Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Шестакова Елеонора Георгіївна

УДК 82.0’06 + 070 (05): 621.397.48

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ ТЕКСТІВ

ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

10.01.08 – журналістика

10.01.06 – теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії літератури

та журналістики Інституту журналістики Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант –

доктор філологічних наук, професор

Погрібний Анатолій Григорович

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Шкляр Володимир Іванович,

Інститут журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародної журналістики

доктор філологічних наук, професор

Галич Валентина Миколаївна,

Луганський національний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри журналістики і видавничої справи

доктор філологічних наук, професор

Червінська Ольга В’ячеславівна,

Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича,

завідувач кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури

Провідна установа:

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Міносвіти України

Захист дисертації відбудеться "23" червня 2006 р. о 14.00 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34

Київського національного університету імені Тараса Шевченко

за адресою: 04119, м. Київ-119, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій

бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ-33, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано "23" травня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої ради

доктор філологічних наук, професор Н.М.Сидоренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження зумовлена насамперед тим, що на межі ХХ–ХХI століть словесність, комунікація, мовне буття людини, феномен журналізму стали ключовими чинниками культури. Джерела цього, на думку переважної більшості дослідників, – ряд кардинальних культурних зламів початку Нового часу, який, за чітким визначенням О. Михайлова, стає поворотною подією в історії Слова. Література ж узагалі, за спостереженнями М. Фуко, знаходить нові спосіб буття, простір існування, принципи взаємозв’язків слів та речей.

Культурна ситуація, породжена Новим часом, протягом ХХ століття набула особливої сили, динамічно розвивається і досі створює нові типи та види словесності. Дослідники, які представляють різні школи та напрями сучасної гуманітарної науки (філологи Ж. Полан, У. Еко, Р. Барт, А. Компаньйон, Ж. Женетт, П. де Ман, О. Лосєв, М. Бахтін, Д. Лихачов, Ю. Лотман, О. Михайлов, С. Аверинцев, В. Халізєв, М. Гіршман, А. Ткаченко, О. Галич, Д. Наливайко, Г. Мережинська, В. Силантьєва, І. Силантьєв; філософи та культурологи Я. Мукаржовський, М. Фуко, У. Еко, Р. Барт, Ж. Дерида, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар, П. Слотердайк, Ж. Бодріяр, Ю. Кристєва, Ю. Ґабермас, О. Лосєв, Ю. Лотман, М. Мамардашвілі, К. Зенкін, Н. Автономова, І. Ільїн, В. Бичков, Н. Маньковська, П. Гайденко), розглядаючи загальні проблеми буття словесності, зазначають, по-перше, наполегливе переміщення змістової напруги всередину мови, коли формування та здійснення образу світу й людини відбувається насамперед у мові та спостерігається певного роду “зрощення” слів і життя; по-друге, глибоку кризу естетичного, зокрема художньої словесності, та становлення нової культурної парадигми, де провідну роль відіграє слово (ансамбль знаків), принципово змінене стосовно класичної культурної ситуації. Водночас учені вважають, що такі процеси складні, довготривалі й еволюційні.

Утім, визнаючи пріоритетну роль слова, науковці зосередили увагу переважно на художньому типі слова та його джерелах, стані, етапах і проблемах існування, що ж до словесності масової комунікації, яка в Новий час посідає провідні позиції через журнальну словесність (І. Киреєвський), а на початку новітнього часу утворює поле журналістики або журналізму (П. Бурдьє, П. Віріліо), то вона парадоксальним чином опинилась у своєрідному генетичному, субстанційному вакуумі. Дослідники, що так чи інакше торкалися питань побутування словесності масової комунікації (філологи Ж. Полан, У. Еко, Р. Барт, П. де Ман, І. Лівий, Т. ван Дейк, Ж. Женетт, А. Компаньйон, Д. Лихачов, В. Халізєв, Ю. Борев, Л. Землянова, В. Сахаров, В. Молчанова, К. Дудаков-Кашуро, Г. Зикова, О. Дєдова, О. Мулярчик, І. Силантьєв, А. Погрібний; філософи, культурологи Я. Мукаржовський, П. Рікер, Ж. Дерида, М. Фуко, П. Слотердайк, Ж. Бодріяр, Н. Маньковська, Ю. Буданцев; фахівці з питань журналістики та масової комунікації М. Маклюен, Е. Довіфат, В. Хагеман, Ф. Фаторелло, У. Шрам, Г. Лассуел, Ф. Ферінг, П. Віріліо, П. Бурдьє, С. Весін, А. Москаленко, В. Різун, В. Шкляр, Н. Сидоренко, В. Іванов, Г. Почепцов, В. Здоровега, І. Михайлин, Б. Потятиник, Я. Засурський, Е. Прохоров, Т. Беневоленська, В. Ученова, М. Кім, Б. Місонжиков, В. Мансурова, В. Ворошилов, С. Корконосенко), висвітлювали питання коригування словесності художньої літератури та масової комунікації як готових словесних явищ, що паралельно існують у сфері культури та взаємодіють переважно у вимірі “художньоцентричності”. Проблеми співвідношення цих типів словесності учені розглядали насамперед щодо їх ідейно-тематичних, поетичних, стилістичних, образних, мовних, дискурсивних особливостей, обґрунтовуючи історичні, соціально-економічні, громадські, технічні, соціологічні, ідеологічні, загальнокультурні джерела, механізми, специфіку існування словесності масової комунікації. Проте деякі принципово важливі питання, спрямовані на з’ясування та вмотивування як сутності словесності взагалі, так і самостійних джерел та засад словесності масової комунікації, залишилися поза увагою науковців, що зрештою призводить до необґрунтовано соціологізованого, актуалізованого загальнокультурними процесами трактування складної сутності та розвитку словесності Нового і новітнього часу.

Необхідність дисертаційної роботи продиктована також відсутністю концепції співвідношення текстів художньої літератури та масової комунікації в якісно нових культурних умовах існування слова та взагалі словесності на межі ХХ–ХХI століть; невизначеністю теоретичних підходів та аспектів вивчення словесності Нового і новітнього часу як цілісності, що виявляється і уможливлює своє буття через складні, полісемантичні відносини художньої літератури та словесності масової комунікації. Дослідження стану словесності, що постійно і наполегливо актуалізується співіснуванням двох її типів, має доповнити, а також скерувати філософсько-культурологічні та філологічні теорії розвитку художньої словесної свідомості та її форм у площину словесності взагалі, що, зокрема, сприяє: глибшому з’ясуванню концепцій про взаємовідносини буття і комунікації, logos і phone (Г. Ґуссерль, Ж. Дерида) та про аномальний стан культури Нового часу (Я. Мукаржовський, Ж. Бодріяр); спростуванню тези про дикий стан словесності (Ж. Полан).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексної програми науково-дослідних робіт Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір" (№ 01БФ045-01).

Мета дослідження – розкрити концепцію словесності Нового і новітнього часу як цілісності, що виявляє та здійснює себе через активне, постійне, складне, багатовекторне співіснування принципово самостійних та самоцінних типів словесності: традиційної, здавна укоріненої в культурі – художньої, й такої, що стала легітимною та швидко розвивалася лише з XVII століття, – масової комунікації. Реалізація поставленої мети передбачає послідовне розв’язання таких завдань:–

визначити й обґрунтувати основні проблеми та напрями дослідження словесності як цілісності, що розвивається одночасно через художнє, естетичне та через позахудожнє – інформаційно-комунікативне, фактоцентричне в їхньому складному, принципово неоднозначному співіснуванні;–

виділити й умотивувати ті явища й процеси словесно-культурної ситуації Нового і новітнього часу, що дають можливість адекватно описати загальний стан словесності і принципи співіснування в ньому логоцентричної художньої літератури та (за аналогією) історіо-, фактоцентричної словесності масової комунікації, що не співвідносяться за принципом аксіологічної центрації;–

виокремити та схарактеризувати словесно-культурні джерела слова масової комунікації у семантичному просторі словесної свідомості, а також основні моменти їх сутнісного розрізнення з джерелами та властивостями слова художньої літератури;–

дослідити специфіку перетворення, статусу та основних естетичних моментів побутування дійсності в різних типах словесності;–

розглянути долю головного парадоксу мистецтва (знаючи про вигаданість світу художнього твору, сприймати його як правду), актуалізувавши його одночасно як художнім, так і мас-медійним типом словесності;–

розробити низку методологічних та методичних засад дослідження словесності як цілісності, що на всіх рівнях свого буття здійснюється та розвивається через самостійність і активну, обопільно значущу взаємодію двох самодостатніх типів словесності: художньої та масової комунікації; –

визначити та конкретизувати провідні константні якості художньої літератури, що випливають зі співвіднесення з аутентичною для неї "художньоцентричністю" та винятково активного в Новий та новітній час поля журналізму; –

схарактеризувати естетичну реальність словесності, що створюється та розвивається двома глибинна пов’язаними, типологічно співвіднесеними, проте самостійними типами творів: художнім і масової комунікації;–

обґрунтувати особливості існування творів масової комунікації в контексті проблеми великого часу (М. Бахтін); –

встановити основні закономірності побутування в словесності явищ центрації, децентрації, тілесності, повсякденності, речовності, що активно функціонують у сучасному й постсучасному культурно-естетичному процесі та становлять коло пріоритетних проблем як художнього типу словесності, так і словесності масової комунікації.

Об’єкт дослідження – словесність як одна з ціннісних значеннєвих подій Нової і новітньої культури, актуалізованих кардинальними змінами в субстанціальних основах і властивостях світосприймання; як особливий самостійний семантичний простір буття світу, особистості, що виявляє себе через співіснування та глибинний зв'язок двох словесних інтенцій: художньої літератури та масової комунікації.

Предмет дослідження – специфіка, закономірності співіснування текстів художньої літератури і масової комунікації в контексті словесності Нового і новітнього часу; ціннісні способи розрізнення інтенцій словесної свідомості художньої літератури та масової комунікації; принципи та тенденції формування естетичної реальності цілісної словесності; особливості відображення визначальних культурно-естетичних явищ та провідних ідей перехідної епохи в субстанціально різних творах словесності.

Матеріалом дослідження обрані художні, критичні, філософські твори світової нової та новітньої літератури, а також тексти українських і російських провідних газет, альманахів, журналів XIX–XXI століть і тексти електронних засобів масової комунікації. Для ілюстрації теоретичних ідей та положень залучено літературознавчі, журналістикознавчі, соціологічні, публіцистичні, критичні, філософські твори, цитати з яких даються (крім існуючих професійних перекладів українською мовою) у перекладі дисертантки. Цитати з художніх, журналістських текстів з метою збереження художньо-естетичних, стильових якостей творів наводяться (крім існуючих професійних перекладів українською мовою) або мовою оригіналу, або в існуючому професійному перекладі російською мовою.

Методологічне підґрунтя дослідження: праці з загальних питань теорії літератури (Ж. Полана, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, О. Лосева, С. Аверинцева, Д. Лихачова, М. Гіршмана, А. Погрібного), теоретичні розробки структуралістів та постструктуралістів (Р. Барта, Ж. Дерида, У. Еко, М. Фуко, Р. Беллура, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза, Т. ван Дейка, А. Компаньйона, Ж. Женетта), дослідження з журналістики та теорії масової комунікації (М. Маклюена, П. Віріліо, П. Бурдьє, В. Різуна, В. Шкляра, Г. Почепцова, В. Здоровеги, В. Потятиника, І. Михайлина, Л. Землянової), дослідження перехідних культурних епох (Н. Маньковської, В. Силантьєвої, Г. Мережинської), низка культурологічних, філософських праць (Я. Мукаржовського, Х. Ортега-і-Гасета, П. Слотердайка, Х. Борхеса, Ж. Бодріяра, Ю. Ґабермаса).

Методологія та методика обумовлені специфікою об’єкта, предмета роботи і базуються насамперед на структурно-семіотичному, компаративістському підходах з елементами цілісного, типологічного, порівняльно-історичного підходів.

Наукова новизна. У дослідженні пропонується нова загальна концепція словесності Нового і новітнього часу, яка ґрунтується на розкритті співвідношення в ній двох типів словесності: художньої та масової комунікації. Існуючі теорії про стан, основні процеси словесності та про співіснування в ній художнього і мас-медійного типів слова актуалізували цей блок проблем або виключно з позиції пануючої "художньоцентричної" площини, або з точки зору культурних процесів, або в ідеологічному вимірі. Зміни, що відбулися в словесно-культурній свідомості, витлумачуються дисертанткою ширше – як утворення якісно нової цілісності словесності, що споконвічно виявляє та уможливлює своє буття через глибинним чином пов’язане співіснування самостійних типів словесності: художньої і масової комунікації. Спроби такого підходу були зроблені, крім названих дослідників, ще Ю. Тиняновим, В. Шкловським Ю. Цив’ян, Б. Успенським, К. Метцом. Проте, як уже зазначалося, ці спроби були націлені не на специфіку цілісного буття словесності, а насамперед на особливості її знаково-мовного існування, що породжує переважно структурно-семіотичні підходи. Але це перш за все позбавляє словесність її естетичної особливості, продукує нівелювання мовознавчих, соціологічних, психоаналітичних підходів.

Відштовхуючись від гіпотез Я. Мукаржовського, Ж. Бодріяра, вперше порушена та доведена проблема аномальної сутності словесності Нового і новітнього часу, що здійснюється через коригування художнього та мас-медійного типів слова, не надаючи жодному з них можливості єдиновладного центрального становища. Домінуючою для смислоутворення та смислоздійснення є проміжна територія (Я. Мукаржовський). З цієї позиції вперше виділені та вмотивовані властивості та якості мас-медійного типу словесної свідомості, відкоректовані особливості художнього типу словесної свідомості, а також досліджені як традиційні словесно-культурні явища, так і народжені, актуалізовані некласичною епохою. Обґрунтована важливість визначення та суворої, послідовної диференціації в просторі словесності за субстанціальними джерелами, властивостями, закономірностями існування слова і дійсності, що ним створюється, в різних типах словесності. Уперше доведено, що логоцентричне слово художньої літератури, онтологічне й креативне за своєю природою, не може виступати засадою, джерелом (як це тривалий час трактувалося науковцями) історіо-, фактоцентричного слова масової комунікації, яке конвенціональне й автореференціальне за своєю сутністю і безпосередньо пов’язується з повсякденністю та культурою більшості, яка мовчить (А. Гуревич).

Уперше докладно розкрито: те, що з традиційної "художньоцентричної" позиції існує як кризове, руйнівне для буття та руху художньої літератури, при розгляді з точки зору цілісності словесності засвідчує, з одного боку, життєздатність та продуктивність усталених явищ і понять. А з іншого, – активізацію закономірних реакцій та зумовлених ними трансформацій художнього слова, які обумовлені становленням та укоріненням в просторі словесності слова масової комунікації.

Ставиться та розв’язується проблема естетичної реальності творів масової комунікації, що не є тотожною естетичній реальності художніх творів (насамперед аргументовано тезу про правомірність та доцільність трактування твору масової комунікації як цілого, що має внутрішній світ, в якому до того ж можлива естетична діяльність; доведено парадоксальну відкритість естетичної реальності творів масової комунікації для впливів та взаємодій у та з позаестетичної, емпіричної дійсності). Відштовхуючись від дослідженого парадоксу мистецтва, вперше формулюється парадокс словесності масової комунікації: знаючи, що перед тобою соціоцентрична, емпірично значуща інформація або факт, сприймати їх як образно-естетичний феномен. Уперше досліджуються твори художньої літератури та масової комунікації з точки зору типологічних зв’язків у контексті великого часу (М. Бахтін), коли твори не лише різних епох, митців, а навіть субстанціальна різних типів словесності перебувають в єдиному семантичному просторі. Обґрунтовується, що в реальному русі культури спостерігається в рівній мірі активне залучення всіх типів словесності до реалізації провідних ідей, навіть таких, що вважаються абстракціями, властивими виключно умонастроям "високої" культури (центрація/децентрація, духовність/тілесність). Аргументується поява, визначаються основні властивості й засади зміцнення в постсучасній культурно-словесній ситуації якісно нового типу слова, що розкриває себе через квазісуб'єктні комунікативні відносини – так звані абищиці побуту.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані в подальшій розробці й вивченні теорії та історії словесності, специфіки співіснування в ній текстів художньої літератури та масової комунікації з позицій теорії масової комунікації, журналістики, літературознавства, культурології. Матеріали дисертації можуть бути застосовані у навчальних лекційних курсах та спецкурсах з теорії масової комунікації, журналістики, літератури, культури.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням. Загальні теоретичні положення, результати, висновки сформульовані безпосередньо авторкою. Провідні ідеї роботи відбито в монографії, наукових статтях. У двох статтях, надрукованих у співавторстві зі студентами (з О. А. Чебан “Современная открытка как информационно-коммуникативное явление: к проблеме хаотизации действительности” та з А. А. Мазуренко “Эргоним как информационно-коммуникативное явление: к проблеме абсурдизации действительности”), розробка проблем та основний зміст належать авторці дисертації.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено й схвалено на розширеному засіданні кафедри історії літератури і журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка 20 вересня 2005 р. Основна концепція, теоретичні положення і результати дисертації оприлюднені на "Читаннях молодих учених пам'яті Л. Я. Лівшица" (Харків, 2000–2005); міжнародній науковій конференції "Традиції Харківської філологічної школи. До 100-річчя М. Наконечного" (Харків, 2000); міжнародній науковій конференції "Російська література на межі III тисячоліття. Підсумки розвитку і перспективи вивчення" (Київ, 2000); Науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу (Донецьк, 2000); міжнародній науковій конференції "Мова і культура" ім. проф. Сергія Бураго (Київ, 2000 – 2003); міжнародному конгресі дослідників російської мови "Російська мова: історичні долі і сучасність" (Москва, 2001); міжнародній науковій конференції "Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації" (Харків, 2001); міжнародній науковій конференції "Аванесовські читання" (Москва, 2002); міжнародній науковій конференції "Володимир Іванович Даль і сучасні філологічні дослідження" (Київ, 2002); міжнародній науковій конференції "Достоєвський у сучасному світі" (Донецьк, 2002); науково-практичному семінарі "Поезія у дзеркалі XXI сторіччя" (Київ, 2002); II міжрегіональному робочому семінарі з історичної психології "Психологічні властивості сучасного історичного знання" (Краснодар, 2003); міжнародній конференції "Керування розвитком складних систем" (Донецьк, 2003); міжнародній науково-практичній конференції "Журналістика-2003 у дзеркалі моніторингу та інформаційного моделювання ЗМК" (Київ, 2003); міжнародній науковій конференції "Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ сторіччя" (Харків, 2003); міжнародній науковій конференції "Проблеми жанру, стилю, літературного напряму" (Запоріжжя, 2003); всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Українська періодика: історія і сучасність" (Львів, 2003); міжнародній науковій конференції "Творчість Ф.І. Тютчева: філологічні проблеми вивчення" (Донецьк, 2003); міжнародній науковій конференції "Масова комунікація в Україні та інформаційний виклик XXI століття" (Дніпропетровськ, 2003); міжнародній науковій конференції "Російська мова і література: проблема вивчення та викладання в Україні" (Київ, 2003); міжнародній науковій конференції "Пам'ять літературної творчості" (Москва, 2003); III краснодарському міжнародному робочому семінарі з історичної психології "Міф та історико-психологічні коріння соціогуманітарного знання" (Краснодар, 2004); другій всеросійській науковій інтернет-конференції "Нова локальна історія: прикордонні ріки і культура берегів" (Ставрополь, 2004); Міжнародній науковій конференції "Література в контексті культури. Треті Ситніковські читання" (Дніпропетровськ, 2004); міжнародній науково-практичній конференції "Журналістика-2004 року у світлі підготовки журналістських кадрів" (Київ, 2004); засіданні ради обласної організації Спілки жінок України та круглому столі "Політика гендерного паритету як гарантія рівних можливостей та прав у суспільстві" (Донецьк, 2004); міжнародній науковій конференції "Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету" (Харків, 2004); міжнародній науковій конференції "Філологія у Київському університеті: історія та сучасність", присвяченій 200-річчю від дня народження М.О. Максимовича (Київ, 2004); всеукраїнській науковій конференції "Література в контексті культури" (Дніпропетровськ, 2005); IV міжнародній науковій конференції "Міжкультурні комунікації: традиції та нові парадигми" (Алушта, 2005).

Публікації. Наукові результати дисертації викладено у 64 публікаціях: із них 1 монографія обсягом 31,5 др. а.; 42 статті – у фахових журналах; 15 статей – у збірниках наукових праць України та Росії; 4 матеріали у збірниках матеріалів конференцій; 2 статті – у електронному вигляді на сайтах українських та російських міжнародних конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (540 позицій). Загальний обсяг дисертації – 413 сторінок, із них –376 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, основні проблеми дослідження, сформульовано мету та завдання, визначено наукову новизну, теоретичну та методологічну основи, напрями та перспективи, окреслено матеріал дисертаційної роботи, теоретичну, практичну цінність її результатів та форми їх апробації.

У першому розділі "Загальнотеоретичні проблеми словесності Нового часу в контексті феномену поля журналізму" визначено та комплексно обґрунтовано актуальність і правомірність трактування словесності як однієї з основоположних подій Нового і новітнього часу, що обумовлена насамперед швидким укоріненням у культурі та словесності, поряд зі словом художнім, слова масової комунікації.

У підрозділі 1.1. "Загальна постановка проблеми та обґрунтування напрямів дослідження цілісності словесності Нового часу", що має методологічний характер, здійснено розгорнуте вмотивування проблем, мети та завдань дослідження. У ньому зазначено, що словесність Нового часу, яка почала формуватися й усвідомлювати себе як особлива форма мистецтва слова та якісно новий простір буття (М. Фуко), з огляду на свою природу, функціональне призначення, виявилася здатною до відображення і продукування глобальних загальнокультурних змін. Ці зміни широко обговорюються та мають певну історію, традиції вивчення науковцями. Окрім уже згаданих, це філологічні дослідження з притаманною культурологічною домінантою А. Потебні, Д. Чижевського, М. Грушевського, Е. Мелетинського, О. Михайлова, В. Топорова, Ю. Степанова, Н. Вершиненої, І. Ільїна, Л. Левшуна, М. Бланшо; культурологічні дослідження, які дотичні проблемам словесності Р. Гвардіні, Г. Башляра, Е. Мелетинського, А. Гуревича, Е. Соловйова, В. Малявіна і філософські розвідки, що торкаються загального буття словесності, В. Біблера, М. Мамардашвілі. Серед змін виокремлюються провідні: руйнування уявлення про цілісність, "богонатхненність" світу й людини, невпинний розвиток секуляризації свідомості, перетворення людини на своєрідний Абсолют; зміцнення сцієнтизму, техніцизму, нігілізму, криза раціональності, ідеології; втрата словом привілейованого культуротворчого становища та метаморфоза на об'єкт пізнання, що призводить до багатовекторних трансформацій, особливо очевидних уже на межі Нового та новітнього часу; криза естетичного, художнього.

Визнаючи правомірність такого розуміння цих змін, дисертантка ставить та обґрунтовує кілька нових проблем, пов’язаних насамперед з долею та сутністю словесності Нового і новітнього часу, що належить трактувати як цілісність, яка виявляється та здійснює своє буття через два типи слова: художнє та масової комунікації. Унаслідок такого підходу до багатьох явищ словесності (наприклад, жанри літератури натуралізму, вкрай загострена націленість реалістичної літератури на факт, правду життя, експерименти зі словом та дійсністю футуризму, пошуки в галузі документалізму літературою другої половини ХХ століття і т.д.) можна застосовувати лише принцип "раптом", "нізвідки", atopon (Ж. Дельоз), тобто це те, що у вимірі словесності певною мірою позбавлене власного місця, джерел, якостей та актуалізується, практично, рухом художнього слова, його кризою. Проте це не може тлумачитися виключно в сфері "художньоцентричності" без урахування сильної та одвічно самостійної позиції словесності масової комунікації і тому потребує суттєвої корекції засад, методологічних підходів до дослідження словесності.

У підрозділі зазначено, що вже на початку Нового часу в русі художньо-естетичних епох все настійніше з’являються своєрідні atopon, чия сутність з труднощами з'ясовується з позиції естетичного, хоча вони безумовно належать до семантичного простору словесної творчості. Це, наприклад, крім уже згаданих явищ, ще й різноманітні подолання реалізмом межі "літературності" й підвищена зацікавленість у газетності у ХIХ століття; у ХХ століття – це зачарованість речовим, повсякденним світом, словом футуризму, повсякденне-побутове за своєю сутністю слово як одна з цілком самостійних домінант у просторі дадаїзму, "готовий" матеріал у практиках поп-арту, хеппенінгу. Такі явища, безсумнівно, можна трактувати як кризу художнього, естетичного. Проте в пропонованій роботі доведено, що ця ідея продуктивна доти, доки актуалізація відбувається "художньоцентричністю". Як тільки увага зміщується безпосередньо в площину цілісності словесності, неспростовне інше: всупереч всім прогнозам – розвиток словесності, мистецтва. Це з одного боку, а з іншого – простежується, що де мова, так чи інакше, стосується проблеми наближення, взаємодії явищ словесності Нового часу з дійсністю і рухливою, відносною межею художнього/позахудожнього, естетичного/позаестетичного, там виникає феномен журналізму, ширше – масової комунікації. Стає очевидним, що художня словесність, наближаючись і вступаючи в певні відносини з дійсністю, не просто нівелюється, втрачаючи естетичність та припиняючи існувати як художньо-естетичний феномен. Скоріш, вона виявляє здатність до внутрішніх змін, взаємодії, продукування іншого, ніж художній, тип слова, іншого способу відображення світу й особистості; або ж вона трансформується в інший тип словесності.

Утім, дисертантка доводить: коли дослідники акцентують увагу на поворотних подіях в історії Слова та взагалі словесності Нового часу, тобто на внутрішніх, безпосередньо словесних підґрунтях і причинах сучасного і постсучасного стану, процесів словесної свідомості, вони фактично не зважають і апріорі виключають з цього словесність масової комунікації. Така неуважливість до буття словесності масової комунікації (присутність якої вже з XVII століття стала усвідомлюватися й закріплюватися як принципово інша щодо пануючої художньої літератури) призводить насамперед до того, що вона виявляється atopon словесності. При цьому йдеться не про культурні джерела масової комунікації, час її появи, легітимації, а про стан та розвиток суто словесної свідомості, що є її важливою засадою. З цієї точки зору природа, сутність, значеннєве буття слова й словесності масової комунікації залишаються не з’ясованими або маргінальними стосовно художньої словесності, її теоретичних і практичних принципів. Таким чином, мас-медійний тип словесності ніби привноситься ззовні та починає (без власного коріння) активно розвиватися в просторі словесності, за її законами.

У дисертаційній роботи зазначено: подібне ставлення до мас-медійної словесності непродуктивне, виходячи як із процесів, стану словесності взагалі, так і з реакцій художнього типу слова та слова масової комунікації на загально словесну ситуацію і одне на одного. За умови зміни перспективи дослідження та звернення її до специфіки цілісного буття словесності Нового й новітнього часу, вельми актуальними стають проблеми насамперед словесної свідомості, її форм. Так, для художньої літератури О. Веселовський ставив проблему поетичної свідомості, її форм, їхньої історичної рухливості. Проте й інший тип словесності має свій тип свідомості, її форми, що потребують з’ясування та обґрунтування саме в просторі словесності. Ці два типи словесної свідомості взаємодіють, породжуючи проміжні явища. Все це визначило спектр основних концептуальних запитань, відповіді на які здатні прояснити сформовану й теоретично закріплену наприкінці Нового часу ситуацію в словесності як особливого роду цілісності. Саме ці питання розв'язуються в дисертаційній роботі.

У підрозділі 1.2. "Про сутність естетики аномальності та її прояви в різних типах словесності Нового часу" увага зосереджена на з’ясуванні сутності та природи цілісності буття словесності, обґрунтовується правомірність трактування словесності Нового і новітнього часу як аномальності та вмотивується доцільність введення поняття естетики аномальності. Аномальність розглядається як явище складне й неоднорідне за своєю природою. Вона насамперед є культурно-естетичним феноменом.

Експлікація ідей Я. Мукаржовського О. Лосєва, В. Біблера, К. Зенкіна про важливість для культури Нового часу проміжних територій, де відбувається органічне поєднання принципово різних засад, інтенцій (наприклад, утилітарно-прагматичного, позаестетичного, первинного призначення та нового, що йде від простору художнього та естетичного, у художньому ремеслі; або сакрального, того, що втілює інтенції Абсолюту, з інтенціями світського, суто мирського, естетичного захоплення в музиці), як про аномалію, дозволяє аналогічним чином трактувати і словесність. Розглянуті в роботі кардинальні зміни в просторі словесності, зумовлені трансформаціями властивостей і статусу художнього слова та швидкою легітимацією слова масової комунікації, дають підстави для висновку про аномальну сутність словесності. Наголошено, що аномальність розуміється передовсім як прагнення й готовність явища, не втрачаючи власної сутності, основних форм і способів існування, прийняти і здійснювати інші, навіть принципово не властиві, ознаки, здатності.

Так, художнє слово, з огляду на загальнокультурні, світоглядні причини, не єдине в просторі словесності втілило в естетичній реальності цілісність світу. Адже наполегливі, довготривалі процеси зближення, взаємодії художнього слова зі словом масової комунікації, а також зміцнення та розвиток позицій останнього, не дозволяють говорити про єдиновладне панування в словесності художнього типу слова. Специфікою Нового і особливо новітнього часу стала активізація проміжних територій, де одночасно домінують кілька функцій, передовсім естетична й комунікативна.

У дисертації акцентовано на виникненні такого стану словесності, коли субстанціальна різні типи слова, що природним чином визрівають насамперед всередині словесності, настійно потребують самостійності та створюють семантико-естетичну цілісність. Це такі процеси й явища, як, наприклад: зміна композиції художнього твору через включення до нього риторично-публіцистичних міркувань, розмов з читачем; активізація журналістських жанрів; пристрасть до нелінійної організації оповідання; надмірна зацікавленість у документалізмі, загальних місцях, підвищеній емоційності, насиченість тексту фактичними деталями, дрібницями поточного часу; розвиток конкретно-фактологічного підходу тощо; на території мас-медійного слова – це белетризація, освоєння досягнень психологізму, спроби детально розробити характер героїв, включити до оповідання різного роду естетичні ігри й прийоми тощо. Все перелічене служить одними з очевидних доказів значущості проміжної території для буття словесності.

Словесність, породжена Новим часом, – це словесність, що виявляє та уможливлює своє буття через співіснування, спів-протиставлення, тісний взаємозв’язок двох типів словесності, які утворюють проміжні території. Саме проміжні території, де інтенції художнього, естетичного та позахудожнього, позаестетичного вступають у багатовекторні, полісемантичні взаємодії, здатні адекватним чином вмістити та здійснити зміни, що сталися в словесності, реалізувати її як цілісність. В аномальному стані словесності неодмінними складниками виступають, з одного боку, слово, що пам’ятає та попри все втілює сакральність, вищі основи буття, екзистенціально напружений і таємний зв'язок "я" з Абсолютом; а з іншого боку, слово секуляризоване, занадто людське (О. Лосєв), яке знає і втілює обмеженість у часі й просторі та розраховане на публічність. Вони є тим підґрунтям і середовищем, що одночасно відкривають світові й особистості запаморочливі можливості референціальної омани (П. де Ман) і виявляються перевіркою здатності людини на вчинок (П. Рікер). Це уможливлює цілісність словесності, де принципово не може бути одного центру: художнього або мас-медійного.

У дисертаційній роботі наголошено: тільки за умови такого методологічного підходу, коли чітко визначається субстанціальна відмінність між словом художньої літератури й словом масової комунікації, яка активно здійснюється в різноманітних практиках словесності, можна зрозуміти сутність словесно-культурного стану. Доведено, що різницю між двома типами слова репрезентують не ієрархічно диференційовані типи культури – "висока" елітарна й "низька" масова. Вони виявляють розбіжності в ментальних й феноменологічних підставах та дотичні до проблеми буття писемності взагалі. І саме аномальність, як можливість поєднання та співіснування різнорідних інтенцій, вловлює і відображає в родовому, жанрово-стильовому розмаїтті текстів єдиний рух та внутрішні метаморфози словесно-культурної свідомості. Аномальність зумовлює такий стан словесності, коли активно виявляються та закріплюються субстанційні розбіжності між логосом (одним із провідних традиційно визнаних слів-символів художньої літератури) та іншим, мас-медійним, типом слова. Через аномальні відносини не відбувається приниження ні художньо-естетичного, ні журналістського; буття й комунікація, виявлені через logos і phone (Ж. Дерида), не виснажують, а доповнюють одне одного.

Співвідношення словесності художньої літератури й масової комунікації під таким кутом зору прояснює сутність багатьох явищ. При цьому в дисертаційній роботі зазначено, що наголошувати слід саме на сфері словесності, аби не звести її процесів до загальнокультурних. Це й становить провідну ідею підрозділу 1.3. "Слово масової комунікації в контексті проблеми зміни літературних епох".

Огляд наукової літератури з цього питання свідчить, що словесність масової комунікації трактується як явище, або повністю розчинене у суцільній культурній сфері та споріднене з міфологічними синкретичними формами діяльності стародавнього колективу, антично-середньовічними особливостями культурної свідомості; або ж локально обмежене середньовічно-ренесансним виміром як загальним культурним підґрунтям мас-медійного типу словесності.

Проте аналіз явищ словесності, актуалізований насамперед зміною літературних епох, наочно довів таке: важливість при з’ясуванні джерел та місця слова масової комунікації враховувати не загальні культурні процеси, а перш за все рух словесної свідомості. Це й дає можливість уникнути нівелювання сутності мас-медійних слова й словесності, їх підміни суміжними явищами художньої літератури (літописи, без їх руху у часі й диференціації на давні та пізні, епос, слово), історії (особливо пізні літописи XVI–XVII століть, хроніки, епос, "подметные письма", каталоги, нотатки про діяння давнини).

Культурно-естетичний рух дає можливість уточнити, що у цих суміжних явищах словесності панують не стільки реальне життя, достеменно-об’єктивне пояснення подій, історія та час (що є субстанціальною засадою та ознакою мас-медійної словесності), скільки інше. Це насамперед цілісність зображення, "суєтність" історії та суворе, послідовне підпорядкування часу, життя, людини вічності (Д. Лихачов). І як тільки історія та час стають повноправними предметами зображення, епічний час долається історичним (Д. Лихачов), то починається поступовий занепад цих жанрів словесності.

У дисертації доведено, що при домінуванні традиціоналізму, ритуалістичності, канонічності, орієнтації на авторитет, а також пріоритетності сакрального в культурній свідомості (що цілком закономірно знаходить висвітлення в словесно-естетичній свідомості) принципово неможливим є виникнення преси як такої. Вона, як відомо, спрямована на історичну відкритість, сучасність суто людського виміру, значущість усіх подій і фактів. Газетно-журнальне слово (а згодом слово засобів масової комунікації в цілому) – це слово, споконвічно орієнтоване на історію. Воно є свідченням й реакцією на усвідомлене й прийняте (самою людиною) обмежене існування світу й людини в часі.

Традиційні суспільства, до яких належить стародавній світ, середньовіччя, переважно, негативно ставляться до історії, не визнають за нею власної цінності. Для цих епох характерне панування слова, яке в європейській християнській, а надто в православній, традиції прийнято називати логоцентричним. Загальним є уявлення про нього як про поняття, що позначає одночасно розум, слово, сенс, "слухання". Йому властива особлива, іманентна, авторитетність. Художня література в Новий час, як мова Бога, Слово, що зайняло вакантне місце релігійного авторитету (Ю. Лотман), не може, з огляду на свою природу й авторитетність, бути словом суто історичним, поверненим виключно до сучасності, повсякденності. Логоцентричне за своєю сутністю слово художньої літератури орієнтується на проникнення до вищого й вічного світу, крізь минущий земний. Слово масової комунікації, навпаки, стверджує пріоритет земного, сучасного, що ґрунтується на суцільно людському вимірі, вводить з собою, розвиває позиції сучасності й повсякденності.

Природно, що цей процес не варто схематизувати, спрощено уявляти як накопичувальну, послідовну зміну культурно-естетичних етапів. Реальний процес побутування слова в культурі складний і неоднозначний, особливо у східнослов'янській традиції.

Саме рух літературних епох дозволяє адекватним чином виявити та вмотивувати джерела слова масової комунікації у пріоритетному для нього просторі словесності та не звести їх до загальнокультурних або художніх витоків і засад. Цьому присвячено підрозділ 1.4. "Словесно-культурні джерела слова масової комунікації". Загальний аналіз газетно-журнальних явищ XVII–XIX століть (наприклад, "Messrelationen" ("Ярмаркових відомостей"), "Ведомостей о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и во иных окрестных странах", "Gazette de Leopol", "Московского Альманха для прекрасного пола, изданного на 1826-й год Сергеем Глинкою", "Літературно-наукового вісника", "Подарка Бедным. Альманаха на 1834-й год, изданного Новороссийским Женским Обществом призрения бедных", "Киевских губернских ведомостей", "Правды. Письма Наукового и литературного"), а також різних літописів, хронік, exempla, од Ломоносова і середньовічних міських китайських новел (для порівняння типів культурної свідомості) з точки зору взаємозв'язків у цих творах часу, історії, повсякденності, дозволив дійти та обґрунтувати такі, принципово важливі для подальшого дослідження результати.

Насамперед потрібно уникати пастки ізоморфності художнього типу слова і слова масової комунікації. Попри всю їх подібність, особливо очевидну в середньовічній літературі, що дає підстави вважати літописи одним із провідних літературних джерел слова масової комунікації, це не правомірно.

Аналіз довів, що слово літопису, хроніки – слово, яке здебільшого символізує й сигналізує, підкоряється закону цілісності зображення (Д. Лихачов); за своєю сутністю воно ритуалізоване, підвищено-семіотичне, націлене на схематизацію образу (С. Аверинцев). Слово художньої літератури, що бере початок у найдавніших словесних творах, являє собою мову Бога, Вічності. Таке осмислення слова взаємообумовлене з особливим, сакралізованим, ритуалістичним сприйняттям і відображенням часу. Слово мас-медіа, навпаки, з огляду на його функціональне призначення, орієнтоване на відтворення й відображення споконвічно відкритого, доступного для перевірки й критики світу; на змінюваний світ, наповнений часом й історією; на даність та важливість найдрібніших фактів і подій, необхідних і значущих зараз і тепер. Це одна з основних субстанціальних властивостей слова мас-медіа поряд з його цілеспрямованістю до суто історичного і фактично-повсякденного розуміння дійсності, людини, подоланням символістики й входженням "живцем" у плин життя. Проте формування історичного розуміння дійсності, становлення історичності як категорії свідомості, у тому числі й словесної, це тривалий процес, взаємозв'язаний з долею слова, точніше, усіх його різновидів.

З’ясування власних джерел і попередників слова масової комунікації безпосередньо у русі культурно-естетичних епох, насамперед, з точки зору цілісності словесності привело до такого висновку: обидва типи словесності беруть свої джерела та інтенції розвитку в принципово різних словесно-культурних основах. Наголошено, що усі традиційні суспільства знають аксіологічну диференціацію буття та його виявів за часом й словом. Так, є вічність і слово, які за свою сутністю сакральні, офіційні, покликані втілювати вимір близькості до Абсолюту. Саме таке слово має справжню творчу силу; в ньому – джерела поезії й художнього слова. Інший час і слово – профанні, існують для обслуговування повсякденності й щоденних потреб людей. Саме це слово використовується для фіксації й передавання значущої зараз і тепер інформації, наприклад, ринкових цін і керівних вказівок, що відбивають поточні моменти, оголошень про чергові збори, повідомлення буденних новин, спілкування в лазні, цирку, при розвагах, що не мають офіційного характеру тощо. Ця диференціація надовго закріпиться в словесно-культурній свідомості.

У дисертації умотивовано, що саме сакральний тип слова є джерелом і підґрунтям художнього типу слова. Справжнім попередником слова мас-медіа виступає профанне слово, що функціонує й обслуговує повсякденність та у традиційних суспільствах не має повноправного офіційного статусу, існує в щоденщині. Відштовхуючись від цих концептуальних положень, у роботі досліджено основні аспекти співвідношення текстів художньої літератури та масової комунікації.

У другому розділі "Специфіка природи та функціонування субстанціально різних типів словесності в контексті загальної проблеми словесність / дійсність" традиційну проблему взаємозв’язку, кореляції словесності з дійсністю розглянуто одночасно і з позиції розрізнення субстанціально різних типів словесності, і з позиції цілісного буття словесності. Це унеможливлює як нівелювання відмінностей, так і необґрунтований розрив між словесністю художньої літератури і масової комунікації.

Підрозділ 2.1. "Статус слова в субстанціально різних типах словесності художньої літератури й масової комунікації" акцентовано на тому, що проблема відповідального осмислення, субстанційної диференціації слова завжди актуальна. Це обумовлено усвідомленням слова як провідної засади життєздатності культури. Аналіз російської та української поезії (О. Пушкін, М. Гумільов, Л. Костенко) в порівнянні з текстами преси, електронних засобів масової комунікації довів, що для художньої літератури, попри всі трансформації художньо-естетичної свідомості, константною залишається онтологічна, креативна сутність слова, його логоцентричність, прагнення і призначення –