КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ
СЕМЕНЮК ВІКТОРІЯ ЯРОСЛАВІВНА
УДК 811.161.2’81’42/”19”
ВНУТРІШНЄ МОВЛЕННЯ:
ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ АСПЕКТИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ
ХХ СТОЛІТТЯ
Спеціальність 10.02.01 – українська мова
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Київ – 2006
Дисертацією є рукопис
Роботу виконано на кафедрі історії української мови Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор
Шевченко Лариса Іванівна,
Інститут філології
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка,
завідувач кафедри історії української мови
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Стишов Олександр Анатолійович,
Київський національний лінгвістичний університет,
завідувач кафедри фонетики і граматики
слов’янських мов
кандидат філологічних наук
Буркут Костянтин Станіславович,
Український мовно-інформаційний
фонд НАН України,
вчений секретар, науковий співробітник
Провідна установа: Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова,
кафедра стилістики української мови,
Міністерство освіти і науки України, м. Київ
Захист дисертації відбудеться 31 травня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 14, к. 63).
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 12).
Автореферат розіслано 14 квітня 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради к. ф. н., доц. Гнатюк Л.П.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ
Серед основних напрямків розвитку сучасної наукової думки актуалізованою є тенденція до інтегрованого представлення гуманітарних дослідницьких проблем і методів, комплексного підходу до вивчення вербалізованих інтелектуальних явищ, до яких належить і питання про лінгвістичні характеристики внутрішнього мовлення (далі – ВМ). Дослідження ВМ як форми комунікативної дії, спрямованої на самого адресата повідомлення, є складною проблемою галузевих наук, таких як когнітивна лінгвістика, психологія, семіотика, теорія інформації, медицина та ін., і в антропософському розумінні спирається на ідеї самооприсутнення, мовомислення та моводіяльності людини, що на кінець ХХ – поч. ХХІ століття стали чи не найпрезентативнішими в художньому пошуку концептів буття та самоідентифікації людини.
На сучасному етапі розвитку наукового знання кожна галузь, що досліджує особливості ВМ, виробляє власний інструментарій, означує специфічне коло проблем, зумовлене предметністю вивчення ВМ як об’єкта. Неврахування специфіки таких наукових досліджень призводить до неповноти опису, а почасти й оголеного схематизму.
У зв’язку з цим уваги потребують дослідження проблем, що пов’язані з процесом породження мови й передачею внутрішніх переживань людини, з екстеріоризацією внутрішніх психологічних дій, проведених психологами й психолінгвістамиТ.В. Ахутіною, Л.С. Виготським, І.Р. Гальперіним, М.І. Жин-кіним, О.М. Леонтьєвим, О.О. Леонтьєвим, О.Р. Лурією, О.С. Мельничуком й ін.); філософами (Н.Т. Абрамовою, В.С. Біблером, Л. Вітгенштайном, Р.А. Ібрагімовою, В.В. Навроцьким й ін.), літературознавцями (М.М. Бахтіним, У.К. Бутом, Є.Г. Еткіндом, Н.В. Зборовською, М. Ласло-Куцюк, Ю.М. Лотманом, С.М. Руссовою, О.В. Самойловим, Б.А. Успенським, Ф. Якубовським й ін.)
Із власне лінгвістичного погляду над проблемою ВМ працює широке коло дослідників: Т.В. Ахутіна, Т.В. Базжина, О.С. Нікітіна, Л.І. Подольський, М.А. Собуцький, О.А. Стишов, Т.Ю.Тамер’ян, Л.І. Шевченко (ВМ розглядається у психолінгвістичному аспекті породження мовленнєвого висловлювання, а також у співвідношенні з мисленням); А.А. Андрієвська, І.В. Артюшков, К.С. Буркут, О.М. Гончарова, А.В. Данькова, І.Т. Дарканбаєва, С.Ю. Завадовська, В.А. Зименкова, О.А. Іванчикова, О.Я. Кусько, Н.І. Сакварелідзе, Л.А. Соколова, М.М. Федорчук (в основному проводиться семантико-синтаксичний аналіз ВМ й форм його репрезентації в художньому тексті); Ф.С. Бацевич, М.Т. Гаїбова, Е.В. Зуєва, А.К. Мойсієнко, Л.Г. Попова, І.Т. Попова-Велева (досліджується продукування ВМ у семантичному та прагматичному аспектах); В.М. Байков, М.П. Брандес, В.В. Виноградов, А.Т. Гулак, К.І. Дієва, В.П. Дроздовський, С.Я. Єрмоленко, А.І. Єфимов, К. Кожевникова, Л.І. Мацько, Н.М. Сологуб (аналізуються стилістичні функції ВМ й моделей його репрезентації в художньому тексті); Р.О. Будагов, Р.Р. Гельгардт, П.С. Дудик, Н.О. Кожевникова, Н.М. Кондратенко, В.А. Рінберг (наголошують на діалогічності ВМ й розглядають внутрішній діалог у структурі художнього образу). Незважаючи на широкий спектр досліджень ВМ в різних аспектах, поза аналізом залишається лінгвістична об’єктивація природи мовної рефлексії, яка лежить в основі творення ВМ, а також кореляція сну й вербалізованої реальності через прийом ВМ, що і стали одними з предметних сфер дисертаційної роботи.
Зауважимо, що в основному монографічні та дисертаційні дослідження ВМ й моделей його репрезентації в художньому тексті проводилися на матеріалі іноземних мов. Так, зокрема, І.В. Артюшков присвятив докторську дисертацію (2004) проблемі синтаксичної побудови ВМ героїв і його зображення в російській художній літературі. Л.Г. Попова досліджує процеси реалізації в німецьких і російських художніх текстах внутрішнього й зовнішнього мовлення з позиції прагмалінгвістики (2002). Об’єктом аналізу кандидатської дисертації В.А. Єфименко (1997) є потік свідомості та його дискурсивні характеристики в англійській мові. Р.П. Осадчук розглядає відтворення внутрішньої дії в сучасному французькому романі (1992) та ін.
Незважаючи на досить розроблений і різноаспектний лінгвістичний аналіз природи, функцій та реалізації ВМ й усіх його форм у художньому тексті, надзвичайно важливим, на нашу думку, є наукове дослідження, що врахувало б ідеї та тенденції розвитку сучасної гуманітарної думки до інтеграції знання, суміжного з лінгвістикою, а водночас інтерпретувало б об’єкт вивчення передусім в аспекті мовознавчого пізнання особливостей семантичних, синтаксичних і прагматичних характеристик, відбитих у текстах української літератури.
Отже, з погляду засад системного аналізу й синкретизму даних гуманітарної науки лінгвістична проблема передачі ВМ в художніх текстах залишається невирішеною. Зокрема, у працях дослідників, які займаються проблемами репрезентації ВМ в художній літературі (А.А. Андрієвська, І.В. Артюшков, В.А. Єфименко, С.Ю. Завадовська, В.А. Зименкова, К.Я. Кусько, В.А. Кухаренко, О.С. Нікітіна, О.В. Падучева, Р.П. Осадчук, Н.І. Сакварелідзе, Н.Ю. Сахарова, Г.Г. Ярмоленко й ін.), немає, на жаль, послідовно окресленої предметності й чітко визначеної терміносистеми на позначення поняття ВМ, що мотивує необхідність комплексного лінгвістичного аналізу ідей, методів і результатів спостережень за природою ВМ.
Зауважимо, що термінологічна сутність понятійного обсягу ВМ й усіх форм репрезентації мовленнєво-мисленнєвої діяльності персонажа в художньому тексті є окремою, самостійною проблемою, яка потребує свого вирішення. У дисертаційному дослідженні запропоновано дефініції основних понять, які визначають цілісність дослідницької концепції та становлять категоріальний апарат роботи, щоб уникнути непорозумінь і термінологічних різночитань.
Терміносистема на означення поняття ВМ досить розгалужена і спирається на протиставлення усного мовлення та писемної мови, тому що часто ВМ ідентифікують із такими поняттями як: „невласне пряма мова” (А.А. Андрієвська), „вільна пряма мова” (Н.Ю. Сахарова), „зображене внутрішнє мовлення” (Г.Г. Ярмоленко), „внутрішнє мовлення” (І.В. Артюшков), „художньо трансформоване внутрішнє мовлення” (Н.І. Сакварелідзе), „внутрішня рефлексія” (І.М. Семенов) тощо.
Для лінгвіста важливим є підхід до ВМ з погляду його репрезентації в літературному художньому тексті. У дисертаційному дослідженні проаналізовано ВМ як одну з форм мисленнєвої діяльності зі своєрідним скороченим, згущеним, предикативним синтаксисом, що є відображенням внутрішньої напруженості й динаміки думки. ВМ водночас інтерпретується як синтаксична реальність із великим ступенем ситуативної та контекстуальної зумовленості.
Актуальність проблеми дисертаційної роботи визначена необхідністю лінгвістичного обґрунтування мовної репрезентації психічних процесів мислення і сприйняття, що дискурсивно відбиваються в різних типах художніх текстів: монологічному, діалогічному. Різноаспектне вивчення психолінгвістичної природи ВМ сприятиме створенню моделі комплексного аналізу способів і форм його репродукції в художньому тексті, а застосований діахронний підхід до вирішення проблеми допоможе виявити специфіку мовних засобів, що передають усю складність і специфічність такого психологічного прийому.
Питання, розроблені в дисертації, співвідносяться з актуальними проблемами сучасної гуманітарної науки, адже в кінці ХХ століття основним принципом опису мовного матеріалу став принцип антропоцентризму, тому що саме в цей період розвитку лінгвістика надзвичайно посилила власний інтерес до „мовної особистості” (за Ю.М. Карауловим), до вербалізованих явищ, відображених у мовній свідомості людини, до власне акту мовлення й у цілому функціонування мови. Антропоцентризм художнього тексту в такому дослідницькому аспекті визначається взаємодією багатьох особистісних центрів: автора-адресанта, героя-суб’єкта мовлення, читача-інтерпретатора, прагмалінгвістичний аналіз яких проводиться в роботі. Прагмастилістичне дослідження мовленнєво-художньої організації прозового тексту, як один із аспектів лінгвостилістичної проблематики, передбачає обґрунтування поняття „суб’єкт оповіді”, а також розгляд мовних засобів упливу на читача й визначення їх прагмастилістичних функцій.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження відповідає науковій проблематиці кафедри історії української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та плановій науковій темі № 02БФ044-01 „Актуальні проблеми філології”, що розробляється мовними кафедрами Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Метою дослідження є аналіз й об’єктивація лінгвістичних, стилістичних та прагматичних характеристик ВМ, інтерпретованого у психолінгвістичній дослідницькій парадигмі; обґрунтування принципів і критеріїв психолінгвістичного дискурсу у проекції на український художній текст, як комплексного підходу, що ідентифікує мову в її стилістичних виявах.
Методологічні засади дисертаційної роботи спираються на принципи сучасної епістемології, що встановлюють чітку й системну ієрархію та взаємозалежність явищ, які втрапляють до поля обсервації. Тому для дослідження обрано парадигмальний підхід в описі мовної діяльності, зокрема, розвинуто ідеї й аргументовано наукові передбачення О.О. Потебні, Л.С. Виготського, М.М. Бахтіна, М. Фуко, Ю.С. Степанова, Ф.С. Бацевича, Т.А. Космеди, А.К. Мойсієнка, О.А. Селіванової, В.Д. Шинкарука, Н.П. Шумарової й інших дослідників, які полягають в аналізі тривимірності мовних явищ через заглиблення в їхню семантику, синтактику та прагматику.
ВМ, таким чином, розглядається в дисертації у трьох аспектах:
1. Семантичному, як аналіз зв’язку ВМ з мовною дійсністю;
2. Граматичному (синтаксичному), як можливість з’ясувати зв’язок ВМ зі структурою мовомислення;
3. Художньо-прагматичному, як здатність визначити зв’язок ВМ з суб’єктом мовлення, адресатом, читачем-реципієнтом; аргументувати прагмастилістичні функції та направленість ВМ в тексті.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
розглянути проблему співвідношення мовлення та мислення як домінантної наукової парадигми в аналізі ВМ;
лінгвістично об’єктивізувати природу мовної рефлексії, що лежить в основі творення ВМ;
розглянути аспекти кореляції сну й вербалізованої реальності через прийом ВМ;
дослідити способи вербальної репрезентації ВМ як особливого психолінгвістичного явища та окреслити його сутність у художньому тексті;
здійснити комплексний аналіз структурно-композиційних форм репрезентації художнього мовлення в тексті, обґрунтувавши їх семантико-синтаксичні особливості та стилістичні функції;
виявити особливості внутрішньої комунікації у сфері художнього осмислення дійсності з погляду художньо-естетичної прагматики;
з’ясувати ідіостилістичні особливості вербальної репрезентації ВМ в художньому тексті.
Мета й завдання роботи визначили вибір методів аналізу: основним є метод комплексного структурно-функціонального аналізу художнього тексту, який зумовлює наукову інтерпретацію творів і дозволяє дослідити інтенціональну структуру аналізованого явища; семантико-стилістичний метод, що дає можливість аргументувати функціональну адекватність семантичної інтерпретації фрази; психолінгвістичні методи, що дають змогу пояснити феномен ВМ, врахувавши ідеї сучасної психологічної теорії. Для фактологічного доведення висунутих теоретичних гіпотез використано метод дедуктивного аналізу, а також зіставний метод, який уможливив виявлення загальних й особливих рис аналізованої мовної структури.
Ілюстративний матеріал ВМ в дисертаційній роботі має діахронний характер (із погляду еволюції форм літературного слова нового періоду літературної мови), тому що до уваги беруться найбільш репрезентативно представлені внутрішні мисленнєво-мовленнєві процеси в текстах різних літературних періодів (20-ті роки – Б.Антоненко-Давидович, 40-60-ті – І. Костецький, 90-ті – Ю. Іздрик), а також різних художньо-стильових парадигм (неореалізм, модернізм, постмодернізм).
Наукова новизна проблеми визначена увагою до перспективи психолінгвістичних інтерпретацій мовних наукових об’єктів у гуманітарній науці нового часу й, водночас, відсутністю лінгвістичних досліджень феномену ВМ на матеріалі української літератури, зокрема зазначеного періоду.
Новизна роботи й теоретичне значення зумовлюються також актуальним в епістемології системним підходом до досліджуваного об’єкта: в дисертації вперше проводиться комплексний лінгвістичний аналіз природи ВМ та форм його репрезентації в художніх текстах української літератури в різних стильових парадигмах. Новизна праці полягає не тільки в нестандартній постановці проблеми й запропонованих шляхах її дослідження та вирішення, але й у широкому виході результатів спостереження у проблематику різногалузевих наук, що є антропозверненими. Особливий характер дослідження багатопланового, динамічного й різнорідного мовленнєвого феномену зумовлює звернення як до даних психології, філософії, логіки, літературознавства й ін., так і до наукових напрямків синкретичного характеру: психолінгвістики, прагмалінгвістики, семіотики.
Об’єктом дослідження є ВМ як вербалізована форма мисленнєвої діяльності, репрезентоване в українських художніх текстах ХХ століття.
Предметом дослідження є семантичні, граматичні, стилістичні та прагматичні характеристики ВМ, особливості мовних одиниць, що використовуються для передачі об’єктно визначеного специфічного прийому репрезентації мовомислення героїв у творах української літератури ХХ століття, а також його основні текстові форми.
Теоретична цінність роботи полягає в новій для українського мовознавства психолінгвістичній розробці актуальних теоретичних питань функціональної стилістики і психолінгвістики про феномен ВМ та його репрезентацію в художньому тексті. Проведене дослідження дало змогу системно аргументувати семантичний, граматичний і прагматичний статуси ВМ, з’ясувати роль мовної рефлексії у творенні ВМ, розглянути проблему мовної репрезентації сну в художньому тексті через прийом ВМ. Результати аналізу є перспективними для подальших комплексних досліджень форм репрезентації ВМ у текстах художньої літератури.
Матеріали й положення роботи можуть знайти практичне застосування при укладанні стилістичних словників, читанні спецкурсів зі стилістики, методів психолінгвістичного й інтерпретативного аналізу, а також можуть бути використані в курсах лекцій і на практичних заняттях із ідіостилістики, лексикології, психолінгвістики, лінгвістики тексту та теорії художнього слова.
Особистий внесок здобувача полягає у вперше здійсненому на матеріалі художніх творів української літератури ХХ століття комплексному аналізі форм репрезентації ВМ у трьох перспективних для сучасної лінгвістики аспектах: семантичному, синтаксичному та прагматичному, з урахуванням результатів досліджень із психології, філософії, фізіології, логіки, літературознавства, що зумовило повноту наукових уявлень про досліджуваний об’єкт.
У дисертації уточнено семантичний обсяг ряду понять: „внутрішнє мовлення”, „внутрішній монолог”, „внутрішній діалог” й ін., що дозволяє гармонізувати дослідницький терміноряд із лінгвостилістики.
Праці, опубліковані з теми дисертаційного дослідження, є одноосібними.
Апробація роботи. Основні положення та результати дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, лінгвістичних семінарах Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, наукових читаннях і наукових конференціях, зокрема на: Міжнародній науковій конференції „Проблеми розвитку філології в Україні в контексті світової культури” (Київ, 2003); Наукових читаннях, присвячених пам’яті П.Д. Тимошенка (Київ, травень 2003 р.); Міжнародній науковій конференції „Семіотика культури / тексту в етнонаціональних картинах світу” (Київ, квітень 2004); Міжнародній науковій конференції імені проф. Д. Бураго „Мова і культура” (Київ, червень 2004 р.); Міжнародній науковій конференції „Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, квітень 2005), конференціях професорсько-викладацького складу Київського національного університету імені Тараса Шевченка та лінгвістичних семінарах кафедри історії української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2001-2005).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображено у восьми фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, списку умовних скорочень, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків і списку використаних джерел (275 позицій). Повний обсяг дослідження – 203 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі висвітлено проблематику дослідження і напрямок лінгвістичного аналізу, обґрунтовано актуальність та наукову новизну роботи, визначено об’єкт і предмет дослідження, а також сформульовано мету, завдання і методи дисертації; аргументовано добір ілюстративного матеріалу, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації.
У першому розділі – „Внутрішнє мовлення в лінгвістичному й епістемологічному аналізі” – висвітлено аспекти кореляції мови й мислення з погляду актуалізованих у сучасній науці теоретичних парадигм лінгвістики, психології, філософії, логіки; з’ясовано суть бінарної опозиції мовлення й мислення; визначено співвідношення мови та мовлення в аспекті аналізу ВМ; розглянуто проблему мовної рефлексії, що є основою творення ВМ; досліджено семантичну спорідненість ВМ та сновидіння; окреслено дискусійні питання репрезентації ВМ в художньому тексті.
Проблема ВМ як особливого психолінгвістичного явища виходить за межі лінгвістики й вимагає залучення до аналізу екстралінгвальних зумовленостей і мотивацій. У диспозиції „мовлення й мислення” ВМ є центральним питанням для багатьох досліджень, що є антропозверненими.
Визначено, що особливо плідними для лінгвістичного, як і психологічного, знання стали наукові дослідження Л.С. Виготського. Вчений обґрунтував співвідношення мови й мислення, довів, що людське мислення відбувається в мові, а не просто виражається (кодується) в останній. Розвиваючи й аргументуючи ідеї про співвідношення мови й мислення, дослідник усвідомив роль у мисленні внутрішньої мови, в якій він бачив ключ до розуміння походження людського (за Л.С. Виготським, принципово людського) мислення.
Актуалізованими в дисертації є два протилежні підходи до проблеми співвідношення мови й мислення, що існують в історії лінгвістичної науки: вербалістська й антивербалістська (за визначенням Б.О. Серебреннікова) теорії. Так, з одного боку, вчені обстоюють ототожнення, повне злиття мови й мислення (Й-Г. Гаман, М. Мюллер, Ф.Д.Е. Шлейєрмахер та ін.), а з другого – повний розрив між мовою та мисленням (Ф.-Е. Бенеке, М.І. Жинкін, О.М. Леонтьєв й ін.). Вважаємо, що обидва погляди мають під собою достатні підстави, й визначаємо, що мислення та словесна мова тісно зв'язані, але в окремих випадках і в деяких сферах мислення не має потреби бути вербалізованим.
Проаналізовано, що в сучасній лінгвістиці продуктивно досліджується проблема вербалізації мисленнєвої діяльності, а саме – тексту у взаємодії з мовою та мисленням. Намагання глибше вивчити зв’язок мови з мисленням та з різними сторонами людської діяльності, об’єднати мову як глобальне явище, як засіб комунікації закономірно зумовили зміну інтересу від лінгвістики мови до лінгвістики мовлення, від аналізу окремого речення до аналізу зв’язного тексту як цілісної комунікативної одиниці.
Наукове зацікавлення процесом породження мови й передачею внутрішніх переживань людини, започатковане в середині ХІХ ст. психіатрами, підтримане фізіологами, психологами, зумовило, на наш погляд, виникнення і лінгвістичне обґрунтування поняття внутрішнє мовлення.
Отже, сутність психолінгвістичного підходу до аналізу ВМ полягає в тому, що дослідники (зокрема Л.С. Виготський і послідовники його теорії) виокремили цей феномен як об’єкт інтегративного дослідження, в основу якого поклали функціональний принцип. Учені за допомогою експериментальних досліджень довели, що у ВМ відбувається процес формування думки й такий тип мовлення повернутий до себе. ВМ, на відміну від зовнішнього, безпосередньо не виконує функції спілкування, адже основними для нього є психологічно вмотивовані функції внутрішньої роботи думки, підготовки до процесу комунікації. Зважаючи на розмежування царини пізнання і спілкування в сучасній науці, психологи (М.М. Муканов) обґрунтували диференціацію механізмів мислення та спілкування й розподілили мовленнєво-мисленнєву діяльність на три рівні: а) внутрішня програма; б) ВМ; в) зовнішнє мовлення (далі – ЗМ).
Перехід між рівнями (перекодування) зумовлює наявність проблемної ситуації, й коли така виникає, маємо відношення: внутрішня програма – ВМ, яке автор відносить до механізму мислення. Коли ж момент утруднення відсутній – постають відношення: внутрішня програма – ЗМ, яке належить до механізму спілкування. Етап внутрішнього програмування означаємо як своєрідну зустріч мислення й мови, процес породження мовомислення, коли мислення стає мовленням. Внутрішнє програмування має надмовний характер, відповідно можна виділити процес первинного перекодування, що завершується виникненням ВМ з його своєрідним планом вираження не тотожним внутрішньому програмуванню. Нетотожність у відношенні до ЗМ зумовлює розрізнення природи ВМ, де також відбувається процес перекодування. В усіх згаданих процесах спостерігається переважання семантичного плану над синтаксичним в їхній діалектичній зумовленості.
Враховуючи результати дослідження з теорії комунікації, які поставили під сумнів індивідуалістичну концепцію мислення й довели, що виникнення думок індивіда є трансформацією думок соціуму, визначаємо в дисертації соціальний характер ВМ. Доведено, що формально воно організується за структурою мовлення, яка склалася у процесі спілкування. Водночас, семантичне наповнення ВМ також соціалізоване.
Акцентуючи увагу на лінгвостилістичному і психолінгвістичному аспектах аналізу, розглянуто проблему репрезентації мовної рефлексії, яка лежить в основі творення ВМ (частіше у формі Вд) в художньому тексті. Спостережено, що врахування рефлексії при творенні ВМ є продуктивним у лінгвостилістичному аспекті.
Рефлексуючий герой завжди герой внутрішній. Його почуття в художньому тексті подаються не як результат у викінченій формі, а зображуються як процес, розвиток психологічного потоку думки. Рефлексивні думки є спробою усвідомлення власного життя, пізнання власного внутрішнього світу, розв’язання для себе різноманітних життєвих питань, намагання розібратися в собі (Поміркуємо логічно, – за звичкою роздвоюючись на простака і консультанта, казав собі Той. – Якщо це знову сон, а такої можливості відкидати не варто, то повинна бути все ж така зачіпка) (Ю. Іздрик).
Доведено, що важливим складником розуміння природи ВМ є сон. Прагнення постмодерністів показати всю відносність прийнятих за істину значень, недовіра до об’єктивності мови, прийняття сну як більш адекватної форми стосунку людини зі світом, розкрила всю складність ідентифікаційної природи людини, її неоднозначність щодо самої себе. Аналогія між сном і мовою зумовлена природою мінливості їх як об’єктів моделювання значень про якусь реальність, де мова одночасно виступає формою вербалізації процесу сну.
У другому розділі – „Семантико-синтаксичний аспект дослідження внутрішнього мовлення в художньому тексті” – в граматико-синтаксичному аспекті розглянуто мовні одиниці, за допомогою яких відбувається репрезентація ВМ; простежено особливості їхнього функціонування; представлено семантико-стилістичну типологію форм функціонування ВМ в мовленнєво-художній організації прозового тексту; проаналізовано лексичні, синтаксичні, стилістичні та графічні особливості внутрішнього монологу (Вм,), внутрішнього діалогу (Вд), внутрішньомовленнєвих вкраплень (Вв) і потоку свідомості (ПС) як специфічних способів передачі внутрішньої роботи думки в неореалістському, модерністському й постмодерністському текстах.
Чуже мовлення, що є основним компонентом структури образу героя в тексті, вводиться в авторський контекст із метою суб’єктивізації семантики оповіді й зумовлює розширення мовленнєвої компетенції персонажів.
Оформлення ВМ за допомогою невласне прямої мови (НПМ) є оригінальним засобом розповідної техніки, що базується на явищі поліфонії, інтерференції двох суб’єктно-мовленнєвих стилів оповіді.
Репрезентація ВМ у текстах художньої літератури є складним і специфічним явищем, адже вимагає відтворення всіх рис, що властиві його психологічному відповіднику (спонтанність, імпліцитність, згорнутість, обірваність, надмірна емоційність, суб’єктивність), за допомогою різноманітних лексико-семантичних і синтаксичних засобів (аглютинація, абсолютна предикативність, нагромадження речень за допомогою сполучників, обірвані речення, лексико-семантичні повтори, еліпси, питальні, окличні речення й ін.), з метою вербалізації внутрішніх думок персонажа, показу власне зародження і протікання мислення. Водночас, відображення внутрішньої напруженості й динаміки думки, зображення складного прихованого процесу, що відбувається у свідомості мовця, засобами мови для адекватності сприйняття адресатом-читачем твориться для кращого розуміння внутрішнього світу персонажів.
Вв як коментування персонажем подій зовнішнього плану, як оцінка дій іншого персонажа є, на наш погляд, однією з поширених форм репрезентації ВМ в художньому тексті. Вв характеризуються синсематією, адже вони більшою чи меншою мірою несамостійні у смисловому відношенні. В аналізованих художніх текстах, які містять такий тип ВМ, зовнішній і внутрішній плани оповіді постійно чергуються.
Уведення в мовленнєву структуру тексту Вв відбувається за допомогою ввідних авторських ремарок, у яких функціонують дієслова з семантикою мислення, вираження емоційного стану і які сигналізують про передачу голосу персонажеві (напр.: раптом подумав, вирвалось усередині, збурило та ін.), або й без них. У такому випадку, своєрідними маркерами виділення вкраплень у мовленнєву структуру тексту є зміни в синтаксичній будові речень (спрощення будови), в лексико-семантичному складі (орієнтація на розмовний стиль викладу), різка зміна інтонації. Між Вв й оповіддю оповідача існує тематична єдність, що зумовлює невиділення такого типу висловлювання в абзац: „Хами! Інтелігентні хами!”– вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки злегка почервонів (Б. Антоненко-Давидович).
Доведено, що у Вд автори часто показують замкнений хід думки, внутрішні роздуми героя, які, виражаючись у формі ВМ, не є об’єктивованими й подані у свідомості персонажа. Думки в них лише зріють, формуються, мисленнєвий потік відображає намагання героя з’ясувати для себе важливі питання. В основу таких Вд найчастіше покладено рефлексуючу думку, намагання усвідомити власне душевне життя, пізнати власний внутрішній світ. Вд передають таким чином роздвоєність свідомості героя в найбільш складних і небезпечних ситуаціях, в яких треба прийняти відповідальне рішення, зробити відповідний вибір: Але востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: „Це, Костю, теж інтелігентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж, кінець кінцем, річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме?” - нетерпляче запитав себе Горобенко. (...)
„В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села (...) Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ...” (Б. Антоненко-Давидович).
Вм не є емоційним коментарем акту зовнішньої дії, а лише породжується ним. Такий тип висловлювання у структурі художнього тексту є своєрідним способом саморозкриття суб’єкта мовлення й репрезентує для читача картину світу персонажа, що допомагає зрозуміти механізм його зовнішніх дій і створює психологічно цілісне сприйняття образу героя. Для типів Вм властиві форми питання, які зближують його синтаксичну будову з діалогом, але, на відміну від Вд, у Вм виражається смислова позиція мовця, який адресує ВМ самому собі, а отже, не розраховує на реакцію зовнішнього партнера: Справді, що я тут у біса роблю кожного дня за цим столом, перед цією чистою карткою паперу, з цим перфектно заточеним олівцем? Якого дідька я тут роблю! (Ю. Іздрик).
Зроблено висновок, що складність передачі ПС як репрезентативного явища підсвідомих процесів людської психіки, що відбиває особливості функцій мисленнєвої діяльності, полягає в тому, що в ньому сполучаються ірраціональні й раціональні мисленнєві структури, які важко вичленувати в єдиний послідовний і логічний ряд: - - коли ж тобі з видухом а ти таким пустом - - не йметься віри на двоякі леза підійдеш і підступлю юрба тепло ногам на піску золоті небеса білі одяги так боляче десь бачив промовляти мені з вихвою тукатиму і все пояснюватиму (І. Костецький). Руйнування лінійної мовної репрезентації, зумовленої складністю об’єкта передачі, водночас створює альтернативні мовленнєві форми, в яких процес такої передачі стає можливим.
У третьому розділі – „Художньо-прагматичний аспект дослідження внутрішнього мовлення” – представлено прагматичну типологію ВМ; визначено особливості внутрішньої комунікації у сфері художнього осмислення дійсності з погляду художньо-естетичної прагматики; обґрунтовано поняття суб’єкта мовлення й адресата в художньому тексті, а також досліджено засоби графічної візуалізації, які сигналізують про появу в художньому творі специфічного внутрішньомовного пласту.
Проаналізований матеріал засвідчує, що диференціація учасників акту спілкування відбувається з урахуванням прийнятої традиції називання в певній науковій дисципліні (реципієнт, адресат), або за функцією, яка є важливою для автора тексту (мовець, читач, перекладач), або використовується узагальнений спосіб називання (комуніканти, учасники спілкування, одержувач, відправник, автор тексту). У лінгвістичному дослідженні логічно користуватися такими термінами на позначення учасників мовленнєвого акту, які є найбільш адекватними для операційної компетенції мовознавця при описі художніх текстів, що містять психологічний феномен – ВМ в усіх формах його репрезентації. Тому розглянуто поняття суб’єкт мовлення, автор-оповідач, інтерпретатор (адресат, читач).
Специфічність комунікативно-прагмалінгвістичного аспекту дослідження ВМ у художньому тексті полягає в тому, що дослідникові варто вирізняти імпліцитного адресата, позиція якого, в свою чергу, означує коло компетентності ВМ. Під компетентністю в цьому аспекті розуміємо ступінь наповненості ВМ смислом, що визначає міру прозорості повідомлення для можливості декодування самим адресантом, суб’єктом мовлення, чи, у випадку репрезентації ВМ в художньому тексті, що і є об’єктом дослідження, інтерпретатором-читачем, який у ролі реципієнта входить у смислове поле такого омовлення (Що думав про них цей „останній із могікан?”) (Б. Антоненко-Давидович). Оповідач окреслюється в одній площині з читачем, який повинен володіти ідентичною семантикою словосполучення останній із могікан.
Отже, ВМ в художньому тексті має свого адресата й відіграє не лише експресивну, а й комунікативно-прагматичну функцію, що направлена на читача для кращого розуміння ним внутрішнього стану героя, а також його ставлення до певного предмета, особи, ситуації (Тихенько, манівцями, із закамарків підсвідомості вилізла ця знайома думка: – Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з’явиться їхня кров, коли ця кров, розстріляних повстанців, куркулів, спекулянтів, заручників і безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника – контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді – всьому цьому кінець) (Б. Антоненко-Давидович).
Адресат (читач) є активним учасником комунікації, й саме від його підготовленості непідготовленості залежить успішністьнеуспішність художньо мовленнєвого акту, психолого-естетична адекватність інтерпретації смислу й ідей, закладених автором-адресантом. Залежно від готовності чи неготовності, спроможності чи неспроможності читача-адресата до сприйняття й інтерпретації закладеного автором смислу, художнє висловлювання відповідним чином вплине на нього, тобто відбудеться перлокутивний акт, чи такий мовленнєвий акт не матиме успіху.
Здійснений аналіз дозволив виявити такі комунікативно-прагматичні способи впливу автора на читача в текстах з ВМ: наявність експресивів (Це одразу ж збурило Горобенка й нагнало ворожості. Чорт знає, що за звичка безглузда – конче їй треба крутити щось!) (Б. Антоненко-Давидович); апеляція автора-оповідача до героя (... жодної з них ти й так не можеш довести до кінця, полохливий деміурже…) (Ю. Іздрик), або ж безпосередньо до читача (але це трапилося пізніше, коли А. повернулася з мандрів, повернулася відомою, майже знаменитою, здобувши в мандрах ім’я (ім’я, ім’я, читачу, ім’я, над розгадкою якого ми так марно б’ємося з тобою) (Ю. Іздрик); самого героя до уявного (Кохана, не проси розради, ненависті і натхнення) (Ю. Іздрик) чи присутнього персонажа (Кожний від себе нехай мне, щоб була доба. Де мої пензлі, Марто. Я хотів трохи переробити) (І. Костецький); особливість синтаксичної структури речення (вставні і вставлені конструкції, обірвані речення, що передають уривчастий характер внутрішніх висловлювань) (а втім, що я брешу, Hotel California з’явився значно пізніше, а вільний, вільний, невитравний дух Європи вільний... (фраза не закінчена)) (Ю. Іздрик); орієнтація на власне слово, адже мовна стратегія мовця звернена на особу співрозмовника, враховує його інтелектуальні, соціальні, психологічні й інші характеристики (Не проси всього і не проси нічого. Крім вищевказаного. Пам’ятай, що війна триває все (Галицизм. Означає – „завжди”, „постійно”)) (Ю. Іздрик); повтори (Дуже легко, думав він далі, дуже легко збитися на паганські манівці) (І Костецький); графічна візуалізація (зорово-зображальне пояснення внутрішньої ситуації, зміна шрифтів і їх розмірів, надмірна кількість розділових знаків, або повна їх відсутність (підбігли і кричать не слухають а їм усе своє вхопили попід пахви лелечко боляче мабуть доведеться вийти на сонце) (І. Костецький)); присутність / відсутність абзаців.
У Висновках підсумовуються основні результати дослідження.
1. Думка не існує самостійно від мови, але, водночас, мовомислення узалежнюється репродукуванням його назовні, а засобом такого репродукування і виступає мовлення. Саме мовлення забезпечує той процес, який називаємо комунікуванням, тобто перетворенням думки на інформацію, код, що вимагає декодування іншим. Мовлення реалізує інформацію не лише про мову, яку використовує мовець, але й розкриває її модальні характеристики, водночас, мовлення є інформацією про самого мовця. Отже, у факті мовлення розкриваються характеристики екстралінгвістичного плану. Мовлення завжди, на відміну від мови як певної знакової системи, є маркованим і належить не тільки до мови.
ВМ є вербалізованою формою мисленнєвої діяльності (часто співвідносною з художнім типом мислення), а текст – одна з форм фіксації продуктивного типу мислення. Це не сукупність мовних форм, узятих самих по собі, а процес верифікації елементів. Для ВМ характерним є своєрідний скорочений, згущений, предикативний синтаксис, що відображає внутрішню напруженість і динаміку думки. ВМ водночас інтерпретується як синтаксична реальність із великим ступенем ситуативної й контекстуальної зумовленості. ВМ з перспективи персонажа є одним зі способів його саморозкриття. Усе, що потрапляє в поле зору героя, зображується через його сприйняття. ВМ завжди містить інформацію, часто суб’єктивного характеру. Відбір лексики, отже, детермінується рівнем культури, освіченості особи, яка продукує мовлення.
ВМ продуктивно розглядати в лінгвістиці як реалізацію Соссюрівсько-Лаканівської семіотичної формули S/s, де S – означуване, що робить текст багатовекторним, і s – означене, те, що передає лінійний текст. Автор художнього твору в певні періоди виводить S як підтекст, артикулює, подає те, що перебуває в несвідомості героя, його думки. Концептуалізм сучасної лінгвістичної теорії зумовлений виведенням мовознавчою аргументацією цього підсвідомого. ВМ можна ототожнити з S, тоді як його реалізація подібна до s, яке не вичерпує усієї складності означування ВМ на письмі.
2. Для художньої свідомості ХХ століття проблема реалізації форм мовлення є основною, адже ракурс зображення героя від зовнішніх проявів перемістився на його внутрішній світ, власне самовираження через мовлення. Загубившись у зовнішньому світі, людина віднаходить себе у світі внутрішньому, невід’ємною частиною якого є рефлексія.
Лінгвістична рефлексія в художньому тексті виявляється як складний психічний процес аналізу особою власного духовного світу у випадку прийняття рішень у складних життєвих обставинах, який імплікується у ВМ, виступаючи у вербалізованих формах Вд, Вм чи Вв.
Одним із найвиразніших проявів саморефлексії є використання особових займенників, які визначають суб’єктів комунікування. Перспективно розглядати упровадження „я” в рефлексивну сферу як посилення суб’єктивності та діалогічності свідомості особи, що завжди вербалізується в тексті.
3. Сон як вербалізований художній прийом, який звернено до розуміння природи ВМ, став об’єктом оніричної проблематики, що спирається на епістеміологічні критерії аналізу. Лінгвістичні підходи до процесу вербалізованої передачі сну як екстралінгвального явища в художньому тексті сприяють глибшому розумінню природи ВМ.
Сон має складнішу форму репрезентації, ніж передача ВМ героя, оскільки голоси персонажів насправді є лише одним голосом – голосом сновидця. Тому семантизація мови діючих персонажів є формою вираження не різних світоглядних позицій, а своєрідним очудненням авторової свідомості. Сон не спрямований на комунікативну репрезентацію. Вербальне представлення його є суб’єктивним і неоднозначним. Сон – явище межове між свідомим і підсвідомим. Свідоме організовує картину світу таким чином, що кожна річ у ній має логікодетермінаційний характер, і мовний знак, як одиниця цього світу, потребує відповідно чітких параметрів виражальності, принаймні за нормальних умов. Натомість підсвідоме має ряд відмінностей, і для лінгвіста найважливішою є та, що знак втрачає детермінацію денотативності й розчиняється в сигніфікації, незумовленій свідомим досвідом.
4. ЗМ героя не є аналогом до зображеного ВМ в художньому тексті, адже воно направлене передусім на передачу закономірностей усного розмовного мовлення з врахуванням ситуативності, спонтанності. А зображене ВМ художньо репрезентує ВМ як психологічний феномен і є його аналогом.
Репрезентація ВМ в художньому тексті відбувається за допомогою використання імпліцитних засобів, що зближують трансформоване ВМ з його психологічним відповідником, а також передбачає введення засобів системи мовної аргументації, використовуючи лексико-семантичні, синтактико-стилістичні можливості слова для актуалізації внутрішнього емоційного стану персонажа, що дають змогу авторові зробити ВМ героя зрозумілим (однозначним) для відповідного адресата й сприяють адекватності розуміння читачем.
ВМ героїв виразно індивідуалізується за допомогою послідовного використання просторічних фразеологічних виразів, які є семантико-граматичними маркерами для виділення мовлення персонажа. Такий тип мовлення за своїми семантико-синтаксичними ознаками наближається до форм розмовного стилю, що характеризується займенниковістю, вживанням просторічної, емоційно-забарвленої лексики, вставними і вставленими словами й конструкціями, вигуками; переважає еліптичність, згорнутість синтаксичних засобів, використання неповних і незакінчених речень, сурядність, менша стрункість побудови речень і відносна простота його частин.
Розширення функцій НПМ в тексті художнього твору, яка є традиційною і найпродуктивнішою формою передачі ВМ (поряд із ПМ і НМ), зумовлює зміни у структурі оповідної ситуації, зміщуючи оповідача на другий план, залишаючи за ним здебільшого лише інформативну роль. НПМ як форма передачі чужого висловлювання у власному, взаємодія яких через взаємопроникнення особливо посилюється, є причиною виникнення внутрішньої діалогізації мовлення того, хто продукує мовлення, діалогізації висловлювання, а в певних випадках – навіть окремих слів.
5. Уведення в текст ВМ є прагненням до експресивно-поглибленого, психологічно-переконливого зображення особистості. Думки й почуття героїв постають не лише як результат, у викінченій формі, а зображується процес їхнього виникнення, власне розвиток психологічного потоку думки. Вм, Вд, Вв й ПС є своєрідними типами викладу, що не засвідчують, а показують вербально оформлені думки героя, що лише формально (вголос) не виголошуються.
Вв, як вербалізована реакція-коментар героя на акт зовнішньої дії, вводиться в мовленнєву структуру художнього тексту експліцитно (за допомогою ввідних авторських ремарок), або імпліцитно (маркерами виділення Вв у структурі художнього тексту є спрощення синтаксичної будови речень, емоційно-забарвлена розмовна лексика, різка зміна інтонації).
Розрізнення Вм і Вд дозволяє виявити не лише лінгвістичні, а й психологічні особливості мовця. Вд кваліфікуємо як інтрасуб’єктний вид мовлення, в якому досить виразно представлені мінімум дві смислові позиції, що взаємодіють між собою. Це дає підстави виділяти Вд героя з відтворенням чужого слова, Вд із включеними чужими голосами, Вд персонажа з присутнім співрозмовником, Вд з різноспрямованим двоголосим словом, що пов’язаний із подвійною роллю суб’єкта мовлення, в якому мовець відтворює ЗМ персонажа та в іронічній формі реагує на нього; Вд між двома „я” персонажа.
Вм, таким чином, є формою передачі ВМ героя, в якій виражена одна смислова позиція, де мовлення звернене до самого мовця та призначене йому. У досліджені виділено одноголосий Вм як героя, так й автора-оповідача, Вм з односпрямованим двоголосим словом і Вм у вигляді діалогу персонажа з самим собою. Вм не є емоційним коментарем
