ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

СЕНЮК Микола Ярославович

УДК 94 (477. 83 /. 86): 06.07+ 327 “20-30”

ЗАРУБІЖНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДСЬКИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ ГАЛИЧИНИ У 20–30-ті РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

07. 00. 01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Науковий керівник – |

доктор історичних наук, професор

Савчук Борис Петрович,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, професор кафедри історіографії і джерелознавства

Офіційні опоненти – | доктор історичних наук, професор

Качараба Степан Петрович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історичного краєзнавства

– | кандидат історичних наук

Зуляк Іван Степанович,

доцент кафедри стародавньої і середньовічної історії,

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Провідна установа – | Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича | Захист відбудеться 16 жовтня 2006 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.05 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

Автореферат розісланий 15 вересня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І. Я. Райківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми визначається трьома головними аспектами, що впливають на сучасний розвиток Української держави, а саме: потребою подальшої гармонізації стосунків між її окремими регіонами, поглибленням зв’язків із зарубіжними українцями (діаспорою), необхідністю розвивати куль-турні відносини з міжнародними громадськими об’єднаннями і добровільними асоціаціями окремих країн. Цінний історичний досвід вирішення цих проблем дає вивчення зарубіжних зв’язків українських громадських організацій Галичини у 20–30-ті роки ХХ ст. Перебуваючи у складі Польщі, вони налагодили стосунки практично зі всіма осередками української еміграції Америки і Європи. Долаючи всілякі перешкоди, галичани прагнули відновити, розширити зв’язки з українською громадськістю Наддніпрянщини, Буковини, Закарпаття, які перебували під владою різних державно-політичних режимів, а також здобути визнання й членство в міжнародних об’єднаннях, налагодити з ними співпрацю тощо.

В умовах демократизації та розбудови громадянського суспільства в Україні дедалі зростатиме роль громадських інституцій як у вирішенні внутрішніх проблем національно-культурного розвитку, так і в розширенні зв’язків з міжнародною спільнотою. В історичному поступі України в дослі-джуваний та сучасний періоди простежується чимало схожих процесів і явищ. Діючі за міжвоєнних років у Галичині просвітні, жіночі, молодіжні та інші організації на зламі ХХ–XXI століть відновили й поширили свою діяльність в інших регіонах України. Сьогодні вони сприяють зміцненню української соборності через активізацію стосунків з українським зарубіжжям, де існують аналогічні за характером національні інституції. В руслі так званої народної дипломатії, коли головними “акторами” міжнародних відносин починають виступати не лише держави, а й неурядові суб’єкти, добровільні громадські об’єднання отримують необмежені можливості для реалізації ідеї “глобального гуманізму”, тобто обміну духовними цінностями, культурного взаємозбага-чення, захисту прав людини в загальносвітовому вимірі.

За останні десятиліття в діаспорі та в Україні з’явилося чимало ґрунтовних досліджень, присвячених діяльності громадських організацій щодо вирішення різних питань національного суспільного життя галицьких українців в останній третині XIX – 30-х роках ХХ ст. Однак жодна з них безпосередньо не розкриває їхні зарубіжні зв’язки та міжнародну діяльність. Тож назріла потреба підготовки спеціальної праці, в якій комплексно вивчалися б відносини і співпраця галицько-українських організацій із різними регіонами України, осередками еміграції та зарубіжними об’єднаннями в зазначений період. Усе це й зумовило вибір теми нашого дослідження.

Зауважмо, що така постановка проблеми випливає з домінуючих у теорії міжнародних відносин поглядів, що громадські (недержавні) організації, поряд із державою та іншими суспільними інституціями, повинні виступати само-стійними суб’єктами зарубіжних зв’язків, а їхня роль в обміні духовними цінностями та розвитку культурних взаємин зростатиме. Проте їхнім головним “гравцем” виступає насамперед держава, тому в заголовок нашої теми покладено поняття “зарубіжні зв’язки”, оскільки воно найбільш оптимально відображає взаємостосунки як із зарубіжними українцями, що проживали в еміграції та в інших регіонах України, які перебували в складі різних державно-політичних систем, так і з міжнародними об’єднаннями та закордонними національними асоціаціями.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-тація виконувалася в рамках науково-дослідної програми Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Етнополітичні та культурні процеси в країнах Центральної і Південно-Східної Європи XIX – ХХ ст.“

Об’єктом дослідження є зарубіжні зв’язки українських громадських товариств Галичини, а саме: “Просвіти”, “Рідної школи”, “Сільського госпо-даря”, студентських, жіночих, молодіжних організацій, професійних об’єднань інтелігенції та інших добровільних асоціацій.

Предметом дисертаційного дослідження є зміст, форми, напрями зарубіжних зв’язків і співпраці галицьких товариств із національними установами інших регіонів України (Наддніпрянщини, Буковини, Закарпаття, Волині), з осередками еміграції та міжнародними об’єднаннями й іноземними асоціаціями.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 20–30-ті роки ХХ ст. – час перебування Галичини у складі Польської держави. Умовною нижньою межею є 1920 рік, коли після доби воєнного занепаду українські товариства почали відновлювати свою діяльність та адаптуватися до умов нового політичного режиму. Верхня межа –1939 рік, коли зі встановленням в Галичині радянської влади досліджувані організації припинили своє існування.

Територіальні межі дисертаційної роботи багатовекторні, що зумовлено предметом і завданнями дослідження. Передусім вони охоплюють Галичину, де діяли зазначені громадські об’єднання. У полі зору нашого дослідження також були інші історико-географічні регіони України (Наддніпрянщина, Закарпаття, Буковина, Волинь) та осередки української еміграції Америки та Європи, з якими галицькі українці підтримували різного роду контакти. Це ж стосується й тих зарубіжних країн, де існували міжнародні об’єднання та національні асоціації, з якими галицько-українські організації вступали у зносини.

Мета дисертаційного дослідження полягає у вивченні взаємозв’язків українських громадських організацій Галичини з громадськістю інших регіонів України, з осередками української еміграції та з однотипними міжнародними об’єднаннями й національними асоціаціями зарубіжних країн у зазначений період.

Її реалізація передбачає розв’язання таких головних завдань:

Ё узагальнити доробок української та зарубіжної історіографії у висвіт-ленні даної теми, проаналізувати її джерельну базу;

Ё здійснити ретроспективний аналіз організаційно-ідеологічного станов-лення українських громадських товариств Галичини наприкінці XIX – у 30-х роках ХХ ст.;

Ё з’ясувати передумови й початки зарубіжних контактів галицько-українських товариств у кінці XIX – на початку ХХ ст.;

Ё дослідити тенденцію загальнонаціональної “уніфікації” українського громадського руху, що охопила як різні регіони України, так і осередки еміграції;

Ё показати зміст, форми, напрями взаємостосунків громадськості Гали-чини з організованим українством інших регіонів України та еміграції, узагальнити здобутки їхньої співпраці у вирішенні національно-куль-тур-них та соціальних проблем;

Ё висвітлити боротьбу галицько-українських товариств за визнання і здобуття членства у міжнародних громадських об’єднаннях та налаго-дження взаємозв’язків з однотипними зарубіжними асоціаціями;

Ё з’ясувати форми, напрями та здобутки співробітництва галицьких товариств із міжнародною спільнотою.

Методологічну основу дисертаційної роботи становлять принципи наукової об’єктивності й історизму. При викладі основного матеріалу засто-совувалися спеціальні методи історичного дослідження, передусім проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний та історико-типологічний. Це дозволяє встановлювати причинно-наслідкові зв’язки досліджуваних процесів і явищ, визначати головні тенденції їхнього розвитку, а також сприяє об’єктивному висвітленню різних аспектів обраної теми.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у спробі комплексного дослідження зарубіжних зв’язків українських громадських організацій Галичини у 1920–30-ті роки, оскільки раніше науковці зосереджували увагу на їх організаційному розвитку та суспільній діяльності в межах краю. Тож в їхніх працях ця проблема висвітлювалася лише фрагментарно і поверхнево.

Дисертація підготовлена на матеріалах архівних документів і періо-дичних видань, значна частина яких уперше вводиться до наукового обігу. На основі джерел, різнопланової наукової і мемуарної літератури відтворена панорама широких всебічних зв’язків та співпраці галицько-українських громадських товариств із українством різних регіонів України, з осередками української еміграції, а також із міжнародними об’єднаннями та національними асоціаціями зарубіжних країн. Комплексно з’ясовано таке явище, як “уніфікація” українського громадського життя, коли за прикладом Галичини ідентичні громадські об’єднання розгорнули діяльність як в інших регіонах України, так і в еміграції. Проаналізовано й узагальнено форми і напрями, труднощі та здобутки співпраці між ними у вирішенні злободенних проблем культурного і соціального розвитку. Комплексно показана боротьба україн-ських студентських, жіночих, молодіжних, просвітніх організацій, об’єднань інтелігенції за їхнє членство в однотипних міжнародних та всеслов’янських об’єднаннях.

Теоретичне і практичне значення наукового дослідження полягає в тому, що викладений у ньому фактологічний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні наукових праць з історії суспільних рухів та міжнародних відносин України, а також при підготовці навчально-методичних посібників, навчальних програм загальних і спеціальних курсів з дисциплін історичного і політологічного циклів. Практичне значення результатів дисертаційної роботи полягає в тому, що узагальнений у ній історичний досвід може бути використаний сучасними громадськими організаціями України для вдосконалення, поглиблення діяльності щодо зміцнення зв’язків між її окремими регіонами та з діючими в діаспорі інституціями. Це сприятиме зміцненню етнонаціональної єдності та собор-ництва українства. Врахування практики здійснення громадських зарубіжних зв’язків у 1920–30-ті роки сприятиме динамізації та успішному розгортанню міжнародної діяльності неурядових організацій України та налагодженню їхньої співпраці з національними асоціаціями зарубіжжя у вирішенні актуальних проблем культурного і соціального розвитку.

Особистий внесок дисертанта полягає у проведенні пошукової роботи та обробці матеріалів, формулюванні наукових положень і висновків роботи. Наукові розробки дисертанта викладені у 8 публікаціях.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії України Прикарпатського національного універ-ситету імені Василя Стефаника. Викладені в ній теоретичні положення апробовані у виступах на Міжнародній науковій конференції “Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ” (23–26 червня 2005 р., м. Ніжин); Першій міжнародній науковій конференції “Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті” (8–10 березня 2006 р., м. Львів); другій Міжнародній науковій конференції “Соборність України і виклики часу” (19–20 травня 2005 р., м. Переяслав-Хмельницький); II Міжнародному науковому семінарі “Кайдлівські читання” (28–29 травня 2005 р., м. Чернівці); Міжна-родній науковій конференції “Ідея опіки дітей і молоді в історико-педагогічній науці” (24–25 листопада 2005 р., м. Івано-Франківськ); Третій науковій краєзнавчій конференції “Історичні пам’ятки Галичини” (19 листопада 2004 р., м. Львів); Всеукраїнській науковій конференції “Роль УГКЦ у розбудові української нації і держави в ХХ ст.” (5 листопада 2004 р., м. Івано-Фран-ківськ). Основні положення дисертації викладені у восьми наукових статтях, три з яких надруковані у фахових виданнях.

Структура роботи складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Робота має обсяг 215 сторінок, з них основного тексту 179 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір та актуальність теми, сформульовано мету і завдання дослідження, а також визначено його об’єкт, предмет, територіальні та хронологічні межі, показано наукову новизну й практичну значущість дисертаційної роботи, апробацію її результатів.

У першому розділі “Історіографія та джерела дослідження” з’ясовано рівень наукової розробки теми дисертаційної роботи, проаналізовано сукупність джерел, використаних при її підготовці.

У вітчизняній і зарубіжній історіографії нагромадився чималий обсяг літератури, присвяченої розвиткові українських громадських організацій у Галичині в зазначений період. Утім, на противагу внутрішній діяльності, їхні зарубіжні зв’язки досліджені значно гірше, хоча їхня національно-суспільна значущість також доволі вагома.

Аналіз історіографії теми здійснено за двома принципами. Перший – хронологічно-територіальний – дозволяє зробити головні характеристики певних груп досліджень, кожна з яких має свої особливості, зумовлені складом автури, ідеологічними чинниками, характером використаних джерел, мето-дологічними концептами тощо. Другий – проблемно-тематичний – дозволяє виразніше показати здобутки та недоліки висвітлення в літературі діяльності громадських організацій.

У працях, що виходили в Галичині за міжвоєнного періоду, головна увага зверталася на здобутки і перспективи діяльності громадських товариств. Серед їхніх авторів не було професійних істориків, а переважали громадські діячі. Запроваджені тоді трактування й підходи домінували і в надрукованих дороб-ках авторів із українського зарубіжжя, яким ще більшою мірою притаманний національно-патріотичний пафос. Сучасні дослідження історії західноукраїн-ського громадського руху ґрунтуються на широкій джерельній базі, а також носять комплексний характер, або ж присвячені вивченню окремих чи ідентичних за характером товариств.

Сказане повною мірою стосується і вивчення зарубіжних зв’язків галицьких товариств, з яких найбільшу увагу науковців привертала історія “Просвіти”. З-поміж досліджень 1920-30-х років найбільший інтерес становлять праці Степана Перського (С. Шаха) та М. Брилинського, що стали першими аналітичними узагальненнями її зв’язків з еміграцією та іншими регіонами України. У студіях представників українського зарубіжжя (В. Дорошенко, А. Господин), сучасних дослідників (О. Герман, І. Зуляк, Ж. Ковба, О. Лисенко, С. Масюк, О. Цапко та ін.) та в колективних науково-популярних виданнях (“Нарис історії “Просвіти”, “Просвіта“: історія та сучасність (1868–1998)” та ін.) зарубіжні зв’язки товариства висвітлюються епізодично, побіжно.

Це повною мірою стосується і більшості праць з історії “Рідної школи”, що з’являлися в різні періоди. Зарубіжні зв’язки та міжнародна діяльність цього товариства показані у працях Л. Ясінчука (1930-ті роки) та монографії Г.Білавич і Б.Савчука “Товариство “Рідна школа” (1881-1939 рр.)”.

Зарубіжні зв’язки “Сільського господаря” фактично не вивчені, бо його історія загалом малодосліджена. Зважаючи на це, згадаймо виданий 1970 року в Нью-Йорку збірник статей і спогадів “Крайове господарське товариство “Сільський господар” у Львові 1899-1939”, де окремі статті висвітлюють спроби поширити його діяльність поза межі Галичини.

Нагромаджена значна кількість літератури з історії молодіжних товариств Галичини - “Січі”, “Сокола”, “Пласту” та ін. Праці, які виходили у 20-30-ті роки (Л. Бачинський, І. Боберський, О. Вахнянин, С. Гайдучок, В. Федорчак) та згодом у діаспорі (С. Левицький, В. Леник), переважно мають історико-мемуарний характер. За роки незалежності в Україні з’явилися аналітичні наукові роботи, підготовлені на солідній джерельній базі (І. Андрухів, О. Вацеба, Б. Cавчук, В. Окаринський, Б. Трофим’як та ін.). Утім, і в них проблеми зарубіжних зв’язків піднімаються, як правило, побіжно, в контексті розкриття внутрішньої діяльності цих організацій.

Це ж стосується й досліджень з історії студентських об’єднань різних років (В. Мудрий, Р. Лісовий, В. Янів, В. Качмар, В. Кислий, Р. Ковалюк та ін.), в яких, однак, більша увага звертається на зв’язки між студентством Галичини, Буковини, Закарпаття, Наддніпрянщини та осередками еміграції.

Окрім праць, що відображають різні аспекти діяльності жіночих товариств (П. Дутчак, О. Рибак, Б. Савчук та ін.), проблема їхніх зарубіжних зв’язків отримала предметне висвітлення в публікаціях М. Богачевської-Хом’як. Творче використання доробку цих авторів доповнювалося багатьма новими документами, що дозволяло поглибити чимало аспектів досліджуваної теми.

Нагромадилася чимала кількість публікацій із історії об’єднань учителів, інженерів, лікарів, художньо-мистецьких товариств, а також різного роду благодійницьких інституцій, що діяли в Галичині у 20-30-ті роки ХХ ст. Вони дають насамперед фактологічний матеріал щодо теми нашого дослідження.

На окрему увагу заслуговують студії з історії української еміграції, яка ніколи не втрачала зв’язків з рідним краєм. У такому розрізі особливий інтерес становить робота С. Наріжного “Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами” (Прага, 1942), а також книги Ю. Бачинського, В. Маруняка та ін. З-поміж сучасних авторів, які вивчають історію переселенських рухів, згадаймо Б. Лановика, С. Качарабу, Ю. Макара, С. Макарчука, Б. Євтуха, В. Трощинського, в працях яких висвітлюються окремі аспекти взаємозв’язків галицької громадськості з українським зарубіжжям.

Автор використовує довідникові видання. Зокрема, “Енциклопедію українознавства”, де вміщено чимало статей про досліджувані товариства, а також інституції, що були покликані налагоджувати зв’язки між Галичиною та еміграцією (Центральний союз українського студентства, Союз українок-емігранток Польщі тощо).

Дисертація підготовлена на широкій джерельній базі. Її основу становлять архівні документи, їх доповнюють матеріали періодики, звіти досліджуваних товариств, різні друковані джерела, спогади тощо.

Автор опрацював документи з 22 фондів двох центральних і двох обласних архівів. Багато з них уперше вводяться в науковий обіг. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України у м. Києві вивчалися матеріали ф. 3664 “Українська крайова студентська Рада західних земель України. 1922–1924 рр.”, ф. 3905 “Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС) в Празі. 1921–1931 рр.”, ф. 4016 “Союз українських пластунів-емігрантів “СУПЕ” в Празі. 1922–1938 рр.”, ф. 4374. “Руханкове товариство “Січ” в м. Подебрадах. 1926–1933 рр.”, ф. 4465 “Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб. 1901–1948 рр.”. Виявлені в них документи (статути, протоколи засідань, постанови, заклики до громадян всіх земель України та в еміграції, звіти про діяльність, рахунки, розписки, заяви) розкривають важливі зрізи взаємозв’язків між осередками європейської еміграції та громадськістю Галичини.

Основна маса архівних джерел щодо нашої теми зосереджена в Центральному державному історичному архіві України в м. Львові. Їх основу складають документи з діяльності досліджуваних товариств, а саме: річні звіти, інструкції та обіжники, інформативно-статистичні дані, матеріали і протоколи крайових з’їздів та міжнародних конгресів тощо. Чи не найбільшу групу джерельних матеріалів становить листування галицьких товариств з організаціями, громадськістю різних регіонів України та еміграцією, а також зарубіжними асоціаціями і різного роду міжнародними об’єднаннями.

Репрезентативність цих архівних документів визначається масштабністю зарубіжних зв’язків досліджуваних організацій. Документи, що розкривають діяльність у цьому напрямі, містять ф. 319 Союзу українок, ф. 348 “Просвіти”, ф. 430 Товариства опіки над українськими емігрантами, меншою мірою – ф. “Сокола” та ф. 310 студентських організацій “Український університет у Львові. 1920-1925 рр.”, ф. 399 “Українська крайова студентська рада західних земель України”. У фонді ”Рідної школи” (ф. 206) знаходимо понад півсотні одиниць зберігання, які стосуються проблеми взаємовідносин між УПТ та еміграцією. Вибіркове ознайомлення з ними показало, що товариство підтримувало чи не найширші (порівняно з іншими масовими інституціями Галичини) зв’язки з українським зарубіжжям. Загалом на початок 30-х років Головна управа “Рідної школи” підтримувала двосторонні зв’язки із понад 60 емігрантськими осередками. Аналіз цих матеріалів показав, що досліджувані інституції свої зарубіжні зв’язки розглядали з погляду потреб рідного краю, що й зумовило пріоритетність праці в цій царині.

У Державному архіві Івано-Франківської області вивчалися документи органів безпеки та воєводського управління, що стосуються зв’язків галицьких, передусім студентських і молодіжних організацій з осередками європейської еміграції. Вони здійснювалися через націоналістичне підпілля — УВО-ОУН. Хоча ця проблема виходить за межі дослідження, автор почерпнув із цих джерел цінну інформацію про вплив націоналістів на взаємостосунки “еміграція–край” ф. 2 “Станіславське воєводське управління, м. Станіслав”, яка містить листування з поліцейськими і адміністративними органами про діяльність націоналістичних організацій в Станіславівському воєводстві, а також листування з повітовими старостами про діяльність української націо-налістичної організації “Пласт” (ф. 68 “Станіславівське воєводське управління державної поліції, м.Станіславів”), повідомлення Міністерства внутрішніх справ про діяльність Української військової організації (УВО). З Державного архіву Львівської області використано документи ф. 119 “Правління українського товариства жінок з вищою освітою, м. Львів. 1924–1929 рр.”, який містить статут товариства, протоколи загальних зборів, що показують напрями, досягнення та невдачі в їх зарубіжній діяльності.

З’ясуванню пріоритетів і здобутків міжнародної діяльності громадських організацій сприяли їх звітні матеріали, представлені у вигляді архівних документів, окремих брошур та публікацій у періодиці (Звіт з діяльности Товариства “Просвіта” за час від 26 грудня 1927 р. до 31 грудня 1928 р. – Львів, 1929; Звіт з діяльности Головної Ради Українського Протиалкогольного Товариства “Відродження” за час від 14 березня 1932 р. до 25 березня 1933 р. // Відродження. –1933; Звіт з діяльности товариства “Рідна Школа” за час від 1 вересня 1930 р. до 31 серпня 1931 р. – Львів, 1932; Звіт Сільськогосподар-ського Краєвого Товариства “Сільський господар” з діяльности за 1928 рік. – Львів: Сільський господар, 1929; Звіт Старшини “Сокола-Батька” за 1936 рік // Сокільські вісті. – 1936) та ін.

Серед опублікованих джерел важливе місце посідають резолюції крайових, емігрантських та міжнародних з’їздів, різного роду заклики і звернення, хроніки тощо. Окремо відзначимо документальний збірник “Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи” (Львів, 1998), де з-поміж численних матеріалів про міжнародну діяльність жіночих організацій найбільшу цінність становили документи із зарубіжних видань і архівів.

Використано періодичні видання, які здебільшого є органами дослі-джуваних товариств (“Сільський господар”, “Жінка”, “Жіноча доля”, “Студентський вісник”, “Рідна школа”, “Сокільські вісті”, “Український емігрант” та ін.). Важливе значення також мали видання громадсько-політичного характеру, зокрема “Діло”, “Новий час”, що представляють своєрідну “хроніку” національного життя Галичини міжвоєнного періоду. Опубліковані в часописі “Західня Україна” (Харків, 1931–1933) матеріали значною мірою дали початок тим ідеологічним штампам щодо оцінки галицько-українських товариств, які згодом утвердилися в радянській історіографії.

Важливим джерелом стала мемуарна література, яка з’являлася в 1920–30-х рр. у Галичині, а також в українському зарубіжжі. Спогади В. Боров-ського, С. Гайдучка, Ю. Гончарів–Гончаренка, І. Горбачевського, Д. Доро-шенка, В. Королів-Старого, С. Левицького, Ю. Липи, О. Кисілевської, У. Самчука, Г. Черепа дають свідчення про стосунки галицької громадськості з різними регіонами України та її зв’язки з осередками еміграції і зарубіжними асоціаціями.

Таким чином, історіографію досліджуваної теми важко визнати всебічно і ґрунтовно розробленою в науковому аспекті. Тож, зважаючи на її суспільну і наукову значущість, назріла необхідність підготовки окремого дослідження, яке охопило би весь спектр взаємин галицько-українських товариств із емігра-цією, різними регіонами України та зарубіжною громадськістю. Вирішенню цього завдання сприяло творче використання широкої джерельної бази.

У другому розділі “Взаємостосунки громадських організацій Галичи-ни з іншими регіонами України”, що складається з двох підрозділів, показано виникнення і розвиток досліджуваних організацій у Галичині та форми, напрями і здобутки їх взаємозв’язків з українською громадськістю Над-дніпрянщини, Буковини, Закарпаття, Волині. У підрозділі “Виникнення і становлення галицько-українських товариств та їхня соборницька діяльність за довоєнного періоду” зроблено ретроспективний огляд процесів зародження та організаційно-ідеологічного розвитку українських громадських організацій Галичини з акцентом на їх соборницький націотворчий потенціал.

Провідну роль у цьому процесі відіграла “Просвіта”, яка вже на грудневих 1868 р. установчих зборах публічно проголосила свої соборницькі прагнення. Здійснивши бурхливий поступ, вона перетворилася в най-впливовішу інституцію галицьких українців. Відтак дух соборництва “Просвіта” передавала й іншим галицько-українським інституціям – Руському товариству педагогічному (виникло 1881 р., 1912 р. стало називатися “Українське педагогічне товариство” (УПТ), з 1926 р. – “Рідна школа“); “Сільському господарю” (1899 р.); молодіжним об’єднанням “Сокіл” (1893 р.), “Січ” (1900 р.), “Пласт” (1912 р.); антиалкогольному товариству “Відродження” (1909 р.); Союзу українок (1917 р.) тощо.

Паралельно відбувалася самоорганізація галицького українства на професійних засадах. Найбільш сконсолідоване студентство гуртувалося у “фахово–допомогових” товариствах (“Ватра”, “Академічна громада”, “Основа”, “Медична громада” та ін.) та в загальнокрайових структурах (Український студентський союз, Профрус, Союз українських студентських організацій під Польщею тощо). Головними об’єднаннями педагогів були “Взаїмна поміч українського вчительства” та “Учительська громада”, а в розвитку зарубіжних відносин інших представників інтелігенції провідну роль відігравали Українське лікарське товариство, Українське технічне товариство й численні мистецькі об’єднання.

До структури громадського життя українців Галичини входили й інші національні інституції, покликані вирішувати певні соціальні проблеми.

Відповідаючи суспільним потребам українства, більшість галицько-українських організацій мали відповідні аналоги серед інших народів. Таким чином, вони ставали “європейськими (здебільшого слов’янськими) за формою” та “національними за змістом”. Це створювало передумови налагодження стосунків із однотипними асоціаціями європейських народів та міжнародними об’єднаннями. Водночас в історичних умовах кінця XIX – початку ХХ ст. почав розгортатися процес “уніфікації” громадського життя розділеної державними кордонами української спільноти. Його суть полягає в тому, що за прикладом Галичини в інших регіонах України почали діяти схожі за характером і завданнями інституції.

За зразком “Просвіти” в Чернівцях виникла “Руська бесіда”, яка стала найвпливовішою організацією буковинських українців. Завдяки тісним стосункам зі Львовом постали перші читальні “Просвіти” на Закарпатті. Під впливом Галичини просвітянський рух охоплює Наддніпрянщину, де під час російської революції 1905 року відбувається стихійне виникнення “Просвіт”. Усе це підготувало ґрунт для проведення в 1909 р. у Львові Всеукраїнського просвітньо-економічного конгресу.

Важливими віхами соборницьких змагань стали успішні виступи УПТ, “Сільського господаря”, “Просвіти” на численних господарських та культурно-освітніх виставках в Одесі, Києві, Петербурзі та інших містах України й Росії в 1911–1913 роках. Тоді ж налагодилися стосунки між галицькими “соколами” та молоддю Наддніпрянщини. За підтримкою галицьких пластунів скаутська ідея ширилася Буковиною та Закарпаттям. Консолідація студентства у всеукраїнському масштабі знаходила вияв у проведенні галицькою, буковинською і наддніпрянською молоддю численних спільних нарад, віч, з’їздів. Українська громадськість працювала над створенням всеукраїнських об’єднань лікарів та інженерів. Отже, на початку ХХ ст. досліджувані товариства виступили реальною силою всеукраїнського єднання. Але перебування під окупаційними режимами, відмінності в ідейних поглядах підросійських та підавстрійських українців, підступні дії шовіністичних польських і російських кіл та інші чинники постійно перешкоджали реалізації соборницьких змагань українства.

У підрозділі “Тенденції загальнонаціональної “уніфікації” громад-ського руху та співпраця у розвитку національно-культурного життя” показано розвиток стосунків досліджуваних організацій із різними регіонами України.

Важливим виявом “стандартизації” українського громадського життя стало виникнення у 1920-х роках на приєднаній до Польщі Західній Волині таких організацій, як “Просвіта”, “Пласт”, Союз українок, “Сільський господар”, “Рідна школа”, “Сокіл”, “Відродження”. Але їх у різний час заборонила польська влада. Зусиллями львівської “Просвіти” просвітянський рух охопив Лемківщину. Втім, галицьким товариствам не вдалося налагодити сталу співпрацю із закарпатським українством. З іншого боку, кожне досліджуване товариство діяло у цій царині відповідно до своїх ідейно-організаційних засад і потенційних можливостей. Так, львівський Союз українок спромігся влаштувати такі потужні соборницькі маніфестації, як Всеукраїнський жіночий з’їзд (Львів, грудень 1921 р.), Український жіночий конгрес (Станіслав, червень 1934 р.), на які з’їхалися сотні делегаток із різних регіонів України та еміграції. Галицький “Пласт” став основою поширення національного скаутського руху на Буковині, Волині, Закарпатті.

Галицькі товариства прагнули налагодити стосунки з громадськістю УСРР. На хвилі політики “українізації” львівська “Просвіта” у 1924–1925 роках здійснювала обмін літературою із Всеукраїнською бібліотекою, Українською книжковою палатою, Українською академією наук та іншими установами Харкова, Києва. Галичани приїздили сюди для участі в ювілейних заходах. Однак плани розширення співробітництва не вдалося реалізувати. Галицькі українці засудили голодомор і сталінські репресії, після чого в радянській Україні була розгорнута брутальна критика устоїв їх національного життя. Радянська преса на чолі з часописом “Західня Україна” трактували “Рідну школу”, “Просвіту”, “Сокіл”, “Луг”, “Пласт” “сфашизованими”, “буржуаз-ними”, “антинародними” установами, які своєю діяльністю не відповідають інтересам “широких народних мас”. З іншого боку, інтелектуальний і культурно-мистецький потенціал наддніпрянської інтелігенції, що була змушена виїхати з радянської України, став вагомим чинником піднесення національно-культурного життя в Галичині. Її представники активно працювали в “Просвіті” і “Сільському господарі”, відіграли вагому роль у діяльності театральних і художньо-мистецьких об’єднань.

Отже, довоєнна тенденція “уніфікації” українського громадського життя у 20–30-ті роки ХХ ст. досягла значно вищого рівня. Досліджувані товариства прагнули налагодити співпрацю з громадськістю інших регіонів України у вирішенні злободенних національно-культурних проблем. Хоча її потенціал не вдалося реалізувати, проте навіть окремі здобутки у видавничій, літературній, мистецькій та інших сферах свідчили про спільні потреби і прагнення українства, розділеного державними кордонами.

У третьому розділі “Галицька громадськість і осередки української еміграції” показано зміст їхніх зв’язків і співпраці. У підрозділі “Орга-нізаційні форми та напрями взаємозв’язків” розкрито шляхи і засоби налагодження стосунків із осередками еміграції Америки та Європи, що стали ще одним напрямом “уніфікації” українського громадського життя. В територіальному відношенні визначено два вектори цих зв’язків: “заокеан-ський” та “європейський”. Їхній вибір і домінування зумовлювалися як рівнем самоорганізації емігрантських громад, так і суспільними потребами краю. Динаміка і характер розвитку цих відносин представляються таким чином: перші контакти зав’язувалися через приватне листування, згодом налаго-джувався обмін делегаціями, відтак розгорталися двосторонні зв’язки між однотипними інституціями та поставали загальноукраїнські структури, покликані гуртувати і координувати їхню працю.

“Заокеанський” вектор переважав у діяльності “Просвіти”, яка налагоджувала контакти з більшістю українських громад США і Канади та вживала заходи щодо зменшення виїзду українців закордон. Стосунки “Рідної школи” з українським зарубіжжям носили, за висловом Л. Ясінчука, “меркантильно-патріотичний” характер, про що свідчить пропаговане тоді гасло: “Вважати еміграцію настільки хосенною (корисною. – Авт.), наскільки вона служить потребам рідного краю”. На початок 1930-х років товариство підтримувало зв’язки із понад 60 емігрантськими осередками.

Студентські, молодіжні, жіночі організації та об’єднання інтелігенції налагоджували взаємини насамперед із однотипними інституціями євро-пейських осередків еміграції. Внаслідок цього виникали загальноукраїнські об’єднавчі структури, покликані координувати національні громадські рухи поза радянською Україною: Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС); Союз українського сокільства; Союз українських пластунів-емігрантів тощо, а також об’єднавчі структури, куди входили організації, що існували як на українських, так і на польських етнічних землях (Союз українок-емігранток Польщі та ін.).

Поряд із загальними тенденціями становлення взаємовідносин “еміграція – край”, кожне галицьке товариство у цій царині мало й свої особливості. Під впливом галицьких інституцій у місцях нового поселення українців виникали ідентичні за характером, завданнями, навіть за назвою, громадські об’єднання, багато з яких визнавали діючі у Львові центральні керівні органи.

У підрозділі “Співпраця у вирішенні національно-культурних і соціальних проблем” узагальнено її здобутки в розбудові національного суспільного руху. Її суть окреслюється так: еміграція надавала краєві передусім матеріальну допомогу, а останній, у міру можливого, сприяв становленню національного життя на чужині.

Відтворена панорама масштабної матеріальної допомоги еміграції крайовим національним інституціям. Вона реалізовувалася в різних формах і заходах: “збіркові акції“; створення “допомогових фондів“; улаштування “тижнів”, “місячників” допомоги; самообкладання різного роду податками тощо. Внаслідок цього лише на користь Українського товариства допомоги інвалідам вислали 706 тис. зл., що було трохи менше, ніж пожертви галицької громадськості. На середину 1930-х років розміри такої допомоги значно зменшилися.

За сприянням емігрантських інституцій галицька молодь направлялася на навчання закордон. Широкі культурно-освітні зв’язки здійснювалися через обмін літературою, спільну видавничу діяльність тощо. Причому тут галичани вже “більше віддавали, ніж отримували”, компенсуючи таким чином хоча б частку тих пожертв, яку надавало їм українське зарубіжжя. Реалізуючи своє суспільне покликання, активно співпрацювали з еміграцією Товариство опіки над українськими емігрантами, Українське крайове товариство опіки над дітьми та молоддю, Товариство охорони воєнних могил та інші крайові інституції.

Хоча співпраця між галицькими товариствами та осередками української еміграції сприяла вирішенню багатьох суспільних проблем, її потенціал не вдалося використати повністю через перешкоди пануючих державно-полі-тичних режимів, внутрішні прорахунки і недоліки діяльності, а також різного роду внутрішні суперечності, зокрема й суспільно-політичного характеру.

У четвертому розділі “Взаємостосунки галицько-українських това-риств з міжнародною громадськістю” показано, як в умовах бездержавності національні громадські організації Галичини прагнули піднестися до ролі самостійних суб’єктів міжнародних відносин та зав’язати стосунки із зарубіжним співтовариством. У підрозділі “Боротьба за визнання та право представництва в міжнародних об’єднаннях” висвітлюється діяльність досліджуваних товариств, що боролися за здобуття членства в ідентичних за характером міжнародних структурах та налагодження двосторонніх стосунків із іноземними асоціаціями.

Поряд із численними внутрішніми і зовнішніми чинниками, що зумов-лювали характер і напрями міжнародної діяльності українських товариств, головною перешкодою для їхнього вступу до відповідних міжнародних об’єднань став принцип, згідно з яким право членства отримували лише представники націй, що мали власні держави. За таких умов галицькі українці часто вдавалися до створення спільних із емігрантами національних представництв, але при цьому ніколи не блокувалися з поляками чи росіянами.

Найширшу міжнародну діяльність розгорнув Союз українок, до чого найбільше спричинилася його визначна провідниця М. Рудницька. Узагальнюючи науковий доробок попередників та нові джерельні матеріали, автор розкриває панораму боротьби українок Галичини та еміграції за вступ до Міжнародного жіночого союзу за громадянські права жінки, Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, Міжнародної жіночої кооперативної гільдії, Міжнародної жіночої ради у Вашинґтоні, Міжнародної федерації жінок-університеток, а також аналізує їхні двосторонні зносини з іноземними організаціями.

Активну міжнародну діяльність розгорнули студентські організації, які прагнули вступити до найвпливовіших міжнародних структур – Міжнародної студентської конфедерації, Міжнародної студентської допомоги, Студентської федерації приятелів Ліги націй.

Розкриваються взаємовідносини “Рідної школи” з Інтернаціональним бюро виховання в Женеві, “Учительської громади” – з Міжнародною організацією вчителів середніх шкіл, “Взаїмної помочі українського вчительства” – з Європейською федерацією учительських організацій, а також товариства “Відродження” – з багатьма впливовими міжнародними об’єднаннями. Активні заходи щодо визнання Міжнародним скаутським бюро здійснював український “Пласт”.

Доволі складною стала проблема зносин зі слов’янськими об’єднаннями. Формально вони декларували принцип “всеслов’янського братерства”, але на практиці шовіністично налаштовані польські кола та впливова російська еміграція не допускали галицько-українські товариства до самостійної участі в загальнослов’янських структурах. Це й зумовило напруженість стосунків жіночих, студентських, сокільських, пластових, учительських та інших галицьких організацій із відповідними об’єднаннями слов’янських народів.

На тлі складних взаємовідносин із міжнародними структурами галицькі товариства активно розвивали неформальні двосторонні стосунки з національними асоціаціями європейських країн. Лише, наприклад, товариство “Відродження” налагодило зв’язки з близько 50 зарубіжними антиалко-гольними організаціями.

Отже, наполегливою боротьбою за визнання і вступ до міжнародних об’єднань українські громадські організації Галичини вписали свою окрему сторінку в історію міжнародних відносин України в період між двома світовими війнами.

У підрозділі “Форми і напрями міжнародної діяльності та спів-робітництва” розглядаються різні аспекти співпраці досліджуваних організацій із міжнародними об’єднаннями та асоціаціями зарубіжних країн.

Одним із її пріоритетних завдань стала пропаганда української справи з метою привернути увагу до важкого становища українського народу. Найактивніше тут діяли студентські та жіночі організації, які для цього виступали на міжнародних форумах і в зарубіжній пресі, видавали й поширювали спеціальну літературу. Співпрацю в культурній сфері реалізовували через спільні видавничі проекти, направлення на навчання закордон, отримання цільової матеріальної допомоги від зарубіжних асоціацій, а також через участь у міжнародних виставках тощо. На запрошення галицьких мистецьких товариств у львівських вернісажах брали участь визначні європейські митці, водночас за їхнім сприянням українські художники виставляли власні твори в елітарних салонах європейських столиць. Представники “Просвіти” та “Рідної школи”, лікарського, технічного, учительських товариств брали участь у міжнародних наукових і культурологічних форумах, де виступали не тільки з фахово-наукових, а й загальних національно-суспільних питань. Співпраця “Сокола-батька” та “Пласту” із сокільськими та скаутськими організаціями слов’янських народів проявлялася в улаштуванні спільних таборів та вишкільних курсів, в обопільній участі в ювілейних з’їздах тощо.

Міжнародна діяльність досліджуваних товариств позитивно вплинула на національний розвиток не лише галичан, але й усього українського народу. Вона сприяла пропаганді серед зарубіжної громадськості факту існування в Європі багатомільйонної слов’янської спільноти, що має власні національні традиції і героїчну історію та, незважаючи на складне етнополітичне становище, продовжує боротися за свою державну незалежність. Завдяки цьому європейські народи починали краще розуміти, що галицькі українці у важких умовах польського режиму всіма силами розвивають свою національну культуру та самоорганізацію, набуваючи досвіду, який може бути цікавим і корисним для них. З іншого боку, українська громадськість Галичини прагнула творчо використати надбання європейців у вирішенні своїх національних завдань.

У висновках підводяться підсумки дисертації. 1. За важких суспільно-політичних умов бездержавного існування української нації у 20–30-х роках ХХ ст. українські громадські організації Галичини налагодили широкі різнопланові зарубіжні зв’язки, що розгорталися у трьох головних напрямах: з різними регіонами України; з осередками української еміграції; з міжнародними об’єднаннями та національними асоціаціями різних країн. Їхній характер, динаміка розвитку та здобутки зумовлювались як внутрішнім потенціалом і завданнями діяльності дослі-джуваних товариств, так і численними зовнішньополітичними чинниками.

2. Висвітлено явище “уніфікації” національного громадського життя, коли за прикладом Галичини ідентичні за характером, завданнями, а часто й назвою товариства (“Просвіта”, Союз українок, “Пласт”, “Сокіл”, “Відро-дження”, “Рідна школа“) поширюються в інших регіонах України та в осередках української еміграції. Це стало вагомим чинником зміцнення українського соборництва.

3. Пануючі на українських землях політичні режими не змогли перешкодити підтриманню зв’язків галицьких організацій із громадськістю різних регіонів України. До розбудови національно-культурного життя Галичини вагомо спричинилася