ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ АРХІВІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

СОЛОДОВА Віра Владленівна

УДК 069 (477.74) “18/20” + 930.25 (477.74) “18/20” (043.3)

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ДОКУМЕНТАЛЬНИХ

КОЛЕКЦІЙ У СКЛАДІ ФОНДІВ ОДЕСЬКИХ МУЗЕЇВ

(1825–2003 рр.)

07.00.10 – документознавство, архівознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства Державного комітету архівів України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Матяш Ірина Борисівна,

Україн-ський науково-дослідний інститут

архівної справи та документознавства,

директор

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, доцент

Ковальчук Галина Іванівна,

Національна бібліотека України ім. В. І. Вер-надського,

завідувач відділу стародруків та рідкісних видань

кандидат історичних наук, доцент

Коваленко Олександр Борисович,

Чернігівський державний педагогічний університет

ім. Т. Г. Шевченка,

декан історичного факультету

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України, відділ вивчення та публікації

джерел з історії України кінця XIX – початку XX ст.

Захист відбудеться 13 вересня 2006 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.864.01 в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства за адресою: 03110, Київ, вул. Солом’янська, 24.

З дисертацією можна ознайомитися у Науково-довідковій бібліотеці цент-раль-них державних архівів України: Київ, 03110, вул. Солом’янська, 24.

Автореферат розіслано “11” серпня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук С. Л. Зворський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Формування національної історичної пам’яті належить до кола важливих завдань духовного розвитку українського су-спільства, нагальна потреба вирішення яких існує в сучасній Україні. Впливовим засобом вирішення цих завдань є залучення громадян до накопичених протягом століть культурних надбань українського народу. Національна культурна спадщина втілена в різних культурних цінностях, до яких належать і документи Національного архівного фонду (НАФ). Облік і зберігання документів НАФ та архів-них документів у цілому, використання відомостей, що містяться в них, а також формування НАФ здійснюють державні архівні установи. Згідно зі ст. 23 розділу VI Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” (2001) архівні підрозділи музеїв належать до системи архівних установ. Тобто, Закон надає музеям право постійно зберігати архівні документи, а також поповнювати свої фонди профільними документами і колекціями. Проте в організації роботи музейних установ з архівними документами наявні досі не вирішені проблеми, що актуалізує потребу дослідження історії формування документальних колекцій у музеях і розвитку нормативно-методичних засад функціонування музейних установ, зокрема, щодо організації та зберігання архівних документів.

Особливість діяльності музеїв полягає в тому, що вони ведуть дослідження та зосереджують у своїх фондах усі типи історичних джерел (речові, зображальні, писемні, кіно- фотодокументи). Тому фонди музею, на відміну від архівної практики, є частиною його зібрання й складають сукупність музейних предметів, включаючи науково-допоміжні матеріали, з розподілом на інвентарні групи, фонди, колекції (добірки). Документальну колекцію в музеї складають документи офі-ційного та особового походження, раритетні періодичні і неперіодичні видання, книги тощо. На відміну від документальної колекції в музеї архівна колекція розуміється як сукупність окремих архівних документів різного походження (належних до різних архівних документальних фондів), об’єднаних за тематичною, хронологічною, авторською, номінальною, об’єктною, географічною чи іншою ознакою.

Аналіз проблеми формування та розвитку документальних колекцій у складі музейних зібрань має показові результати на прикладі музеїв м. Одеси. Тут за майже двохсотлітню історію міста було створено і функціонувало 74 музеї, що підтверджує роль Одеси як важливого культурного центра загальнодержавного значення. Одеса – це історично сформована територіальна соціокультурна цілісність, витоки якої сягають початку XIX ст., коли місто стало великим адмі-ністративним, економічним, соціальним, політичним і культурним центром Півдня тогочасної Російської імперії. Таким воно було в складі СРСР і не втратило свого значення з відновленням державної незалежності України. Практично в кожному з численних музеїв Одеси сформовано профільні документальні колекції. Проте донині не лише склад і зміст колекцій, але й музейні традиції міста залишалися недостатньо вивченими. Це зумовило невідповідність стану використання інформації, що міститься в музейних фондах, потребам сучасного духовного розвитку українського суспільства. Отже, аналіз складу і змісту, особливостей формування, зберігання та використання інформації найбагатших документальних колекцій музеїв Одеси в контексті загального дослідження му-зейної діяльності в місті як одного з проявів сформованої тут культурної тради-ції є надзвичайно актуальним з точки зору не лише архівознавства, але й загалом історичної науки та культурології.

Стан дослідження теми. Вивчення документальних колекцій одеських музеїв та розвитку музейної справи в Одесі досі не було предметом спеціальних до-сліджень, однак окремі аспекти проблеми розглядалися в низці праць. Перші публі-кації з музейної справи в Одесі, пов’язані зі створенням та діяльністю Міського музею старожитностей (ММС) та музею Одеського товариства історії і ста-рожит-нос-тей (ОТІС), належать до середини XIX ст. Це праці М. Мурзакевича, К.  Зеленецького, П. Бруна, В. Юргевича, М. Попруженка, В. Данилова, В. Іконникова переважно описового характеру, в яких висвітлювався склад експозиції і музейних зібрань. Перший стислий опис документальних пам’яток у складі фондів музею ОТІС містить покажчик, укладений М. Мурзакевичем. Інший покажчик, укладений Е. Штерном, засвідчує, що документи сприймалися ним як експонати: їх було виставлено в вітринах нарівні з археологічними пам’ятками. У монографії О. Маркевича “25-летие Императорского Новороссийского университета” (1890) висвітлено історію створення навчальних музеїв, формування їхніх колекцій, подано умовну класифікацію експозицій, названо імена дарувальників, завідувачів музейними зібраннями. Важливу роль у започаткуванні дослідження стану музейної справи в Одесі до 1917 р. відіграли “ЗООИД” (Записки Одесского общества истории и древ-ностей). На сторінках видання публікувалися дослідження зібрань музею Товарис-тва (у тому числі документальних колекцій), каталоги і покажчики.

Дослідженням історії, визначенням профілю діяльності українських музеїв, у тому числі й одеських займався В. Дубровський, головний інспектор зі справ музеїв і охорони пам’яток культури Укрнауки Наркомпросу УСРР. Він звернув увагу на зосередження музеїв у 1920-х рр. переважно у великих містах – Харкові, Києві, Дніпропетровську й Одесі, у той час як 632 районних центра майже не були охоплені музейною мережею. Донині не втратили наукового значення й дослідження 1960-х рр. І. Іваницького, А. Разгона, Д. Равикович. В них висвітлена історія дореволюційних музеїв, у тому числі й одеських, містяться окремі фрагменти історії їхнього документального колекціонування. Історії, теорії і практиці музейної справи присвячено працю Г. Мезенцевої “Музеєзнавство” (1980), але вона хибує на неточність датування, зокрема визначення дат відкриття музею “Героїчна оборона Одеси”, Морського і Художнього музеїв. В оцінці діяльності музеїв переважає заідеологізована схематична констатація фактів, що пояснюється часом написання праці. Це стосується й дисертаційного дослідження Ю. Омельченка (1971). З ідеологічних міркувань у працях радянського періоду не висвітлювалися причини закриття, перепрофілювання українських музеїв, списання експонатів з політичних мотивів тощо. Досить актуальною залишається тема евакуації культурних цінностей з Одеси, аналізу збитків, заподіяних міським музеям під час Другої світової війни. Ця тема розглядалася у роботах М. Симкіна “Советские музеи в период Великой Отечественной войны” (1961), Л. Максакової “Спасение культурных ценностей в годы Великой Отечественной войны” (1990). 1990-ті рр. характеризуються розширенням тематики музеєзнавчих досліджень. Зокрема, в дисертаційному дослідженні Л. Федорової розглянуто музей “Стара Одеса” як своєрідний соціальний інститут культури, з його історією, багатогранними функціями, визначеними тенденціями розвитку в порівнянні з музеями “Старий Львів”, “Старий Київ”, “Стара Москва”, “Старий Петербург”. Однак функції музею “Стара Одеса” усе-таки були дещо іншими й полягали у вивченні й популяризації архітектурної спадщини Одеси і міст Північного Причорномор’я.

На межі XX–XXI ст. вийшли праці О. Куріло та І. Тункіної, присвячені дослід-женню розвитку історичних знань про Північне Причорномор’я. Зокрема, у праці І. Тункіної подано докладний огляд діяльності ММС і музею ОТІС поспіль із іншими археологічними музеями Півдня України. Діяльності ОТІС щодо пошуку, збирання, зберігання, описування й публікації документальних пам’яток присвячено монографію одеського історика В. Хмарського “Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей” (2002). Автор залучив до наукового обігу відомості про першу згадку щодо документальної колекції ММС та з’ясував джерела надходження документів. У праці розглянуто й діяльність осіб, які зробили помітний внесок не лише в археологію, але й музейну справу в Одесі: М. Мурзакевича, Б. Варнеке, К. Милисавлевича, С. Дложевського. До вивчення фондів ОТІС та Таврійської ученої архівної комісії (ТУАК) звертався А. Непомнящий в дослідженні “Музейное дело в Крыму и его старатели (XIX – начало XX ве-ка). Библиографическое исследование” (2000).

Біоісторіографічні дослідження активізувалися й у процесі реалізації державної програми “Реабілітовані історією”. Зокрема, в збірнику “Репресоване краєзнавство (20-30-ті роки)” (1991) опубліковано статті про музейних працівників, що зазнали репресій в 1920–1930-х рр. Долі репресованих у 1930-х рр. українських музейників стали об’єктом дослідження в монографії Р. Маньковської “Музейництво в Україні” (2000). В праці вперше розглядається становлення музейної справи за доби Української революції (березень 1917–1921 рр.), показано ді-яльність Вукопмису, досить повно висвітлено питання формування музейної мережі та подано класифікацію музе-їв у 1920–1930-х рр. Деякі питання розвитку архівної справи в Україні, що роз-глядаються у тісному зв’язку з історією музейних установ, висвітлені у працях В. Козлова, І. Матяш, Н. Московченко, Р. Пирога, Л. Юдіної. Спеціально проб-лемі взаємодії архівів, музеїв та бібліотек було присвячено Х Міжнародну конференцію архіві країн Центральної і Східної Європи (Варшава, 2004). Додаткове значення в контексті нашого дослідження має колективна монографія “Музейное дело России” (2003) і посібник Ф. Вайдахера “Загальна музеологія” (2005). Загалом можна констатувати, що донині в українській та зарубіжній історіографії з різ-ним ступенем глибини досліджено лише окремі напрями й аспекти організації та функціонування одеських музеїв (історія та станекспонатів Одеського археоло-гічного музею (ОАМ), діяльність музеїв Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (ОНУ), історія ОТІС, персоналії діячів музейної справи).

Мета дисертації полягає в комплексному дослідженні історії формування та принципів організації документальних колекцій у складі фондів одеських музеїв у 1825-2003 рр., аналізі причин і наслідків втрат матеріальних і документальних пам’яток культури в музейних фондах Одеси.

У відповідності з метою визначено наступні завдання дослідження:–

проаналізувати ступінь дослідження теми дисертації та інформаційний потенціал джерельної бази дослідження; –

виявити документальні колекції в музеях, які існували в Одесі впродовж 1825 –2003 рр., дослідити їх склад та зміст;–

з’ясувати умови створення одеських музеїв, найважливіші аспекти їх функціонування в різні періоди, а також фактори, що зумовили припинення діяльності деяких з них;–

проаналізувати законодавчі й інші нормативно-правові акти, що мали вплив як на загальну діяльність музеїв, так і на формування та розвиток в них документальних колекцій;–

визначити основні принципи організації, особливості формування, зберігання і використання документальних колекцій у музеях на різних етапах розвитку держави і суспільства;–

вивчити документальну складову фондів особового походження в складі музейних зібрань, оцінити їх наукову цінність, стан, характер опису і збереження;–

визначити основні причини, зміст, обсяги і наслідки втрат документальних і речових пам’яток культури в музейних фондах Одеси.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з проблематикою науково-дослідної і методичної роботи Укра-їн-ського науково-дослідного інституту архівної справи і документознавства (1.1 “Загальні методологічні та теоретичні дослідження, історія архівної справи”) та напряму наукових досліджень Одеського історико-краєзнавчого музею (ОІКМ), де розробляються теми “Історія музеїв Одеси”, “Каталогізація колекцій ОІКМ”.

Об’єктом дослідження є склад і зміст документальних колекцій у фондах одеських музеїв усіх профілів і відомчого підпорядкування та комплекс історіо-графічних й історичних джерел, пов’язаних з історією формування документальних колекцій в музейних зібраннях.

Предметом дослідження є процес формування документальних колекцій в музейних зібраннях Одеси в 1825–2003 рр.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження зумовлені часом створення першого музею в Одесі (1825) та прийняттям першої в історії музейної справи Державної програми розвитку культури на період до 2007 р. (2003).

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації склали принципи історизму й об’єктивності. Загальнонаукові методи дослідження – логічний, абстрагування, системно-структурний – дозволили відтворити процес створення одеських музеїв упродовж досліджуваного періоду та формування в їхньому складі документальних колекцій. З допомогою спеціально-наукових методів – генетичного, порівняльного – було з’ясовано особливості обліку, зберігання та використання інформації документальних колекцій. Застосування порівняльно-історичного, ретроспективного, проблемно-хронологічного методів уможливило вивчення історичних явищ і фактів у тісному зв’язку з історичними умовами, в яких вони виникали і розвивалися, та дослідження їхніх якісних змін на різних етапах розвитку. З огляду на міждисциплінарний характер дослідження враховувалися здобутки різних наукових дисциплін – історії, музеєзнавства, соціології, мистецтво-знавства, статистики й ін.

Джерельну базу дослідження склали наступні блоки: нормативно-право-ві акти, опубліковані та архівні документи, матеріали періодичної преси, ме-муари.

Для дослідження першого блоку джерел важливе значення мали Повне зібрання законів Російської імперії, “Известия ТУАК”, офіційні видання нормативно-правових актів: “Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України”, “Збірник постанов і розпоряджень уряду УРСР”, “Відомості Верховної Ради України”, “Офіційний вісник України” і “Збірник урядових нормативних актів України”. Дослідження декретів, декларацій, постанов, указів, інших директивних актів вищих органів державної влади СРСР, УРСР, рішень вищих органів РКП(б)–ВКП(б)–КПРС, які стосувались музейної діяльності в СРСР, Україні й в Одесі, зокрема сприяли не лише реконструкції історії музей-ної справи, але й дали ключ до розуміння проблем функціонування музеїв на Півдні України.

Другий блок джерел – опубліковані документи – представлено додатками до монографій і окремими збірниками. Перші урядові розпорядження про охорону стародавніх пам’яток Півдня України опубліковано, зокрема, як додатки до монографії І. Тункіної. Видання “Хаджибей – Одеса та українське козацтво. 1415–1797” (1999) містить документи і картографічні матеріали XV–XVIII ст., які є час-тиною колекції ОІКМ, а в минулому входили до складу зібрання музею ОТІС.

Цінним джерелом дослідження особливостей публікації документів членами ОТІС є видання Товариства, де подавалися, як первинна, так і вторинна архів-на інформація. Публікувалися відомості про надходження до музею ОТІС документів з описом їх складу і змісту, друкувалися повні тексти документів або їх фрагменти в джерелознавчих працях.

Збитки, завдані музеям України та одеським музеям, зокрема під час Другої світової війни, зафіксовано у збірниках документів “Одесса в Великой Отечественной войне Советского Союза” і “Одесская область в Великой Отечественной войне. 1941–1945 рр.”, анотованому покажчику документів Дніпропетров-ського обласного архіву, у виданій російськими вченими картотеці “Z” оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга – “Культурные ценности на оккупированных территориях России, Украины и Белоруссии. 1941–1942” та ін. Найважливіше значення у процесі дослідження мали архівні документи. Нами досліджено документи у двох архівах (ЦДАВО України, Держархів Одеської області), рукописних відділах бібліотек (ІР НБУВ, Музей книги Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького (ОДНБ), Одеської обласної наукової бібліотеки ім. М. Грушевського, наукової бібліотеки ОНУ), фондах музеїв (ОІКМ, Одеський державний літературний музей (ОДЛМ), ОАМ, Муніципальний музей особистих колекцій, Музей нумізматики, Військово-історичний музей Південного оперативного командування, Музей морського флоту). Переважна більшість використаних у дисертації архівних документів уперше запроваджується до наукового обігу. Комплексний аналіз джерельної бази засвідчив її репрезентативність.

Архівні документи ф. 166 (Народного комісаріату освіти УСРР-НКО УРСР) ЦДАВО України склали підґрунтя для висвітлення маловідомих сторінок історії формування музейних колекцій, зокрема документальних, організації музейної справи в ра-дянській Україні в 1920–1940-х рр. В фондах I (Літературні матеріа-ли), VОТІС) і X (Українська Академія наук – Всеукраїнська Академія наук (УАН-ВУАН) ІР НБУВ зосереджено документи, що характеризують наукову діяльність одеських дослідників і му-зейників зі світовими іменами – Е. Штерна і С. Дложевського.

У ф. 93 (ОТІС) Держархіву Одеської області зберігаються документи, що дозволяють скласти об’єк-тивне уявлення про важливі події, пов’язані зі створенням і функціонуванням першого одеського музею – ММС, починаючи з 1825 р. і музею ОТІС – до 1920 р. Документи ф. Р-99 (Одеський губернський виконавчий комітет), ф. Р-134 (Одеська окружна інспектура народної освіти), ф. Р-150 (Одеська губернська інспектура народної освіти), ф. Р-2000 (Виконавчий комітет Одеської обласної Ради депутатів трудящих), ф. П-18 (Сталінський райком КП(б)У), ф. П-11 (Одеський обласний комі-тет Компартії України) розкривають становлення й організацію музейної справи в Оде-сі в 1920–1955 рр.

Серед фондів особового походження в ОІКМ виділяються архіви проф. Новоросійського університету О. Шпакова (1868–1927) і Ржепишевських-Болтенко. Наукову цінність мають документи Лекційного комітету при Одеський міській аудиторії (1905–1913) і Пересувного музею наочних навчальних посібників при Одеському відділенні імператорського Російського технічного товариства (1904–1914). Для з’ясування умов формування та зберігання особових фондів у складі музеїв було досліджено фонди особового походження ОДНБ: ф. 28 (Фонд М. Комарова), ф. 37 (Фонд М. Ленца), ф. 38 (Фонд І Куріса), ф. 39 (Фонд О. Кірпичнікова), ф. 40 (Фонд Н. Попруженка), ф. 49 (Фонд П. Білярського), ф. 98 (Фонд родини Шевальових). У ОДНБ у ф. 45 зберігається листування проф. І. Линниченка, яке разом з документами особового фонду Держархіву Одеської області (ф. 153) висвітлюють діяльність ученого, який планував створення музею історії Одеси. Об’єктивним узагальненням і висновкам дисертаційного дослідження сприяла інформація, що міститься в документах ф. Р-7376 (ОІКМ). Річні плани, звіти, протоколи засідань науково-методичних рад, листування, акти прийому й спи-сання експонатів дають змогу відтворити процес формування колекцій, у тому числі й документальних, з’ясувати причини втрат, пов’язаних не з воєнними діями, а з політичними настановами. Архівна інформація, виявлена нами в документах, що зберігаються в ОІКМ, засвідчує багатоаспектність діяльності музеїв Одеси. У фондах ОІКМ, що налічують 120 тис. од. зб., знаходяться документи, друковані видання, предмети прикладного та образотворчого мистецтва, нумізматичні колекції, зброя XVII–XIX ст., пов’язані з історією міста і краю. Вони бу-ли свого часу складовою частиною зібрань музею ОТІС, Музею книги ОДНБ, музею “Старої Одеси” та деяких інших. Уявлення про життя в окупованій Одесі, про умови роботи музеїв дають щоденники одесита Ю. Суходольського, який загинув на фронті. Матеріали центральної і місцевої періодичної преси 1881–2003 рр., як блок джерельної бази дозволили конкретизувати уявлення про атмосферу, у якій відбувалася діяльність музеїв, з’ясувати маловідомі факти їхньої історії, характер надходжень експонатів.

Уточненню і деталізації історії формування документальних колекцій музеїв Одеси сприяли спогади співробітників, їх близьких родичів, як опубліковані, так і ті, що зберігаються у фондах музею. Вони склали окремий блок джерельної бази і разом з архівною інформацією дозволили більш об’єктивніше відтворити події музейного життя Одеси і формування в музеях колекцій документів.

Загалом джерельна база є репрезентативною і дозволяє вирішити поставлені в дисертаційному дослідженні завдання.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській історіографії здійснено комплексне дослідження історії формування документальних колекцій у складі музейних фондів одного міста – Одеси, яке має багаті культурні традиції, проаналізовано склад і зміст документальних колекцій, з’ясовано взаємозв’язки між колекціями музеїв, що існували раніше, і сучасних. Новими є результати аналізу втрат документальних і матеріальних пам’яток культури в музеях Одеси впродовж досліджуваного періоду. До наукового обігу запроваджено значну кількість нових архівних документів, що стосуються музейних колекцій і фондів особового походження, у процесі дослідження яких були відкрито нові імена, висвітлено раніше не відомі факти з історії музейної справи в Україні. Розроблено покажчик музейних установ Одеси (1825–2003), із зазначенням наявності в їхніх фондах документальних колекцій, та проект Кодексу етики музейного працівника.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що вона дає досить повне уявлення про склад і зміст основних документальних колекцій одеських музеїв. Отримані висновки й узагальнення можуть бути використані в розробках з сучасних питань збереження і використання документальних колекцій музеїв, під час написання узагальнюючих праць з історії регіону і міста, для підготовки навчальних курсів з музеєзнавства та архівознавства у вищих навчальних закладах. Робота над проектом Кодексу етики музейного працівника сприяла створенню робочої групи Міністерства культури та туризму України з опрацювання цього документу.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження апробовано на наукових форумах різного рівня: науковій конференції “Сторінки добродійності в Одесі” (Одеса, грудень 1997 р.), Четвертому міжнародному конгресі україністів “Південь України. Одеса” (Одеса, серпень 1999 р.), Міжнародній науковій конференції “Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи” (Дніпропетровськ, вересень 1999 р.), Першій міжнародній конференції з архівної справи “Архів. Документ. Історія. Сучасність” (Одеса, вересень 2001 р.), Другій науково-практичній конференції “Музей. Історія. Одеса” (Одеса, травень 2001 р.), Міжнародній науковій конференції “Сучасній стан та перспективи розвитку документознавства” (Київ, грудень 2004 р.), Третій міжнародній науково-практичній конференції “Музей. Історія. Одеса” (Одеса, квітень 2006 р.).

Публікації. Основні результати дослідження оприлюднені в одинадцяти публікаціях, з них сім – у виданнях, затверджених переліками ВАК України, загальним обсягом 3,2 друк. аркуша.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів (восьми параграфів), висновків, списку використаних джерел і літератури (914 позицій), 10 додатків. Обсяг основного тексту – 153 с. Загальний обсяг – 249 с.

Основний зміст роботи

Розділ 1 “Засади створення музейних установ у Одесі в 1825–2003 рр., формування і розвиток документальних колекцій у музеях” має 3 параграфи. В параграфі 1.1 розглядається створення і розвиток в Одесі музеїв та їх документальних колекцій в 1825–1917 рр. В цей час було створено і функціонувало 24 музеї. Тривалість їх існування та профіль були різними. Формування документальних колекцій в одеських музеях почалося з ММС, до якого, крім пам’яток археології, надходили документи і грамоти кінця XVII–XVIII ст. Згодом у музеї ОТІС було сформовано колекцію рукописів, документів, географічних карт і пла-нів. Особові документально-книжкові колекції формувалися у складі фондів Музею витончених мистецтв Новоросійського університету, ОМПБ, зокрема “Залу ім. графа М. Толстого”. Облік фондів обмежувався інвентарними книгами, паспорти складалися тільки на археологічні пам’ятки (музей ОТІС). До основних джерел надходження документів належали подарунки почесних, дійсних членів, кореспондентів ОТІС або сторонніх осіб та результати археографічних експедицій. Спочатку надходження документів мали випадковий характер, наприкінці XIX ст. це вже був цілеспрямований процес. Інші музеї існували або тимчасово, або при товариствах, або як навчально-виховні установи (мінц-кабінет, мінералогічний, палеонтологічний, ботанічний та інші кабінети Новоросійського університету), тому вони не ставили за мету збирання документів. Особливістю діяльності історичних, художніх та природничонаукових музеїв була їх науково-просвітня спрямованість і за-гальнодоступність.

У параграфі 1.2 досліджено музейну справу Одеси радянської доби, що пов’язана з націоналізацією колекцій живопису, зброї, нумізматики, рідкісних видань та рукописів. Вона склала підґрунтя для формування Одеського музейного фонду, який використовували для створення експозицій багатьох музеїв міста. Чисельні колекції живопису зумовили створення чотирьох художніх музеїв. Науковим осередком у 1920 р. став ОІАМ, де працювала група вчених, об’єднаних ідеєю створення Одеського археологічного і Художнього інститутів, аспірантури при ОІАМ та Одеської комісії краєзнавства при УАН. Але за радянської влади музей не виставляв свої документальні колекції і не збирав нових.

Упродовж 1920-х рр. виникло чимало нових музеєзнавчих проектів, серед яких Музей єврейської культури з літературними архівами письменників Менделе-Мойхер-Сфоріма та Линецького, музей “Степова Україна” з надходженнями матеріалів з експедицій та польових досліджень. Багато історико-революційних документів опинились у зібранні Музею революції. Перемога сталінського напряму в більшовизмі наприкінці 1920-х рр., реалізація планів форсованого будівництва соціалізму, догматизація і повна ідеологізація всіх проявів життя радянського суспільства призвели до примітивізації і універсалізації музейної справи на Одещині в 1930-ті рр. У роки Другої світової війни та окупації, коли Одеса була включена до складу Румунії, музеї втратили унікальні твори живопису, графіки, предметів декоративно-ужиткового мистецтва та нумізматики, археологічні колекції та рукописи.

У повоєнні роки загальні вимоги до роботи музеїв з боку владних структур були зосередженні на збиранні та експонуванні, перш за все, матеріалів про со-ціалістичне будівництво. Засуджувалася діяльність музеїв, які обмежувалися показом давнини, оскільки вони не могли виконати свою роль в справі комуністичного виховання трудящих. Документи ЦК КПРС, ЦК КП України, Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС довгий час доповнювали практично будь-яку експозицію, що було обумовлено ідеологічною спрямованістю музейних закладів. Довгий час не реалі-зовувався величезний науковий, краєзнавчий потенціал музейних фондів, їхніх колекцій. Винятком стало створення експозиції ОДЛМ, завдяки пошуковій роботі його співробітників, спрямованій на виявлення документів і рукописів книг з ме-тою відтворення літературної історіі міста.

У параграфі 1.3 доведено, що в умовах незалежної демократичної України наявність експонатів, а не політичні гасла, стали критерієм при створенні експозиції. Особливістю цього періоду стала поява музеїв з новою формою власності – муніципальні (Муніципальний музей особистих колекцій), приватні (Музей ну-мізматики), а серед музеїв на громадських засадах виділявся Музей при товаристві “Потерпілі від політичних репресій” (2000), створений колишніми в’язнями сталінських таборів, їх дітьми і родичами. Документальні колекції одеських музеїв потребують наукового дослідження та запровадження до наукового обігу.

Розділ 2 “Нормативно-методичні засади функціонування музеїв, зберігання і використання їхніх документальних колекцій” включає два параг-рафи. В параграфі 2.1 розглянуто основні нормативні документи, які визначали діяльність одеських музеїв, зміст їхніх документальних колекцій (1825–2003 рр.).

На початок XIX ст. особлива увага в нормативних документах приділялась пам’яткам археології, що було пов’язано з інтересом до них з боку держави та адмі-ністраторів Новоросії. Наприкінці XIX – на початку XX ст. набули поширення нормативні документи різних відомств, що визначали діяльність наукових товариств і му-зеїв. Вони мали позитивне значення для збирання і охорони документальних пам’яток. Згідно зі статутом ОТІС члени товариства займалися пошуком, розбором і поясненням документів і актів з історії краю. Проте, на початку XX ст. було усвідомлено, що пам’ятки старовини і мистецтва, які знаходяться у музеях, бібліотеках наукових товариств і архівних комісій, вимагають охорони. На той час не існувало спеціальної установи, яка виконувала б функції управління діяльністю музеїв. Керування музеями здійснювалося попечительськими радами, комітетами тих установ, що їх створювали. З приходом до влади більшовиків характер нормативної бази змінився. В урядових постановах, прийнятих у пе-ріод з 1928 по 1934 рр., стала проводитися думка про те, що музеї мають перетворюватися на політичний інструмент, за допомогою якого можна формувати світо-гляд громадян. Поточні і перспективні задачі музеїв формулювалися в ідеологічних партійних рішеннях і постановах.

У роки румуно-німецької окупації (1941–1944) деякі з одеських музеїв продовжували функціонувати на основі нормативних актів окупаційної влади. Ідеологічна функція зберігала свій пріоритет, змінилася лише її спрямованість – пропаганда доктрини та світогляду “Великої Румунії” і її нацистського союзника. У повоєнний період діяльність одеських музеїв регламентувалася нормативними актами всесоюзного, республіканського і обласного рівнів. Різного роду постанови ЦК КПРС (особливо 1964, 1982 рр.) надовго закріпили за музеями функції ілюстраторів політики КПРС. З відновленням незалежності України почався новий період в музейній нормотворчості. Видано значну кількість нормативно-правових документів, які чітко визначають роль і завдання музеїв України, регламентують їхню діяльність.

У параграфі 2.2 розглянуто наукові засади формування речових та документальних колекцій, структури і мережі музейних установ Одеси. До революції держава не намагалася встановлювати в цій справі свою монополію, дріб’язкову регламентацію, воно заохочувало ініціативу місцевих громадських асоціацій, розвиваючи тим самим творчість і ініціативу любителів старовини. Цим же визначався і факт наявності та успішного функціонування в Одесі низки приватних музеїв. В ре-зультаті такої політики створення музейної мережі, як і утворення в музеях документальних колекцій, в цілому відбувалося стихійно. Так само стихійно складалися групи музейних установ: історичні музеї, художні, комплексні, природничонаукові. Ця стихійність мала як позитивні сторони (широка різноманітність, індивідуальність музейних експозицій і їхніх документальних колекцій), так і негативні (музеї не мали матеріальної підтримки від держави, їх засновники і власники могли розраховувати лише на себе і на добродійництво, як наслідок – спостерігалося вимушене закриття ряду музеїв). У 1920–1940-х рр., негативне ставлення більшовицької влади до попереднього історичного розвитку країни і регіону знайшло відображення в деяких нормативних актах, де даються прямі вказівки на знищення цінних історичних реліквій, творів живопису, документів “царської влади”, або заборону їх використання. У 1950–1970-ті рр. мали абсолютний пріоритет і пропагувалися документи радянського періоду, пов’язані з “соціалістичним будівництвом”, особливою популярністю користувалися документи Другої світової війни, що відображали подвиг народу, “керівну роль” КПРС і т. ін. З дореволю-ційних документальних колекцій експонувалося лише те, що не суперечило ідейно-політичним настановам комуністичного режиму, зокрема, документи, які відображали “революційну боротьбу трудящих”, “антинародний характер” царської влади. В умовах незалежної України музеї повертаються до свого призначення – бути науково-культурно-освітніми установами.

Розділ 3 “Формування і зберігання документальних колекцій одеських музеїв як складової частини основних фондів” складається з трьох параграфів. У параграфі 3.1 проаналізовано принципи організації, розвитку та зберігання музейних колекцій, що прямо залежать від комплектування фондів музею, які завжди відрізнялися своїми особливостями: від випадкового надходження до планового комплектування музеїв, що є основним у їх діяльності. Ця робота полягає у виявленні та збиранні предметів музейного значення з метою прийняття нових надходжень на музейний облік. Існує методика комплектування фондів, що має 4 етапи: а) підготовча робота – перевірка стану музейних фондів і визначення потреби в матеріалах, яких бракує; б) наукове планування – складання тематики комплектування музею; в) збирання матеріалів – обстеження історичних місць, проведення розкопок, експедицій; г) визначення предметів музейного значення – за змістом, зовнішніми ознаками, ступенем збереженості. Створення музейних колекцій обумовлено складом фондів, методикою і засадами їх формування. Згідно ст. 19 розділу III Закону України “Про музеї та музейну справу” (1995) пам’ятки Державного музейного фонду (ДМФ) України підлягають обліку, порядок якого визначається Міністерством культури України. Але на сьогодні музеї у своїй роботі керуються “Инструкцией по учету и хранению музейных ценностей, находящихся в государственных музеях СССР” (1984), що гальмує впровадження нормативних документів, розроблених архівістами у музеях. Запровадження архівних стандартів та інших нормативних документів у музеях необхідне для термінової систематизації та упорядкування документальних комплексів у складі музейних фондів.

У параграфі 3.2 розкрито зміст фондів особового походження в музейних зібраннях, що формувалися впродовж існування установ на основі їхніх зібрань і передавання сімейних архівів у фонди музеїв, ініціаторами якої були самі власники, їхні родичі, котрі дізнавалися про створення постійної або тимчасової експозиції, або бажали, щоб їхні сімейні реліквії зберігалися тільки у визначеному ними місці.

У параграфі 3.3 охарактеризовано причини і форми втрат речових і документальних пам’яток культури одеських музеїв. Вони відбувалися, починаючи з х рр., ще з існування Міського музею старожитностей, в результаті дії обставин непереборної сили, воєнних подій, крадіжок. У сучасних умовах важливе значення для забезпечення інформаційної цілісності музейних фондів в екстремальних умовах має створення страхового фонду (у тому числі архівних документів), регламентоване відповідними нормативними документами. Вирішенню проблеми забезпечення збереженості музейних фондів може сприяти повноцінність фінансового забезпечення галузі задля підтримання належного матеріально-технічного стану музеїв

За підсумками проведеного дослідження на захист виносяться наступні основні висновки:

1. В українській та зарубіжній історіографії історії формування документальних колекцій одеських музеїв і розвитку музейної справи в Оде-сі можна виокремити три основні етапи: а) перший (1825–1917), коли публі-кації, що висвітлювали склад експозицій і зібрань музею ОТІС, навчальних музеїв Новоросійського університету, сільськогосподарських, педагогічних, художніх музеїв (М. Мурзакевич, К. Зеленецький, В. Юргевич, О. Маркевич, Е. Штерн та ін.), з’являлися спорадично, переважно на сторінках “Записок ОТІС”, і не засвідчували сформованість в історіографії такого спеціального напряму, як дослідження складу і змісту музейних фондів; б) другий (1917–1991), упродовж якого основна увага в музеєзнавчих дослідженях зосереджувалася на визначенні профілю діяльності українських музеїв, історії музейної справи, колекцій, у тому числі одеських (В. Дубровський, І. Іваницький, А. Разгон, Д. Равикович, Г. Мезенцева, Г. Скрипник), порятунку культурних цінностей України під час Другої світової війни (М. Симкіна, Л. Максакова, М. Ткаченко); в) третій (1991–2003), під час якого опубліковано праці з історії музейної археології в Україні (О. Куріло, І. Тункіна), історії ОТІС та ТУАК (В. Хмарський, А. Непомнящий), дослідження з історії архівної справи в Україні, що розглядається у тісному зв’язку з історією музейних установ (В. Козлов І. Матяш, Н. Московченко, Р. Пиріг, Л. Юдіна).

2. Формування документальних комлексів у складі музейних фондів відбувалося двома шляхами: 1) надходження архівних документів до основних фондів; 2) утворення документальних комплексів у діяльності музеїв.

Від часу створення в Одесі першого музею (ММС, 1825) до складу музейних фондів включалися архівні документи, які згодом складали підгрунтя документальних колекцій. На першому етапі використання інформації архівних документів, що зберігалися в музеях, мало вторинний характер, порівняно з археологічними експонатами. Однак, уже з другої половини XIX ст. багато цінних документів було описано, досліджено, а результати досліджень опубліковано. Найціннішу за складом і змістом колекцію рукописів, документів, географічних карт і пла-нів було сформовано при музеї ОТІС. Особові архіви і бібліотеки накопичувалися у Музеї витончених мистецтв Новоросійського університету. Рукописи і документи зберігалися у ОМПБ, незначна частина яких експонувалася у “Залі ім. графа М. Толстого” вже на початку ХХ ст.

За радянської доби у процесі націоналізації приватних колекцій фонди музеїв поповнилися художніми зібраннями та архівними документами, що вплинуло на організацію музейних фондів та формування структури музеїв. Наявність архівів письменників Менделе-Мойхер-Сфоріма та Линецького обумовили створення літературного відділу у Музеї єврейської культури. Сімейні архіви викладачів зберігались в університетських музеях. Матеріали експедицій та польових досліджень було інкорпоровано до зібрання ОІАМ і музею “Степова Україна”.

У процесі функціонування музеїв різного профілю створювалася і нагромаджувалася документація, пов’язана з описом і характеристикою різного роду речових експонатів, що мали наукове і практичне значення, з формами і методами музейної і музейно-педагогічної роботи, культурно-освітньої роботи, яка становить сьогодні наукову й історичну цінність.

3. Упродовж досліджуваного періоду в Одесі було створено значну кількість музеїв різного профілю: а) історічні, б) археологічні, в) природничонаукові, г) ху-дож-ні, ґ) етнографічні, д) педагогічні та ін. До 1917 р. домінантою у музейній діяльності було вивчення історії краю і освітянські цілі (наприклад, університетські музеї), усвідомлення ролі музеїв у справі збереження і розвитку художньої культури та її значущості у житті суспільства. Загальнодоступність музеїв засвідчувала демократичний характер їх діяльності.

У 1917–1941 рр. вперше було сформовано музейну мережу, що складалася з  ус-танов, і визначено принципи її функціонування. Проте цей пері-од в історії музейної справи позначений її тотальною ідеологізацією. Запровадження в роботі музеїв ідеї інтернаціоналізму замість національної ідеї і визнання самобутності культур національних меншин, що проживали на території країни, призвело до закриття етнографічних музеїв – “Степова Україна” і Музею єврей-ської культури, що зберігав унікальні документальні колекції і архіви особового походження. Ідеологічна спрямованість у роботі музеїв зберіглася у роки румуно-німецької окупації регіону і міста. У повоєнний період мережа музеїв Одеси складалася з 9 установ. У музейній справі набула домінантного значення тема Другої світової вій-ни, що визначило не лише напрям формування документальних колекцій, цінних експонатів, які згодом були використані при створенні сучасних експозицій, а й за-сади створення нових музеїв (музей “Героїчна оборона Одеси”, ОІКМ). Проте вже з середини 1960-х рр. у діяльності музеїв посилився ідеологічний тиск, який практично нівелював науковий підхід до формування документальних колекцій. Повернення до наукових принципів стало можливим наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., коли музеї стали відкривати свої запасники, у тому числі і документальні зібрання. Кількісні параметри мережі музеїв Одеси за доби незалежності не зазнали істотних змін (діє 10 державних музеїв), однак набула розвитку тенденція створення приватних музеїв (відкрито 3 музеї). Упродовж усього досліджуваного періоду музеї Одеси залишились важливими центрами розвитку краєзнавства, вивчення і збереження історико-культурної спадщини Півдня України.

4. На всіх етапах існування України (у складі Російської імперії, у складі СРСР, як незалежної держави) нормативно-правовому забезпеченню діяльності музеїв приділялась певна увага: видавались закони, постанови, розроблялися відповідні інструкції та правила. Законодавчі та інші нормативно-правові акти визначали як загальну діяльність одеських музеїв, так і стосувалися формування і розвитку в них документальних колекцій. Нормативна база функціонування музеїв, що створювалася до 1917 р., форми і методи її реалізації мали за головну мету історичну, природничонаукову і художню освіту мас. Якщо правові документи XIX ст. щодо музеїв в основному мали емпіричний характер, то особливістю радянської доби було формування системи, заснованої на суто