НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СТЕГНЕЙ Микола Михайлович

УДК 619(091) (477.41)

ІСТОРІЯ ЛІКУВАЛЬНОЇ СПРАВИ ТВАРИН КИЇВЩИНИ

(КІНЕЦЬ ХІХ ст. – ПОЧАТОК ХХ ст.)

16.00.12 – історія ветеринарії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата ветеринарних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному аграрному університеті Кабінету Міністрів України

Науковий керівник - доктор ветеринарних наук, професор

Рудик Станіслав Костянтинович,

Національний аграрний університет,

завідувач кафедри анатомії тварин імені академіка В.Г. Касьяненка

Офіційні опоненти: доктор ветеринарних наук, професор

Литвин Володимир Петрович,

Національний аграрний університет,

професор кафедри епізоотології та

інфекційних хвороб

кандидат історичних наук, доцент

Завальнюк Олена Олексіївна,

Київський університет економіки і

технології транспорту, доцент кафедри

екології та безпеки життєдіяльності

Провідна установа - Інститут ветеринарної медицини УААН, лабораторія імунології та генетики, м. Київ

Захист дисертації відбудеться “18” травня 2006 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.004.03 у Національному аграрному університеті за адресою: 03041 м. Київ-41, вул. Героїв оборони, 15, навчальний корпус № 3, ауд. 65

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного аграрного університету за адресою: 03041 м. Київ-41, вул. Героїв оборони, 13, навчальний корпус 4, кімн. 41

Автореферат розісланий “12”квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Міськевич С.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сьогодні, коли відкриваються нові сторінки історії України, особливої уваги заслуговує історія медицини й ветеринарії, які з часу зародження лікувальної справи розвивалися спільно. Завдання, що стояли перед медициною і ветеринарією, були різними, але мета була одна – зберегти здоров’я людини і тварини. Саме тому історію ветеринарної медицини та медицини взагалі слід розглядати разом і в контексті із загальною історією розвитку людства (Вербицький П.І., Достоєвський П.П., Рудик С.К., 2003).

Наддніпрянський край, древня Київська земля завжди були центром історичних подій та культурного життя українського народу. На землях Київщини набула особливого розвитку праукраїнська культура, яка дала поштовх для розвитку Київської Русі. Древній Київ був не лише адміністративним, але і навчальним центром з медицини та ветеринарії (Києво-Могилянська академія, цехи ковалів та цирюльників).

Впродовж століть можна прослідкувати розвиток лікувальної справи на теренах Київщини. Особливої уваги заслуговує лікувальна справа Київщини кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли відбувся перехід від однієї системи правління до іншої, що особливо важливо нині (Рудик С.К., Бісюк І.Ю., 2000).

Ветеринарна служба Київської губернії кінця ХІХ – початку ХХ ст. була нечисленна. Навіть у 1913 р. в губернії працювали 61 лікар і 77 фельдшерів, які обслуговували 447813 коней, 596354 голів великої рогатої худоби та 581165 свиней. Губернія була особливо небезпечна з ряду захворювань (сап коней, сибірка, сказ, короста всіх видів тварин, мит коней, туберкульоз, бешиха свиней, чума свиней, ящур великої рогатої худоби).

Ще складнішою ситуація була після першої світової війни та революції 1917 року, коли поголів’я тварин різко зменшилося під час військових дій. Крім того, великої шкоди завдали заразні хвороби, які особливо поширювалися з інших країн. Хаос громадянської війни спричинив поширення інфекційних хвороб і особливо чуми ВРХ (Теличенко Е.В., 1916; Лук’янов А.О., 1918; Мартин К.Г., 1926).

У такій складній ситуації в Україні працювало всього 540 земських і міських лікарів та 94 державних інспекторів, помічників інспекторів та пунктових лікарів. Така невелика група фахівців ветеринарної медицини зуміла не лише припинити поширення інфекційних хвороб, але й розкрити нові шляхи відтворення поголів’я тварин, методи їх лікування, забезпечити населені пункти ветеринарними фахівцями середньої ланки.

Отже, вивчення становлення ветеринарної справи Київщини кінця ХІХ –початку ХХ ст. є актуальним. Це є прикладом виконання своїх професійних обов’язків для сучасних ветеринарних фахівців, коли економічна, політична і епізоотична ситуації є надзвичайно складними.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у межах наукової теми №110/92 пр. “Вивчення історії ветеринарної медицини України” (номер державної реєстрації 0102U006410), яка виконувалася протягом 1996 – 2000 рр. та 2001–2005 років.

Мета роботи: провести грунтовний аналіз передумов становлення та розвитку ветеринарії Київщини кінця ХІХ – початку ХХ ст., з’ясувати причини заснування ветеринарних товариств і простежити особливості їх діяльності; показати роль товариств у піднесенні ветеринарії та започаткуванні вищої ветеринарної освіти на Київщині.

Завдання дослідження:–

виявити джерела і проаналізувати характер поширення епізоотій та основні заходи боротьби з ними у Київській губернії;–

з’ясувати особливості фінансування ветеринарії Київщини;–

визначити соціально-економічні чинники, що сприяли становленню і розвитку ветеринарії; –

проаналізувати специфіку діяльності ветеринарних фахівців у даному регіоні у різні періоди державної належності;–

дослідити і показати роль товариств ветеринарних лікарів у створенні теоретичних і практичних засад ветеринарії;–

простежити становлення і розвиток вищої ветеринарної освіти на Київщині.

Об’єкт дослідження: ветеринарія Київського губернського та 12 повітових земств, вища ветеринарна освіта на Київщині кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Предмет дослідження: закономірності становлення ветеринарії, поширення епізоотій і шляхи боротьби з ними, ветеринарно-санітарний стан, ветеринарні товариства, вища ветеринарна освіта на прикладі Київщини кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Методологія та методи дослідження. Основою методологічного дослідження є фундаментальні підвалини наукового аналізу – принцип історизму та системності.

При проведенні досліджень використано наступні методи: хронологічний – для визначення основних закономірностей розвитку ветеринарії на Київщині у кінці ХІХ – початку ХХ ст.; системний – для аналізу поширення інфекційних захворювань та методів боротьби з ними, ветеринарно-санітарного стану скотобоєнь, ринків та лабораторій і становлення вищої ветеринарної освіти; порівняльно-історичний – для аналізу закономірностей розвитку ветеринарії Київщини до і після Жовтневої революції 1917 року; аналітичний – для виявлення взаємозвязків між основними подіями, що спонукали розвиток ветеринарії; статистичний – для обробки цифрових даних стосовно відсотку захворюваності і загибелі тварин внаслідок епізоотій, кількості ветеринарних установ і фахівців.

Хронологічні межі дослідження окреслені періодом з 1882 до 1930 років. Нижня межа обумовлена періодом становлення губернської ветеринарної служби, верхня межа – становлення сформованої ветеринарної служби Київщини.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше проведено комплексне та системне дослідження історії ветеринарії України, де розглянуті питання, що пов’язані з формуванням мережі і діяльності ветеринарних установ Київщини кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. Виявлено, вивчено, проаналізовано і введено у науковий обіг архівні матеріали, які раніше не використовувалися і не публікувалися у дослідженнях. Глибше розкрито роль ветеринарних товариств Київщини у створенні теоретичних і практичних засад ветеринарної медицини. Детально досліджено динаміку кадрової, фінансової та матеріальної забезпеченості ветеринарної медицини Київщини у зазначений період. Доведено, що формування мережі ветеринарних установ на Київщині зумовлювала складна епізоотична ситуація.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при розробці відповідних спецкурсів для студентів ветеринарної медицини; при складанні навчальних і методичних посібників; при читанні лекцій з історії ветеринарної медицини, написанні монографій. Матеріали дисертації дозволяють осягнути та оцінити виробничий досвід попередніх поколінь і з’ясувати ефективність ветеринарних заходів на Київщині. Отримані результати дозволяють скласти нове поглиблене уявлення щодо розвитку ветеринарії Київщини кінця ХІХ – початку ХХ ст. та врахувати деякі надбання у сучасних умовах.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є повністю самостійною працею автора, який реалізував початкову ідею наукового керівника.

Апробація результатів досліджень. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були висвітлені у доповідях VІІ наукової конференції молодих вчених “Історія освіти, науки і культури в етапах, напрямках, школах, іменах” (Київ, 20-21 травня 1996); міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми ветеринарної медицини та технологій продуктів тваринництва” (Львів, 9-10 жовтня 1997) та наукових конференціях професорсько-викладацького складу та аспірантів НАУ (Київ 2004, 2005).

Публікації. За матеріалами досліджень, представлених у дисертації, опубліковано 7 наукових праць, серед яких 4 у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура і обсяг дисертації. Структура дисертації зумовлена метою дослідження та поставленими завданнями. Робота складається із вступу, попереднього слова, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 186 сторінок, бібліографія нараховує 208 джерел. Матеріали дисертації ілюстровані 26 таблицями і схемою.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Епізоотична ситуація на Київщині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) та кошторис, що складався для ветеринарного обслуговування

Впродовж досліджуваного періоду в Київській губернії ветеринарним персоналом реєструвалося більше 30 епізоотичних хвороб різних видів сільськогосподарських тварин. Епізоотії завдавали значних економічних збитків, відволікали на боротьбу з ними велику кількість спеціалістів та потребували значних матеріальних ресурсів. Хворі тварини представляли велику небезпеку для людей, що змушувало земства видавати обов’язкові постанови про заходи боротьби з ними. Ці постанови мали характер місцевого закону і були обов’язковими для всіх жителів Київської губернії.

Найпоширенішими із повальних хвороб, зареєстрованих серед домашніх тварин, були сибірка (телей), ящур, сап (носатина) тощо. Лише у м. Києві (у 1889 р.) зареєстровано 86 випадків епізоотичних хвороб. У липні 1895 р. від сибірки у Київській губернії загинуло 120 голів худоби. Подібні захворювання спостерігалися і у подальші роки. Так, у 1897 р. на сибірку захворіло 900 тварин, з яких 738 загинуло (82%). Подібна ситуація відзначена і у 1898 р. – захворіло 670 тварин і загинуло 592 (88%)1.

У 1898 р. вперше у губернії проведено щеплення вакциною проти сибірки великої рогатої худоби і коней з позитивними результатами2. Ініціатива застосування профілактичного щеплення проти сибірки виходила від поміщиків, що з розумінням віднеслися до науки, яка запропонувала вірний засіб для боротьби з даним захворюванням. Худоба бідного населення, через відсутність коштів, не щеплювалася.

Для щеплення тварин використовували вакцину проти сибірки, яку виготовляли Харківський ветеринарний інститут, Петербурзька Міністерська лабораторія, а з 1901 р. – Окружна ветеринарно-бактеріологічна лабораторія (м. Київ). Щеплювали тварин безкоштовно, але з 1900 року за щеплення ввели платню (15 коп. за велику і 5 коп. за дрібну тварину).

У Київській губернії поширеною була епізоотія ящуру, яка реєструвалася у 93 пунктах губернії, за винятком Бердичівського і Сквирського повітів. Так, у 1897 р. на ящур захворіло 29820, у 1898 – 3762, у 1905 р. – 16971 голів великої рогатої худоби3. Слід зазначити, що хворих тварин приховували власники худоби, особливо селяни, які несли значні економічні збитки. При ящурі заборонялося продавати молоко у сирому вигляді, тоді як кип’ячене молоко було значно нижче у ціні.

Не останнє місце у протиепізоотичних заходах відводилося боротьбі з туберкульозом. Молоко від туберкульозних корів поступало для продажу на ринок, що викликало захворювання людей. Лише протягом 7 років (1885-1892 рр.) від туберкульозу у м. Києві померло 4306 чоловік4. Вперше у 1900 р. ветеринарний лікар М.К. Кобилянський запропонував використовувати туберкулін для діагностики туберкульозу. У цьому ж році ветеринарний лікар М.П. Слесаревський організував молочну ферму, де і проводив туберкулінізацію корів. Молоко з цієї ферми поступало у дитячі заклади.

_________________________________

1. Василевский П. Положение ветеринарного дела в Киевской губернии // Вестник общественной ветеринарии. – 1896. – №4. – С. 137-139.; 2. Ветеринарная часть // Обзор Киевской губернии за 1898. – Киев. – 1899. – С. 113-120.; 3. Ветеринарная часть // Памятная книжка Киевской губернии на 1909 г. с приложением адрес-календаря губернии. – 1909. – С. 200-202.; 4. Отчет Киевского ветеринарного врача за 1893 г. // Державний архів м. Києва. – Ф. 163. Оп. 11. Ед. хр. 5. – С. 28-31.

Чума великої рогатої худоби належала до найбільш загрозливих та надзвичайно контагіозних захворювань, яка посідала одне з провідних місць серед інфекційних хвороб і боротися з якою було дуже важко. У 1887 р. чума великої рогатої худоби виникла у м. Києві, що змусило Губернську Управу ввести закон, на основі якого проводився обов’язковий забій хворої і підозрілої на захворювання чумою худоби.

У кінці ХІХ – початку ХХ ст. реєструвалося багато інфекційних хвороб коней (сап, мит, інфекційний вагініт коней тощо). Значну увагу в губернії приділяли поширеному на той час сапу, який завдавав значних економічних збитків конярству. Сап, в основному, виникав спорадично і тільки місцями уражував значне поголів’я коней. Так, у 1898 р. сап проявився у 13 пунктах 6 повітів губернії, де захворіло 213, з яких загинуло 24 і вимушено забито 24 голови коней. Для припинення епізоотії сапу ветеринарним фахівцям губернії рекомендувалося забивати явно хворих на сап коней та застосовувати з діагностичною метою малеїн. Малеїнізацію коней, з діагностичною метою, у Київській губернії стали проводити з 1894 р., проте деякі автори вважали, що малеїн не можна вважати достовірним діагностичним засобом1.

Із часу впровадження малеїну у практику позитивно реагуючі коні підлягали забою на м’ясо. Проте значний відсоток захворювань людей на сап змушував Ветеринарний комітет і Медичну раду Міністерства внутрішніх справ видати вказівку про недопущення до забою на м’ясо позитивно реагуючих на малеїн коней. У 1913 р. Київський губернатор видав циркуляр для міських і земських управ, ветеринарних лікарів і членів поліції губернії, щоб не споживати м’ясо позитивно реагуючих на малеїн коней2.

Значне поширення у губернії мав сказ. Згідно із звітом про діяльність Товариства боротьби із заразними хворобами (1901 р.) лише у Київській губернії зареєстровано 37% укусів людей (від загального відсотка укусів): собаками – 1340, котами – 113, вовками – 2, а відсоток смертності становив 0,23%3. У 1907 р. зареєстровано 168 випадків захворювання домашніх тварин на сказ4. У 1908 р. сказ зареєстровано у 84 випадках, де захворіло: собак – 54, великої рогатої худоби – 22, свиней – 5 і коней – 3 голови. У зв’язку з поширенням сказу серед тварин у губернії, м. Київ та його околиці оголосили неблагополучними5.

На початку ХХ ст. значного розвитку набув ветеринарно-санітарний нагляд. Одним із питань ветеринарно-санітарного нагляду у губернії стало _________________________________

1. Томилин И. Опыты производства малеиновых инъекций в Киевской губернии // Вестник общественной ветеринарии. – 1894. – С. 389-397.; 2. Циркуляр Киевского губернатора от 19.03.1913 г. за №918, на имя городских и земских управ, ветеринарных врачей и членов полиции Киевской губернии // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1913. – №3. – С. 104.; 3. Мурзаев Б. Отчет о деятельности Общества для борьбы с заразными болезнями в г. Киеве за 1901 г. // Вестник общественной ветеринарии. – 1903. – №9. – С.113.; 4. Памятная книжка Киевской губернии за 1909 г. с приложением адрес-календаря губернии // К.: 1909. – С. 200-202.; 5. Протокол засідання комісії у справі боротьби зі сказом собак від 19. VІІ. 1927 р. // Державний архів м. Києва. – Ф. № р-1. Опис №1. Од. Збер. № 637. – С.4.

вивчення епізоотичної ситуації. Головна увага ветеринарного персоналу зосереджувалася на проведенні оглядів міських коней, корів, а також нагляд за ярмарками, на які приводили багато худоби хворої чи підозрілої на інфекційні захворювання. У разі виявлення заразних хвороб серед тварин на ярмарках ветеринарно-поліцейський нагляд користувався відповідним законом і обов’язковими постановами, що діяли у губернії стосовно заходів при виникненні інфекційних хвороб тварин. Худоба, яку приводили на ярмарки і базари, користувалася міськими вигонами і водопоєм, причому не дозволялося контактування з худобою міського населення.

У повітах Київської губернії при ветеринарних амбулаторіях відкривалися ветеринарно-бактеріологічні кабінети. Робота у ветеринарно-бактеріологічному кабінеті вимагала спеціальних знань і навичок для проведення тих чи інших досліджень. Для вдосконалення своїх науково-практичних знань ветеринарні спеціалісти направлялися на курси у Ветеринарно-бактеріологічну лабораторію (м. Київ).

У 1912 р. Губернське земство організувало діагностичні кабінети у кожному повітовому місті1.

Значне поширення інфекцій, небезпечних не лише для тварин, а й для людей, змушувало земства видавати обов’язкові постанови про заходи боротьби з епізоотіями. Головним у цих обов’язкових постановах було те, що власники домашніх тварин у містечках і повітах Київської губернії зобов’язувалися негайно сповіщати ветеринарні органи і місцеву владу про виникнення епізоотії серед тварин. У 1912 р. на нараді при Київській губернській земській управі розглядали питання про погодження протиепізоотичних заходів між губернською і повітовими земськими управами2. Земствами Київської губернії протиепізоотичні заходи здійснювалися тільки у повітах і не поширювалися на міста3. На ветеринарній нараді при Уманській повітовій земській управі визнали необхідність створення епізоотичного персоналу при губернській Управі4.

У 1914 р. Київськими губернськими зборами приймаються „Обов’язкові постанови про заходи попередження і припинення прояву заразних хвороб серед домашніх тварин у губернії”, які відмінили старі постанови5. Ці постанови приймаються в усіх містах губернії, за винятком м. Києва6. ________________________________

1. Уведомление в Киевское Губернское Правление от 5. ХІІ. 1915г. №73016 // Державний архів Київської області. – Ф. №1. Оп. №337. Од. Сх. 120. – С. 3.; 2. О согласовании городских обязательных постановлений о мерах против эпизоотий с таковыми же земскими // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1913. – №1. – С. 81-83.; 3. Полозов А.В. О взаимоотношениях городов и земств в области ветеринарно-санитарных мероприятий // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1914. – №3. – С. 303-309.; 4. Протокол ветеринарного совещания при Уманской Уездной Земской Управе 2 декабря 1913 г. // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1914. – №1. – С. 54-56.; 5. Издание новых обязательных постановлений о мерах предупреждения и прекращения заразных болезней на домашних животных в Киевской губернии // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1915. – №11-12. – С. 895.; 6. К принятию г. Киевом земских обязательных постановлений // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1916.– №3-5. – С. 4.

Загальногубернські обов’язкові постанови не включали реєстрацію домашніх тварин, а боротьба з епізоотіями в м. Києві спрямовувалася на боротьбу із занесенням інфекцій із губернії в місто1. Загальногубернські постанови включали правила забою худоби на м’ясо, тоді як у м. Києві забій тварин на м’ясо виділився у особливий відділ “По завідуванню міськими скотобойнями”, який підпорядковувався Міській думі.

Ветеринарна бактеріологія до 1899 р. знаходилася у підпорядкуванні Медичного департаменту Міністерства внутрішніх справ. З 1899 р. при Бактеріологічному інституті створено ветеринарний відділ, завідувачем якого передбачався ветеринар, у підпорядкуванні якого був спеціаліст-бактеріолог2. 3 січня 1901 р. у м. Києві відкрито ветеринарно-бактеріологічну лабораторію Південно-Західного краю Міністерства внутрішніх справ3, яка обслуговувала 4 губернії. З 1914 по 1917 роки лабораторія обслуговувала потреби Київського і Волинського земств. У лабораторії виготовляли вакцини і сироватки проти сибірки, бешихи свиней, септицемії і чуми свиней. Починаючи з 1903 р., на базі

лабораторії організовуються чотиримісячні курси з бактеріології та бактеріоскопії для земських і вільнопрактикуючих ветеринарних лікарів Південно-Західного краю. Метою цих курсів було ознайомити лікарів з науковими досягненнями з підтвердження діагнозу заразних хвороб тварин, навчити проводити відповідні заходи. З липня 1917 р. Київська окружна лабораторія, за згодою Київського і Волинського губернських земств, переводиться в м. Житомир, у розпорядження Волинського губернського земства. У м .Києві в 1915 р. губернською земською Управою розпочато будівництво Бактеріологічної лабораторії Київського губернського земства, яка була відкрита у вересні 1916 р.

Добровільне страхування тварин у Київській губернії розпочали з 1884 р. Цю роботу проводило Російське товариство взаємного страхування від загибелі худоби внаслідок інфекційних хвороб4. З 1924 р. (постанова №207 від 24.10.1924 р.) вводиться обов’язкове страхування великої рогатої худоби і коней5. Від обов’язкового страхування звільнялися велика рогата худоба і коні, які належали особам, що обкладалися єдиним сільськогосподарським податком. Робоча худоба також підлягала Сільському окладному страхуванню.

Фінансування ветеринарної мережі належало губернському і повітовим земствам. Асигнування витрачалися на утримання ветеринарного персоналу, ветеринарних лікарень і амбулаторій, діагностичних кабінетів, на інструменти, медикаменти, придбання літератури, відрядження тощо. У кошторисі виділялася окрема стаття витрат коштів на випадок вимушеного забою інфекційно-хворих тварин. Для роботи повітової ветеринарної служби кошти, в ________________________________

1. Письмо от Киевского городского головы 16 ноября 1907 г. № 2674 на имя Киевского губернатора // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1916. – №3-5. – С. 4-6.; 2. Ветеринарное отделение при Киевском бактериологическом институте // Вестник общественной ветеринарии. – 1899. – №14. – С. 623.; 3. Корреспонденция // Вестник общественной ветеринарии. – 1901. – №3. – С. 130-131.; 4. Киевский календарь на 1885 г. К.: 1884.- 202 с.; 5. По отделу страхования животных №2233/38 от 6 ноября 1924 г. // Обіжні розпорядження Київської контори Державного страхування. – 1924. – С. 31-38.

основному, виділяли повітові земства і лише 1/3 коштів бюджету складало губернське земство. Значно поповнювали казну губернії Київські міські скотобійні не тільки за рахунок забою худоби, а й за ветеринарно-санітарний огляд привізного м’яса1. Усі витрати щодо попередження прояву заразних хвороб у повітах здійснювалися повітовими земствами за рахунок коштів Губернських земських зборів, які одержували з губернської Управи. Ветеринарно-бактеріологічну лабораторію фінансувало Міністерство внутрішніх справ, а з 1912 р бюджет лабораторії поповнювався за рахунок власних коштів, які одержували від продажу вакцин і сироваток.

Ветеринарна служба Київщини

До 1882 р. на всю Київську губернію було 4 ветеринарні лікарі (2 губернські і 2 для сільського населення)2. Губернські ветеринарні лікарі займалися переважно організаторською справою. До 1886 р. у містах Київської губернії не існувало посади міського лікаря. У 1886 р. Дума запросила ветеринарного лікаря для м. Києва з оплатою 600 руб. на рік3. Цю посаду обійняв вільно практикуючий ветеринарний лікар В.К. Пономарьов, який основну увагу приділяв нагляду за молоком і молочними фермами. У 1897 р. Губернською Управою затверджується “Інструкція для міського ветеринарного лікаря”4. Міський ветеринарний лікар входив до складу Санітарної комісії і підпорядковувався її голові.

Особливе значення мала військова ветеринарна служба губернії, яка почала організовуватися у 1851–1852 рр. після введення посад корпусних

ветеринарів, старших і молодших ветеринарних лікарів у полках, що підпорядковувалися корпусним ветеринарам. У 1864 р. посади корпусного ветеринара і старших ветеринарних лікарів у полках скорочуються, але вводиться посада окружного ветеринара, який підпорядковувався медичному інспектору і при цьому позбавлявся будь-якої самостійності 5.

У 1897 р. вийшов закон “Об изменении порядка управления ветеринарной частью в империи”, який затверджував посаду губернського ветеринара, незалежного від медичних інспекторів6. Губернський ветеринарний лікар керувався інструкцією, затвердженою Міністерством внутрішніх справ (від 29.04. 1894 р.)7. У 1897 р. у Київській губернії ще додатково працювали 6 пунктових ветеринари і надштатні ветеринари. Посаду пунктового ветеринара _______________________________

1. Рудик С.К. Історія становлення ветеринарної служби в Україні // К.: “Бронт”. – 1995. – 31с.; 2. Уведомление в Житомирскую Городскую Управу №67/675 от 11.01.1906 г. // Державний архів м. Києва. – Ф. 163. Оп. №53. Ед. хр. 200. – С. 1.; 3. Василевский П. Положение ветеринарного дела в Киевской губернии // Вестник общественной ветеринарии. – 1896. – №4. – С. 137-139.; 4. Отчет Киевского ветеринарного врача за 1893 г. // Державний архів м. Києва. – Ф. 163. Оп. 11. Ед. хр. 5. – С. 28-31.; 5. Настоящая инструкция для городского ветеринарного врача утверждена Городской Управой к исполнению 15 мая 1897 года // Державний архів м. Києва.; 6. Евсеенко С.С. Сто лет назад и теперь // Вестник общественной ветеринарии. – 1913. – №6. – С. 271-286.; 7. Інструкція губернським ветеринарам // Державний архів м. Києва. – Ф. 163. Оп. 42. Справа 22. – С. 58-63.

відкривали у тих повітах, де повітові ветеринари були перевантажені.

Додатково посаду пунктового ветеринара введено у: м. Києві (2) та по одному – Білій Церкві, Бердичеві, Умані, Золотопіллі Чигиринського повіту. Надштатні ветеринари знаходилися на ст. Христинівка Південно-Західної залізниці, ст. Київ ІІ Московсько-Києво-Воронезької залізниці.

Ветеринарні лікарі губернії тривалий час підпорядковувалися Медичному департаменту і лише у 1899 р. медичних лікарів звільнили від виконання обов’язків по ветеринарній частині, оскільки чисельність ветеринарного персоналу дозволяла виконувати їх обов’язки1.

У січні 1900 р. на ветеринарній нараді Київської губернії ветеринарний лікар К.Є. Стопакевич відмітив, що у Київській губернії, як і в усьому Південно-Західному краї, лікувальна справа знаходилася на низькому рівні і запропонував створити амбулаторії для лікування домашніх тварин2. Київський відділ Російського товариства захисту тварин, починаючи ще з 1899 р., неодноразово звертався у Київську міську управу з проханням виділити ділянку міської землі під будівництво лікарні для тварин3,4. Про необхідність відкриття лікарні для тварин у м. Києві у 1892 р. піднімав питання міський ветеринарний лікар М.П. Слесаревський.

З 1904 р. у Київській губернії діяло “Положение об управлении земским хозяйством”5, на основі якого засідала агроекономічна комісія для попереднього розгляду витрат на ветеринарну частину. Комісія на чолі з губернським ветеринарним інспектором В.І. Вишенецьким одноголосно прийняла рішення подвоїти існуючий на той час ветеринарний персонал, тобто відкрити додатково 20 посад ветеринарних лікарів і 48 – ветеринарних фельдшерів. У кожний повіт на допомогу ветеринарним лікарям призначалися пунктові ветеринарні фельдшери у кількості 11 чоловік. Кількість ветеринарних фельдшерів у Київській губернії значно збільшилася за рахунок земств. Уже в 1907 р. було 50 земських ветеринарних лікарів. Із збільшенням кількості посад ветеринарних лікарів і фельдшерів у губернії почала розширюватися мережа ветеринарних лікарень і амбулаторій. Слід зауважити, що перші ветеринарні амбулаторії були відкриті лише у 1905 р. (Гостомельська, Таращанська та ін.).

У 1908 р. у Київській губернії функціонувало 25 ветеринарних лікарень і 26 ветеринарно-фельдшерських пунктів6.

________________________________

1. Письмо Господину Киевскому городскому голове // Державний архів Київської області. – Ф.1. Оп.271. Д.№394. – С. 6-10.; 2. О ветеринарных амбулаториях в Киевской губернии // Вестник общественной ветеринарии. – 1900. – №9. – С. 487.; 3. Отношение Киевского отдела Росийского Общества покровительства животным № 470 от 24.06.1899 г. в Киевскую Городскую Думу // Державний архів м. Києва. – Ф. 163. Оп. 7. Ед. хр. 1546. – С. 1-2.; 4. Отношение Киевского отдела Российского Общества покровительства животным № 557 от 18.08.1899 г. в Киевскую Городскую Думу // Державний архів м. Києва. – Ф. 163. Оп. 7. Ед. хр. 1546. – С. 4.; 5. К ветеринарно-санитарной реорганизации в Киевской губернии // Вестник общественной ветеринарии. – 1904. – №21. – С. 1115.; 6. Отчет о ветеринарно-санитарном состоянии Киевской губернии за 1908 г. // Ветеринарный врач. – 1910. – №26. – С. 415-416.

Консультативним і спеціально-виконавчим органом по ветеринарній частині при губернській Управі був ветеринарний відділ, яким керував губернський земський ветеринар. Усі ветеринари підпорядковувалися Ветеринарному відділу міністерства. Ветеринарний персонал як губернського, так і повітового земств у своїй діяльності керувався обов’язковими постановами та інструкціями губернського земства, виконував усі розпорядження губернської і повітової управ. Колегіальним консультативним органом виступала губернська ветеринарна нарада, яка відбувалася за участю урядових і міських представників, військових лікарів м. Києва та губернії.

У період першої світової війни (1914-1918 рр.) діяльність ветеринарних лікарів майже повністю припинилася. Більшість ветеринарних лікарів мобілізували в армію, а працювали тимчасові ветеринари. Зменшилася і кількість ветеринарних дільниць з 52 до 23, тобто їх стало менше, ніж до введення земства (1912 р.). У зв’язку з недостатньою кількістю ветеринарного персоналу у губернії Київське губернське земство організувало шеститижневі курси підготовки осіб для проведення щеплення тварин та виконання певних видів ветеринарної роботи.

У Росії ветеринарно-санітарний закон діяв з 1879 р.1, але лише з 1882 р. у Київській губернії ветеринарній санітарії стали надавати відповідного значення. Першими ветеринарними лікарями у складі Санітарної комісії, куди входили і медичні фахівці, були В.К Пономарьов. (з 1886 р.), П.М. Геневський. У 1888 р. відкрито Київські міські скотобійні і П.М. Геневського призначили старшим ветеринарним лікарем.

До 1888 р. у м. Києві існувало 17 невеликих приватних скотобоєнь, які на основі Обов’язкових постанов про міські скотобійні і користування ними були закриті (1888 р.). Приватні скотобійні розміщувалися по всьому місту і перебували в антисанітарному стані. Бійні знаходилися у дворах і брудних амбарах, де забивали худобу без ветеринарного огляду. По вул. Васильківській, 137 були відкриті Київські міські скотобійні (1888 р.)2. Ветеринарний персонал боєнь підпорядковувався управляючому бойні (не ветеринарному спеціалісту), або голові Санітарної комісії (медичному лікарю). Ветеринарні лікарі боєнь не входили до складу Санітарної комісії чи Управи. Майже всі засідання Санітарних боєнських комісій відбувалися без участі ветеринарів. На бойнях доброякісність м’яса і вік тварин визначалися не колегією боєнських ветеринарних лікарів, а наглядачем, який не мав на це юридичного права. При створенні нових міських скотобоєнь головним завданням було забезпечення населення доброякісним м’ясом та запобігання забрудненню води, грунту і повітря боєнськими відходами. Як свідчать архівні дані, стічні води Київських міських скотобоєнь випускали у річку Либідь, яка була надзвичайно мілкою. Від такого насичення кров’ю вона мала червоний колір3.

________________________________

1. Исторический очерк // Вестник общественной ветеринарии. – 1910. – № 2. – С. 51-53.; 2. Дуброва С.П. Киевские городские скотобойни // Вестник общественной ветеринарии. – 1911. – № 5. – С. 815-818.; 3. Рапорт г. Киевскому Полицмейстеру // Державний архів Київської обл. – Ф.1. Оп. 271. Д. 394. – С. 2-4.

З метою поліпшення ветеринарно-санітарної справи на міських скотобойнях у 1899 році створюється спеціальна підкомісія, головою якої обрано А.К. Столпчевського. Головним завданням підкомісії було видання інструкцій для ветеринарних лікарів. За ветеринарно-санітарний нагляд на Київських міських скотобійнях відповідала Санітарна комісія і лише з 1899 року нагляд між ветеринарними і медичними фахівцями розмежовується.

У повітах ветеринарно-санітарною діяльністю займався повітовий ветеринарний лікар, завдання якого спрямовувалися на наведення порядку на містечкових скотобійнях, яких лише у 1909 р. було відкрито 101. Скотобійні відносились до закладів ветеринарного характеру, але нагляд за ними здійснювало місто. Бійні існували в усіх містах. У повітах Київської губернії вони почали відкриватися з 1882 р., тобто з початком розширення ветеринарної мережі в губернії. Більшість боєнь відкрито на початку ХХ століття. Майже всі бійні у повітах були приватними і знаходилися у пристосованих будівлях із дерева, що не забезпечувало їхній санітарний стан на належному рівні. Якщо на Київських міських скотобійнях працювала значна кількість ветеринарних спеціалістів, то у більшості повітових боєнь таких фахівців просто не було. З розвитком лабораторної справи проводилася підготовка мікроскопісток, які вміло працювали на контрольно-трихінельозних станціях. Особливо мікроскопістки запрошувалися при масовому забої свиней. Для отримання звання мікроскопістки необхідно було скласти іспит, до якого допускалися особи з посвідченням ветеринарно-санітарного закладу чи відомої особи, де зазначалося, що мікроскопістка навчалася під її керівництвом і засвоїла певну техніку.

Вперше у губернії (з 1898 р.) на Київських міських скотобійнях розпочали знезараження фінозного і туберкульозного м’яса. Для стерилізації м’яса використовували апарат доктора Rohrbeсka. Після стерилізації протягом однієї години м’ясо клеймували особливим клеймом і направляли у продаж на ринок. Розподіл службових завдань між ветеринарними лікарями скотобоєнь встановлювала міська управа, голова комісії із завідування міськими скотобійнями і старший ветеринарний лікар, у обов’язки яких входило і лікування коней, що належали міським скотобійням. Заходи за контролем молока і молочними продуктами введено в дію лише у 1913 р.2. До 1913 р. контроль за молоком на ринках здійснювали санітарні лікарі-медики. Молоко на ринках у м. Києві проходило тільки частковий контроль. Для продажу воно надходило надзвичайно забруднене не тільки бактеріями, а й механічними домішками. При проведенні ветеринарно-санітарного нагляду за молоком і молочними продуктами значна увага приділялася корівникам, молочним фермам, кумисним закладам.

Ветеринарно-санітарний нагляд у м. Києві існував також за ________________________________

1. Скотобойни // Памятная книжка Киевской губернии с приложением адрес-календаря губернии. – 1911. – С. 102.; 2. Протокол заседания Городской санитарно-исполнительной комиссии от 17.01.1914 г. // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1914. – №3. – С. 296-303.

кровосушильним заводом, салотопнею та утилізаційним заводом1.

На кровосушильному заводі Макомаського кров від забою тварин висушували, утилізували в апаратах Podewils’a і реалізували як добриво2. В м. Києві функціонував утилізаційний завод Гольберта, який розміщувався на відстані 5 верст від міста, у міському лісі Деміївки.

З 1911 р. у Київській губернії введено нове земське положення, що дозволило з 1912 р. призначати ветеринарно-санітарних лікарів у повіти. Діяльність цих лікарів на початку мала суто організаційний характер3.

Ветеринарні лікарі звітувалися перед ветеринарним відділом при Медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ. Ветеринарне відділення було адміністративним органом і підпорядковувалося директору медичного департаменту. З 1886 р. ветеринарний відділ став підзвітним Губернському правлінню. З утворенням Української Центральної Ради (1917 р.) вся звітність перед ветеринарним Управлінням покладалася на ветеринарних інспекторів, пунктових і поліцейських ветеринарних лікарів через ветеринарний відділ.

Ветеринарна служба Київщини у період Української Народної Республіки

З утворенням Української Центральної Ради (березень 1917 р.) створено тимчасове правління Міністерства внутрішніх справ, у розпорядженні якого знаходилося ветеринарне управління4. Пізніше тимчасове правління передало весь правлінський нагляд у розпорядження губернських земств і міських самоуправ, які виділилися у самостійні земські одиниці. З проголошенням Української Народної Республіки (листопад 1917 р.)5 у м. Києві відбувся І Всеукраїнський з’їзд ветеринарних лікарів6, на якому прийнято ухвалу про необхідність створення Ветеринарної Управи Української Народної Республіки як самостійної одиниці незалежної держави. Ветеринарна Управа була консультативним органом і керувалася постановами Української ветеринарної ради, до складу якої входили делегати від губернських ветеринарних з’їздів та ветеринарного відділу при Генеральному секретаріаті по військових справах.

Слід відмітити, що значну частину ветеринарної діяльності охопила нова організація – сільська громадська ветеринарія, яка діяла на всій території України. До складу громадської ветеринарії входили народні управи: губернська, повітові і волосні. При міській народній управі діяла міська ________________________________

1. Осмотр кровосушильного завода // Вестник общественной ветеринарии. – 1899. – №10. – С.463.; 2. Уведомление в Ярославскую Городскую Управу // Державний архів м. Києва. – Ф. 163. Оп. 53. Ед. хр. 200. – С. 4.; 3. Отчет о деятельности санитарного ветеринарного врача при Киевской Уездной Земской Упарве за 1912 год // Ветеринарная хроника Киевской губернии. – 1913. – №3. – С. 134-149.; 4. Письмо ветеринарного управления временного правительства Министерства внутренних дел Губернским комиссарам №262 от 27.08.1917 г. // Державний архів м. Києва. – Ф. 163., Оп. 11., Ед. хр. 11. – С. 11-12.; 5. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навчальний посібник. – К.: Заповіт. – 1997. – 344 с.; 6. Твердження ухвалені І Всеукраїнським ветеринарним з’їздом у м. Києві 30 листопада 1917 р. // Вісник ветеринарної медицини. – 1918. – Ч. 2. – С. 23-28.

громадська ветеринарія, а при волосних земствах створена ветеринарна рада1. При цьому ветеринарний лікар був обов’язковим учасником волосних народних зборів і мав право дорадчого голосу. При повітовій народній управі також створено ветеринарну раду, до складу якої увійшли повітові і міські ветеринарні лікарі, представники волосних управ, фельдшерський персонал, а також агрономи, зоотехніки та кооператори. Крім того, при повітовій управі створюється ветеринарний відділ, який стає посередником між дільницями та управою, забезпечує повіт медикаментами, інструментами, влаштовує ветеринарні наради з фахових питань та представляє інтереси повітової ветеринарії у губернській народній управі. Питання організації ветеринарної служби на Київщині вирішувалися на губернських нарадах (з’їздах) ветеринарних спеціалістів, які збиралися майже щорічно. Дорадчим органом у губернії була громадська ветеринарна рада.

При генеральному військовому комітеті (серпень 1917 р.) створюється “Санітарний відділ”, який керує медично-санітарною і ветеринарною справами.

На Всеукраїнському з’їзді медичного і ветеринарного персоналу (жовтень 1917 р.) створюється окремий ветеринарний відділ при військовому українському Генеральному комітеті. Ветеринарний відділ затверджено наказом Генерального секретаря по військових справах. Головний ветеринарний відділ став найвищою військовою ветеринарною інституцією в Україні, якій підпорядковувалися усі військово-ветеринарні установи.

Влітку 1918 р. затверджено постанови Всеукраїнської ветеринарної наради, де головними органами управління в Україні визнані ветеринарна рада і ветеринарний департамент при Міністерстві земельних справ2. Ветеринарна рада стала вищим законодавчим, а департамент – виконавчим органом.

Після революції у губернії проходили адміністративні реформи, що сприяли збільшенню кількості ветеринарних лікарів і розширенню ветеринарної мережі. В губернії (1922-1926 рр.) діяло 66 дільниць, 62