ІНСТИТУТ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

ШЕВЧЕНКО ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 376.33 (091) (477) “18/19”

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК В УКРАЇНІ СПЕЦІАЛЬНИХ ШКІЛ ДЛЯ ГЛУХОНІМИХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

13.00.03 – корекційна педагогіка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова

Науковий керівник доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Ярмаченко Микола Дмитрович,

радник Президії АПН України.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Євтух Микола Борисович,

академік-секретар відділення педагогіки і

психології вищої школи АПН України;

кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник

Кульбіда Світлана Вікторівна,

завідувач лабораторії жестової мови

Інституту спеціальної педагогіки АПН України.

Провідна установа: Кам’янець-Подільський державний університет,

кафедра реабілітаційної педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Кам’янець-Подільський.

Захист відбудеться “24” жовтня 2006 року о 15.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.450.01 в Інституті спеціальної педагогіки АПН України (04060, м. Київ, вул. М. Берлинського, 9).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту спеціальної педагогіки АПН України за адресою: 04060, Київ, вул. М. Берлинського, 9.

Автореферат розісланий 23” вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Колупаєва А.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і ступінь дослідження проблеми. Вирішення теоретичних і практичних проблем розбудови системи національної освіти – її приоритетної мети, структури, змісту, наукових та організаційних засад – зумовлює потребу у продукуванні нових ідей. Звернення до історії українського шкільництва дає змогу творчо використати позитивні надбання наших попередників, запобігти помилкам і некритичному застосуванню іноземного досвіду, прогнозувати наслідки тих чи інших управлінських рішень і напрямів розвитку школи.

Радикальні зміни, що відбуваються в Україні, спричинені ними гуманістичні й демократичні зрушення в світогляді, ідеології, науці та культурі зумовлюють необхідність вивчення та впровадження у навчально-виховний процес прогресивних педагогічних і психологічних ідей. На використання кращого вітчизняного досвіду роботи з дітьми та молоддю, сприяння впровадженню якісно нових форм, методів і засобів навчання та виховання орієнтують Закони України “Про освіту”, “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (1991), “Про охорону дитинства” (2001), “” (2004), “(2005) та положення “Про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку” (1993).

В Україні історично склалася своя система навчання і виховання, що максимально враховує національні риси й самобутність українського народу. В ній на перший план висуваються гуманістичні ідеї та орієнтири, що ґрунтуються на повазі до особистості дитини, турботі про її всебічний розвиток. Вони базуються на міжнародних нормативно-правових актах, таких, як “Загальна Декларація ООН про права людини”, Конвенція ООН “Про права дитини”, “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, а також Закон України “Про освіту”, “Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті” (2001) та ін., спрямовані на створення правових, соціально-економічних та науково-освітніх умов для інтеграції у суспільство людей з особливостями фізичного й розумового розвитку. Нині, коли відбуваються державотворчі процеси в Україні, зокрема реформується педагогічна наука, постала необхідність докладно вивчити історію української сурдопедагогіки.

Аналіз історико-педагогічної літератури засвідчує, що вивчення історії вітчизняної сурдопедагогіки привертало увагу багатьох педагогів та вчених.

Історія навчання дітей з порушенням слуху отримала широке відображення у працях вчених радянського періоду М.Д. Ярмаченка, А.Г. Басової, К.Д. Бойко, А.М. Гольдберг, А.Д. Добрової, О.І. Дьячкова, Н.Ф. Засенко, І.П. Соколянського та ін., а також сучасних дослідників А.С. Аблятипова, Т.Є. Єжової, О.В. Кравченко та ін.

Проведений нами аналіз літературних джерел свідчить про те, що розвиток дореволюційної системи навчання і виховання глухонімих в Україні після 1991 року не був предметом глибокого комплексного системного аналізу в дослідженнях з історії сурдопедагогіки. У більшості праць висвітлено лише окремі аспекти чи певні періоди з досліджуваної тематики. Проте, як окреме цілісне історико-педагогічне явище, виникнення і розвиток сурдопедагогіки в Україні у межах ХІХ – початку ХХ ст. не вивчався. Це й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження “Виникнення і розвиток в Україні спеціальних шкіл для глухонімих у другій половині XIX – початку XX століття”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до тематичного плану науково-дослідної роботи Інституту корекційної педагогіки і психології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова у галузі корекційної педагогіки і є складовою теми “Навчання, виховання, соціальна та трудова адаптація дітей з вадами психофізичного розвитку”, затвердженої Вченою радою університету (протокол № 5 від 27 грудня 2001 року).

Тему дисертаційної роботи узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 6 від 15 червня 2004 року).

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з ХІХ до початку ХХ ст., а саме до 1917 р., та до 1939–1945 рр. (території Галичини, Буковини і Закарпаття).

Об’єктом дослідження є процес виховання і навчання дітей з порушеннями слуху в Україні у його історичному розвитку.

Предметом дослідження є процес виникнення й розвитку спеціально організованого навчання та виховання дітей з порушеннями слуху в Україні у другій половині ХІХ – на початку XX ст.

Мета дослідження – здійснити історико-педагогічний аналіз виникнення, розвитку та функціонування мережі спеціальних закладів для глухонімих і системи спеціальної освіти осіб із порушеннями слуху в Україні впродовж досліджуваного періоду.

Відповідно до мети передбачено такі завдання дослідження:

1. Дослідити архівні фонди та літературні джерела, які стосуються виникнення й розвитку в Україні спеціальних шкіл для глухонімих дітей.

2. Встановити теоретичні передумови, що призвели до виникнення в Україні спеціальних закладів для глухонімих.

3. Проаналізувати та виявити провідні тенденції у розвитку системи освіти дітей із порушеннями слуху в історії сурдопедагогіки.

4. Охарактеризувати теоретичні підходи й практичні засади, за допомогою яких здійснювалося навчання у спеціальних закладах для глухонімих в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.

5. Визначити спільність і відмінність підходів до навчально-виховного процесу між спеціальними закладами для глухонімих у досліджуваний період.

6. Систематизувати, узагальнити та висвітлити отримані під час дослідження дані про виникнення, розвиток та функціонування мережі спеціальних закладів для глухонімих в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Методологічно-теоретичну основу дослідження становлять:

1) теорія наукового пізнання, принципи діалектики про взаємозв’язок соціальних явищ і необхідність їх вивчення в конкретних історичних умовах (Г.Сковорода, П.Юркевич та ін.);

2) концепція цивілізаційного та культурологічного підходів до вивчення історії педагогіки, узагальнені ідеї яких сформовані у загальнометодологічних, філософських та історичних працях К.Ясперса, В.Кременя, В.Андрущенка, М.Михальченка, І.Зязюна та ін.

2) наукові доробки з історії освіти в Україні (В.Вихрущ, Л.Вовк, М.Євтух, Т.Завгородня, І.Зайченко, С.Золотухіна, І.Курляк, О.Плахотник, Б.Ступарик, О.Сухомлинська, Л.Штефан та ін.);

3)

4)

У процесі дослідження застосовувалися такі методи: теоретичний, історико-педагогічний, системний, хронологічний, ретроспективний, порівняльно-історичний, узагальнення та систематизації.

Особлива увага зверталася на теоретичний, історико-педагогічний і системний методи, на основі яких аналізувалися архівні документи, історико-педагогічна, науково-методична література, педагогічна періодика, матеріали з’їздів та інші джерела. Хронологічний і ретроспективний методи допомогли простежити передумови виникнення та функціонування спеціальних шкіл для глухонімих дітей у динаміці, змінах і часовій послідовності. Методи порівняльно-історичного аналізу слугували для визначення ролі спеціальних закладів у розумінні сучасної педагогічної науки й шкільної практики. Методи узагальнення та систематизації допомогли синтезувати, узагальнити та систематизувати матеріал.

Джерельною базою дослідження є документи та архівні матеріали Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА) у м. Києві, міських та обласних архівів за місцем знаходження спеціальних шкіл, фондів Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського НАН України (Київ), Державної науково-педагогічної бібліотеки ім. В.О. Сухомлинського АПН України (Київ), Педагогічного музею АПН України (Київ), матеріали краєзнавчих музеїв міст Житомира та Лохвиці, музеїв історії школи для глухих № 6 м. Києва та Харкова, музею історії сурдопедагогіки Українського товариства глухих (Київ).

У процесі дослідження опрацьовано періодичні видання другої половини XIX – початку ХХ ст.: “Вестник попечительства о глухонемых” (1900–1917), “Учитель” (1865–1870), “Вестник воспитания” (1890–1917), “Воспитание и обучение” (1877–1917), “Свободное воспитание” (1907–1918) “Педагогический листок”; періодичні видання радянських часів: “Жизнь глухонемых”, “Дефектология”, “Образование”, “Специальная школа” та сучасні українські видання: “Український історичний журнал”, “Київська старовина”, “Дефектологія”, “Наше життя”, а також праці фахівців з цієї проблематики.

Важливим підґрунтям для формулювання положень і висновків дисертації стали законодавчі акти та нормативні документи ХІХ – початку ХХ ст., методична документація, підручники цього періоду та збірники наукових праць з питань історії й теорії сурдопедагогіки.

Організація дослідження. Дослідження проводилося протягом 2003–2006 років. На першому етапі (2003–2004 рр.) здійснювалися поглиблене вивчення та аналіз науково-педагогічної літератури й нормативно-правових документів з історії і теорії сурдопедагогіки; вивчався стан розробки досліджуваної проблеми, обґрунтовувалася актуальність теми дослідження, уточнювалися його мета і завдання; накопичувався, вивчався і систематизувався фактичний матеріал, складалася бібліографія. Здійснювалася апробація результатів дослідження на наукових конференціях, друкувалися наукові статті. На другому етапі (2004–2005 рр.) відбувалося збирання матеріалу в архівах, наукових бібліотеках і краєзнавчих музеях за місцем знаходження досліджуваних спеціальних закладів для глухонімих. Здійснювалася апробація результатів дослідження на наукових конференціях, друкувалися наукові статті. На третьому етапі (2005–2006 рр.) систематизувалися та узагальнювалися результати проведеного дослідження, уточнювалися окремі факти, продовжувалася апробація результатів дослідження, друкувалися наукові статті.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній сурдопедагогіці на основі залучення бази фактологічного матеріалу здійснено всебічний, глибокий, системний і порівняльний аналіз виникнення, розвитку й функціонування спеціальних шкіл для глухонімих дітей в Україні у XIX – на початку XX ст. Цілісно висвітлено історичний шлях становлення й розвитку системи спеціальної освіти осіб із порушеннями слуху в Україні як історико-педагогічного явища. Вперше на науковому рівні введено в обіг дані про перший спеціальний заклад для глухонімих дітей. Виявлено основні тенденції розвитку української сурдопедагогіки у досліджуваний період (висхідна динаміка навчально-виховних закладів, обстоювання права етнічних груп на рідномовну освіту, її структурна гармонізація та ступеневе вдосконалення). Розкрито передумови, чинники становлення та основні тенденції розвитку спеціальних закладів для глухонімих. Обґрунтовано й визначено основні напрями, зміст, форми і методи освітньо-виховної роботи в спеціальних школах. Охарактеризовано роль громадських товариств, церкви, приватних осіб у підвищенні культурно-освітнього рівня дітей з порушеннями слуху. Розширено та доповнено дані про структуру та функціонування кожного дослідженого закладу.

Вперше введено до наукового обігу невідомі та маловідомі архівні документи, матеріали, історичні факти, імена тощо, які базуються на виявлених дослідницьких матеріалах.

Теоретичне значення одержаних результатів дослідження визначається запропонованим системним підходом до аналізу діяльності спеціальних закладів для глухонімих в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст., який передбачає врахування історичних, соціальних, релігійних умов розвитку сурдопедагогіки; поглибленням наукових знань про діяльність спеціальних шкіл для глухонімих як окремої системи початкової освіти, що дає змогу охарактеризувати розвиток спеціальної освіти в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. як цілісний процес; об’єктивним аналізом навчально-виховного процесу та науково-методичної бази шкіл.

Практичне значення праці полягає у тому, що проведений об’єктивний аналіз та систематизація джерел сприяють створенню основи для подальших наукових розробок у галузі сурдопедагогіки. Результати проведеного дослідження полягають в тому, що його зміст, висновки збагачують джерельну базу досліджуваної проблеми. Отримані результати дослідження можуть бути використані для удосконалення змісту навчального курсу історії сурдопедагогіки за рахунок більш ґрунтовного ознайомлення з розвитком вітчизняної сурдопедагогіки в лекційному курсі для студентів-сурдопедагогів у вищих педагогічних закладах країни, при написанні науково-методичних і навчальних посібників, підручників і програм з історії сурдопедагогіки України, сурдопедагогів-практиків, аспірантів, під час розробки спецкурсів та спецсемінарів із сурдопедагогічних дисциплін у системі вищої педагогічної освіти й післядипломної освіти педагогічних кадрів.

Надійність та вірогідність результатів дослідження забезпечується реалізованим у дослідженні принципом історизму в трактуванні явищ і фактів; методологічним і теоретичним обґрунтуванням вихідних положень; використанням комплексу взаємодіючих методів дослідження, адекватних його меті й завданням; науковим аналізом значного за обсягом фактичного матеріалу; узагальненням одержаних даних з опорою на результати попередніх наукових досліджень у галузі історії й теорії сурдопедагогіки.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження знайшли відображення у виступах і доповідях на наукових конференціях (IV Міжнародна науково-практична конференція “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами” (Київ, 2003), Ювілейна наукова конференція до 10-річчя Інституту спеціальної педагогіки АПН України “Спеціальна освіта в Україні: погляд у майбутнє” (Київ, 2004), Перша Кримська науково-практична конференція “Реабілітація дітей з особливостями психофізичного розвитку: сучасність і перспективи” (Сімферополь, 2005), ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція “Освіта та виховання нечуючих в Україні на сучасному етапі” (Київ, 2005), VІ Міжнародна науково-практична конференція “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами” (Київ, 2005), Всеукраїнський науково-практичний семінар “Жестова мова в системі освіти дітей з порушеннями слуху” (Біла Церква, 2006), Міжнародна конференція “Розвиток освіти в умовах поліетнічного регіону” (Ялта, 2006), Всеукраїнська науково-практична конференція “Професіоналізм педагога” (Ялта, 2006)); звітних наукових конференціях викладачів та молодих учених НПУ імені М.П. Драгоманова (звітно-наукова конференція викладачів НПУ імені М.П. Драгоманова “Єдність навчання і наукових досліджень – головний принцип університету” (Київ, 2004), звітно-наукова конференція молодих учених НПУ імені М.П. Драгоманова “Науково-дослідна діяльність молодих вчених: особливості підготовки майбутнього вчителя” (Київ, 2004), V Всеукраїнська науково-практична конференція “Педагогічні читання – 2004” – “Здобутки та надбання теорії та практики навчання і виховання дітей з вадами слуху” (Херсон, 2004), Перша Міжнародна науково-практична конференція ІКПП “Актуальні проблеми корекційної педагогіки та спеціальної психології” (Київ, 2004), звітно-наукова конференція викладачів НПУ імені М.П. Драгоманова “Наукові досягнення – в навчальний процес” (Київ, 2005), VІ Всеукраїнська науково-практична конференція “Педагогічні читання – 2005” – “Зміст та програмово-методичне забезпечення навчання і виховання дітей з вадами слуху дошкільного та шкільного віку” (Київ, 2005), звітна науково-практична конференція викладачів НПУ імені М.П. Драгоманова “Єдність навчання і наукових досліджень – головний принцип університету” (Київ, 2006), VIІ Всеукраїнська науково-практична конференція “Педагогічні читання – 2006” – “Мова і мовлення як генетично-особистісна умова соціалізації дітей з вадами слуху” (Ужгород, 2006)). Результати дослідження публікувалися у педагогічних виданнях та неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри сурдопедагогіки НПУ імені М.П. Драгоманова (2003–2006 рр.).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображено у 9 одноосібних публікаціях, з них статей у наукових фахових виданнях – 5, тез доповідей – 1.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації – 270 сторінок. Основний зміст роботи викладено на 193 сторінках. Список використаної літератури має 304 найменування літературних джерел (з них – 12 іноземною мовою) та 31 архівної справи, які розміщені на 4 сторінках. Дисертація містить 74 додатки, подані на 51 сторінці, і виконані у вигляді окремої частини.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідження проблеми; визначено її об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічну та теоретичну основу, методи та їх характеристику; охарактеризовано джерельну базу дослідження, подано вірогідність його результатів, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів, підкреслюється особистий внесок дисертанта, подано відомості про апробацію здобутих результатів.

У першому розділі - “Становлення і розвиток мережі закладів для навчання й виховання глухонімих дітей в Україні у XIX - на початку XX століття” – проаналізовано історичні й соціально-педагогічні передумови становлення вітчизняної сурдопедагогіки та виникнення спеціальних навчально-виховних закладів для глухонімих дітей, визначено їхні типи та напрями навчально-виховної роботи.

Результати проведеного аналізу літературних джерел показали, що в Київській Русі спеціально організованого виховання та навчання глухонімих не було. Протягом ХVІІ ст. в Російській Імперії відбулися значні позитивні зрушення в розвитку суспільного догляду й виховання глухонімих. Відтоді встановлюються централізоване керівництво та регламентація всебічного життя виховних будинків. І хоч у згаданий період навчання й виховання глухонімих ще не знайшли свого організаційного розв’язання, проте швидкий культурно-економічний розвиток країни сприяв розумінню в частини російської інтелігенції сутності глухонімоти і заходів щодо адаптації цих людей у суспільство.

Архівні та літературні матеріали свідчать про те, що виховання глухонімих разом з тими, хто чує, в притулках і виховних будинках завершилося формуванням оригінальної системи освіти. Вона набула подальшого розвитку і вдосконалення в умовах спеціальних училищ, які почали створюватися в Україні у першій половині XIX ст. Хоч основна увага в цих закладах зверталася на фізичне, моральне й трудове виховання, в процесі роботи з дітьми формувалися певні педагогічні принципи й методи освіти глухонімих. Розвиток сурдопедагогічної практики (хоч і досить обмеженої) сприяв виникненню теоретичних положень про навчання та виховання дітей з порушеннями слуху.

На початку XIX ст. в Росії створюється державна система шкільної освіти. Були розроблені державні документи (правила, статути, нариси тощо), які визначали основи діяльності навчальних закладів і дворянсько-філантропічних виховних установ, що виникали в різних містах країни. Зміни, які відбувалися в другій половині ХІХ ст. в системі народної освіти, безпосередньо впливали на навчання та виховання глухонімих дітей.

Наприкінці ХІХ ст. навчально-виховний процес значно пожвавлюється. Як свідчать документальні матеріали, на рубежі ХІХ – ХХ століть в Російській Імперії було багато спроб щодо вдосконалення системи освіти і виховання та її перебудови на основі нових підходів. Не завжди ці спроби мали успіх, оскільки спеціальні навчальні заклади знаходилися поза системою державної освіти.

Проведене дослідження показало, що в той час на території України існували спеціальні навчальні заклади різних типів, а саме: ті, що перебували під патронатом Опікунства Відомства Імператриці Марії Федорівни про глухонімих (училища, школи, училища-хутори, школи-хутори, школи-притулки), Відомства святого Синоду (церковнопарафіяльні школи та заклади, організовані представниками духовенства), приватні (відкриті українцями, євреями та німецькими колоністами). Зазначимо, що спеціальні заклади на території сучасної Західної України, яка не входила до складу Російської Імперії, підпорядковувалися відомствам своїх країн.

У процесі дослідження ми з’ясували, що з виникненням спеціального навчання глухонімих дітей в Україні зародилася й сурдопедагогіка як наука. Зокрема, вітчизняними сурдопедагогами-практиками висловлено низку цінних ідей і теоретичних положень. Насамперед, це оптимістичні погляди на можливості розвитку глухонімих, оптимальне визначення мети їх навчання та виховання, необхідність навчання рідною мовою, обґрунтування необхідності введення загального й організованого навчання з раннього віку, класифікації дітей з порушеннями слуху, проведення профілактичної роботи для боротьби з глухотою тощо (А.Бахметьєв, М.Варда, В.Вєтухов, П.Головков, О.Комир, А.Ленц, М.Лаговський, І.Соколянський, О.Мальцев, Н.Патканова, М.Яворський та ін.). Хоча українська сурдопедагогіка в той період розвивалася в тісному взаємозв’язку з російською, проте вітчизняні сурдопедагоги здійснювали пошуки власних методів та засобів навчання дітей з порушенням слуху.

У процесі формування педагогічних поглядів і систем виховання та навчання глухонімих дітей сурдопедагогам доводилося постійно використовувати різні наукові дані із загальної педагогіки, але механічне перенесення в сурдопедагогіку загально педагогічних закономірностей виховання і навчання не було ефективним.

Таким чином, в Україні становище дітей, які мали відхилення у психічному або фізичному розвитку, було досить безправним. “Вийти в люди” простому глухонімому було майже неможливо. На це впливали, насамперед, погляди й ставлення громадськості до таких людей. Їхнє виховання й навчання не вважалося державним завданням, тому в системі Міністерства народної освіти не існувало для дітей з порушеннями слуху навчально-виховних закладів. Це свідчило про те, що держава не бачила користі у глухонімому як рівноправному члену суспільства. Проте знаходилися окремі благодійники, які на власні кошти засновували спеціальні заклади. Позитивним на той час було те, що вже на початку ХХ ст. в Україні за сприянням громадськості не лише здійснювалися навчання і виховання глухонімих дітей у поодиноких закладах, а й сформувалися ідеї щодо необхідності їх спеціально організованого навчання.

У другому розділі – “Виховання, навчання та умови функціонування спеціальних навчально - виховних закладів для глухонімих дітей в Україні у другій половині XIX століття” – розкрито процес виникнення і розвитку спеціальних навчально-виховних закладів для глухонімих в Україні у ХІХ ст. та особливості організації в них навчально-виховного процесу.

Виникнення спеціальних училищ для глухонімих було прогресивним явищем. Вивчення архівних документів і матеріалів, наукових і публіцистичних праць, періодики дає підставу стверджувати, що вже у першій половині ХІХ ст. в Україні почали відкриватися спеціальні заклади для глухонімих дітей. Нами знайдені літературні джерела, які свідчать про те, що перший заклад на території Російської Імперії був відкритий у сучасному містечку Романів на Житомирщині. Його повна назва – “Романівський “інститут”Примітка.

Відповідно до документів, Романівський, Ужгородський, а згодом і Чернівецький заклади називалися інститутами, і ця назва писалася в лапках. глухонімих”. Він заснований графом польського походження Юзефом–Августом Ілінським у своєму маєтку в м. Романів Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Опрацьовані літературні джерела свідчать, що “інститут” функціонував із 1803 р. до 1836 р. За знайденими архівними матеріалами очевидно, що у 1835/36 н.р. він не лише існував, але у ньому продовжувався навчально-виховний процес. Для встановлення точної дати закриття пізніших документів нам знайти не вдалося. Матеріали свідчать, що це був перший і унікальний за методикою навчання, навчальними дисциплінами та викладацьким складом спеціальний заклад для глухонімих на теренах Російської Імперії.

Перша спеціальна школа для глухонімих у Західній Україні і друга на території сучасної України була відкрита в 1830 р. у Львові. В 1843 році в Одесі був заснований третій заклад подібного типу. Безперечно, досвід їх роботи сприяв формуванню думки про дієздатність і можливості навчання глухонімих. Після цього впродовж більш ніж 40 років жодного спеціального закладу не було відкрито. Лише з 70-х років ХІХ ст. знову почали з’являтися спеціальні школи, і до ХХ ст. вже працювало 7 нових закладів. Дослідження показало, що хоча держава їх не фінансувала, але й не заважала людям, які прагнули на власні кошти відкрити такі заклади. Про це свідчить той факт, що у м. Львові почала працювати єврейська школа, 2 школи було засновано у німецьких колоніях, а у містах Харкові та Малині школи відкрили служителі церкви. Зазначимо, що Львівська школа знаходиться в будівлі, побудованій для неї ще у 1841 році, а Чернівецька – в тому самому приміщенні з 1908 р.

Із архівних та літературних джерел нам відомо, що розвиток теорії й практики навчання та виховання глухонімих дітей в Україні був тісно пов’язаний з тими змінами, які відбувалися в педагогіці, школі та народній освіті Російської Імперії. Вони безпосередньо впливали на організацію навчання глухонімих дітей. Так, протягом ХІХ ст. у навчанні та вихованні глухонімих змінювалися освітні завдання. Зокрема, більше уваги почали приділяти їхній професійній підготовці.

Впродовж ХІХ ст. зміст освіти глухонімих дітей удосконалювався, розширювалась загальноосвітня підготовка. Методи викладання також були різними: у Романові – віденський (дактилологія) з елементами мімічного, у Львові – комбінований, в Одесі, Тіге та Вормсі – чистий усний, у Харкові – чистий усний та мімічний, в Малині – спочатку комбінований, пізніше – чистий усний. Водночас не було єдиного кваліфікованого керівництва навчально-виховною роботою існуючих закладів для глухонімих дітей.

Аналізуючи цей період, можна констатувати, що теорія і практика навчання глухонімих удосконалювалися. На це впливали зміни, які відбувалися в педагогіці, школі та народній освіті. Але справа допомоги глухонімим в Україні розвивалася в ці роки дуже повільно. Не дивлячись на те, що в останній чверті ХІХ ст. почали відкриватися нові спеціальні навчальні заклади для глухонімих дітей, їх мережа ще не могла задовольнити наявних потреб у них. Були проміжки часу в 10 і більше років, коли не було ніяких намагань змінити ситуацію. Тому велика кількість дітей продовжувала перебувати поза системою спеціальної освіти. Лише окремі особистості намагалися привернути увагу суспільства до проблеми допомоги глухонімих, вважаючи цю справу державною. Тим часом, сама можливість повернення глухонімих шляхом спеціальної освіти суспільству як корисних його членів навіть не порушувалася. Але в Україні завжди знаходилися люди, які намагалися дати дітям з порушеннями слуху хоча б початкове навчання і виховання та ремісничу підготовку. На їх пожертвування відкривалися навчальні заклади, засновувалися стипендії, створювалися бібліотеки, купувалося навчальне обладнання тощо. Проте історія свідчить, що на території сучасної України в XIX ст. виникло лише 8 спеціальних закладів для глухонімих, які могли охопити навчанням не більше 1–2% бажаючих.

У третьому розділі – “Виховання, навчання та умови функціонування спеціальних навчально – виховних закладів для глухонімих дітей в Україні на початку ХХ століття” – висвітлена діяльність тих освітніх закладів, які виникли у ХІХ ст. і продовжили працювати на початку ХХ ст. та акцентується увага на діяльності нових спеціальних закладів для глухонімих, які виникли в Україні на початку ХХ ст.

Документальні матеріали свідчать, що розвиток школи й педагогіки в Російській Імперії на початку ХХ ст. був процесом досить складним і суперечливим. Це зумовлювалося складністю й протиріччями економічних умов та соціально-політичної ситуації. Незважаючи на це, на початку XX століття мережа закладів для глухонімих помітно розширилася. Цьому сприяло заснування у 1898 р. в Петербурзі Всеросійського опікунства про глухонімих на чолі з І.К. Мердером, яке відіграло позитивну роль у розширенні освіти глухонімих дітей і в Україні. Завдяки його діяльності активізувалася філантропічно-благодійницька діяльність громадян і місцевих органів управління, зокрема земств. Так, у містах Чернігові, Києві, Лохвиці та Олександрівську почали працювати спеціальні заклади для глухонімих. Але Опікунство не здатне було вирішувати проблеми спеціальних шкіл масштабно, оскільки не мало власних коштів. Тому вони існували лише завдяки невтомній праці та ентузіазму своїх засновників. Окрім спеціальних закладів, які виникли за сприяння Опікунства, в Україні відкривалися й приватні школи для глухонімих. Так, у 1905 році в Одесі офіційно почала працювати єврейська школа-притулок, а в Сімферополі у 1907 році у власній квартирі такий заклад відкрила Марфа Георгіївна Тяжелова.

Проаналізовані джерела свідчать, що на початку ХХ ст. в Україні громадськість, яка опікувалася проблемами сурдопедагогіки, не тільки здійснювала навчання і виховання глухонімих дітей у поодиноких закладах, а й була захисником прав громадян з порушеннями слуху (виступи на Всеросійських з’їздах сурдопедагогів І.П. Соколянського, Н.К. Патканової та ін.). Науковці обґрунтовували можливості їхнього інтелектуального розвитку.

Російські сурдопедагоги, намагаючись визначити зміст загальноосвітніх предметів для училищ глухонімих, завжди брали за основу програми училищ для тих, хто чує. Тому у всіх закладах для глухонімих в Україні викладалися такі предмети: Закон Божий, мова, арифметика, малювання, ремесло та рукоділля. Крім цього, багато шкіл навчало глухих усній мові, читанню, письму, грамоти, географії, історії, геометрії, природознавству, каліграфії, кресленню, курсу загальнокорисних відомостей, гімнастиці та сільському господарству. У деяких закладах вивчалися фізика та ліплення (Олександрівськ), краєзнавство, бесіда та стиль (Ужгород). Нами встановлено, що заклади для глухонімих мали різні терміни навчання (5 років навчали у Чернігові та Києві, 6 – у Лохвиці, 7 – в Ужгороді, 8 – в Одесі та Чернівцях, 9 – в Олександрівському хуторі) і працювали за звуковим методом. Лише Ужгородський “інститут” (територія Закарпаття на той час належала іншій державі) не мав чітко визначеного методу навчання. Вчителям дозволялося використовувати будь-який метод, лише з тією умовою, щоб він приносив користь. Спеціальні заклади не мали єдиних навчальних програм і кожна школа розробляла їх самостійно, відповідно до своїх потреб, беручи за основу програми для загальноосвітніх шкіл. Олександрівський, одеський, ужгородський та сімферопольський заклади працювали за спеціальними програмами, розробленими передовими училищами для глухонімих (переважно Петербурзьким). Такий стан призводив до того, що рівень навчання в усіх закладах був різним.

Активна діяльність Центрального опікунства і його відділів була припинена після повстання 1905 року. Відкриття нових шкіл і фінансування діючих було дуже ускладнене. Тому школи почали закриватися або самі шукали джерела для існування. В останні роки свого існування Опікунство навіть не давало дозволу на відкриття шкіл приватними особами. В період Першої світової війни (з 1914 по 1917 рік) діяльність Опікунства повністю припинилася. Оскільки ініціатори створення училищ глухонімих в Україні були полишені самі на себе, вони зверталися до земств та міських самоуправлінь про допомогу. Лише деяким училищам сприяли земства й благодійні товариства, проте і це не рятувало їх від бідності. Повноцінно функціонувати могли ті заклади, які мали власний капітал. Держава взагалі не надавала ніякої підтримки й допомоги навчальним закладам.

Таким чином, на початку ХХ ст. почали інтенсивно відкриватися нові навчальні заклади. Цьому сприяло засноване у 1898 р. в Петербурзі Центральне Всеросійське опікунство про глухонімих. Опікунство та його відділи відіграли позитивну роль у розширенні освіти дітей з пошкодженим слуховим аналізатором в Україні. Водночас, історія Опікунства глухонімих засвідчила, що воно не було здатне вирішувати проблеми шкіл у широких масштабах. Окрім закладів, відкритих завдяки Опікунству, на території України продовжували підтримувати спеціальні заклади для дітей з порушеннями слуху різні товариства та громади національних меншин. Держава перебувала осторонь їхньої діяльності, не допомагала, проте й не заважала у відкритті власних спеціальних закладів. Подальше заснування навчально-виховних закладів для глухонімих в Україні свідчило про значний прогрес у розвитку вітчизняної сурдопедагогіки і набутий досвід у розумінні навчання й виховання дітей з порушеннями слуху.

На підставі результатів дослідження зроблено такі висновки:

1. У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове розв’язання наукового завдання, що виявляється в комплексному системному дослідженні розвитку сурдопедагогіки в Україні. На основі ретроспективного аналізу історико-педагогічного матеріалу, архівних документів і першоджерел розкрито динаміку розвитку сурдопедагогіки в ХІХ – на початку ХХ ст. Досліджені матеріали розширили й конкретизували наукові уявлення про кожен спеціальний заклад та його вплив на тогочасні освітні процеси, що визначають його місце і роль у розвитку вітчизняної сурдопедагогіки.

2. Проведений науково-теоретичний і порівняльний аналіз свідчить, що на початку ХІХ ст. в Україні почали відкриватися спеціальні заклади для глухонімих дітей. Встановлено, що перший заклад для глухонімих в Російській Імперії відкритий у 1803 р. в містечку Романів на Житомирщині. Це вказує на випереджальну роль української сурдопедагогіки у загальній сурдопедагогіці дореволюційної Росії. До початку ХХ ст. відкрилося ще 7 закладів такого типу. Дослідження показало, що держава дотримувалася нейтралітету щодо відкриття й діяльності таких закладів. З’ясовано, що до освітньо-культурної діяльності долучалися громадські товариства, церква та опікунства. Комплексне дослідження проблеми засвідчує, що держава не задовольняла освітні потреби різних етнічних меншин. Доведено, що у ХІХ ст. благодійники, громади та товариства виділяли кошти на утримання та діяльність спеціальних шкіл національних меншин та подібних закладів для дітей з порушеннями слуху при церквах. Ми встановили, що національні меншини в Україні мали рівні права з корінним населенням. На початку ХХ ст. почали відкриватися нові спеціальні заклади. Проведеним дослідженням доведено, що їх відкриття зумовлювалося доброчинною меценатською діяльністю соціально свідомої інтелігенції.

Проаналізовані матеріали засвідчили, що спеціальні заклади на території Західної України не задовольняли потреб Галичини, Буковини й Закарпаття. Абсолютна більшість глухонімих дітей цих територій не навчалася. Дослідження виявило, що у школах Західної України навчання проводилося польською, румунською та угорською мовами, хоча більшість глухонімих дітей були українцями. Вважаємо, що це робилося з метою асимілювання етнічних українців у своє національне середовище. Підставою до такого висновку є обов’язкове вивчення польської, німецької, румунської мови, історії, культури тощо, Ми встановили, що Львівська школа була єдиною, де вчителі користувалися правом на пенсію, та першою, яка на теренах сучасної України перейшла на навчання глухонімих українською мовою. Другим таким закладом у 1924 р. став Ужгородський “інститут” для глухонімих дітей. Це свідчило про значний прогрес у розвитку вітчизняної сурдопедагогіки і набутий досвід у розумінні навчання й виховання дітей з порушеннями слуху.

3. У ході дослідженням встановлено, що до 1917 року спеціальні школи для глухонімих в Україні були єдиним місцем, де вони могли отримати початкову загальну освіту й певну професію. Професійне навчання здійснювалося за трьома напрямами: промисловому, сільськогосподарському та декоративно-прикладному. Проведене дослідження свідчить, що рівень професійної підготовки глухонімих був надзвичайно низький (окрім Олександрівського хутора).

4. Аналіз та систематизація історико-педагогічних джерел свідчить, що сурдопедагогіка кінця ХІХ – початку ХХ ст. розвивалась як одна з галузей педагогічних знань, що перебувала в органічному зв’язку із загальною педагогікою. Проте механічне перенесення в сурдопедагогіку загальнопедагогічних закономірностей виховання й навчання не було ефективним. Комплексне дослідження проблеми засвідчує, що українські сурдопедагоги працювали в тісній співпраці з сурдопедагогами Росії й прагнули до науково обґрунтованого та практично-доцільного використання основних засобів спілкування в процесі навчання й виховання глухонімих. Тому російська система навчання глухонімих мала значний вплив на українські спеціальні заклади. Встановлено, що в той же час сурдопедагоги дореволюційної України (А.Бахметьєв, М.Варда, В.Вєтухов, П.Головков, О.Комир, А.Ленц, М.Лаговський, І.Соколянський, О.Мальцев, Н.Патканова, М.Яворський та ін.) висловили низку прогресивних ідей та теоретичних положень, які за тогочасних умов часто залишалися нереалізованими. У ході проведеного дослідження було з’ясовано, що система навчання й виховання глухонімих дітей у спеціальних закладах Західної України значною мірою розвивалися під впливом західноєвропейських педагогічних систем, зокрема чистого усного методу. Проте дослідження завідчило, що повного панування німецької системи не спостерігалося.

5. Вивчивши стан і тенденції розвитку системи навчання та виховання глухонімих учнів в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. можемо констатувати, що філантропічно-опікунський характер цього процесу зумовлював надзвичайну різноманітність у змісті, формах і методах навчально-виховної роботи та термінах навчання в закладах для глухонімих. На основі аналізу визначено, що кожна школа по-своєму вирішувала ці проблеми, виходячи з місцевих умов. Це створювало певну варіативність у програмах. Встановлено, що водночас це було корисним, оскільки кожен заклад практично випробовував різні їх варіанти, що допомагало визначити найефективніший. Виконане дослідження дозволило виявити, що спеціальні заклади для глухонімих дітей в Російській Імперії перебували поза контролем Міністерства освіти, яке не видавало для них жодних регулюючих документів. Варто зазначити, що звуковий метод був єдиним методом, який панував майже у всіх закладах для глухонімих.

Проведене дослідження не вичерпує багатоаспектних проблем розвитку вітчизняної сурдопедагогіки. Подальшого вивчення потребують: теоретичне обґрунтування змісту навчально-виховного процесу у спеціальних закладах для дітей із порушеннями слуху ХІХ – початку ХХ ст., виявлення напрямків становлення та розвитку системи освіти глухонімих для національних меншин, продовження ґрунтовного дослідження функціонування спеціальних закладів у Західній Україні та Романові.

Основні положення змісту дисертаційного дослідження відображено у таких одноосібних публікаціях автора:

1. Шевченко В.М. Всеросійські і всесоюзні з’їзди, конференції та наради сурдопедагогів і їх роль у розвитку вітчизняної теорії та практики виховання і навчання глухих дітей (кінець ХІХ – І половина ХХ століття) // Актуальні питання сурдопедагогіки / За ред. Л.І. Фомічової. Зб. наук. праць. – К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2003. – С. 30–62.

2. Шевченко В.М. Харківське училище для глухонімих (1896 – 1899) // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі. Науково-методичний збірник Інституту спеціальної педагогіки АПН України. Випуск 5 / За ред. Бондаря В.І, Засенка В.В. – К.: Науковий світ, 2004, – С. 54–56.

3. Шевченко В.М. Розвиток мережі закладів для навчання і виховання дітей з вадами слуху в Україні в кінці XІX – початку XX століття // Дефектологія. – 2005. – № 1. – С. 53–55.

4. Шевченко В.М. Олександрівське училище-хутір глухонімих // Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Серія 19. Корекційна педагогіка та спеціальна психологія: Зб. наук. праць. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005.– Вип. 2.– С. 66–70.

5. Шевченко В.М. Історія розвитку закладів освіти для глухих в Україні (на матеріалі Харківської школи для глухонімих) //