КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

САМОЙЛОВА Олена Сергіївна

УДК 343.353: 35.083. 8

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРЕДАЧІ АБО

ЗБИРАННЯ ВІДОМОСТЕЙ, ЩО СТАНОВЛЯТЬ КОНФІДЕНЦІЙНУ ІНФОРМАЦІЮ,

ЯКА Є ВЛАСНІСТЮ ДЕРЖАВИ

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального права та

кримінології Харківського національного університету

внутрішніх справ МВС України.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, професор,

заслужений юрист України

Орлов Павло Іванович,

Харківський економіко-правовий

університет, завідувач кафедри

кримінально-правових дисциплін

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Грищук Віктор Климович,

Львівський державний університет

внутрішніх справ МВС України,

проректор з наукової роботи

кандидат юридичних наук

Скулиш Євген Деонізійович,

Служба безпеки України, перший

заступник начальника головного управління

Провідна установа: Одеська національна юридична академія,

кафедра кримінального права, Міністерство освіти і науки України (м. Одеса)

Захист відбудеться “19” лютого 2007 року о “14” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д?26.001.05 в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка (01033, м.?Київ, вул. Володимирська, 60).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (01033 м.?Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “4” січня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.П. Сиза

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В Україні проходить процес формування інформаційного суспільства, що створює широкі можливості для більш активного й ефективного розвитку людини, суспільства, держави, міжнародного співтовариства. Однією з ознак цього процесу є інформаційні відносини, які виникають у зв’язку зі збиранням, розповсюдженням, перетворенням і використанням інформації. У рамках інформаційних відносин відбувається реалізація права суб’єктів на інформацію. Конституція України проголосила та закріпила в ст. 34 право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію. Разом із цим право доступу до інформації, передбачене в Конституції й законодавчих актах, не є абсолютним, оскільки законодавством встановлене обмеження на доступ до певних видів інформації.

Інформація з обмеженим доступом охороняється різноманітними правовими засобами, в тому числі шляхом встановлення та реалізації кримінальної відповідальності за порушення правил її використання. Зокрема, статею 330 КК України передбачена кримінальна відповідальність за передачу або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Поняття конфіденційної інформації, що є власністю держави, в законодавстві не визначено. У Законі України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року лише зазначено, що стосовно інформації, яка є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання й використання документів та інших носіїв інформації, що містять указані відомості, визначається Кабінетом Міністрів України. Правовий режим конфіденційної інформації, яка є власністю держави, можна визначити тільки шляхом аналізу підзаконних нормативних актів, наприклад Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, Інструкції про порядок забезпечення режиму безпеки, що повинен бути створений на підприємствах, установах та організаціях, які здійснюють підприємницьку діяльність у галузі криптографічного захисту конфіденційної інформації, що є власністю держави, тощо.

Проблема кримінальної відповідальності за передачу або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, недостатньо теоретично розроблена в науці кримінального права. Її розгляд вичерпується коментарями до Кримінального кодексу, а інші кримінально-правові дослідження, які мали б комплексний характер, не проводились. У зв’язку з цим теоретична розробка цього складу злочину, безумовно, служитиме на користь правотворчій та правозастосовній діяльності.

Науково-теоретичним підґрунтям для виконання дисертації послужили праці вітчизняних і зарубіжних вчених, присвячені загальним проблемам кримінального права, а також дослідження в галузі правового забезпечення охорони інформації, зокрема роботи П.П. Андрушка, Д.С. Азарова, О.І. Алексенцева, Ю.В. Бауліна, М.С. Вертузаєва, В.О. Глушкова, М.Ю. Ємельникова, О.О. Єфремова, Б.А. Кормича, Є.В. Лащука, А.А. Музики, П.І. Орлова, В.П. Тихого, О.О. Фатьянова, М.І. Хавронюка та інших.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права і кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України № 1376 від 25 грудня 2000 року, а також базується на п.23 розділу V Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на 2002-2005 рр., затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 року № 635, п.7 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України №755 від 05.07.2004 р., та п.1.4. розділу І Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 рр., схвалених вченою радою Національного університету внутрішніх справ 23 березня 2001 року (протокол №3).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є комплексний теоретичний аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. КК України, внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавчої регламентації кримінальної відповідальності за цей злочин.

Для досягнення поставленої мети було визначено такі основні завдання:

провести історико-правовий аналіз розвитку законодавства, що регулює відносини в галузі інформації з обмеженим доступом;

дослідити міжнародно-правові норми й закони зарубіжних країн щодо встановлення обмежень права на інформацію та здійснити порівняльний аналіз законодавства зарубіжних держав щодо охорони інформації з обмеженим доступом кримінально-правовими засобами;

проаналізувати та розкрити зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 330 КК України, виявити найбільш складні й суперечливі питання застосування цієї кримінально-правової норми;

розробити пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства з охорони конфіденційної інформації, яка є власністю держави, та інших нормативно-правових актів України в інформаційній сфері.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з використанням відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави.

Предметом дослідження є норма чинного кримінального законодавства, що передбачає відповідальність за передачу або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, а також вітчизняне законодавство минулих років та сучасне законодавство зарубіжних країн у сфері інформації з обмеженим доступом.

Методи дослідження обрані відповідно до поставлених у роботі мети та завдань, з урахуванням його об’єкта та предмета. Історико-правовий метод використовувався для дослідження розвитку законодавства в галузі кримінально-правової охорони інформації з обмеженим доступом. Порівняльно-правовий метод застосовувався для аналізу кримінально-правових норм законодавства окремих зарубіжних країн, а також порівняння колишнього і чинного законодавства та окремих норм діючого законодавства. З допомогою методу формально-догматичного аналізу витлумачено відповідні кримінально-правові норми та окремі терміни й термінологічні звороти. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження змісту і структури кримінально-правової норми про відповідальність за передачу чи збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Метод системного аналізу застосовувався при встановленні місця складу злочину, передбаченого ст. 330 КК, в системі кримінально-правових норм.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є самостійною завершеною роботою, комплексним монографічним дослідженням проблем кримінально-правової охорони відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Дисертаційна робота виконана на основі КК України та результатів сучасних наукових досліджень у правознавстві та інших галузях науки.

Серед нових положень та висновків, що обґрунтовуються в дисертаційній роботі, до найбільш суттєвих належать такі:

1. Уперше здійснено історико-правовий аналіз становлення правових норм про відповідальність за незаконі діяння з інформацією з обмеженим доступом.

2. Уперше проведено комплексне дослідження правового режиму інформації з обмеженим доступом та порівняльний аналіз кримінально-правових норм про відповідальність за незаконні діяння з інформацією з обмеженим доступом у законодавстві зарубіжних країн.

3. У межах родового об’єкта злочину, передбаченого ст. 330 КК, уперше виділено та визначено видовий об’єкт, яким є інформаційна безпека держави у сфері обігу інформації з обмеженим доступом, що є власністю держави.

4. Уперше обґрунтовано, що безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. КК, є інформаційні відносини у сфері охорони відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, а додатковим обов’язковим об’єктом – суспільні відносини, які виникають у зв’язку з обміном конфіденційною інформацією, що є власністю держави, між Україною та іноземними державами, організаціями та їх представниками.

5. Уперше запропоновано класифікацію інформації з обмеженим доступом, на основі якої розроблено критерії віднесення інформації до категорії “таємної” та “конфіденційної”, що дозволяє відмежувати суміжні склади злочинів, предметом яких є інформація з обмеженим доступом.

6. У рамках розгляду предмета злочину наведено та аргументовано пропозиції щодо вдосконалення проекту Закону України “Про інформацію з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці”, уточнено поняття та правовий режим конфіденційної інформації, що є власністю держави.

7. На підставі аналізу об’єктивної сторони складу злочину вперше визначено особливості збирання та передачі відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави; встановлено момент закінчення злочину; обґрунтовано необхідність передбачити в диспозиції ст. КК таку об’єктивну ознаку складу злочину, як зберігання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави.

8. Для встановлення суб’єкта злочину вперше визначено категорії осіб, яким відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням професійних обов’язків.

9. Доведено, що злочин, передбачений ч.  ст.  КК, може бути скоєний тільки умисно; при скоєні злочину, передбаченого ч.  ст.  КК, ставлення особи до діяння може бути тільки умисним, а до наслідків, як кваліфікуючої ознаки складу злочину, – умисним або необережним.

10. Уперше визначено особливості кваліфікуючих ознак передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави.

11. Обґрунтовано та запропоновано нову авторську редакцію ст. 330 КК України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення дисертації можуть бути використані:

у сфері науково-дослідної діяльності – як теоретична основа для подальших наукових розробок проблем кримінальної відповідальності за порушення правил використання інформації з обмеженим доступом, зокрема конфіденційної інформації, що є власністю держави;

у правотворчості – для подальшого вдосконалення кримінально-правових норм, що охороняють інформацію з обмеженим доступом, а також при розробці законів, які були б спрямовані на врегулювання питань, пов’язаних з обігом, збиранням, використанням, розповсюдженням інформації з обмеженим доступом;

у правозастосуванні – при розв’язанні конкретних кримінальних справ, пов’язаних із злочинними посяганнями на інформацію з обмеженим доступом;–

у навчальному процесі – під час викладання курсів Особливої частини кримінального права, для підготовки підручників і навчальних посібників.

Основні положення дисертації впроваджено в науково-практичну діяльність Служби безпеки України, в Державному комітеті фінансового моніторингу України для запобігання незаконним діям із конфіденційною інформацією, що є власністю держави, Департаменті інформаційних технологій МВС України для вдосконалення організаційного та нормативного забезпечення функціонування інтегрованої інформаційно-аналітичної системи обробки оперативної інформації “ОРІОН”. Окремі матеріали дисертаційної роботи використовуються в навчальній та методичній роботі Харківського національного університету внутрішніх справ.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційної роботи обговорювалися на засіданні кафедри кримінального права та кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ; доповідались на міжнародній науковій конференції “Информация и информационная безопасность правоохранительных органов” (Москва, 2003 р.), на науково-практичних конференціях “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених” (Харків, 2003 р., 2004 р., 2005 р.).

Публікації. Основні положення й висновки, що сформульовані в дисертації, відображені в десяти наукових статтях, дев'ять з яких опубліковані в наукових фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, та матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації зумовлена предметом, метою і завданнями дослідження, робота складається зі вступу, чотирьох розділів, до складу яких входить десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 182 сторінки. Список використаних джерел (278 найменування) займає 24 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь її наукової розробленості, показано зв’язок роботи з програмами та планами наукових досліджень, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, його теоретичну та практичну значущість, наукову новизну, коротко формулюються основні положення, які виносяться на захист, зазначається про апробацію результатів дисертації, розкривається структура роботи.

Розділ 1 “Законодавче регулювання кримінальної відповідальності за передачу або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Історія розвитку кримінально-правової охорони відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави” аналізується становлення вітчизняного законодавства, яке регулює відносини в галузі інформації з обмеженим доступом.

Формування сучасної норми про кримінальну відповідальність за передачу чи збирання конфіденційної інформації, що є власністю держави, розглядається в роботі, починаючи з аналізу Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р. та Кримінального уложення 1903 р. Наведено кримінально-правову характеристику складів злочинів, предметом яких є відомості, що становлять державну, банківську, кредитну, податкову, акціонерну, торговельну, комерційну, канцелярську та приватну таємниці, передбачені вказаними документами. Об’єктивна сторона цих злочинів полягала переважно в розголошенні зазначених відомостей. Суб’єктом злочинів визнавалась будь-яка особа, або особа, якій ці відомості були довірені по службі чи отримані нею у зв’язку з виконанням службових обов’язків, або особа, якій було доведено про заборону опубліковувати чи повідомляти ці відомості. Суб’єктивна сторона злочинів характеризувалась умислом. Деякі злочини мали спеціальну мету, наприклад завдати майнової чи моральної шкоди власникові таємниці.

З уведенням у дію КК УРСР 1922 року кримінальна відповідальність була передбачена тільки за розголошення відомостей, що становлять державну або військову таємниці, та економічних відомостей, що не є за своїм змістом спеціально охоронюваною державною таємницею, але не підлягають розголошенню за прямою забороною закону чи розпорядженням керівників відомств, установ і підприємств. У КК УРСР 1927 року додатково кримінальним законом охоронялась таємниця попереднього слідства, дізнання та ревізійного обстеження. У роботі проведено порівняльний кримінально-правовий аналіз таких злочинів, як державна зрада, шпигунство, економічне шпигунство, передбачених цими кодексами, розглянуто інші законодавчі акти про відповідальність за розголошення державної таємниці цього періоду.

Із прийняттям КК УРСР 1960 року кримінально-правовими засобами охоронялася інформація, яка є власністю держави, а також інформація фізичних чи юридичних осіб. Однак відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, окремими кримінально-правовими засобами не охоронялись.

Сучасне розуміння конфіденційної інформації, яка є власністю держави, відповідає поняттю “службова таємниця”, що вперше було введене законодавцем у 1984 році та за передачу чи збирання з метою передачі якої іноземним організаціям або їх представникам була встановлена кримінальна відповідальність. Було визначено, що службову таємницю становлять відомості економічного, науково-технічного чи іншого характеру, що не є державною таємницею, але не підлягають розголошенню. Вони передбачені відомчими переліками, а документи і предмети, що містять службову таємницю, мають ступінь секретності “таємно”. Службова таємниця відрізнялась від державної тим, що відомості, які є державною таємницею, були передбачені спеціальними загальнодержавними переліками, а відповідні документи і предмети мали ступінь секретності “цілком таємно” та “особливої важливості”. Документам суворої звітності, які не містили державної таємниці, привласнювався гриф обмеження доступу “Для службового користування”.

2 жовтня 1992 року був прийнятий Закон України “Про інформацію”, який став базою для прийняття інших законів, положень та інструкцій, що регулюють порядок обігу й захисту різних видів інформації з обмеженим доступом. У зв’язку з формуванням нового інформаційного законодавства правовий режим службової таємниці змінився. Ступінь секретності “таємно” надається тепер не службовій, а державній таємниці (Закон України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р.). Відомості економічного, науково-технічного чи іншого характеру, що не є державною таємницею, але не підлягають розголошенню, визначаються як конфіденційна інформація, що є власністю держави (інструкція “Про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави” від 27 листопада 1998 р.). Таким чином, поняття “службова таємниця” втратило своє первинне значення, а його визначення в законі не закріплене.

Указані особливості були враховані законодавцем у чинному КК України, яким передбачене таке діяння, як передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК).

У підрозділі 1.2 “Досвід визначення правового режиму інформації з обмеженим доступом у законодавстві зарубіжних країн” проаналізовано міжнародно-правові норми та законодавства зарубіжних країн, що регламентують право людини на інформацію, досліджено вимоги до встановлення обмежень цього права. Правовий режим інформації з обмеженим доступом досліджувався шляхом аналізу законодавства держав-членів Євросоюзу, СНД, а також США, Швейцарії, Болгарії та інших. Розглянуто як загальні принципи формування такого режиму, так і його особливості в окремих країнах.

У державах Євросоюзу діє Рекомендація № (2002) 2 про доступ до офіційних документів, що перебувають у розпорядженні органів державної влади. Під офіційними документами розуміють будь-яку інформацію, що записана в будь-якій формі, складена або отримана органами державної влади, перебуває в їхньому розпорядженні й пов’язана з виконанням будь-яких суспільних або адміністративних функцій, за винятком документів, які перебувають у процесі підготовки. Основним принципом доступу до офіційних документів є гарантування права кожній людині на доступ до офіційних документів, що перебувають у розпорядженні органів державної влади. У свою чергу, держави-учасниці ЄС можуть обмежувати право доступу до офіційних документів. Обмеження повинні бути чітко встановлені законом, бути необхідними в демократичному суспільстві та відповідати цілям національної безпеки й оборони, міжнародних відносин, суспільної безпеки, а також профілактики, розслідування та судового переслідування кримінальної діяльності, недоторканності особистого життя тощо.

У роботі проаналізовано особливості законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері інформації з обмеженим доступом таких країн, як Велика Британія, ФРН, Франція, Данія, Норвегія, Швейцарія, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія та інші.

Для держав-учасниць СНД розроблено модельне законодавство щодо інформаційних відносин. До основних модельних законодавчих актів належать Модельні закони “Про право на доступ до інформації”, “Про банківську таємницю”, “Про державні секрети”, “Про доступ до екологічної інформації”, “Про особисті дані”, “Про міжнародний інформаційний обмін”. У модельному законодавстві закріплене право кожного громадянина вільно здійснювати пошук інформації та одержувати її від державних органів і організацій, інших органів і організацій, наділених державою владними повноваженнями, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, що володіють цією інформацією на законних підставах. Разом із тим для охорони національної безпеки, забезпечення добробуту, стабільності, стійкого розвитку суспільства право доступу до інформації може бути обмежене національним законодавством. У підрозділі детально розглянуто законодавчі акти країн СНД, у яких найбільш чітко простежуються втілення положень модельного законодавства та особливості обігу інформації з обмеженим доступом у національних законодавчих актах.

Аналіз законів держав-учасниць СНД показує, що за своїм правовим режимом інформацію з обмеженим доступом можна поділити на дві категорії: таємну (секретну) і конфіденційну (для внутрішнього користування). До таємної належить інформація, яка містить державні секрети (державна, військова, службова таємниці). У більшості країн СНД закони визначають державну таємницю як інформацію, що стосується військової, наукової, економічної й зовнішньополітичної діяльності, роботи органів розвідки і контррозвідки, а також досліджень, розкриття яких може становити загрозу національній безпеці. Деякі країни (Киргизстан, Казахстан, Туркменія) відносять також до державної таємниці відомості політичного й іншого характеру. Разом із цим усі країни забороняють віднесення визначених видів інформації до державної таємниці. До конфіденційної інформації належать недержавні секрети (комерційна таємниця, інформація для службового користування, не для друку, таємниця слідства, медична, особиста тощо). Конфіденційною є інформація професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного й іншого характеру, якщо вона отримана на власні кошти чи є предметом професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного й іншого інтересу.

Розгляд норм законодавства зарубіжних країн дає підстави зробити висновок, що обмеження доступу до інформації умовно можна поділити на три групи. По-перше, це обмеження доступу до інформації в інтересах держави, тобто для захисту її національної безпеки, територіальної цілісності, економічних інтересів, міжнародних відносин тощо. По-друге, це обмеження в інтересах третіх сторін, що дозволяє відомствам відмовляти у видачі за запитами особистої інформації, яка зберігається в державних архівах. По-третє, це обмеження з метою запобігти порушенням громадського порядку, злочинам, забезпечити правосуддя тощо.

У підрозділі 1.3 “Кримінально-правова охорона інформації з обмеженим доступом в законодавстві зарубіжних країн” приділено увагу аналізові зарубіжного законодавства у сфері охорони інформації з обмеженим доступом кримінально-правовими засобами.

Злочини, предметом яких є інформація з обмеженим доступом, залежно від власника інформації поділені на дві групи. До першої групи віднесені злочини, предметом яких визнається інформація, що є власністю держави, а до другої – злочини, предметом яких є інформація, що є власністю фізичних та недержавних юридичних осіб. Першу групу становитимуть шпигунство, розголошення державної таємниці та розголошення службової таємниці. Підкреслимо, що під службовою таємницею розуміємо інформацію з обмеженим доступом, яка є власністю держави, але не становить державної таємниці.

У таких країнах, як РФ, Казахстан, Білорусь, Айзербайджан, Таджикистан, Грузія, предметом шпигунства є державна таємниця, а також інші відомості, розголошення яких може завдати шкоди зовнішній безпеці чи суверенітету країни. Ці країни врахували рекомендації Модельного КК держав-учасниць СНД, тобто законодавці не наголошують на певному правовому режимі інформації (за винятком державної таємниці), за передачу чи збирання якої настає кримінальна відповідальність, а лише називають її “інші відомості”. У законодавстві таких країн, як ФРН, Швейцарія, Болгарія, Голландія, Китай, Латвія, Узбекистан, предметом шпигунства є тільки державна таємниця.

Якщо мета збирання інформації не полягає у використовуванні її на шкоду суверенітету, територіальній недоторканності або зовнішній безпеці та адресатом передачі інформації не є іноземні держави, іноземні організації чи їх представники, кримінальна відповідальність настає за такий злочин, як розголошення державної таємниці або іншої таємниці, що є власністю держави. Суб’єктом цих злочинів у законодавствах більшості зарубіжних країн є особа, якій відомості були довірені або стали відомі у зв’язку зі службовою або професійною діяльністю.

У підрозділі основна увага приділяється аналізу складів злочинів, предметом яких є відомості, що є власністю держави, але не становлять державної таємниці. У законодавствах різних країн це поняття має різні назви: “офіційні акції або відомості” (США), “відомості, що не підлягають розголошенню” (Латвія), “інформація для внутрішнього користування” (Естонія), “конфіденційна інформація” (Данія), “службова таємниця” (Казахстан, Білорусь, Болгарія, Польща, Швейцарія) та інші.

У законодавстві таких країн, як США, ФРН, Естонія, Казахстан, Швейцарія, Болгарія, Швеція, Білорусь, Латвія, Польща, Данія, указана інформація охороняється окремими нормами законів про кримінальну відповідальність. Об’єктивна сторона складів цих злочинів, як правило, визначається як розголошення відомостей, що є власністю держави, але не становлять державної таємниці. Кваліфікуючою ознакою складів злочинів є суспільно небезпечні наслідки. Суб’єктивна сторона характеризується умислом. Суб’єктом злочину визнається особа, якій відповідна інформація була довірена або стала відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

У законодавстві РФ, Таджикистану, Азербайджану, Узбекистану, КНР, Нідерландів кримінальна відповідальність за незаконні дії з відомостями, що становлять службову таємницю, настає за шпигунство або за розголошення державних секретів. Кримінально-правових норм, які б окремо встановлювали відповідальність за вказане діяння, у цих країнах немає.

Для другої групи злочинів, предметом яких є інформація, що є власністю фізичних та недержавних юридичних осіб, описані склади злочинів, передбачених у КК зарубіжних країн, зокрема США, Франція, ФРН, Швейцарії, Польщі, Данії, Японії та інших.

Розділ 2 “Об’єктивні ознаки передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Об’єкт злочину, передбаченого ст. КК України”, виходячи з визнання суспільних відносин об'єктом будь-якого злочину, розглянуто родовий, видовий та безпосередній об’єкти передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави,

Родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом XIV Особливої частини КК України, є суспільні відносини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову й мобілізації. Обґрунтовано необхідність виокремлення видового об'єкта злочинів, що розглядаються, у структурі родового об'єкта. Виділено групи норм, які захищають суспільні відносини у сфері охорони державної таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю держави (ст.ст.  КК), забезпечення недоторканності державних кордонів (ст.  КК), забезпечення призову й мобілізаціїст.  КК).

Видовим об’єктом злочинів, передбачених статтями 328-330 КК, запропоновано вважати інформаційну безпеку держави у сфері обігу інформації з обмеженим доступом, яка є власністю держави. Розглянуто й систематизовано сучасне законодавство в галузі інформаційної безпеки та погляди вчених на цю проблему. Інформаційну безпеку держави визначено як стан захищеності інформації з обмеженим доступом, який дає можливість безпечного виконання державою своїх завдань і функцій та уникнення негативних наслідків у результаті порушення режиму секретності цієї інформації. Одними з основних реальних і потенційних загроз інформаційній безпеці держави, стабільності в суспільстві є загрози в інформаційній сфері, які виявляються, зокрема, у розголошенні інформації, що є державною або іншою, передбаченою законом, таємницею, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави, чи інформації, спрямованої на забезпечення потреб і національних інтересів суспільства і держави. При порушенні порядку використання вказаної інформації відбувається руйнування суспільно корисних зв’язків між державою та особою, якій ці відомості були довірені чи стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, тобто руйнуються суспільні відносини, унаслідок чого виникає реальна можливість заподіяння шкоди інформаційній безпеці держави.

Безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст.  КК, є інформаційні відносини у сфері охорони відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави. Суб’єктами цих відносин є держава, з одного боку, і особа, якій ці відомості були довірені чи стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, _з другого. Специфічним елементом структури досліджуваних суспільних відносин є відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Додатковим обов’язковим об’єктом є суспільні відносини, що виникають у зв’язку з обміном конфіденційною інформацією, що є власністю держави, між українськими та іноземними підприємствами, установами й організаціями.

Підрозділ 2.2 “Предмет злочину, передбаченого ст. КК України” присвячений аналізу конфіденційної інформації, що є власністю держави, як предмета злочину.

Досліджено правовий режим конфіденційної інформації, що є власністю держави, тобто встановлено суб'єкт визначення доступності цієї інформації, коло суб'єктів, які мають доступ до неї, особливі вимоги та правила зберігання й поширення інформації, терміни режиму секретності. Проаналізовано орієнтовні критерії віднесення відомостей до конфіденційної інформації, що є власністю держави й передбачені Інструкцією про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 року № 1893). Розглянуто розроблені державними органами влади переліки конкретних відомостей, що становлять службову таємницю.

Автор поділяє погляд учених на застосування для конфіденційної інформації, яка є власністю держави, терміна “службова таємниця”.

У роботі робиться висновок, що відомості вважаються конфіденційною інформацією, яка є власністю держави, якщо вони відповідають таким вимогам: по-перше, створювались за кошти державного бюджету або перебувають у володінні, користуванні чи розпорядженні державної організації; по-друге, не належать до державної таємниці; по-третє, передбачені в переліках зазначених відомостей, розроблених експертними комісіями, або в переліках конкретних видів документів у відповідній сфері діяльності, затверджених міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою Міністрів АР Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями, в яких утворюються або у володінні, користуванні чи розпорядженні яких перебувають ці відомості, або містяться в тиражованих документах, що вийшли у світ 1991 року та пізніше з грифом “Для службового користування” або з нумерацією кожного примірника тиражу, а також всі документи органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів без грифів обмеження доступу, але не опубліковані в офіційних виданнях, з яких знято грифи секретності; по-четверте, не належить до передбаченого ст. 30 Закону України “Про інформацію” переліку відомостей, які не можуть бути визнані конфіденційною інформацією, що є власністю держави; по-п’яте, матеріальний носій має гриф обмеження доступу “Для службового користування”; по-шосте, розголошення такої інформації може завдати шкоди або створити загрозу заподіяння шкоди конституційним правам і свободам людини та громадянина, внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, економічній, військовій, соціальній, гуманітарній, науково-технічній, екологічній, інформаційній сфері, державній безпеці й безпеці державного кордону. Таким чином, при встановленні всієї сукупності вимог, указаних вище, відомості можуть бути визнані предметом злочину, передбаченого ст. 330 КК.

У підрозділі 2.3 “Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. КК України” розглянуто ознаки об’єктивної сторони цього складу злочину. Обґрунтовано, що його склад належить до так званих “формальних”, відзначено, що моментом його закінчення є дії, передбачені ст. КК за наявності предмета злочину. До обов’язкових ознак об’єктивної сторони належить лише суспільно небезпечне діяння. У диспозиції ст. 330 КК подано ознаки двох альтернативних видів діянь – збирання відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, та передача таких відомостей іноземним підприємствам, установам, організаціям чи їх представникам. Наводяться погляди науковців щодо змісту понять “збирання” та “передача” інформації.

Запропоновано вважати особливістю збирання як ознаки об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 330 КК, той факт, що суб’єкт злочину не повинен долати перешкод при отриманні інформації, оскільки суб’єктом цього злочину є особа, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Під збиранням конфіденційної інформації, що є власністю держави, розуміють активні дії щодо розшуку, зосередження (зведення, узагальнення), фіксування (зображення, фотографування, копіювання, запам’ятовування тощо) інформації.

Особливістю передачі конфіденційної інформації, яка є власністю держави, є те, що вона стає надбанням тільки іноземних підприємств, установ, організацій чи їх представників, а не будь-якої зацікавленої особи. Оскільки поняття іноземної організації охоплює іноземне підприємство й установу, запропоновано в диспозиції ст. 330 КК визначити адресатом передачі інформації тільки іноземні держави, організації та їх представників. Злочин у формі передачі відомостей, передбачений ст. 330 КК, , є закінченим з моменту створення реальної можливості ознайомлення іноземної держави, організації чи їх представників із конфіденційною інформацією, що є власністю держави.

Запропоновано внести зміни до чинної редакції ст. 330 КК та передбачити таку об’єктивну ознаку складу злочину, як зберігання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави. Зберігання відомостей, що є конфіденційною інформацією, яка є власністю держави, як ознака об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 330 КК, – це будь-які умисні дії, пов’язані з незаконним перебуванням зазначеної інформації у володінні суб’єкта злочину. Предметом усвідомлення має бути той факт, що відомості, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, були зібрані з метою передачі іноземним державам, організаціям чи їх представникам.

Розділ 3 “Суб’єктивні ознаки передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави ” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Суб’єкт злочину, передбаченого ст. КК України” з’ясовується, що суб’єкт злочину є спеціальним, оскільки загальні ознаки (фізична осудна особа, яка досягла 16 років) доповнюються додатковою, а саме: суб’єктом злочину може бути лише особа, якій відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

Установлено, що до осіб, яким відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, стали відомі, відносяться: по-перше, особи, до компетенції яких входить розробка та введення в дію переліків конфіденційної інформації, яка є власністю держави; по-друге, особи, які проставляють гриф обмеження доступу “Для службового користування”; по-третє, особи, які забезпечують ведення обліку, зберігання, розмноження та використання документів із грифом “Для службового користування”; по-четверте, особи, які тиражують, друкують і розсилають документи з грифом “Для службового користування”; по-п’яте, особи, які після закінчення діловодного року переглядають документи з грифом “Для службового користування”; по-шосте, особи, які працюють у масових бібліотеках, бібліотеках закритого типу та в державних архівних фондах, у яких зберігаються видання з грифом “Для службового користування”.

До осіб, яким відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, були довірені, належать: по-перше, особи, які мають досвід роботи та безпосереднє відношення до цих справ згідно із списками, погодженими з канцелярією, а до документів _згідно з вказівками, викладеними у резолюціях керівників організацій (структурних підрозділів); по-друге, представники інших організацій, які мають дозвіл керівників організацій (структурних підрозділів), у володінні та розпорядженні яких перебувають ці документи, за наявності письмового запиту організацій, у яких вони працюють, із зазначенням характеру завдання, що виконується; по-третє, громадяни України, яким видаються документи та видання з грифом “Для службового користування” у масових бібліотеках, за наявності письмового клопотання керівників організацій, у яких працюють ці громадяни, із зазначенням теми роботи; по-четверте, особи, які внаслідок свого службового становища наділені правом вимагати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і об’єднань громадян надання будь-яких відомостей; по-п’яте, іноземні громадяни та особи без громадянства у порядку, передбаченому законодавством.

Зроблено висновок, що доступ до відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, мають як службові особи, так і інші особи, яким ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням професійних обов’язків. Діяльність таких осіб може бути спрямована на виконання повноважень, пов'язаних із конфіденційною інформацією, що є власністю держави, за наявності дозволу на таку діяльність.

Запропоновано в диспозиції ст. 330 КК суб’єктом злочину визначити особу, якій відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням професійних обов’язків.

У підрозділі 3.2 “Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. КК України” вказано, що обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину є спеціальна мета діяння – передача конфіденційної інформації, що є власністю держави, іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам. Таким чином, можливе тільки умисне скоєння злочину. Обґрунтовано, що цей злочин може бути вчинений тільки з прямим умислом, предметом усвідомлення якого є соціальне значення злочинного діяння, фактична сторона діяння та адресат, якому передається вказана інформація (іноземні підприємства, установи, організації або їх представники).

Показано, що при скоєні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 330 КК України, ставлення особи до діяння може бути тільки умисним, а до наслідків – як умисним, так і необережним; у цілому ж цей злочин слід вважати умисним.

При умисному ставленні до діяння та його наслідків інтелектуальна ознака вини характеризується усвідомленням суспільно небезпечного характеру цього діяння та передбаченням його суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака вини полягає в бажанні або свідомому припущенні настання таких наслідків.

У разі умисного ставлення особи до діяння та злочинної недбалості щодо його наслідків інтелектуальна ознака характеризується усвідомленням суспільно небезпечного характеру свого діяння та непередбаченням суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака вини полягає в тому, що особа повинна була і могла їх передбачити.

При умисному ставленні особи до діяння та злочинній самовпевненості щодо його наслідків інтелектуальна ознака характеризується усвідомленням суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченням його суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака в разі вчинення такого діяння полягає в легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків.

Розділ 4 “Спеціальні питання кваліфікації передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 4.1 “Кваліфікуючі ознаки злочину, передбаченого ст. КК України” присвячений розгляду таких кваліфікуючих ознак складу злочину як вчинення діяння з корисливих мотивів, заподіяння тяжких наслідків для інтересів держави, скоєння злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб.

Досліджено загальні теоретичні проблеми щодо визначення мотивів злочину, розглянуто їх класифікацію. Якщо при скоєнні злочину, передбаченого ст. 330 КК, особа прагне отримати матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків або досягти іншої матеріальної вигоди, цей злочин слід кваліфікувати як скоєний із корисливих мотивів.

Оскільки обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч.  ст. КК, крім діяння, є “тяжкі наслідки для інтересів держави”, то в роботі приділяється увага з’ясуванню змісту цього поняття. Тяжкі наслідки для інтересів держави запропоновано розуміти як матеріальну шкоду (реальну шкоду чи упущену вигоду), так і нематеріальну шкоду суверенітету, територіальній цілісності, її державній, економічній, інформаційній, екологічній безпеці.

Передача або збирання відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, кваліфікується як злочин, скоєний повторно, у разі, якщо особа вчинила два або більше діяння, передбачених ст. 330 КК, які не охоплювались єдиним умислом, та якщо за раніше вчинений злочин особу не було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин не