Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Старка Володимир Васильович

УДК 94(477.8) “1941–1944”

РУХ ОПОРУ В ГАЛИЧИНІ В 1941–1944 роках

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Петровський Олександр Миколайович,

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка,

доцент кафедри стародавньої та середньовічної історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Голубко Віктор Євстафійович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

професор кафедри історичного краєзнавства

кандидат історичних наук, доцент

Марущенко Олександр Володимирович,

Прикарпатський національний університет

імені В. Стефаника,

завідувач кафедри історіографії та джерелознавства

Провідна установа: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича

НАН України (м. Львів).

Захист відбудеться “31” жовтня 2006 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.12 у Львівському національному універ-ситеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Дра-гоманова, 5).

Автореферат розісланий “29” вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук О. М. Сухий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлена тим, що багато аспектів такого складного і суперечливого питання, як боротьба проти німецьких окупаційних військ в Україні, залишаються недослідженими або трактуються тенденційно різними авторами. В останні роки особливо загострилися суперечки істориків і політиків щодо визначення політичних сил антиокупаційного характеру та колаборантів. У цьому контексті важливу роль відіграють історико-краєзнавчі дослідження, що нині актуалізувались, оскільки вивчення фактів, подій, явищ у різних регіонах дозволяє скласти загальну картину минулого, дати справедливу оцінку того, що відбувалось у конкретний історичний період на певних територіях. Галичина є одним з таких регіонів України.

Нині існує потреба у зваженому підході до оцінок явищ Руху Опору в Україні, зокрема в Галичині, відмежування їх від ідеологічних штампів і нашарувань, які продовжують сприйматися масовою свідомістю як історична реальність.

Процеси формування соціальної та національної структури Руху Опору на території Галичини, а також його вплив на хід бойових дій у війні потребує комплексного вивчення та зваженої оцінки з урахуванням особливостей цього регіону.

У зв’язку з цим дослідження Руху Опору на території Галичини є актуальним. Важливість дослідження цієї теми зумовлена не лише потребами історичної науки, а й внутрішньополітичною та геополітичною ситуацією в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми “Україна в контексті європейської історії”, яка розробляється на кафедрі історії України Терно-пільського національного педагогічного університету імені Володи-мира Гна-тюка.

Об’єктом дослідження є Рух Опору в Галичині у липні 1941 – жовтні 1944 рр.

Предмет дослідження – структура, організаційні форми, методи боротьби та результативність української, польської та радянської течій Руху Опору в період німецької окупації території Галичини.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період окупації військами нацистської Німеччини території Галичини (кінець червня 1941 – жовтень 1944 рр.).

Територіальні межі дослідження включають значну частину території історичної Галичини (сучасні Львівську, Івано-Франківську та центральну і південну частини Тернопільської областей), яка під час німецької окупації входила в окрему адміністративну одиницю – дистрикт Галичина. В процесі порівняльного аналізу автор залучає також матеріали інших регіонів, зокрема Генеральної губернії та рейхскомісаріату Україна.

Мета дослідження – вивчення і відтворення цілісної картини діяльності всіх складових Руху Опору на території Галичини в період окупації військами Німеччини та її союзників у червні 1941 – жовтні 1944 рр.

Для реалізації вказаної мети передбачено дослідити:

– стан наукової розробки теми та джерельну базу дисертаційного дослідження;–

причини виникнення Руху Опору у створеному німецькою окупаційною владою дистрикті Галичина;

– особливості суспільно–політичного життя в Галичині та його вплив на формування течій Руху Опору;–

роль і значення українського національного Руху Опору в захисті населення дистрикту Галичина від терору окупаційної влади; –

ефективність протидії польської та радянської течій Руху Опору німецькому окупаційному режиму;

В дисертаційній праці поставлено також завдання відтворити картину та реконструювати хронологію антиокупаційної боротьби українського націо-наль-ного, польського незалежного та радянського Рухів Опору.

Методологічну основу дослідження становить сукупність загально-наукових принципів та методів пізнання, спрямованих на об’єктивне, всебічне висвітлення фактів, подій та явищ. Це принципи науковості, об’єктивності, історизму, системності, а також методи: хронологічний, порівняльний, статистичний і метод комплексного підходу.

Наукова новизна і теоретичне значення дисертації полягає в тому, що в ній вперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено процес формування та розвитку української національної, польської та радянської течій Руху Опору в Галичині в час її окупації військами нацистської Німеччи-ни. В дисертаційній праці показано особливості німецької окупаційної політики в Галичині та її вплив на виникнення осередків організованого та стихійного Руху Опору, а також досліджено роль і значення українського Руху Опору у захисті мирного населення дистрикту Галичина від терору окупаційної влади. Автор запропонував регіональну періодизацію розвитку Руху Опору та визначив особливості окремих періодів та політичні пріоритети його учасників.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що основні положення дисертаційного дослідження та нагромаджений в ньому фактичний і теоретичний матеріал можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії України, історії Другої світової війни, різноманітних довідкових видань, а також у подальшому вивченні проблем Руху Опору. На основі матеріалів дисертації можливе укладення лекційних курсів і спецкурсів з історії України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи апробовані на засіданнях кафедри історії України Тернопільського національ-ного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка та кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка.

Основні положення дисертації викладено у виступах на Міжнародному науково–практичному семінарі молодих науковців “Україна–Польща: уроки Другої світової війни” (Тернопіль, 2003 р.), IV Міжнародній конференції молодих вчених “Україна–Польща: шлях до європейської співдружності” (Тернопіль, 2003 р.), V Буковинській міжнародній історико–краєзнавчій конфе-ренції, присвяченій 130-річчю Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2005 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Друга світова війна в історичній долі українського народу” (Тернопіль, 2005 р.).

За матеріалами дослідження автором опубліковано 7 наукових статей, 6 з яких – у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 3 друковані аркуші.

Структура дисертації. Дослідження складається із вступу, основної частини (п’ять розділів), висновків, списку джерел і літератури, який налічує 420 найменувань. Загальний обсяг роботи становить 190 сторінок, з них 156 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Історіографія, характеристика джерел і теоретико-методологічні засади дослідження”, який складається з двох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки теми, визначено коло джерел, що були покладені в основу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У підрозділі 1.1 “Історіографія проблеми” з’ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми розділено за місцем створення на такі групи: радянська, зарубіжна історіографія (дослідження західноєвропейських, північноамериканських, польських, сучасних російських істориків), праці українських діаспорних істориків та сучасна українська історіографія.

Після закінчення війни дослідники активізували збирання та наукове опрацювання матеріалів, присвячених Руху Опору. В 1949 р. побачила світ, зокрема, книга “Боротьба трудящих Львівщини проти німецько–фашистських загарбників” Боротьба трудящих західних областей УРСР проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. – К.: Наукова думка, 1984. .

Незважаючи на значне ідеологічне навантаження, праці радянської історіографії цього часу містили деякий фактологічний матеріал про боротьбу населення Галичини з німецькими окупантами. Серед радянських досліджень історії України періоду війни насамперед потрібно згадати колективну трьохтомну працю “Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.” Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. Том 1. Радянська Україна в період відбиття віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР і підготовки умов для корінного перелому в війні (червень 1941 р. – листопад 1942 р.) – К.: Вид-во. політ. літератури України, 1967; Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. Т. 2. Радянська Україна в період корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни (листопад 1942 р. – 1943 р.) – К., 1968.

Радянська історіографія другої половини 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. якісно відрізняється від попередніх періодів використанням нових підходів до висвітлення питань антифашистської боротьби в Галичині під час Другої світової війни. Це засвідчує видання в 1990 р. у Львівському університеті спеціального збірника наукових праць під назвою “Єдиним фронтом проти спільного ворога”, присвяченого боротьбі українських та польських підпільних організацій проти німецьких окупантів на території Галичини Єдиним фронтом проти спільного ворога. – Вісник Львівського університету. – Львів, 1990. – Вип. 26. – 145 с..

Окремі аспекти антиокупаційної боротьби в Галичині відображено у дослідженнях західних дослідників Дж. Армстронга та М. Купера Armstrong J. Soviet Partisans in World War II. – Madison, 1964; Cooper M. The Phantom War. – London. 1979. .

У сучасній російській історіографії, незважаючи на значну кількість праць, присвячених історії партизанської боротьби, Рух Опору в Галичині не став предметом спеціального розгляду. Фрагментарні аспекти досліджуваної проблеми відображено у працях В. Попова і С. Ткаченка Попов А. Диверсанты Сталина: Деятельность органов госбезопасности СССР на оккупированной советской территории в годы Великой Отечественной войны. – М., 2004; Ткаченко С. Н. Повстанческая армия (тактика борьбы). – Минск: Харвест; М.: АСТ, 2000..

Чимало праць про антиокупаційну боротьбу українського національного, польського незалежного та радянського підпілля в Галичині опубліковано польськими науковцями. Варто передусім відзначити працю Р. Торжецького, яка вважається класичною в Польщі та Україні Torzecki R. Polacy i ukraiсcy: Sprawa ukraiсska w czasie II wojny њwiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 1993.. Серед польських дослідників є чимало безпосередніх учасників тих подій: до них належать Є. і В. Семашки, Є. Венгерський, Ч. Бліхарський, Ю. Анчарський Blicharski S. Ternopolanie na starym ojcow szlaku. – Biskupice, 1994; Mazyr G., Wкgierski J. Conspiracja Lwowska 1939–1944: Slownik Bibliograficzny. – Krakow, 1997; Ks. Jуzef Anczarski. Kronikarskie zapisy z lat cierpieс i grozy w Maіopolsce Wschodniej 1939–1946. Wydanie II, poprawione i uzupeіnione. Wydawnictwo bі. Jakuba Strzemiк archidiecezji Lwowskiej ob. іac. – Lwуw-Krakуw, 1998; Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobуjstwo dokonane przez nacjonalistуw ukraiсskich na ludnoњci polskiej Woіynia 1939–1945. T. 1–2. – Warszawa: Wydawnictwo won Borowiecky, 2000. .

Сучасну українську історіографію означеного питання можна розділити на дві групи: до першої віднесемо діаспорні дослідження, до другої – праці власне українських істориків.

В історіографії діаспори спостерігається певна тенденційність у висвітленні історії українського національного руху в роки Другої світової війни, що пов’язано з партійною належністю авторів. Так звана бандерівська концепція історії боротьби УПА розкрита в працях М. Лебедя, П. Мірчука, А.Бедрія Лебедь М. Українська Повстанська Армія. – Ч. 1. Німецька окупація України – Дрогобич, 1993; Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942–1952. – Мюнхен: Ціцеро, 1953; Бедрій А. ОУН і УПА // Визвольний шлях. – 1983. – № 1. – С. 22–33.. Без відстоювання партійного інтересу, суто з наукового погляду боротьбу українського національного руху висвітлено в дослідженнях В. Косика та Л. Шанковського Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж-Нью-Йорк-Львів: Наукове т-во ім. Шевченка у Львові, 1993; Шанковський Л. Українська Повстанська Армія // Історія українського війська: Збройні сили сучасної доби за роки 1914–1953. – Львів: Світ, 1996..

Пострадянський період у вітчизняній історіографії характеризується підвищеною увагою до історії національно-визвольних змагань українського народу в роки Другої світової війни. Всю історіографію означеного питання можна поділити на декілька напрямів. Так, історії радянського партизанського руху присвячені дослідження В. Клокова та А. Чайковського Клоков В. И. О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистских оккупантов на Украине (1941–1944). – К., 1994; Чайковський А. С. Невідома війна: (Партизанський рух в Україні 1941–1944 рр. мовою документів, очима історика). – К.: Україна, 1994.. Німецьку окупаційну політику в Галичині висвітлено в статтях А. Боляновського Боляновський А. Боротьба УПА проти нацистського окупаційного режиму. 1943 р. // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / Голова ред. колегії Я. Ісаєвич / (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 11 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). – Львів, 2004. – С. 164–184; Боляновський А. Національна політика нацистської Німеччини в Галичині у 1941–1944 рр. // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 32. – Львів: ЛДУ ім. І. Франка, 1997. – С. 226–235; Боляновський А. Політико–правовий статус Галичини в системі оку-пованих Німеччиною територій: пошук альтернатив нацистської східної політики у 1941–1944 рр. // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в Україні. Вип. 2. – Львів, 1999. – С. 3–14. .

Серед дослідницьких праць, в яких виважено та неупереджено розкрито боротьбу ОУН та УПА, потрібно назвати роботу дослідника Ю. Киричука, а також монографії А. Кентія та А. Русначенка Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1942–1943 рр. – К., 1999; Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи Опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. – К.: Пульсари, 2002; Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50 років ХХ століття. – Львів, 2000..

В останні роки українські історики значну увагу приділяють дослідженню українсько-польських відносин у період Другої світової війни, зокрема на території Галичини. Історії боротьби польського підпілля на території Західної України присвячено монографію та низку статей І. Ільюшина Ільюшин І. Протистояння АК та УПА на території Західної України. – К.: Пульсари. 2001. – 310 с.; Ільюшин І. Українсько-польські взаємини під час Другої світової війни // Вісник Київського університету. Історія. – 2003. – № 65–66. – С. 40–42. .

Виробити спільне бачення проблем діяльності українського та польського національного підпілля покликані міжнародні семінари під загальною назвою “Україна–Польща: важкі питання”, яких протягом 1996–2002 рр. відбулося десять Польща–Україна: важкі питання. – Варшава, 1998–2002. – Т. 1–9. . До питань антинімецької боротьби українського та польського національних Рухів Опору на території Галичини звертались у своїх дослі-дженнях В. Трофимович, К. Кондратюк, О. Гайдай, Б. Хаварівський, В. Ханас та ін. Трофимович В. Роль Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті в 1939–1945 рр. // Україна – Польща: важкі питання. – Варшава: Карта, 2001. – Т. 5. – С. 181–207; Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.). – Львів, 1995; Кондратюк К. Українці і поляки в радянських партизанських загонах в роки Другої світової війни // Україна – Польща важкі питання: Матеріали 9 та 10 міжнародного семінару “Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни”. – Луцьк, 2001. – С. 206–220; Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав “Бурю?”: Армія Крайова на Тернопіллі 1941-1945 рр. – Тернопіль, 1996.

Отже, незважаючи на те, що окремі аспекти задекларованої теми відображені в історичній літературі, спеціального комплексного дослідження з історії Руху Опору в Галичині на сьогодні немає, чим і зумовлене звернення автора до цієї проблематики.

У підрозділі 1.2 “Характеристика джерел і теоретико-методологічні засади дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативною.

Під час наукового пошуку автором опрацьовані фонди Центрального державного архіву вищих органів влади (далі – ЦДАВОУ), в яких зберігається частина документів, присвячених боротьбі українського національного підпілля. Окремі документи ілюструють різні напрями діяльності ОУН: фонди 3833 (“Крайовий провід Організації українських націоналістів на західно-українських землях”), 3836 (“З’єднання західних груп Української Повстанської Армії УПА-Захід”), 3834 (“Львівський обласний провід ОУН на західноукраїнських землях”).

Значний масив джерел доповнюють матеріали Державного архіву Івано-Франківської області (далі – ДАІФО): ф. П.-1 (“Івано–Франківський обласний комітет КПУ”), ф. Р-1576 (“Спогади старих більшовиків, колишніх членів КПЗУ та інших громадян з історії рідного краю”), ф. Р-37 (“Коломийське окружне староство”), ф. Р-41 (“Стецівська волосна управа”), ф. Р-98 (“Станіславський обласний комітет сприяння Надзвичайній державній комісії з обліку шкоди і злодіянь, нанесених німецько-фашистськими окупантами і їх посібниками”); Державного архіву Львівської області (далі – ДАЛО): ф. П-3 (“Львівський обласний комітет КПУ”), ф. Р.-35 (“Генерал–губернаторство дистрикту Галичина у Львові”), ф. Р-24 (“Львівське окружне староство”), ф. П.-5001 (“Дрогобицький обласний комітет КПУ”); Державного архіву Тернопільської області (далі – ДАТО): ф. П-1 (“Тернопільський обласний комітет КПУ”), ф. П. (“Тернопільщина в роки Великої Вітчизняної війни”), ф. 2004 (“Колекція документів про визволення Тернопільської області від німецько–фашистських загарбників 1941–1944 рр.”), ф. Р. (“Колекція документів АК на Тернопіллі”). Крім архівних фондів, використано чимало документів, які опубліковані окремими книгами, тематичними збірниками або вибраними підбірками у додатках наукових видань.

Тривалий час єдиною в радянський період була фундаментальна збірка документів і матеріалів “Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні”, опублікована в 1963 р.

Водночас серед українських діаспорних видань наймасштабнішим археографічним проектом, в якому розкривалася боротьба УПА в Галичині, стало 32-томне видання ”Літопису Української Повстанської Армії”, де вміщено матеріали про різні організаційні форми самостійницького руху, географію та епізоди бойових дій УПА Літопис УПА. Т. 12: Третя Подільська воєнна округа УПА “Лисоня”: Документи і матеріали – Торонто: Вид-во. ”Літопис УПА”, 1985; Літопис УПА. Т. 24: Ідея і чин: орган Проводу ОУН, 1942–1946 / Ред. Ю. Маївський, Е. Штендера. – Торонто: Вид-во “Літопис УПА”, 1995. .

Серед сучасних українських видань перші збірники документів з історії ОУН та УПА з’явилися в першій половині 1990-х зусиллями В. Сергійчука, М. Коваля Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996; Сергійчук В. Радянські партизани проти ОУН-УПА. – К.: Українська видавнича спілка, 2000; Коваль М. В. ОУН-УПА: між “третім рейхом” і сталінським тоталітаризмом // Український історичний журнал. – 1994. – № 2–3. – С. 93–120. .

За архівними матеріалами ЦДАГО України підготовлено і видано збірник документів, під загальною назвою ”Україна партизанська. 1941–1945” у 2003 р. присвячений історії радянського партизанського руху в 1941-1945 рр. Україна партизанська. Партизанські формування та органи керування ними (1941–1945 рр.): Наук.-довід. видання / Автори–упорядники: О. В. Бажан, А. В. Кентій, В. С. Лозицький, та ін. Редкол.; В. А. Смолій та ін. – К.: Парламентське вид-во, 2003.

Документи центральних архівів України про перші тижні війни на території Галичини введено до наукового обігу в збірнику ”Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р.” за загальною редакцією Я. Дашкевича та В. Кука Українське Державотворення. Акт 30 червня 1941 р.: Документи і матеріали. – Львів-Київ, 2001. .

Важливим джерелом, використаним у підготовці дисертації, є періодична преса, що виходила в Галичині під час окупації. Її матеріали розкривають певні аспекти й особливості німецького окупаційного режиму та діяльності Руху Опору в краї. За своїм походженням ці пресові джерела поділяються на три основні групи: а) радянська преса; б) періодичні видання окупаційної адмініст-рації; в) національна преса. Це, зокрема, радянська підпільна газета ”Боротьба”, офіційна україномовна преса ”Львівські вісті”, ”Краківські вісті”, ”Теребов-лянські вісті”, ”Українське слово”, підпільні видання ОУН ”Ідея і чин”, ”До зброї ” та ін.

Окрему групу джерел становлять спогади та мемуари учасників і свідків тогочасних подій. Усю літературу цього жанру можна умовно розділити на три великі групи: а) мемуари радянських керівників й воєначальників, командирів і комісарів партизанських загонів; б) спогади лідерів і безпосередніх учасників самостійницького руху в Україні; в) зарубіжна мемуаристика.

У другому розділі ”Передумови і причини виникнення Руху Опору на території дистрикту Галичина” проаналізовано різні аспекти німецької окупаційної політики в краї, що вплинули на формування антиокупаційних настроїв місцевого населення.

На початку розділу висвітлено політичну ситуацію в Галичині напередодні та в перші дні німецько-радянської війни. З початком війни значна частина української громади прихильно поставилася до німецького війська. Однак коли окупанти скасували чинність Акту української державності, проголошеного 30 червня 1941 р. керівниками ОУН–Б, серед місцевого населення почали поширюватися антинімецькі настрої. Ще більше збурило місцеву українську громаду рішення окупаційної влади приєднати Галичину до Генеральної губернії.

Окупаційна влада розцінювала територію Галичини як сировинний придаток Німеччини, який з часом мав бути заселений німцями-колоністами. Плани нацистського режиму реалізовувалися через певні складові окупаційної політики.

На початку окупації Галичини національна політика нової влади ще не набрала чітко окреслених форм. Було лише передбачено, що тут мають домінувати німецькі інтереси, а також здійснювалися заходи для збільшення німецької присутності, оскільки край вважався територією Рейху. З перших днів окупації Галичини німецька адміністрація розпочала планомірне винищення євреїв. Не менш трагічною була доля українського та польського населення. Щодо цих етнічних груп важко визначити чітку лінію німецької окупаційної політики, хоча тенденція останньої яскраво себе виявила у позбавленні обох народів громадянських прав. Нечіткість політики окупантів була зумовлена тим, що цивільна адміністрація своїми діями намагалася не налаштовувати проти себе місцеве населення. Проте остаточні плани німецького керівництва були однаковою мірою як антиукраїнськими, так і антипольськими. Згідно з генеральним планом ”ОСТ” 65 відсотків українців генерал-губернаторства передбачалося депортувати, а решту онімечити.

Одним із найтрагічніших наслідків соціальної політики німецьких окупантів у Галичині стало масове зменшення населення міст і сіл. Одночасно із суто природними причинами (смертність від старості й невиліковних хвороб) визначальним чинником цих втрат були масові знищення мешканців, безпосередньо вчинені чи спричинені окупаційними каральними органами.

Німецький окупаційний режим в Галичині проводив економічну політику, що була спрямована на максимальне використання природних і людських ресурсів в інтересах Німеччини. Одним із складників економічної експлуатації окупованого краю стали масові вивезення місцевого населення на примусові роботи до Рейху.

Терор окупантів у дистрикті Галичина проявився і в політичних переслідуваннях членів українських національних організацій.

Проведений автором аналіз німецької окупаційної політики в Галичині підводить до наступного висновку: жорстокий режим, нацистський терор щодо місцевих мешканців, утиски у національній та соціальній сферах спричинили появу і поширення тут опозиції у формі українського, польського та прорадянського Руху Опору.

Третій розділ Українське національне підпілля і збройні формування” присвячено розвиткові антинімецького Руху Опору в дистрикті Галичина.

Паралізування німецькими органами безпеки спроб ОУН під проводом С. Бандери відновити Українську державу й арешт ініціаторів цього акту обумовили перехід організації на нелегальне становище. Цим було закладено основу для створення українського національного підпілля гітлерівському окупаційному режимові в Україні. У зв’язку з тим, що гітлерівці встановили найбільш жорстокий окупаційний режим у рейхскомісаріаті Україна, саме там, зокрема на Волині та Поліссі, ще в жовтні 1942 р. почали створюватися збройні формування під назвою Українська повстанська армії (УПА). У Галичині такі ж формування виникли влітку 1943 р. під загальною назвою Українська Народна Самооборона (УНС).

Процес творення останньої проходив у складних умовах із чималими труднощами. Німецька адміністрація жорстокими каральними заходами рішуче боролася з будь-якими спробами організації українських самостійницьких збройних сил на теренах Галичини. Активну пропаганду проти створення УНС вів Український центральний комітет (УЦК). Однак влітку 1943 р. було створено перші формування УНС на Дрогобиччині і Станіславщині. Протягом липня цього ж року під керівництвом О. Луцького реорганізовано існуючі та запропоновано створення нових збройних підрозділів шляхом мобілізації частини українського чоловічого населення. Створено 5 куренів УНС чисель-ністю близько 1000 стрільців у кожному. Курені поділялися на сотні, чоти і рої.

Формування відділів УНС було зумовлене необхідністю захисту укра-їнського населення Галичини від терору німецької окупаційної влади та діючого в цей час у регіоні радянського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака.

Керівники кущових відділів УНС діяли за вказівками Проводу ОУН-Б, який вважав, що партизанська боротьба – є формою збройної самооборони населення на окупованій території. Її головне завдання – захист запілля визвольного руху, збирання та накопичення сил і ресурсів для підготовки всенародного зриву у разі виснаження гітлерівців і більшовиків. Щодо одночасних дій проти обох ворожих сил, особливо німців, то ці дії мали на меті не їх остаточне розбиття, а щоб досягти переважно утримання від нападів на територію, контрольовану УНС. Загалом концепція збройної боротьби ОУН-б з німцями мала багато спільного з діями Руху Опору в Західній Європі, де переважали невеликі за масштабами і силами бойові та диверсійні акції, а більш чисельні військові формування готувалися до дій у німецькому тилу у вирішальний момент, тобто на час появи військ західних союзників. Такої ж позиції дотримувалися керівники українських повстанців, готуючи основні сили до головних дій у разі виснаження Німеччини і СРСР у війні. Однак і за цих обставин відбувалися збройні сутички і бої повстанців з німцями.

Перші зіткнення загонів УНС з нацистськими окупантами відбулись у серпні 1943 р. Від цього часу вони стають все частішими. У жовтні німецька влада оголосила воєнний стан у Галичині, що було спрямовано проти діяльності відділів УНС. Тоді ж німці завдали організованого удару по відділах УНС; бої відбулися поблизу Чорного Лісу (Станіславщина), на Самбірщині і Долинщині. Однак ліквідувати відділи УНС окупантам не вдалося.

Упродовж останніх місяців 1943 р. загони УНС активних бойових дій не вели через запровадження в Галичині системи розстрілу десяти заручників за вбивство одного німецького солдата або представника окупаційної влади. Дії УНС у цей період зводилися до оборонних боїв проти підрозділів німецької поліції. У грудні 1943 р. УНС прийняла назву УПА-Захід, що означало завершення періоду становлення УПА і початок поширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним.

У 1944 р., коли Червона армія наближалася до Західної України, акцій з боку УПА проти німецьких окупантів поменшало. Курс на припинення активних дій на антинімецькому фронті був спрямований на збереження власних сил і накопичення ресурсів для наступної боротьби за визволення України від тоталітарного сталінського режиму. І все ж у багатьох місцевостях Галичини збройні сутички з німцями не припинялися. Загалом у 1944 р. їх відбулося майже сто.

Отже, тактика ОУН і УПА стосовно німецької влади в Галичині не мала яскраво вираженого наступального характеру, проте дошкуляла окупантам, створювала перешкоди для реалізації політики економічного пограбування краю. Українське самостійницьке підпілля і збройні формування поширювали серед населення визвольну ідею, були специфічною формою самоорганізації українського населення окупованих теренів. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи УПА становила унікальну військову структуру, оскільки вона практично не отримувала чужоземної допомоги. Зростання її сили свідчило про дуже відчутну масову підтримку з боку місцевого українського населення.

Незаперечним є факт, що УПА воювала проти німецьких окупантів не тільки на Волині та Поліссі, а й в Галичині. Вона була активним чинником загальноєвропейського антигітлерівського Руху Опору і внесла свій вклад у розгром фашистської Німеччини.

У четвертому розділі “Польський незалежний Рух Опору в Галичині” розглядаються стратегія і тактика, форми і методи боротьби польського підпілля і збройних формувань у 1941–1944 рр. Відзначено, що у стратегічних планах відродження Польської держави еміграційний уряд В. Сікорського у Лондоні прагнув повернути Західну Україну до її складу, а тому надавав особливого значення організації підпілля в цьому регіоні. Вже у липні 1941 р. таємно прибула з Варшави до Львова група емісарів з метою відновити в Галичині польське підпілля, знищене в 1939–1941 рр. радянськими репресивними органами. Швидкому зростанню польського підпілля сприяло приєднання дистрикту Галичина до Генеральної губернії. Це полегшило, зокрема, курсування емісарів і підпільників з окупованої німцями Польщі до Галичини і навпаки. Конспіративну діяльність почали вести партії, громадські організації, окремі групи людей, які створювали власні військові структури, налагоджували випуск підпільних видань. Польський уряд у Лондоні докладав великих зусиль для об’єднання підпільних організацій. У лютому 1942 р. В. Сікорський перейменував Союз Збройної Боротьби на Армію Крайову (АК), яка повинна була об’єднати всі військові формації. На території Галичини створено ІІІ округ АК на чолі з генералом К. Савицьким.

Головним завданням АК було нагромадження сил з метою підготовки повстання в момент наступу військ західних союзницьких держав на Німеччину. Після початку німецько-радянської війни у план підготовки повстання внесені корективи: у зв’язку з можливістю звільнення польських земель Червоною армією керівництво АК і лондонський еміграційний уряд у листопаді 1943 р. схвалили план операції “Буря”, який передбачав легалізацію та опанування місцевих органів влади представниками Делегатури та АК у той момент, коли німецькі війська залишали терен, а радянські ще не зайняли його.

Коли стало зрозуміло, що війна триватиме ще певний час, керівництво АК розгорнуло диверсійні операції проти німецьких окупантів, уникаючи великих сутичок з противником, вело розвідувальну і пропагандистську діяльність.

Увесь час у колах Делегатури і АК точилися дискусії з приводу активізації збройної боротьби проти окупантів. Німецькі власті суворо карали населення на засадах колективної відповідальності за будь-які акти диверсій і саботажу. Керівництво АК вважало, що не слід ставити під загрозу цивільне населення і закликало нагромаджувати сили до вирішального моменту. Однак періодично виникали стихійні акції помсти за терор і переслідування з боку гітлерівців.

Прагнення еміграційного уряду в Лондоні і підпорядкованої йому АК повернути Західну Україну до Польщі відіграло трагічну роль у збройному українсько-польському конфлікті 1943–1944 рр. Особливо гострих форм конфлікт набув на Волині, де до війни тодішнім урядом було поселено багато польських осадників – військових і цивільних. З Волині протистояння перекинулося на Галичину, де в 1944 р. гинули поляки, які не виконували вимоги покинути свої села, й українці – жертви польських ”відплат”.

Намагання митрополита А. Шептицького, голови УЦК В. Кубійовича, інших українських і польських діячів припинити конфлікт виявилися безуспішними. Керівництво польського уряду в Лондоні забороняло коман-дирам АК вступати в переговори з УПА. Однак переговори відбувалися, та розбіжності в позиціях залишалися великими: українці відстоювали приналежність Галичини до України, поляки ж до Польської держави в кордонах 1939 р.

П’ятий розділ “Діяльність радянського підпілля та партизанських груп в Галичині присвячено історії формування структур радянських підпільних організацій і партизанських груп.

Влітку 1941 р. радянська влада не доклала зусиль для створення в Галичині підпілля. Тому комуністи і польські соціалістичні діячі почали самостійно створювати нелегальні групи. До польських організаторів і керівників підпілля у Львові належали С. Зоя, Я. Слівка, Я. Бієр, О. Лещин-ський, Л. Смоленський, Т. Гаєвський та ін. Восени 1942 р. вони перейшли під керівництво ЦК Польської робітничої партії (ППР) та головного штабу Армії Людової (АЛ) й утворили осередки цих організацій. Львівське прорадянське підпілля розвинуло пропагандистську і саботажно-диверсійну діяльність. У другій половині 1943 р. воно переформувалось в Організацію партизанського руху західних областей України. ЦК ППР передав її в розпорядження ЦК КП(б)У й Українського штабу партизанського руху. Організація мала невеликі підпільні осередки та бойові групи, які вчинили кілька диверсій на підприємствах, організували втечу групи військовополонених із концтабору у Львові. У квітні 1944 р. гестапо заарештувало понад 50 осіб – керівників та активних членів організації, але частина підпільників, у т. ч. члени військової ради М. Березін та І. Кирилович, залишилися на волі.

Військово-політичне керівництво СРСР розглядало дії підпільників і партизанів у тилу німецьких військ як дієву форму допомоги Червоній армії, повністю підпорядковану воєнній обстановці на фронті. Відповідно до цього головним завданням прорадянського підпілля і партизанських груп у Галичині вважалися такі акції, які б сприяли проведенню фронтових операцій Червоною армією. При цьому основна увага зверталася на диверсійну діяльність на комунікаціях німецької армії, нанесення ударів по об’єктах військового значення, на збирання розвідувальної інформації. Щодо захисту місцевого населення від німецьких окупантів, то він здійснювався лише в контексті виконання головного завдання, був йому підпорядкований.

Виконати такі завдання прорадянсько налаштовані підпільні і партизанські групи в дистрикті Галичина не могли насамперед через обмежену соціальну базу, недостатню кількість вибухівки і боєприпасів. Через ці й інші причини в Галичині радянський фронт партизанських дій так і не розвинувся. Тільки в районі Золочева влітку 1944 р. активно діяв польсько-український загін капітана А. Кундіуса, а в районі Дрогобича – загін “Орліка” АЛ під командуванням Ю. Бачинського. В червні цього ж року поблизу села Сянки, він спільно з радянською десантною групою напав на німецький загін із 200 сол-датів; було вбито і поранено майже 80 німців.

Загалом у 1941–1944 рр. чисельність лівого польсько-українського підпілля і партизанського руху в дистрикті Галичина становила приблизно 500 осіб.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:

1. Аналіз стану наукової розробки проблеми засвідчив, що вона не стала ще предметом спеціального та глибокого вивчення, досліджувалися лише окремі аспекти теми. Залучена для написання дисертаційної роботи джерельна база є достатньою і достовірною, що дозволяє на її основі здійснити наукові висновки.

2. Рух Опору в його пасивних та активних формах, який чинило населення Галичини, був обумовлений німецькою окупаційною політикою. Позбавлення місцевого населення політичних і громадянських прав, прове-дення політики “поділяй і володарюй” стосовно українців і поляків, тотальне винищення єврейської громади, масове примусове вивезення людей на роботи до Німеччини в поєднанні з економічним визиском створили основу для розгортання Руху Опору.

3. Вже на початках німецької окупації Галичини на її території була створена розгалужена мережа нелегальних опозиційних Рухів Опору. Дії підпілля забезпечили ще більший розмах антинімецьких настроїв серед населення і прискорили його перехід до збройних методів боротьби проти окупаційного режиму.

4. Особливістю регіону було те, що тут діяли три Рухи Опору: український національний рух, діячі якого прагнули відновлення Української держави, невід’ємною частиною котрої вважали Галичину; польський рух, функціонери якого бажали повернення регіону до становища Польщі вересня 1939 р.; радянський підпільний рух з представників різних національностей, які прагнули відновлення радянської влади.

5. Кожна з течій Руху Опору мала власну соціальну базу. Основою українського Руху Опору стало селянство, інтелігенція, а також частина міських жителів. Польський незалежний рух спирався на етнічну громаду, що проживала в Галичині. Діяльність прорадянського підпілля не набула масового характеру. Місцеве населення ставилося до неї як правило, неприхильно, що було спричинене радянською політикою 1939–1941 рр. і розбудженим прагненням українців до державної незалежності в Галичині.

6. У своєму становленні всі гілки Руху Опору в Галичині пройшли певні етапи. Перший (літо 1941 – початок 1942 рр.) характеризується організаційною розбудовою підпілля, накопиченням сил і ресурсів. Другий (друга половина 1942 – літо 1943 рр.) ознаменувався створенням збройних відділів і переходом до активних форм боротьби. Третій (літо 1943 – літо 1944 рр.) позначився сутичками і боями з німцями, проведенням саботажно-диверсійних акцій, що було спрямовано на пошкодження комунікацій та зрив економічних заходів окупаційних властей.

7. Незважаючи на спроби окремих представників різних течій Руху Опору в Галичині налагодити співпрацю у боротьбі проти окупаційного режиму, глибокі ідейні та політичні розходження породжували конфлікти між ними. Німецька адміністрація маніпулювала цим і використовувала у своїх інтересах протиборство політичних Рухів Опору один проти одного.

8. Протистояння підпілля та збройних формувань окупаційній владі стало основною перепоною в проведенні політики німецького правління, на шляху утвердження в Галичині гітлерівського режиму й одночасно з поразками Німецької армії на фронтах сприяло крахові “третього рейху”.

Публікації. Здобуті автором наукові результати опубліковано у 7 статтях:

1. Старка В. В. Західна Україна в політиці європейських держав у передвоєнний період // Сторінки історії: Збірник наукових праць / Відп. ред. Н. Ф. Гнатюк. – К.: Вид-во “Політехніка”, 2004. – Вип. 19. – С. 222–232.

2. Старка В. В. Сторони-учасники антинацистського Руху Опору на території західних областей України 1939–1944 рр. // Сторінки історії: Збірник наукових праць / Відп. ред. Н. Ф. Гнатюк. – К.: Вид-во “Політехніка”, 2005. – Вип. 21. – С. 170–178.

3. Старка В. В. Взаємодія української та польської течій антинацистського Руху Опору на території західних областей України (дистрикт Галичина) в роки ІІ світової війни // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: історія /