НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

РАДА ПО ВИВЧЕННЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Шпильова Юлія Борисівна

УДК 364.48:332.1

ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ І РОЗМІЩЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В УМОВАХ ТРАНЗИТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ

Спеціальність: 08.10.01 – Розміщення продуктивних сил

і регіональна економіка

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Раді по вивченню продуктивних сил України Національної

академії наук України

Науковий керівник: доктор економічних наук, професор

Куценко Віра Іванівна,

Рада по вивченню продуктивних сил України Національної

академії наук України, завідувач відділом проблем розвитку і розміщення галузей соціальної сфери.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор

Удовиченко Володимир Петрович Національна академія державного управління при Президентові України (м. Київ)

кандидат економічних наук, доцент

Євтушенко Ганна Іванівна

Національна академія державної податкової служби України (м. Ірпінь)

Провідна установа: Київський національний економічний університет МОН

України, кафедра розміщення продуктивних сил, (м. Київ)

Захист відбудеться „15” травня 2006 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .160.01 Ради по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 60.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Ради по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 60.

Автореферат розісланий „11” квітня 2006 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор економічних наук, професор Дейнеко Л.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Становлення ринкових відносин здійснює вплив на розвиток і функціонування всіх сфер діяльності, а також на формування національної політики України, спрямованої на побудову соціально орієнтованої ринкової економіки. Формування та вдосконалення соціальної політики держави повязано перш за все з розвитком сфер діяльності, функціонування яких направлено на задоволення потреб населення, підвищення рівня та якості його обслуговування.

Така цілеспрямованість в умовах трансформації економіки потребує дослідження рівня і напрямів розвитку та розробки економічного механізму функціонування соціальної інфраструктури як на державному, так і на регіональному рівні. Соціальна інфраструктура, як свідчить досвід розвинених країн, є однією з головних складових економіки, яка безпосередньо впливає на сферу життєдіяльності людей та на внутрішньогосподарські функції розвитку, відіграє важливу роль у вирішенні соціальних проблем суспільства. Від рівня її розвитку залежить ефективність вирішення не тільки соціальних, економічних, але й політичних та інших проблем держави.

Процеси, які відбуваються в економіці України в даний час, визначають нові тенденції в розвитку соціальної інфраструктури. Зростаюча її роль в прискоренні соціально-економічного розвитку України, у формуванні трудового потенціалу, у підвищенні рівня життя народу обумовлює актуальність наукових досліджень щодо проблем теорії, методології, практики розвитку соціальної інфраструктури. Комплексний підхід до вивчення цих проблем вимагає поглибленого наукового аналізу, вдосконалення методики оцінки і системи показників, які характеризують рівень розвитку соціальної інфраструктури в умовах формування ринкових відносин; методів визначення впливу цієї сфери на продуктивність праці та ефективність виробництва; моделювання і прогнозування розвитку соціальної інфраструктури.

Історія появи поняття “соціальна інфраструктура” і перші спроби дослідження розвитку цього сектора економіки пов’язані з прізвищами таких науковців: Жаміна В.О., Кочерги О.І., Тощенка Ж.Т. та ін. На сучасному етапі цією проблематикою займаються: Геєць В.М., Долішній М.І., Євтушенко Г.А., Коломийчук В.С., Куценко В.І., Новіков В.М., Орлатий М.К., Остафійчук Я.В., Прокопа І.В., Прокопишак К.В., Семів Л.К., Стеченко Д.М., Удовиченко В.П., Ягодка А.Г., Янковська Л.А та багато інших. Проблеми розміщення об’єктів соціальної інфраструктури знайшли своє відображення в роботах Данилишина Б.М., Дорогунцова С.І., Олійника Я.Б., Садової У.Я., Чернюк Л.Г., Фащевського М.І., Степаненка А.В. та ін. Кожен з авторів висвітлює певні аспекти становлення соціальної інфраструктури і підтверджує виключно важливу її роль у розвитку України. Однак ще недостатньо висвітлені аспекти розвитку соціальної інфраструктури на рівні регіону в умовах становлення ринкових відносин. А саме в цей час зростає роль соціальної інфраструктури у прискоренні соціально-економічного розвитку країни, у формуванні трудового потенціалу, в підвищенні рівня життя населення країни.

Складні завдання, які стоять перед економікою в період її трансформації, вимагають активного використання нових технологій, формування інноваційної моделі соціально-економічного розвитку України. Це в свою чергу потребує пошуку шляхів підвищення ефективності функціонування соціальної інфраструктури шляхом забезпечення пріоритетності її розвитку; підвищення освітньо-професійного рівня громадян; створення комфортних (житлово-побутових та інших) умов для формування фізично та духовно здорових поколінь.

Потреба вирішення перелічених проблем для забезпечення сталого економічного зростання і соціального добробуту та недостатній рівень наукової розробки зазначених проблем визначили вибір теми дисертаційного дослідження, його мету, задачі та зміст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов’язана з тематикою науково-дослідних робіт Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, зокрема, комплексною фундаментальною темою 3.1.5.63 “Схема (Прогноз) розвитку і розміщення продуктивних сил України та її регіонів (областей) на тривалу перспективу” (номер держреєстрації 0100V000657), у межах якої автором здійснено оцінку рівня розвитку основних елементів соціальної інфраструктури та обґрунтовано шляхи їх територіальної доступності.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є поглиблення теоретико-методологічних основ розвитку соціальної інфраструктури та обґрунтування шляхів удосконалення розміщення її об’єктів в умовах транзитивної економіки України.

Досягнення визначеної мети зумовило необхідність вирішення наступних задач:

– поглибити теоретико-методологічні підходи до формування оптимальної мережі соціальної інфраструктури в умовах транзитивної економіки;

– визначити економічну сутність соціальної інфраструктури, природу, принципи і критерії розвитку та розміщення її об’єктів;

– дати оцінку сучасного стану основних чинників, що впливають на розвиток та розміщення соціальної інфраструктури в умовах перехідної економіки;

– розробити методичні підходи щодо визначення комплексного нормовано-інтегрального показника розвитку соціальної інфраструктури і на його базі здійснити групування регіонів України;

– обґрунтувати стратегічні напрями та пріоритети розвитку та розміщення об’єктів соціальної інфраструктури в умовах транзитивної економіки, змоделювати прогнозовані зміни основних параметрів соціальної інфраструктури.

Об’єктом дослідження є процеси, що лежать в основі становлення та функціонування соціальної інфраструктури як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні з урахуванням трансформаційних процесів, які відбуваються в економіці.

Предметом дослідження є теоретичні, методологічні та практичні аспекти розвитку та розміщення соціальної інфраструктури як цілеспрямованої діяльності, скерованої на забезпечення необхідних умов для життєдіяльності людей як на сучасному етапі розвитку, так і в майбутньому.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою досягнення мети дослідження слугували фундаментальні положення економічної теорії, регіональної економіки. На основі системно-аналітичного методу виконано теоретичне узагальнення наукових концепцій, розробок і пропозицій провідних вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених розвитку соціальної інфраструктури. В процесі збору та обробки фактичного матеріалу широко застосовувались статистико-економічний, порівняльний, систематизації, формалізації, моделювання, експертних оцінок, нормативний, балансовий та інші методи.

Для вирішення окремих завдань використовувалися також такі методи:

– статистичного аналізу – для дослідження особливостей сучасного стану соціальної інфраструктури;

– порівняльного аналізу – для зіставлення фактичних даних звітного і попередніх років;

– проблемно-орієнтований метод – для наукового обґрунтування перспектив удосконалення механізму і форм розвитку соціальної інфраструктури;

– причинно-наслідкових зв’язків – для дослідження впливу розвитку та розміщення соціальної інфраструктури на соціально-економічний стан країни;

– картографічний – для виявлення регіональних відмінностей розвитку соціальної інфраструктури в Україні;

– динамічних рядів – для оцінки змін у часі показників рівня розвитку соціальної інфраструктури тощо.

Інформаційною базою дослідження слугували матеріали Державного комітету статистики України, Міністерства освіти та науки України, а також аналітичні огляди й науково-методичні публікації з досліджуваної проблеми в періодичній пресі.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні отримано нові результати, які в сукупності вирішують важливе наукове завдання – вдосконалення теоретико-методологічного і методичного підґрунтя розвитку соціальної інфраструктури в умовах транзитивної економіки України. Найбільш суттєві теоретичні та практичні результати, які характеризують новизну дослідження й особистий внесок автора, наступні:

–

– визначено та сформульовано основні передумови, закономірності та принципи розвитку і розміщення соціальної інфраструктури в умовах перехідної економіки, які, у порівнянні з існуючими, враховують особливості формування соціальної інфраструктури за тривалий період і специфіку використання її об’єктів в умовах становлення ринкових відносин;

– удосконалено методичні підходи щодо визначення комплексної оцінки рівня розвитку соціальної інфраструктури, в основу яких, на відміну від існуючих, покладено нормований та нормовано-інтегральний показник оцінки рівня розвитку окремих сфер діяльності (освіти, охорони здоров’я, культури та ін.) що дозволяє на основі різнорідних показників розробити нормовано-інтегральний показник розвитку соціальної інфраструктури в цілому;

– на основі здійсненої оцінки сучасного стану соціальної інфраструктури виявлено слабкі сторони, ризики та можливості її розвитку як на національному, так і на регіональному рівнях; здійснено районування території України, що дозволить у перспективі більш об’єктивно підійти до обґрунтування шляхів її подальшого розвитку;

–

– на основі авторських методологічних підходів розроблено прогноз розвитку соціальної інфраструктури України та її регіонів на період до 2020 року, що дозволяє розробити можливі сценарії розвитку економіки залежно від характеру змін, що відбуваються в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації запропоновано методичні підходи, які можуть бути використані при дослідженні соціальної інфраструктури як окремих регіонів, так і України в цілому; конкретні положення щодо функціонування соціальної інфраструктури, напрямів її подальшого розвитку, шляхів оптимізації підвищення ефективності діяльності можуть використовуватись органами виконавчої влади при розробці програм регіонального розвитку. Окремі положення дисертації знайшли відображення при підготовці перспективних планів розвитку освіти, зокрема, мережі дитячих дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів і підготовці фахівців з вищою освітою (довідка Міністерства освіти і науки України Департаменту професійно-технічної освіти від 05.10.05 № 3.1/8 – 1141), Схем (Прогнозів) розвитку і розміщення продуктивних сил України (довідка РВПС України НАН України від 24.11.05 № 25/708 –13-4). Результати даного дослідження доцільно використовувати при викладанні дисципліни „Соціальна географія України”, курсу „Економічна та соціальна географія України” (довідка НПУ імені М.П. Драгоманова від 3.10.05 № 16–10/1870) та модуля „Соціальна інфраструктура та комунікаційне забезпечення регіонів” (довідка НАДУ при Президентові України від 1.11. 05 № 835).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійною науковою працею автора, в якій викладено авторський підхід до розв’язання важливої задачі – розвитку і розміщення об’єктів соціальної інфраструктури в умовах транзитивної економіки. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, в роботі використані лише ті ідеї та положення, що належать особисто здобувачеві. Висновки та результати, в тому числі ті, що характеризують наукову новизну, отримані та сформульовані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та положення дисертаційного дослідження доповідались і обговорювались на науково-практичних конференціях, зокрема: “Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (м. Київ, 2004 р.); Міжнародному форумі молодих вчених “Ринкова трансформація економіки постсоціалістичних країн” (м. Харків, 2005 р.); “Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, географія, історія, право” (м. Луцьк, 2005 р.); „Проблемы прогнозирования и государственного регулирования социально-экономического развития в регионе ЦЕИ” (м. Мінськ, 2005 р.).

Публікації. Основні положення дисертації відображені у 10 наукових працях, з них 6 – у наукових фахових виданнях, 4 – у матеріалах наукових і науково-практичних конференцій, загальним обсягом 2,5 друкованих аркуша.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Обсяг дисертації становить 237 сторінок, який включає 15 таблиць, 13 рисунків, викладених на 17 стор., 16 додатків – на 25 стор. Список використаних літературних джерел містить 161 найменування і займає 12 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі дисертації „Теоретико-методологічні аспекти дослідження соціальної інфраструктури” розглянуто та узагальнено теоретико-методологічні підходи до визначення змісту інфраструктури та соціальної інфраструктури, здійснено аналіз поглядів на сутність та класифікаційні ознаки цих економічних категорій. В роботі на основі існуючих трактувань зроблено висновок, що існуючі в економічній літературі визначення поняття „інфраструктура” умовно можна поділити на три групи:

– І група вчених визначає інфраструктуру як комплекс допоміжних галузей, виробництв і видів діяльності з обслуговування основного виробництва та населення;

– ІІ група науковців до інфраструктури відносить об’єкти й інженерно-технічні споруди, які забезпечують ефективне функціонування підприємств матеріального виробництва, життєдіяльності та інтелектуального розвитку населення на певній території;

– представники ІІІ групи вважають інфраструктуру частиною матеріально-технічної бази, яка забезпечує загальні умови розвитку економіки і соціальних процесів.

На думку здобувача, „інфраструктура” – це сукупність різних об’єктів, діяльність яких направлена на створення комплексу умов для розвитку виробництва та забезпечення населення відповідними послугами.

Більшість точок зору щодо трактування змісту „соціальної інфраструктури” можна звести до двох основних напрямів: одні науковці розглядають соціальну інфраструктуру як комплекс сфер діяльності, ототожнюючи їх прямо або опосередковано з соціальною сферою, інші – під соціальною інфраструктурою розуміють сукупність об’єктів, що забезпечують загальні умови для ефективної економічної діяльності людини у всіх сферах суспільного життя.

За визначенням В. Поціорковського, є три етапи генезису поняття „соціальної інфраструктури”. Перший етап – відсутність поняття “соціальна інфраструктура”. Пояснення відповідних соціально-економічних процесів ведеться в інших категоріях (невиробнича сфера, сфера послуг, сфера обслуговування). Другий – пов’язується з появою поняття “соціальна інфраструктура”, проте власне соціальна інфраструктура ще не виділена як самостійний об’єкт дослідження. Третій етап характеризується появою робіт, в яких соціальна інфраструктура постає самостійним об’єктом дослідження.

Визначення соціальної інфраструктури у вітчизняній науці сформувалося на межі галузей соціально-економічних знань та сфери обслуговування. Перші ґрунтовні праці, присвячені дослідженню соціальної інфраструктури, з’явилися в 70-ті роки XX ст. На початковому етапі часто відбувалося зведення соціальної інфраструктури до сфери послуг. Соціальна інфраструктура – досить складне і недостатньо вивчене явище. У науковій літературі до теперішнього часу не існує єдиного уніфікованого визначення, все ще продовжується процес його конкретизації.

На нашу думку, соціальна інфраструктура – це сукупність певних сфер діяльності, функціонування яких спрямовано на задоволення особистих потреб населення, забезпечення його життєдіяльності та гармонійного розвитку кожної людини.

Багатогалузевість соціальної інфраструктури спонукає до поділу її на види, що об’єднують декілька сфер діяльності, подібних своїм функціональним призначенням (рис. 1).

Рис. 1. Структура соціальної інфраструктури

Побутово-економічна частина – основна її функція полягає в задоволенні побутових потреб людини. Об’єктами, що входять до її складу, є: житлові будинки, водопроводи, водовідведення, тепло- та газопостачання, будинки побуту, ательє, різного виду майстерні, пральні, хімчистки, перукарні та ін.

Соціально-економічна – основна функція її полягає в задоволенні природно-фізичних потреб, а також потреб населення в засобах зв’язку і переміщенні. Її об’єктами є магазини, кіоски, лотки, автомобільний та залізничний транспорт, відділення зв’язку, телеграф, їдальні, кафе, будинки для пристарілих, будинки-інтернати та ін.

Освітньо-економічна – головною функцією якої є виховання загальноосвіченої та духовно багатої особистості. Об’єкти, які включає ця складова – це дитячі садки, школи різних видів, вищі навчальні заклади, палаци і будинки культури, бібліотеки, театри.

Оздоровчо-економічна частина – її функції полягають у покращенні здоров’я (фізичного і духовного) населення та його вдосконаленні. До об’єктів оздоровчо-економічної частини відносимо: лікарні, амбулаторно-поліклінічні заклади, пологові будинки, фельдшерсько-акушерські пункти, станції швидкої допомоги, аптеки, стадіони, спортивні майданчики і зали, будинки відпочинку, санаторії, кемпінги та ін.

Кожній сфері діяльності соціальної інфраструктури притаманна власна організаційна структура, форми обслуговування населення, механізми функціонування тощо. Усе це зумовлює надзвичайну різноманітність і складність проблем розвитку соціальної інфраструктури, тим більше в умовах реформування економіки. Деякі з них є специфічними для певних сфер діяльності інфраструктури.

Соціально-економічний розвиток України на сучасному етапі характеризується певною розробкою методологічних підходів до дослідження соціальної інфраструктури. У роботі визначено закономірності та принципи, що лежать в основі розвитку і розміщення соціальної інфраструктури; систематизовано фактори, що визначають формування, використання і розвиток соціальної інфраструктури на державному і регіональному рівнях в умовах ринкових відносин. Розвиток методології дозволяє на підґрунті накопиченого досвіду визначити ряд зв’язків і наслідків, що з них випливають, та попередити деякі негативні процеси. Необхідно зробити акцент на тому, що методологія не дає відповіді на вирішення конкретних питань, а тільки формує систему понять і уявлень про дійсність. Проведення досліджень, що стосуються питань розвитку соціальної інфраструктури, безперечно, вимагає різноманітних прийомів і методів економічного аналізу.

Економічний аналіз можна зобразити як вивчення окремих елементів наукового дослідження від простого до складного, або від частин до цілого. В ролі окремих частин виступають складові елементи соціальної інфраструктури.

Процес дослідження соціальної інфраструктури умовно можна поділити на чотири етапи.

На першому етапі дослідження потрібно ознайомитися із станом досліджуваної проблеми, визначити об’єкт та предмет дослідження, що пов’язаний в першу чергу з ознайомленням із понятійним апаратом та аналізом методичних підходів. Встановити роль та значення соціальної інфраструктури в період трансформації економіки країни; розглянути основні зв’язки між різними видами інфраструктури (виробничою, ринковою та ін.), що впливають на розвиток та розміщення її основних об’єктів. Сформувати вимоги сучасного суспільства до рівня розвитку та якості і кількості послуг, що надаються соціальною інфраструктурою країни та певних її регіонів. Наступною складовою цього етапу повинен стати вибір підходів (з якої позиції буде розглядатись об’єкт), напрямів і методів дослідження. Виявлення основних закономірностей розвитку та розміщення соціальної інфраструктури, факторів і принципів, що впливають на її розвиток і розміщення.

Другий етап складається з проведення аналізу рівня розвитку соціальної інфраструктури та дослідження впливу різноманітних чинників на її розвиток та розміщення. Основою другого етапу є аналіз сучасного стану соціальної інфраструктури, визначення основних тенденцій у розвитку ЖКГ, освіти, культури тощо; встановлення спектру проблем, що перешкоджають розвитку соціальної інфраструктури як на державному, так і на регіональних рівнях; характеристика сфер соціальної інфраструктури та розподіл регіонів за рівнями забезпеченості її об’єктами.

Третій етап полягає у виявленні тенденцій розвитку соціальної інфраструктури та напрямів удосконалення її розвитку та розміщення; аналізу основних засад державного регулювання розвитку та механізму вдосконалення територіальної організації соціальної інфраструктури.

Четвертий етап базується на визначенні перспектив розвитку соціальної інфраструктури та розробці прогнозів, на основі яких розробляються соціально-економічні програми розвитку.

В умовах трансформаційної економіки неможливо зменшити значення соціальної інфраструктури для держави, регіону, кожного громадянина. Цей сегмент економіки забезпечує гармонійний розвиток особистості, фізичного здоров’я та сприяє добробуту населення. Розвиток соціальної інфраструктури є визначальним у підвищенні життєвого рівня населення, його освіченості та культури, виступає своєрідним показником економічного розвитку країни. Наявність добре розвиненої соціальної інфраструктури визначається стимулюючим фактором тяжіння підприємств і населення до певної території. Провідна її роль у виконанні таких соціальних завдань: зближення за рівнем добробуту міського і сільського населення, нівелювання регіональних відмінностей у рівні життя людей, збереження і розвиток трудового та духовного потенціалу населення, створення сприятливих умов для виробничої діяльності.

Соціальна інфраструктура поступово збільшує вплив на ефективність виробництва через домінуючу продуктивну силу суспільства – людину. Вплив соціальної інфраструктури на підвищення продуктивності праці окремого працівника проявляється в різних аспектах: розвиваються здібності людини до праці через підвищення освітнього, культурного і технічного рівня працівника; скорочення витрат часу можливе за рахунок зниження захворюваності населення через створення сприятливих соціально-побутових і житлових умов. Необхідно зазначити, що більшість авторів визначає соціальну інфраструктуру як один з найвагоміших факторів виробництва, розвиток якої спричиняє економічні та соціальні наслідки, впливає на активність населення, якісні та кількісні показники робочої сили. Розглядаючи значення соціальної інфраструктури, необхідно зробити акцент на її постійному взаємозв’язку з виробничою інфраструктурою, який носить різносторонній характер. Елементами зв’язку виступають фінансові, матеріальні, трудові ресурси.

Високорозвинена соціальна інфраструктура є необхідною передумовою, рушійним фактором покращення рівня життя населення, піднесення соціально-економічного розвитку та створення соціально спрямованої економіки.

У другому розділі „Аналіз та оцінка розвитку соціальної інфраструктури України та її регіонів” виявлено передумови і фактори, що впливають на розвиток і розміщення соціальної інфраструктури, здійснено оцінку сучасного стану соціальної інфраструктури на національному та регіональному рівнях, яка дала можливість з’ясувати основні тенденції та виявити причини гальмування її розвитку.

Серед причин гальмування розвитку соціальної інфраструктури можна виділити загальні (що характерні для всієї інфраструктури) – це: зменшення обсягів реального фінансування діяльності об’єктів соціальної інфраструктури; скорочення обсягів капітальних вкладень у будівництво об’єктів соціального призначення; високий ступінь зносу основних засобів виробництва; значні регіональні відмінності в забезпеченні об’єктами соціальної інфраструктури; зниження рівня матеріального добробуту населення та зростанні цін на послуги, що надаються об’єктами соціальної інфраструктури; недосконале податкове законодавство; наявність фірмових монополій в нашій країні та регіонах; орієнтація іноземних партнерів не на сфери соціальної інфраструктури.

А також ті, що притаманні лише певним сферам діяльності: нерозвиненість житлового кредитування (насамперед, молодих та мало забезпечених); закриття вагомої частини магазинів у селі та на їх місті відкриття палаток, що призводить до зменшення асортименту товарів та в деякій мірі їх якості; невідповідність та недостатня урегульованість співвідношення ціни та якості товарів, особливо на підприємствах приватної форми власності; неконтрольованість відкриття стихійних ринків та якості товарів на них; низький рівень телефонізації села; неукомплектованість ДДЗ кадрами в першу чергу медичними; труднощі у забезпеченні підручниками і методичною літературою, недостатня комп’ютеризація навчального процесу; недостатнє укомплектування закладів охорони здоров’я середнім медичним персоналом; повільне впровадження сучасних методик медичного обслуговування; недостатнє формування сучасної інфраструктури та впровадження в діяльність закладів культури сучасних інформаційних технологій тощо.

Соціально-економічні процеси та тенденції у регіонах України формуються на основі загальноекономічних тенденцій у державі з урахуванням регіональних особливостей. Відповідно до динаміки соціально-економічного розвитку впродовж останніх 14 років можна виділити два основні етапи: період тривалої економічної кризи (1990-2000 рр.) та період економічного пожвавлення (з 2001–2004 рр.). Кожен з цих етапів характеризується особливими чинниками, тенденціями та певними проблемами соціально-економічного розвитку.

Процеси, що відбувалися в 90-ті роки XX ст. в економіці України, негативно позначилися на розвитку соціальної інфраструктури. Перш за все зменшилась кількість підприємств, організацій та установ соціальної інфраструктури, що підсилювалося погіршенням демографічної ситуації та зниженням рівня матеріального добробуту населення (табл. ). Різке зниження виробництва, негативно позначилося і на стані матеріально-технічної бази соціальної інфраструктури. Якщо у 1990 р. було введено в експлуатацію загальноосвітніх навчальних закладів на 163,9 тис. учнівських місць, то в 2004 р. – всього лише на 12,8 тис. місць, тобто у 12,8 рази менше; амбулаторно-поліклінічних закладів – відповідно 20,4 тис. та 2,7 тис. відвідувань за зміну, тобто скорочення склало 86,6%; лікарняних закладів – з 6,4тис. до 650 ліжок тобто в 9,8 разів менше. Не кращою є ситуація і в інших сферах діяльності.

Таблиця 1.

Динаміка розвитку основних об’єктів соціальної інфраструктури

Показники | 1990 | 1995 | 2000 | 2004 | 2004 до 1990, % | 2004 до 1995, % | 2004 до 2000, %

Кількість дитячих дошкільних закладів, тис. | 24,5 | 21,4 | 16,3 | 14,9 | 60,8 | 69,6 | 91,4

Кількість загальноосвітніх навчальних закладів, тис. | 21,8 | 22,3 | 22,2 | 21,7 | 99,5 | 97,3 | 97,7

Кількість лікарняних закладів, тис. | 3,9 | 3,9 | 3,3 | 2,9 | 74,4 | 74,4 | 87,9

Кількість масових та універсальних бібліотек, тис. | 25,6 | 23,8 | 20,7 | 20,0 | 78,1 | 84,0 | 96,6

Кількість закладів клубного типу, тис. | 25,1 | 23,0 | 20,4 | 19,4 | 77,3 | 84,3 | 95,1

Кількість об’єктів ресторанного господарства, тис. | - | 40,3 | 33,1 | 27,9 | - | 69,2 | 84,3

Кількість магазинів, тис. | - | 133,7 | 103,2 | 78,5 | - | 58,7 | 76,1

Джерело: Статистичний щорічник України за 2004 рік. К.: Держкомстат України, Техніка, 2004. С. 467, 471, 487, 510.

У житлово-комунальному господарстві простежується зростання обсягів будівництва, в тому числі за рахунок приватного сектора, незважаючи на це, гострою залишається проблема забезпечення населення житлом, особливо молоді та незаможних верст населення; за минулі роки відбулися значні зміни на користь приватного сектору. Так, в 2004 р. приватний сектор становив 88%, а державний – 12%. В останні роки хоча і повільно, але зростає питома вага обладнаної загальної площі у житловому фонді України. У сфері побутового обслуговування населення простежується зменшення кількості об’єктів і частки послуг, що надаються ними населенню, хоча майже дві третини всіх послуг припадає на підприємства приватної форми власності. В торгівлі та ресторанному господарстві відбувається постійне зменшення підприємств роздрібної торгівлі, особливо в сільській місцевості, та швидке зростання ринків; згортання мережі ресторанного господарства при збільшенні об’єктів швидкого обслуговування населення. Розвиток пасажирського транспорту відзначається скороченням рухомого складу та проблемами транспортного обслуговування, особливо сільського населення, де головним засобом переміщення залишається приміське автобусне сполучення. Розвиток сфери зв’язку характеризується збільшенням кількості автоматичних телефонних станцій та активним розвитком ринку мобільного зв’язку. В освіті в останні роки збільшується кількість закладів освіти нового типу (ліцеїв, гімназій тощо), а також приватних закладів, особливо серед вищих навчальних закладів. Найбільш помітні негативні тенденції спостерігаються в сфері культури, де забезпеченість закладами населення скоротилася практично по всіх показниках, виключення складають лише музеї.

Слід акцентувати увагу на тому, що збільшення інфраструктурного потенціалу регіону знаходиться в безпосередній залежності від покращення територіальної організації об’єктів соціальної інфраструктури, що, в свою чергу, пов’язане із системою розселення.

Раціонально побудована мережа об’єктів соціальної інфраструктури є система функціонально пов’язаних та доповнюючих один одного закладів, розташованих на конкретній території та орієнтованих на забезпечення населення всіма видами послуг. В економічному аспекті побудова раціональної мережі об’єктів соціальної інфраструктури, як складової регіонального господарського комплексу, передбачає ефективне використання існуючих основних фондів та трудових ресурсів, піднесення рівнів технічного оснащення і неухильне нарощування потенціалу сфер діяльності.

Проблеми соціальної інфраструктури в регіональному аспекті є мало дослідженими з точки зору оцінки стану та розвитку науково-методичної бази вимірювання кількісних і якісних параметрів.

Оцінка, аналіз і прогнозування якості життя в регіонах повинні спиратися на систему показників, що розглядається як набір невзаємозамінних кількісних і якісних характеристик умов життя та їхніх нормативних значень, при яких забезпечуються різні потреби людини. Така система показників і нормативів повинна враховувати різноманітність типів регіонів. Кількісні та якісні характеристики соціальної інфраструктури доцільно визначати широким та специфічним комплексом показників. Поділ території країни слід здійснювати шляхом аналізу статистичних даних про кількість об’єктів соціальної інфраструктури та їх розташування на певній території. Отримання єдиного підсумкового інтегрального показника, що характеризував би рівень розвитку соціальної інфраструктури в регіоні, пов’язане з наступними труднощами: величини, до яких віднесені показники, є різними та вимірюються у різних одиницях; кожен показник має різну “вагу”, значення при загальній оцінці рівня розвитку соціальної інфраструктури.

У роботі використано нормований та нормовано-інтегральний показник окремих сфер діяльності (освіти, охорони здоров’я, культури та ін.), що дозволяє на основі різнорідних показників розробити нормовано-інтегральний коефіцієнт соціальної інфраструктури в цілому, за допомогою якого здійснено районування території України. Нормований показник розраховується за формулою (1)

, (1)

де Нн _нормований показник;

Н – частка регіону в загальній кількості по окремим видам показників;

Нmax – максимальне значення частки регіону.

Необхідно зауважити, що при розрахунках нормованих показників за норму приймається найбільше число кожного із значень. Рівень розвитку соціальної інфраструктури в м. Києві не може бути базовим для інших регіонів у зв’язку з великою диференціацією. Тому при розрахунках показники по м. Києві нами до уваги не бралися.

Нормовано-інтегральний показник в соціальній інфраструктурі визначається за допомогою суми нормовано-інтегральних показників кожної сфери діяльності (освіти, культури, охорони здоров’я тощо) та виведенням загального нормовано-інтегрального показника. Для розрахунків нормованих й нормовано-інтегральних показників використовувалися дані за 2004 р. Важливим при визначенні нормовано-інтегрального показника є визначення інтервалу групування (різниця між максимальним і мінімальним значенням ознаки в кожній групі). Для наших розрахунків ми використовували рівні інтервали. Вибір саме цієї величини інтервалів зумовлений незначною варіацією групувальних ознак та порівняно рівномірним характером одиниць сукупності.

Відповідно до результатів наших розрахунків, рівень забезпеченості вважається критичним, якщо нормовано-інтегральний показник є меншим 0,47; низьким – при показниках 0,48-0,64; середній рівень – 0,65-0,82; достатній рівень характеризує інтегральний показник від 0,83 і до 1,00.

Визначення нормовано-інтегрального показника розвитку житлового господарства показало, що відносно високий рівень його розвитку є в Донецькій, Луганській та Миколаївській областях. Середній рівень розвитку (0,65-0,82) зафіксовано в п’яти регіонах України: Дніпропетровській, Київській, Львівській, Одеській та Вінницькій областях.

Одним із важливих елементів соціальної інфраструктури є освіта. Відповідно до наших розрахунків, достатній рівень розвитку освіти характерний східній частині країни, одні з найвищих показників у Харківській, Донецькій та Дніпропетровській області. Всі інші регіони відносяться до середнього рівня розвитку за винятком Закарпатської, Івано-Франківської та Рівненської областей, де у відповідності з нашими розрахунками низький рівень розвитку освіти

Транспорт та зв’язок – це сфери діяльності, що розвиваються досить динамічно. Безперечними лідерами в розвитку транспорту є Донецька, Дніпропетровська та Запорізька області. Достатній рівень розвитку послуг зв’язку є в м. Севастополі, Дніпропетровській, Львівській, Одеській, Харківській областях. В дев’яти регіонах зафіксовано низький рівень розвитку зв’язку. Всі інші регіони відносяться до середнього рівня розвитку.

Розглянувши розвиток окремих сфер діяльності в регіонах України та зробивши висновки, нами було зведено дані до єдиного нормовано-інтегрального показника розвитку соціальної інфраструктури. За допомогою якого встановлено, що достатній рівень розвитку соціальної інфраструктури є в південно-східній частині України та центральних регіонах. У західному регіоні виділяється Львівська область, де нормовано-інтегральний показник складає 0,91, всі інші регіони, у відповідності з нашими розрахунками, відносяться до середнього рівня розвиту соціальної інфраструктури. Тобто найвищий рівень розвитку соціальної інфраструктури характерний для економічно розвинених регіонів України, що підтверджує взаємозв’язок виробничої і соціальної інфраструктури (рис. 2).

Рис. 2. Регіональні особливості нормовано-інтегрального показника рівня розвитку соціальної інфраструктури України, 2004 р.

У третьому розділі „Удосконалення розвитку та розміщення соціальної інфраструктури регіонів України в умовах транзитивної економіки” окреслено напрями та запропоновано організаційно-економічні важелі підвищення ефективності функціонування соціальної інфраструктури та розміщення її об’єктів.

Ринок при всіх своїх позитивних властивостях через жорстку спрямованість на прибуток неспроможний вирішувати суттєві проблеми, що виникають у процесі розвитку суспільства. Тому визначення міри участі держави в розвитку соціальної інфраструктури є досить актуальним. Необхідність державного регулювання розвитку соціальної інфраструктури зумовлена економічними і соціальними функціями. В сучасному суспільстві є велика кількість соціально-економічних проблем, вирішення яких можливе лише при державному втручанні. Вплив держави на розвиток соціальної інфраструктури в Україні останніми роками був орієнтований, головним чином, на зменшення негативних соціально-економічних наслідків економічного спаду, високої інфляції та безробіття. Реформи, що здійснюються у державі, покликані змінити характер ролі держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності. У 90-х роках XX ст. держава опинилася в ситуації залежності від розгалуженої мережі бюджетних організацій, що виконували найрізноманітніші функції в соціальній інфраструктурі, не маючи можливості фінансувати ці установи навіть в мінімальному об’ємі за рахунок бюджетних коштів.

Сьогодні в Україні загальновизнаною є об’єктивна необхідність переходу до регульованого ринку. Однак чітко не визначено форми, принципи й засоби державного регулювання. Через це особливого значення набуває встановлення кола об’єктів державного впливу, оскільки саме об’єкт зумовлює адекватну йому економічну форму державного регулювання. Розвиток об’єкта регулювання зумовлює розвиток форм і засобів його регулювання.

Дії держави щодо регулювання процесів у соціальній інфраструктурі мають базуватися на наступних принципах:

– забезпечення державної підтримки розвитку соціальної інфраструктури на рівні, який дає змогу населенню одержувати послуги в обсягах, що гарантують нормальні умови життєдіяльності;

– максимальне залучення недержавних коштів на утримання та розвиток об’єктів соціально-культурного та соціально-побутового призначення;

– комерціалізація соціальної інфраструктури та діяльності її установ має здійснюватися лише за умови, що впровадження тут ринкових відносин не завдаватиме шкоди суспільству тощо.

Розвиток соціальної інфраструктури має територіальний аспект, який, в першу чергу, полягає у створенні умов для забезпечення потреб населення та виробництва на певній території. Територіальна структура соціальної інфраструктури – це розподіл певних сфер діяльності на просторові елементи, кожен з яких виконує відповідні функції у розвитку самої сфери діяльності. Обґрунтування шляхів оптимізації розміщення соціальної інфраструктури з урахуванням міри впливу різних факторів, зокрема просторового, організаційно-технологічного, політичного, екологічного, демографічного та соціально-психологічного та ін. Велику роль у створенні оптимальної територіальної мережі закладів соціальної інфраструктури необхідно надати визначенню міри впливу різних факторів у розрізі конкретного регіону. На розміщення об’єктів в першу чергу впливають просторові організаційно-технологічні та економічні фактори. Разом з тим, в умовах ринку появляються нові фактори – це і формування технополісів, територіальних фінансово-промислових груп, які у певній мірі можуть впливати на ресурсне забезпечення кожного об’єкта.

Територіальна організація соціальної інфраструктури має задовольняти такі критерії: збалансованість системи з іншими структурами в регіоні; комплексність як на рівні регіону, так і окремого населеного пункту; оптимальність розмірів об’єктів; відповідність потужностей та технічного оснащення об’єктів до потреб населення.

Важливою характеристикою є територіальна доступність, тобто середня відстань від споживача до місця локалізації закладу, який розраховується як радіус доступності.

Територіальна доступність об’єктів соціальної інфраструктури фактично є критерієм оптимальності розміщення цих об’єктів та ефективності їх територіальної організації. Загалом у соціальній інфраструктурі середній радіус доступності складає 5,7 км, при найбільшій його позначці 8,0 км – в Херсонській області та найменшому значенні 1,4 км. – у м. Києві (рис. 3).

Рис. 3. Територіальні відмінності величини радіусу доступності об’єктів соціальної інфраструктури, 2004 р.

Радіус доступності об’єктів соціальної інфраструктури в Україні постійно збільшується. Якщо в 1995 р. він складав – 5,4 км., то в 2004 р. – 5,7 км. При збереженні існуючих тенденцій розвитку соціальної інфраструктури в 2015 р. за нашими розрахунками, середній радіус по Україні досягне величини 6,3 км. Максимальне його значення становитиме 11 км., зокрема в Сумській області. Найменші показники зберігатимуться в містах Київ та Севастополь.

Крім загального радіусу доступності до об’єктів соціальної інфраструктури, можна визначити радіус доступності по кожній сфері діяльності та до певного обєкта. Відповідно до наших розрахунків середній радіус доступності до ДДЗ в 2004 р. становить 3,6 км, що на 0,6 км більше від показника 1995 р. Середній радіус доступності до лікарняних закладів становить 8,1 км., але найвищим він є в Херсонській (11,1 км.) та Житомирській (11,0 км.), областях. Наприклад, радіус доступності підприємств роздрібної торгівлі в межах України коливається від позначки 1,8 км. в Донецькій до 4,8 км. у Рівненській області.

Основну увагу при визначенні перспектив розвитку соціальної інфраструктури приділено прогнозуванню її показників, зокрема, мережі об’єктів та їх територіальному розміщенні на базі виявлених тенденцій і шляхом використання методів експертних оцінок та моделювання.

В результаті було встановлено, що:

- показник забезпеченості населення житлом, за нашими розрахунками, зросте в середньому до 29-30 кв. м на 1 особу. Отже, мінімального стандарту забезпеченості – 30 кв. м – буде досягнуто до 2020 р.;

- забезпеченість населення магазинами і торговою площею (на 10 тис. населення) продовжуватиме зменшуватись та становитиме на кінець прогнозного періоду відповідно 3-2 од. і 380-372 кв. м.;

- потужність підприємств ресторанного господарства в розрахунку на 10 тис. жителів в 2020 р. досягне 140-132 місця;

- упродовж 2003-2020 рр. кількість загальноосвітніх навчальних закладів також повільно знижуватиметься і досягне 20,7-20,4 тис. од.;

- мережа лікарняних закладів налічуватиме 1,5 тис. об’єктів, а показник забезпеченості населення їх ліжковим фондом становитиме 55-50 од. на 10 тис. населення.

Підводячи підсумок, необхідно зазначити, що відповідно до наших розрахунків, у перспективі, при збереженні існуючих тенденцій, кількість об’єктів соціальної інфраструктури зменшуватиметься, а звідси і територіальна доступність до них знизиться. Однак за умов реалізації пріоритетних напрямів розвитку в кожній сфері діяльності соціальної інфраструктури ситуація може змінитися на краще.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі на підставі проведених досліджень здійснено теоретичне узагальнення і практичне розв’язання актуального науково-практичного завдання, яке полягає в удосконаленні просторової організації та системи управління соціальною інфраструктурою в умовах економічних трансформацій в Україні. Основні результати і висновки, що випливають з даного дослідження, можна згрупувати наступним чином.

1. Розглянувши та узагальнивши вітчизняний і зарубіжний досвід щодо сутності поняття соціальної інфраструктури, необхідно зазначити, що:

- інфраструктура –