КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ТИХОМИРОВ ОЛЕКСАНДР ДЕОНИСОВИЧ

УДК 340.12

ЮРИДИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА:

ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

12.00.12 – філософія права

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ

Науковий консультант доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Козюбра Микола Іванович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, завідувач кафедри державно-правових наук

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Козловський Антон Антонович, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, завідувач кафедри теорії та історії держави і права

доктор юридичних наук, доцент Луць Людмила Андріївна, Львівський національний університет ім. Івана Франка, професор кафедри історії та теорії держави і права

доктор юридичних наук, професор Максимов Сергій Іванович, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри філософії

Провідна установа – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ теорії держави і права, м. Київ

Захист відбудеться “16” червня 2006 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 007. 01 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.

Автореферат розісланий 12 травня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Ідентифікація України як європейської країни, її інтеграція у світовий правовий простір можливі за умов визнання, відстоювання та захисту національних інтересів, рецепції універсальних цінностей на засадах збереження і розвитку національної своєрідності, що спонукає до пошуків адекватних форм осмислення процесів плюралізації та глобалізації у праві, переорієнтації стратегій філософії права та методології правознавства.

Зазначені та інші подібні проблеми має розв’язувати порівняльне правознавство, яке виникло і розвивалося загалом в межах класичної і некласичної науки, причому протягом середини – кінця ХХ століття переважала його практична спрямованість на забезпечення процесів творення права, суддівської та іншої правозастосовної практики. Домінування модерністського або постмодерністського типів мислення призвело до абсолютизації універсального чи, навпаки, плюралістичного праворозуміння, які не змогли адекватно відбити, пояснити та спрогнозувати процеси, що відбуваються на “правовій карті” світу. Поза увагою вчених, як правило, залишалися теоретичні та методологічні проблеми порівняльно-правових досліджень, їх міждисциплінарні зв’язки з іншими соціально-гуманітарними науками, формування спільних для них світоглядних та філософських підвалин.

Численні спроби проведення порівняльно-правових досліджень без їх достатнього філософського та наукознавчого осмислення призвели до переважної інтерпретації порівняльного правознавства як порівняльно-правового методу, вивчення окремих аспектів розвитку правових сімей (кіл, типів, класів), їх співвідношення між собою або з міжнародним правом, “розпорошення” за окремими юридичними науковими дисциплінами.

Актуальність теми дисертації зумовлена: по-перше, особливостями розвитку філософії права та методології юридичної науки в умовах постмодерну; по-друге, плюралізмом правових культур, процесів глобалізації у праві та необхідністю їх адекватного осмислення; по-третє, пошуком шляхів поєднання універсального та унікального в розвитку вітчизняного і світового філософсько-правового мислення; по-четверте, доцільністю виокремлення особливостей української філософсько-правової традиції у співвідношенні з модифікаціями основних течій сучасного філософського праворозуміння, виявлення спорідненості української правової культури з іншими національними культурами.

Отже, актуальність дослідження сучасного правового розвитку зумовлена як реаліями українського права, його інтеграцією до європейського та світового правового простору, збереженням вітчизняних правових традицій, так і проблемами філософського осмислення забезпечення юридичною наукою подальшого правового розвитку України, удосконалення її методології, зокрема на засадах юридичної компаративістики.

В Україні відновлюється інтерес до порівняльного правознавства, що викликає необхідність вивчення традицій вітчизняних порівняльно-правових досліджень, досвіду їх організації і здійснення в інших країнах, з урахуванням тенденцій розвитку юридичної науки й правової реальності в епоху постмодерну.

Проблеми порівняльного правознавства в різних аспектах висвітлювалися у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, зокрема:–

у загальнотеоретичних та історичних дослідженнях порівняльного правознавства (О. Бигич, Р. Давід, В. Денисов, В. Забігайло, Л. Константинеску, О. Лисенко, П. Мартиненко, М. Марченко, В. Оксамитний, А. Саїдов, Ю. Тихомиров, К. Цвайгерт);–

у розвитку методології порівняльно-правового методу (Е. Врублевскі, В. Казимирчук, І. Мішина, Л. Міцкевич, А. Тілле, Р. Циппеліус);–

у розробці “правової карти світу”, дослідженнях особливостей правових систем, культур, традицій (П. Гленн, М. Глендон, О. Зайчук, Л. Корчевна, Л. Луць, Н. Оніщенко, П. Рабінович, О. Скакун, Л. Сюкіяйнен);–

у здійсненні порівняльно-правових досліджень у галузевих юридичних науках, а також науках міжнародного і європейського права (І. Кисельов, О. Мережко, В. Молдован, Х. Осакве, Є. Тихонова, В. Шаповал).

Зазначені автори зробили вагомий внесок у розвиток порівняльного правознавства, але, як правило, розглядали його в межах традиційної проблематики юридичних наук. Звернення до концепту компаративістики можна визначити як одну з особливостей сучасного стану соціально-гуманітарних наук та їх методології, зокрема:–

спроби концептуалізації компаративістики як сфери соціально-гуманітарних досліджень та її методології були здійснені: Г. Брагіним, Л. Вербицькою, А. Колесніковим, О. Медушевською, М. Румянцевою;–

методологічні проблеми компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках розроблялися в сферах: порівняльної філософії (М. Коренєв, Х. Накамура, Н. Пякташева, П. Раджу, М. Степанянц, В. Шохін), релігієзнавства (А. Баркер, М. Єліаде), історії (Д. Бентлі, А. Іскандеров), порівняльної політології, геополітики, політичної географії (О. Бабкіна, К. Гаджієв, О. Дугін, О. Ісаченко, Н. Каледін, І. Крєсіна, В. Колосов, М. Мироненко, Ю. Тихонравов), соціології, економіки, етнології, етногеографії, антропології (С. Гурін, А. Бузгалін, С. Лур’є, Ю. Римаренко, Н. Смелзер), лінгвістики, літературознавства, мистецтвознавства (В. Діанова, І. Ільїн, Ю. Прадід).

Проте, незважаючи на давні традиції проведення порівняльних досліджень у правознавстві та інших соціально-гуманітарних науках, можна константувати таке: лише в окремих науках зроблено перші спроби осмислення компаративістики як сфери міждисциплінарних соціально-гуманітарних досліджень; не існує загальновизнаної концепції порівняльного правознавства, натомість спостерігається плюралізм підходів до його інтерпретації, не досліджено форми зв’язків зі спорідненими юридичними та соціально-гуманітарними науками; не розроблено філософські засади порівняльного правознавства; багатьма вченими відзначається необхідність вдосконалення методології порівняльного правознавства, зокрема на засадах постнекласичної науки; не визначено особливості порівняльно-правових досліджень у контексті постмодерну, глобалізації і плюралізації права, його “неуніверсальності”, зростання значущості інших соціальних регуляторів; потребують подальших досліджень особливості вітчизняного порівняльного правознавства.

Розв’язання зазначених та інших проблем порівняльного правознавства потребує пошуку та розробки нової парадигми компаративних наукових досліджень, яка б відповідала сучасному стану розвитку права та реаліям пізнього постмодерну. У зв’язку з цим методологічне значення для цього дослідження мають праці вчених щодо:–

філософського і соціального осмислення науки, закономірностей її розвитку (М. Вебера, Ю. Габермаса, М. Гайдеггера, Т. Куна, Л. Лескова, І. Лакатоса, Є. Мирського, А. Огурцова, Т. Парсонса, В. Степіна, П. Фейєрабенда, В. Швирьова);–

філософських і методологічних аспектів пізнання права (В. Бабкіна, О. Бандури, В. Бачиніна, І. Бичка, О. Гвоздіка, К. Жоля, М. Козюбри, А. Козловського, М. Костицького, С. Максимова, Л. Петрової, С. Синхи, С. Сливки);–

особливостей праворозуміння в епоху постмодерну (В. Баранова, Ю. Оборотова, А. Полякова, І. Честнова);–

своєрідності правової реальності України та її інтеграції в міжнародний і європейський правовий простір (Т. Бондарук, Ю. Бисаги, О. Висоцького, А. Георгіци, О. Копиленка, В. Лемака, В. Ляшенко, О. Мурашина, О. Петришина, В. Селіванова, І. Усенка, С. Шевчука, Ю. Шемшученка).

Отже, можна констатувати актуальність і необхідність філософсько-правових досліджень концептуальних засад юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в умовах пізнього постмодерну.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях: Загальнодержавної програми і адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженої Законом України від 18 березня 2004 р. № IV; Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр., затвердженої Указом Президента України від 13 грудня 2003 р. № ; Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 р., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 р. № ; Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002–2005 рр., затвердженої наказом МВС України № від 30 червня 2002 р.; плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт НАВСУ на 1997–2004 рр.; пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001–2005 рр.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка на основі філософських та загальнонаукових підходів до порівняльного правознавства філософсько-методологічних засад юридичної компаративістики в умовах становлення компаративізму як світоглядної основи пізнього постмодерну. Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:–

виявити багатоманітність розумінь порівняльного правознавства в історії та сучасності, здійснити їх синхронічну та діахронічну класифікації;–

розкрити особливості окремих національних шкіл порівняльного правознавства, у тому числі своєрідність виникнення та розвитку порівняльно-правових досліджень в Україні;–

окреслити основні проблеми концептуалізації порівняльного правознавства та шляхи їх розв’язання;–

з’ясувати природу компаративізму як світоглядного підґрунтя пост-постмодерну;–

дослідити історію і сучасний стан порівняльних досліджень у соціально-гуманітарних науках, можливості використання досвіду їх проведення в порівняльному правознавстві;–

здійснити експлікацію змісту поняття юридичної компаративістики шляхом аналізу множини його інтерпретацій та еволюції відповідно до періодів розвитку науки;–

встановити філософські основи компаративізму та особливості їх прояву у сфері права в контексті “неуніверсальності” права, його глобалізації і плюралізації;–

визначити методологічне значення наукознавчих підходів до досліджень юридичної компаративістики;–

розкрити особливості методології юридичної компаративістики.

Об’єктом дослідження є виникнення, становлення та розвиток компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках. Відповідно до об’єкта предметом дослідження визначено філософські та методологічні засади юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в контексті постнекласичної науки.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є інтерпретація постнекласичної науки в соціально-культурному контексті, який репрезентується її зв’язками з іншими формами знання та соціальною практикою. У розв’язанні поставлених завдань автор спирався на широке коло філософських, соціологічних, політологічних, лінгвістичних, культурологічних, мистецтвознавчих та інших джерел, які визначили відповідну сукупність методологічних настанов.

Вибір методів дослідження визначався необхідністю опрацювання багатовимірності юридичної компаративістики як “простору” буття юридичних компаративних досліджень, пошуком її філософських і методологічних засад. Поєднання індуктивного та дедуктивного методів, використання методу сходження від абстрактного до конкретного були спрямовані на елімінацію апріорної чи апостеріорної концептуалізацій юридичної компаративістики, забезпечили її побудову на основі єдності реалій дослідницьких практик та теоретичних моделей їх осмислення. Історичний метод застосовувався для розкриття генези порівняльного правознавства, його національних особливостей, компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках. Структурний та функціональний методи дозволили виявити різноманітні структуризації юридичної компаративістики та її методології, їх зв’язки з юридичними та компаративними науками. Інституціональний та системний методи спрямовувалися на аналіз властивостей юридичної компаративістики як наукового інституту та системи в їх соціальній обумовленості, а також її інфраструктури. Діяльнісний метод застосовувався для розкриття залежностей юридичних компаративних досліджень від суб’єктів, засобів, форм та умов їх здійснення. Комунікативний метод використовувався для дослідження різноманітних форм наукових комунікацій, їх ролі в розвитку юридичної компаративістики. При проведенні дослідження було використано й інші загальнонаукові та спеціально-наукові методи для дослідження тих складових, властивостей, аспектів юридичної компаративістики, природа яких робила їх застосування доцільним. При цьому автором реалізовано власне розуміння методології юридичної компаративістики та здійснено її дослідження на основі сформульованого в дисертації компаративного підходу.

Важливе значення для даного дослідження мали предметні філософські, наукознавчі та правознавчі системи знань, методологічний потенціал яких дав змогу розробити способи конструктивного розв’язання поставлених завдань. До них належать аналітична філософія, феноменологія, герменевтика, “філософія життя”, а також теорії: парадигм Т. Куна, науково-дослідних програм І. Лакатоса, соціального інституту Р. Мертона, соціальної дії Т. Парсонса, “епістемологічного анархізму” П. Фейєрабенда, цивілізацій С. Хантінгтона, “глокалізації” Р. Робертсона; концепції “правових сімей” Р. Давида, “правових кіл” К. Цвайгерта та Х. Кьотца, “юридичної географії світу” А.Х. Саїдова, “неуніверсальності” права С. П. Синхи, “кризи західної традиції права” Г. Бермана, “правових традицій” П. Глена, “правової культури” М. Глендон та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці дослідженням філософських та методологічних засад юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства. У дисертації висунуто й обґрунтовано низку положень, з точки зору автора нових у концептуальному плані та важливих для юридичної науки, а саме:

вперше:–

встановлено значення компаративізму для юридичної компаративістики та його природу як діалектичної єдності модернізму і постмодернізму, що репрезентує у постмодерністській перспективі один із видів світогляду, елімінує абсолютизацію універсальності модернізму й плюральності постмодернізму, базується на зіставленні глобального і локального, реального і віртуального, раціонального та ірраціонального, наукового й позанаукового;–

визначено, що розвитку порівняльного правознавства періоду модерну властиве домінування концепції “універсального” права, що ґрунтувалася на “європоцентризмі”, постмодерністському порівняльному правознавству – заперечення універсальності права і визнання плюралізму правових культур і традицій, а пост-постмодерністському – усвідомлення відносності глобального і плюрального (глокальності) у правовій реальності, полілогічності побудови світового та національного порядків;–

доведено, що юридична компаративістика є постнекласичним етапом розвитку порівняльного правознавства, який, зберігаючи наступність з попередніми, характеризується своєрідністю в предметному та методологічному аспектах. Зокрема, у предметному – базується на плюралізмі правових культур, діалогічності становлення “світової” правової культури, соціальній та культурній обумовленості правової реальності, єдності правової глобалізації та правової плюралізації, а в методологічному – ґрунтується на компаративізмі, компаративному підході та компаративному методі;–

здійснено авторську інтерпретацію юридичної компаративістики як сфери юридичних компаративних досліджень та форм їх організації і забезпечення. Юридична компаративістика репрезентується як спеціальні знання, наукова діяльність, соціальний інститут, форма культури;–

визначено як основні складові юридичної компаративістики юридичну компаратологію – автономну юридичну наукову дисципліну та юридичну компарацію – сферу дисциплінарних і міждисциплінарних, проблемних і пошукових юридичних досліджень, своєрідністю яких є використання компаративного методу. Юридична компаратологія інтерпретується як юридична наукова дисципліна, об’єктом якої є плюралізм правових реальностей макросоціальних “одиниць” (країн, цивілізацій, культур, традицій), а предметом – всезагальні, загальні, різні та унікальні їх властивості. Юридична компарація розуміється переважно як “передній край” даної науки, пошукові юридичні компаративні дослідження проблемного характеру, яким властива мінливість їх самоорганізаційної структури;–

доведено, що методологія юридичної компаративістики існує на різних рівнях і охоплює різноманітні її прояви, серед яких виокремлюються як основа компаративний підхід та компаративний метод, що об’єднує всі методи досліджень “не одного” (“одного, другого, іншого”) об’єкта чи його стану, предметом яких є виявлення всезагального, загального, різного та унікального. Він не зводиться тільки до порівняльного методу, його складовими є порівняння, зіставлення, протиставлення, конфронтація, контрастування та інші методи;–

запроваджено в науковий обіг поняття “правова глокальність”, що відображає діалектику глобального і плюрального в правовому розвитку;

удосконалено:–

поняття “компаризм”, “компаратологія”, “компарація” та ін., що розкривають та конкретизують множину проявів компаративізму у сфері права та формах його пізнання, визначають “формати” ставлення до світу права як розмаїття правових реальностей цивілізацій, правових культур та традицій, світового порядку як результату їх реальної взаємодії;–

філософсько-правові підстави юридичної компаративістики, які акумулюються в таких положеннях: право є компаративним за своєю сутністю, соціально й культурно обумовленим, одним із домінуючих соціальних регуляторів; плюралізм форм буття права породжує багатоманітність його світоглядних, філософських, наукових, практичних, повсякденних рефлексій; право і його пізнання – “людиномірні”; основою компаративної методології є множинність теорій та плюралізм методів; право, його пізнання та право як пізнання залежні від людської діяльності;–

інтерпретацію “неуніверсальності” права, обмеженості “західної традиції” праворозуміння і “європоцентризму”, плюралізму цивілізацій, у яких домінують різні соціальні регулятори;–

на підставі положення про те, що регулятивність є іманентною властивістю не тільки соціальних норм, а й багатьох інших соціально-культурних феноменів, виокремлення такої площини соціальної реальності як регулятивний простір, у якому право існує лише як один із соціальних регуляторів;–

положення про те, що компаративізація соціально-гуманітарних наук є однією з тенденцій їх розвитку, кожна зі споріднених з правознавством соціально-гуманітарних наук надає можливість досліджувати право в певному контексті його конкретно-історичного буття, співвідношень із взаємопов’язаними соціальними явищами, а на їх “перехресті” постають нові сфери міждисциплінарних компаративних досліджень права та відповідні наукові дисципліни як форми їх організації;–

розв’язання проблеми становлення “світової” та “національної” юридичної компаративістики в контексті глобалізації та регіоналізації науки, її полілогічності, культурної обумовленості та “неуніверсальності”;–

обґрунтування створення вітчизняної юридичної компаративістики на засадах української правової й філософської культури, з урахуванням тенденцій розвитку науки в інших країнах та цивілізаціях, входження у світовий, регіональний інформаційний і науковий простір за умов збереження національних наукових традицій та впливу на глобальні процеси;–

враховуючи багатоманітність та різноплощинність предметних, проблемних і методологічних зв’язків юридичної компаративістики з іншими науковими дисциплінами, пропозиції щодо розвитку таких напрямів вітчизняних філософських і наукових досліджень, як компаративна філософія права, географія права, компаративна історія права, компаративна правова лінгвістика, регулятологія та ін.;

набули подальшого розвитку положення про те:–

що еволюція порівняльного правознавства пов’язана зі становленням його національних шкіл, домінуючим впливом певних з них в окремі періоди його розвитку, що зумовлювало й своєрідність розуміння порівняльного правознавства та напрямів порівняльно-правових досліджень;–

що виникнення та розвиток порівняльно-правових досліджень в Україні характеризуються переважною орієнтацією на з’ясування спільного з правовим розвитком інших країн, історичною спрямованістю при домінуючому значенні позитивного права держав, до складу яких входили українські землі;–

що плюралізм наявних інтерпретацій порівняльного правознавства є наслідком його різних концептуалізацій, своєрідність яких зумовлена суб’єктивними і об’єктивними чинниками, зокрема, світоглядними, науковими і правовими орієнтаціями авторів, конкретно-історичним станом розвитку юридичної науки і права, поширенням у різних країнах світу, особливостями національних правових систем та їх взаємодій;–

що проблематику досліджень порівняльного правознавства доцільно визначати стосовно проблем його предмета, структури, форм організації та зв’язків з іншими юридичними і компаративними дослідженнями, а шляхи розв’язання існуючих проблем набувають своєрідності в контексті філософсько-методологічних підходів постмодернізму і компаративізму;–

що інтеграція юридичної компаративістики у компаративні науки, рецепція з відповідною трансформацією їх методології, з одного боку, збагачує методологічний потенціал юридичних компаративних досліджень, забезпечує адекватне осмислення багатовимірності правової реальності, а з іншого боку, дозволяє зробити свій “внесок” у компаративну методологію;–

що множинність складових та структуризацій юридичної компаративістики зумовлено багатоманітністю форм буття права, розмаїттям його зв’язків з іншими соціальними явищами, плюралізмом епістемології юридичної науки і наукових явищ (наукової спеціальності, наукової школи, наукової професії, масиву спеціальних публікацій, наукових комунікацій тощо);–

що соціальна ситуація локалізує “час” і “простір” стосовно певного стану реальності, суб’єкта, явища тощо, а її основу становлять взаємодіяння суб’єктів, в яких і через які втілюються в життя регулятиви зовнішнього та внутрішнього (саморегуляція) характеру.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації сформульовано й обґрунтовано висновки і пропозиції, що сприятимуть подальшому філософському осмисленню юридичної компаративістики, удосконаленню методологічного арсеналу юридичних правових досліджень.

Наукові здобутки, репрезентовані в даній роботі:–

у науково-дослідній сфері орієнтують на нові напрями в розробці проблематики філософської інтерпретації правових реалій;–

у сфері нормотворчості та правозастосування можуть бути використані в роботі з рецепції правового досвіду інших країн;–

у навчальному процесі використовуються при підготовці навчально-методичних матеріалів з теорії держави і права, юридичної деонтології, юридичної компаративістики, методології правознавства та викладанні відповідних навчальних дисциплін у навчальних закладах МВС України та Міністерства освіти і науки України (акт про впровадження в навчальний процес Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 17 лютого 2006 р., акт про впровадження в навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ від 25 квітня 2006 р. та ін.).

Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які складають новизну роботи, розроблено автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувалися. Особисті теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять:

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Російська та українська традиції державорозуміння // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. – 2005. – № . – С. 3–9. – 40;

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Теорія держави і права – К.: Юрінформ, 1995. – 190 с. – 30 %;

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Теорія держави і права: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с. – 30 %;

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Юридична деонтологія (основи юридичної діяльності: теоретичні і деонтологічні аспекти): Наук.-метод. посіб. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2000. – 375 с. – 50 %;

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 655 с. – 50 %.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ, а також оприлюднені на: науковій конференції “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства” (м. Харків, 2001); міжнародній науково-практичній конференції “Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті Європейських інтегративних процесів” (м. Київ, 2004); IV міжнародній науковій практичній конференції “Динаміка наукових досліджень – 2005” (м. Дніпропетровськ, 2005); міжнародній науково-практичній конференції “Економічна безпека держави в умовах інтеграції до світового співтовариства” (м. Дніпропетровськ, 2005); III Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми управління” (м. Київ, 2005); ХІІ регіональній науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (м. Львів, 2006).

На монографію – Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы. – К.: Знання, 2005. – 334 с. – опубліковані рецензії: Бабкін В.Д. Актуальне дослідження проблем юридичної компаративістики // Наук. вісн. Київ. нац. ун-ту внутр. справ. – 2006. – № . – С. 269–272; Тимощук О.В. Рецензія на монографію О. Д. Тихомирова “Юридична компаративістика: філософські, теоретичні та методологічні проблеми” // Уч. записки Таврического нац. ун-та им. В.И. Вернадского. Научный журнал. Сер. “Юридические науки”. Т. 19 (58). – 2006. – № . – С. 253–255).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в монографії: Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы. – К.: Знання, 2005. – 334 с.
(17 др. арк.), чотирьох навчальних посібниках і 33 публікаціях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах науково-практичних конференцій, у тому числі 23 – у фахових журналах та збірниках наукових праць, переліки яких затверджені ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Структура відповідає меті, завданням і предмету дослідження, логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, сімнадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел (577 найменувань на 53 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 461 сторінку, із них основного тексту – 408 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження і висвітлюється стан її розробки, визначаються зв’язок з науковими програмами, планами і темами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, вказуються дані про апробацію результатів дослідження і публікації.

У розділі 1 “Історіографія компаративних правових досліджень”, який складається з чотирьох підрозділів, здійснено дослідження існуючих в історії юридичної науки підходів до концептуалізації порівняльного правознавства, з’ясовано особливості його розвитку та інтерпретацій у різних країнах та Україні зокрема, визначено сучасні проблеми, методологічні шляхи їх розв’язання.

Підрозділ 1.1 “Концептуалізація порівняльного правознавства в розвідках учених ХІХ–ХХ століть” присвячено вивченню, класифікації та критичному аналізу існуючих теоретичних моделей порівняльного правознавства.

На основі дослідження наукових джерел автором констатується різноманітність інтерпретацій порівняльного правознавства в працях основоположників цього напряму юридичної науки: М. Анселя, Г. Гаттеріджа, Є. Рабеля, Р. Салейля та їх наступників Л. Константинеску, К. Цвайгерта,
Х. Кьотца, а також вчених-компаративістів кінця XX – початку XXI ст.: А. Саїдова, М. Марченка, Ю. Тихомирова, П. Глена, М. Глендон, Х. Осакве, О. Лисенко, О. Бигич, Ю. Оборотова, Л. Луць та ін. Це надає можливість автору надалі класифікувати теоретичні підходи до розуміння порівняльного правознавства, виявити особливості та здійснити їх критичний аналіз, розробити авторську типологізацію концептуалізацій порівняльного правознавства.

На підставі аналізу підходів до теоретичного осмислення порівняльного правознавства дисертант робить висновки про те, що інтерпретації порівняльного правознавства, виокремлення його об’єкта і предмета, а також змістовна наповненість мають персоніфіковану природу, обумовлені домінуючими типами праворозуміння, станом розвитку правової науки та її осмислення, залежать від рівня інтегрованості в реальну взаємодію правових систем різних країн. Жодна з концептуалізацій порівняльного правознавства не може претендувати на “універсальність” та загальну визнаність, вони мають як спільні, так і відмінні риси, потребують подальшого визначення часових і просторових меж свого поширення, а також національної ідентифікації.

У підрозділі 1.2 “Особливості порівняльного правознавства в різних країнах: історія і географія розвитку” здійснено аналіз історичних і географічних “форматів” виникнення і становлення порівняльного правознавства, його концептуалізацій в контексті тих країн, в яких воно набуло найбільшого поширення і національні школи яких домінували в певний період його розвитку (Німеччина, Франція, Англія), а також окремих країн, які сприймали європейський досвід, поєднували його з особливостями національного правового розвитку та юридичної науки (США, Японія, Росія та ін.).

На підставі аналізу наукових джерел, автор доводить, що генезі національної школи порівняльного правознавства Німеччини притаманні: виникнення порівняльного правознавства як альтернативи апріорності теологічного і природного праворозуміння, національній орієнтованості історичної школи права; вплив на розвиток порівняльного правознавства філософії права; зв’язок з іншими соціальними науками – лінгвістикою, етнологією, історією. Підкреслюється, що на відміну від Німеччини виникнення порівняльного правознавства у Франції відбувалося в умовах його опозиції юридичній школі екзгезів та правовому позитивізму, орієнтованому на вивчення національного законодавства, а його розвитку властиві рання інституціалізація, освітянська спрямованість, визнання як автономної юридичної наукової дисципліни. Виникнення і розвиток порівняльного правознавства в Англії зумовлені переважно практичними потребами національного права та його поширенням у колоніях, вирізняються інтерпретацією порівняльного правознавства як порівняльно-правового методу (порівняльного права), переважною його інституціалізацією у сфері юридичної освіти, вивченням іноземного права.

Зазначаючи, що генеза порівняльного правознавства в США, Японії, Росії зумовлена своєрідністю становлення права цих країн, автор доводить, що рецепція англійського і континентального європейського права, розбудова федеративної державності в минулому, “геостратегічні” інтереси США у ХХ ст. та нині, унікальність їх правової системи визначили й розвиток порівняльно-правових досліджень, формування відповідної національної школи. Ще більше розвиток порівняльного правознавства залежав від особливостей національного права і культури в Японії, своєрідність національної школи якої обумовлена належністю до східних цивілізацій, зіставленням національного з іноземним правом як “інокультурним”.

Подібні властивості притаманні виникненню та розвитку національних порівняльно-правових досліджень у Росії, “інакшість” якої була радикалізована в період домінування соціалістичного права. На думку автора, теперішній стан національної школи порівняльного правознавства в Росії визначається реаліями її взаємодії з країнами континентальної Європи та країнами арабської, китайської та інших цивілізацій. Серед особливостей цієї школи автор виокремлює: обґрунтування і розвиток методу протиставлення; вплив державної ідеології; розуміння порівняльного правознавства як автономної наукової дисципліни; подолання монізму соціалістичної теорії права, розвиток плюралізму підходів до праворозуміння; пошуки “нової” правової ідеології; поєднання (синтез) європейського і східного світоглядів.

Підрозділ 1.3. “Генеза порівняльно-правових досліджень в Україні” присвячено вивченню особливостей виникнення, становлення та розвитку порівняльно-правових досліджень у вітчизняному правознавстві.

Зазначаючи, що особливості правового розвитку України наклали свій відбиток на виникнення і становлення порівняльно-правових досліджень, які здебільшого здійснювалися в напрямі запозичення правового досвіду європейських країн, формування соціалістичного права, інтеграції в міжнародний та європейський правовий простір, автор підкреслює спрямованість порівняльно-правових досліджень в Україні на вивчення насамперед спільного з іншими країнами, ніж на використання порівняльно-правової методології для дослідження “унікальності”, “своєрідності”, “самобутності” української правової культури, її “внеску” та впливу на інтерпретації “загальновизнаних правових ідеалів і норм” та правові культури інших країн.

Автором звертається увага на особливості становлення і розвитку українських порівняльно-правових досліджень, зокрема, на відсутність їх національних концептуалізацій, пріоритетність використання історико-порівняльного методу, вивчення іноземного, радянського, соціалістичного і міжнародного права, вирізняються “університетський” та “академічний” етапи розвитку порівняльного правознавства. Доведено, що на відміну від дореволюційного періоду, коли порівняльно-правові дослідження переважно історичної спрямованості проводилися в університетах, а українське звичаєве право вивчалося в контексті співвідношення права держави і місцевого (звичаєвого) права, у перші післяреволюційні роки домінуючою стала “академічна” наука, активізуються порівняльно-правові дослідження західноруського, українського, українського звичаєвого (народного) права, української правничої термінології.

Подальший розвиток порівняльно-правових досліджень в Україні пов’язується автором зі створенням та діяльністю Інституту держави і права імені В.М. Корецького, набуттям Україною незалежності, пошуками нової правової ідеології, практичними потребами перебудови правової системи, входженням у міжнародний та європейський правовий простір і відповідним визнанням значущості порівняльного правознавства, дослідженнями його теоретичних та історичних проблем, особливостей в епоху постмодерну, філософсько-правового осмислення в контексті гносеології права, правової реальності, аксіології права, методології правознавства, правової культури, типології праворозуміння.

На підставі проведеного аналізу автор дійшов висновків про те, що порівняльне правознавство в Україні виникло і розвивалося у формі порівняльно-правових досліджень, предмет яких за окремими винятками обмежувався колом країн, з якими Україна пов’язана історично (генетично) чи функціонально,
а домінування позитивного права та інтегрованість України до складу інших країн (держав), так само як і входження в міжнародний і європейський правовий простір, обумовили пріоритетну орієнтованість на запозичення іноземного правового досвіду. При цьому поза увагою, як правило, залишалися можливості порівняльного правознавства щодо досліджень “своєрідності” українського права в різних формах його буття, реального внеску української правової культури у світовий правовий розвиток.

У підрозділі 1.4. “Сучасні проблеми юридичної компаративістики і методологія їх вирішення” окреслено проблеми юридичної компаративістики. На підставі попереднього аналізу наукової літератури за темою дисертації автор виокремлює проблеми розуміння юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в умовах постмодерну та постнекласичної науки, визначає методологічні підходи до їх вирішення.

Зазначаючи, що філософське, теоретичне та методологічне осмислення історії та сучасного стану порівняльного правознавства свідчать про обмеженість гносеологічних можливостей інтерпретації порівняльного правознавства як науки, методу чи науки про метод, автор розглядає проблематику юридичної компаративістики в контексті наукознавства, філософії науки та філософії права. Такий підхід дозволяє виокремити групи проблем, які стосуються предмета, методології, структури, форм організації юридичної компаративістики та її зв’язків з іншими юридичними та соціально-гуманітарними науками, а також визначити шляхи їх розв’язання. Проблеми предметності юридичної компаративістики пов’язані не тільки з визнанням чи невизнанням порівняльного правознавства як автономної юридичної науки, але й з особливостями методології, спеціальних наукових знань, міждисциплінарних зв’язків, а методологічні аспекти юридичної компаративістики не можуть бути зведеними лише до проблем порівняльного методу, а охоплюють також проблематику використання предметних наукових знань, формування наукових парадигм, науково-дослідницьких програм, ідеалів і норм, філософських підстав, спеціальної наукової картини, типологізації наукового мислення та інші проблеми в їх конкретно-історичній інтерпретації.

Ураховуючи розмаїття проявів юридичної компаративістики, автор вважає необхідним і доцільним розгляд форм її організації на основі предметних, методологічних та проблемних зв’язків юридичних досліджень між собою та з компаративними дослідженнями в межах інших соціально-гуманітарних наук, а також через теоретичні конструкції наукової дисципліни, предметного і методологічного наукових комплексів, “переднього краю” науки тощо, які уможливлюють комплексно підійти до розв’язання зазначеної групи проблем.

Основою виокремлення і розв’язання проблем юридичної компаративістики в даному дослідженні є її авторська концептуалізація як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в контексті постнекласичної науки і умовах пізнього постмодернізму, яка базується в предметному аспекті на “неуніверсальності” права, єдності глобального і плюралістичного у правовому розвитку, в методологічному – на положеннях філософії компаративізму, в організаційному – на тенденціях інтеграції і диференціації науки та інших формах пізнання світу права.

Розділ 2 “Юридична компаративістика: постнекласична інтерпретація” складається з чотирьох підрозділів та присвячений викладенню результатів дослідження природи постмодернізму, його співвідношення з модернізмом, обґрунтуванню компаративізму як виду світогляду, який формується в пост-постмодерністській перспективі, а також концептуалізації юридичної компаративістики, зокрема як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства.

У підрозділі 2.1. “Компаративізм і постмодернізм” висвітлено результати дослідження генезису й особливостей постмодернізму, “традиційності” та “новаційності” компаративізму. Підкреслюючи залежність інтерпретацій порівняльного правознавства від конкретно-історичного розуміння науки, автор обґрунтовує необхідність і доцільність аналізу світоглядних засад постмодернізму та своєрідності його проявів у науці, мистецтві, релігії та інших формах духовної культури.

Дослідивши багатоманітність підходів до постмодернізму, елімінацію ним “всезагального” та “універсального”, тяжіння до “унікального”, симуляції реальності та інші його постулати, які спрямовані на протиставлення модернізму, а також спроби подолати їх з позицій “поміркованого” і пізнього постмодернізму, “редагованого модерну”, “ультрамодерну”, дисертант пропонує та обґрунтовує власну інтерпретацію компаративізму як світогляду, що заперечує будь-яку абсолютизацію, “асимілює” як універсалізм модернізму, так і плюралізм постмодернізму, репрезентує їх через “загальне і різне”, “одне, друге, інше”, відносність і додатковість, присутність і відсутність, діалогічність і адіалогічність тощо.

На думку автора, компаративізм виникає і постає як прояв пост-постмодернізму, якщо останній розглядати як подолання радикальності постмодернізму, і в такій інтерпретації не може бути зведеним до компаративістики – сфери дисциплінарних і міждисциплінарних соціально-гуманітарних досліджень. Компаративізм репрезентує собою більш обсягове і глибоке явище, яке має свої витоки в різних сферах пізнання і суспільного життя – мистецтві, релігії, повсякденності, соціально-гуманітарних науках, практичній діяльності тощо, своєрідним чином трансформуючись стосовно їх особливостей.

Звертаючись до різноманіття форм буття компаративізму, автор визначає і аргументує необхідність подальшого дослідження компаративізму як світогляду, наукової парадигми, сфери наукових досліджень, методологічного підходу і методу, а також його проявів у сферах правової реальності та її пізнання.

У підрозділі 2.2. “Компаративізм: світоглядний вимір” описано світоглядні аспекти компаративізму через його філософське осмислення, своєрідність прояву в релігії та релігієзнавстві, сфері культури та культурології.

Філософська складова компаративізму розглядається в контексті множинності площин і точок перетинання компаративізму і філософії, які акумулюються навколо компаративної філософії та філософії компаративізму. Компаративна філософія, маючи давню історію, концептуалізується і набуває поширення у другій половині ХХ ст. в умовах зміни світоглядних орієнтирів, зумовлених “відмовою” від настанов позитивізму та неопозитивізму, домінування європейської традиції філософського мислення, універсалістських тенденцій тощо. Саме компаративна філософія прагне подолати “універсальність” європейської філософії, відкрила і розвиває новий спосіб філософування – компаративний, якому притаманне визнання рівноправності і полілогічності “західного і східного”, “північного і південного” філософських дискурсів.

Подібні тенденції постають і в релігії та формах її осмислення – теології та релігієзнавстві, що виявляється у визнанні плюралізму та рівноправності релігій, необхідності діалогу між ними та толерантності в ставленні до іншої релігії. Автором підкреслюється доцільність використання в юридичній компаративістиці тих світоглядних положень, форм їх осмислення і впровадження, які існують у релігійній сфері суспільного життя.

Особливе значення для пізнання компаративізму має його осмислення в культурологічному аспекті, який характеризується багатоманітністю інтерпретацій культури. Підкреслюючи зв’язок культури та постмодернізму, автор доводить доцільність інтерпретації культури як аксіологічного виміру компаративізму, що знаходить відображення у визнанні рівноправності різноманітних культур, яке закріплено в міжнародно-правових документах і забезпечується міжнародною спільнотою.

Дослідження компаративізму як світогляду в його філософському, релігійному та культурному вимірах уможливлює підкреслити їх єдність, неподільність і розрізнюваність, своєрідність їх “конфігурації” в певних країнах, цивілізаціях та інших соціумах, де філософія, наука і теологія відображають переважно професійність і раціональність, релігія – безпосередність та ірраціональність, а культура – аксіологічність і повсякденність.

У підрозділі 2.3. “Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук” продовжено аналіз компаративізму, його генезису та проявів у сфері соціально-гуманітарних наук.

Виходячи зі значення історичних та географічних наук як способів раціонального осмислення двох фундаментальних атрибутивних форм соціального буття, зокрема буття права, через генезис цих наук та практику використання ними порівняльного методу, автор досліджує міру рецепції ними компаративізму та їх “участі” у становленні компаративістики – сфери відповідних дисциплінарних та міждисциплінарних досліджень.

Виникнення історичних і географічних наук відбувалося в умовах плюралізму їх об’єктів, “прив’язки” до реалій часу і простору, використання порівняльного методу, а подальший їх розвиток зумовлений особливостями зміни їх предметів та методології досліджень і пов'язаний зі становленням компаративізму. Це проявляється в диференціації історичних наук на окремі наукові дисципліни та інтеграції у вигляді міждисциплінарних компаративних досліджень, формуванні історичної компаративістики, а у сфері географічних наук пов’язуються з виникненням і розвитком економічної, політичної, соціальної, гуманітарної географії, країнознавства, краєзнавства, регіонознавства тощо. Підкреслюючи, що просторовий та часовий “зрізи” предмета досліджень стають загальновизнаними в соціально-гуманітарних науках, визнаються їх необхідними “параметрами”, автор підтримує позицію тих вчених-компаративістів, які доводять необхідність створення “правової карти світу”, доповнює їх пропозиціями, спрямованими на запровадження в правознавство