Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Сириця Тарас Федорович

УДК 321:330:316.323.72“714”

Особливості взаємозв'язку політики та економіки в умовах

постсоціалістичних трансформацій

23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат дисертації на здобуття

наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті

імені Тараса Шевченка

Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент

Постригань Григорій Федорович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри політичних наук.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Горбатенко Володимир Павлович,

Інституту держави і права імені

В.М.Корецького НАН України,

завідувач Центру енциклопедичних юридичних видань;

кандидат історичних наук, професор

Білоус Василь Стефанович,

Київський національний економічний університет

МОН України, професор кафедри політології та соціології.

Провідна установа: Національний інститут стратегічних

досліджень при Президентові України,

відділ стратегічного прогнозування, м. Київ.

Захист відбудеться “27” лютого 2006 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, к.330.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці

імені М.О. Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “25” січня 2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Салтовський О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження пов’язана з необхідністю виявлення та осмислення ключових проблем розвитку політичної системи України і віднайдення напрямків докладання зусиль задля подолання цих проблем.

Взаємозв’язок політики й економіки сприймається як очевидний факт. Однак, в умовах всеосяжних трансформаційних змін в суспільстві, він виявляється найбільш глибоко і нерідко набуває нехарактерних для стабільного суспільства форм і часто реалізується через деструктивні норми та інститути, що підривають ефективність функціонування політико-економічної системи окремих держав. При цьому економічні чинники за впливовістю на розвиток політичних інститутів і процесів виявляються провідними серед решти інших, що й викликає необхідність політологічного вивчення даної взаємодії.

Відомо, також, що перебіг цих змін в умовах конкретних країн та їх регіональних груп, суттєво вирізнявся як за характером процесу, так і за проміжними результатами. При цьому простежується значна кореляція між ступенем конкурентності політичних режимів і успіхами в здійсненні ринкових економічних реформ. А прогресом останніх (хоча й не завжди) зумовлюється рівень економічного розвитку конкретних країн. За таких умов, стає очевидною наявність відмінних моделей політико-економічної взаємодії в процесі трансформацій, що, в підсумку, відображається на ефективності суспільної системи в цілому. Тому виникає потреба в порівняльних дослідженнях зв’язку політики й економіки, спрямованих на виявлення позитивних та негативних чинників, що впливають на процес трансформації.

Водночас вітчизняні політологи, на відміну від західних вчених, обмаль уваги надають так званим політекономічним проблемам постсоціалістичних трансформацій. Здебільшого зазначеним колом проблем займаються вітчизняні економісти. І якщо економісти, в той чи інший спосіб, звертали увагу на економічну мотивацію політичних акторів і її наслідки для політичних інститутів та процесів, то політологи здебільшого орієнтувалися на нормативне обґрунтування необхідності і значення тієї чи іншої економічної політики, обминаючи питання передумов можливості її здійснення. Окремими авторами було слушно запропоновано впроваджувати економічний підхід у вивченні політичних процесів. Але економічний підхід потребує конкретизації і практичного застосування в аналізі наявних ситуацій, а пропозиції щодо необхідної певної державної економічної політики будуть дієвими лише за умови, що політичні еліти вбачатимуть свій інтерес в реалізації відповідної політики.

Втім, останнім часом, у зв’язку з усуненням владної групи, що домінувала протягом тривалого періоду в Україні, відбулося пожвавлення дискусій з приводу розподілу політики й бізнесу як сфер діяльності, необхідності досягнення політичного консенсусу й підвищення ефективності як політики, так і економіки. Все це загострює актуальність пропонованого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та відповідної науково-дослідної теми філософського факультету 01БФ041 – 1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Мета і задачі дисертаційного дослідження.

Метою дисертаційного дослідження є розкриття особливостей взаємодії політичної та економічної систем суспільства в період постсоціалістичних трансформацій.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються наступні задачі:

розглянути ключові етапи розвитку уявлень про механізми зв’язку політики й економіки та визначити теоретико-методологічні засади дослідження цього зв’язку;

дослідити підходи до аналізу взаємодії політичної та економічної систем суспільства в сучасних теоріях модернізації та транзиту;

проаналізувати структурні (економічного та політичного характеру) умови трансформаційних процесів в постсоціалістичних країнах;

розкрити особливості політичних процесів в постсоціалістичних країнах;

виділити ключові механізми взаємозв’язку політики та економіки, що зумовлюють відмінності в результатах та розвитку трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах;

вказати на перешкоди становленню оптимальної моделі взаємодії політичної й економічної систем в Україні та намітити шляхи її оптимізації.

Об’єктом дослідження є зв'язок політики й економіки.

Предметом дослідження виступає зв'язок політики та економіки в умовах постсоціалістичних трансформацій.

Методи дослідження. В дисертації поряд із загальнонауковими методами застосовані методи, використання яких зумовлене особливістю предмету дослідження, оскільки останній перебуває у сфері уваги як з боку політичних, так і економічних наук. Тому спеціальні методи застосовані в межах неоінституціональної концепції, що визначає узагальнене бачення закономірностей функціонування об’єкту дослідження, і при використанні структурно-процедурного підходу, що зумовлює позицію щодо ключових сторін і умов перебігу трансформацій.

Зокрема було використано такі основні методи: описовий – при розгляді ключових уявлень про процес взаємодії політики й економіки; аналізу та синтезу – при визначені теоретико-методологічних основ дослідження; системний – для виявлення напрямків взаємовпливу політичної та економічної систем суспільства; історичний – для вивчення структурних умов розвитку постсоціалістичних країн; порівняльний – для виявлення особливостей трансформаційних процесів у різних країнах; структурно-процесуальний – для дослідження механізмів змін в політичній та економічній системах.

Наукова новизна одержаних результатів. Дане дисертаційне дослідження є однією із перших робіт у вітчизняній політичній науці, в якій здійснений аналіз особливостей і проблемних аспектів зв’язку політики й економіки в умовах одночасної інтенсивної зміни як політичної, так і економічної систем в постсоціалістичних країнах. Більш докладно серед новаторських елементів можна виокремити наступні:

1. Запропоновано авторське розв’язання проблеми детермінуючого фактора у взаємодії політики та економіки через визначення методології не як цілі, а як інструменту дослідження. Доведено, що оптимальним з методологічної точки зору є не прагнення виявити і довести історичну загальнозначимість окремого чинника з претензією на цілковиту “об’єктивність”, а довільне обрання визначального фактора, який може бути змінюваним в залежності від цілей конкретного дослідження. Водночас, подане обґрунтування визнання економічного чинника як ключового у дослідженні взаємодії політики й економіки в умовах постсоціалістичної трансформації. Економічні чинники визначаються домінуючими, принаймні, в аналізі паралельної політичної й економічної трансформації. Політика й економіка як сфери суспільних відносин, виконують свої функції у взаємодії одна з одною. При цьому, головна функція політики є похідною, оскільки полягає в узгодженні різноманітних суспільних інтересів, ключовими серед яких є інтереси економічні. Тому завжди була і залишається актуальною тенденція до контролю економічної влади над владою політичною.

2. Доведено недостатність використання винятково політологічних концепцій та теорій в дослідженні трансформаційних процесів, оскільки вони, здебільшого, адекватні в застосуванні до розгляду функціонуючих систем і втрачають свою дієвість для розкриття механізмів процесуальних явищ та інституційних змін. Запропоновано застосовування структурно-процесуального методу. Здійснено раціоналізацію методів політологічного дослідження через подальше застосування економічного підходу (теорії раціонального вибору та теорії суспільного вибору в межах неоінституціональної концепції) до аналізу конкретних політичних процесів. Доведена недоцільність акцентування на “політичну волю” суб’єктів політики у здійсненні тих чи інших політичних чи економічних перетворень, без врахування структурних чинників, що зумовлюють раціональну поведінку. Тому в даній роботі здійснена спроба більш докладно розглянути малодосліджені аспекти взаємодії політичної та економічної систем суспільства в умовах постсоціалістичних трансформацій.

3. Набуло подальшого розвитку визначення і розрізнення характеру інтенсивних змін в політичній та економічній сферах постсоціалістичних країн через, відповідно, поняття політичної трансформації та економічного переходу. В економічній сфері слушно вести мову про перехід, тобто процес в якому, у короткостроковій чи середньостроковій перспективі, відомий кінцевий результат зміни, а саме становлення ринкової економіки. Для аналізу змін в політичних системах постсоціалістичних країн, доцільно використовувати поняття трансформації, тобто зміни спадкових властивостей системи в наслідок проникнення в неї елементів з навколишнього середовища, що зовсім не веде до необхідності встановлення тих чи інших процедур. Поняття переходу a priori включене в поняття трансформації, але використовувати поняття переходу слушно у випадку наперед відомого результату або a posteriori. Коли ж вказувати на такий результат не має достатніх підстав, то більш оптимально досліджувати зміну в термінах трансформації. Доведено (з огляду на міжнародні режими торгівлі), що зміни у економічній сфері в країнах колишнього соцтабору, з необхідністю приведуть до встановлення ринкової економіки. Але також не виключено, хоча й в довгостроковій перспективі, що демократичні процедури будуть впроваджені в усіх без винятку постсоціалістичних країнах.

4. Розкрито, за допомогою порівняльних досліджень, вплив структурних та процедурних чинників як в економічній, так і політичній сферах на процес постсоціалістичних політичних трансформацій. Висвітлені механізми тиску економічної структури, ресурсної бази та методів реалізації програм приватизації на перебіг політичних трансформацій. На новому науковому рівні проаналізовано явище первинного накопичення капіталу в постсоціалістичних країнах, особливістю якого є наявність вже фактично накопиченого, але позбавленого чітко визначеного правового статусу капіталу. Тобто проблема полягає не в накопиченні як такому, а в розподілі й усталенні прав власності на вже наявні ресурси, що й впливає на характер політичних процесів. На відміну від ситуації в постсоціалістичних країнах, історичний механізм накопичення капіталу в надрах феодальних відносин, або накопичення промислового капіталу на базі сільського господарства (як це відбувалося в нових індустріальних країнах чи в країнах третього світу) відбувався паралельно з усталенням і правовим закріпленням непорушності прав власності – тобто капітал накопичувався самим власником.

5. Поглиблено аналіз ключових проблем та особливостей інтенсивних економічних змін (зокрема й в Україні) та їх вплив на політичні трансформації. Розглянуто принципи взаємовпливу політичної та економічної конкуренції, а також проаналізовано характер деструктивного впливу зрощування бізнесової та політичної суб’єктності. З’ясовано виняткове значення консенсусу політичних та економічних еліт для ефективності політичної системи. При цьому було виявлено й підтверджено, що політична конкуренція є умовою консенсусу, а не навпаки, оскільки політичні актори схильні до консенсусних процедур й усталення загальновигідних політичних інституцій лише в умовах рольової невизначеності. Також виявлено, на прикладі України, що зрушення в політичній системі відбуваються під тиском економічних відносин. Але на заваді результативності консенсусних процедур постають проблеми перерозподілу власності, без розв’язання яких неможливо розраховувати на консолідацію політичної системи на базі навіть вже досягнутих домовленостей.

6. Набула подальшого розвитку концепція рівноваги часткових економічних та політичних реформ. А саме: автором запропонована модель саморуйнації рівноваги часткових реформ. При цьому розкрито механізм взаємопідсилення монопольних відносин в політичній та економічній сферах. Монополізм в політиці зумовлює злиття бізнесу та влади і, як наслідок, зміцнює стан рівноваги часткових реформ. Ця рівновага має місце у випадку, коли правлячим політичним елітам вигідно розпочати реформи, але не вигідно їх поглиблювати, оскільки в умовах інституційної невизначеності існує сприятливий ґрунт для економічних та політичних зловживань. Політична влада використовується для монопольного розподілу власності, що, у свою чергу, стимулює монополізацію влади. За відсутності конкурентних умов в економіці процеси несправедливого перерозподілу доходів посилюють соціальну напругу, при цьому значна частина підприємців втрачає можливості для подальшого розширення бізнесу, що формує економічне й політичне підґрунтя зміцнення опозиційних настроїв. Сукупність згаданих та ряду інших факторів зрештою уможливлює перемогу на чергових виборах опозиційних сил, як це спостерігалося, наприклад, в Україні, Грузії і частково в Узбекистані, та зумовлює порушення рівноваги часткових реформ. Як наслідок, в умовах політичної конкуренції виникає рольова невизначеність, а отже й готовність політичних акторів до інституціалізації загальноприйнятних правил гри й завершення реформ, що й стає передумовою консенсусу в середовищі політичних та економічних еліт.

Практичне значення одержаних результатів пов’язане з тим, що в даному дослідженні були запропоновані нові підходи у вивченні політичних процесів у постсоціалістичних країнах з огляду на той вплив, який чинить економічна система суспільства на політичні відносини. Матеріали дослідження можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів з загальної теорії політики, практичної політології, а також при вирішенні реальних проблем у сфері політичної діяльності.

Апробація результатів дослідження. Окремі положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на методологічних семінарах аспірантів філософського факультету, кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З окремих проблем дослідження було зроблено доповіді на науково-практичних конференціях “Дні науки філософського факультету” у 2003, 2004 роках.

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження відображено у трьох статтях, розміщених у фахових виданнях з політичних наук, та двох тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 193 сторінки. Список літературних джерел містить 226 найменувань ( 9 з яких іноземною мовою), обсягом 16 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі здійснене обґрунтування актуальності обраної теми дослідження, розкритий зв'язок роботи з наявними програмами науково-дослідної діяльності, сформульована мета та поставлені задачі дослідження, визначені його об’єкт та предмет, окреслені методологічні аспекти для реалізації поставлених задач, висвітлено наукову новизну дисертаційної роботи, її практичне значення, вказані дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ дисертації – “Теоретико-методологічні засади дослідження взаємозв’язку політики та економіки” – присвячено огляду літератури з теми дослідження, аналізу теоретичних підходів до проблеми зв’язку політики та економіки, методологічним аспектам та визначенню ключових понять дослідження.

Оскільки процеси постсоціалістичних трансформацій розпочалися з кінця 80-х років ХХ століття, то аналіз особливостей взаємодії політики та економіки власне в умовах постсоціалістичних трансформацій має нетривалу історію розвитку. Ключові дослідження цієї проблематики запропоновані у працях таких представників західної політичної та економічної науки, як А.Аслунд, Л.Бруст, Л.Даймонд, Д.Кауфмана, Л.Косалс, М.Крігер, А.Круассан, І.Кузес, К.Лакі, Д.Мартэн, Е.Мачкув, Д.Меліч, В.Меркель, Л.Нельсон, Т.Новотний, Д.Норт, К.Оффе, А.Пшеворський, М.Рос, Дж.Сакс, Ж.Сапір, Р.Скидельски, С.Солнік, Дж.Сорос, Д.Старк, Дж.Стігліц, Т.Фрей, М.Фріб, Д.Хеллман, С.Холмс, А.Шайо, Т.Эггертссон тощо. Серед вчених з пострадянського простору можна виокремити роботи О.Богомолова, О.Бичкової, В.Гельмана, Л.Гордона, А.Данилова, В.Елизарова, С.Елисеева, В.Зубка, Б.Капустіна, Л.Лисюткиної, А.Лукина, В.Мау, А.Мельвіля, В.Нерсесянца, А.Нікітченка, Н.Плискевича, Р.Ривкиної, С.Стояновича, Д.Фадеева, О.Харитонової, Л.Чоби, Ф.Шамхілова, І.Шина та інших.

В той, чи інший спосіб проблема зв’язку політики й економіки постає у працях таких вітчизняних авторів, як Ф.Барановський, І.Бідзюра, В.Білоус, В.Горбатенко, К.Двойних, В.Демєнт’єв, О.Долженков, О.Куценко, В.Литвин, М.Михальченко, О.Пасхавер, Ю.Пахомов, В.Полохало, В.Попович, О.Романюк, О.Сич, В.Сіденко, І.Стулова, М.Томенко, О.Турчинов, А.Філіпенко та ін. В межах тематики зв’язку політики й економіки в постсоціалістичних трансформаціях було захищено декілька кандидатських дисертацій: Хоанг Хай Банг “Взаємодія політики й економіки в умовах прискореної трансформації суспільств. (Порівняльний аналіз досвіду України і В’єтнаму)”; Барановський Ф.В. “Економічна політика держави: політичний аспект”; Стулова І.М. “Політичні інститути й економіка: взаємодія та взаємозалежність”.

З огляду на те, що політика та економіка виступають ключовими сферами суспільних відносин, то особливості їх функціонування, розвитку і взаємодії привертали до себе увагу з найдавніших часів. В період античності було запропоноване положення, що приблизна рівність в розподілі подібних політичних засобів сприяє приблизній рівності в контролі над державною владою. Одним з таких політичних засобів є економічний ресурс.

З усвідомленням цієї проблеми були пов’язані й найвідоміші в античності підходи до розуміння природи і походження держави представлені Платоном та Аристотелем. Платон вважав, що державу створюють наші потреби, зокрема здобуття засобів для існування. Аристотель, у свою чергу, орієнтувався на цільову причину, оскільки будь яка комунікативна спільнота організовується заради певного блага, і вважав державу такою, що виникла заради потреб життя.

Феномен римського права став важливим етапом формування теоретичних уявлень і практичних кроків у сфері відносин власності, що мають суттєвий вплив на політичні процеси. Ідеї римських правників знайшли відображення у працях західних вчених епохи відродження та нового часу. Так Н. Мак’явеллі, подолавши традицію християнської етики не обговорювати реальних мотивів політичної діяльності, звернув увагу на те, що найсуттєвіші загострення у сфері політики зумовлюються конфліктами у сфері відносин власності.

Починаючи з робіт Т.Гоббса та Дж.Локка, суверенна влада та економіка розглядаються як конститутивні елементи суспільства. Гоббс уможливлює існування людей поза державою і, на відміну від Локка, вважає, що людей змушує до об’єднання не прагнення зберегти власність, а наміри таку власність набути. У Локка ж асоціація і економічний інтерес приходить на зміну пануванню і політичній силі у справі захисту власності. Він здійснив перестановку наголосу з політичної сфери суспільних відносин на економічну. Оскільки людина не є морально досконалою, то користування власністю не убезпечене від зазіхань з боку інших. Це спонукає відмовитись від недержавного стану та приєднатися до спільноти тих, хто вже об’єднався чи збирається об’єднатися заради взаємного збереження своїх життів, свобод і володінь – тобто власності. Згодом у А. Сміта починає чітко простежується характерне для класичного лібералізму прагнення замінити політику й релігію економікою і мораллю.

Така позиція різко заперечувалася Гегелем, який вбачав ціль держави у всезагальному інтересі як такому. А Л. фон Штейн, критикуючи лібералізм, стверджував, що оскільки пріоритетне значення має інтерес володіння, то різні соціальні сили прагнуть використовувати державну владу для збільшення власного впливу. Тому лише відокремлення носіїв державної влади від соціальних сил може гарантувати закріплення функцій держави як гаранта свободи.

На початку ХІХ сторіччя Сен-Симон, Фур’є та Оуен теж критикували капіталістичні економічні відносини і їх політичні наслідки, а свої проекти реформування суспільства пов’язували з моральним вдосконаленням людей, які врешті припинять потребувати будь-яких примусових механізмів узгодження інтересів. Та ці проекти ігнорували сутність самої раціональної природи людини.

Не зміг розв’язати етичних проблем й К. Маркс, незважаючи на його орієнтацію на наукові факти. Вихідним елементом марксової концепції є людина з її потребами. За Марксом, спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Політична влада – це лише породження економічної влади, хоча надбудова й спроможна здійснювати зворотній вплив на базис. Радянський марксизм радикалізував концепцію взаємодії політики й економіки Маркса. Інший представник марксизму А.Грамші, навпаки, дещо знівелював односторонню зумовленість політики економікою надаючи виключного значення потенціалу ідеології й ідеологів.

М. Вебер був чи не першим вченим, що перевів дискусію про зв'язок політики й економіки в русло методології. Однобічна каузальна інтерпретація, за Вебером, однаково мало допомагають встановленню історичної істини, якщо вони слугують не попереднім, а заключним етапом дослідження. У свою чергу, К.Поппер критикував марксизм як метод, надаючи ключової ролі формальній свободі і стверджуючи, що Маркс її не дооцінив, оскільки нині вона уможливлює контроль над будь-якою владою чи то політичною, чи то економічною. Але Р.Даль розкрив недосконалість принципів формальної свободи. Він зауважував, що відповідно до попередньої точки зору, рівність громадян могла поставити під загрозу свободу, але в нових умовах свобода корпорацій спряла формуванню корпусу громадян, далеко не рівних по ресурсах, які вони могли б використовувати в політичному житті.

В даному розділі розглянуті методологічні аспекти дослідження. Відповідно до веберівської традиції, проблема каузальної зумовленості між процесами в політичній та економічній сферах суспільних відносин розв’язується на рівні методології, яка виступає не кінцевим результатом дослідження, а використовується в якості інструменту останнього. Запропонований методологічний підхід дозволяє залишатися в рамках ціннісної орієнтації і на її основі будувати концепцію дослідження реальних явищ, при цьому не претендуючи на холістчність і не заперечуючи наукову цінність інших, навіть протилежних, концептуальних побудов. В даній роботі пропонується розглядати економічний чинник як ключовий у взаємодії політики й економіки. Більш переконливим такий концептуальний підхід стає при залученні додаткового зв’язуючого поняття ефективності і, зокрема, ефективності у політиці.

А.Пшеворський запропонував розрізнення трьох базових підходів до вивчення процесу і можливих результатів “переходів”: 1) за вихідними умовами; 2) за модальністю переходу; 3) за вихідними умовами і модальністю переходу. Третій підхід розглядається як найбільш оптимальний.

Дане дослідження спирається на дещо модифіковану в рамках неоінституціалізму теорію раціонального вибору. В основі цієї теорії лежить розуміння індивіда як раціонального максимізатора вигоди, а основний принцип теорії – цілеспрямована поведінка. Також запропоновано, з точки зору неоінституціональної концепції в рамках структурно-процедурного підходу, застосовувати в якості основного структурно-процесуальний метод.

По розділу зроблені висновки, що впродовж тривалого історичного розвитку теоретичної дискусії з приводу взаємодії політики й економіки сформувалися два основні підходи: 1) етатистськй; 2) ліберальний. Також звернена увага на ті аспекти взаємодії політики та економіки в умовах постсоціалістичних трансформацій, які не отримали належного висвітлення в роботах вітчизняних та закордонних дослідників і потребують більш докладного розгляду.

У другому розділі, що має назву “Проблема взаємодії політики й економіки в сучасних теоріях трансформації суспільства”, розглянуто основні підходи до аналізу зв’язку політики й економіки, що сформувалися в ході досліджень різноманітних політичних та економічних змін, які мали місце у різних країнах, зокрема впродовж другої половини ХХ століття.

Проблема різного роду реформ і зміни загалом особливо гостро постала після другої світової війни. Так в 50-60-і рр. розроблялася теорія модернізації, яка спочатку орієнтувалась саме на економічні чинники, – економічне зростання як запорука демократизації, – але в подальшому було виявлено складнощі у створенні умов для започаткування такого зростання, тобто механізм інституціалізації постав як самостійна проблема. У 80-90-і рр. теорія модернізації фактично втратила свій теоретико-практичний потенціал поступившись транзитологічному підходу, який зосередився на проблемах демократизації.

Представник транзитології Пшеворський, у зв’язку з обставинами у Центральній і Східній Європі кінця 80-х рр. ХХ ст., у своїх роботах відновив інтерес до економічних факторів суспільних змін. Але загалом в межах транзитологічної парадигми мало уваги приділялося економічним чинникам (за винятком проблем соціальної нерівності), як важливим умовам самої демократизації. Оскільки методи транзитологів початково формувались як методи вивчення переходу до демократії недемократичних режимів з вже наявними інституціями ринкової економіки.

Транзитологічні схеми даючи більш чи менш докладне уявлення про те, як відбувається “перехід до демократії”, не здатні обґрунтовано пояснити різницю в результатах. Тому пропонується оперувати більш адекватним поняттям трансформації. Поняття переходу a priori включене в поняття трансформації, але поняття переходу адекватне у випадку наперед відомого результату або a posteriori, а коли про такий результат ми не можемо казати з певністю, то більш оптимально досліджувати зміну в термінах трансформації. Політична трансформація в даному дослідженні розуміється як визначена за цілями (найперша ціль – підвищення ефективності системи), але не визначена за результатами видозміна політичної системи в процесі привнесення (з зовнішнього чи внутрішнього середовища) в неї відсутніх до цього елементів та інституцій.

Головною проблемою у розвитку постсоціалістичних країн для західних урядів, зокрема для уряду США, з прагматичних міркувань виявилася саме економічна реформа. Лише згодом, у зв’язку з ускладненнями в реалізації останньої, почали звертати увагу власне на фактори політичного процесу. Було вказано на головну проблему, а саме конфлікт між реформаторством і рентоорієнтованою поведінкою в середовищі економічних і політичних еліт. Вихід вбачався у проведенні радикальних реформ. Але відразу виникає сумнів, щодо акторів які б змогли реалізувати дану стратегію.

Д.Хеллманом було запропоновано так звану торію “часткових реформ”. Він стверджував, що найбільш радикальні програми реформ у регіоні впроваджують і підтримують у найбільш конкурентних політичних системах, де політики найбільш вразливі до електоральної зворотної реакції. Отже необхідно ізолювати реформи не від короткотермінових невдах (групи й актори, що втратили під час реформування), а від переможців на ранніх етапах реформи.

Зауважено, що частота зміни виконавчої влади вища у тих країнах, де реформи відбуваються найуспішніше, а за умов стабільної виконавчої влади, особливо в пострадянських республіках, реформи виявляються частковими і нерідко згортаються. Рівень концентрації доходів і нерівності має найвищі темпи зростання саме в країнах з найстабільнішою виконавчою владою. В свою чергу, розв’язання проблеми полягає не в радикалізації реформ, а у формуванні політичної сили яка б могла здійснити цю радикалізацію всупереч інтересам початкових переможців. А широка політична включеність спроможна змінювати динаміку процесу реформ. Але дилема рентоорієнтованої поведінки політичних та економічних еліт знову не отримує розв’язання – державна влада належить тим, хто заінтересований в блокуванні реформ, а отже і в збереженні свого контролю над державною владою.

Свої міркування в якості альтернативних запропонував Т.Фрей. Головною проблемою економічної, а отже і політичної, ефективності є поляризація політичних сил в конкретній державі, що ставить під сумнів стабільність урядового курсу взагалі і зокрема перед виборами, та негативно впливає на економіку. По суті, Фрей не запропонував нічого нового, але викрив слабкі місця концепції Хеллмана. Оскільки такі країни, як Білорусь та Узбекистан не зазнали такого “звільнення від активів” та економічного спаду, як інші пострадянські республіки, зовсім не кваплячись з реформами, але зберігаючи сильну контролюючу політичну структуру. В цьому знаходить відображення давно обговорювана проблема слабкої держави та інституційної ефективності. Фрей просто констатував факт, – політична поляризація перешкоджає економічному зростанню, – не запропонувавши більш докладних пояснень на чому ґрунтується і може ґрунтуватися така поляризація та як її долати.

Процес розподілу, перерозподілу власності й інституціалізації прав на неї є суттєвою перешкодою для консолідації демократії. Крупні власники, що оволоділи (юридично чи фактично) великими промисловими підприємствами й значними фінансовими ресурсами використовували, як правило, посадове положення й корупційні зв’язки. Політичні опоненти та більш слабкі економічні конкуренти схильні ставити під сумнів не лише легітимність режимів розподілу і перерозподілу власності, але й вже оформлені права власності діючих крупних власників, і, як наслідок, в цілому легітимність політичного режиму який захищає ці права. Дана ситуація значно впливає на політичний процес, оскільки діючі власники міцно пов’язані між собою і з державною владою (через спільні неправові дії і механізми набуття власності), ще міцніше зрощуються з останньою вбачаючи у володінні нею гарантію недоторканості прав власності, що склалися. Цей інтерес, який виник у сфері відносин власності здійснює потужний вплив на характер політичних трансформацій.

Саме способи накопичення первинного капіталу є визначальними у розвитку політичної системи. Особливістю ж більшості постсоціалістичних країн була наявність вже сформованих значних основних фондів, права власності на які не були чітко закріплені за конкретними власниками. Це й стало причиною намагання використати політичну владу з метою заволодіння вже фактично накопиченим первинним капіталом. Рівень політико-економічної корупції, злиття політичних та економічних еліт пояснюється багато в чому структурою економіки та ресурсною базою кожної конкретної постсоціалістичної країни на початкових етапах реформ.

Отже, як показано у дисертаційному дослідженні, відносини власності становлять політекономічну проблему і без знаходження консенсусу й проведення інституціалізації у цій сфері, консолідація демократії ускладнюється. Саме тому в подальшому необхідно зосередити зусилля на виявленні шляхів і механізмів стабілізації процесу первинного накопичення капіталів. Така стабілізація тісно пов’язана з процесами поглиблення конкурентності політичних режимів і становленням ринкової економіки на що впливають ряд чинників, найбільш визначальними серед яких є історичні особливості умов розвитку тієї чи іншої держави, якість політичних еліт та структурні елементи економічної системи.

У третьому розділі дисертації – “Взаємозв’язок політики й економіки в трансформаційних процесах постсоціалістичних країн” – здійснюється порівняльний аналіз окремих постсоціалістичних країн та їх груп: розглядаються структурні та процедурні особливості трансформацій (як в політичній, так і економічній сферах), з’ясовуються причини нерівномірного розвитку конкурентних начал в політичній та економічній сферах, пропонується раціональна модель розвитку взаємодії політичної та економічної систем постсоціалістичних країн.

При визначенні переліку країн, які були піддані порівняльному розгляду враховувалась наявність одночасності перебігу процесів політичної трансформації й економічного переходу. Пропонується класифікація постсоціалістичних країн на чотири “ідеальні типи” політичних режимів: 1) неконкурентні політичні режими; 2) концентровані політичні режими; 3) політичні режими, що зазнали чи зазнають впливу збройних конфліктів; 4) конкурентноздатні демократії.

Модель політико-економічного розвитку більшості країн соцтабору була нав’язаною їм ззовні після другої світової війни. Окремі соціалістичні країни, при збереженні авторитарності політичного режиму, вдавалися до впровадження ринкових механізмів в економіку ще задовго до руйнування соцтабору. Потреба в економічних та політичних реформах постала вже відразу після завершення екстенсивного етапу індустріалізації в середині 50-х рр. До 60-х рр. радянському блокові вдавалося за рахунок масштабних капіталовкладень і ресурсної бази СРСР підтримувати певний рівень зростання економіки, але з прискоренням обертів науково-технічної революції, планова модель виявилась малоефективною. На заваді ж всеосяжним економічним реформам в соцтаборі стояли внутрішньо- і зовнішньополітичні міркування партійного керівництва СРСР.

В країнах Європи, які згодом увійшли до соцтабору, в період з кінця другої світової війни і перші повоєнні роки, мала місце політична конкуренція. І лише під тиском СРСР перемагали комуністичні партії, після чого укріплювався режим “народної демократії”. У зв’язку з цим, населення відчувало вимушену привнесеність нової політико-економічної системи. В Угорщині ж, Польщі та Чехословаччині у випадку виникнення соціальних заворушень, що переростали в політичні вимоги ще з 50-х років широко практикувалася процедура зміни партійного керівництва. Отже в цих країнах вже тоді міцно укріплювалася традиція ротації й відповідальності політичної еліти найвищого ешелону.

Передреформена ситуація як в економічній (деякі соціалістичні країни Східної Європи, на відміну від СРСР, мали певні успіхи в поліпшенні економічної структури), так і в політичній сферах відрізнялася суттєво в республіках СРСР і соціалістичних країнах Східної Європи. Важливим було усвідомлення прибічниками реформ в останніх, що боротьба йде не лише за певні зміни в політиці та економіці, але й за здобуття фактичної національної незалежності. Це вигідно вирізняло згадані країни від більшості пострадянських, де національний рух не базувався на вже існуючій державі. Але в тих країнах соцтабору, де аж до кінця 80-х рр. існували жорсткі авторитарні режими конкретних лідерів і були традиції висловлюватися в розріз керівництву СРСР (як-то в Румунії і Болгарії) або перебувати до нього в опозиції (як-то в Югославії та Албанії), – що навіювало населенню відчуття вже існуючої незалежності від СРСР, – реформи, після розпаду соцтабору, здійснювалися так само повільно, як і на території колишнього СРСР. Це засвідчує позитивне значення об’єднавчого потенціалу національного самоствердження й деструктивний характер особистісних авторитарних режимів для подальшої консолідації політичних еліт.

Країни з більш високим рівнем політичної конкуренції характеризуються частими змінами уряду. Водночас ці країни, всупереч думці, що така мінливість підриває стабільність, досягли більш значних успіхів і в економічному реформуванні. Тому зміна політичної сили при владі є необхідною умовою досягнення базового політичного консенсусу, оскільки важливо щоб усі учасники політичного процесу відмовились від радикальних методів боротьби за владу. Для раціональних індивідів ключове значення має відповідне середовище, в умовах якого буде більш вигідно погоджуватися на загальноприйнятні правила поведінки, щоб не зазнати надмірних втрат, що повністю не компенсуються виграшем від альтернативної поведінки. Індивіди ж погоджуються на нейтральні правила в умовах невизначеності, оскільки непоінформованість про можливі ситуації в майбутньому змушують діяти стратегічно. Таким чином сама ситуація має спрямовувати політичні еліти на консенсус.

Розгортанню таких процесів у країнах СНД завадили й часто продовжують перешкоджати структурні і процедурні особливості. Конкурентність у сфері економіки та у процесах приватизації була прямо пропорційною конкурентності в політиці. Загалом особливості поведінки політичних акторів у складанні приватизаційних програм та їх реалізації, а також наслідки приватизаційних процесів для політичної системи кожної конкретної держави зумовлювалися структурними особливостями економічної системи. Чим більш розвинена промисловість і чим більш значні основні фонди, тим сприятливіший ґрунт для зловживань і впливу економічних інтересів на політику. До найважливіших економічних структурних чинників віднесені наступні: кількість великих підприємств, роль ВПК, наявність містоутворюючих підприємств, модернізованість економіки, ресурсна база, відносини власності, міра реформованості. Ці структурні умови мали ключове значення для процесів первинного накопичення, що найбільш впливає на характер політичних трансформацій.

В межах конкурентних політичних режимів, політики приділяють значну увагу формуванню груп населення, що мають забезпечити підтримку їхньої політики (в широкому сенсі). І чим менш конкурентний політичний режим, тим менша схильність політиків покладатися виключно на підтримку певних електоральних груп. Натомість, зусилля спрямовуються на адміністративні важелі концентрації влади. Тому в процесі прийняття рішень політики відстоювали або реальні реформи, або ж рівновагу часткових реформ. Від цього залежали також форми бюджетного перерозподілу та якість соціальної політики.

Підтверджено, що однією з основних умов усталення політичної конкуренції є необхідність убезпечення державної влади від злиття з бізнесом. Оскільки ж монополія на політичну владу породжує економічну монополію і навпаки, то ефект взаємопосилення діє і у напрямі посилення конкуренції. Проблема розкривається на рівні моделей взаємодії влади і бізнесу, що сформувалася в тому чи іншому суспільстві. Сама ж модель взаємодії, в умовах постсоціалістичних трансформацій, складається на основі саме структурних і акторко-процедурних факторів. Одна модель такої взаємодії веде до ефективності системи в цілому, інша – до неефективності. Слід зазначити, що в даній роботі під ефективністю певної суспільної системи мається на увазі, перш за все, економічна ефективність. Тому для підвищення економічної і, як наслідок, політичної ефективності необхідне розмежування політичних та економічних суб’єктів.

Здійснене дослідження дозволяє запропонувати раціональну модель розвитку взаємодії політичної та економічної діяльності, оскільки процес їх розмежування питання не стільки нормативне, як раціональне. Мова йде про формування таких політичних умов, за яких представникам бізнесу стає вигідніше вкладати кошти у передвиборчу кампанію професійного політика (політичної сили) аніж брати участь в політичній боротьбі безпосередньо.

Монополізм в політиці є основною причиною злиття бізнесу і влади, а отже й рівноваги часткових реформ. Зміна владної команди є знаковою не з точки зору персоналій, а у зв’язку з порушенням монополії на владу. Це стає підставою змін у поведінці раціональних індивідів та в методах політичної боротьби, посилює інституціалізацію загальних правил гри прийнятних для кожного в ситуації невизначеності. Саме наявність політичної конкуренції є передумовою консенсусу на будь-якому рівні. Тому лише за умов усталення конкуренції в політичній сфері, що, в свою чергу, суттєво залежить від врегулювання питань розподілу й перерозподілу власності, можна прогнозувати, що бізнес значно (та все ж не остаточно) втратить інтерес до безпосередньої участі у владі. Перспектива ж опинитися в опозиції культивуватиме у політиків бажання не бути поміченими в будь-яких зловживаннях, задля гарантування свого іміджу та уникнення формальних підстав для переслідувань після переходу в опозицію.

Розвиток політичного процесу в Україні після порушення владної монополії внаслідок президентських виборів 2004 року засвідчує як адекватність запропонованої моделі політико-економічної взаємодії, так і те, що здійснення розмежування бізнесу та політики, а отже й підвищення ефективності політичної та економічної систем в Україні, ускладнюється багатьма суб’єктивними та об’єктивними чинниками. Але, при цьому, є всі підстави очікувати, що перешкоди на шляху становлення ефективної політико-економічної моделі будуть з необхідністю усуватися разом із посиленням політичної конкуренції, зокрема й в періоди передвиборчих кампаній.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження підтвердило, що сфера взаємодії політики й економіки є ключовою у розумінні відмінностей перебігу і проміжних результатів інтенсивних трансформаційних змін в окремих постсоціалістичних країнах.

Сучасні політ-економічні концепції трансформаційних процесів спираються на уявлення про зв’язок політики й економіки, що були випрацювані впродовж становлення двох основних напрямків у розумінні цього зв’язку та в дискусіях між ними: 1) етатистський; 2) ліберальний.

На методологічному етапі дослідження важливо обрати визначальний чинник, з огляду на поставлені завдання. Для даного дослідження видається можливим визначити домінуючим саме економічний чинник. Адже будь-який підхід, що претендує на системність, повинен мати вихідні, а якщо потрібно й аксіоматичні, положення. З методологічних позицій недоцільно вести мову лише про співвідношення, без визначення домінуючого фактора. Хоча необхідно підкреслити – домінуючий не означає єдиний і виключно