КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ТУМАЙ НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК = 811.161.2 “18”

Лінгвоцид української мови

та шляхи його подолання українством

у XIX – на початку XX століття

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у Центрі українознавства Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник академік АПН України,

доктор філологічних наук, професор

МАЦЬКО Любов Іванівна,

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова,

завідувач кафедри стилістики української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

СТЕПАНЕНКО Микола Іванович,

Полтавський педагогічний університет
імені В.Г.Короленка, завідувач кафедри сучасної

української літературної мови

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник

ЯРЕМЕНКО Світлана Андріївна,

Науково-дослідний інститут українознавства

Міністерства освіти і науки України,

відділ мови

Провідна установа Інститут української мови

НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 28 лютого 2006 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка.

Автореферат розіслано 20 січня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доцент Л.П. Гнатюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Мова в усі часи залишалася ідентифікуючою характеристикою етносу. Вона несе в собі джерела всього сущого (,,Спочатку було слово…”), в тому числі й самої людини. Однак макролінгвістична проблематика (мова – суспільство – культура – особистість), започаткована у працях Вільгельма фон Гумбольдта, Г.Штейнталя, О.Потебні та ін., у першій половині ХХ століття була відтиснута на другий план досягненнями структуралізму, який обмежувався вивченням мови ,,в собі і для себе”. Та з кінця минулого століття дослідницька увага мовознавців закономірно зміщується з вивченого уже центру мови і її фоно – граматичної структури на проблемну периферію і закріплюється на межах багатьох суміжних галузей наукового знання: етнолінгвістика, психолінгвістика, когнітивна лінгвістика і соціолінгвістика. Соціолінгвістика – галузь мовознавства, що становить синтез соціології та лінгвістики і вивчає питання суспільного існування й суспільні умови розвитку мови.

Розгортання соціолінгвістичних досліджень в Україні стало можливим лише в умовах незалежності, коли розширились межі суспільного використання української мови. Соціолінгвоукраїністика нині визначає свою наукову проблематику, концептуальні засоби та методику дослідження. Об’єктом вивчення науковців стали мовна ситуація, соціальні аспекти мовно – комунікативних процесів, світовий досвід мовного будівництва, соціодіалекти та ін.

Функціональна соціолінгвістика є пріоритетним напрямом сучасного українського мовознавства. Це відгалуження соціолінгвістики, що виникло у 60-х роках минулого століття, базується на цілком очевидній концептуальній засаді: умови реального функціонування мови виступають тим чинником, що впливає на формування системи мови. Попри очевидність цього факту, дослідження реального функціонування української мови, конкретної мовної діяльності у кореляції із соціокультурними аспектами буття українського етносу не набули належного розвитку у вітчизняній лінгвістиці.

Тому питання історії української літературної мови та особливостей її сучасного розвитку сьогодні становлять особливий інтерес у зв’язку з актуальними завданнями вироблення об’єктивної, науково виваженої концепції національної історії України загалом та концепції історії української культури і української літературної мови як найважливішого формувального складника її. На думку В.Гумбольдта, ніщо інше так не здатне наблизити до розгадки таємниць людини і характеру народів, як їхні мови.( Гумбольдт В.О. О различии строения человеческих языков и его влияние на духовное развитие человечества // Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. – М., 1984. – С.124.)

О.Потебня постійно цікавився питаннями народності і мови, взаємовідношення націй і мов, народності й особи, дво – і багатомовності, майбутньою долею націй і мов (,,Думка і мова”,1862; ,,Мова і народність”. 1895; ,,Про націоналізм” 1905). Засуджуючи денаціоналізацію, учений стверджував, що всі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку. В рецензії на збірку ,,Народні пісні Галицької й Угорської Русі” Я.Головацького розглянув питання про право української мови на літературно-писемну форму. Обґрунтовував давність і самобутність української мови, досліджував її історію і О.Бодянський. Учений обстоював фонетичні принципи українського правопису, нормування української літературної мови на основі полтавського діалекту, відзначав милозвучність української мови.

У багатьох працях торкався питань української мови Бодуен де Куртене, зокрема, стверджував, що українська мова є окремою східнослов’янською мовою (,,Кілька слів про об’єктивну та суб’єктивну самобутність України з погляду мовного племінного, національного й державного”, 1925), приділяв увагу явищам палаталізації і диспалаталізації українських приголосних (,,Два питання із вчення про ,,пом’якшення” або палаталізацію в слов’янських мовах” 1893), осудливо висловлювався щодо москвофільського язичія (,,Кілька слів про порівняльну граматику індоєвропейських мов”, 1881). Вчений послідовно відстоював право українського народу на вільний розвиток своєї мови й культури ,,Про з’їзд славістів і про платонічний панславізм”, (1903), на шкільництво українською мовою (,,Українське питання з позанаціональної точки зору”, 1913), підтримував прагнення галичан створити у Львові національний університет (,,Українські університети в Польській державі”, 1922). Засуджував спроби польського уряду, підтримані частиною польських учених, замінити назву ,,Україна” на ,,Мала Русь” (,,Про національне питання”,1926).

Широкі наукові інтереси М.Грушевського як історика, філософа, політика зумовили його звернення до питань української мови. Грушевський обґрунтував зв’язок української мови з іншими індоєвропейськими мовами, обстоював концепцію неперервного історичного розвитку української мови. Самобутність української мови вчений пов’язував з особливостями висловлювання, з внутрішньою формою слова, розвивав думки О.Потебні та І.Франка про значення рідної мови в соціальній еволюції людини. У ролі важливого знаряддя культурного та державно-політичного життя українського народу вчений бачив вироблену культурну, літературну мову: ,,У наші часи нема вже старих універсальних культурних мов, кожна народність розвиває своєю рідною мовою культурну працю; весь культурний запас зберігається рідною мовою; культурна мова стає питанням життя і смерті, ,,бути чи не бути” національного існування” (,,Визволення Росії та українське питання”, 1907). М.Грушевський надавав великого значення науці рідною мовою, так само як і рідномовній школі та вищій школі: ,,Поки мова не здобуде собі місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетах та інших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні і літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі ,,нижчої, культурно неповноцінної нації” (,,Визволення Росії та українське питання”, 1907). Очевидно, чим повнішим є обслуговування національною мовою духовного розвитку нації, тим більший її внесок у духовну скарбницю людства.

Як зазначає Л. Мацько, ,,мова – це культурний феномен, у якому акумулюється інтелектуальний та духовний досвід народу, тому втрата її призводить до втрати національної ідентичності, щобільш – загибелі нації як цілісного організму. Мова є тим чинником, що дає змогу представникам однієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні”.( Мацько Л., Христенок В. Явище лінгвоциду в історії української літературної мови (XVII – ХІХ ст.) // Українська мова. – К., 2003. – №2. – С.58.)

Формування, становлення і розвиток української мови, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації в добу бездержавності українського народу супроводжувалося негативним явищем, що дістало назву лінгвоцид (від лат. lingua – мова, caedere – знищення).

Рецидив лінгвоциду спостерігаємо і сьогодні. Звернувшись до офіційних документів, зокрема, довідки Рахункової палати України (,,Про результати аналізу стану виконання комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження”) відзначаємо, що необхідні умови для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні ще не створені. Так, щоденний разовий тираж російськомовних газет, що виходять в Україні, становив на початок 2002 року 32,1 мільйона примірників, тоді як україномовних – 18,2 мільйона. Склалася ситуація, коли на сто українців припадає 46 примірників рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні – 386 примірників або у 8,4 рази більше. У телерадіоефірі України основну частку складають комерційні телерадіокомпанії, які, на відміну від державних, не дотримуються конституційних норм використання української мови, а державні телерадіокомпанії складають 3,4 відсотка від діючих телерадіокомпаній в ефірі.

Проігнорувавши вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 08.09.97 № ,,Про затвердження Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови,” абсолютна більшість міністерств не розробили власні програми щодо зазначених заходів. Таким чином, посилаючись на вище названий документ, відзначаємо, що протягом останніх 12 років не здійснювалась реалізація Державної програми розвитку української мови та Комплекс заходів щодо її всебічного розвитку та функціонування.

Актуальність роботи полягає у потребі дослідити явище лінгвоциду, наслідки якого ще не є достатньо вивченими. Сучасне українське суспільство не знає усієї нищівної сили лінгвоциду української мови і його згубного впливу на національну культуру. Актуальною залишається потреба, дослідивши це, подолати шкідливий вплив наслідків і рецидиви залишків лінгвоциду у сучасному українському суспільстві.

Через політичну ситуацію, в якій перебувала Україна з кінця XVII – ХХ ст., ця проблема тривалий час не могла досліджуватися у вітчизняному мовознавстві аж до проголошення України незалежною державою. Для процесу утвердження української мови як державної актуальним є дослідження питань історії української літературної мови як наукової дисципліни, що накопичує знання про історичний мовний розвиток, розкриває його закономірності, дозволяє в кінцевому результаті глибше пізнати історичний шлях української нації. Разом з іншими науками історичного спрямування вона опинилася серед тих галузей знання, в яких існує чимало ,,білих плям”, замовчаних персоналій, невідомих документів. Однією з таких ,,білих плям” є явище лінгвоциду, що супроводжувало історичний розвиток української мови майже чотири останні століття.

Питання історії української літературної мови досліджували історики української літературної мови, зокрема автори відповідного академічного курсу П.Плющ, В.Чапленко, Ю.Шевельов, О.Горбач, М.Жовтобрюх, П.Тимошенко, І.Білодід, П.Горецький, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Животко, П.Ковалів, В.Німчук, В.Русанівський, С.Єрмоленко, М.Степаненко та ін. Варто згадати цінні лінгвістичні студії М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Возняка, К.Студинського, І.Франка про українську мову, про мову конкретних художніх творів. Обґрунтовували давність і самобутність української мови М. Максимович та О.Бодянський.

В останні роки, коли почалося переосмислення історичних та культурних національних процесів, в Україні з’явилися розвідки, в яких автори намагаються дати об’єктивну оцінку стану української мови (Я.Радевич-Винницький, В.Іванишин, В.Лизанчук, В.Статєєва).

За останній час зросла кількість науково-публіцистичних праць, статей про лінгвоцид української мови (Л.Мацько, Л.Масенко, І.Фаріон, В.Радчук, В.Христенок та ін.)

Хронологічні рамки дослідження продиктовані тим, що період ХІХ – початку ХХ ст. посідає важливе місце в національно-культурній, зокрема й у мовній, еволюції України і саме в цей період найбільш гостро постає мовне питання. Як відомо, в царській Росії функціонування української мови регламентувалося офіційними заборонами. Українське слово допускалося тільки в художню літературу (та й то з певними обмеженнями). В інших сферах українська мова фактично заборонялася. Тож питання, пов’язані з існуванням і розвитком української мови в зазначений період, були особливо гострими і відповідно недостатньо дослідженими, бо невизнання української мови і заборона на її використання уже автоматично виключали її з офіційної лінгвістики.

Дотичними до теми дисертації є питання, які розглядалися у дослідженнях М.Грушевського ,,Про українську мову і українську школу”, С.Єфремова ,,Мартиролог українського слова”, Б.Сокола ,,Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у ХІХ – початку ХХ ст.”, Ю.Шереха ,,Пороги і Запоріжжя”, Л.Масенко ,,Мова і політика”, Р.Дембчевського ,,За право мови”, В.Карпової ,,З історії українського правопису в Галичині (1917–1939 рр.)” та ін.

Розглядала проблеми нормалізації української літературної мови, підвищення її культури О.Курило (,,Уваги до сучасної української літературної мови”). Звертався до історії української літературної мови О.Синявський (,,Мова творів Григорія Сковороди”, ,,Елементи Шевченкової мови, їх походження і значення”, ,,Потебня як дослідник української мови” та ін).

Однак багато аспектів даної проблеми залишилися поза увагою дослідників. До цього часу немає окремої праці, яка б всебічно висвітлювала політику лінгвоциду і її згубні наслідки для розвитку української мови. Тому рефероване дослідження дасть можливість не лише чітко уявити соціолінгвістичну картину розвитку української мови у ХІХ – на початку ХХ ст. (а відповідно – культури, освіти, історії), але й сприятиме пошуку оптимальних шляхів розвитку української мови в наш час і в майбутньому.

Враховуючи недостатню теоретичну розробку проблеми, а також її актуальність, визначено тему дисертаційного дослідження: ,,Лінгвоцид української мови та шляхи його подолання українством у ХІХ – на початку ХХ ст.”

Об’єктом дослідження є асиміляційна мовна політика політика царського уряду Росії щодо українства; становище і стан української мови та її проблеми у ХІХ – на початку ХХ століття.

Предметом дослідження є законодавчі та підзаконні акти царського уряду з питань мовної політики, і зокрема ті, що стосувалися української мови, звіти місцевих державних установ центральним і вищим органам державної влади, які характеризували процес реалізації цих законів на теренах України; громадянська позиція у мовному питанні діячів української науки і культури та українських громадських організацій.

Мета дослідження: дати ретроспективний критичний аналіз стану української мови у ХІХ – на початку ХХ ст., теоретично обґрунтувати причини виникнення явища лінгвоциду, його вплив на розвиток української мови та шляхи боротьби з ним, до яких вдавалася інтелігенція українського народу; формувати усвідомлене ставлення громадян до націєтворчої і державотворчої ролі мови.

Відповідно до мети дослідження поставлено такі завдання:

дати визначення лінгвоциду та охарактеризувати його ознаки у різних наукових поглядах;

простудіювати наукові, науково-популярні та публіцистичні праці, в яких розглядалася історія розвитку української мови;

розглянути типології мовної політики як основного складника національної політики, що відповідає панівній у конкретному суспільстві ідеології;

охарактеризувати види мовних ситуацій як взаємодію соціально-комунікативних систем різних мов і системи однієї і тієї ж мови;

дослідити архівні матеріали, вивчити офіційні документи ХІХ – початку ХХ ст., які встановлювали дискримінаційні межі функціонування української літературної мови;

простежити шляхи боротьби за українську мову і засоби протидії лінгвоциду, до яких вдавалася українська інтелігенція;

акумулювати досвід підтримки української мови у ХІХ – ХХ ст., що міг би позитивно впливати на утвердження української мови як державної.

Дисертація є спробою синтезувати матеріал про лінгвоцид як мовну політику, спрямовану на ліквідацію мови підкореного народу, лінгвоцид української мови в означений період.

Методологічну основу дослідження складають положення філологічних та філософських наук про значення, суспільну природу мови як засобу спілкування; положення наукової теорії пізнання про взаємозв’язок мови і мислення; теоретичне положення про мислення як знакову діяльність, пріоритетну роль мови у розвитку особистості; концептуальні положення соціолінгвістів, етнолінгвістів про роль і значення мови у формуванні нації, держави і суспільства.

Мета і завдання роботи, специфіка об’єкта дослідження і фактичного матеріалу, різноплановий характер проблеми зумовили необхідність застосування комплексної методики і часткових дослідницьких прийомів: зіставно-типологічного, контекстуально-інтерпретаційного, описового, культурно-історичного, історико-порівняльного.

Джерельною базою для дисертаційного дослідження стали матеріали ЦДІА у м. Києві, зокрема фонди, у яких представлено документи про русифікаторську політику Російської імперії:

фонди № , № , № , № , № , № , № , № , № , № , № , № , № , № , № , № , № та ін.;

Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2-е. СПб, 1830.

Досліджувалися також наукові і публіцистичні праці визначних вчених, діячів української культури та окремі твори письменників ХІХ – початку ХХ ст., які розглядали питаня історії та розвитку української мови; науково-лінгвістична і сучасна періодика.

Теоретичне значення дослідження полягає в науковому обґрунтуванні причин виникнення лінгвоциду як наслідку лінгвістичної асиміляційної політики, у критичному аналізі його впливу на розвиток та становлення української мови. Результати вивчення доповнюють становлення цілісної картини історії української літературної мови (ХІХ – початку ХХ ст.), вносячи в неї нові знання й оцінки.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали, положення та висновки, отримані в результаті дослідження, сприятимуть розширенню та збагаченню мовно-історичного знання, збереженню та передачі мовного досвіду. Зібрані та узагальнені в роботі матеріали можуть бути застосовані науковцями при розробці соціолінгвістичних, історично-культурологічних, педагогічних спецкурсів, лінгво-дидактичних спецсемінарів з даної тематики; при створенні синтетичних праць з історіографії української лінгвістики, з історії української літературної мови.

Обґрунтованість і вірогідність результатів дослідження забезпечуються використанням комплексу методів, які відповідають меті та завданням дисертації. Висновки роботи базуються на узагальнених фактах, що є результатом аналізу архівних, документальних та інших джерел.

У процесі дослідження одержано такі результати, що характеризуються елементами новизни:–

внаслідок аналізу документів – законодавчих та підзаконних актів царського уряду з питань мовної політики і звітів місцевих державних установ центральним і вищим органам державної влади, які показують процес лінгвоциду української мови і є науково достовірними, неспростовними свідченнями згубної політики Росії щодо українського народу, його мови й культури, зроблено висновки про критичний стан української мови у ХІХ – на початку ХХ ст.;–

експліковано явище лінгвоциду як таке, що притаманне усім панівним державам, мета яких в результаті мовної асиміляційної політики витіснити рідну культуру поневоленого народу і насадити власну (на прикладах історії окремих європейських народів);–

аргументовано особливе ставлення українства до мови, яка в ситуації національного гноблення набула функції вираження національного духу, символу батьківщини, державного, національного і етнічного буття, способу утвердження політичної й культурної суверенності нації;–

проаналізовано і описано основні документи ХІХ – початку ХХ ст., що стосуються мовної політики російського царизму щодо українства;

Особистий внесок здобувача полягає у доповненні поняття лінгвоциду, теоретичному обґрунтуванні необхідності вивчення причин виникнення та наслідків цього явища, а також у вивченні та опису лінгвоциду як української, так і окремих європейських мов (порівняльний аспект), в опрацюванні архівних матеріалів та залучення їх у науковий обіг.

Апробація результатів дисертаційного дослідження.

Основні положення дисертації було викладено у доповідях на звітно-наукових конференціях викладачів, наукових семінарах кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (2001, 2002, 2003, 2004 рр.), на науково-практичній конференції ,,Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і в світі” (Київ, 20–21 жовтня 2005р.).

Зміст і результати дослідження обговорювалися на наукових конференціях та звітних засіданнях Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000–2004 рр.).

Результати роботи проходили апробацію також на конференціях жіночого товариства ім. О.Теліги. Основні ідеї дослідження були висвітлені у циклі радіопередач про українську мову у програмі ,,Жіночий погляд” (листопад – грудень 2003 рік). Концепція, зміст, матеріали, результати й висновки дослідження відображені у 6 публікаціях, з них 3 статті – у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації визначена метою та завданнями даного дослідження і відображає логічну послідовність питань, які розглядалися. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (281 найменування) та списку архівних матеріалів. Повний обсяг дисертації без списків використаної літератури 171 сторінка, загальний обсяг роботи 191 сторінка

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертація виконана в рамках державної теми Центру українознавства Київського національного університету імені Т.Шевченка ,,Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальноосвітніх тенденцій розвитку націєтворчих концепцій “ (номер державної реєстрації 2000Б-010)

Основний зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано стан її вивчення, визначено мету, завдання роботи, методи дослідження, схарактеризовано джерела фактичного матеріалу, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації.

У Першому розділі – ,,Лінгвоцид як мовна й соціальна проблема” – розглядаються теоретичні питання мовного простору, лінгвосфери, націєтворча і державотворча роль мови та типології мовних політик і мовних ситуацій, а також досвід асиміляційної мовної політики у країнах Західної Європи. Розвиток людського суспільства іде від народності до вищого її виявлення – нації. Народність визріває в націю.

Процеси державотворення пов’язані з усвідомленням суспільних функцій мови, із стратегічним підходом до питань мовної освіти. Держава починається з мови як однієї зі своїх інституційних ознак.

Державна мовна політика може виходити за межі держави (зовнішня мовна політика), стосуватися її внутрішнього мовного життя (внутрішня національна мовна політика) або поєднувати їх. Серед зовнішніх мовних політик найчастіше вирізняють політику асиміляційної інтернаціоналізації, коли певна країна поширює власний мовний код за межами своїх кордонів. В основі такої політики – насильницьке нав’язування пригнобленим національностям мови й культури панівної нації.

Мовна політика породжує відповідну мовну ситуацію в країні.

Мовна ситуація, як правило, відбиває соціально-економічні умови життя суспільства. Як вона сама, так і пов’язані з нею комунікативні відношення історично зумовлені, вони є наслідком ситуацій і станів попереднього часу і зберігають у собі елементи майбутнього розвитку.

Проблема типологій мовних ситуацій була розглянута у роботах відомих соціолінгвістів (Ч.Фергюсона, У.Стюарта, Р.Белла, В.Степанова та ін.), універсальну типологію мовних ситуацій розробив Л.Нікольський, котрий виділив мовні ситуації, всередині яких взаємодіють один з одним соціально-комунікативні системи різних мов (екзоглосні ситуації) і системи (підсистеми) однієї і тієї ж мови (ендоглосні ситуації), з функціонально нерівнозначними елементами (збалансовані і незбалансовані), всередині яких виділяють однокомпонентні (тільки ендоглосні) і багатокомпонентні (як ендоглосні, так і екзоглосні).

Мовна ідентичність як потенційний чинник самобутнього національного розвитку дуже часто в історії людства підлягала репресивним акціям з боку панівних еліт та державних органів.

Асиміляційна політика створює постійну напругу в стосунках етнічних більшості і меншості країни і є постійним джерелом мовних конфліктів.

Практика денаціоналізації впроваджувалася в життя кожною панівною державою. І першим етапом цієї практики було витіснення рідної мови поневоленого народу з усіх сфер громадського життя. Світова історія вказує, що асиміляційна мовна політика завжди мала потужне ідеологічне забезпечення. Так, за панування Фрідріха Вільгельма І (у 1714, 1735 рр.) було видано гострі заборони проти лужицької мови. У 1731 р., наприклад, заборонено одружуватися серболужичанам, які не знали німецької мови. Внаслідок потужного політичного впливу Данії на Норвегію норвезьке письменство зовсім витісняється данським. Відповідно до Кадіської конституції (1812) проведено уніфікацію усієї Іспанії. У 1825 р. заборонено вживання каталонських підручників у школах. У 1865 році забороняється вживання каталонської мови в нотаріальних актах та банкових справах. Злочинним діалектом була оголошена фламандська мова. Наполеон І свідомо продовжував денаціоналізаторську політику, довівши її до протифламандської ,,систематичної війни”. Протифламандські заборони послужили зразком для сумної слави царського указу 1876 року. Автор цієї заборони, скерованої проти української мови, Юзефович скористався протифламандськими інструкціями як зразком.

Як показала історія європейських держав, рідна мова виступає могутнім чинником відображення дійсності в її національному виявленні. Засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої зрештою формується картина світу, тобто відображена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про об’єктивну дійсність. Із втратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприйняття, національного світоосягнення та світорозуміння, що, зрештою, призводить до денаціоналізації.

Другий розділ – ,, Стан і становище української літературної мови у ХІХ – на початку ХХ століття” – присвячений стану і становищу української мови у ХІХ – на початку ХХ століття на східних і західних землях України, критичному аналізу й опису заборонних і обмежувальних актів з боку Росії.

Лінгвоцид як процес цілеспрямованого нищення мови нації став гальмом в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза зникнення саме літературної української мови. Сфери використання української літературної мови в ці періоди були максимально звужені, внаслідок чого послаблюються основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмуються або зовсім припиняються процеси вироблення й унормування національної української літературної мови.

Послідовно від початку ХІХ століття в українських школах впроваджують російську систему освіти. У 1807 році учитель Харківської гімназії Т.Селіванов писав: ,,Ми застали в училищах самого Харкова учителів, які спілкувалися з учнями виключно українською мовою; але ми, новоприбулі із семінарії вчителі, згідно з розпорядженням керівництва, зломили їх і привчили говорити російською”. (Лизанчук В. Навічно кайдани кували. – Львів, 1995. – С.78.)

Чорною сторінкою в історії української мови стали Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876). На основі Валуєвського циркуляру з’явився ,,Указ Синоду духовним цензурним комітетам”, що мав силу закону. Цей документ містив спеціальну заборону щодо релігійної тематики в українській художній літературі. Було заборонено не тільки українські переклади Біблії та інших конфесійних текстів, а й будь-які видання цією мовою, пов’язані з релігією. Зокрема, тут сказано, що духовна цензура не повинна допускати до друку жодного рукопису релігійного змісту українською мовою – ні оповідань зі Священної Історії, ні проповідей, ні житій святих, ні навіть художніх творів з релігійними сюжетами, – тобто будь-яких текстів, що мали хоч якесь відношення до релігії і церкви. Згідно з Емським указом заборонялося друкувати українською мовою будь-які книги і навіть тексти до нот, ставити театральні вистави, ввозити з-за кордону українські видання.

Емський указ (його повна назва ,,Выводы Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс ‘‘) містив 11 пунктів, які призначалися для трьох урядових відомств – Міністерства внутрішніх справ (5 пунктів), Міністерства народної освіти (5 пунктів) і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (1 пункт). Він істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр. Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного усвідомлення через літературу, публіцистику, школу.

Заборона української літератури незалежно від її змісту, лише на мовному ґрунті, була унікальним явищем навіть за умов Російської імперії. Для контрасту можна згадати, що ніколи, навіть у час суворих антипольських репресій після повстання 1863 року, не припинялося друкування польських книг і газет. Пояснення цього феномена можна знайти в словах Каткова, який вказував на те, що з вибухом польської революції Росія у найгіршому випадку може втратити одну провінцію, а якщо виграє національний рух в Україні, то влучить у саме серце Росії. Тому, на його думку, усі сепаратистичні змагання українців повинні бути знищені. Цьому підпорядковувалася уся самодержавна російська політика щодо українців.

Не у кращому становищі перебувала українська мова на території України, що входила до складу Угорщини. В Угорщині вона не мала правових гарантій і була цілком усунена з громадського життя. На підавстрійських землях українську мову офіційно не переслідували, але гарантовані їй права на практиці обмежували.

У порівняно кращому становищі була українська мова в Галичині й на Буковині, де її можна було вживати публічно. Проте мало не в кожному окремому випадку, щоб відстояти конституційне право, українці мали витримати запеклу суперечку з польською адміністрацією. Як наслідок історичних обставин українці в Австрії мали відносно розвинену пресу і шкільництво.

Однак ні в одній із цих чотирьох регіональних сфер українська мова у ХІХ – початку ХХ століття не користувалася суспільним престижем.

У Третьому розділі ,,Шляхи боротьби за українську мову і засоби протидії лінгвоциду” висвітлюються як згубні впливи лінгвоциду української мови, так і відповідні йому засоби протидії та опору культурних сил українства: відстоювання науковцями права української мови на самобутній розвиток, мовні дискусії про шляхи розвитку української мови, про правописні проблеми, про принципи і можливості унормування і кодифікації української мови, обговорювання в пресі проблем української мови, роль видатних особистостей у нормуванні української мови, значення українського театру і громадських організацій у збереженні української національної мови.

Велике значення у збереженні української мови належить видавництвам. Періодична преса ХІХ століття, всупереч великій кількості заборон, показує стан української мови у зазначений період, презентує на сторінках своїх видань статті науковців, що стосуються лінгвістичних тем, мовних дискусій, правописних питань української мови. У той час, коли валуєвські укази та емські циркуляри заперечують право на самобутність, самостійність української мови, такі видання, як ,,Основа”, ,,Мета”, ,,Русь”, ,,Правда”, ,,Слово”, ,,Боян” та ін. не тільки стверджують факт існування української мови, а показують її розвиток, обговорюють питання унормування правописної системи, вироблення спеціальної термінологічної лексики.

Загальновизнано, що істотно впливають на формування, розвиток національних літературних мов митці. Зокрема, повсякчас боролися за утвердження, популяризацію і вільне функціонування рідної мови палкі прихильники українського слова: М.Старицький, М.Драгоманов, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко та інші.

Багато статей присвятив значенню української мови М.Драгоманов. Учений у статті “О педагогическом значении малорусского языка “ висловлював переконання, що ,,ніколи не може бути жива наукова школа без української мови “.

У статтях ,,Світогляд українського народу” (1874), ,,Російська народна школа на Україні” (1889) розвінчав фальшиву антигуманну систему русифікації українців І.С.Нечуй-Левицький. Український письменник, перекладач, літературний критик Іван Семенович відстоював своєрідність історичного і культурного розвитку українського народу і його право на самостійний розвиток, а також розвиток рідної мови, освіти, культури.

Звертався у своїй публіцистиці до проблем розвитку рідної мови, національної школи і Б.Грінченко. У ґрунтовній праці ,,На беспросветном пути. Об украинской школе,” що вперше була опублікована в журналі ,,Русское багатство” в Х–ХІІ книгах за 1905 рік, Б.Грінченко, розвиваючи основні висновки і положення, сформульовані в статті ,,Яка тепер народна школа на Вкраїні,” на конкретних прикладах і фактах, почерпнутих з життя, переконливо доводив неефективність і згубність для українського народу зрусифікованої школи. Наголошував на важливості рідної мови М.Грушевський (,,Про українську мову і українську школу” (1913), ,,Визволення Росії та українське питання” (1907)).

У несприятливих важких умовах принизливих заборон і утисків розвивався український театр, який вже своїм фактом існування ставав на захист прав рідної мови, демонструючи глядачам самобутню українську культуру. Так, в Єлисаветграді в 1864 р. аматори (поміщики) дають вистави ,,Наталка Полтавка”, ,,Сватання на Гончарівці” та ін. Вистави мали незвичайний успіх. У 1872 р. було дозволено інсценувати українські п’єси приватним гурткам у Києві. Починається енергійний театральний рух, душею якого стали М.Старицький, М.Лисенко та ін.

ХІХ століття, незважаючи на всі урядові заборони і цензурні утиски, ознаменувалося піднесенням національної свідомості та мовнонаціональним відродженням українців, засвідчивши багатий і невичерпний потенціал української літературної мови. Усупереч величезним труднощам і перешкодам українська мова розвивалася. Найвиразнішою ознакою її розвитку й найбільшим на той час досягненням було розширення українського культурного мововжитку.

ВИСНОВКИ

У загальних висновках підсумовано основні результати дослідження:

Важливою умовою націє- та державотворення завжди була мова. Вона є тим чинником, що сприяє згуртуванню народу. Недаремно ж державні діячі завжди намагалися використати мову для зміцнення держави, влади.

Дисертаційне дослідження свідчить, що багатий досвід асиміляції різних народів набули свого часу всі колоніальні імперії. Франція, Іспанія, Португалія у своїх колоніальних володіннях проводили однозначно асиміляційну мовну політику. Дещо іншу політику у своїх володіннях проводили Великобританія та Бельгія, котрі допускали вживання місцевих мов, принаймні, у початковій школі та в низових ланках адміністративного керування. Цими мовами можна було видавати і деякі газети. Тому після проголошення незалежності особливо гостро постало мовне питання саме в колишніх французьких, португальських та іспанських володіннях. Майже в усіх цих країнах декларувалася потреба розвитку місцевих мов, багатьма з них справді була розроблена писемність, з’явилися деякі публікації, а з часом – навіть і преса. Однак за рідкісними винятками державною мовою в колишніх колоніях, наприклад, французьких, залишається мова колонізаторів. Переважає вона і в усіх сферах суспільного життя молодих національних держав за мінімального рівня функціонування місцевих мов. Досить не тривалий період колоніального панування не призвів до масової мовної асиміляції автохтонного населення, але небезпечний прецедент було закладено. І в умовах державної незалежності домінування майже в усіх сферах мови метрополії сприяє поширенню двомовності з наступною тенденцією до переходу на одномовність.

Простежено, що зовнішня асиміляційна політика була здебільшого продовженням внутрішньої політики щодо національних меншин тієї чи іншої країни. У Франції жорстка мовна політика здійснювалася з часів Великої Французької революції, коли фактично було заборонено використання у школі та пресі мов національних меншин.

Замаскована асиміляційна політика здійснювалася частіше, коли допускався обмежений, суворо регламентований рівень розвитку мов етнічних меншин.

З особливою гостротою питання мови, національної освіти й культури постали в ХІХ та на початку ХХ століттях. Для українців ці питання завжди були актуальними. Перебуваючи протягом кількох століть у складі сусідніх іншомовних та інокультурних держав, Україна зазнала мовно-культурної експансії, головним чином з боку російського самодержавства (безконечні накази, укази, розпорядження про заборону української мови й українського друкованого слова, переселення представників корінної нації у віддалені кутки імперії й заміна їх чужорідним елементом), – усе це не могло не накласти свій відбиток на психологію, поведінку й культуру українців.

Процес цілеспрямованого нищення мови нації дістав назву лінгвоцид. Вивчивши погляди науковців на явище лінгвоциду, запропоноване власне трактування цього терміна як різновиду мовної політики, в результаті якої шляхом активного цілеспрямованого втручання у внутрішню структуру мови, обмеження використання її суспільних функцій відбувається поступове зменшення і згасання комунікативної, інформаційної, пізнавальної, а відтак мислеоформлюваної функцій, що в кінцевому результаті призводить до асиміляції й денаціоналізації народу панівною нацією. Це негативне явище стало вирішальним в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза її абсолютного зникнення. Сфери використання мови в ці періоди були максимально звужені, унаслідок чого занепадають основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмується або зовсім припиняється процес вироблення й унормування національної літературної мови.

Історія становлення української мови як національної пов’язана з великою кількістю актів, циркулярів, розпоряджень. Цензура українського друку ставала головним чинником заборони мови, літератури, культури українського народу. У дисертаційному дослідженні вивчено і проаналізовано архівні джерела, які введено у науковий обіг як новий фактологічний матеріал, що доповнює і розвиває теорію лінгвоциду як суспільного явища. (Ф. №442. Оп. №42. Спр. 364 – збільшення платні лікарям російського походження по Київській губернії; Ф. №320. Оп. №1. Одн. зб. – заборона на виставці продуктів сільського господарства в м. Лубнах робити надписи українською мовою; Ф. №321. Оп. №1. Спр. 181 – заборона інспекторам народних училищ у Полтавській губернії спілкуватися українською мовою; Ф. №294. Оп. №1 Спр. №4-а – про друк українських текстів російськими буквами; Ф. №356. Оп. №1. Спр. 20 – заборона виконувати українські пісні в громадських місцях у м. Миколаєві; Ф. №707. Оп. №261. Спр. 7 – про посилення нагляду за студентами і заборону носити українські і польські національні костюми; Ф. №442. Оп. №849. Спр. 35 – заборона користуватися українською мовою під час публічних виступів; Ф.№289. Оп. №1. Спр. 276 – заборона продавати поштові марки з надписом ,,В школі наша будучність”, розпорядження про вилучення з торгівлі цих та інших марок, на яких написано по-українськи; Ф. №442. Оп. №862. Спр. 170 – розпорядження про закриття бібліотеки-читальні в с. Стрельчинцях у зв’язку з добіркою літератури українською мовою; Ф. №336. Оп. №4 Спр. 19 – розпорядження про закриття усіх газет, що видавалися українською мовою у Харківській губернії у зв’язку із складною політичною ситуацією у країні; Ф. №294. Оп. №1. Спр. 147 – про заборону брати на рецензування і перевидавати книги українською мовою; Ф. №1680. Оп. №1. Спр. 32 – про заборону видавати твори українською мовою у м. Харкові; Ф. №442. Оп. №539. Спр. 22 – розпорядження про призначення на посаду керівників гімназій у західних губерніях виключно осіб російської національності; Ф.№707. Оп. №256. Спр. 263 – розпорядження про щомісячну винагороду учителям російської мови за перевірку письмових робіт; Ф. №707. Оп. №256. Спр. 265-а – розпорядження про посилення заходів, що сприятимуть кращому вивченню історії та російської словесності у Київській губернії та ін.) Розкрито, що завдяки найсвідомішій частині української інтелігенції на кінець ХІХ ст. українська мова утверджується і продовжує свій розвиток. У цій сфері активно діють культурницькі й політичні організації й товариства. Українські письменники писали не лише художні твори, а й літературно-критичні, етнографічні, фольклористичні праці, брали участь у формуванні, унормуванні української літературної мови, обстоювали право на існування написаного по-українськи.

Виявлено, що велику роль в утвердженні української мови відіграли мовні дискусії, які велися навколо української мови на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів. Участь у них брали як українські вчені, так і російські, частково – польські та інші славісти.

Наприкінці ХІХ ст. велася полеміка серед українських