НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

СЛЮСАРЕНКО Павло Миколайович

УДК 355.311.1: 94 (477) „1919/1920” (043.3)

АРМІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

В УМОВАХ БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ

(вересень 1919 – листопад 1920 рр.)

20.02.22 – військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії Національної академії оборони України, Міністерство оборони України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Карпенко Микола Федорович,

Національна академія оборони України,

професор кафедри історії.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор .

Капелюшний Валерій Петрович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри етнології та краєзнавства;

кандидат історичних наук

Герасименко Микола Васильович,

Національна академія оборони України,

доцент кафедри військової соціології

та політології. .

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ історії Української революції (1917–1921 рр.),

Національна академія наук України, м. Київ.

Захист відбудеться “ 17 “ січня 2007 р. о 14 годині, на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 Національної академії оборони України за адресою: 03049, м. Київ–49, Повітрофлотський проспект, 28.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії оборони України (03049, м. Київ–49, Повітрофлотський проспект, 28).

Автореферат розісланий “ 12 “ грудня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук В. М. Грицюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Серед завдань державного будівництва України одним із важливих є зміцнення боєздатності її Збройних Сил (ЗС), оскільки зберігається потенційна загроза виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн та втягування у них України. В історії української державності мали місце історичні періоди, коли доля суверенітету України залежала від наявності боєздатної національної армії. Показовими у цьому є події, пов’язані з участю армії УНР у боротьбі за українську державність у 1919–1920 рр.

Тому, по-перше, досвід, набутий під час реформування і ведення бойових дій армією УНР у ході боротьби за українську державність, являє науковий і практичний інтерес не тільки для історичної, а й для сучасної воєнної науки. В контексті зазначеного постає необхідність постійного розвитку воєнної думки, спрямованої на удосконалення організаційної структури ЗС України, форм та способів ведення бойових дій.

По-друге, дослідження особливостей будівництва армії УНР та її бойової діяльності у взаємодії з повстанським рухом в умовах українсько-польської військової співпраці у 1920 р. є важливим для подальшого розвитку української воєнно-історичної науки.

По-третє, всебічне об’єктивне та незаангажоване вивчення воєнно-історичних подій в Україні часів російсько-польської війни, коли армія УНР спільно з повстанським рухом протистояла численним ворогам, є актуальним з погляду встановлення історичної правди і поглиблення знань про героїчне минуле українського народу.

По-четверте, висвітлення діяльності армії УНР сприятиме розширенню знань військових фахівців, розвитку творчого мислення. Наукове відтворення й аналіз тих подій дозволяє усвідомити сутність історичних явищ, процесів і закономірностей, виявити те особливе у воєнній справі УНР, що може отримати розвиток у сучасних умовах.

Наукове завдання дисертаційної роботи полягає у визначенні особливостей та виявленні тенденцій і результатів діяльності армії Української Народної Республіки в умовах боротьби за українську державність під час військової співпраці між УНР і Польською Республікою.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах планів наукової і науково-технічної діяльності Департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України та Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗС України. Для підготовки дисертації базовою стала науково-дослідна робота „Військово-патріотичне виховання особового складу Збройних Сил України” (шифр НДР „Військово-патріотичне виховання”, номер державної реєстрації 0105U001157), що виконувалася у Науково-дослідному центрі гуманітарних проблем ЗС України на замовлення Головного управління з гуманітарних питань і соціального захисту ЗС України Генерального штабу (ГШ) ЗС України, у якій дисертантом відпрацьований матеріал для підрозділу „Історичні витоки військово-патріотичного виховання в українському суспільстві та його військових формуваннях”.

Мета і завдання дослідження. На основі аналізу історіографії, архівних документів і періодичних видань вивчити та узагальнити досвід будівництва і бойової діяльності армії УНР в умовах боротьби за українську державність під час українсько-польської військової співпраці, розробити практичні рекомендації щодо його використання у ЗС України.

Досягнення мети передбачає вирішення наступних завдань:

аналіз стану наукової розробки теми та джерельної бази дослідження;

з'ясування чинників, що вплинули на налагодження військової співпраці між УНР і Польською Республікою та виявлення причин переходу армії УНР до партизанських форм боротьби;

встановлення результатів діяльності державного та військового керівництва УНР щодо вибору шляхів розвитку армії УНР, створення українських військових установ, з’єднань і частин на території Польської Республіки;

характеристика бойової діяльності армії УНР у поході з Військом Польським та під час спільних дій із повстанським рухом;

дослідження особливостей реформування армії УНР у ході російсько-польської війни;

розроблення практичних рекомендацій для використання їх в ході розвитку ЗС України, спираючись на досвід будівництва армії УНР в умовах боротьби за українську державність.

Об’єкт дослідження. Армія Української Народної Республіки.

Предмет дослідження. Реформування та участь армії Української Народної Республіки у боротьбі за українську державність.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1 вересня 1919 р. до 21 листопада 1920 р. Головною ознакою вибору нижньої межі є укладення перемир’я між УНР і Польською Республікою, що й стало початком налагодження військової співпраці. Вибір верхньої межі зумовлений інтернуванням армії УНР, що було наслідком відмови від союзницьких зобов’язань з боку Польської Республіки.

Методи дослідження. Для досягнення результатів дисертаційного дослідження використовувалися загальнонаукові (історичний, логічний, аналіз, синтез), специфічно-історичні (синхронічний, хронологічний, діахронний, порівняльно-історичний) та міждисциплінарні (статистичний, системно-структурний) методи. Так, завдяки історичному методу вдалося визначити етапи бойової діяльності армії УНР у ході боротьби за українську державність під час російсько-польської війни, їх особливості. Логічний метод дозволив об’єднати і узагальнити вже виявлені історичні факти і визначити концептуальні рішення керівництва УНР щодо будівництва армії нового зразка. Закономірним результатом застосування аналізу в роботі стало визначення чинників і особливостей розвитку складових елементів української армії. Синтез сприяв отриманню висновків за розділами і роботи у цілому. На основі синхронічного методу здійснювалося вивчення подій на різних ділянках фронту одночасно. Хронологічний метод допоміг відтворити бойові дії армії УНР від початку Зимового походу до її інтернування. За допомогою діахронного методу розкрито зміст подій на визначених етапах бойової діяльності армії УНР. Використовуючи порівняльно-історичний метод вдалося з’ясувати традиційні особливості українського повстанського руху. Можливість встановити кількість бойового складу української армії надав статистичний метод. А системно-структурний метод дозволив розглянути армію УНР як багатоелементну організацію.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що: вперше висвітлено будівництво армії УНР у ході боротьби за українську державність в умовах військової співпраці з Польською Республікою; визначені концептуальні засади створення структур військового керівництва нового зразка таких, як: Вища Військова Рада, Військове міністерство, Генеральний штаб, Генеральна інспекція, штаби дієвої армії; виявлені характерні риси реформування військових установ, з’єднань і частин УНР.

Набули подальшого розвитку положення щодо розкриття особливостей бойової діяльності армії УНР в умовах боротьби за українську державність в ході спільних дій з Військом Польським. Відмінність здобутих автором результатів від попередніх дослідників полягає в тому, що в роботі здійснено поетапний аналіз бойової діяльності української армії, та досліджено ту частину повстанського руху з яким вона координувала свої дії як під час Зимового походу, так і в ході російсько-польської війни.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації матеріали, теоретичні висновки та узагальнення використані автором під час проведення занять з гуманітарної підготовки офіцерів Військового інституту телекомунікацій та інформатизації Національного технічного університету України „Київський політехнічний інститут” та на зборах керівників груп гуманітарної підготовки київського гарнізону.

Результати дослідження можуть бути корисними при підготовці керівних документів щодо організації повсякденної діяльності військ; у воєнно-історичних працях та наукових дослідженнях з питань військового будівництва; у навчальному процесі вищих військових навчальних закладів при викладанні історичних дисциплін; у системі військово-патріотичного виховання; у системі гуманітарної підготовки ЗС України; під час оформлення наочної агітації у народознавчих світлицях; при створенні музейних експозицій періоду Української революції 1917–1920 рр.

Особистий внесок здобувача. Усі одержані результати дослідження та їх публікації у наукових фахових виданнях виконані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії Національної академії оборони України. Основні її положення оприлюднені автором у виступах на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Патріотичне і гуманістичне виховання військової інтелігенції: сутність, взаємозв’язок, стан, проблеми” (Київ, грудень 2002 р.), на ХІІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, травень 2003 р.) та на науково-практичному семінарі „Про хід виконання НДР „Військово-патріотичне виховання” (Київ, травень 2006 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в 7 наукових публікаціях, 5 з яких опубліковано у фахових виданнях, а 2 у матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (277 найменувань) та 5 додатків. Обсяг основного тексту дисертації 179 сторінок, а повний обсяг – 277 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання дослідження, хронологічні рамки, методологічну основу, наукову новизну та практичне значення дисертації, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовані стан наукової розробки теми та джерельна база.

На основі аналізу існуючої історіографії з питань, пов’язаних із участю армії УНР у боротьбі за українську державність та безпосередньо з її будівництвом у 1920 р., дисертант стверджує, що творення історичних праць відбувалося не без діаметрально протилежних за своїм характером ідеологічних впливів. Уже починаючи з 20-х років ХХ ст. виникли два протилежні історіографічні напрямки: радянський апологетичний і державницький український.

Для радянської історіографії було характерним замовчувати об’єктивну інформацію про армію УНР, нав’язуючи при цьому українському суспільству лише „правдивість” твердження щодо „контрреволюційності, продажності і зрадництва петлюрівщини”. Саме про це йдеться у працях П. Березіна, П. Пшеничного, М. Какуріна, І. Вацетіса, І. Пауки, М. Супруненка та ін.

Дисертант дійшов до висновку, що праці радянської історіографії характеризуються спільними особливостями – надмірним суб’єктивізмом та заідеологізованістю.

Аналіз сучасних російських історіографічних праць О. Єгорова, Б. Соколова, М. Мельтюхова, виданих після розпаду СРСР, свідчить про те, що в них простежується лише частковий відхід від радянських стереотипів. Тільки констатується факт присутності на фронті так званої „армії Симона Петлюри”, чи не вперше наводиться чисельність її з’єднань.

Незаперечним є те, що українська національна історіографія за даною тематикою формувалася в іншому ментальному світі, у місцях поселень української еміграції. Здебільшого це роботи сучасників тих подій.

У працях В. Винниченка, С. Шелухіна та І. Мазепи дається неоднозначна оцінка українсько-польським союзним угодам 1920 р. Саме В. Винниченко у третьому томі „Відродження нації” називає їх „останніми ганебними конвульсіями отаманщини”. А С. Шелухін у роботі „Варшавський договір між поляками і С. Петлюрою 21 квітня 1920 р.” взагалі наголошує на їх нелегітимності, хоча на той час було відомо, що згідно Постанови Директорії УНР від 15 листопада 1919 р. С. Петлюра мав право укладати міжнародні угоди від імені Директорії. Разом з тим, І. Мазепа у своїй праці „Україна в огні й бурі революції 1917–1921”, на думку дисертанта, дає більш об’єктивну характеристику цим угодам, стверджуючи, що їх підписання було зумовлено прагненням з боку керівництва УНР зміцнити армію УНР і продовжити боротьбу за українську державність.

Причини і особливості Зимового походу армії УНР висвітлюються в працях М. Омеляновича-Павленка, О. Доценка та Ю. Тютюнника. Так, О. Доценко у своїй праці „Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – V.1920)” відтворив перебіг подій партизанського рейду армії УНР, але, у порівнянні з роботами М. Омеляновича-Павленка, досить побіжно торкнувся питань взаємодії армії з повстанцями. У свою чергу, робота О. Удовиченка „Україна у війні за державність” хоча і висвітлює у загальному контексті боротьби за українську державність бойові дії армії УНР у 1919–1920 рр., але не надає жодних даних з питань її реорганізації. А Л. Шанковський у праці „Українська армія в боротьбі за державність” розглядає окремі аспекти реформування армії УНР, не надаючи відомостей про її бойову діяльність.

З набуттям незалежності України розпочався новий етап розвитку національної історіографії. Матеріал з питань досліджуваної тематики з’явився у працях В. Солдатенка, Б. Якимовича, В. Сідака, С. Литвина, Я. Тинченка, В. Довбні, О. Шатайла та ін. Так, спільна праця О. Колянчука, М. Литвина та К. Науменка „Генералітет українських визвольних змагань” містить маловідомі факти з військової діяльності старшин армії УНР. Відомості про бойову діяльність армії УНР у 1920 р. розкривають роботи Б. Дорошенка-Товмацького „Симон Петлюра: життя і діяльність” та В. Савченка „Симон Петлюра”, але, разом з тим, вони не торкаються питань щодо її реорганізації. Змістовною є праця за загальною редакцією В. Смолія „Історія України”, де надається неупереджена оцінка подіям, пов’язаним з боротьбою за відновлення УНР у 1920 р. і участі в ній армії УНР. У монографії В. Капелюшного „Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917–1921 рр.)” питанням налагодження військової співпраці між УНР і Польською Республікою (ПР) та бойової діяльності армії УНР присвячені окремі розділи, де наведено маловідомий матеріал.

В одинадцятому розділі першого тому наукової праці „Історія українського селянства” В. Верстюк надає вичерпну характеристику українському повстанському рухові 1919–1920 рр. Безпосередньо особливості і результати координації дій армії УНР з повстанським рухом у 1920 р., хоча і фрагментарно, розкривають праці Г. Гребенюка, В. Коротенка, О. Маслака, В. Марчука, Р. Коваля та ін. Виділяється робота Ю. Кульчицького „Шаблі з плугів”, де висвітлено окремі аспекти організації взаємодії між армією УНР і повстанцями.

Чинники налагодження військової співпраці між УНР і ПР та бойову діяльність армії УНР у 1920 р. розглядають також у своїх працях і польські історики: М. Прушинський, М. Кротофіл, Я. Бруський, О. Вішка та ін. Але їхні роботи навмисно замовчують інформацію про зрадницьку політику ПР у відношенні до УНР у 1920 р., та про героїчну оборону Замостя українською 6-ю Січовою дивізією. А Я. Бруський у своїй праці „Петлюрівці” головною причиною невдач армії УНР у листопаді 1920 р. називає низький морально-психологічний стан її вояків, що не відповідає історичній правді.

Питання щодо реформування і участі армії УНР у боротьбі за українську державність у 1919–1920 рр. частково розглядаються у докторській дисертації С. Литвина „Симон Петлюра у національно-визвольній боротьбі українського народу (1917–1926 рр.). Історіографічний та джерелознавчий аспекти”. А окремі аспекти з її організації і бойової діяльності висвітлюються у дисертаційних роботах кандидатів історичних наук В. Задунайського, О. Колянчука, А. Харука, П. Ткачука, Л. Кривизюка, О. Мацагора, А. Науменка та М. Герасименка.

У розділі зазначено, що наявна історіографія не дає змогу грунтовно дослідити визначену тематику, зокрема, питання пов’язані з реформуванням армії УНР в умовах боротьби за українську державність в ході військової співпраці між УНР і ПР.

Джерельною базою дисертації стали: архівні матеріали, опубліковані документи та періодичні видання. Використано неопубліковані документи і матеріали 90 справ із 11 архівних фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України) та Державного архіву Київської області (ДАКО). Найбільш широко використані фонди ЦДАВО України: „Військове міністерство УНР” (Ф. 1075), „Головне управління ГШ” (Ф. 1078) та „Рада Народних Міністрів УНР” (Ф. 1065), де зберігаються закони, постанови, накази, доповідні, схеми, рапорти. Вони дають можливість прослідкувати заходи з реформування армії УНР та результати її бойової діяльності у 1920 р. У фондах ЦДАГО України знайдений маловідомий матеріал про ту частину повстанського руху, яка безпосередньо взаємодіяла з армією УНР у ході боротьби за українську державність у 1920 р. Це фонди: „Центральный комитет компартии Украины” (Ф. 1), „Центральный комитет компартии (большевиков) Украины” (Ф. 5) та „Коллекции документов истории коммунистической партии Украины” (Ф. 57).

Значний фактичний матеріал віднайдено в опублікованих збірниках документів. У праці генерала УНР В. Сальського „Українсько-московська війна 1920 року в документах” вміщено щоденні оперативні і розвідувальні звіти армії УНР часів російсько-польської війни, що й надало змогу дисертанту проаналізувати бойову діяльність армії УНР і здійснити її періодизацію. Видання Т. Гунчака „Українська революція: документи (1919–1921 рр.)”, крім матеріалів про воєнно-політичні чинники налагодження військової співпраці між УНР і ПР, висвітлює й маловідому інформацію щодо формування нових військових частин УНР на території ПР у 1920 р. „Збірник статей, листів та документів С. Петлюри” за упорядкуванням В. Сергійчука безпосередньо розкриває військову діяльність Головного отамана військ УНР.

З організацією діяльності військ УНР як у бойовій обстановці так і в мирний час дають змогу ознайомитися військові статути армії УНР: муштровий для піхоти, внутрішньої служби, дисциплінарний, залогової служби та польової служби.

У дисертації використані і періодичні видання, зокрема газети військових установ і структур УНР „Козацька думка” і „Наша правда”, у яких вміщено інформацію про бойові дії армії УНР. Між тим, матеріал про бойову діяльність та організаційну структуру армії УНР містять і червоноармійські газети 14-ї армії „Красное знамя” і „В походе”, але в них допущені неточності в датах подій і значно завищена чисельність бойових втрат з боку армії УНР.

Вивчено матеріали громадсько-політичних газет, підконтрольних владі УНР у 1920 р., на сторінках яких зустрічаються телеграми, накази і розпорядження військового керівництва УНР. Серед них „Трудова громада”, „Слово”, „Хвиля”, „Україна”, „Українське слово”.

На відміну від видань УНР, громадсько-політичні газети УСРР надмірно заполітизовані, негативно оцінюють Варшавський договір і майже не містять даних про армію УНР. Це „Пролетарська правда”, „Червоний прапор”, „Боротьбист”, „Боротьба”, „Український пролетар”, „Красное знамя”.

Насичені статтями-спогадами про участь армії УНР та повстанського руху у боротьбі за українську державність у 1920 р. і українські, емігрантські воєнно-історичні журнали „Табор”, „Трибуна України”, „Тризуб”, „Літопис Червоної Калини”, „Гуртуймося”, „Штурм” та ін. Матеріали про реформування армії УНР містять статті В. Сінклера, В. Петріва, П. Шандрука, В. Куща та ін.

Проведений автором аналіз історіографії та джерельної бази дозволяє зробити висновок про те, що незважаючи на значну кількість публікацій, присвячених УНР та її боротьбі за незалежність, дотепер відсутні узагальнюючі праці, які б розкривали будівництво армії УНР та її бойову діяльність в умовах боротьби за українську державність під час військової співпраці між УНР і ПР.

Другий розділ „Збереження і зміцнення армії УНР напередодні відродження Української Народної Республіки” присвячений висвітленню особливостей і результатів діяльності керівництва УНР щодо збереження і зміцнення української армії напередодні укладення варшавських угод.

У підрозділі 2.1. „Чинники налагодження військової співпраці між УНР і Польською Республікою” доведено, що остаточно визначившись у серпні 1919 р. і обравши європейський, демократичний шлях розвитку для УНР, українське керівництво спрямувало свої зусилля у зовнішній політиці переважно на Антанту. Прагнучи визнання з її боку і одержання допомоги у боротьбі з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (РСФРР) за свій суверенітет, УНР намагалась укласти перемир’я і налагодити військову співпрацю з „Півднем Росії” та ПР, яким сприяла Антанта. Лише принципова позиція генерала Денікіна щодо „Єдиної і неподільної Росії” зірвала переговори. Між тим, ПР погодилася 1 вересня 1919 р. на замирення з УНР, але за умов встановлення демаркаційної лінії по Збручу, що залишало під її контролем Галичину і Волинь. Проте це стало неприйнятним для керівництва Західної області УНР, яке прагнуло порозуміння лише з урядом „Півдня Росії”, що й призвело до розколу українських сил і виходу галичан зі складу уряду УНР, а 17 листопада 1919 р. – до відведення Галицької армії у підпорядкування Денікіну.

2 грудня 1919 р. між УНР і ПР була підписана Декларація, завдяки якій збережено урядові установи УНР, 4000 поранених і хворих на тиф українських вояків та підготовлено бази для нових частин УНР на території ПР. Хоча армія УНР і пішла у Зимовий похід, Ю. Пілсудський не поспішав з військовою допомогою і відклав переговори з керівництвом УНР на весну, спостерігаючи за двобоєм Червоної армії (ЧА) з „денікінцями”. Поновлення переговорів відбулося у березні 1920 р. у зв’язку з небезпекою нападу з боку РСФРР на ПР, що й прискорило підписання Політичної і Військової конвенцій 21 і 24 квітня 1920 р. між УНР і ПР.

Воєнно-економічні умови є однією з найважливіших причин того, що керівництво УНР погодилося навіть на принизливі територіальні поступки з „учорашнім” ворогом, заради отримання допомоги у боротьбі за українську державність. Підконтрольна територія Поділля не спроможна була всебічно забезпечити армію УНР для продовження війни.

Передумови військово-технічного характеру теж змушували до пошуку допомоги іззовні, враховуючи те, що в армії УНР наприкінці листопада на озброєнні залишилось 14 гармат і 80 кулеметів, до яких не було навіть набоїв.

Отже, налагодженню військової співпраці між УНР і ПР сприяли чинники воєнно-політичного, воєнно-економічного та військово-технічного характеру.

У підрозділі 2.2. „Перехід армії УНР до партизанських форм боротьби” вказується, що відправка армії УНР 6 грудня 1919 р. у Зимовий похід у запілля Добровольчої армії була зумовлена: збереженням її від інтернування, налагодженням зв’язків з повстанцями, нищенням живої сили противника, необхідністю ведення пропаганди серед населення щодо Всеукраїнського повстання тощо.

На чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком вирушило 4 групи: Запорізька, Волинська, Київська та об’єднані 3-я дивізія і Юнацька школа. Кожне з’єднання мало політичного референта. Між тим, із загальної чисельності армії у 10 осіб бойовий склад нараховував лише 2000 багнетів, 1000 шабель та 14 гармат.

Враховуючи те, що 75% від загальної кількості частин становили штаби, немуштрові підрозділи і обози з хворими, становище армії було складним. Разом з тим, вона успішно, з боями, рейдувала упродовж грудня-січня у запіллі Добровольчої армії, а наступні три місяці – у тилу ЧА, взаємодіючи з повстанцями. Саме рух окремими групами надавав їй можливість швидше пересуватись, маневрувати і одночасно звільняти подекілька населених пунктів.

Доведено, що під час походу приділялась увага просвітній, видавничій та агітаційній роботі в містах і селах. Так, в Умані було надруковано до 20 примірників газети „Україна” та до 200 відозв „До селян”, що допомогло організації повстань. Штаб армії на чолі з підполковником П. Долудом фактично став „координаційним центром” повстанського руху. Були налагоджені зв’язки з повстанською „Холодноярською республікою” та з отаманами Київщини, Херсонщини, Полтавщини та Катеринославщини. На Єлисаветградщині до складу армії УНР увійшло повстанське угруповання отамана А. Гулого-Гуленка.

Встановлено, що стратегічні напрямки партизанського рейду визначалися Головою уряду УНР. Так, отримавши 12 лютого 1920 р. із Кам’янця-Подільського наказ від І. Мазепи через кур’єра, армія вирушила на лівий берег Дніпра у район Золотоноші для організації повстання, а вже 17 лютого 1920 р., за новим його наказом, повернулася на Правобережжя і попрямувала у Забужжя.

Отже, застосовуючи партизанські форми боротьби та захоплюючи Вознесенськ, Христинівку, Ананьїв, Тульчин і Вапнярку, армія УНР стрімко пересувалася у напрямку лінії фронту польсько-українських військ, знищуючи запілля 14-ї армії південно-західного російського фронту.

У підрозділі 2.3. „Створення військових установ, з’єднань і частин УНР на території Польської Республіки” дисертантом доведено, що підписана 2 грудня 1919 р. „Декларація” дозволила керівництву УНР вже 12 грудня 1919 р. у Варшаві при Українській дипломатичній місії створити Військову Секцію, яка й стала виконувати роль української Ставки на території ПР аж до травня 1920 р. З 10 січня 1920 р. розпочато формування 4-ї бригади 2-ї стрілецької дивізії у Кам’янці-Подільському, а з 8 лютого 1920 р. – 6-ї Січової дивізії у Бресті.

20 лютого 1920 р. на нараді у Військовій Секції військовий міністр УНР полковник В. Сальський у своїй доповіді оголосив концептуальні засади і тенденції розвитку нових з’єднань Сухопутних Сил армії УНР. Дивізії були запроектовані як кадри майбутніх корпусів з представництвом частин від усіх існуючих родів зброї. Перевага тепер віддавалася нечисленним, більш автономним і набагато рухливішим в умовах маневреної війни з’єднанням і частинам. Основною тактичною одиницею замість полку ставав курінь, який мав свої тилові підрозділи. У дивізійній структурі з’явилися нові тактичні з’єднання – бойові стрілецькі бригади і запасна бригада, які могли діяти цілком самостійно. До складу дивізії входила і гарматна бригада, що у свою чергу підкреслювало її вогневу міць. Взагалі у побудові нової дивізійної структури дотримувався принцип „трійки”: у дивізії – три бригади, у бригаді – три курені, у курені – три сотні, у сотні – три чоти, у чоті – три рої. Разом з тим, міністр залишив незмінними досить обтяжливі за своїм складом і чисельністю тилові підрозділи і не врахував доцільність окремих кінних з’єднань. Дисертантом встановлено, що питання, пов'язані зі створенням Українського Повітряного Флоту і Морських Сил не розглядалися зовсім.

Нові штати, табель посад та „Інструкція для українських військових формувань в Румунії і Польщі” були затверджені 25 лютого 1920 р. С. Петлюрою. Планувалося сформувати 11 стрілецьких дивізій.

У дисертації відзначено, що 27 лютого 1920 р. на нараді у Збірній Станиці Ланцуті генералом В. Сінклером було порушено питання про необхідність побудови нової, більш ефективної структури вищого військового керівництва, створеної на основі досвіду Франції як провідної країни світу. А вже 26 березня 1920 р. у Військовій Секції представлено проект української моделі, який, після доопрацювань з боку військового міністра 8 квітня 1920 р. перетворився у законопроект УНР „Про вище військове управління в УНР”. Згідно з ним планувалося сформувати вищий військовий орган із трьох осіб – військового міністра, начальника ГШ та Генерального інспектора, при чому ці особи не підлягали один одному, а підпорядковувалися лише Головному отаманові як Верховному головнокомандувачу. Особливе місце відводилося Вищій Військовій Раді як координаційному осередку між урядом і армією. Допускалося призначати на посаду військового міністра цивільну особу, як це було прийнято у Європі.

Автором зазначено, що крім створення Військового міністерства і Юнацької школи, було розпочато формування навчального куреня жандармів. А 30 березня 1920 р. введено нові зразки одностроїв і табель рангів. Крім цього, 24 квітня 1920 р. на Військовій Раді прийнято рішення про розгортання культурно-освітньої праці в армії з метою не тільки інформаційно-пропагандистського забезпечення, а і підвищення рівня освіченості вояків.

У розділі зроблено висновок, що тільки заради продовження боротьби за українську державність керівництво УНР пішло на територіальні поступки і уклало Варшавський договір з ПР. Вдалося зберегти і зміцнити армію УНР, посилити новими установами і з’єднаннями.

У третьому розділі „Армія УНР в умовах боротьби за українську державність в ході російсько-польської війни” розкрито особливості бойової діяльності та реформування української армії у ході російсько-польської війни.

У підрозділі 3.1. „Бойові дії Армії УНР під час спільного походу з Військом Польським та після перемир’я між ПР і РСФРР” автором зазначено, що від 25 квітня й до 21 листопада 1920 р. армія УНР вела безперервні бойові дії. Проаналізувавши її бойову діяльність за існуючими часовими рамками, дисертант здійснив її періодизацію, виділивши три етапи:

перший (25 квітня – 19 жовтня) – бойові дії армії УНР спільно з Військом Польським;

другий (19 жовтня – 10 листопада) – зіткнення з червоноармійськими загонами під час перемир’я між ПР і РСФРР та підготовка української армії до подальшої боротьби;

третій (10 – 21 листопада) – ведення самостійних бойових дій армією УНР з часу завершення терміну перемир’я до її інтернування.

Характерною особливістю першого етапу бойової діяльності стало те, що всі українські з’єднання на початку війни були зосереджені на значних відстанях одне від одного: дієва армія – у запіллі ЧА, 2-га дивізія у складі 6-ї польської армії – у районі Кам’янця-Подільського, а 6-а дивізія у складі 2-ї польської армії – під Бердичевом. Тому виникала закономірна потреба з боку керівництва УНР – зібрати українські з’єднання на єдиній лінії фронту.

Автором відзначено, що хоча спільний похід союзних польсько-українських військ і розпочався 25 квітня 1920 р. під гаслом „За нашу і вашу свободу”, відносини між польськими легіонерами і українським населенням були напруженими, бо інколи „визволителі” вели себе майже як загарбники. Але незважаючи на це 12-а і 14-а російські армії отримали поразку від союзників і не без допомоги українських партизан і повстанців. Заволодівши більшою частиною Правобережжя і Києвом, союзні війська зупинились 8 травня 1920 р. за наказом маршала Ю. Пілсудського. Саме в цей час керівництво УНР вітало дієву армію УНР у районі Ямполя із успішним завершенням Зимового походу.

Успішні наступальні дії ЧА призвели до того, що армія УНР упродовж 8 травня – 15 вересня 1920 р. змушена була з боями відступати поруч з поляками на захід, аж до Станіславова, прикриваючи правий фланг союзної 6-ї польської армії. Враховуючи перевагу противника в людях і техніці, українське командування організовувало „позиційну оборону”, відмовившись від суцільної смуги окопів. Це сприяло зменшенню втрат. У дисертації висвітлено також події під Замостям, де завдяки умілій організації кругової оборони і героїзму українських старшин і козаків 6-ї Січової дивізії полковника М. Безручка 29 серпня 1920 р. було затримано на три доби 1-у Кінну армію С. Будьонного, що й врятувало Військо Польське від розгрому.

Поразка військ західного російського фронту під Варшавою і 1-ї Кінної армії під Замостям дозволили союзним арміям розпочати наступальні дії. З 15 вересня й до 19 жовтня 1920 р. армія УНР вела наступ у східному напрямку. Лише несподіване перемир’я між ПР і РСФРР змусило її зупинитись.

Встановлено, що армії УНР протистояли червоноармійські 41-а, 60-а, 21-а стрілецькі дивізії та дві кінні бригади.

На другому етапі бойової діяльності армії УНР особливим стало те, що вона опинилася перед вибором – або йти на інтернування до „союзника”, або вести бої самотужки. Між тим, на її смузі оборони постійно відбувалися провокаційні зіткнення з окремими підрозділами противника. Прийняте українським командармом генералом М. Омеляновичем-Павленком рішення про загальний наступ на 1 листопада не було схвалено С. Петлюрою і відмінено, бо ще діяв термін перемир’я і покладалися надії на переговори між ПР і РСФРР. Лише переконавшись у відмові від союзницьких зобов’язань з боку уряду ПР, керівництво УНР вирішило розпочати наступальні дії армії УНР ранком 11 листопада і вести боротьбу за українську державність самотужки.

Особливістю третього етапу було те, що 14-а російська армія першою завдала удар вранці 10 листопада 1920 р., тим самим випередивши армію УНР. Зазнали великих втрат 3-я Залізна, кінна, Київська, Волинська дивізії та пластунський курінь Запорізької дивізії під ударами кінного корпусу Примакова і 47-ї дивізії. Не врятували ситуацію навіть „савінковці” генерала Перемикіна. Втративши, за підрахунками автора, за 11 діб близько 13 вояків, 4 бронепотяги, майже всю артилерію і практично не маючи запасу набоїв, армія УНР 21 листопада 1920 р. змушена була відійти на територію ПР.

Таким чином, саме за результатами відмови ПР від союзницьких зобов’язань перед УНР армія УНР опинилась у таборах інтернованих.

У підрозділі 3.2. „Координація дій армії УНР з повстанським рухом” вказується, що найбільш масовою і організованою у 1920 р. була та частина повстанського руху, яка прагнула відродження УНР і взаємодіяла з регулярною українською армією. Безумовно, організованості сприяло перш за все те, що повстанцями керували досвідчені кадрові старшини, зокрема такі, як: А. Гулий-Гуленко, О. Пшонник, І. Струк, І. Лютий-Лютенко, А. Волинець та ін.

Доведено, що завдяки спільним діям з армією УНР, з 25 квітня до 6 травня 1920 р. загонами отаманів Мордалевича і Струка було знищено запілля 12-ї російської армії. А у нанесенні поразки 14-й армії взяли активну участь Таращанська, Чигиринська та Єлисаветградська повстанські організації. Характерним епізодом своєчасно спланованих дій 8 полків повстанської „Запорізької Січі” отамана Куровського став невдалий наступ 1-ї Кінної армії 23 травня 1920 р. на польські позиції. Координація дій повстанців здійснювалася через відділ агентурної розвідки ГШ підполковника О. Кузьмінського, який і готував кур’єрів-зв’язкових.

У дисертації зазначено, що з червня й до вересня 1920 р. стійкий зв’язок з повстанцями припинився і цьому сприяли об’єктивні причини: значне віддалення Ставки військ УНР від повстанських „центрів”, активізація каральних експедицій з’єднань ЧА. Лише з початком наступу армії УНР з 15 вересня 1920 р. узгодження дій з повстанцями було поновлено. Для більшої безпеки у справі підготовки Всеукраїнського повстання в якості кур’єрів найчастіше залучалися жінки. Проте усі наміри було перекреслено несподіваним перемир’ям між ПР і РСФРР, за час дії якого були розбиті найчисленніші повстанські загони отаманів Масюри, Христового, Гризла та ін. Зазнала поразки від 1-ї Кінної армії і Степова повстанська дивізія на Херсонщині. Так, Всеукраїнське повстання не відбулося. Зазнавши великих втрат повстанці вже не змогли суттєво допомогти армії УНР в ході боїв з 10 до 21 листопада 1920 р.

Отже, завдяки координації дій армії УНР з численними повстанцями, боротьба за українську державність мала реальні перспективи, якби не зрадницька політика з боку ПР.

У підрозділі 3.3. „Реформування армії УНР” досліджено особливості реорганізації української армії, яка будувалася за принципами позакласовості, патріотизму і національної єдності, у ході російсько-польської війни.

Встановлено, що упродовж травня-серпня було створено Штаб при Головному отаманові військ УНР у складі канцелярії та двох управ (персональної і військового духовенства) і передбачені Положенням до закону УНР „Про вище військове управління в УНР”, схваленого Радою Народних Міністрів УНР 24 травня 1920 р., органи вищого військового керівництва. Сформована Вища Військова Рада на чолі з генералом Коваль-Медзвецьким стала вирішувати широке коло питань у військовій сфері на державному рівні, оскільки до її складу, крім семи старшин вищого рангу, увійшли Голова Ради Народних Міністрів, Міністр фінансів та Державний контролер. Генеральний штаб на чолі з генералом Сінклером, створений шляхом реорганізації Головної управи ГШ Військового міністерства, став повноцінним робочим органом Верховного головнокомандувача, здатним забезпечити керівництво двома-трьома об’єднаннями. Генеральна інспекція на чолі з полковником Петрівим, маючи у своєму складі шістьох інспекторів-професіоналів, тримала під контролем хід реорганізації в усіх родах зброї. А оновлене Військове міністерство практично стало структурою матеріального забезпечення армії. Виходячи з цього, дисертант робить висновок, що створені органи вищого військового керівництва були спроможні забезпечити бойову діяльність кількасоттисячної армії.

Доведено, що було оптимізовано і штаб дієвої армії шляхом переформування його трьох управ у дві, завдяки чому підвищувалася його мобільність. Крім цього, до складу штабів з'єднань введено культурно-освітні відділи і духові оркестри.

У дисертації зазначено, що через слабке і нерегулярне постачання техніки і озброєння від союзника уповільнювалося формування родів зброї (піхоти, кінноти, артилерії, технічних військ, броневих сил та авіації). Було створено лише 6 стрілецьких дивізій із 11 запланованих та окремі: зведену кінну дивізію, кулеметну дивізію, відділ бронепотягів, автопанцирний дивізіон, понтонний курінь, авіаційний загін, радіотелеграфний дивізіон, навчальний технічний полк, залізничну сотню та автоколону. Між іншим, наявні стрілецькі дивізії навіть не досягли штатної чисельності бойового складу у 9 осіб кожна і не мали по 50 штатних гармат, авіа- і автопанцирних дивізіонів та відділів бронепотягів, що звичайно не забезпечувало належну боєздатність. Разом із тим вкрай недостатне забезпечення засобами зв’язку унеможливлювало стійке управління військами. А нестача медикаментів збільшувала втрати.

Автор стверджує, що упродовж літа були сформовані усі належні тилові служби: комплектування, постачання, артилерійська, інженерна, санітарна, ветеринарна, ремонту військ, геодезична, юридична, зв’язку, польової пошти, польового духовенства та польової жандармерії, хоча й бракувало спеціалістів. А роботі спецслужб армії УНР давало високу оцінку навіть командування ЧА. Крім цього, підготовка старшин у Спільній Юнацькій школі не припинялася.

У розділі зроблено висновок, що армія УНР так і не змогла виконати свого стратегічного завдання – вибороти українську державність, навіть взаємодіючи з численним повстанським рухом. Саме цілковита воєнно-економічна залежність від ПР і явна незацікавленість її уряду у зміцненні української армії унеможливили її самостійну бойову діяльність після перемир’я між ПР і РСФРР і призвели до інтернування.

ВИСНОВКИ

У дисертації проведено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій і результатів діяльності армії УНР в умовах