КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

САВЧИН Валентина Романівна

УДК 929:81’253 Лукаш (477) “ХІХ”

НОВАТОРСТВО МИКОЛИ ЛУКАША

В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ

Спеціальність 10.02.16 – перекладознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі перекладознавства

і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського

національного університету імені Івана Франка

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Зорівчак Роксолана Петрівна,

завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної

лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного

університету імені Івана Франка МОН України.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Новикова Марина Олексіївна,

професор кафедри російської і зарубіжної літератури

Таврійського національного університету

імені В.І. Вернадського МОН України;

кандидат філологічних наук, доцент

Івасюк Ольга Ярославівна,

доцент кафедри іноземних мов Чернівецького національного

університету імені Юрія Федьковича МОН України.

Провідна установа:

Запорізький національний університет

Міністерства освіти і науки України,

кафедра теорії і практики перекладу.

Захист відбудеться „21” червня 2006 р. о 15 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д .001.11 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий „16“ травня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук I.В. Смущинська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертація присвячена дослідженню творчості видатного українського перекладача, перекладознавця, лексикографа М.О. Лукаша (1919-1988) у контексті українського художнього перекладу з акцентом на особливостях його перекладацького методу та його новаторських рисах.

Український художній переклад, з огляду на сукупність соціально-історичних та літературно-культурних чинників, став важливим і невід’ємним компонентом української культурної полісистеми, забезпечивши її збереження і цілісність. Окреслюючи мету і місце художнього перекладу в системі національно-культурного розвитку, в українському перекладознавстві розглядають переклад як засіб захисту національних мов і культур (О.І. Чередниченко), стверджують його націєтворчу місію (Р.П. Зорівчак, М.В. Стріха). Звідси особлива увага до особистісного фактору в перекладі та розуміння ролі перекладача як митця, що засобами художнього перекладу збагачує рідну мову та літературу. У цьому контексті перекладацька діяльність М. Лукаша – одного з найталановитіших перекладачів ХХ ст. – набуває особливої значущості. Його переклади заповнювали суттєвий “вакуум” в українській літературі та значно сприяли збереженню й відродженню української мови. Ім’я М. Лукаша стоїть поряд з іменами тих подвижників українського художнього перекладу, хто творив заради піднесення національного престижу та суспільно-культурного відродження України. Серед них – Г.П. Кочур, І.І. Стешенко, Д.Х. Паламарчук, М.П. Бажан, Борис Тен, В.О. Мисик, А.О. Перепадя, І.О. Світличний, В.С. Стус, В.І. Митрофанов, Ю.Я. Лісняк, А.О. Содомора та багато інших професіоналів, яскравих творчих особистостей, які стали уособленням українського перекладу другої половини минулого сторіччя.

Творчість М. Лукаша привертала увагу багатьох дослідників. Істотне кількісне зростання Лукашіани спостерігається упродовж останніх сімнадцяти років. Загалом, у межах опублікованих матеріалів можна виділити великий масив літературознавчих досліджень (Г.П. Кочур, Л.В. Череватенко, М.В. Стріха, М.О. Новикова, Б.І. Черняков, М.Н. Москаленко, А.О. Перепадя, Р.І. Доценко), методичних розробок до вивчення творчості М. Лукаша у школі (О.М. Куцевол, Л.М. Правура, М. Яремко, Г. Ковальчук), мемуаристики (С.М. Журахович, І.В. Корунець, О.І. Микитенко, М.Г. Сереженко, Є.П. Гуцало, О.І. Жолдак, В.О. Шевчук, Є.У. Нарубина, М.І. Ігнатенко, О.М. Петрова). З іншого боку, власне перекладацький метод М. Лукаша, особливості мови його перекладів, конкретні перекладацькі стратегії ще не достатньо досліджено. Серед напрацювань у цьому напрямку вагомими є дослідження М.О. Новикової (порівняльний аналіз перекладів М. Лукаша та С. Маршака із Р. Бернса), Т.Є. Некряч, М.А. Венгренівської, О.М. Лучук (аналіз Лукашевого перекладу “Троїла і Крессіди” В. Шекспіра), Т.В. Цимбалюк (фразеологія перекладів М. Лукаша; аналіз перекладів “Собаки на сіні” та “Овечої криниці” Лопе де Веги, “Дон Кіхота” Сервантеса). Згадані праці становлять значний внесок у дослідження творчого методу М. Лукаша, однак вони не створюють загальної картини його творчої, зокрема перекладацької, діяльності, не виявляють усіх новаторських рис його індивідуального стилю.

Теоретико-методологічну базу дисертації становлять дослідження про індивідуальний стиль автора перекладача (М.О. Новикова, В.А. Кухаренко, Л.В. Коломієць), лінгвокультурологічний фон слова (Є.М. Верещагін, В.Г. Костомаров), етномовний компонент у структурі тексту (Н.І. Кушина, У.В. Головач), етнокультурну специфіку фразеології (Б.М. Ажнюк, К.К. Лахтіонова, Н.В. Любчук), відтворення в перекладі семантики реалії (С. Влахов, С. Флорин, Р.П. Зорівчак, П.А. Содомора), фразеологізму (С. Влахов, С. Флорин, О.В. Кунін, Ю.П. Гольцекер, Р.П. Зорівчак, М.Л. Шадрін, Т.В. Цимбалюк), словесного образу (В.В. Коптілов, П.О. Бех, О.І. Чередниченко, Р.П. Зорівчак, О.С. Грабовецька), власної назви (Д.І. Єрмолович, О.К. Смирнов), праці з неології та словотвору (Ю.О. Жлуктенко, Ю.А. Зацний, М.М. Полюжин).

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю комплексного вивчення творчості М. Лукаша для її цілісного осмислення, системного аналізу, який дозволив би виявити лінгвостилістичні особливості перекладів М. Лукаша, своєрідність його перекладацького методу, а також визначити місце перекладача в контексті українського літературного процесу ХХ ст. Комплексне дослідження передбачає аналіз цілої множини перекладних та оригінальних текстів для виявлення домінантних ознак стилю, основних вихідних засад та принципів перекладацької діяльності Майстра.

Важливою й актуальною залишається проблема художньої майстерності перекладу та його ролі у збагаченні й розвитку української мови. Відсутність монографій, присвячених мові українських перекладів та ідіостилю перекладача, підкреслює актуальність роботи. Оскільки творчість М. Лукаша вирізняється надзвичайним мовним багатством, стилістичною майстерністю, новаторством у вживанні лексичних та фразеологічних одиниць, дослідження його перекладів не лише дозволить виявити основні риси індивідуально-авторського стилю перекладача, а, що найважливіше, продемонструє значний стилістичний потенціал української мови, зреалізований у перекладах М. Лукаша.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в рамках комплексної наукової теми кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка “Ключові проблеми теорії та історії художнього перекладу. Концепція вишколу перекладачів” (номер державної реєстрації 0105U004928) та держбюджетної теми “Дослідження перекладацьких поглядів Григорія Кочура та використання їх у практиці сучасного українського художнього перекладу” (номер державної реєстрації 0103U001874), які затвердило Міністерство освіти і науки України.

Мета дослідження полягає в осмисленні творчої спадщини М. Лукаша як цілісного явища й унікального феномену в українській культурі, виявленні новаторських рис творчого почерку перекладача як визначальних ознак його індивідуального стилю. Досягнення мети передбачає реалізацію таких завдань:

Узагальнити та систематизувати внесок М. Лукаша в історію українського художнього перекладу з окресленням динаміки публікацій його перекладів і науково-критичних матеріалів про нього та особливостей рецепції його творчості в Україні і світі.

Розглянути основні аспекти творчості М. Лукаша та їхній зв’язок із його перекладацькою діяльністю.

Здійснити зіставний лінгвостилістичний і перекладознавчий аналіз текстів оригіналів та перекладів М. Лукаша на просодійному, лексичному, граматичному, фразеологічному й стилістичному рівнях та виявити на цій основі головні особливості перекладацького стилю М. Лукаша з акцентом на новаторстві його творчого методу.

Виявити основні засади перекладацької концепції М. Лукаша та її вплив на відбір творів для перекладу та конкретні перекладацькі рішення.

Оцінити переклади М. Лукаша з погляду їх функціонального навантаження, зокрема їхнього значення для збереження та збагачення української мови, розвитку національної культури.

Об’єкт дослідження -– переклади М. Лукаша та відповідні їм тексти оригіналів. Предмет дослідження – новаторство М. Лукаша на рівні загальностратегічних завдань та конкретних перекладацьких рішень.

Матеріалом дослідження слугують переклади М. Лукаша (5600 сторінок), його оригінальна поезія (260 сторінок), рецензії та інші критичні матеріали його авторства (108 сторінок), епістолярна спадщина (14 листів М. Лукаша до Г. Кочура та 16 листів Г. Кочура до М. Лукаша). Для вивчення особливостей перекладацького стилю М. Лукаша обрано його переклади лірики Р. Бернса, поем Ю. Тувіма “Бал в опері” та “Революція в Німеччині”, драми В. Шекспіра “Троїл і Крессіда” та роману Сервантеса “Дон Кіхот” та відповідні оригінали. Такий підбір ілюстративного матеріалу відповідає принципу різножанровості та різномовності (до аналізу залучено англійські, іспанські, польські тексти, німецькі вкраплення в них), що є характерним для перекладацької концепції М. Лукаша, та забезпечує об’єктивність перекладознавчого аналізу. Окрім цього, у дослідженні використано рукопис Лукашевого перекладу “Дон Кіхота”, що дало змогу порівняти різні варіанти перекладу (враховано як ті виправлення М. Лукаша, які він здійснював безпосередньо під час перекладу твору, так і ті, які перекладач вніс через 25 років при вичитуванні твору), краще зрозуміти мотиви, якими керувався М. Лукаш при перекладі кожного конкретного оригінального тексту чи мікротексту.

При дослідженні мови перекладів М. Лукаша, особливостей його словотвору, синонімії та фразеології до уваги бралися усі відомі на сьогодні переклади Майстра. Аналіз оригінальної поетичної та критичної спадщини М. Лукаша забезпечив цілісність дослідження, допоміг виявити основні засади його перекладацької творчості.

Методи дослідження. Багатоаспектність роботи зумовила комплексний характер методики дослідження. Основними є методи лінгвостилістичного, перекладознавчого, контрастивного, компонентного, соціально-функціонального аналізів. Окрім того, застосовано описовий та рецептивний методи, елементи методу кількісних підрахунків та схематичного зображення елементів кількісних характеристик. Як додаткові, застосовуються метод лексичної та фразеологічної ідентифікації, метод опозиції, етимологічний, дистрибутивний та контекстуальний аналізи.

Наукова новизна дослідження. В українському перекладознавстві все більше уваги приділяється історії художнього перекладу, однак досі немає комплексного дослідження, присвяченого творчості окремого перекладача. У цій роботі вперше:

систематизовано внесок М. Лукаша в історію українського художнього перекладу та досліджено функціональний аспект його творчості;

узагальнено основні здобутки Лукашіани, зображено динаміку перекладів М. Лукаша та науково-критичних публікацій про нього, дано якісну оцінку рецепції його творчості, виявлено помилки та неточності в опублікованих матеріалах, укладено біобібліографічний покажчик “Микола Лукаш”;

окреслено здобутки М. Лукаша в галузі лексикографії та критики, розглянуто його оригінальну поетичну творчість та її вплив на його перекладацьку діяльність;

залучено до дослідження чернетки перекладів М. Лукаша, його епістолярну спадщину, архівні матеріали фондів Літературно-меморіального музею Г. Кочура в Ірпені, пісенну творчість українських композиторів;

проведено комплексний зіставний лінгвостилістичний і перекладознавчий аналіз різномовних та різножанрових текстів оригіналів і їхніх українських перекладів на різних рівнях для всебічного дослідження особливостей перекладацького методу М. Лукаша та виявлення його новаторських рис;

обґрунтовано новаторський підхід М. Лукаша до використання стилістичних дериватів, синонімії та фразеології;

виявлено особливості перекладацької концепції М. Лукаша, її вплив на відбір творів для перекладу та їх стилістичне трактування.

Теоретичне значення дисертації. Результати дослідження можна використати для аналізу лексичних проблем перекладу, розвитку методики перекладознавчого аналізу реалій, авторських неологізмів, власних назв, фразеологічних одиниць (ФО) та індивідуально-авторських словесних образів. Теоретична цінність праці полягає й у тому, що в ній усебічно висвітлено питання мовної та стилістичної майстерності перекладача, його перекладацького методу, особливості мови його перекладів. Систематизований підхід до вказаної проблеми дозволить узагальнити теоретичні засади поетики художнього перекладу та накреслити перспективи щодо дослідження мовного багатства і стилю інших перекладачів. Дисертація є певним внеском в історію українського художнього перекладу та Лукашезнавства зокрема. Водночас вона може бути базою для випрацювання методології лінгвокультурних досліджень.

Практична цінність роботи. Спостереження й результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі: теоретичних та спеціальних курсах з історії та теорії перекладу, зокрема, художнього перекладу, лексикології, лексикографії, стилістики, культури мови, бібліографознавства; при викладанні світової літератури в школі. Окрім того, матеріал дослідження буде корисним при написанні історії українського художнього перекладу та укладенні окремих бібліографічних покажчиків.

На захист винесено такі твердження:

Перекладацька діяльність М. Лукаша – явище унікальне в історії українського художнього перекладу, у якому синтезовано як глибоке розуміння вимог до художнього перекладу, так і тих процесів, які відбувалися в українській мові, культурі загалом.

Перекладацька концепція М. Лукаша спрямована на забезпечення цілісності української культурної полісистеми та повноцінного функціонування української мови.

Однією з найвагоміших рис перекладів М. Лукаша є універсалізм, що виявляється в різномовності та різножанровості текстів, обраних для перекладу, різноманітності їх стилів, напрямів, літературних течій, лексичному розмаїтті.

Переклади М. Лукаша є потужним джерелом збагачення української мови завдяки активному залученню призабутих, рідковживаних форм, з одного боку, та реалізації й демонстрації органічної здатності мови до слово- і фразотворення, багатої синонімії, з іншого.

М. Лукаш досконало володів глибинними пластами української фразеології, надавав перевагу повним та частковим еквівалентам, часто трансформуючи останні для максимального наближення до оригінального тексту.

Мовне новаторство М. Лукаша є логічним продовженням мовно-стилістичних пошуків його попередників і засвідчує неперервність розвитку українського художнього перекладу.

Тонке відчуття ритмомелодики тексту, його евфонічної організації – визначальний чинник для М. Лукаша при перекладі віршових творів.

У перекладах М. Лукаша використано яскраво виражені елементи переспіву, які, проте, не порушують жанрово-стилістичної домінанти оригіналу. Їх введення у структуру перекладу зумовлено не браком фонових знань, а свідомим активним пошуком нових виражальних можливостей української мови, що, у свою чергу, пояснюється дією цілої множини соціокультурних чинників.

Апробація результатів роботи. Основні твердження роботи висвітлено на звітних наукових конференціях викладачів Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 1995-2005 рр.), засіданнях Методологічного семінару з проблем перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені проф. Ю.О. Жлуктенка (Львів, 1995-2005 рр.), щорічних наукових конференціях Наукового товариства імені Шевченка (Львів, 1994-2005 рр.), Всеукраїнській науковій конференції “Провідні лінгвістичні концепції кінця ХХ століття” (Львів, листопад 1996 р.), Міжнародному науковому конгресі “125 років НТШ” (Львів, жовтень 1998 р.), П’ятому Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, серпень 2002 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Григорій Кочур і український переклад” (Київ, жовтень 2003 р.), Наукових читаннях “Український переклад від Зерова до сьогодення” (Київ, жовтень 2004 р.), науковій конференції “Мови, культури і переклад у добу глобалізації”, присвяченій пам’яті професора Юрія Жлуктенка (Київ, вересень 2005 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Григорій Кочур в контексті української культури другої половини ХХ віку” (Львів, жовтень 2005 р.).

Матеріали дослідження використовуються на заняттях зі студентами перекладацького відділу, відділу англійської філології факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка та Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка – з історії й теорії художнього перекладу, стилістики, лексикографії, теорії перекладу, у спецкурсі “Український художній переклад в іменах”.

Публікації. Результати дисертаційної роботи висвітлено у 36 наукових публікаціях, із яких 34 – одноосібні. Сімнадцять статей опубліковано у фахових наукових виданнях України, чотири у закордонних виданнях, п’ять у матеріалах і тезах наукових конференцій, десять у періодиці. 2003 р. вийшов одноосібно укладений біобібліографічний покажчик “Микола Лукаш”, який підсумував пошук матеріалів української Лукашіани (1648 позицій) і став основою для подальших досліджень творчості перекладача. На покажчик з’явилося 23 рецензії та відгуки в українській і закордонній періодиці, усі – позитивні.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатка. Загальний обсяг дисертації становить 234 сторінки, із них 199 сторінок – основного тексту. Список використаних джерел налічує 424 позиції, із них 300 – науково-критичні праці та матеріали періодики, 77 – літературні джерела, 47 – довідкова література.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету, завдання і методику дослідження, висвітлено наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів та форми їхньої апробації, сформульовано основні твердження, що виносяться на захист.

У першому розділі “Багатоаспектність літературної діяльності Миколи Лукаша” розкрито багатогранність таланту М. Лукаша як перекладача, оригінального поета, лексикографа і критика та продемонстровано зв’язок між різними аспектами його оригінальної творчості й перекладацькою діяльністю. У першому підрозділі творчість М. Лукаша розглянуто крізь призму національно-культурного контексту українського художнього перекладу в синхронній та діахронній площинах, оскільки вивчення індивідуального стилю перекладача неможливе без урахування усіх позамовних факторів, літературних традицій, культурно-історичних обставин того вертикального контексту, у якому, власне, відбувається перекладацький процес. М. Лукаш творив у непросту й суперечливу добу, коли – всупереч теорії про злиття націй і мов, ідеологічного тиску, цензурних обмежень та вихолощення української мови – спостерігалося нестримне зростання творчих сил, піднесення та усвідомлення значущості української перекладацької творчості. Художній переклад перебирав на себе певною мірою функції оригінальної літератури, забезпечуючи таким чином цілісність літературної полісистеми. Для митців цієї доби художній переклад став важливим, а часто єдиним засобом самовираження, який дозволяв цілеспрямовано добирати твори для перекладу з огляду на а) їхнє культурне чи ідеологічне значення, б) можливість залучення різноманітних мовно-стилістичних ресурсів, на які існували обмеження в оригінальній літературі. Переклади М. Лукаша, окрім часто глибокого підтексту, мали суттєву особливість: демонструючи абсолютну повноцінність української мови та стверджуючи високий, якісно новий рівень української культури, вони перекреслювали усі постулати тоталітарної ідеології щодо “домашнього ужитку” української мови. Для нього пріоритетом був цільовий текст, який відповідав би потребам цільової літератури та культури й демонстрував багаті виражальні можливості цільової мови. Такий підхід перекладача до вибору як самих творів для перекладу, так і конкретних перекладацьких прийомів, дозволив дослідникам його творчості говорити про глибоку й усвідомлену культурологічну місію М. Лукаша. Культурно-перекладацька діяльність М. Лукаша споріднена з культурництвом П. Куліша, засвідчуючи неперервність традицій українського художнього перекладу. Обох перекладачів поєднує не тільки мовне новаторство, залучення найглибших шарів української мови, а й єдина мета – культурне відродження держави через відродження мови.

У другому підрозділі зроблено загальний огляд перекладацького доробку М. Лукаша, визначено діапазон літератур, із яких він перекладав, та окреслено жанрову, стилістичну, тематичну різноманітність його перекладів. М. Лукашеві належать сотні високомайстерних перекладів різних жанрів і стилів із майже двох десятків мов та понад ста авторів. Поетичні переклади М. Лукаша напрочуд співні й мелодійні. Результатом цього стала поява великої кількості пісень на слова перекладів Майстра – явище нечасте в українській піснетворчості. Відчуття ритмомелодики твору стало визначальним при перекладі пісенних текстів та оперних лібрето. Останні роки поспіль звучали на сцені Національної опери України та в театрах Європи.

У третьому підрозділі висвітлено оригінальну творчість М. Лукаша та її вплив на перекладацьку діяльність Майстра. Вона здебільшого представлена гумористичними мініатюрами, епіграмами політичного, сатиричного чи пародійного спрямування й інтимною лірикою. Оригінальні твори М. Лукаша були свого роду реакцією-відгуком на різні події, життєві ситуації й не призначалися для друку. Лише за останні роки деякі з них оприлюднено. У багатьох поетичних експромтах шліфувалися образи, рими, алітерації, що пізніше ставали добрими знахідками при перекладі. М. Лукаш також активно послуговувався власноруч зібраними “заготовками” – записами народних фразеологізмів, розмовних виразів, цікавих і несподіваних рим, які він акуратно нотував ще зі шкільних років.

Бажання зафіксувати на папері народні скарби, особливо колоритні розмовні вирази, порівняння, приповідки, рідковживані, застарілі та діалектні слова переросло у великомасштабний проект – збір матеріалів до тлумачного, фразеологічного, синонімічного словників української мови. Лексико-фразеологічна картотека М. Лукаша, яку ще й досі не оприлюднено, залишається на сьогодні одним із найґрунтовніших джерел не тільки для укладання лексикографічних праць, а й вивчення історії української мови загалом.

Важливе значення для розуміння перекладацького методу М. Лукаша мають його рецензії словників, видавничі рецензії на рукописи перекладів, мовознавчі та літературознавчі статті. Вони вказують на глибоке розуміння тих процесів, які відбувалися в українській мові, свідчать про енциклопедичні знання перекладача, його цілеспрямований відбір лексичних засобів із врахуванням стилістичних особливостей першотвору. Мета четвертого підрозділу – дослідити внесок М. Лукаша у розвиток перекладознавства, мовознавства, зокрема, лексикографії та літературознавства.

У другому розділі “Переклади Миколи Лукаша як джерело відродження та збагачення української мови” досліджено функціональний аспект перекладацької творчості М. Лукаша, її значення для розвитку української мови та культури загалом, продемонстровано мовне новаторство перекладача. У першому підрозділі з’ясовано особливості перекладацької концепції М. Лукаша, її вплив на відбір творів для перекладу та їхнє стилістичне трактування. За теоретичне підґрунтя взято теорію полісистеми ізраїльських теоретиків І. Івена-Зогара та Г. Турі. Досліджуючи статус перекладу в ізраїльській літературі, учені довели, що роль перекладної літератури – різна за різних суспільних та політичних обставин, і за певних, несприятливих для розвитку оригінального письменства умов саме переклад виступає чинником національного відродження, заповнюючи всі прогалини культурної, зокрема літературної полісистеми певної нації. Хоча ця теорія стосувалася, передусім, Ізраїлю, його літератури та культури, соціально-культурні та історико-політичні умови України цілком дозволяють екстраполювати її на нашу ситуацію.

З огляду на історичні обставини, український художній переклад ХХ ст. посів центральне місце в літературній полісистемі, виступивши адекватною компенсацією оригінальної літератури й забезпечивши таким чином цілісність літературної полісистеми, що, у свою чергу, було і є необхідною передумовою збереження національної культури.

У світлі теорії полісистеми можна розглядати не тільки особливості добору творів для перекладу (а їх М. Лукаш, як правило, обирав сам, майже не працюючи на замовлення), а й загальну стратегію перекладача, конкретні перекладацькі рішення. М. Лукаш тяжів до 1) творів, аналогії яким не знаходив в українській літературі (тобто відбувалося т. зв. “заповнення вакууму”); 2) тем, проскрибованих в оригінальній літературі, що допомагали виховувати громадянську позицію в читачів цільових текстів; 3) творів виразно фольклорного спрямування із потужним пластом народної фразеології, просторічних, діалектних елементів, що дозволяло б оперувати аналогічною лексикою в перекладі.

Перекладацька концепція М. Лукаша підпорядкована головній меті – забезпеченню цілісності літературної полістистеми як невід’ємної складової національної культури та повноцінного функціонування української мови, а усі перекладацькі рішення були спрямовані на збереження, відродження та збагачення української мови засобами перекладу. У перекладах М. Лукаша мобілізовано найширші пласти української лексики та фразеології усіх стильових тональностей, засвідчено необхідні резерви й самодостатність української мови для перекладу творів різних жанрів і стилів. Тонко відчуваючи та реалізуючи потенційні можливості української мови, перекладач продемонстрував її високу дериваційну спроможність, органічну здатність до слово- та фразотворення, багатої синонімії. Дослідженню мовного новаторства М. Лукаша на словотворчому, лексичному (особливості синонімії) і фразеологічному рівнях присвячено другий, третій та четвертий підрозділи відповідно.

Стилістичні деривати М. Лукаша опираються на активні моделі словотвору, які “оновлюють”, увиразнюють семантику відповідних стилістично немаркованих лексем (пор.: смертяний < смертний, роботизна – робота, дивочний < дивний, ночистий < нічний, сумнитися < сумніватися, причинець < причина, знахід < знахідка) чи допомагають утворити власний новотвір (чарощі, буйнощі, мерзощі, джурощі). Перекладач активізує непродуктивні моделі словотвору (напр.: прачорна мати, прастара цегла; кентавреса; патроклознавець), серед яких переважає відіменникова адвербіальна деривація на -о (джазко, туберозно, щуряно, мишано, вошно, блішно, тонно) чи її застосування до відносних прикметників (мільярдно, картинно, фокстротно). У такий спосіб М. Лукаш творчо засвоює та продовжує словотворчі пошуки своїх попередників П.Г. Тичини, М.Т. Рильського, В.М. Сосюри (напр.: виноградно, трояндно, яблуневоцвітно у П.Г. Тичини). У перекладах М. Лукаша широко залучені безафіксні віддієслівні іменники, які значно посилюють емоційну насиченість слова, оскільки “відсутність суфікса ніби конденсує семантику цих лексем” Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К.: Вища шк., 1987. – С. 182. (перечит, недосип, витерп, нбдих, усліп, знахід, загай). Використовуючи високу дериваційну спроможність української мови, М. Лукаш утворює своєрідні словотвірні синонімічні ряди (байдуже, байдужно, байдужйчки, байдй, байдужливо; переночувати, заночувати, підночувати, ізночувати, обночуватися). Перекладач використовує однакові дериваційні моделі для творення парних синонімів – характерної ознаки його стилю, при цьому часто вдаючись до словотворення за аналогією (безвіддя – безхліб’я; викрути – виверти; розпитки – розвідки; підлази – підходи; поїзденьки – походеньки; пересуди – перегуди; вигадки – вимрійки; затемрювати – захмарювати; безклепкий – безглуздий; навстриб – навскач; сумливо – думливо; оповіщений – обісторений). Як видно із прикладів, М. Лукаш поширює сферу вживання парних синонімів на різні частини мови, на відміну від фольклору, де вони здебільшого виражені прикметниками. Унаслідок взаємодії синонімів, що опирається на повтор афіксів, зростає смислова насиченість, а парні синоніми такого типу стають опорою усього образу.

Окрім словотворчого, синонімія перекладів М. Лукаша реалізується на інших рівнях: фоностилістичному (“Прання вилискує, лопоче, шамшить, вітрилиться, тріпоче” [А. Йожеф]), лексичному (“... писав її абияк, навмання, на хибив-трафив” [Сервантес]), фразеологічному (спати: писати мисліте, пірнути у браму сну, клювати носом, склепити очі, замгнути очі, насунути заслонки на очі, затинати хропака, задавати хропака, хропти на всі заставки, сон склеїв повіки, сон пов’язав язики, сон зморив, спати мертвецьким сном, спати як бабак). До речі, у словнику фразеологічних синонімів Коломієць М.П., Регушевський Є.С. Словник фразеологічних синонімів / За ред. В.О. Винника. – К.: Рад. школа, 1988. – 200 с. серед фразеологізмів зі значенням спати зафіксовано лише два з наведеного вище ряду, а саме: клювати носом та задавати хропака Там само. – С. 118.. Решта Лукашевих знахідок могли б поповнити видання такого типу. Дослідження перекладів М. Лукаша виявило існування повноцінних паралельних інтерпретацій японських хоку, які не мають характеру чернеток, а отже, свідчать про синонімію на рівні цілого тексту:

Осінь-праосінь... Осінь. Негодить. Осінь. Сльота. Осінь і мрячка,

Як там живе сусіда? Як там живе сусіда? Як там живе сусіда? Як там живе сусіда?

Не знаю зовсім. Щось не заходить. Піди, спитай. Сиджу, мов крячка.

Виявом лексичного багатства Лукашевих перекладів є синонімія широкого контексту. Перекладач збагачує синонімічні ряди авторськими новотворами, розмовно-просторічними формами (таємниця, тайна, таїна, тайність, таємнощі, тайнощі). Укладені синонімічні ряди засвідчують мовне багатство перекладача, його потужний внесок у збагачення рідної мови (напр., синонімічний ряд семантичного поля сумний (28 одиниць): відчайний, жалібний, жалісливий, жалобний, журботний, журливий, журний, зажурений, засмучений, засумований, невеселий, невтішний, осмутнілий, печаловитий, печальний, скорбний, скорботний, смутен-невесел, сумливий, сумний, сумноустий, сумовитий, тихосумний, тужавий, тужливий, тужний, хмарний, хмурний).

Про невичерпні можливості української мови свідчить фразеологія М. Лукаша. Новаторство перекладача полягає в активізації усіх пластів української фразеології (насамперед, розмовно-просторічного, не завжди зафіксованого в лексикографічних джерелах) та її численних оказіональних трансформаціях. Останні, як засвідчив аналіз, допомогли уникнути фразеологічних штампів, максимально пристосувати фразеологізм до контексту, досягти необхідного стилістичного ефекту, а з іншого боку – продемонстрували органічну здатність української мови до фразотворення (на терні помаранчі < на вербі груші [Боккаччо]; хто мовчить, той двох пересанчить < хто мовчить, той двох навчить; рвати на собі бороду < рвати на собі волосся [Сервантес]).

У третьому розділі “Особливості перекладацького методу Миколи Лукаша” проведено зіставний лінгвостилістичний і перекладознавчий аналіз текстів оригіналів та перекладів М. Лукаша на лексичному, фразеологічному і стилістичному рівнях (перший-п’ятий підрозділи) та виявлено на цій основі головні особливості перекладацького стилю М. Лукаша, його новаторські риси. Також зроблено спробу системного аналізу творчого методу перекладача на основі цілого твору (шостий підрозділ). Вивчення індивідуальної поетики перекладача неминуче перехрещується із проблемою національної своєрідності оригіналу та перекладу, за якими стоять традиції літератур, інші позамовні чинники, тож до уваги взято і їх вплив на формування перекладацького стилю М. Лукаша. Увагу зосереджено на тих одиницях, які викликають найбільші труднощі при перекладі, а отже, вимагають конкретних, часто нестандартних, перекладацьких рішень і безпосередньо виявляють особливості індивідуальної манери перекладача. Передусім, йдеться про різноманітні вияви етнокультурного компонента на рівні:

реалій, топонімів та антропонімів, які містять не тільки мовну, а й фонову (національну, культурну, соціальну, історичну та ін.) інформацію;

авторського словотворення, яке опирається, передусім, на тенденції загальнонародної мови;

словесних образів, індивідуально-авторських та фразеологізованих, які формують образно-метафоричну систему оригіналу і щільно пов’язані з особливостями мислення та світосприйняття цілого народу.

Підхід М. Лукаша до відтворення контекстуальної семантики іншомовних етнокультурних реалій є визначальним для загальної характеристики творчого методу перекладача. Домінуючим способом відтворення семантики реалій у перекладах М. Лукаша є метод уподібнення, що зумовив появу великої кількості українських реалій у перекладах. До цього методу перекладач здебільшого вдається в тих випадках, коли в українській мові існує відповідник іншомовній реалії, семантика якого містить інформацію, максимально близьку до тієї, що передається реалією оригіналу. Цим переклад значно наближено до сприйняття й розуміння українського читача – завдяки упізнаванню в тексті звичних вербалізованих понять-реалій і легкому виникненню на цій основі потрібних асоціацій. Але при всій схожості понять, позначуваних реаліями, останні несуть різну національно-культурну інформацію, а отже, вносять суперечність у тканину твору. Уведення в текст перекладу українських реалій призводить до небажаної українізації твору, втрати його специфічного національного колориту (“On his head a bonnet blue / Bonnie laddie, Highland laddie” – “У кресані голубій / Бравий хлопець-верховинець” [Р. Бернс]).

Водночас, переклади М. Лукаша – це аж ніяк не перелицювання. Протилежна за своїми властивостями уподібненню, транскрипція також застосовується часто. Перекладач транскрибує, передусім, ті іншомовні реалії, які характеризуються високим “ступенем знайомості” для носія мови перекладу і здебільшого вже зафіксовані в словниках. Вони можуть бути як “своїми” для мови оригіналу, так і “чужими, зовнішніми”. Транскрипція реалій цього типу не ускладнює розуміння і сприйняття тексту, а сприяє адекватності перекладу. Транскрибує М. Лукаш і зовнішні для мови оригіналу реалії з практично нульовим “ступенем обізнаності” як для її носіїв, так і для читачів перекладу. У таких випадках транскрипція зберігає сему чужорідності домінантною в семантичній структурі реалії. Комунікативна ж мета перекладу досягається збереженням авторських тлумачень “чужих” реалій, якими вони, як правило, супроводжуються. Якщо ж “ступінь обізнаності” реалії для носіїв мови перекладу досить низький і її значення не підказується контекстом, перекладач застосовує інші методи відтворення семантики реалій оригіналу: ситуативний відповідник, дескриптивну перифразу, гіперонімічне перейменування.

Отже, у перекладах М. Лукаша активно залучені й переплітаються два різні, протилежні підходи до перекладу реалій: метод уподібнення, що призводить до втрати етномовного компонента, і метод транскрипції (транслітерації) разом з іншими способами, які зберігають етномовний компонент повністю чи частково. Перекладач не переступає межі, за якою починається травестія, але відступає від життєвої правди, залучаючи до своїх перекладів реалії, не сумісні з місцем і часом дії оригіналу. Унаслідок перекладацького перетворення виникає незвичайний сплав чужого і свого, змішування національних колоритів, накладання різних національно-культурних інформацій.

Схожий ефект іноді спостерігається при перекладі власних назв (ВН), коли М. Лукаш використовує українські форми вживання ВН (кличний відмінок, демінутивні форми ВН за українськими словотвірними моделями), українізуючи в такий спосіб фон мовлення та затемнюючи національне забарвлення оригіналу (“Mistress Thersites!” – “Цить, Терсітихо!” [В. Шекспір]; “...con una carta que Sancho Panza escribi a su mujer Teresa Panza” – “...про листа, що написав Санчо Панса до жінки своєї Терези Пансихи”; “...con el suceso que tuvo el paje que llev la carta a Teresa Sancha, mujer de Sancho Panza” – “...а також пригоди пажа, що повіз листи до Терези Санчихи” [Сервантес]; “Cressid, I love thee...” – “Крессідонько, я так тебе люблю!” [В. Шекспір]).

Важливою особливістю поетики М. Лукаша є активне використання індивідуальних новотворів, що є джерелом образності, художньої виразності, експресивності перекладів. Кількісне співвідношення між неологізмами оригіналу та перекладу незаперечно свідчить на користь останнього. М. Лукаш відтворює авторські неологізми здебільшого двома способами: калькуванням і створенням власних новотворів-відповідників; рідше вдається до дескриптивної перифрази. Калькування новотворів оригіналу відбувається як на рівні морфем, так і на рівні основ (Centaurzyca – кентавреса, їіopanina – жлуктанина; idiot-worshippers – дурнопоклонці, bull-bearing – биконос). Калькуючи, таким чином, новотвори, утворені за допомогою афіксації та словоскладання, перекладач не лише зберіг структурні моделі оригіналу, а й створив неологізми з такою ж образністю та експресивністю. Перекладацькі новотвори М. Лукаша частково відрізняються лексичним наповненням від неологізмів оригіналу, але здебільшого є рівноцінними за емоційно-експресивними характеристиками й забезпечують адекватне відтворення відповідних одиниць оригіналу (sodden-witted – дурнолюбець).

За якісною характеристикою новотвори М. Лукаша різноманітні. Це численні іменники, прикметники, дієслова, прислівники. Вони вирізняються змістовністю й ніколи не є стилістично нейтральною лексикою, а несуть у собі потужний емоційний заряд. Більшість новотворів функціонально наближаються до словесних образів завдяки несподіваним метафоричним зв’язкам, концентрації в єдиному семантичному полі різних асоціацій, що створюють ефект стилістичного подвоєння чи, навпаки, контрастності, несумісності. М. Лукаш досягає цього різними засобами, основними з яких є:

використання стилістично забарвлених основ для творення складних неологізмів;

поєднання різностильових основ в єдине ціле (часто відчувається сильний контраст між урочисто забарвленим архаїчним компонентом і експресивно зниженим у межах одного новотвору);

активізація непродуктивних моделей словотвору (творення прислівників на -о від основ іменників та відносних прикметників, вживання суфіксів у невластивих їм функціях).

Різнотипне поєднання слів, основ і коренів у складних словах; внутрішня контрастність; залучення звукопису, прийому парономазії; використання продуктивних словотворчих компонентів у невластивих для них моделях і, навпаки, непродуктивних афіксів в активних моделях словотвору – ось ті чинники, які допомогли М. Лукашеві реалізувати експресивну функцію неологізмів, зробити їх свіжими й оригінальними.

Для вивчення перекладацького методу М. Лукаша важливим є його підхід до відтворення образно-метафоричної системи оригіналу, адже словесні образи, індивідуально-авторські чи фразеологізовані, щонайтісніше пов’язані з національною самобутністю мови, особливостями народного мислення. Перекладознавчий аналіз різномовних текстів засвідчив глибоке знання М. Лукаша рідної мови, її фразеологічної скарбниці, образотворчих можливостей. Це виявляється як у значній кількісній перевазі повних та часткових фразеологічних еквівалентів над іншими способами відтворення семантичних функцій ФО оригіналу, так і в численних оказіональних трансформаціях ФО, використанні фразеологізмів, не зафіксованих у сучасних лексикографічних джерелах. З цього погляду, переклади М. Лукаша – надзвичайно цінне джерело збагачення лексики та фразеології.

Цьому ж сприяє майстерне калькування ФО на конотативному рівні, іноді із заміною денотата. Часто М. Лукаш використовує вже наявні в українській мові фразеологізми і, модифікуючи їх, творить на їхній основі власні ФО. Здебільшого свої “прототипи” в цільовій мові мають прислів’я та приказки. Вони ж є незаперечним свідченням майстерності і сміливості перекладача. Саме при відтворенні семантики паремій оригіналу калькуванням М. Лукаш якнайширше мобілізує ресурси української мови і створює власні прислів’я, які мають всі необхідні ознаки афоризмів: чітку структурну організованість, лаконічність, ритмічність, багате римування, яскраву метафоричну образність. Чимало з них могли б стати надбанням української мови та збагатити її паремійний фонд.

Калькуючи індивідуально-авторські словесні образи, М. Лукаш зберігає їх новизну та свіжість, але моделює їх відповідно до можливостей української мови, з урахуванням її особливостей метафоричного мислення. Часто вони увиразнені рідковживаними словами, неологізмами, звукописом, а на інтонаційно-синтаксичному рівні – інверсією, внутрішнім римуванням, інколи спостерігається прийом ампліфікації словесних образів. Часом перекладач вдається до повної трансформації образу. При цьому М. Лукаш вміло відшукує відповідні мотиви та образи в українській літературній традиції, оновлює й поглиблює їх, пристосовуючи до мікро- та макроконтексту. У такий спосіб М. Лукаш вдається до асоціативних чи алюзійних проекцій на цільову культуру, але при цьому не виходить за межі смислової заданості оригіналу та зберігає його жанрово-стилістичну домінанту, що дозволяє говорити про адекватність перекладу. Інколи фольклорна основа образів, які використав М. Лукаш, стає особливо відчутною, здатною викликати близькі українцям асоціації, що є небажаним для перекладу (“... como un gerifalte” – “... урядує він, як той орел сизокрилий” [Сервантес]).

Проведене дослідження дозволяє зробити певні узагальнення щодо особливостей перекладацької стратегії М. Лукаша:

цілеспрямований відбір мовних засобів з орієнтацією на мовно-стилістичні особливості оригіналу, тяжіння до призабутих, рідковживаних, розмовних форм, фольклорних ресурсів;

розширення словотворчих, стилістичних, образних можливостей української мови;

глибоке знання фразеологічного багатства української мови, активне використання повних та часткових фразеологічних еквівалентів при відтворенні семантико-стилістичних функцій ФО першотвору;

художнє відтворення контекстуальної семантики ідіоматики оригіналу завдяки численним оказіональним трансформаціям українських ФО, їхньому гнучкому пристосуванню до контексту;

увага до евфонічних засобів експресії (звукопис, внутрішнє римування);

активізація непродуктивних моделей словотвору, уміння “експериментувати” зі словом;

демонстрація синонімічних можливостей української мови, вміння дібрати контекстуально найдоречніший відповідник із ряду синонімів;

введення яскраво виражених елементів переспіву у структуру власне перекладу:

уподібнення реалій;

використання українських форм вживання власних назв;

залучення елементів української фольклорної поетики.

У четвертому розділі “Лукашіана: Динаміка, особливості рецепції, проблеми” узагальнено внесок М. Лукаша в історію українського художнього перекладу та основні здобутки Лукашіани, зображено динаміку виходу перекладів М. Лукаша та публікацій науково-критичних матеріалів про нього (див.: Рис. 1-3), дано якісну оцінку рецепції творчості перекладача в Україні і світі, виявлено помилки та неточності в опублікованих матеріалах.

Рис. 1. Окремі видання Рис. 2. Публікації перекладів Рис. 3. Публікації критичних матеріалів

перекладів М. Лукаша М. Лукаша в періодичних про М. Лукаша та згадки про нього в

виданнях та збірниках періодичних та неперіодичних виданнях

Проведене дослідження дозволяє виокремити основні етапи творчості Майстра:

Період інтенсивної перекладацької діяльності (1950-1960 рр.).

Позаспілчанський період вимушеного “затишшя” (1970-і – І пол. 1980-х рр.):

Період суворого відлучення від літературного процесу (1973-1978 рр.).

Період часткової “відлиги” та “реабілітації” (1979-1987 рр.).

Повна реабілітація імені перекладача, посилення уваги до його творчості (1988 – до сьогодні).

Уже початковий період творчості М. Лукаша засвідчує багатогранність та різноаспектність його діяльності: він дебютує перекладами з різних мов, жанрів та стилів, виступає з рецензіями на художні переклади, критичними заувагами, працює в галузі лексикографії. Це найпродуктивніший період творчої діяльності М. Лукаша, позначений появою найбільшої кількості перекладів. У 70-х та на початку 80-х рр. ХХ ст. спостерігаємо значний спад у творчості перекладача, зумовлений зовнішнім тиском (передусім, виключенням зі Спілки та втратою права друкуватися), а відтак мінімальну кількість публікацій перекладів та критичних матеріалів про М. Лукаша. Останній, посмертний період, свідчить про велику увагу до творчості Майстра, що виявляється в численних перевиданнях книжкових перекладів, газетних та журнальних публікаціях перекладів, опрацюванні архівів та появі першодруків. З іншого боку, з’явилися наукові лукашезнавчі дослідження, багата мемуаристика, методичні розробки уроків із вивчення