло подальшого розвитку положення про те, що аттрактори, будучи семіотичним ядром витворення знаків, значень і символів, задають напрямки енерго-інформаційної трансгресії від архетипового фонду соціальної системи до її структурно-інституційних утворень: економіки, політики, релігії, сім’ї, освіти тощо. Це означає, що смислопродукуюча матриця придушує альтернативні девіантні версії смислоутворення, які руйнують ідентичність системи шляхом їх зашумлення (США), інфляції (Європа), ігнорування (Китай), парцеляції (Японія) тощо. Аттрактори визначають домінуючу стратегію символічного захисту соціальної системи від інтервенцій середовища. Таким чином, формується умовний семіотичний центр, представлений етноміфом, та семіотичні маргиналії, до яких соціальна система звертається у випадку дефіциту символізації. Дані форми відстоювання в символічному полі власного типу ідентичності можуть приймати різний вигляд: від латентної соціокультурної опозиції до соціального чи військового / міжнародного конфлікту.

Вперше доведено і обгрунтовано положення про те, що в процесах смислоутворення соціальна система, формуючи інтертипні відносини, аттрактивізує одну частину (сегмент) інформаційного середовища і відсуває на периферію або знецінює іншу, отже, первинна сигніфікація реальності – семіозис соціальної системи – формує онтологію соціальних явищ, самоочевидний життєвий світ, структури життєвого світу соціальної системи, у свою чергу, інкорпоруються в нормативний соціотип, а нормативний соціотип відтворює аттрактори системи у вигляді мікроперформативів. В свою чергу, частниа соціального досвіду маргіналізується і стає джерелом живлення флуктуацій в соціальному функціонуванні та розвитку. Слідування мікроперформативу стає основою для категоризації “своїх” і “чужих”, визначення звичного і незвичного на побутовому рівні прояву соціальних відносин, а на інституційному рівні – нормативної і девіантної поведінки.

Розвинено і набуло подальшого розвитку положення про те, що аттрактори, підтримуючи значущість для соціальної системи її етноміфу, відтворюються на мікрорівні завдяки створенню “замовлення” на тип людини, характеристики якої є концентрованим виразом системи у вигляді габітуалізованих патернів семіотизації дійсності. Цим типом людини стає нормативний соціотип.

На основі фрактальної теорії смислоутворення побудовано за етнорегіональним критерієм принципово нову типологію аттракторів, соціокодів та нормативних соціотипів: соціотип “реагуючої людини” із аттрактором “пристосування і успіх” і перцептивними кодами семіотизації (США, Великобританія, Австралія, Канада, а також інші країни, духовно причетні до англо-саксонської цивілізаційної ойкумени); соціотип “мислячої людини” із аттрактором “опозиція і трансформація” і логокодами семіотизації (Західна Європа, Центр і Північ, частково – Південь Європи); соціотип “людини традиції” із аттрактором “тотальна трансмісія” і кодами мнемічних типових форм (Китай, В’єтнам, Північна Корея); соціотип “людини уяви” із аттрактором “глибинні враження” і імагінативними соціокодами (Україна, Росія, Польща, Чехія); соціотип “людини волі” із аттрактором “соціальна репресія” та соціокодами мілітарного освоєння дійсності (на сьогодні цей нормативний соціотип зберігається лише в деяких архаїчних спільнотах і частково – на мусульманському Сході); соціотип “людини інтуїції” із аттрактором “глибинне пригадування” та інтуїтивними соціокодами (Японія, деякі африканські країни); соціотип “людини споглядання” із аттрактором “первинне родовідтворення” та соціокодами рефлексивного збереження традиції (більша частина країн арабо-ісламської цивілізації); соціотип “людини відчуття” із аттрактором сенсорного трансу та аннігілятивними соціокодами (Індія, Тібет, Шрі-Ланка); соціотип “людини емоцій” із аттрактором “безпосереднє задоволення і переживання тут-і-тепер” і гедоністичними соціокодами (Бразилія, Аргентина, інші країни Латинської Америки). Даний перелік природно, не є вичерпним і підлягає подальшим конкретизаціям.

Практичне значення одержаних результатів обумовлено актуалізацією проблеми збереження символічної макроідентичногсті в глобалізаційних процесах смислоутворення, що відбуваються в 21 столітті. Результати дослідження можуть бути використані як теоертичне підгрунтя при розробці та уточненні концепції розвитку демократичного громадянського суспільства в Україні.

Матеріали дисертації можуть сприяти оптимізації функціонування інституцій, які є безпосередніми та вторинними агентами смислоутворення в соціальній системі (освіта, сім’я, церква, засоби масових комунікацій тощо), виробленню принципів та засад інформаційної політики держави у сфері нормативно-правового регулювання екології інформаційного простору.

Розроблена дисертантом концепція фрактального метапрограмування може бути використана в процесі розробки новітньої концепції національної самосвідомості в добу глобалізації; створення іноваційних напрямків наукових досліджень у сфері як теорії та історії, так і галузевих напрямків соціологічних досліджень (соціологія мистецтва, соціологія релігії, соціологія міфу, соціологія масових комунікацій).

Результати дослідження можуть бути використані у відповідних соціотехнологічних проектах, пов’язаних із проведенням юридичного, політичного, економічного та духовно-ідеологічного реформування соціальної системи України.

Результати роботи було використано в науково-дослідній та викладацькій діяльності здобувача.

В науково-дослідній сфері результати дисертаційного дослідження використовувались зокрема в участі у науково-дослідних проектах лабораторії соціальної психології мас та організацій Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України.

Матеріали дисертації стали основою для розробки авторських курсів, викладання яких відбувалося протягом 2001-2005р. на стаціонарних відділеннях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

“Аналіз соціальних систем”, “Політична психологія”, “Сучасні психотехнології” – відділення “Міжнародна інформація”, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, “Смислоутворення в соціальних системах”- стаціонарне відділення факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, “Етнопсихологія”, “Юридична психологія” – відділення психології Інституту післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ступінь готовності концепції до теоретично-наукового та педагогічного застосування визначається її універсальною спрямованістю: розроблена модель дозволяє здійснювати аналіз та оцінку процесів смислоутворення в соціальній системі на високому рівні концептуалізації.

Апробація результатів дисертації.

Результати досліджень, викладених у дисертації, оприлюднено на наступних наукових конференціях та методологічних семінарах: міжнародна конференція “Університети – інформаційне суспільство- ЮНЕСКО” (2-3 грудня 2004 р., Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка); міжнародна науково-практична конференція “Україна у постбіполярній системі міжнародних відносин”, Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 18-19 листопада 2004 р; наукова конференція з нагоди Днів факультету соціології та психології Київського національного у ніверситету імені Тараса Шевченка, м. Київ, 28 квітня 2005 р; ХІ Міжнародна наукова конференція “Харківські соціологічні читання”, м. Харків, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, соціологічний факультет, 11-12 листопада 2005 р; цикл доповідей для методологічного семінару відділення соціології факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вересень, 2004; листопад, 2004; січень, 2005; березень, 2005; квітень, 2005; травень, 2005; жовтень, 2005; наукова доповідь на методологічному семінарі Інституту соціології НАН України, 11 березня 2005 р.; наукова доповідь на методологічному семінарі секції історії та теорії соціології Інституту соціології НАН України, 20 вересня 2005 р.

Публікації.

Основні наукові положення дисертації викладені у двох індивідуальних монографіях, в одній монографії у співавторстві, одному навчальному посібнику, 20 наукових статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структурно дисертаційна робота складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 560 стор., основний текст 544_стор., список використаних джерел складається із 170 найменувань

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, сутність, стан дослідження наукової проблеми, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, наукову новизну, теоертичне і практичне значення одержаних результатів, характер апробації, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження смислоутворюючих чинників в світовій соціологічній думці” – здійснюється обґрунтування поділу основних дослідницьких парадигм макро- і мікросоціології в теоретичному аналізі проблематики смислоутворення, на основі чого аналізуються позициї співвідношення особистого та соціонормативного смислоутворення як співіснування в історії соціології нормативної та інтерпретативної парадигми. Виходячи із можливості введення в якості типологізуючого критерію поділу парадигм дослідження проблеми смислоутворення співвідношення індивідного внеску (індивідного конструювання) та системного пріорітування із подальшою інтеріорізацією на індивідному рівні, автором здійснено аналіз чотирьох парадигм в дослідженні проблеми смислоутворення: нормативно-макросоціологічної, нормативно-мікросоціологічної, інтерпретативно мікросоціологічної, інтерпретативно- макросоціологічної.

Представники нормативно-макросоціологічної парадигми в класичній та сучасній соціології (Н. Луман, Б. Уелмен, Р. Берт) розглядають пріорітування смислів як примусовий процес соціальної системи соціальною системою та безособової інтеріоризації соціальних символів в індивідну свідомість та життєдіяльність. Смислоутворення інтерпретується ними через призму існування соціальної тотальності як системи соціальних фактів (Е. Дюркгейм), колективно-структурованих символів (Т. Парсонс), суспільно-економічних формацій із детермінуючим впливом виробничих відносин на надбудову із її смислопродукуючими механізмами (ідеологією, релігією, мистецтвом, філософією) (К. Маркс), полезалежних практик (П. Бурд’є), автопоейзісу (Н. Луман), еквівалентних соціальних мереж (Р. Берт).

Теоретичним резюме з цієї парадигми може бути положення про те, що індивід, будучи народженим в соціальній системі, на має власного локусу референтності, який би дозволяв йому здійснювати автономне смислоутворення в руслі конструювання смислів. Він розглядається вищезазначеними авторами переважно як реципієнт соціального семіозису і його інтреналізатор, а не як актор та суб’єкт.

Нормативно-мікросоціологічна парадигма в дослідженні механізмів смислоутворення представлена соціальною драматургією І. Гофмана, соціологією комунікативної дії Ю. Габермаса. Пріорітування смислів представниками цієї парадигми розглядається в рамках міжіндивідної взаємодії як ретрансляція символічного продукту в інтерсуб’єктні макроструктури. Перевага віддається мікросеміозису, в якому власне і народжується і конституюється соціальний смисл, щодо якого соціальна система задає певні символічні обмеження. Отже, якщо лімітація смислоутворення соціальною системою і здійснюється на індивідному рівні, то скоріше шляхом інкорпорування латентних перцептивно-когнітивних регуляторів, які уможливлюють утворення певної інтерсуб’єктної рамки взаємодії між акторами-індивідами та соціальними групами.

Інтерпретативна мікросоціологічна парадигма дослідження смислоутворюючих чинників в символічному інтеракціонізмі представлена Ч. Кулі, Д.Г. Мідом, В. Блумером. Дані автори наголошують на тому, що пріорітування смислів є символічним продуктом міжіндивідної взаємодії мікроконтексту і мікросегменту соціального простору. Механізми смислоутворення та образи отже, постають в їх розумінні як типізації вільного вибору, а вибір соціально-типізованого сценарію смислоутворення розглядаються як компроміс між власною смислопродукуючою активністю та соціально-легітимним сценарієм її здійснення.

Інтерпретативна макросоціологічна парадигма дослідження смислоутворюючих чинників представлена феноменологічною соціологією, де розглядається проблема конструюючої активності щодо створення типізацій соціального світу (А. Шюц, П. Бергер. Т. Лукман.). Соціальна система розуміється ними як продуцент смислового універсуму самоочевидностей-типізацій, прийняття або ж неприйняття яких відбувається в інтерсуб’єктній інтеграції різних агентів. В залежності від рівня типізованості і узвичаєності той чи інший нооконструкт може бути легітимованим або ж іллегітимованим соціальною системою, але і за індивідом залишається можливість для себе легітимувати чи іллегітимувати “спущений згори” соціальний смисл. У зв’язку із цим для соціальних систем англо-саксонських та європейських країн постає проблема поєднання стабільності та легітимності рутинізованих сценаріїв соціальної практики із широкими можливостями конструктивно-смислового вибору та індивідними девіаціями.

На основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 1-му розділу:

В рамках нормативної парадигми смислоутворення розглядається в якості механізму соціальної системи, що обумовлений існуванням надособових патернів (символів, значень та цінностей), що лише відтворюються в якості примусових соціальних фактів і підлягають інтеріоризації індивідом. Такої думки, дотримувався, зокрема, Парсонс, який виводив смислоутворення із системи колективних символів, перед заданих індивідній інтеракції.

Другим способом розуміння механізмів смислоутворення виступає інтерпретативна парадигма, в якій культурно значущі символи щоразу піддаються варіативному перебору індивідами, що привносять особисту оцінку ситуації.

З точки зору теоретичного визначення смислоутворення як самостійного феномену породження соціальною системою та індивідом аттракторів, цінностей, символів, норм, ідеалів є важливою конкретизація двох моментів. По-перше, хто вважається первинним суб’єктом (джерелом) смислоутворення, (що розглядатиметься надалі як пріорітування певної частини символічної реальності суспільства) – індивід чи соціальна система і по-друге, яким чином, в якому режимі – рецептивному чи конструктивному - здійснюється вибір вже пріорітованих в якості аттракторів, цінностей, символів, норм, ідеалів відповідними агентами соціального простору.

Нормативна парадигма стосуватиметься двох субваріантів дослідження смислоутворення: нормативно-макросоціологічного та нормативно-мікросоціологічного. У свою чергу, аналогічне стосуватиметься і інтерпретативної парадигми, в якій виокремлюватимуться інтерпретативно-макросоціологічний та інтерпретативно-мікросоціологічний субваріанти.

Смислоутворення в нормативно-макросоціологічному варіанті розглядається через призму існування соціальної тотальності як системи соціальних фактів (Е. Дюркгейм), колективно-структурованих символів (Т. Парсонс), суспільно-економічних формацій із детермінуючим впливом виробничих відносин на надбудову із її смислопродукуючими механізмами (ідеологією, релігією, мистецтвом, філософією) (К. Маркс), полезалежних практик (П. Бурд’є), автопоейзісу (Н. Луманн), еквівалентних соціальних мереж (Р. Берт).

Проблема смислоутворення в нормативно-мікросоціологічному субваріанті представлена соціальною драматургією І. Гофмана, соціологією комунікативної дії Ю. Габермаса та рядом інших концепцій. Механізми смислоутворення та відповідні їм образи аналізуються тут в якості типізацій, що підлягають вибору індивідом. Виходить, що індивід може обирати соціально-типізований сценарій смислоутворення, але має досягати інтеграції власної ініціативи та патерну соціальної дії, тобто, компромісу між власною смислопродукуючою активністю та соціально-легітимним сценарієм її здійснення. Первинним щодо вибору є пріорітування певної частини символічної реальності соціальною системою, в той час як пріорітування вже пріорітованого індивідом є вторинним явищем.

Інтерпретативно-макросоціологічний субваріант акцентується на конструюючій активності щодо створення типізацій соціального світу, що існує як універсум само- очевидностей, що забезпечують інтерсуб’єктну інтеграцію різних агентів із суперечливо-альтернативними патернами смислотворення. Стабільність останнього залежить вже від того, чи ставляться під сумнів певні рутинізовані сценарії соціальної практики, тобто, чи визнається їхня легітимність індивідами і соціальними групами чи не визнається.

Інтерпретативно-мікросоціологічний субваріант передбачає включення смислотоворення у мікроконтекст, де значущою стає “практика витлумачення” та “рефлексивна пояснюваність” смислу для учасників мікроситуації. Значеннєвий вибір в рамках соціальної метапрограми є синонімічним визнанню особливого соціального шляху, специфікованого у відповідних варіантах етнополітики, наріжним каменем якої слугує ідеологічний метаобраз суспільства. Луманн, звичайно, правий, коли говорить про протиставлення кодів-значень системи зовнішньому середовищу, однак його теза про протиставлення має бути конкретизована із урахуванням етноспецифічного досвіду формування, функціонування та розвитку соціальних систем.

Так, країни Азії вибудовують систему значень як лінгвістичних монокодів, розрахованих на рецепцію і соціальну трансмісію за принципом “Чуже-своє”; країни Західної Європи віддають перевагу духовно-ідеологічним значенням, акумульованим у вигляді стилізованих варіацій політики, мистецтва, права; США і країни англосаксонської субцивілізації тяжіють до кодів-значень адаптивного виміру (техно-математична символіка генералізованих мереж і економічних показників).

Фрактал передбачає не розмежування психічного і соціального, а навпаки, визнання єдності соціальної системи із індивідною психікою: якщо соціальна система виступає макроізоморфом індивіда із його свідомістю, то індивід є мікроізоморфом соціальної системи, проекцією соціальної системи на психічну систему.Вважаючи комунікацію механізмом утворення інтерсуб’єктного смислу, є підстави припустити, що комунікації між різними соціумами (соціальними системами) утруднені за рахунок різних кодів, що складаються в рамках різних фракталів. Скажімо, коди раціонального суспільства (Німеччина) будуть малозрозумілими для кодів емоційного суспільства (країни Латинської Америки): це стосуватиметься як економічної системи, так і політики, і культурних орієнтацій.

В відстоюваній концепції дослідження структурний підхід реалізується завдяки аналізу відносин інформаційного обміну як між соціальною системою і середовищем, так і в межах соціальної системи. Адже ординалізація відносин інформаційного обміну відбувається за рахунок приведення соціальних мереж у відповідність із центроверсією соціальної системи, що означає, на практиці, досягнення інформаційного балансу між соціальними інституціями та макросмисловими метапрограмами (в межах соціальної системи) та створення фільтрів резистенції – відповідних механізмів захисту її макроідентичності (в контактному зовнішньому середовищі).

Прагнучи маніфестувати індивідуальний смисл, людина не просто постає проти нормативного соціотипу, але і створює новий прецедент смислотворення. Останнє може відбуватись в руслі пошуків неординарного шляху репрезентації наукових істин, юридичних норм, релігійних аксіом та постулатів, мистецьких образів тощо. При цьому повстанці, девіанти, злочинці, нонконформісти утворюють маргінальні (периферійні) соціотипи, які мають сміливість відкрито нехтувати соціальними нормами і не керуватись очікуваннями домінуючого узагальненого Іншого, який є замовно-еталонним типом людини для гомеостатичної соціальної системи.

другому розділі- “Образи смислоутворюючих чинників в фрактальних метапрограмах соціальних систем”- автор здійснює розгляд фракталів як особливих моделей інформаційної репрезентації досвіду, єдність інституційно-організаційної та архетипово-польової складової соціосеміозису. Фрактали в смислопродукуванні соціальних систем аналізуються як виокремлені, гіпостазовані у тій чи іншій психічній функції фрагмент природного, культурного, соціального та ін. середовища, що відіграє роль константи смислоутворення спільноти чи індивіда.

В другому розділі пропонується також фрактальна типологія сценаріїв смислоутворення, розглядаються фрактальні стратегії формування нормативного соціотипу: індивідуація ( логостратегія); аннігіляція, (неантизаційна стратегія сенсорної, інтуїтивної, вольової та емоційної спрямованості); адаптація (неантизаційна стратегія перцептивної спрямованості); імітація, (неантизаційна стратегія імагінативної спрямованості). Кожна з цих стратегій є необхідною як для підтримання макроідентичності соціальної системи, так і для відтворення її мікроізомрфу на індивідному рівні - нормативного соціотипу.

ормативний соціотип в функціонуванні та розвитку соціальних систем, виступаючи габітуалізованим втіленням соціальної системи, сприяє персоналізації метапрограми в індивідуальному мікроперформативі – своєрідному комплексі усереднено-узагальнених очікувань-типізацій щодо рольової поведінки індивіда в соціальній системі, що має свої етнорегіональні специфікації (конструктивно-когнітивна, анігілятивно-децентрована, адаптивно-вітальна, імітативно-дистресова тощо).

а основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 2-му розділу:

Смислоутворення соціальної системи є похідним від її макроідентичності, що конституюється як фрактальна метапрограма соціальної системи, або ж просто соціальний фрактал.

У своїй інформаційній взаємодії із середовищем соціальна система напрацьовує певний семіотичний тезаурус, який, будучи, відтворюваним у семіотичних практиках, сприяє закріпленню, функціонуванню та розвитку певної соціальної ідентичності в заданих ним кордонах смислотворення.

В фракталі відбувається закріплення домінаторної функції-аттрактору, від якої є похідними соціокоди політики, економіки, релігії. Практично атрактор визначає форми становлення простору і часу в соціальній системі, яка через аттрактор інституалізує себе, маргиналізуючи всі прояви неаттрактивних семіофункцій, які залишаються в фонді колективного безсвідомого.

Соціальна система може дозволити собі безліч відхилень (флуктуацій) від метапрограми з тим, щоб підвищити її адаптивність, але аттрактор метапрограми залишається відносно незмінним. Це означає, що соціальна система створює варіативні коди при відносній інваріантності макросмислу і метапрограми власного функціонування та розвитку.

Оскільки метапрограма є соціально-історичною диспозицією місії соціальної системи, генералізованим соціально-історичним імперативом, то вона у поєднанні з конкретною ситуацією налаштовує соціальну систему на формування просторово-часових рамок, соціального континууму. Кристалізація в семіотичній підсистемі певного досвіду, реагування і подальший контакт соціальної системи із інформаційним середовищем відбуваються через соціальні коди домінуючої семіофункції, яка задає рамки означеного і неозначеного для соціальної системи, а отже, визначає границі можливих практик репрезентування дійсності як тієї, що має смисл або ж позбавлена його.

Соціальні системи, в яких переважають соціально-трансцендуючі функції переводять систему із смислової запрограмованості середовищем в режим самопрограмування і самоорганізації, оскільки коди в них є семіотичними інструментами самореферентної цілісності, яка формує простір і час за власним баченням, не асимілюючи привнесені диспозиції. Такі соціальні системи створюють автентичні соціальні макросмисли (аттрактори), в той час як соціальні системи, в яких переважають імманентизуючі функції, схильні до утворення редукованих аттракторів, які є похідними від біоморфних, реоморфних, антропоморфних, психо- та теоморфних чинників. Така редукція корелює з полезалежністю соціальної системи, її підвладністю стохастичності та випадковості.

третьому розділі – “Орієнтальна модель смислоутворення в функціонуванні та розвитку соціальних систем східних країн” - розглядаються як загальні характеристики орієнтальної моделі смислоутворення, так і варіанти її субверсій: сенсорно-аннігілятивна, архіваційно-нормативна, нормативно-інтуїтивна, фундаменталістсько-соціоаннігілятивна.

Сенсорно-аннігілятивна модель смислоутворення в функціонуванні та розвитку соціальних систем Індії та індо-буддійських етносоціальних спільнот розглядається в руслі метапрограмуючого впливу сенсорного аттрактору, який сприяє депредметизації та дереалізації соціальної дійсності, особливо тих її підсистем, які пов’язані із задоволенням перспективних і довготривалих потреб економічного, політичного, освітнього життєзабезпечення. Сенсорний транс на індивідуальному рівні стає передумовою для аутоанігіляції як смислопродукуючої альтернативи об’єктивно-макроструктурного інституціотворення в соціальній системі, через що зберігається біоцентрована соціальна система і пережитки кастового устрою. Домінування польових ефектів та фонових станів свідомості над інституційною ктуалізацією соціальних відносин має своїм наслідком збереження мікросоціальної архаїчності Індії при наявності певних зовнішніх перетворень на макрорівні.

Архіваційно-нормативна модель смислоутворення соціальної системи Китаю функціонує та розвивається на основі аттракторів метапам’яті і традиціоналістських першообразах гармонічного суспільства, в якому індивід виступає лише як трансміссор соціального цілого – він нічого не створює, а просто транслює і передає. Метапам’ять дозволяє підтримувати якомога тісніший контакт із архетипами колективного безсвідомого, що дозволяє досягати високого тонусу соціальної автентичності і жорсткості символічних кордонів соціальної системи. На рівні конфуціансько-даосько-марксистського комплексу дана установка раціоналізується як дотримання серединного шляху (даосизм), ритуальної запрограмованості (конфуціанство) та універсальної бюрократії із архаїчними способами рекрутування жень-ші. Зовні суспільство здається раціональним, хоча це – раціональність метапам’яті, яка дозволяє досягати ефективної соціальної мобілізації за умови збереження соціоаннігілятивної ідеології ритуалізму.

Нормативно-інтуїтивна модель смислоутворення соціальної системи Японії пов’язана із синтоїстськими соціально-релігійними настановами, які підтримують габітус мікрокорпоративної зв’язаності на рівні сім’ї, що на інституційному рівні має своїм наслідком латентну нормативну регуляцію через неписане право, яке сприяє викоріненню індивідуалістичних диспозицій через ментальне зрощування “етики сорому” з “етикою соціального героїзму” синто.

ундаменталістсько-соціоаннігілятивна модель смислоутворення представлена в країнах арабо-ісламської цивілізації. Фундаменталістська соціоаннігіляція в соціоонтології мертвого споглядання ісламу і соціальна метапрограма країн арабо-ісламської цивілізації є налаштованою на відтворення праобразу мілітарної рівності общини (умми) часів Мохаммада в силу переважання сильного елементу колективної пасіонарності, яка нейтралізується не менш потужною соціонормативною матрицею ісламу. Таким чином, квієтарне смислоутворення в таких країнах, як Турція, Об’єднані Арабські Емірати, Лівія, Іран грунтуєтсья на особливому месіоміфі донесення останнього одкоровення через іслам та визнання пророка у своїй вітчизні, чим через шаріат обгрунтовується тоталітарна інтегральність соціального життєустрою. Унікальність такої метапрограми полягає в своєрідній амальгамації трансцедентного світопорядку пророцтва і світських інституційних утворень.

а основі проведеного аналізу автор робить наступні висновки по 3-му розділу:

Під сенсорно-орієнтованою моделлю смислоутворення ми будемо розуміти метапрограму створення соціальних значень, які в силу відсутності семіотичної десигнації сприяють відтворенню на макрорівні і на мікроровні комплементарного системі нормативного соціотипу перманентного зміненого стану свідомості – сенсорного трансу. Ознаками зміненого стану свідомості – сенсорного трансу – в даній моделі смислоутворення слугують: конституювання масової свідомості як міфопоейзіс – зведення ідеологічно-політичної та релігійної сфери до міфовідтворення; фіксація соціуму на стадії існування архаїчних соціальних інституцій, максимально-наближених до безпосереднього існування у природних умовах (кастова соціальна структура, натуральне господарство, сенсорний натуралізм у релігійних ритуалах, полігамія і проміскуїтет у шлюбно-сімейних стосунках тощо); підтримання соціальною системою ідеалів сенсорної аннігіляції на мікрорівні нормативного соціотипу – відмови від “світського” життя в євро-американському розумінні, чуттєвого гедонізму і аскетизму, переважання сенсорної недиференційованості (відмова від соціальної прив’язаності до сім’ї, кар’єри, добробуту) над індивідуаційно-орієнтованою самоактуалізацією та індивідною експансією; відсутність чітких меж між соціальним (колективним) безсвідомим та соціальним інтелектом (соціолектом), відсутність на рівні останнього чітких критеріїв трансгресії архетипових фігурацій в макросоцієтальні коди.

З теорії розмитих множин випливає дуже важливе з точки зору дослідження припущення: в сенсорному соціоконтинуумі не виникає потреби в тому, щоб розрізняти просторово-часові рамки існування, а значить, відштовхуватись від будь-якої модифікації “Его” на рівні нормативного соціотипу. Таким чином, є всі підстави вести мову про існування в соціальній системі такої моделі смислоутворення, яка зорієнтована на підтримання зміненого стану свідомості, більш конкретно - сенсорного трансу. В сенсорному трансі соціальна система перестає пріорітувати предметно орієнтовані соціальні підсистеми – політику, економіку, ідеологію, внаслідок чого останні або перебувають в рудиментарному стані, або ж імпортуються із інших соціальних метапрограм.

Важливим виявом процесу смислоутворення в індобуддійському соціофракталі і соціальній системі є саме релігійний атрактор, з якого формується метаісторична самореферентність, що робить соціум байдужим в плані нооекспансії на інших континентах, в рівній мірі як і жорстокого пріорітування релігійно-ідеологічних цінностей та будь-яких інших способів поширення власної моделі смислоутворення у крос-культурних комунікаціях. Не буде надмірно категоричним припущення щодо існування імовірної кореляції в ланцюжку “необмеженість відчуттів - окказіональна сексуальність- ідея необмеженої (тео)індивідної еволюції при збереженні архаїчного морфостазу соціальної системи”.Зворотнім боком моделі смислоутворення сенсорного фракталу є соціальна апатія і нерозбірливість, психологічна аморфність і дезінтегрованість, безструктурність і плинність життєвої позициї індивіда, девіталізовіаність та резигнативність мотивації.

Отже, унінодалізація ієрогліфічної семіотики означатиме відтворення мнемічно запрограмованої сітки “уявлення-образ-слово”, а в соціальній практиці – “образ – інтерпретація первинного значення - панування”. Можна висунути припущення з приводу того, що така структура мови на індивідно-психічному рівні уможливлює руйнування полемічності і запитальності автономної індивідуальної свідомості, а на рівні нормативного соціотипу та макрорівні соціальної системи гарантує монополію деархіватора-чиновництва, що з давніх пір виступає єдиним втіленням раціональності в китайській соціальній системі. Висунуте припущення буде стосуватись того, що від абстрагуючого потенціалу мови залежить не лише ступінь розвиненості когнітивних функцій індивіда, але і мотиваційна соціосистемна детермінація, яка має здебільшого автономний та гетерономний характер. Не смислоконструювання, а метапам’ять, генералізована родова мнемоніка стає рушійною силою китайської соціальності.

Закріплюючись і відтворюючись у соціальних інститутах і масовій свідомості, вона трансформується у цілісний соціальний патерн передзаданого шляху (наперед визначеної соціальної програми), в якій би модифікації вона не виступала: чи-то конфуціанського лі, чи даоського Дао, чи волі Неба (тянь). Все одно, індивід тут буде тяжіти не стільки до пошуків соціальної автентичності, скільки до ремінесценції родового досвіду, інтеріорізації уявлень метапам’яті соціуму, в якій пригадується все, що було, є і буде.

Життєво-психологічним імперативом китайської соціальної системи стає соціальний редукціонізм онтологічного начала, соціонеантизація Абсолютної реальності, зведення соціально-трнасцедентного виміру життєвого світу до імманентності традиціоналістської габітуалізації. Уважне спостереження дозволить побачити, що в дослідницькому аналізі вимальовується макросоцальна, психоонтологічна та релігійно-психологічна кореляція “естетизація природи - топосна (мікроконтингентна) релігійність - топосна (мікроконтингентна) соціальність”.

В естетичній споглядальності синто зв’язаність природною гармонією виступає передумовою для формування емансипативного інтересу: споглядання природної краси звільняє від обтяжень вітально-фізикалістської прагматики, як її розуміють, наприклад, китайці.

В уявленні японця космопоезис природи –вічної краси- стоїть набагато вище за фюзіс природи (якщо можна дозволити собі таку тавтологію); індивідуалізуюча краса окремого живого створіння є чимось більшим, ніж його їстівні властивості. Естетична депредметизація природності трансформується в соціологіку соціальних відносин; вона має означати, що депредметизовані соціальні відносини не мають нічого спільного із відносинами відчуженого уречевлення і формалізованим виконанням ролей. Адже соціальна система із домінуючим принципом амае не може дозволити собі просте прийняття формалізму вчинку; саме тому японським талантам доводиться чекати, доки їх успіхи помітять, виносити на собі несправедливість матрімоніальної селекції, яка йде від етичної неприйнятності, а не функціональної необхідності.

Персоналізм матрімоніальної етики закріплюється і релігійно-психологічними засобами: наявна у природі (соціумі) краса індивідуального еквівалентна своєрідному полідемонізму (корелятив