ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 101.1

Творіна Олена Леонідівна

ВІДНОШЕННЯ “АНОМАЛІЯ” – “НОРМА”

В СТРУКТУРАЛІСТСЬКІЙ КОНЦЕПЦІЇ МІШЕЛЯ ФУКО

(ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність 09.00.05. – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Дніпропетровськ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії, соціології та права Слов’янського державного педагогічного університету.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

Лях Віталій Васильович

Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України,

завідувач відділом історії зарубіжної філософії

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор

Бичко Ада Корніївна

Національний університет театру, кіно і телебачення

ім. І.К.Карпенко-Карого,

професор кафедри суспільних наук;

кандидат філософських наук, доцент

Чичков Анатолій Григорович

Український державний хіміко-технологічний університет, завідувач кафедри філософії.

Провідна установа – Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, кафедра філософії, м. Донецьк.

Захист дисертації відбудеться “01” листопада 2006 о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.08.051.11 у Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1. Палац студентів Дніпропетровського національного університету, кім. 30.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України за адресою: 49025, м. Дніпропетровськ, проспект Гагаріна, 72.

Автореферат розісланий “29” вересня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої ради,

доктор філософських наук, професор Окороков В.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах розбудови самостійної української держави філософська й культурна спадщина видатних європейських філософів відіграє важливу роль у процесах розвитку української філософії, соціології, політології, психології тощо. Людство на початку ХХІ століття знову повертається до проблем гуманізму і призначення людини, у вирішенні яких теоретичні пошуки такого видатного мислителя, як Мішель Фуко, залишаються на сьогодні дуже актуальними. Адже йому належить виокремлення та аналіз різних форм соціальних аномалій у сучасному суспільстві, що сприяло підвищенню рівня теоретичного дослідження емпіричних фактів життя соціуму. Воля до реабілітації та право позбавлення волі спираються на розмежування між божевіллям і розумом, злочином і покаранням, яке ми дістали від попередніх епох і яке завжди можна виявити за допомогою емпіричного прочитання соціальної реальності. М.Фуко повернув аналіз цих розмежувань до сфери “позитивностей”, які мають сьогодні певні проблематичні конфігурації.

Французька філософія ХХ століття стала новим взірецем аналізу історії. М. Фуко знайшов для цього аналізу такі нові підходи, як аналіз соціальної реальності через мову, божевілля, сексуальність, владу тощо. При цьому певним центром його системи є історико-філософське дослідження відношення “аномалії” – “норми”. Адже саме це відношення враховує характер міждисциплінарних звязків та базується на досвіді й досягненнях суміжних дисциплін, що, зрештою, дозволяє виконати одну з найголовніших функцій філософії: формування стилю та самих форм мислення. Завдяки трансформаціям кордонів, які покладені думкою в самому мисленні, М. Фуко винайшов новий поділ його предметного поля, нову термінологію та методологію дослідження.

З іншого боку, дослідження понять “аномалія” та “норма” є одним з актуальних завдань вітчизняної сучасної філософії, оскільки від його вирішення залежать перспективи існування та розвитку громадянського суспільства в Україні. Філософія не може не реагувати на зміни сучасної соціокультурної ситуації, численні прояви патології в суспільному житті. Вона не може обмежуватися аналізом тільки форм їх прояву, оскільки вони є лише наслідком певних кризових явищ, які потребують філософського осмислення.

По-перше, ХХ століття з феноменальною ясністю висвітлило кризу людськості, яка вразила сучасну цивілізацію. Зростання насильства в масовому масштабі, розповсюдження аномальних саморуйнівних тенденцій (наркоманія, тероризм) ставлять під сумнів саме існування суспільства. По-друге, світоглядний вакуум внаслідок розхитаності основ історико-філософського знання, особливо в пострадянську епоху, призвів до необхідності переосмислення теоретичних та світоглядних положень, повязаних з дещо іншими, ніж це визнавалося до цього часу, уявленнями про норми та патології. По-третє, проблема “аномалії” та “норми” потребує визначеного самостійного філософського статусу. Найчастіше вона трансформується в проблему добра і зла, тобто має етичний характер. Нарешті, необхідність аналізу “аномалія” та “норма” і введення до філософського обігу цих понять особливо зростає у звязку з необхідністю історико-філософської експертизи соціальних та культурних новоутворень, які відбуваються у світі.

Питання про відношення “норма” – “аномалія” є одним з наріжних питань не лише сучасної суспільно-політичної епістемології, але й усього філософського проблемного поля, саме тому способи його розв’язання становлять великий інтерес як в межах історичної, соціальної та політичної філософії, так і для таких дисциплін, як лінгвістика, психологія, політологія, соціологія, культурологія.

Значний вплив на формування операціонального простору дисертаційного дослідження й того духовного середовища та атмосфери, в яких воно здійснювалося, зробили Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда, Ю. Габермас, Ф. Ніцше, Р. Барт, Ж.-Ф. Ліотар.

У дискурсі сучасної української філософії аналіз відношення “норма” – “аномалія” здійснюється в контексті досліджень сучасної феноменологічної, психоаналітичної, епістемологічної проблематики, представлених у працях українських філософів: І. Бичка, А. Бичко, П. Гнатенка, В. Заїченка, С. Кошарного, С.Кримського, В. Лукянця, В. Ляха, В. Окорокова, М. Поповича, Є.Причепія, В. Пронякіна, О.Соболь, В. Табачковського, О. Токовенко, В. Ярошовця та інших. Українська філософська школа активно досліджує проблематику в широкому світоглядному діапазоні, звертаючи особливу увагу на антропологічні горизонти розуміння даного феномену й зважаючи на доповнюючі їх аспекти, які представлені в постмодернізмі. Таким чином, дослідження відношення “норма” – “аномалія” в структуралістській концепції М. Фуко відповідає актуальним потребам сучасності.

Звязок дослідження з науковими програмами. Весь комплекс досліджень дисертації є складовою частиною дослідницької теми кафедри філософії, соціології та права Слов’янського державного педагогічного університету “Буття людини (соціально-філософський аспект)”, яка затверджена на засіданні кафедри філософії, соціології та права (протокол № 11 від 23.03.2004 року).

Обєкт та предмет дослідження. Обєктом дисертаційного дослідження є відношення “аномалії” – “норми” як специфічна форма дискурсу.

Предметом дослідження є історико-філософський аналіз становлення та трансформації відношення “норма” - “аномалія” в філософії М. Фуко.

Мета і завдання дисертаційного дослідження.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб дослідити конститутивні аспекти відношення “норма” – “аномалія” в філософії М. Фуко.

Відповідно до мети дослідження були поставлені такі завдання:

- розкрити сучасні методологічні основи дослідження, доцільність та теоретичну продуктивність застосування відношення “норма” – “аномалія”;

- дослідити ідеї М.Фуко щодо кореляції відношення “норма” – “аномалія” з системою та структурами мови;

- проаналізувати специфіку дискурсу відношення “норма” – “аномалія” в історико-філософському контексті проблеми влади;

- розглянути особливості аналізу та диференціації феноменів аномальності та нормальності у владних відносинах, визначених в концепції М.Фуко;

- дослідити феномени аномалії і норми в контексті досліження божевілля та сексуальності, здійсненого в філософії М.Фуко.

Методологія дослідження. Аналіз понять “аномалія” – “норма” вимагає вибору таких методів дослідження, які найповніше могли б висвітлити їх специфіку і ті аспекти, які виділені для спеціального розгляду. Методи дослідження засновані на реалізації трьох підходів – діалектико-рефлексивного, онтологічно-метафізичного і деконструктивного.

Діалектико-рефлексивний підхід дозволяє виявити відкритий характер понять “аномалія” – “норма”, взаємодоповнюваність відношень тотожності і відмінності, панування і підкорення, творчого (конструктивного) і руйнівного (деструктивного) в цій дихотомії. Він також окреслює тотожність і відмінність метафізики й постмодернізму як двох протилежних парадигм сучасної філософії, в межах яких порушуються питання, повязані з аномалією і нормою як феноменом реальності, а також визначає їх статус в системі філософських понять.

Онтологічно-метафізичний підхід орієнтує на виявлення фундаментальних підстав аномалії і норми, розкриває саме ті умови, що перебувають за межами досліджуваних феноменів і лежать у соціальному бутті.

Деконструктивний підхід, реалізований передусім в аналізі форм вияву аномалії і норми, надає уявлення про їхні особливості з урахуванням негативної і позитивної деструктивності, а також сприяє подоланню обмеженості її розуміння лише як негативної характеристики соціального, виявленню її позитивного змісту та певних конструктивних можливостей.

Розв’язання поставленої мети вимагало застосування цілої низки наукових методів дослідження. Ними є як традиційні методи: аналізу і синтезу, критичний, системний, так і вузькоспеціалізовані - генеалогічний, археологічний тощо. Методологічною основою дисертаційного дослідження є основні принципи історико-філософського аналізу: комплексність підходів, повнота дослідження, аналіз витоків та генези проблем, порівняльний аналіз ідей провідних філософів, аналіз динаміки змін етапів творчості М. Фуко; аналіз взаємних впливів та рецепцій інших філософських вчень, структурно-функціональний аналіз. Ці принципи історико-філософського дослідження дозволили виявити, що репрезентація відношення “аномалії” – “норми” в філософії М.Фуко здійснюється через проблеми мови, влади, божевілля, сексуальності.

У роботі з текстами загальнометодологічну основу складали надбання герменевтичного, феноменологічного, генеалогічного, археологічного та системно-структурного методів.

Наукова новизна дисертаційного дослідження.

У результаті здійсненого дослідження вперше у вітчизняній філософії реконструйовано дискурс відношення “норма” – “аномалія” в структуралістській концепції М. Фуко. Основні елементи наукової новизни дослідження розкриваються в положеннях, які виносяться на захист:

- визначено сучасні методологічні основи дослідження відношення “норма” – “аномалія”, які полягають у залученні до аналізу смислових контекстів, що визначають способи існування норми в соціальному бутті та виявляються історично мінливими. Встановлено, що відношення “норма” – “аномалія” в якості специфічного дискурсу можливо дослідити за умови застосування синтетичної методології, яка поєднує досвід структуралізму, семіотики, герменевтики тощо;

- встановлено, що згідно з концепцією М. Фуко будь-який соціальний феномен є вкоріненим у мові через систему регламентації та регулювання соціальної діяльності індивіда, тобто через дискурс. Не є виключенням і відношення “норма” – “аномалія”, яке породжує певний дискурс (клінічний, пенітенціарний, педагогічний), який має на меті означити та розрізнити гетерогенну сферу соціального життя;

- визначено, що відношення “норма” – “аномалія” репрезентоване в історії філософії в контексті проблеми влади. У рамках метафізики від античності до Нового часу домінувало “субстанціальне” розуміння природи влади як власності. У такому контексті дискурс відношення “норма” – “аномалія” постає як централізована система засобів і практик, таких як: репресія, ізоляція, страта – спрямованих на утримання та здійснення влади;

- розкрито, що М.Фуко розвиває власну концепцію влади через категорію відношення і розглядає дискурс нормалізації як особливий тип механізму встановлення владних відносин всередині суспільства за допомогою семіотичного розрізнення соціуму через інститути знання (гуманітарні науки перш за все);

- доведено, що божевілля та сексуальність окреслюють проблемне поле, у межах якого М.Фуко аналізує історичні форми реалізації владного дискурсу. Поняття “норми”, на думку Фуко, виконало роль провідника “влади-знання” до внутрішнього світу людини через інститут сімї та гуманітарні інституції.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в здійсненні цілісного історико-філософського аналізу засадничих концептів філософії М.Фуко: археології та генеалогії, мови, дискурсу, влади, божевілля, сексуальності, епістеми та у виявленні їхньої ролі в сучасній соціально-філософській думці взагалі, а також значення цього досвіду для європейської філософської традиції та можливості використання його у вітчизняній філософії.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що дослідження механізму витіснення й актуалізації мовних практик дозволяє зробити глибинний аналіз причин і конкретних форм соціальних аномалій, виявити ефективні механізми побудови “нормального” соціального простору.

Основні положення та результати дослідження, напрацьовані методологічні підходи можуть бути використаними для подальшої розробки цієї проблематики та бути корисними не лише філософам та соціологам, а й політологам, психологам, лінгвістам, культурологам у всебічному дослідженні питань взаємообумовленості політики, мови, психології, соціуму і культури в структурі владних практик.

Практичне значення роботи полягає в тому, що отримані результати сприяють усвідомленню соціальних процесів (у контексті влади, сексуальності, божевілля і т.ін.), які відбуваються на сучасному етапі, кращому розумінню аномальних проявів у будь-якій царині соціальних відносин, а також можуть бути використаними в лекційних курсах з історії сучасної філософії, культурології, у розробці спецкурсів та спецсемінарів, при підготовці навчально-методичних розробок з цих дисциплін.

Особистий внесок дисертанта. Розв’язання комплексу поставлених завдань, оформлення їх у відповідні положення і висновки, що відповідають основному змісту дисертації, здійснені автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні напрямки дисертаційного дослідження та наріжні його ідеї і положення були винесені для обговорення на засіданні кафедри філософії, соціології та права Слов’янського державного педагогічного університету й були предметом обговорення на науково-теоретичних семінарах для аспірантів. Низка вихідних положень дисертації, а також важливі концептуальні узагальнення дисертаційного дослідження були викладені в опублікованих статтях.

Результати дисертаційного дослідження були апробовані в навчальному процесі при викладанні курсів “Філософія”, “Соціологія” та “Релігієзнавство”, висвітлювалися у виступах на всеукраїнських і міжнародних конференціях: ХІ Арістотелівські читання, (Маріуполь - 2001 р.); у науково-практичних конференціях викладачів СДПУ (2002 – 2006 рр.); у Другій міжнародній Третій всеукраїнській науковій конференції студентів та молодих учених “Управління розвитком соціально-економічних систем: глобалізація, підприємництво, стале економічне зростання” (Донецьк - 2002 р); у міжвузівській науково-практичній конференції студентів та молодих учених “Соціально-політичні та культурні тенденції розвитку в сучасному світі” (Донецьку, - 2003 р.), в IІ Богословсько-філософських читаннях (Дніпропетровськ - 2004 р.).

Результати дослідження відображені у 4 наукових статтях та 2 публікаціях (загальним обсягом – 5 др.а.).

Структура та обєм дисертації зумовлені логікою дослідження і визначаються поставленою метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (найменувань).

Повний обсяг дисертації складає 164 сторінок основного тексту і 16 сторінок використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтована актуальність дослідження, виявлений ступінь розробленості теми; визначені мета й завдання роботи, які обумовили її логіку та структуру , її методологічна основа, окреслені наукова новизна та теоретичне і практичне значення дисертації, зазначені форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Огляд літератури та методологічні засади історико-філософського дослідження відношення “аномалії” – “норми” в філософії М. Фуко” автором відпрацьовується теоретико - методологічна основа дослідження відношення “норми” – “аномалії” в історико–філософському контексті та концепції М.Фуко на основі ретельного аналізу першоджерел та праць, присвячених інтерпретації філософських доробок М. Фуко, як зарубіжних, так і вітчизняних авторів.

Перший підрозділ першого розділу – “Репрезентація відношення “норма” - “аномалія” в філософії М. Фуко (огляд літератури)” – присвячений аналізу першоджерел з теми дослідження, який засвідчив, що комплекс проблем, актуалізованих у творчості М.Фуко, постав предметом критики та інтерпретації з боку як зарубіжних, так і вітчизняних науковців. Особливо важливими для даного дослідження виявилися здобутки таких вчених, як Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Д. Габермас, Н. Автономова, В. Лях, О. Йосипенко, І. Бичко, А. Бичко, П. Гнатенко, С. Кримський, В. Лукянець, В. Окороков, М. Попович, В. Пронякін, О. Соболь, В. Табачковський, В. Ярошовець.

Аналітичний огляд літератури та досліджень вказав на те, що поява творів видатного французького мислителя на українських теренах дозволяє вперше в українській філософії дати ґрунтовне концептуальне осмислення аномальних явищ, що, в свою чергу, є важливим кроком для подальшого вивчення і систематизації проблем соціального виключення.

Встановлено, що актуальність обраної проблеми для вітчизняної науки визначає необхідність дати цілісний, концептуальний аналіз філософських поглядів М. Фуко, який би дозволив побачити всеохоплюючу систему його поглядів у їх взаємозвязку і взаємозалежності, обґрунтувати наукові висновки його вчення, які сприяли б розширенню спектра сучасного дискурсу про соціальні виключення і суттєвому збільшенню їх проблемного поля.

Виявлено парадоксальну ситуацію, повязану з аналізом феноменів аномалії та норми, яка викликана тим, що вони досліджуються двома протилежними парадигмами філософії – метафізикою та постмодернізмом. Тому і виникає необхідність відпрацювання ґрунтовної методологічної основи, яка дозволяє адекватно дослідити відношення “норми” – “аномалії” в філософії М.Фуко

Другий підрозділ першого розділу – “Методологія та методика історико-філософського дослідження відношення “норма” - “аномалія” в філософії М. Фуко” – присвячений розгляду методології, яка б дозволила осмислити структуралістську концепцію аналізу процесу нормалізації, розроблену французьким філософом. Встановлено, що в сучасній метафізиці на перший план виходить субстанціальність людського, що розуміється не традиційно як стійкий, надчуттєвий першопочаток світу, а як динамічна, процесуальна і відтворена, вбудована в повсякденний досвід основа, яка обумовлює людське існування.

Розмаїття інтерпретацій ідей Фуко, наявність різних точок зору і підходів до вивчення проблеми, зумовили необхідність реконструкції поглядів французького мислителя засобами комплексного аналізу його основних праць. Автор доводить, що М. Фуко використовує методологію дослідження “норми” – “аномалії”, яка заснована не на абстрактно-універсальних принципах, а скоріше вкорінена в соціальних конкретно-ситуаційних практиках або зразках поведінки. Французький філософ відмовляється концептуалізувати субєкта як деконтекстуалізовану істоту, свідомість і природа якої є вічні, незмінні, позаісторичні, не залежать від будь-яких лінгвістичних, релігійних, політичних та інших культурних практик. Він прагне розуміти субєкта як агента мово-дії, як результат розмаїтих дискурсів, які розгортаються в життєвому світі у кожний історичний період.

Для М. Фуко “кінець людини” означав зникнення деяких окремих типів дискурсів, які субстантифікували субєкта у деконтекстуалізованому вигляді. Фуко відмовляється від пошуків загальних метафізичних принципів, під які можна було б підвести всі малі події, він починає застосовувати концептуальні засоби, що дозволяють виявити взаємодію не лише між різними типами дискурсивних практик, а й між дискурсивними та недискурсивними (економічними, політичними) практиками. У руслі такого переосмислення метафізики він піддає критичній ревізії основні метафізичні категорії і звертається до ключових для нього понять: “позитивність”, “історичне апріорі”, “архів” тощо.

Методологічно важливою постала розробка понять, які сприяли б фіксації та тематизації тієї сукупності розрізнень, що характеризують поле кореляції “норми” та “аномалії”.

По-перше, слід відрізняти категоріальне та термінологічне значення відношення “норма” – “аномалія” завдяки здатності самих мовних знаків “норма”, “аномалія” до означення з одного боку найбільш узагальненого поняття регулярності, регулятивності, типовості, доцільності, а з іншого – виключності, випадковості та негативності, вони є досить широко вживаними у найрізноманітніших контекстах. Але у своїй структурі поняття норми завжди відтворює як конкретне контекстуальне значення, так і відбиток узагальненого значення закону, раціональності і тотальності. Відповідно й аномалія, попри означення певного референта, завжди вже відсилає до хаосу, божевілля, розірваності, дискретності. У своїх текстах Фуко плідно використовує вищевказану внутрішню гру цих понять, яка перетворює історію норм та аномалій на історіографію стосунків західноєвропейської свідомості з її Іншим.

Що стосується термінологічного вживання опозиції “норма” – “аномалія”, то вузького значення “психіатричної ненормальності” вона набуває в працях Фуко 70-х – 80-х років. Досліджуючи роль психіатрії у житті суспільства ХІХ століття, Фуко вказує на розширення сфери “психологічної проблемності”, яка породжує необхідність втручання психіатра і сприяє розповсюдженню ефектів влади, які він називає “нормалізацією”.

Другий розділ “Філософія мови як основа історико-філософського аналізу феномену аномалії та норми” присвячений аналізу зумовленості відношення “норми” – “аномалії” структурами мови та механізмами мовленнєвих практик, яка виявлена в філософській концепції М.Фуко.

У першому підрозділі “Концепція історії знання в філософії М. Фуко” розглянуто проблеми розуміння сутності мови та її звязку з мисленням і діяльністю людини, досліджено репрезентацію означених проблем у працях Фуко, встановлено горизонти подальшого руху даного дослідження.

Фуко здійснює структуралістський аналіз історичних типів знання. Він виділяє три епохи, які історично змінювали одна одну і привносили із собою певну систему знання. Відродження, класична епоха та сучасність характеризують різні епістеми – структури, які визначають закономірності мови, знання та встановлюють певне відношення між словами та речами, між мовою та світом. У своїй концепції Фуко прагне вичленувати в історії людського суспільства структури, які суттєво обумовлюють можливість певних поглядів, концепцій, наукових теорій і власне наук у той чи інший історичний період. На його думку, необхідно розмежувати “археологію”, яка реконструює такі структури, і традиційне історичне знання, що фіксує різноманітні “думки” поза проблемою умов їх можливостей. Принципом упорядкування в межах “епістеми”, на думку Фуко, є властиве кожному історичному етапу апріорне співвідношення знаків та референтів.

В епістемі Ренесансу слова і речі тотожні між собою. Мова та світ утворюють єдиний “текст”, вони співіснують, співвідносяться через структуру аналогії, подібності.

У класичну епоху співвіднесення слів і речей здійснюється вже за допомогою процедур ототожнення та розрізнення. Думка, мислення займає місце між мовою та світом.

Сучасність, як стверджує М.Фуко, поряд із працею та життям перетворила мову на самочинний об’єкт пізнання, відкривши тим самим горизонти реалізації самореференціальних відношень всередині самої мови. Мова постає не просто засобом означення речей, репрезентації думки чи подібністю світу, а онтологічним чинником, в якому екзистує людина.

Концепція історії знання, запропонована французьким філософом, акцентує моменти розриву, відсутності звязку між моментами та відрізками історичного континууму і, таким чином, руйнує телеологічне уявлення про історію.

Знання в кожну конкретну історичну епоху визначається не через “субєкта”, а тією чи іншою “соціальною механікою”, “соціальною технологією”. М.Фуко намагається показати процес породження знання не як процес чистої інновації, що виходить за межі конкретного соціального хронотопу, а як такий, що розташовується на його межі. Інноваційне зусилля інтерпретується філософом як “прорив”, як вид асоціальної дії та поведінки, як прорив в інший тип політики, що формується на мікрорівнях соціального цілого, але спрямована проти самих цих мікрорівнів, що є невидимими з позиції традиційного політичного спостерігача

У другому підрозділі “Мовні горизонти відношення “норма” – “аномалія” в філософії М. Фуко” визначено значення поняття “дискурс” в структурі пізнання мови як явища, що розвивається в історії і дозволяє враховувати концепцію влади, розроблену французьким філософом. Структуру “влада – знання” необхідно розширити до тріади “влада – мова – знання”. Внутрішні відношення цих компонентів можна відкрити лише за допомогою дослідження певних феноменів соціального буття. Контекст відношення “норма” – “аномалія” підказує необхідність аналізу явищ божевілля та сексуальності, які, на думку М. Фуко, викривають сутнісні змісти та структури життєдіяльності соціуму. Виявлено , що в кожної епохи свій спосіб збирання мови, який залежить від корпусу її висловлювань, як це стверджує М. Фуко. Він зазначає, що новий, нелінійний спосіб бачення світу потребує і нової мови для свого вираження, однак на даний момент досвіду, за оцінкою філософа, потрібно знайти мову, яка буде для нього “тим же, чим була діалектика для протиріччя”.

Окреслюючи межі постмодерністського типу філософствування, М. Фуко як одну з найважливіших ознак постмодернізму виділяє фінальний крах філософії суб’єктивності, її розсіювання всередині мови, яка позбавляє її панівного стану, але збільшує її образи в просторі пробілів. У концепції М. Фуко формування класу, нації, особистості тощо пов’язане з системою дискурсів, що склалися в суспільстві. Тобто, становище індивіда як субєкта, його осмислене існування (існування у сфері соціальних відносин) формується дискурсивними актами. Отже, субєктивність індивіда є результатом певного набору ідеологічно зорганізованих практик, через які він посідає своє місце у світі, й завдяки яким і світ, і особистість індивіда стають осяжними розумінню. При цьому окреслюється когнітивне поле, яке вільне від перформативної влади мови, тобто спроможне не придушувати своїм мовленням іншого. Розглянуто тезу М. Фуко про те , що у владні тенета людина потрапляє в якості суб’єкта або адресата мовлення: структура мови спонукає її спочатку позначити себе як субєкта, а потім атрибутувати цьому субєктові певну дію, додержуючись як встановлених, так і несвідомих правил артикуляції. Несвідомі правила організації мовленнєвих потоків є принципами побудови дискурсивних одиниць, які і визначають дещо в якості “нормального” або “аномального”. Але з іншого боку, задля того, щоб розпізнати ту чи іншу аномалію, вона повинна відкритися в певному мовленні, яке б вже конституювало деяку мову. Але треба розуміти, що коли ми лише використовуємо терміни “мова”, “мовлення”, “дискурс”, то вже вписуємо цей аномальний досвід означування до системи певних розрізнень, до цієї площини свого мовного досвіду, що гранями своїми має умови можливості комунікації.

У третьому розділі “Конститутивні аспекти відношення “норма” – “аномалія” в філософії М. Фуко (влада, сексуальність, божевілля)” досліджено специфіку фукіанського підходу до аналізу влади, сексуальності та божевілля, що є ядром філософської системи М. Фуко.

У першому підрозділі “Відношення “норма” – “аномалія” в історико філософському контексті проблеми влади” на репрезентацію відношення “норма” – “аномалія” в концепції М.Фуко розглянуто на фоні історико-філософського контексту інтерпретації сутності політичного елементу соціального буття. Історико-філософський аналіз відношення “норма” – “аномалія” як специфічної форми дискурсу здійснюється М. Фуко в контексті функціонування суспільства, детермінованого владними відношеннями між елементами соціальної системи. Зазначені і владні відношення відкриваються в просторі дискурсу, тобто певної мовленнєвої практики, та в структурі недискурсивних формацій – певних інституцій. Дискурс, з одного боку, та інституція, з іншого, корелюють з певною феноменальною сферою, з певним явищем, що є джерелом проблематизації, яка визначає межі та умови генерації смислів.

Встановлено, що структуралістський підхід до поняття влади, реалізований в концепції М.Фуко, розкриває нові можливості аналізу та інтерпретації феномену влади. На противагу довготривалій традиції в історії західноєвропейської думки, яка вбачала у владі певну субстанціальність, М. Фуко звертається до поняття владних відносин. Це дозволяє французькому філософу аналізувати не абстрактну владу, а структури, що визначають особливості способів та засобів реалізації численних конкретних “влад”: владу карати, владу наглядати, владу навчати, владу сповідувати. Предметом названого дослідження постають дискурсивні та недискурсивні способи та засоби здійснення влади, які утворювали особливу систему владних відносин характерну для певної історичної епохи.

Але М. Фуко досліджує не тільки структури, він акцентує зв’язок останніх з повсякденними практиками – “практиками себе” . Саме через вказані практики індивід відкриває можливості здійснення власного існування. У руслі ідей М. Фуко історія “турботи про себе” і “технік себе” – це тільки засіб писати історію суб’єктивності; писати уже не через розподіл між божевільними й розумними, хворими й здоровими, злочинцями і не злочинцями, не через констатування царини наукової об’єктивності, що дає місце тому суб’єкту, який живе, говорить, працює, – а через встановлення і трансформацію в нашій культурі деяких “відношень до себе”, з їх технічним оздобленням і ефектами знань”

У другому підрозділі “Феномен позитивності влади як умови конституювання “норми” та “аномалії” ” проаналізовано концепцію М. Фуко щодо феномену позитивності влади як умови конституювання “норми” й “аномалії”. Він показує як, включаючи у сферу культурного знання та практики нові форми досвіду, влада створює нові життєсвітові можливості “норми” та “аномалії” та відповідно нові горизонти інтенціональності, спрямовані на ці можливості. Крім того, влада створює універсальний смисловий горизонт, який інтегрує різні аспекти життєсвітового знання та корелятивних йому практик у символічний універсум, що виступає щодо інституалізованої влади як її легітимація. Легітимація є специфічною політичною аплікацією та проясненням “норми” й “аномалії”, в якій останнє здійснюється “тут і тепер".

Показано як М. Фуко розглядає з історико-філософських позицій посилення “внутрішнього поля” влади. Так М. Фуко відзначає, що починаючи з XVII ст. влада починає проникати в людину як ззовні, так і зсередини, визначаючи, що є нормальним, а що – аномальним. Влада над життям розвивається як влада над тілом, що передбачає використання його сил і здібностей, підвищення його корисності та керованості, включення до системи контролю. Для цього розвивається ціла система різноманітних дисциплінарних інститутів – шкіл, коледжей, казарм, майстерень, в яких чітко простежується уявлення про норму й відхилення від неї – аномалію. У звязку із цією системою інститутів формуються й певні системи знань про людину, які характеризуються М. Фуко як “політична анатомія живого тіла”. Іншими формами влади понад живим є форми, які склалися пізніше, у XVIII ст. Це влада над тілом як представником біологічного різновиду і повязаними із ним біологічними процесами: народженням і смертю, які мають певні вирази у показниках здоровя, тривалості життя тощо. У цій сфері влада здійснюється у вигляді чітких регламентацій щодо норми й аномалії, регулювання та контролю.

У третьому підрозділі “Відношення “норма” - “аномалія” в історії сексуальності М.Фуко” доводиться, що питання про статус сексуальності в соціумі М. Фуко розглядає через проблему звязку індивідуума з сексуальністю, який встановлюється засобами субєктивації, характерними для того чи іншого суспільства. Аналіз ролі дискурсу про сексуальність у конституюванні сучасного субєкта, здійснений у працях французького філософа, констатує те, що влада встановлює закони сексу, а також правила, що дозволяють інтерпретувати його функціонування в соціумі. Закон діє на індивіда та на його сексуальність підкоренням самого мовлення, тому що через мовлення індивід установлює контакт із суспільством та через нього пізнає закон. Закон вказує індивіду, чого бажає і що забороняє. З одного боку, ми маємо законну владу, з іншого – слухняного субєкта. Підхід до проблеми взаємовідносин між сексом та владою не повинен бути перетвореним на концепцію дослідження структури та потреб держави. Постає потреба віднаходити відносини влади в їхніх найлокальніших проявах, що діють в особливому типі дискурсу (виховання дитини, жіноча сексуальність, контроль за народжуваністю). Кожен історичний етап у становленні сексуальності та стосунками між статями, пріоритети однієї статі над іншою повязані з трансформаціями соціальних конструкцій влади і з мінливою сіткою владних нормалізуючих оцінок у термінах норма - аномалія, добре - погано, дозволене - заборонене. Намагаючись нівелювати сексуальність як сферу референцій, як герменевтичного так і етимологічного (в медичному розумінні) характеру, М. Фуко пропонує конституювати сексуальність як самоцінну практику: практику тіла, практику душі, практику духу. У контексті концепції М. Фуко сексуальність розуміється як потенційно і актуально плюральна.

У четвертому підрозділі “Феномен божевілля в філософії М.Фуко” проаналізовано ідеї французького філософа стосовно долі божевілля в межах соціальної моралі. Історія божевілля ніби доповнює історію знання, розроблену М.Фуко. У цій історії французький філософ також виділяє три епохи: епоху Середньовіччя та Відродження, класичну епоху та епоху Модерну. Предметом його дослідження постають відношення між Розумом та Божевіллям.

У період Ренесансу та Середньовіччя в божевільних вбачають інших, яким надають свободу існування за межами середньовічного міста.

У класичну епоху генерується зовсім інше ставлення до божевілля, яке намагаються ізолювати, як таке, що протистоїть розуму. Божевілля трактується в якості нерозумності.

В епоху Модерну божевілля перетворюється на позитивне джерело знання, але водночас постає в якості об’єкта волі до знання, в якості засобу генерації влади, заснованої на знанні.

На певному етапі історії воно перетворюється у стигмат класу, який відмовився прийняти форму буржуазної етики. Таким чином, божевілля втрачає зв’язок з нерозумністю. Медичне й психологічне поняття божевілля стає повністю позаісторичним, втілюючись у моральну критику, спрямовану на все, що здатне підірвати усталену життєдіяльність людства. Дві тематичні лінії – сексуальності та божевілля – обертаються навколо вісі дискурсу відношення “норма” - “аномалія”, викриваючи через поняття “мовленнєвих практик”, “диспозитиву влади”, “режимів суб’єктивації” історичну сутність істини. Мережа вказаних та багатьох інших концептів, що їх розробляє М.Фуко, має виявити найтонші канали, які пов’язують істину з нормою. Адже саме цей зв’язок надає нормі тієї сили, яка визначає її дієвість та функціональність у житті соціуму. Істина інвестує норму певним капіталом легітимності, цінність якого завжди вже заснована та завжди вже генерується рухом редукції Іншого, рухом зведення Іншого до негативно визначеного “аномального”, рухом “зняття” відкритих можливостей гетерогенності Іншого за допомогою покладання останнього в якості “німої” протилежності Самототожному.

У Висновках дисертації сформульовано основні підсумки дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи; накреслено перспективи подальшої розробки цієї теми. Результати дослідження конкретизовано у таких положеннях:

1. У результаті аналізу першоджерел та літератури, присвяченої інтерпретації філософської творчості М. Фуко встановлено актуальні методологічні основи аналізу відношення “норма” - “аномалія” в дискурсі структуралістської концепції французького філософа, які визначають створення синтетичної методології, що постає результатом синтезу структуралістського, герменевтичного, постструктуралістського, семіотичного, деконструктивного підходів.

2. Структуралістська концепція М. Фуко заснована на історичному дослідженні лінгвістичних вимірів таких соціальних явищ, як влада, сексуальність, божевілля, способів поєднання останніх з інститутами знання засобами дискурсивного аналізу структур регламентації та регуляції соціальної діяльності індивіда.

3. У філософії М. Фуко мова визначається в якості простору, в межах якого та чи інша система знання встановлює первісне та найбільш фундаментальне відношення норми до аномалії. Розробка понять дискурсу та епістеми дозволяє французькому філософу констатувати приналежність мови до комплексу “влада - знання” не в якості нейтрального засобу його втілення у житті соціуму, а в якості гетерогенного чинника взаємоспрямованої кореляції норми та аномалії.

4. Адекватне дослідження відношення “норма” - “аномалія” в дискурсі філософії М. Фуко вимагає аналізу історико-філософських контекстів репрезентації названого відношення. Показано, що проблема нормалізації пов’язана з темою влади, яка від античності до Нового часу позначається розумінням влади як певної субстанції, що має безпосередній зв’язок із певним фундаментальним чинником верифікації – Логосом, Богом, Розумом. Означена кореляція норми з істиною визначала асиметричне відношення норми до аномалії, яка поставала об’єктом маргіналізації.

5. М. Фуко створює власну структуралістську концепцію влади, в межах якої відношення “норма” - “аномалія” використовується як основа дослідження історично мінливих систем засобів та способів генерації владних відносин усередині соціуму, спрямоване на практики нормалізації, які характеризують певний історичний тип суспільства.

6. Сексуальність досліджується М. Фуко в історичному аспекті формації певних способів суб’єктивації індивіда в соціальному житті. Показано, що поняття норми стосовно сексуальності встановлює зв’язок владних інститутів зі сферою життя людини, її внутрішнім світом.

7. Божевілля визначається в структуралістській концепції М. Фуко в якості активного гетерогенного чинника аномальності, який вимагає створення абсолютно нових, у порівнянні з наявним історичним досвідом, способів пізнання через діалог та комунікацію. Історія божевілля, розроблена французьким філософом, акцентує моменти дискретності та розривів в історії західноєвропейської раціональності через структурний аналіз практик, спрямованих на нормалізацію божевілля як аномалії.

Статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України:

1. Творіна О.Л. Буття людини в мові // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 39. – К.: Український центр духовної культури, 2004. – С. 25 – 34 (0,5 друк.арк.).

2. Творіна О.Л. Поняття “аномалія” та “норма” в історико-філософському контексті // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 31. – К.: Український центр духовної культури, 2002. – С. 121 – 130 (0,5 друк.арк.).

3. Творіна О.Л. До проблеми смислового поля “історичних апріорі” М. Фуко // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 22. – К.: Український центр духовної культури, 2001. – С. 100 – 110 (0,5 друк.арк.).

4. Творіна О.Л. Проблема “аномалії” та “норми” в історично-філософському контексті // Ноосфера і цивілізація. - Випуск 4(7). – Донецьк: ДонНТУ, 2006. – С. 35 – 41 (0,5 друк.арк.).

Статті у інших наукових виданнях:

5. Творіна О.Л. Буття людини в мові // Колективна монографія “Буття людини” (соціально-філософський аспект). - Слов’янськ: СПД Моторін Б.І 2004. – С. 30 – 49 (2 друк.арк.).

6. Творіна О.Л. Людина в дискурсивному полі “аномально-нормальних” владних відносин // Онтологія людини: Навчальний посібник. – Словянськ, 2004. – С. 111 – 136 (1 друк.арк.).

Анотація

Творіна О.Л. Відношення “аномалія” – “норма” в структуралістській концепції М. Фуко (історико-філософський аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05. – історія філософії. – Дніпропетровський національний університет. Дніпропетровськ, 2006.

Дисертація присвячена аналізу відношення “норма” – “аномалія” в структуралістській концепції М. Фуко в історико-філософському контексті. Визначаються особливості репрезентації відношення “норма” – “аномалія” як специфічної форми дискурсу в творчості М. Фуко.

Втілюючи у собі характерні риси постструктуралістського мислення, філософія М. Фуко репрезентує відношення “норма” – “аномалія” в якості специфічної форми дискурсу, яка визначає процес соціалізації людини.

Аналіз першоджерел та критичних робіт, присвячених творчості М. Фуко, відкрив необхідність дослідження феноменів норми та аномалії через їх відношення до системи мови, як засобу реалізації владних відносин, детермінованих межами конкретних явищ, таких як, наприклад, божевілля та сексуальність.

У результаті дослідження проаналізовано зв’язок відношення “норма” – “аномалія” з мовою, який розкрито через поняття дискурсу; виявлено відношення дискурсу нормалізації до комплексу “влада - знання”, експліковане за допомогою співставлення різноманітних владних структур, репрезентованих в працях М. Фуко; встановлено специфіку дискурсу нормалізації стосовно явищ сексуальності та божевілля в контексті структуралістської концепції М. Фуко.

Ключові слова: постструктуралізм, дискурс, нормалізація, позитивність, аномалія, влада, норма, соціалізація, сексуальність, божевілля.

Аннотация

Творина Е.Л. Отношение “аномалия” – “норма” в философии М. Фуко (историко-философский анализ). Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05. – история философии. – Днепропетровский национальный университет. Днепропетровск, 2006.

Диссертация посвящена анализу отношения “норма” – “аномалия” в философии М.Фуко.

Воплощая в себе все характерные черты постструктуралистского мышления,