НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені М.П. Драгоманова

ТХОРЖЕВСЬКА Тетяна Дмитрівна

УДК 37.034:2

РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ НА ЗАСАДАХ ПРАВОСЛАВНОЇ МОРАЛІ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі педагогіки Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Євтух Микола Борисович,

Академія педагогічних наук України,

академік-секретар Відділення педагогіки

і психології вищої школи.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Василенко Володимир Аркадійович,

Соціально-педагогічний інститут

„Педагогічна академія”, ректор.

доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

Шевченко Галина Павлівна,

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля, завідувач кафедри педагогіки;

доктор педагогічних наук, доцент

Жуковський Василь Миколайович,

Національний університет „Острозька Академія”,

проректор з навчально-виховної роботи.

Провідна установа Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

кафедра педагогіки, Міністерство

освіти і науки України, м. Тернопіль.

Захист відбудеться „16” березня 2006 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.01 у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул.. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий „___9___” _лютого_______________ 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Г. Ярошенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Історія розвитку виховання, освітньої справи в Україні вказує на те, що релігія, церква відігравали в ній вирішальну роль. Особливе значення в історії українців має православ’я. У незалежній Україні питання про місце морально-релігійного виховання у сфері виховного впливу на дитину було вирішено законодавчо: школа відокремлена від церкви, дітям і молоді надана свобода релігійного вибору поза межами школи. Зі світської точки зору надання такої свободи запобігає виникненню конфліктів на релігійному ґрунті серед учнівської молоді. Україна, прагнучи до злагоди в суспільстві, обрала школу національної єдності, яка не пропагує ні атеїстичних, ані релігійних поглядів. Здавалося б, переваги саме такої концепції очевидні: виправляючи помилки минулого, коли школа була втягнута в атеїстичну боротьбу, держава обрала позарелігійну школу, надаючи можливість кожній людині йти своїм шляхом. Однак останні події засвідчують, що держава починає робити більш рішучі кроки назустріч церкві. У наш час, коли суспільство повільно, але неухильно повертається обличчям до церкви, питання практичної реалізації виховання на православних засадах постало досить гостро. Це складне питання переросло церковні рамки й потребує найретельнішого вивчення.

Виховання населення, що споконвіку проживало на території сучасної України, завжди було релігійним, за виключенням незначного за часом радянського періоду. Проте аналіз педагогічної літератури та дисертаційних досліджень дає підставу констатувати, що, незважаючи на низку праць, які стосуються окремих аспектів православного виховання в українській школі, його теорія і практика в цілісності та історичному розвитку ще не стала предметом наукового аналізу й надбанням української національної педагогіки. В українській педагогічній науці радянського періоду й періоду незалежності дослідження, де би православна система виховання вивчалась як педагогічне явище, зі своєю історією і в системі загального розвитку виховної та освітньої справи в Україні та Європі, не проводились. Оскільки практика православного виховання в Україні зазнавала критики й у дореволюційні часи, і в часи СРСР, є настійлива потреба дослідити православне виховання в його історичному розвитку, для того щоб зрозуміти природу критики й встановити наукову істину. Ураховуючи недостатній стан дослідженості проблеми, її розробки для формування концепції виховання в Україні на етапі її інтеграції у світовий освітній простір, для дисертаційного дослідження обрано тему „Розвиток теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в історії педагогіки України”. Таким чином, актуальність даного дослідження зумовлена назрілою потребою дати об’єктивну наукову оцінку теорії та практиці православного виховання в історії педагогіки України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження є складовою комплексної держбюджетної теми науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету: „Дослідження проблем удосконалення системи підготовки вчителя, вихователя у вищій школі в контексті досягнень національної та світової педагогічної науки і освіти” (державний реєстраційний номер – 0103U000919).

Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Київського національного лінгвістичного університету (протокол № 4 від 30.11.1998 р.) та погоджено Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 4 від 27.04.1999 р.).

Об’єктом дослідження є православне виховання як важлива складова процесу розвитку виховної та освітньої справи в Україні.

Предмет дослідження – теоретико-практичні засади православного виховання, основні тенденції розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в історії педагогіки України.

Метою дослідження є об’єктивне розкриття процесу розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні для визначення його основних тенденцій, проблем та місця в загальному процесі розвитку педагогічної думки України та Європи.

Відповідно до предмета й мети роботи були сформульовані такі завдання:

1. Здійснити порівняльний аналіз церковної та науково-педагогічної точок зору на розвиток теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні для виявлення українських православних освітньо-виховних традицій.

2. Розкрити витоки, предмет, основні поняття, принципи, засоби, методи і форми виховання православної педагогіки, її значення в історичному процесі розвитку теорії та практики виховання.

3. Визначити основні тенденції розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні та їх відповідність загальному процесу розвитку християнської педагогічної думки Європи.

4. Виявити коло проблем, актуальних для науковців та діячів православної церкви сучасності у зв’язку із завданням морально-релігійного виховання дітей та молоді.

5. Здійснити порівняльний аналіз релігійного (православного) і світського виховання з метою виявлення специфіки православної та світської інтерпретацій двох основоположних виховних ідей: свободи і гуманізму та визначення загальних закономірностей функціонування різних виховних систем.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від часів хрещення Київської Русі до початку ХХІ ст. Дослідження починається аналізом православного виховання з 988 р., коли християнська віра стала державною релігією в Київській Русі, що забезпечило її масове поширення як світоглядного підґрунтя виховання, а також уможливило входження країни в економічний, культурний простір ареолу християнського впливу на загальній духовній основі. Закінчується дослідження початком ХХІ ст., коли після тривалої перерви християнські (православні) цінності вкотре стають затребуваними в контексті нових концептуальних реалій незалежної України, викликаних потребою відновлення історичних коренів та входження в європейський економічний, культурний простір. Саме завдяки таким хронологічним межам дослідження уможливлює отримати цілісну картину розвитку православного виховання в Україні, виявити його традиції, тенденції, історичний зв’язок проблем минулого і сьогодення.

Методологічною основою дослідження є культурно-антропологічний та цивілізаційний підходи до пояснення парадигм педагогічного мислення; загально-методологічні принципи аналізу духовних явищ: об’єктивність, історизм, світоглядний плюралізм і позаконфесійність.

Теоретичну основу дослідження становлять наукові положення про: єднання культур на основі плюралізму та імперативу загальнолюдських цінностей і духовності (В.П. Андрущенко, Р. Бернс, В.С. Біблер, І.Д. Бех, В. Д. Бондаренко, О.Ф. Бондаренко, В.А. Василенко, А. Дістервег, В.Г. Кремень, М.Д. Никандров, Б. Соре, О.В. Сухомлинська, Г.П. Шевченко); гуманістичну етику та гуманізацію педагогічної діяльності (Ш. Амонашвілі, А.М. Бойко, І.А. Зязюн, Я.А. Коменський, Я. Корчак, Т.І. Левченко, Й.Г. Песталоцці, О.Я. Савченко, В.О. Сухомлинський, Е. Фромм, В.Ф. Шаталов, А. Швейцер); християнство як світоглядну основу європейського суспільства та основний рушій освітньо-виховного прогресу (Г. Ващенко, О. Вишневський, Л.Я. Геник, М.І. Демков, Ю. Дзерович, О.В. Духнович, М.Б. Євтух, Я.А. Коменський, П. Монро, М. Олесницький, М. Рубінштейн, Г.С. Сковорода, Є. Трубецькой, К.Д. Ушинський, С. Франк, В.М. Хайруліна, П.Д.Юркевич); православ’я як культуротворчу, духовну засаду суспільства та історичний фундамент народного виховання (Г. Булашев, С. Булгаков, М.Б. Євтух, В. Зеньківський, І. Ільїн, митрополит Макарій (Булгаков), М. Маккавейський, С.І. Миропольський, І. Огієнко, В. Розанов, В. Скворцов, Є. Шестун); визначальну роль громадянства в розбудові освітньо-виховної системи (Л.П. Вовк, П.Р. Ігнатенко, П.Ф. Каптерев, Н.І. Косарєва, Е. Ле  Шан, В.А. Поплужний, Б. Спок, О.В. Сухомлинська, К.І. Чорна); свободу людської волі та свободи у вихованні (М.О. Бердяєв, С.С. Каракас, С.С. Куломзіна, Ч.Е. Курган, М. Монтессорі, Ж.-Ж. Руссо, В.С. Соловйов, Б. Тірні, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський, Е. Фромм).

Теоретичною основою дослідження також стали концептуальні ідеї істориків педагогіки (С.Д. Бабишин, Г. Ващенко, В.О. Вихрущ, А.В. Вихрущ, О. Вишневський, Л.П. Вовк, Н.М. Дем’яненко, Л.Д. Березівська, В.М. Жуковський, С.Т. Золотухіна, В.М. Карагодін, В.П. Кравець, Є.М. Мединський, Ф.І. Науменко, С. Сірополко, С.О. Сисоєва, М.Г. Стельмахович, Б.М. Ступарик, О.В. Сухомлинська, Е.І. Сявавко, Є. Шестун, М.Д. Ярмаченко та ін.) стосовно традицій українського національного виховання.

Методи дослідження. В основі арсеналу методів дослідження лежать основні загальні методи історичних досліджень: діахронний, порівняльно-історичний, ретроспективний.

Для досягнення визначеної в роботі мети й розв’язання поставлених завдань використовувався комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження, зокрема:

концептуально-порівняльний аналіз, за допомогою якого виявлено наявні в церковній та світській літературі теоретичні підходи до трактування історії освітньо-виховної справи в Україні, виявлено спільне та відмінне в трактуванні педагогічних понять свободи і гуманізму в релігійному та світському вихованні; індуктивний метод, завдяки якому було виявлено основні концепції відходу від істинного православного виховання в Україні, сформульовано українські православні освітньо-виховні традиції, сформульовано загальні закономірності функціонування виховних систем, виявлено основні тенденції розвитку теорії та практики православного виховання; спостереження, вивчення та узагальнення досвіду воцерковлення особистості в різних християнських церквах, теоретичний аналіз джерел з наступним синтезом його результатів у цілісну систему поглядів на православну педагогіку; системно-логічний аналіз проповідей, публічних виступів православних священиків, священиків інших християнських конфесій, світських педагогів; бесіди з провідними спеціалістами з питань релігійного виховання, релігієзнавства, православного виховання з наступним узагальненням, класифікацією і визначенням основних проблем у сфері морально-релігійного виховання в сучасній Україні; історико-логічний аналіз розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні для виділення його основних етапів; дедуктивний метод, який дозволив розкрити відповідність розвитку теорії та практики православного виховання загальноєвропейському процесу розвитку педагогічної думки, розкрити сучасну тенденцію до впровадження релігійного виховання в школу як частковий прояв загальнохристиянської традиції розповсюдження християнського вчення через шкільну освіту; аналіз та узагальнення практики виховання в загальноосвітніх навчальних закладах м. Києва в процесі організації педагогічної практики студентів КНЛУ, обізнаності студентів КНЛУ з традиціями морально-релігійного виховання в процесі викладання спецкурсу „Народна педагогіка України”, „Історія педагогіки”, „Педагогіка” та „Основи психології та педагогіки” та розробка на їх основі практичних рекомендацій з формування релігійної культури дітей та молоді;

Організація дослідження. Дослідження здійснювалося в 1990-2005 рр. і умовно поділяється на три етапи науково-педагогічного пошуку.

На першому етапі (1990-1997 рр.) аналізувалися історико-педагогічні джерела, впроваджувалися в практику професійної підготовки майбутнього вчителя авторські напрацювання з історії християнського виховання та української етнопедагогіки, що виступило надалі аргументацією у виборі напряму дослідження.

На другому етапі (1998-2001рр.) вивчався стан дослідженості проблеми, розроблялася концепція дослідження, визначалися його об’єкт, предмет, мета, завдання, розширювалася джерельна база, вибудовувалася логіка наукової роботи, описувалися результати дослідження.

На третьому етапі (2002-2005 рр.) уточнювалася структура дослідження, більш глибоко осмислювався зібраний матеріал, поглиблювалися результати дослідження, апробувалися головні результати дослідження.

Концепція дослідження базується на тезах про: 1) відносну обмеженість людського розуму; 2) відносність новизни в науці; 3) розвиток педагогічної думки як окремої складової розвитку людської свідомості в опануванні універсаліями Добра і Зла. Звідси – розвиток теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні розглядається як один зі шляхів оволодіння людством вічними імперативами, яке передбачає свободу людської волі в пізнанні та виборювання істини.

Українська культура містить скарби християнської педагогіки, яка має власне онтологічне, гносеологічне, аксіологічне підґрунтя. Православне виховання як один із проявів християнської педагогіки має в Україні глибокі історичні корені й давні традиції. Воно стоїть в ряду тих виховних систем, які спрямовані на ведення дитини до Добра у вселенському масштабі значення цього поняття, і має повне право на визнання й реалізацію. Звідси випливає потреба в поверненні православної педагогічної думки в загальнопедагогічне русло. Але потрібно враховувати: оволодіння поняттям Добра можливе лише шляхом вільного усвідомлення, вільного вибору кожної окремої особистості; сам історичний процес розвитку, удосконалення теорії та практики православного виховання здійснюється завдяки осмисленню вічного морального закону в ході виборювання виховних цінностей, завдяки очищенню під впливом взаємодії з іншими виховними системами. Це передбачає вільне існування православного виховання нарівні з іншими, визнаними суспільством системами виховання, метою якого повинно бути утвердження добра в душі дитини, творення суспільного клімату, сприятливого для процвітання вічних універсальних ідей, провідниками яких є різні релігійні та філософські вчення.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше процес розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні розкрито в контексті загальноєвропейського процесу розвитку педагогічної думки, рушієм якого була і є взаємозбагачуюча боротьба світського та релігійного педагогічного світоглядів; розкрито історичний феномен православної педагогіки в сукупності її витоків, предмета, основних понять, змісту, принципів, засобів, методів, форм; розкрито, як поняття „воцерковлена педагогіка”, що відображає сутність православної педагогіки, детермінує процес боротьби православних церков України за тісний зв’язок школи і церкви; виявлено та проаналізовано основні проблеми, навколо яких розгортаються дискусії в науково-педагогічному (релігійне виховання в історії педагогіки; проблеми духовності, моральності в сучасній Україні; досвід релігійного виховання в інших країнах і сучасній Україні; правові засади здійснення морально-релігійного виховання, проблема захисту прав дитини) та церковному середовищах (сучасне падіння моральності в суспільстві; можливість існування моральності, духовності поза релігією; можливість релігійного виховання та освіти в школі; творча співпраця зі світськими педагогами, АПН України, Міністерством освіти і науки України; сутність православної педагогіки; правильна організація православного виховання та освіти; сімейне православне виховання; виховання патріотизму в православної дитини) сучасної України у зв’язку з необхідністю вирішення питання про морально-релігійне виховання дітей; виявлено спільне та відмінне в трактуванні понять свободи та гуманізму в православній і світській педагогіках.

Подальшого розвитку набуло визначення шляхів впливу християнства як світової релігії на розвиток теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі й розвиток світської педагогічної думки в Україні; розкриття змісту основних педагогічних ідей В.В. Зеньківського; розкриття впливу християнства на педагогічну творчість Ушинського й наукове обґрунтування його внеску в розвиток теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в якості світського педагога.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що в результаті порівняльного аналізу церковної та науково-педагогічної точок зору на розвиток теорії та практики виховання в Україні на засадах православної моралі визначено українські православні освітньо-виховні традиції: 1) спасіння людської душі шляхом занурення в церковне середовище – пріоритетна мета виховання; 2) органічна єдність двох основних задач виховання: морально-релігійного виховання і „книжної” освіти; 3) всестановість освіти; 4) рідномовне навчання; 5) розгляд науки і освіти як засобів православного виховання, які не тільки не перешкоджають формуванню міцної православної віри, але й сприяють участі в загальноєвропейських культурних процесах; 6) широка участь світських осіб, громадськості в поширенні грамотності, освіти, створенні навчальних закладів, контролі над ними; 7) відкритість культурним здобуткам людства; розроблена періодизація розвитку теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в Україні з визначенням основних тенденцій розвитку в кожному періоді; сформульовано загальні закономірності функціонування різних виховних систем.

Практичне значення проведеного дослідження полягає в тому, що отримані результати дають цілісну картину розвитку православного виховання в Україні в повноті його проблем, цілей, змісту, засобів, методів, форм, що сприятиме подоланню стереотипів педагогічного мислення, використанню історичного виховного досвіду при розбудові сучасної української школи, вдосконаленню системи морального виховання. Результати дослідження знайшли своє практичне застосування при розробці рекомендацій з формування релігійної культури школярів та студентства, які представлені в публікаціях, серед яких методичний посібник для вчителів і навчальний посібник для кураторів академічних груп студентів. Результати дослідження враховані в програмі спецкурсу для вищих навчальних закладів „Національна самосвідомість як загальнолюдська цінність” (1999) та навчальному посібнику „Україна у контексті світової цивілізації” (1999).

Матеріали дослідження можуть використовуватися в наукових розробках із загальної педагогіки, історії педагогіки, філософії освіти, навчально-виховному процесі вищих та середніх навчальних закладів, при створенні підручників, навчальних посібників, розробці лекційних курсів, спецкурсів тощо. Результати дослідження впроваджено в Київському національному лінгвістичному університеті (довідка № 470/16-19 від 30.06.2005 р.), Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка (довідка № 1212/16 від 28.05.2005 р.), Полтавському державному педагогічному університеті ім. В.Г. Короленка (довідка № 6051/01-37/09 від 29.11.2005 р.), Краматорському економіко-гуманітарному інституті (довідка № 1312/19 від 3.06.2005 р.).

Особистий внесок здобувача. У монографії „Загальноосвітня підготовка учнів у процесі трудового навчання” автору належить: Додаток. Трудове виховання і навчання в сім’ї; у монографії „Основи християнської педагогіки” – Розділ 3. Вплив християнства на розвиток педагогічної науки; у монографії „Теоретико-методичні основи християнської педагогіки. Історико-педагогічний аспект” авторським є підрозділ 1.1. Взаємовідносини християнства та педагогічної науки на тлі освітніх проблем в Україні ХІХ століття; у методичних рекомендаціях до вивчення навчального курсу „Історія педагогіки” автору належать розробки занять 3 та 8. У навчальному посібнику „Україна у контексті світової цивілізації” автору належить підрозділ 1.5. Просвітницька діяльність і педагогічні ідеї І. Огієнка; у методичному посібнику „Система виховання національної самосвідомості учнів загальноосвітньої школи” авторським є підрозділ 2.12. Релігієзнавство як засіб виховання особистості українця; у методичних рекомендаціях „Виховання національно свідомої особистості (кураторам академічних груп студентів)” авторським є підрозділ 1.2. Релігійна культура; у програмі спецкурсу „Національна самосвідомість як загальнолюдська цінність” автору належить розробка підрозділу 2.1. Освіта. У статтях, написаних у співавторстві з М.Б. Євтухом, автору належить: про досвід викладання в КДПІІМ спецкурсу „Народна педагогіка України” й аналіз історії педагогіки України в контексті українських освітніх традицій.

Вірогідність та надійність результатів дослідження забезпечується методологічною обґрунтованістю вихідних позицій дослідження; використанням комплексу наукових методів дослідження, адекватних його об’єкту, предмету, меті й завданням; ретроспективним логіко-системним аналізом широкої джерельної бази.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертаційного дослідження автора обговорювались на засіданнях кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету, висвітлювались у його виступах на: Міжнародній науково-практичній конференції „Проблеми формування загальнолюдських цінностей в процесі психолого-педагогічної підготовки майбутнього вчителя” (Київ, 1991 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування національної самосвідомості школярів” (Київ, 1998р.); Всеукраїнській міжнародній християнській Асамблеї “Заповідь нову даю вам: любіть один одного” (Іоан. 13, 34) (Київ, 1998 р.); Третій міжнародній церковно-світській конференції “Україна на порозі третього тисячоліття: духовність, наука, освіта, культура” (Тернопіль, 1998 р.); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська система виховання: пошуки, проблеми” (Івано-Франківськ, 1998 р.); на церковно-світській конференції “Християнські цінності в освіті і вихованні” (Київ. 1999 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Трудова підготовка учнівської молоді: стан та перспективи” (Тернопіль, 1999 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Гуманізація навчально-виховного процесу у вищій школі” (Слов’янськ, 1999 р.); Міжнародному семінарі „Technika w zintegrovanej edukacji wczesnoszkolnej” (Краків, 1999 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування національно свідомої особистості” (Київ, 2000 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Розвиток інтелектуально-творчого і духовного потенціалу особистості в процесі її становлення” (Краматорськ, 2000 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Всебічний розвиток особистості студента” (Київ, 2001 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Духовна і світська системи освіти: спільні завдання в умовах українського суспільства” (Київ, 2002 р.); круглому столі в АПН України, присвяченому проблемі впровадження християнської етики в навчально-виховний процес у школі (Київ, 2002 р.); науково-практичній конференції К.Д.Ушинський і сучасна школа” (Київ, 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Православні духовні цінності і сучасність” (Київ, 2003 р.); науково-практичній конференції, присвяченій 85-річчю від дня народження В.О. Сухомлинського (Київ, 2003 р.); Другій міжнародній науково-практичній конференції “Православні духовні цінності в контексті формування сучасного світу” (Київ, 2004 р.); круглому столі з питань православної освіти за участі Міністерства освіти і науки України, АПН України, Госкомрелігій, Всеукраїнського Православного педагогічного товариства (Київ, 2004 р.).

Публікації. Основні результати дослідження висвітлено в 39 наукових працях. Серед них: 4 монографії (3 у співавторстві, 1 одноосібна), 4 посібники у співавторстві, 1 програма спецкурсу в співавторстві, 20 статей у наукових фахових виданнях, 10 статей у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків до кожного з них, загальних висновків та списку використаних джерел, трьох додатків. Загальний обсяг дисертаційної роботи – 493 сторінки. Основний текст – 416 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, сформульовано завдання, концепцію, методологічну основу дослідження, його методи, наукову новизну, практичне значення роботи, указується особистий внесок автора, шляхи апробації результатів дослідження.

У першому розділі – „Розвиток практики виховання дітей на засадах православної моралі в історії педагогіки України” – аналізується історія ствердження ідеалів православного виховання в українських землях. У першому підрозділі представлена узагальнена церковна точка зору; у другому та третьому підрозділах розкриті проблеми розвитку практики православного виховання в Україні, виходячи з науково-педагогічного підходу.

Для православних священиків України практика православного виховання в українських землях є головною складовою загального розвитку виховної практики, яка корінним чином вплинула на виховні традиції українців. Фактично православне виховання ними ототожнюється з національним. У православній оцінці історії виховання поряд із безсумнівною впевненістю духовенства в дієвості православного виховання виявлено критичний аналіз чинників, що ставали на заваді його здійснення. Згідно з більш поверховим і поширеним підходом головним чинником виступає радянська влада. Однак у церковних колах існує підхід більш глибокого аналізу, який засвідчує, що традиції православного виховання, які б відповідали духові народу, були перервані під іноземним впливом набагато раніше ніж встановилася радянська влада. У зв’язку з цим у розділі досліджуються внутрішні проблеми розвитку православного виховання в контексті дотримання виховних традицій. Усвідомлення того принципового значення, яке надається православною церквою виховним традиціям, обумовило необхідність у науковій інтерпретації розвитку практики православного виховання в Україні визначити проблему традицій істинного православного виховання як визначальну (поняття „істинне православне виховання” відповідає церковному мисленню й уживається в дисертації, оскільки не має аналогів у науковій термінології; під ним розуміється єдино правильне виховання).

У дослідженні обґрунтовується, що відсутність чіткого загальноприйнятого поняття традицій істинного православного виховання призводить до існування як мінімум двох головних стратегічних напрямків церковної інтерпретації історії практики православного виховання в Україні, в основу яких, на нашу думку, покладено різні національні традиції: українську та російську. Вони мають міцні історичні корені, витоки яких досліджуються в розділі. Згідно з першим напрямком інтерпретації освіта, наука розглядаються як засоби виховання, які не тільки не перешкоджають формуванню міцної православної віри, але й сприяють достойно виглядати на загальноєвропейській арені й відстоювати власну віру; школа розглядається не тільки як носій суто виховних задач церкви, але й як осередок наукової освіти для народу; освітня місія українських священиків перенесення в російські землі західноєвропейських освітніх традицій оцінюється позитивно. Принципова різниця між поглядами представників різних українських православних церков полягає у ставленні до духовного лідерства Московського патріархату, його ролі в церковному житті України. Типовою для представників УПЦ КП і УАПЦ позицією щодо проблеми відходу від істинних православних виховних традицій є пов’язування його із засиллям московської церкви, яке призвело до нищення просвітницьких здобутків Української православної церкви під іноземним (російським, німецьким), безбожним (протестантським, атеїстичним, просвітницьким) впливом. У дисертації розкрито внесок у формування зазначеної церковної думки досліджень І. Огієнка.

Другий напрямок інтерпретації тяжіє до протиставлення виховання й освіти. Освіта не тільки розглядається як другорядний чинник православного виховання, але й як фактор ризику. У такому контексті всі освітні починання українських священиків на російських землях розглядаються як відхід від істинного виховання, властивого народному православному духу. У дослідженні доводиться, що в судженнях багатьох діячів на ниві православної педагогіки Російської імперії ХІХ-го ст. спостерігається видиме протиріччя: з одного боку, визнавати традиції, закладені давньоруськими діячами, властивими духу свого народу, з іншого боку, подавати традиції, що склались на київських землях (коли йдеться про вплив українських освітніх традицій у часи Петра І й пізніше), як чужі духові народу; водночас наполягати на вихованні єдиного російського православного народу (включаючи й український), ігноруючи різні національні виховні традиції українців і росіян.

Виявлено, що, на думку певного кола православних священиків, педагогів Росії та України ХІХ – початку ХХІ ст., у ХІХ ст. був шанс розбудувати справжню народну школу при умові, що церква зайняла б керівне становище у сфері освіти й змогла організувати виховання дітей на основі споконвічних традицій, пов’язавши життя школи і церкви нерозривною єдністю. Цьому, на їх погляд, завадило втручання в освітню справу громадськості, яка привнесла до школи ідеї секуляризованої педагогічної науки, виниклої на чужоземному ґрунті, підживленому католицькими та протестантськими ідеями. Водночас розкрито протилежну думку про невідповідність церковної школи національному духові, інтересам українців, попри те, що школа стояла на ґрунті православ’я. Це спонукало розглянути в дослідженні освітні традиції, що склалися в українських землях, у контексті історії релігії в Україні. Проаналізовано концепцію київського християнства, історичні події, що спричинили особливості процесу формування християнського світогляду нащадків Київської Русі; встановлено зв’язок між софійною традицією та ідеєю воцерковлення школи, історією церкви та розвитком виховання. Розглянуто проблему традицій Київської Русі, яка була і є центральною в полеміці з приводу народних освітніх і виховних традицій. Проаналізовано роль у розвитку українських православних освітньо-виховних традицій відомих освітніх діячів та навчальних закладів періоду українського відродження, значення громадськості в підтриманні православних виховних традицій, проблему протистояння церковнопарафіяльної та земської школи як двох типів шкіл: церковної та громадської. Розглянуто погляди С. Бабишина на давньоруські традиції виховання; Б. Грінченка, М. Демкова, П. Каптерєва, Є. Мединського на характерологічні особливості братських шкіл; Є. Крижанівського на методологічні підходи у вихованні в різних християнських конфесіях; Г. Булашева, М. Горбова, М.І. Ільмінського, М. Маккавейського, С. Миропольського, С. Рачинського, В. Скворцова, Є. Шестуна на церковну школу як школу, відповідну історичним традиціям і російському (українському) народному духові; Л. Модзалевського на розвиток виховання і навчання в Росії та ролі в ньому українців; Ф. Науменка на значення християнства для розповсюдження освіти на Русі та українське походження шкільної традиції; І. Огієнка на освітньо-виховні традиції української православної церкви. Проаналізовано проблему розвитку вітчизняної світської педагогічної науки в ХІХ ст. під іноземним впливом та впливом громадськості (з використанням досліджень В.О. Вихрущ, Л.П. Вовк, Н.М. Дем’яненко).

У розділі показано, як у ХІХ ст. Російська православна церква опиралася створенню системи освіти, що порушувала монополію православної церкви на виховання й передбачала активну роль громадськості. Стверджується, що для православної України ідея створення такої системи була більш органічною, зважаючи на українські православні освітньо-виховні традиції. Зроблено висновок, що історична спроба сформувати систему виховання єдиного православного народу в Російській імперії не увінчалася успіхом, оскільки не був урахований національно-історичний досвід виховної практики різних народів.

Стверджується, що, на спільний погляд українських і російських священиків, негативну роль у практиці православного виховання відіграли такі фактори: освітні ідеї Відродження та Просвітництва, підміна євангельського ідеалу гуманістичним, проникнення протестантських, католицьких, атеїстичних виховних ідей у практику і теорію православного виховання і як наслідок – поступовий розрив школи і церкви; спільною є упевненість, що повернення до воцерковлення народу необхідно для його морального піднесення. Однак українські православні священики мають свій ціннісний орієнтир, який лежить в основі їх єдності і який закладений в українській ментальності, схильності до наукового пізнання світу, підсвідомому бажанні відчувати себе органічною часткою загальноєвропейського історичного процесу. Звідси й пошана до національних освітніх здобутків, хоча б вони й суперечили чітко сформованим православним поглядам щодо зла виховних ідей Відродження, Реформації та Просвітництва.

У другому розділі – „Розвиток теорії виховання дітей на засадах православної моралі в історії педагогіки України” – на відміну від першого розділу, де розкрито реальний хід розвитку православного виховання в країні, проаналізовано теоретичний базис, на основі якого цей розвиток здійснювався. Виявлено, що теоретичні основи духовного становлення нашого народу під керівництвом церкви закладені у Святому Письмі, працях святих отців і вчителів церкви, православних педагогів, богословів, релігійних філософів, але реальний перебіг церковного православного виховання в Україні в основному спирався на той незмінний фундамент, який являє собою Святе Письмо та святоотцівське вчення (патристика). Виявлено, що еталоном православного виховання протягом віків було і є виховання давніх християн; визначено його основні риси. Розглянуто історію формування та основи патристики. Окремо проаналізовано виховні ідеї І. Златоуста.

Розглянуто твори доби Київської Русі. Розкрито питання давньоруського ідеалу виховання. Показано, що із середини ХІV ст. теорія виховання в Україні, спершу оперта на візантійську традицію, у цілковитій відповідності до загальноєвропейських тенденцій, поступово зазнає змін, які пов’язані з розвитком релігійної думки неправославних конфесій, виходом розуму з-під влади релігії. В Україну проникають ідеї Відродження, Реформації, Просвітництва, і це має вирішальне значення для загального розвитку православної педагогічної думки, що показано на прикладі Києво-Могилянської академії та її вихованців: Дмитра Туптала, Григорія Сковороди.

Розкрито класичні настанови православного церковного виховання ХІХ – початку ХХ ст., ґрунтовані на постійній у віках святоотцівській біблійній традиції.

Науковість педагогічної думки з часом міцнішає й у ХІХ ст. на повний голос заявляє про себе. Особливе значення в розвитку педагогічної науки в Україні ХІХ ст. надаємо представникам наукової школи Київської духовної академії, що виникла на києво-могилянських традиціях: О.М. Новицькому, С.С. Гогоцькому, П.Д. Юркевичу, М. Олесницькому, М. Маккавейському. Як послідовників церковно-наукової української традиції також представлено І. Огієнка і В. Зеньківського.

Показано, що виховні ідеї В. Зеньківського активно використовуються в Україні й Росії. Зокрема, ідея про створення так званих оазисів християнського життя, які б стали рушійною силою нової школи, знаходить практичне втілення в православному середовищі. Однак більшої популярності набула теза педагога про те, що школи, які йдуть під знаком позарелігійної просвіти, ведуть до активної зневіри. Стверджується, що позарелігійна школа, яку законодавчо обрано Україною, фактично не влаштовує православну церкву. Визначено й проаналізовано найпоширеніші теми, які хвилюють сучасних православних священиків у зв’язку з вихованням дітей та молоді.

У третьому підрозділі проаналізовано сутність православної педагогіки, її основні категорії, принципи, засоби, методи, форми, питання єдності християнської моралі для різних християнських конфесій. Зроблено висновок, що для православних священиків є очевидним, що існує істинна, раз і назавжди дана, заповідана людству божественна мораль, збереження якої є високою місією православної церкви. Загальний критерій істинності понять, подій та явищ, що полягає в їх відповідності божій істині, застосовується в усій педагогічній сфері. Тому будь-яке виховання, що має під собою інші основи, не розцінюється як правильне. Методи, форми виховання представляють цінність тільки в загальному контексті виховання православної людини. У цій позиції представники православної церкви є послідовними й непохитними. Ідея ведення людини шляхом спасіння як квінтесенція виховання простежується від Біблії до сучасних православних праць, від давніх часів до сьогодення.

Основні поняття, на яких ґрунтується православне виховання: Бог, його Закон, добро і зло, віра, любов, надія, гріх, совість, страх Божий, каяття, смерть, Царство Боже, рай і пекло, молитва, храм, хрест, ікона, сповідь, причастя, богослужіння, піст, свята тощо. Уявлення про них є настільки сталими, що в сучасній православній літературі з питань виховання не знаходимо принципових розбіжностей у порівнянні з більш давньою. Виховні постулати залишаються незмінними, але кожне покоління перекладає їх на мову свого часу (представлено педагогічні пошуки сучасних діячів православної педагогіки). Стверджується, що святоотцівська педагогіка, прикладена до реалій сьогодення, сприйнята не догматично, а діалектично, продовжує застерігати людство від хибних шляхів у вихованні, а отже, є сучасною і актуальною.

Осмислення ставлення православних священиків до традиції і новаторства приводить до висновку, що проблема розвитку теорії та практики навчання й виховання є невід’ємною складовою серйозної проблеми дотримання церковних традицій. На шляху повернення в минуле, до вивірених віками традицій, православні священики бачать перспективи розвитку й удосконалення не тільки церковної науки про виховання, а й світської педагогічної науки.

Тема й зміст розділу третього – „Вплив християнства на розвиток світської педагогічної науки в Україні” – обумовлені необхідністю розкрити процес розвитку теорії та практики православного виховання дітей в Україні в контексті загального розвитку християнського виховання і його впливу на формування світської педагогічної науки. Хоча основна наша увага зосереджена на православ’ї, у дослідженні показано, як на розвиток педагогічної думки впливали й інші гілки християнства і взагалі ідеї християнства як цілісної світової релігії.

У розділі відображено, що в історико-педагогічній літературі України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. позитивно оцінювався вплив християнства на світовий розвиток процесів виховання та навчання (М.І. Демков, П. Монро, М.М. Рубінштейн, К.Д. Ушинський). Проаналізовано релігійні мотиви в спадщині корифеїв європейської педагогічної науки, що мали визначний вплив на розвиток педагогіки в Україні (Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці, А. Дістервега). Зроблено висновок, що педагогіка як наука закономірно заявила про себе вустами християнського священика, оскільки задовго до утвердження її в статусі науки педагогічна думка Європи розвивалася в руслі християнської віри. До одних з найвагоміших ідей, привнесених християнством, відносяться ідеї рівності й гідності всіх людей як дітей божих, прав будь-якої дитини на любов, життя, виховання, освіту, ідея любові до ближнього тощо. Християнство вказало високі ідеали, неспроможність досягнення яких у реальному житті спричинила складні світові суспільні процеси. Розвиток християнського вчення в рамках неправославних конфесій сприяв поступовому звільненню сфери виховання, школи з-під цілковитої підпорядкованості церкві.

Світська педагогічна наука в Україні виникла на ґрунті теорії та практики церковного виховання, православні устої якого були похитнуті в період українського відродження. Попри світські тенденції в розвитку теорії виховання, традиційні церковні виховні засади в Україні ХІХ ст. продовжували відігравати визначальну роль. Хоча в західноукраїнських землях вони мали інше конфесійне забарвлення, ніж на решті українських земель, вони закладали підвалини християнської моралі, що забезпечувало перебування всіх українців у єдиному християнському виховному полі. Узагальнюються засади педагогічних поглядів греко-католицького духовенства кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. (на основі праць західноукраїнських учених). Робиться висновок, що попри схожість ідеалів, засобів, методів, форм виховання православної та греко-католицької церков, забезпечену їхньою спільною християнською вірою, означена спільність іще не слугувала для православної церкви ХІХ ст. показником істинності греко-католицького виховання, так само як і римо-католицького або протестантського. Солідарність православної та греко-католицької церков проявлялась якраз у взаємному неприйнятті виховних систем, коріння якого лежало в церковному вченні.

Показано, що хоча українська педагогіка дореволюційних часів розвивалася як секуляризована галузь знань, педагогічні ідеї християнства як цілісної світової релігії в ній не тільки не були відкинуті, але й продовжували своє життя в теоріях європейських педагогів-християн, українських педагогів, вихованих на християнських, але не православних традиціях, у спадщині плеяди православних педагогів, що ввібрала в себе багатство виховної мудрості православної церкви. Як наслідок українська педагогіка поступово збагачувалася педагогічним досвідом християн різних релігійних конфесій, для яких інтереси загальної справи виховання духовно здорової дитини перевищували більш вузькі з точки зору світського науковця конфесійні інтереси (у такій якості наука не задовольняла потреби ортодоксального церковного виховання Російської імперії). Таким чином, значна частина українських світських педагогів, залишаючись православними людьми, працювала на більш високу ідею виховання християнина, громадянина держави. З цієї точки зору характерним прикладом є К.Д. Ушинський, розгляду впливу християнства на творчість якого присвячено другий підрозділ. Доведено, що попри те, що певна частина сучасних науковців, духовенства вважає його основоположником православної педагогіки, ученого можна сміливо зараховувати до діячів секуляризованої педагогіки. Учений погано вписувався в прокрустове ложе офіційної освітньої політики православної церкви ХІХ ст.; мріяв про загальноєвропейську гуманну освіту, осередком якої була б християнська віра, але яка базувалася б на загальній віротерпимості, державній єдності, загальнолюдській, громадянській моральності. Любов до віри в педагога не була тотожною схваленню виховних наслідків цієї віри – морального стану православних в Російській імперії, а також морального та освітнього рівня священиків. По суті ідеалом К.Д. Ушинського була школа, якої не існувало в Російській імперії за часів життя педагога. Учений ясно вказав на тенденції в освітній політиці, з якими пов’язував майбутнє: невикористання школи в якості знаряддя релігійної боротьби, проповідниці релігії; відмова від примусовості у вихованні; сприяння вільній конкуренції; створення дійсно народної школи за участю як церкви, так і широкого кола громадськості; надання права народного виховання як світським особам, так і духовенству, спільними рисами яких мають бути висока освіченість