ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Тищенко Катерина Анатоліївна

УДК 811.161.2 (09)

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В НАУКОВІЙ

КОНЦЕПЦІЇ А.Ю.КРИМСЬКОГО

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Донецьк – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор
Глущенко Володимир Андрійович,
Слов’янський державний педагогічний університет,
професор кафедри загального та російського
мовознавства і теорії та історії літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Мацюк Галина Петрівна,
Львівський національний університет
ім. Івана Франка,
професор кафедри загального мовознавства

кандидат філологічних наук, доцент
Познанська Віра Дмитрівна,
Донецький національний університет,
доцент кафедри української мови

Провідна установа: Харківський національний університет
ім. В.Н.Каразіна, кафедра української мови

Захист відбудеться “ 19 ” січня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.10 при Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “ 14 ” грудня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради к. філол. н., доцент М.О. Вінтонів

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Праці А.Ю.Кримського (1871 – 1942) посідають одне з найвизначніших місць у розвитку філологічної науки кінця XIX ст. – першої половини XX ст. Відомо, що вчений плідно досліджував фонетичні і морфологічні особливості української мови. Тому проблема вивчення історії української мови в концепції А.Ю.Кримського є важливою і цікавою для лінгвістичної історіографії. Розв’язання її є перспективним. Водночас немає лінгвоісторіографічних робіт, безпосередньо пов’язаних з цією проблематикою в цілому. Бракує спеціальних праць, присвячених усебічному аналізу наукових тверджень А.Ю.Кримського в галузі історичної фонетики і морфології української мови. Не повністю розкритим залишається питання спільнослов’янського глотогенезу в інтерпретації дослідника.

Вагомим кроком у пізнанні та науково-критичному вивченні багатогранної спадщини А.Ю.Кримського є видання в 1973 р. його творів у п’яти томах. В основу п’ятитомника покладено тематичний принцип: у кожному томі зібрано в хронологічному порядку твори з певної галузі літературно-художньої творчості чи науки (літературознавства, мовознавства, фольклористики, етнографії, орієнталістики). Лінгвістичні праці А.Ю.Кримського з питань української, російської, інших слов’янських мов та їх взаємозв’язків уміщено в третьому томі.

У 1974 р. було видано книгу “А.Ю.Кримський – україніст і орієнталіст” (книга містить матеріали ювілейної сесії до 100-річчя з дня народження вченого).

Наукова, літературно-художня, епістолярна спадщина А.Ю.Кримського – велика за обсягом і цінна своїм пізнавальним, естетичним, культурно-громадським змістом.

Мовознавець широкого профілю, А.Ю.Кримський інтенсивно працював над проблемами слов’янської філології, його цікавила українська граматика, лексикологія і лексикографія, діалектологія, український правопис, українське літературознавство, фольклористика та етнографія.

Визначним явищем у галузі україністики кінця XIX ст. – початку XX ст. стала оригінальна праця А.Ю.Кримського “Украинская грамматика” у двох томах (1907 – 1908), що відзначається багатством матеріалу, цікавими спостереженнями, використанням багатьох історичних джерел, порівняннями фактів української мови з відповідними фактами слов’янських та інших індоєвропейських мов. У цій праці поєднані принципи теоретичного аналізу мовних явищ з історичним коментарем до фактів сучасної мови (фонетика, орфоепія, морфологія, правопис та ін.).

Збагатили філологічну науку й такі дослідження А.Ю.Кримського, як “Филология и погодинская гипотеза” (1904), “Древнекиевский говор” (1906), “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” (1924), “Історія української мови” (Машинопис. 1940 (неопублікована праця)) тощо.

Вивчаючи спадщину цього видатного вченого, лінгвоісторіографи приділяли значну увагу питанням історичної фонетики (М.А.Жовтобрюх, А.М.Залеський та ін.), історичної граматики (В.М.Русанівський та ін.), розвитку української мови та її діалектів (Т.О.Гаврилова та ін.) у працях А.Ю.Кримського. Крім того, ґрунтовний аналіз наукової діяльності А.Ю.Кримського здійснив В.А.Глущенко в монографії “Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і pp. ХІХ ст. – 20-і pp. ХХ ст.)”. Щодо питання історії української мови в концепції А.Ю.Кримського, то повністю воно не розкрите.

Хоч наукова діяльність А.Ю.Кримського досліджена недостатньо, праці мовознавця плідно використовують сучасні лінгвісти, зокрема в процесі історичного коментування явищ української фонетики і морфології.

Актуальність обраної нами теми зумовлена необхідністю всебічного й об’єктивного висвітлення питання про історію української мови в науковій концепції А.Ю.Кримського (це питання розроблене недостатньо), значущістю внеску видатного представника українського мовознавства в розвиток україністики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною фундаментальної наукової роботи кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету “Методологічні аспекти історіографії українського і російського порівняльно-історичного мовознавства”, затвердженої Міністерством освіти і науки України і зареєстрованої в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації під номером 0106U001359 (науковий керівник – доктор філологічних наук, професор В.А.Глущенко). Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України (протокол № 5 від 25 грудня 2003 р.).

Мета дослідження полягає в усебічному розкритті теоретичних тверджень А.Ю.Кримського, на яких базуються його дослідження з історії української мови, у розгляді праць А.Ю.Кримського в широкому контексті мовознавства XIX – XX ст.ст.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких основних завдань: 1) розкрити особливості методології досліджень А.Ю.Кримського; 2) визначити джерела вивчення мовної історії в інтерпретації вченого; 3) проаналізувати праці А.Ю.Кримського з історичної фонетики та морфології української мови, а також із проблеми східнослов’янського глотогенезу; 4) дослідити питання походження української мови, розвитку її фонетичної та морфологічної систем у науковій концепції А.Ю.Кримського максимально повно й об’єктивно, з урахуванням еволюції поглядів ученого на різні аспекти розглянутих проблем; 5) показати те нове, що було внесене цим ученим у вивчення історії української мови; 6) виявити, які твердження А.Ю.Кримського зберегли свою значущість для мовознавства XX – XXI ст.ст.

Об’єктом дослідження є сукупність наукових текстів, розглянутих у лінгвоісторіо-графічному аспекті. Це праці з історичної фонетики та морфології української мови, з проблеми східнослов’янського глотогенезу, автором яких є А.Ю.Кримський. Залучені також монографії, статті, навчальні посібники, рецензії відомих українських і російських мовознавців XIX ст. – 30-х рр. XX ст. та деяких учених інших країн.

Предметом дослідження є вивчення теоретичних тверджень А.Ю.Кримського щодо питань історії української мови в контексті компаративістики 70-х рр. ХІХ ст. –
30-х рр. ХХ ст.

Методи дослідження. Методологія дослідження ґрунтується на принципі історизму, згідно з яким кожне явище історії мовознавства має бути співвіднесене з сучасним уявленням про те чи те питання, адже без цього неможливо встановити місце певної мовознавчої праці в поступовому русі розвитку науки. Загальна оцінка надається залежно від того, що нового вніс А.Ю.Кримський у науку порівняно зі своїми попередниками та яке значення мали його праці для свого часу, а не з погляду сучасного рівня знань. Отже, поставлені в дослідженні завдання розв’язуються за допомогою актуалістичного методу, який є загальнонауковим методом теоретичного рівня наукового пізнання. Зокрема, він знаходить застосування в історіографії будь-якої науки, наприклад, в історіографії мовознавства.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що питання вивчення історії української мови в концепції А.Ю.Кримського вперше виступає як предмет спеціального монографічного дослідження. Це зумовило необхідність теоретичного обґрунтування зазначеної проблеми. У дисертації розглянута значна кількість наукових праць (305), зокрема маловідомих, з урахуванням еволюції поглядів ученого на різні аспекти порушеної проблеми. Набуло подальшого розвитку питання про визначення пріоритетного джерела вивчення історії мови в лінгвістичних дослідженнях А.Ю.Кримського. Розкрито особливості методології вченого. Удосконалено підхід до аналізу поглядів мовознавця на проблему східнослов’янського глотогенезу. Уперше всебічно досліджено полеміку А.Ю.Кримського та О.І.Соболевського, пов’язану з питанням походження української мови. Виявлено, які твердження вченого виявилися перспективними для мовознавства ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації сприятимуть розв’язанню методологічних проблем історіографії компаративістики. Здобуті результати можуть бути використані у викладанні курсів історії лінгвістичних учень, вступу до мовознавства, української діалектології, історичної граматики української мови, а також у культурно-просвітній роботі.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані дисертантом самостійно. У спільній з О.М.Голуб (здобувачем ступеня кандидата філологічних наук) статті “Проблема хронологізації мовних явищ в українській компаративістиці кінця ХІХ ст. –
30-х рр. ХХ ст.” здобувачеві належить виклад позицій А.Ю.Кримського щодо формування української мови, а також висвітлення внеску вченого в розв’язання проблеми східнослов’янського глотогенезу.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету (2002 – 2006 рр.), а також на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу, аспірантів і студентів Слов’янського державного педагогічного університету (2002 – 2005 рр.). За темою дослідження прочитані доповіді на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Лексико-граматичні інновації в слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2005), на Міжнародній науково-практичній конференції “Білорусько-російсько-польське зіставне мовознавство, літературознавство, культурологія” (Вітебськ, 2006), на Міжнародній науково-практичній конференції “Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 2006) і на ІІІ Міжнародній конференції, присвяченій Європейському Дню мов (Луганськ, 2006).

Обсяг і структура дисертації. Структура роботи визначена її метою й завданнями. Дисертація складається із вступу, п’ятьох розділів, висновків і списку використаної літератури (305 позицій). Загальний обсяг роботи – 212 сторінок, текстова частина викладена на 182 сторінках. Дисертаційне дослідження містить 21 таблицю й 22 схеми.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі розкрито сутність та стан порушеної наукової проблеми, обґрунтовано обрання теми дисертації, зазначено актуальність пропонованого дослідження. Визначено основну мету, завдання, об’єкт і предмет роботи, а також методологічні основи й методи дослідження. Розкрито наукову новизну, з’ясовано теоретичне й практичне значення результатів. Наведено дані про апробацію результатів роботи, указано кількість публікацій за темою дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Вивчення праць А.Ю.Кримського в лінгвістичній історіографії. Метод і напрямки дослідження” стисло проаналізовано стан дослідження проблеми вивчення історії української мови в науковій концепції А.Ю.Кримського. Відповідно до цього визначено метод і напрямки дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1 “Вивчення праць А.Ю.Кримського в лінгвістичній історіографії” присвячено висвітленню тверджень дослідників історії української мови та лінгвоісторіографів, які розглядали питання історичної фонетики (М.А.Жовтобрюх, А.М.Залеський, В.А.Глущенко та ін.) та морфології (В.М.Русанівський та ін.) у працях А.Ю.Кримського, його внесок у розв’язання проблеми східнослов’янського глотогенезу (М.А.Жовтобрюх, В.М.Русанівський, В.А.Глущенко та ін.), в українську діалектологію (Т.О.Гаврилова та ін.).

Відомо, що в 1973 р. вийшов п’ятитомник праць А.Ю.Кримського, а в 1974 р. було видано книгу “А.Ю.Кримський – україніст і орієнталіст” (Матеріали ювілейної сесії до
100-річчя з дня народження). Водночас питання історії української мови в інтерпретації А.Ю.Кримського до цього часу розкрите лише в загальних рисах. Бракує спеціальних монографічних праць, присвячених комплексному аналізу поглядів А.Ю.Кримського на проблему історичного розвитку української мови. Зокрема, залишаються не до кінця вивченими особливості методології вченого. Потребує всебічного дослідженння полеміка А.Ю.Кримського та О.І.Соболевського, пов’язана з питанням походження української мови.

У підрозділі 1.2 “Метод дослідження” розглянуто загальнотеоретичні питання.

Відповідно до поставленої мети та завдань дослідження в нашій роботі застосовано актуалістичний метод. Саме так у низці наукознавчих праць (Г.О.Подкоритов, Н.П.Французова) названо загальнонауковий метод теоретичного рівня пізнання, без якого неможливе існування історіографії будь-якої науки. Він базується на тому, що об’єкти, які не стали предметом актуальної діяльності та сприйняття, можуть бути вивчені шляхом порівняння їх з подібними об’єктами, що потрапили в коло сприйняття й діяльності суб’єкта. Об’єкти вивчають у часі, у розвитку, у становленні їх як певних систем. Минуле об’єкта досліджується на основі його відбиття в сучасному.

У лінгвістичній історіографії термін актуалістичний метод уперше використав В.А.Глущенко. Про застосування актуалістичного методу у своїх працях з історії української та російської компаративістики зазначають його послідовники: В.М.Овчаренко, О.Л.Жихарєва, О.М.Абрамічева, О.М.Голуб. Як зазначив В.А.Глущенко, операціональний компонент актуалістичного методу може бути експлікований як сукупність таких прийомів і процедур: аналіз джерел (лінгвістичних текстів) і синтез одержаних даних, порівняння, абстрагування та логічна історико-наукова реконструкція, що посідає центральне місце серед прийомів і процедур та протистоїть “асиміляції минулого”.

У підрозділі 1.3 “Напрямки дослідження” зазначено, що для повного й усебічного розкриття концептуальних тверджень А.Ю.Кримського, присвячених історії української мови, конкретний історико-мовний матеріал у дисертації досліджується за такими напрямками: 1) особливості методології А.Ю.Кримського; 2) погляди вченого на проблему східнослов’янського глотогенезу; 3) вивчення історії розвитку явищ українського вокалізму й консонантизму в інтерпретації мовознавця; 4) дослідження сукупності розглянутих А.Ю.Кримським морфологічних явищ та визначення питань з історії українського синтаксису, що привернули увагу дослідника. Наукову діяльність ученого розглянуто в широкому контексті мовознавчих поглядів компаративістів 70-х рр. ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.

У другому розділі “Методологія досліджень А.Ю.Кримського” визначено специфіку методологічних засад ученого.

У підрозділі 2.1 “Лінгвоісторіографи про методологію досліджень А.Ю.Кримського” йдеться про те, що наукова література містить різні оцінки методології досліджень А.Ю.Кримського. За спостереженнями М.А.Жовтобрюха, лінгвістична спадщина вченого ґрунтується на даних, добутих порівняльно-історичними дослідами. Проте в інтерпретації вчених Московської лінгвістичної школи (П.Ф.Фортунатова, О.О.Шахматова, М.М.Дурново та ін.) А.Ю.Кримський постає як представник “історичного” методу дослідження.

У підрозділі 2.2 “Порівняльно-історичний та історичний методи в лінгвогенетичних дослідженнях” зазначено, що порівняльно-історичний метод є основним методом у лінгвогенетичних дослідженнях. Це дозволяє вважати порівняльно-історичний метод найважливішим інструментом пізнання мовної історії, який має, по-перше, певні особливості та, по-друге, певні межі застосування.

Порівняльно-історичний метод доцільно тлумачити як складну одиницю, що включає три різнорідні компоненти: онтологічний (принципи історизму, причиновості, системності, загального зв’язку явищ), операціональний (генетичне ототожнення фактів, лінгвістична реконструкція архетипу та фонетичного закону, хронологізація й локалізація мовних явищ) та телеологічний (розкриття історичних, причинових, системних зв’язків фактів мови, що є реалізацією принципу загального зв’язку явищ на конкретному історико-мовному матеріалі).

Предметом дискусій на сьогодні залишається питання про обсяг входження окремих мов у сферу компетенції порівняльно-історичного методу. Сучасна компаративістика характеризується пильною увагою як до теорії, так і до практики реконструкції; її цікавить поступовий перехід від зовнішньої реконструкції до реконструкції внутрішньої. Відомо, що суттєво змінилося формулювання завдання реконструкції в бік збільшення її експланаторної (пояснювальної) функції. Передусім мета реконструкції полягає в розкритті історичних, причинових, системних зв’язків фактів мови, тобто у використанні принципу загального зв’язку явищ при аналізі конкретного матеріалу.

Внутрішня реконструкція протиставлена зовнішній принциповою різницею їх емпіричної бази. Внутрішня реконструкція свідомо обмежена матеріалом конкретної мови в її історичному розвитку. Вона спрямована на аналіз відповідностей у межах певної мови, на розкриття внутрішніх зв’язків і відносин між елементами лише цієї мовної системи в статичному й динамічному аспектах. Матеріалом же зовнішньої реконструкції є факти споріднених мов.

Типова схема процедур зовнішньої реконструкції містить: 1) зіставлення однакових чи близьких за своєю семантикою одиниць; 2) визначення системних кореспонденцій у їх матеріалі; 3) встановлення хронологічного співвідношення між матеріалом порівнюваних одиниць і 4) виведення праформи.

Для методики внутрішньої реконструкції характерна ціла сукупність різних за своїм характером прийомів: 1) прийом системного відновлення відсутніх ланок; 2) прийом типологічних імплікацій; 3) прийом аналізу пережитків. У випадку вивчення мов з тривалою писемною традицією різновидом методики внутрішньої реконструкції може виступати “філологічний метод”, заснований на аналізі давніх писемних пам’яток, у яких знаходять ті мовні форми, що мають значення для наступної історії мови. Очевидно, що цей метод дозволяє будувати архетипи шляхом відповідної інтерпретації елементів писемного тексту. Основними прийомами “філологічного методу” є: 1) критика (рецензування) рукопису; 2) атрибуція та інтерпретація тексту; 3) класифікація текстів (рукописів, видань).

Здебільшого вчені схильні до того, що немає необхідності виділяти історичний метод як окремий метод дослідження. Водночас деякі лінгвісти (О.Т.Хроленко, В.І.Кодухов) вважають, що вивчення історичного минулого конкретної мови має специфічні риси, зокрема фонетична і морфологічна будова слова виявляються різними для різних періодів розвитку мови. Саме це спричинилося до появи історичного методу дослідження.

Комплексний аналіз наукових фактів показав, що розмежування двох лінгвогенетичних методів – історичного і порівняльно-історичного – це, по суті, протиставлення процедур внутрішньої реконструкції і “філологічного методу” процедурі реконструкції зовнішньої.

У підрозділі 2.3 “Методологічні засади наукових досліджень А.Ю.Кримського” увагу звернено переважно на те, що найбільш повне уявлення про історичний розвиток як конкретної мови, так і мовної групи формується лише за умов, коли всі три різновиди реконструкції (зовнішня, внутрішня, “філологічний метод”), що діють у межах порівняльно-історичного методу, органічно взаємодіють. Тому, представником порівняльно-історичного методу доцільно вважати А.Ю.Кримського, у дослідженнях якого помітна значна перевага процедури “філологічного методу” над іншими різновидами реконструкції.“

Історичний” метод (у трактуванні вчених Московської лінгвістичної школи) і “філологічний метод” (у сучасному тлумаченні цього терміна) об’єднує те, що джерелом вивчення мовної історії для них виступають давні писемні пам’ятки. Проте в межах “філологічного методу” давні писемні пам’ятки діють як єдине джерело вивчення мовної історії, у той час як для “історичного” методу давні писемні пам’ятки є пріоритетним джерелом вивчення, а діалектні дані відіграють допоміжну роль.

Історія лінгвістичних учень (ХІХ ст. – початок ХХ ст.) свідчить про різні погляди лінгвістів на давні писемні пам’ятки. Мовознавцями ХІХ ст. (О.Х.Востоковим, Ф.І.Буслаєвим, М.О.Максимовичем, І.І.Срезневським, П.О.Лавровським та ін.) писемні пам’ятки були інтерпретовані як важливе джерело вивчення історії мови. Ці вчені плідно використовували давні рукописи у своїх працях з історії східнослов’янських мов.

Широко використовуючи у своїх студіях дані писемних пам’яток, О.О.Потебня частіше, ніж його попередники, залучав матеріал сучасних говорів східнослов’янських мов.

Важливість давніх писемних пам’яток як джерела вивчення історії східнослов’янських мов визнавав і О.О.Шахматов.

Універсальність давнього рукопису визначила критичне ставлення А.Ю.Кримського й О.І.Соболевського до сучасного говору. Водночас значення говорів ці вчені не заперечували, бо діалектні дані підтверджують свідчення писемних пам’яток, указуючи на те, що певні зміни збереглися до нашого часу.

Відомо, що вдосконалення процедури “філологічного методу” йшло в напрямі від іноді прямолінійного трактування написань (О.І.Соболевський, А.Ю.Кримський) до витонченого аналізу графіко-орфографічних явищ (О.О.Шахматов, Л.Л.Васильєв).

Третій розділ “Проблема походження української мови в інтерпретації А.Ю.Кримського” присвячений проблемі східнослов’янського глотогенезу в науковій концепції А.Ю.Кримського.

У підрозділі 3.1 “Спільнослов’янська та “спільноруська” прамови в науковій концепції А.Ю.Кримського” розкрито погляди мовознавця на походження й розвиток східнослов’янських мов, зокрема української.

Як відомо, учений розглядав питання походження східнослов’янських мов традиційно. За А.Ю.Кримським, усі слов’янські мови походять із спільнослов’янської прамови. Учений підтримав ідею “спільноруської” прамови, що виділилася зі спільнослов’янської мови.

Теза про існування “спільноруської” прамови як мови, з якої походять усі інші “руські наріччя” (східнослов’янські мови. – К.Т.), була вихідною для А.Ю.Кримського, як і здебільшого лінгвістів XIX ст. – початку XX ст. (О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича, І.І.Срезневського, П.О.Лавровського, О.О.Потебні, П.Г.Житецького, М.О.Колосова, О.О.Шахматова, М.М.Дурново, Б.М.Ляпунова, О.І.Соболевського та ін.).

А.Ю.Кримський ніколи, на відміну від деяких його сучасників (С.Й.Смаль-Стоцького, Є.К.Тимченка, В.М.Ганцова, К.Т.Німчинова, П.О.Бузука та ін.), не заперечував спільного
давньоруського періоду в історії української мови, який він називав
спільносхіднослов’янським.

Зазначимо, що вчений розподіляв період східнослов’янської мовної єдності на три етапи, а саме: 1) доба виникнення мови східних слов’ян (VI – IX ст.ст.), що не засвідчена писемними пам’ятками; 2) доба “спільноруської” мовної єдності (X – XI ст.ст.), до цієї доби належать зафіксовані в писемних пам’ятках діалектні відмінності; 3) доба активних дивергентних процесів на східнослов’янському мовному терені (XII – XIV ст.ст.), наслідком яких було виділення трьох окремих східнослов’янських мов (XIV ст.).

У підрозділі 3.2 “Утворення української мови в інтерпретації А.Ю.Кримського” визначено, що мовознавець розглядав проблему східнослов’янського глотогенезу шляхом звернення до дивергентної теорії “родовідного дерева”. Як дивергентні А.Ю.Кримським було інтерпретовано, наприклад, такі історико-фонетичні процеси, як асиміляція о з у та а, ствердіння р в українській мові та ін. У морфології вченим представлено такі дивергентні процеси, як наявність флексії -і у формах іменників першої та другої відміни давального, місцевого відмінків однини, збереження кличної форми іменників в українській мові тощо.

А.Ю.Кримський розглядав проблему утворення української мови здебільшого схематично, у зв’язку з вивченням історії її фонетичної та морфологічної будови. Важливим видається той факт, що вчений не давав точного визначення меж існування спільного східнослов’янського (“спільноруського”) періоду в розвитку української мови. Так, період ХІІ – ХV ст.ст. представлений дослідником як час виникнення самостійних східнослов’янських мов. Однак у деяких працях (“Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася”, “Украинская грамматика”) А.Ю.Кримський вивчав історію української мови від ХІ ст.

Візьмемо до уваги еволюцію поглядів ученого на проблему утворення східнослов’янських мов. Пізніше А.Ю.Кримський відійшов від простої схеми поділу “спільноруської” мови на три наріччя: північноруське (“великоруське”), середньоруське (білоруське), південноруське (“малоруське”). За А.Ю.Кримським, у період XIII – XIV ст.ст. виникли чотири діалектні “руські” групи: “малоруська”, білоруська, південновеликоруська та північновеликоруська.

У наукових дослідженнях ученого простежуємо нечіткість у датуванні виникнення східнослов’янських мов, оскільки окремі фонетичні процеси, спільні для всіх східнослов’янських діалектів, розглянуто А.Ю.Кримським ізольовано, як властиві лише українській мові, зокрема перехід е > о.

У підрозділі 3.3 “Погляди А.Ю.Кримського на гіпотезу М.П.Погодіна – О.І.Соболевського” йдеться про те, що у вивченні А.Ю.Кримським питання походження української мови важливу роль відігравала гіпотеза М.П.Погодіна – О.І.Соболевського.

Учений був опонентом так званої “галицької теорії походження малорусів”. А.Ю.Кримський не тільки піддав критиці погодінську гіпотезу, але й виступив з принциповою науковою критикою тверджень О.І.Соболевського.

Якщо М.П.Погодін виходив насамперед з історичних міркувань, то основу поглядів О.І.Соболевського складали філологічні аргументи.

А.Ю.Кримський, аналізуючи погляди О.І.Соболевського на “малоруську” мову, дорікав останньому в тому, що він вважав “малоруське” наріччя лише наріччям, а не мовою, бо не знаходив ніяких суттєвих відмінностей між “малоруським” і “великоруським” наріччями.

Мовознавець також піддав критиці такі запропоновані О.І.Соболевським мовні особливості на підтвердження “галицько-волинської” гіпотези: 1) зникнення в українській мові форми 1-ї особи множини наказового способу на -hмъ; 2) наявність в українській мові із форм 1-ї і 2-ї особи дієслова “бути” тільки однієї “єси”; 3) заперечення існування українських особових імен на -ша; 4) реконструкція незрозумілої форми імені Вольдрись замість Вольдрих (Ольдрих); 5) заперечення того, що перехід е > а – це українська риса.

Полеміка А.Ю.Кримського містить низку непереконливих аргументів. Наприклад, серед доказів О.І.Соболевського на підтвердження рефлексації о в давньогалицьких говорах знаходимо приклад воовьчии. А.Ю.Кримський заперечував таку рефлексацію о в “живій мові”, дорікаючи тим самим своєму опонентові за незнання української мови. Аналогічно не визнавав А.Ю.Кримський рефлексації давнього о в слові торгувля.

Полеміка А.Ю.Кримського спрямована насамперед на перебільшення його опонентом ролі Галичини в заселенні Східної України, зокрема Черкащини.

Без сумніву, принципові зауваження А.Ю.Кримського переважно пов’язані з аналізом давніх писемних пам’яток ХІ – ХV ст.ст., запропонованих О.І.Соболевським.У центрі уваги знаходилися філологічні міркування вченого. Докази О.І.Соболевського ґрунтуються на свідченнях давніх рукописів, у яких фіксується вживання h замість є. Такі пам’ятки визнані за “галицько-волинські”, а згадана фонетична риса є “малоруською”.

Дослідження вченого містять низку закидів, спрямованих на спростування гіпотези О.І.Соболевського, а саме: 1) переважно пам’ятки, які О.І.Соболевський назвав “галицько-волинськими” (“з новим h”), не є галицько-волинськими чи “малоруськими” взагалі; вони здебільшого – білоруські, новгородські або псковські (переважно місце позначене); 2) у “старомалоруських” грамотах ХІІІ – ХІV ст.ст. немає h замість є; 3) “новий h” не має відповідних рефлексів у сучасній українській мові (винятки дуже нечисленні).

Зауважимо, що лінгвісти, сучасники А.Ю.Кримського (О.О.Потебня, П.Г.Житецький, М.О.Колосов, К.П.Михальчук, Ю.Ф.Карський та ін.), здебільшого виступили з принциповою науковою критикою теорії О.І.Соболевського.

Між іншим, деякі мовознавці прийняли докази О.І.Соболевського щодо вживання “нового h” замість е в складах з ь або в нових закритих складах (Б.М.Ляпунов, В.К.Поржезинський, С.М.Кульбакін). Проте не всі погодилися з географічним терміном “галицько-волинські” пам’ятки, зокрема В.Ягич і О.Колесса вважали досліджувані пам’ятки київськими.

Четвертий розділ “Історія фонетичних явищ української мови в працях А.Ю.Кримського” присвячено дослідженню вченим історії фонетичних явищ української мови.

У підрозділі 4.1 “Вокалізм” розкрито історичні зміни в системі українського вокалізму в інтерпретації А.Ю.Кримського.

На відміну від своїх попередників, учений більш точно визначив специфіку вокалізму української мови на різних етапах її історії. Здебільшого увага А.Ю.Кримського була спрямована на формування українського вокалізму в ХІ – ХІV ст.ст. На підставі фактичного матеріалу давніх пам’яток писемності дослідник не тільки запропонував свою хронологію часу занепаду редукованих голосних ъ, ь (друга половина ХІ ст. – перша половина ХІІ ст.), а й підкреслив, що слабкі редуковані втратилися насамперед не в кінцевому, а у внутрішньому складі. На думку О.О.Шахматова, слабкі ъ і ь зникали передусім у першому складі слова, потім у середніх складах і найпізніше – у кінцевому. Проте сучасні дослідники вносять окремі корективи до погляду на таку послідовність занепаду ъ, ь у слабкій позиції. Втрата слабких ъ, ь розпочалася не взагалі з перших складів слова, а з кореневих, причому спочатку тих, у яких слабкі редуковані не чергувалися з сильними в інших формах того самого слова або спорідненимх слів.

Найважливішим наслідком занепаду редукованих ъ і ь у системі вокалізму А.Ю.Кримський вважав компенсаційне подовження голосних о та е, їх дифтонгізацію та подальший перехід у монофтонг і.

На думку мовознавця, подовження голосних о та е в нових закритих складах відбулося в усіх українських говорах. Очевидно, загальноукраїнським був перехід подовжених о, е в дифтонги.

Такої ж думки був і О.О.Потебня, коли вивчав фонетичні особливості північних говорів української мови, де і зараз у зазначеній позиції наявні дифтонги.

Переконання О.О.Потебні в тому, що в переході о, е в і спочатку відбувалися “кількісні зміни” (подовження о, е), а потім і якісні (дифтонгізація подовжених монофтонгів), підтримав П.Г.Житецький. Проте останній вважав, що подовження о, е і подальша дифтонгізація відбулися у “спільноруській” мові в Х – ХІ ст.ст. (або навіть раніше). Пізніше П.Г.Житецький під впливом критики В.Ягича зробив висновок про те, що “спільноруським” було лише подовження о, е, а дифтонгізація подовжених голосних виникла на “малоруському” ґрунті.

Не можна залишити поза увагою новаторські погляди О.Б.Курило на процес переходу о, е > і в нових закритих складах, яка стверджувала, що в українській мові відбувся не один, а два процеси такої зміни – у північних та в південних говорах (у північних – через стадію дифтонгізації, а в південних – незалежно від наголосу і без дифтонгізації).

Усебічно вивчені А.Ю.Кримським такі риси українського вокалізму, як зміна e (h) > і, збіг артикуляції давніх ы й і та злиття їх в одному сучасному звукові и, розвиток яких учений датував ХІ ст. А.Ю.Кримський визнавав дифтонгічний характер давньоруського e, спираючись на дифтонгічну вимову відповідників давнього e у сучасних північних говорах української мови. Фактичні дані сучасних говорів української мови дозволяють вважати слушною думку А.Ю.Кримського про тісний зв’язок і приблизну одночасність процесів переходу h > і та збігу і та ы.

Концепція А.Ю.Кримського містить докладний аналіз таких явищ вокалізму, як процеси зміни о > а, о > у, у > о; виникнення о на місці початкового а в словах іншомовного походження; поява приставного о перед приголосним тощо. Хоча не всі фонетичні процеси українського вокалізму розглянуті вченим у їх взаємозалежності й у системних зв’язках, все ж при аналізі багатьох фонетичних змін така взаємозалежність ним не ігнорувалася, а, навпаки, підкреслювалася. Це стосується трансформацій редукованих, різних змін етимологічних о та е, переходу е в о та а.

У підрозділі 4.2 “Консонантизм” досліджено погляди А.Ю.Кримського на формування системи приголосних звуків української мови.

За А.Ю.Кримським, розвиток українського консонантизму не потребує ретельного аналізу, бо достатньо виявити тільки значимі фонетичні явища в системі приголосних звуків. Заслуговує на увагу історія сонорних р та л, запропонована мовознавцем.

А.Ю.Кримський вважав ствердіння р важливою рисою в системі консонантизму протоукраїнської мови ХІ ст.

У шахматовській інтерпретації ствердіння р властиве різним говорам східнослов’янських мов, більше того дослідник наголошував на існуванні подібної ознаки в польській мові. О.О.Шахматов припускав можливість подвійного пояснення зазначеного факту: або це явище є наслідком паралельного розвитку, або воно виникло під польським впливом.

Цікавими є спостереження А.Ю.Кримського над уживанням сонорного л в ХІ ст. На думку мовознавця, у “мові більшості малорусів” звук л існував у трьох варіантах: л, l, л'.

Учений говорив про споконвічність “середнього” l у “західномалоруському” наріччі, що констатується даними низки рукописів. Тому А.Ю.Кримський пояснював особливості переходу ъл > ов (оў) таким чином: очевидно, через наявність “середнього” l та збереження редукованого ъ, ця заміна була невідома давньокиївській мові ХІ ст. Дослідник появу сполучення ов з ъл, як суттєвий наслідок занепаду редукованих, фіксував не раніше ХV ст.

У системі консонантизму докладно вивчені мовознавцем і задньоязикові приголосні (г, к, х). Цікавим є зіставлення А.Ю.Кримським сучасного і давнього звука г. За спостереженнями дослідника, “букві г відповідають тепер у слов’ян три звуки”: g, г, h.

Деякі сучасники А.Ю.Кримського відносили появу h до спільнослов’янського періоду (П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов).

На думку А.Ю.Кримського, у давньоруських діалектах на території поширення сучасної української мови в ХІ ст. “звука g не було”, а вимова фрикативного г чи h безсумнівна.

Безперечно, одним із найважливіших явищ в історії задньоязикових приголосних є делабіалізація гы, кы, хы > г'і, к'і, х'і. Ґрунтуючись на східнослов’янському мовному матеріалі та аналізі давніх писемних пам’яток, А.Ю.Кримський визнавав тверду вимову гы, кы, хы в ХІ ст. Проте згодом, а саме з ХІІ ст., здебільшого в західних українців, сполучення гы, кы, хы стали наближатися до м’яких г'і, к'і, х'і. Дослідник зауважив, що ця локальна західноукраїнська риса не є літературною нормою, швидше – діалекною особливістю сучасної української мови.

А.Ю.Кримським проаналізовані артикуляційні властивості давньоруських приголосних у позиції перед голосним е й поступова еволюція їх вимови вже на українському ґрунті, розглянута історія палаталізованих шиплячих і ц, губних приголосних, висвітлені асиміляційні процеси в системі приголосних, вплив на неї занепаду редукованих ъ і ь та ін. Ґрунтовно досліджена вченим доля запозиченого звука ф та способи його заміни в українських діалектах іншими приголосними – в, п, х, хв.

У п’ятому розділі “Історія морфологічних явищ української мови в працях А.Ю.Кримського” йдеться про формування граматичної системи української мови в науковій концепції А.Ю.Кримського. Акцент зроблено на те, що найменше уваги в працях лінгвіста приділено історичному синтаксисові.

У підрозділі 5.1 “Іменник” розглянуто основні морфологічні особливості цієї частини мови, представлені А.Ю.Кримським.

До найстаріших форм іменників, що виявилися в східнослов’янських говорах і згодом стали ознакою української мови, дослідник відносить форму родового відмінка множини іменників чоловічого роду о-основ із закінченням -овъ (садъ – садовъ), що виникла під впливом іменників й-основ; форми називного відмінка множини із закінченням -а від іменників 
s-основ (чудо – чуда).

У історико-лінгвістичних поглядах мовознавця визначальну роль відігравали фонетичні зміни. Тому констатовані ним морфологічні особливості іменників здебільшого пояснені як наслідок дії певних фонетичних закономірностей (виникнення флексії -а у формах називного й знахідного відмінків однини іменників середнього роду тощо) або, рідше, як вияв аналогійних змін (поширення в українській мові іменників кожум’яка, мачуха).

Окрім вивчення змін у формальному вираженні відмінкових закінчень іменників, А.Ю.Кримський дослідив таке важливе морфологічне явище, як видозміна родової приналежності в українській мові. Шляхом зіставлення однакових форм іменників у російській та українській мовах, А.Ю.Кримський констатував їх належність до різних родів. Пор. рос. сильный паръ, де іменник паръ належить до чоловічого роду; укр. сильна пара, де іменник пара належить до жіночого роду.

Підрозділ 5.2 “Прикметник” присвячений історії розвитку прикметникових форм у трактуванні А.Ю.Кримського.

Залучивши факти давніх писемних пам’яток і сучасні діалектні дані, А.Ю.Кримський розглянув майже всі основні морфологічні особливості прикметників. У науковій літературі широко використані висновки вченого про формування прикметникових форм називного – знахідного відмінків і родового відмінка однини чоловічого роду. Проте не всі твердження А.Ю.Кримського були переконливими, зокрема думка про те, що в ХІ ст. у формах місцевого відмінка однини прикметників чоловічого роду помітне “ствердіння відмінкової флексії
-мь”. Також недостатньо аргументованою була теза про формування стягнених прикметникових форм множини із флексією -і, які, за А.Ю.Кримським, утворилися таким шляхом: ое іjі > і. Як основний аргумент на користь саме таких перетворень було висунуто фонетичну якість флексійного і, який А.Ю.Кримський ототожнював із звуком і, що заступив етимологічний о в нових закритих складах. Відомо, що К.П.Михальчук визнав таку інтерпретацію походження флексії -і сумнівною.

Спостереження сучасних істориків української мови, зокрема А.П.Грищенка, свідчать про те, що варіантні закінчення прикметників у називному – знахідному відмінках множини виступають у пам’ятках української мови з різною послідовністю. При загальній тенденції до поширення форм на -ыи (-ии) в окремих випадках виявляється повна перевага закінчень

-ые (-ие) в зазначених відмінкових формах; цілком імовірно, що така перевага в окремих джерелах пояснюється не тільки орфографічною традицією, а й впливом того українського діалектного середовища, у якому -ые (-ие) були закономірними як рефлекси -ыh (-hh) у ненаголошеній позиції і мали більший, порівняно з сучасним станом, ареал поширення.

Уніфікація прикметникових форм називного – знахідного відмінків множини завершилась появою новітніх стягнених форм, які в пам’ятках виступають із флексіями -ы, -и, -h.

Окрім парадигми прикметникових форм, А.Ю.Кримський розглянув і низку словотвірних засобів прикметників, зокрема використання суфікса -іш- для творення вищого ступеня порівняння прикметників тощо.

У підрозділі 5.3 “Дієслово” досліджено специфічні риси дієслівних форм в інтерпретації А.Ю.Кримського.

Значним є внесок А.Ю.Кримського у вивчення морфологічних явищ, які характеризують дієслово. Чимало морфологічних особливостей, запропонованих ученим, стосується часових форм.

До найстаріших морфологічних явищ, яких зазнали українські дієслівні форми в давньоруську добу, дослідник відносив, наприклад, закінчення -шь замість -ши у формах дієслів 2-ї особи однини теперішнього часу. Серед специфічних рис, притаманних лише українській мові, зазначимо форми 1-ї особи множини на -мо (ХІІ ст.), форми 3-ї особи теперішнього часу на -ть (ХІ ст.) тощо.

До новотворів, фіксованих пам’ятками ХІІ – ХІІІ ст.ст., А.Ю.Кримський відносив такі суттєві явища, як остаточна втрата імперфекта і майже повний занепад аористних форм. Заслуговує на увагу й низка інших, менш значних змін, які вчений також відносив до цього періоду, а саме: виникнення епентетичного л у формах 3-ї особи множини теперішнього часу дієслів з тематичним суфіксом -л- після губних (люблять, ловлять); виникнення наказової форми типу беріть, кажіть замість архаїчних беріте, кажіте, а також така зміна дієслівних форм, як: станhмъ > станьмо, сядhмъ > сядьмо.

На думку В.М.Русанівського, не можна ігнорувати поглядів А.Ю.Кримського щодо формування протягом ХІІ – ХІІІ ст.ст. на Східній Україні інфінітивів типу пекти, помогти. Проте цей факт видається сумнівним, бо вчений наводив вірогідні приклади лише з творів А.Радивиловського, що написані, як відомо, у ХVІІ ст. Цінними є спостереження А.Ю.Кримського над історією інфінітивних суфіксів -ова-, -ува-, -юва-.

А.Ю.Кримським досліджені також окремі форми дієприкметників (посажаний, повішаний, скінчаний тощо) та безособові форми на -но, -то.

Водночас не всі пояснення вченого виявилися переконливими, як, наприклад, твер-дження про появу дієслівних форм типу ходю, наситю у ХІІ ст., виникнення форм майбутнього часу на -му до XIV ст., появу форм дієприслівників на -въ у XIV ст. та ін. Розглядаючи форми дієслів минулого часу на -въ, що поступово витісняли відповідні форми на -лъ, А.Ю.Кримський пояснював їх появу впливом форм колишніх дієприкметників на -въ. Проти такого твердження виступив Л.А.Булаховський, який з “більшим довір’ям” поставився до гіпотези про аналогійну появу в у цій формі: paslъ > pas = znalъ > znaw, тобто відпадіння кінцевого l у формах з попереднім приголосним спричинило його занепад у позиції після голосного, але в цьому разі його місце займає w.

Основні результати дослідження відбито у висновках:

1. Проведене дослідження підтвердило, що внесок А.Ю.Кримського в розв’язання методологічних проблем української компаративістики, у вивчення проблеми східнослов’янського глотогенезу (передусім у висвітлення вад гіпотези М.П.Погодіна – О.І.Соболевського), у дослідження низки фонетичних і морфологічних інновацій, що характеризували українську мову в її діахронічному русі, є дуже значним.

2. Застосування актуалістичного методу в дослідженні, присвяченому проблемі історії української мови в науковій концепції А.Ю.Кримського, є цілком правомірним, як і в лінгвоісторіографічних працях взагалі. Метод актуалізму (операціональний компонент якого містить такі прийоми і процедури, як аналіз джерел і синтез одержаних даних, порівняння, абстрагування, історико-наукова реконструкція) дозволяє найбільш адекватно розкрити предмет дослідження, а саме, той історико-мовний матеріал (фонетичні й морфологічні явища української мови), який ілюструють наукові праці А.Ю.Кримського.

3. Ґрунтовний аналіз поглядів А.Ю.Кримського,