НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ім. І. Ф. Кураса

ТАТАРЕНКО Тетяна Михайлівна

УДК 323.174:342.25

РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР СУЧАСНОГО ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Спеціальність 23.00.02 – Політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України у відділі етнополітології.

Науковий консультант | доктор політичних наук, професор

Майборода Олександр Микитович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України, заступник директора

Офіційні опоненти |

доктор політичних наук

Некряч Анастасія Іванівна,

Інститут міжнародних відносин Київського міжнародного університету, директор

доктор соціологічних наук, професор

Шульга Микола Олександрович,

Інститут соціології НАН України, заступник директора з наукової роботи

доктор політичних наук, професор

Головченко Володимир Іванович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, професор кафедри країнознавства

Провідна установа | Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України

Захист відбудеться “19” червня 2007 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, .

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8.

Автореферат розісланий “16” травня 2007 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук Г. І. Зеленько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Формування глобальної соціально-економічної системи на межі XX – XXI століть посилює дію загальних інтеграційних процесів, зумовлює нові підходи в дослідженні проблем еволюції та ролі держави як міжнародного інституту. Глобалізація, заснована на розвитку інформаційних технологій, створила нові умови для руху капіталу, лібералізації економічних режимів і процесів регіоналізації. Сьогодні переважає тенденція, коли регіони і території, інтегровані в регіональні політичні й економічні системи, прагнуть до розширення своїх прав, підсилення ролі в структурі суспільного поділу праці. На перший план виступають регіони та міжрегіональні інтереси, котрі сприяють утворенню різних регіональних ідентичностей та регіональній трансформації самого інституту держави, припускають переоцінку критеріїв домінування його ролі у процесі соціального розвитку, можливостей ефективно використовувати свої економічні та етнокультурні функції.

Зростання ролі регіонального чинника актуалізувало проблему формування концептуально-методологічних засад державно-територіального будівництва, дослідження закономірностей, чинників, що визначають ті або інші моделі регіонального структурування держави. Важливу роль відіграє безпосередньо територіальний простір, його географічні, економічні, поселенські, демографічні, етнокультурні параметри. У процесі регіоналізації еволюційно формується внутрішня політико-територіальна асиметрія у відносинах "центр – регіон", відповідно до якої регіони з урахуванням територіальних особливостей можуть одержувати особливий автономний статус і повноваження у сфері самоврядування та впливу на державну політику. Регіони стають учасниками політичного процесу, спостерігається тенденція їх політичної суб’єктивізації з вираженою регіональною самосвідомістю, інтересами і потребами. Сучасні підходи до проблеми регіоналізму припускають встановлення та підтримку балансу пріоритетів, інтересів усіх сторін соціального організму, поєднання централізованих і децентралізованих засобів розв’язання завдань регіонального розвитку. З досвіду європейських країн у перехідний період виникає необхідність проведення державної політики щодо регулювання внутрішніх територіальних проблем, реформування системи управління й адміністративно-територіального устрою, свідомого інформаційного забезпечення з урахуванням особливостей етнополітичного і територіального простору країни. Це актуалізує теоретичне осмислення концептуальних положень проблем регіоналізму та тенденцій регіонального розвитку сучасної України з погляду державотворчих аспектів політики, територіального будівництва, зокрема визначення специфіки модернізації політичної й економічної системи.

У сучасних умовах регіоналізм як соціальне явище певною мірою може вважатися реакцією на соціотрансформаційні процеси в суспільстві, засобом пристосування організації територіального простору до глобальних тенденцій загальноєвропейського розвитку. Логіка розвитку української держави переконує, що подальші політичні та економічні перетворення в межах нинішньої моделі територіальної організації стають проблематичними. Для сучасної України характерні зміни, що істотно посилили регіональні відмінності в політичній, економічній, етнокультурній сферах на регіональному та місцевому рівнях. Стратегія політичного та соціально-економічного розвитку держави потребує забезпечення реалізації регіонально диференційованих важелів впливу з орієнтацією на соціальні, культурні та територіальні особливості, інтереси та можливості регіонів. Тож має бути запропонована нова парадигма регулювання регіонального розвитку, згідно з якою передбачалися б параметри регіоналізації суспільного життя за основними напрямами – встановлення балансу відносин та гармонізація інтересів між центром та регіонами, забезпечення регіональним співтовариствам умов для самореалізації та самоорганізації, розмежування повноважень між державними органами влади на всіх рівнях, між регіональним і місцевим самоврядуванням. Не випадково питання регіоналізму та регіонального розвитку домінують у створенні дієздатної інноваційної моделі державного будівництва, територіальної організації системи публічної влади, яка визначила б розвиток регіональних співтовариств України. Означена проблема вимагає уточнення цілей і орієнтирів суспільно-політичного розвитку, створення відповідних регулятивних механізмів, осмислення теоретико-методологічних аспектів проблеми регіоналізму та концепції регіонального розвитку загалом.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є результатом праці, складові якої виконувалися, а результати оприлюднювалися в рамках наукових програм Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, зокрема такого проекту, як "Регіональні аспекти розвитку етнополітичної сфери в Україні у 1992 – 2007 рр." (НДР № 01050 U 000089).

Мета і задачі дослідження. Метою даного дослідження є формування системного, цілісного уявлення про регіоналізм та регіональні процеси в Україні; аналіз концептуальних положень щодо розробки моделей державно-територіального будівництва, які передбачають використання децентралізованої системи управління з урахуванням наявної територіально-політичної асиметрії; вивчення закономірностей, чинників, які визначають ті чи інші моделі регіонального структурування держави, встановлення балансу відносин між центром і регіонами, адаптацію регіональної політики України до стандартів Європейського Союзу, яка передбачає коригування просторових диспропорцій розвитку, що виникли як результат структурних реформ та не регулюються ринковими механізмами.

Досягнення поставленої мети забезпечується реалізацією наступних завдань:–

визначити і систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до аналізу процесів регіонального розвитку, проблеми регіоналізму як соціального явища та їх роль у політичному житті суспільства;–

здійснити аналіз регіональних процесів, регіоналізму як багатовекторної, багаторівневої системи, що відображає взаємодію основних сфер суспільного життя;–

розкрити змістовні, структурні, функціональні особливості розвитку регіональних процесів, що впливають на внутрішньодержавні відносини, організацію територіального простору держави;–

виявити властивості та закономірності розвитку регіональних просторово-політичних систем;–

дослідити сутність, тенденції розвитку територіальної організації на загальнодержавному та регіональному рівнях;–

виділити особливості та основні напрями дослідження проблеми державно-територіального будівництва в контексті процесів модернізації українського суспільства, довести необхідність розробки політико-правових заходів щодо самоорганізації та самоврядування регіональних співтовариств;–

визначити ступінь впливу регіонального чинника на формування ієрархії органів влади і місцевого самоврядування;–

проаналізувати основні етнополітичні чинники структурування регіонального простору, розкрити етнокультурну зумовленість територіальних трансформацій;–

обґрунтувати положення щодо оптимізації соціокультурної дистанції між територіальними утвореннями як механізму врегулювання соціальних відносин і взаємодій на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Об’єктом дослідження є регіональні процеси, що виступають індикаторами суспільно-політичного розвитку і визначаються відповідною формою державного устрою, його правовими, політико-організаційними інститутами, економічною і соціокультурною специфікою та функціонуванням держави загалом.

Предметом дослідження є соціальні чинники політичної суб’єктивізації регіонів у контексті процесу державотворення в Україні, особливості процесів регіоналізму та регіоналізації в цілому; ключові параметри щодо регіонального простору, визначення його меж, які регламентують діяльність регіонів/суб’єктів, створюють умови для реалізації відповідних політичних і соціокультурних відносин.

Методи дослідження. З огляду на фундаментальність і масштабність завдань, не претендуючи на всезагальність наукового аналізу, автор зосереджує увагу на політологічному підході, використання якого дає можливість розглянути проблему цілісно, поєднавши зовнішні та внутрішні чинники – економічні, політичні, соціокультурні, етнонаціональні. Політико-правовий підхід припускає визначення теоретичних і прикладних методів дослідження регіональних процесів в українському суспільстві з метою виявлення особливостей регіоналізму в різних його проявах. У роботі використовуються методи дослідження, які пропонує синергетика – теорія самоорганізації. Регіоналізація в Україні розглядається в контексті територіальних і етнокультурних процесів відповідно до закономірностей, динаміки самоорганізації суспільства. В процесі дослідження застосовуються інформаційний підхід як один із головних методів наукового пізнання суспільства, процесів його самоорганізації, а також загальнонаукові методи, передусім системний, історичний, аналітичний, соціологічний, структурно-функціональний, інституціональний, методи порівняльного аналізу і моделювання регіональних процесів, статистичний та індексний методи. Водночас дослідження ґрунтується на стратегічному та ситуативному підходах, синтезі конкретно-логічного знання, на застосуванні принципу єдності теорії та практики, прогнозуванні розвитку регіональних процесів на основі методу наукової абстракції, загального та часткового, що допомагає моделювати конструкції, спроможні розкрити обстановку загалом.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше пропонується комплексний міждисциплінарний аналіз політичних, правових, соціальних, історичних питань щодо розвитку регіональних процесів. Новаційним є використання сучасних концептуальних підходів дослідження проблем регіоналізму та регіоналізації, політико-територіальної організації держави, що забезпечує формування науково-прикладних положень, пов’язаних із реформуванням політичної системи, а також конструювання моделей, процедур діагностування і на їх основі прогнозування процесів трансформації просторово-політичних регіональних систем.

Принципово новим є обґрунтування регіоналізму як предмета політико-правового аналізу, розгляд сучасних соціальних процесів у контексті взаємодії територіальних спільнот як у регіональному, так і міжрегіональному соціокультурному просторі, прояву їх соціально-політичної активності. Дослідження дозволило визначити історичні витоки та зумовленість процесів регіоналізму і регіоналізації, окреслити динаміку тенденцій політичної суб’єктивізації регіонів, подальшого територіального розвитку країни.

У змістовному плані наукова новизна дослідження полягає в наступному:– 

обґрунтована цілісна концепція регіональної детермінованості сучасного суспільного розвитку, нові політико-правові підходи до дослідження регіональних процесів через категорію "соціальної взаємодії". Доведено, що регіональний фактор обумовлює адміністративно-територіальне реформування, оновлення державно-управлінської системи. Сукупність теоретичних положень взаємозв’язку процесів регіонального розвитку, модернізації системи державного управління і місцевого самоврядування створюють основу для нового напряму в науці державного будівництва;– 

запропоновано визначення регіону як соціокультурного простору в історико-політичному, географічно-економічному контексті, що розглядається поряд із поняттями і категоріями "соціальна група", "регіональна спільнота", "етнорегіон", "етнічний кордон", "соціокультурна дистанція". Виділено взаємозв’язок "держава – регіон", де регіон виступає як доволі самостійна, самодостатня структура, регіональна спільнота якої здатна до самоорганізації за умови соціально-економічного, політичного розвитку, що дає змогу збільшувати ступінь автономності внутрішньорегіональних процесів від загальнодержавних, реалізовувати власні системи інтересів, цілей, пріоритетів розвитку;– 

обґрунтовано концептуальне положення щодо регіональних просторово-політичних систем (ППС), територіальна організація яких розвивається в єдності двох протилежних процесів – фрагментації та інтеграції, має відповідну внутрішню структуру та різну територіальну таксономію. Доведено, що на всіх територіальних рівнях політичного простору відбувається структурування та ієрархізація ППС згідно з моделлю "центр – напівпериферія – периферія", визначаються загальні властивості та ступінь залежності політичної ієрархії елементів ППС від ієрархії економічного простору;– 

сформульовано положення про посилення тенденції соціально-політичної суб’єктності регіону, яка формується за умов збереження внутрішньорегіональної структури (ієрархії соціальних спільнот, специфіки етнічної та поселенської структури, високої щільності населення, що визначає рівень комунікативних зв’язків, наявність регіональної еліти та ін.). Окреслено, що економічний розвиток впливає на ресурси регіону як суб’єкта політики, межі зростання його політичної значущості й одночасно циклічний характер розвитку регіональної економіки (фази росту й занепаду) та циклічний характер розвитку регіональних ППС, їх територіальне розширення або стискування;– 

виявлено, що специфікою суспільно-політичної організації українського простору є різний рівень соціально-економічного та культурного розвитку територій, їм властива системна цілісність, історична сталість, регіональна самосвідомість, що забезпечуються механізмами самовідтворення та відповідними інститутами самоорганізації. Доведено, що рівень та характер соціально-економічного розвитку територій, міжетнічні відносини, що склалися, дозволяють кваліфікувати регіони за соціокультурними показниками, які визначають ступінь адаптації та сумісності регіонів у соціально-політичній сфері;– 

встановлено, що регіональна спільнота певною мірою може виконувати роль протодержавного утворення. Можливість такої трансформації багато в чому залежить від внутрішньої структури регіональної спільноти, наявності організованої еліти, зацікавленої в динамічній регіональній самоорганізації та автономії, саморозвитку груп інтересів, груп суспільної підтримки, а також від розробленої концепції регіонального управління з боку представників регіональних спільнот. Виявлено зростання впливу системоутворюючих регіональних чинників на процеси державно-територіального будівництва з погляду конструювання нових за суттю взаємовідносин між центром і регіонами через формування нових видів територіальних утворень як суб’єктів територіальної організації держави (зміни політико-правового статусу областей) шляхом використання механізмів територіальної автономії з урахуванням особливостей та етнотериторіальної специфіки, збалансованості загальнонаціональних і власно регіональних інтересів, здійснення переходу до нового політико-економічного стану, пошуку нових міжрегіональних відносин. Регіональний чинник трактується як внутрішній потенціал регіональної спільноти, що безпосередньо впливає на динаміку соціальних процесів, відображаючи її характерні риси;– 

визначено, що територіальна організація держави постає як державно-правовий інститут із системою різних територіальних одиниць, що є організаційно-політичною і правовою основою функціонування системи державної влади та місцевого самоврядування, поліетнічного суспільства в цілому. Підтверджено, що регіоналізм як форма територіальної організації держави передбачає складну систему суспільних відносин, котрі формуються на основі широких прав і повноважень суб’єктів з певною територіальною структурою, системою регіонального самоуправління, функціональними обов’язками, можливостями політичної, господарсько-економічної, нормативно-законодавчої ініціативи, що регламентуються на конституційно-правовому рівні, а також регіональною опосередкованою системою економічних відносин і одночасно економічно опосередкованою системою місцевого самоврядування;– 

розвинуто концептуальну модель взаємодії та співвідношення державної виконавчої влади і місцевого самоврядування в контексті процесу регіоналізації. Визначено, що самоврядування як соціальний інститут, з одного боку, пов’язане з соціальною структурою суспільства, з організацією життєдіяльності місцевих територіальних громад, з іншого – виступає посередником у відносинах між центральною та регіональною владою, показником розподілу державної влади в цілому; розглянуто можливість варіативності в організаційно-структурному оформленні регіональних систем самоуправління, які б торкались основ регіональних політико-адміністративних практик;– 

обґрунтовано концепцію соціокультурного простору як гетерогенної системи, що складається з різних форм існування та функціонування системоутворюючих елементів, груп, що не збігаються за своєю соціальною природою, а також їх взаємозв’язків у географічному середовищі. Доведено, що політична організація соціального простору регіону впливає на соціокультурну дистанцію між етнічними групами, на можливості регулювання міжетнічних відносин. Визначено зміст поняття "соціокультурна дистанція" як взаємодії цілісних соціальних систем, котрі сприяють посиленню їхніх позицій у відповідному просторі;– 

виявлено, що концепція міжетнічної соціокультурної дистанції дозволяє перейти від дихотомічного трактування відносин між етнічним групами до континуального. Окреслено, що міжгрупова соціокультурна дистанція як інформаційний феномен опосередковується міжгруповими комунікаціями, її величина залежить від співвідношення становища соціальних об’єктів (одиниць) у соціокультурному просторі, від частоти актів взаємодії, щільності комунікативних зв’язків, від рівня самоорганізації соціокультурних одиниць. Сформульовано положення про оптимальну міжетнічну соціокультурну дистанцію, що сприяє модернізації комунікаційних мереж, сталості та низькоконфліктності міжетнічних відносин у межах поліетнічного соціального простору;– 

встановлено, що в умовах посилення інтеграційних процесів оптимізація міжетнічної дистанції соціокультурного простору за політичним параметром передбачає загальні принципи правового регулювання розподілу повноважень на міжрегіональному та внутрішньорегіональному рівнях, між владними структурами держави та регіональними органами влади. Запропоновано модель оптимізації міжетнічної дистанції, що припускає вирішення питань загальнорегіонального значення через широку автономію учасників;– 

сформульовано положення про необхідність зміни територіальних форм буття, існуючої моделі міжрегіональної взаємодії, адміністративно-територіального устрою, що зумовлено інноваційними потребами розвитку суспільства, реаліями формування політичної суб’єктності регіону, його адаптування до європейського рівня та вимог демократичного розвитку.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони матимуть вплив на наукове осмислення процесів соціально-політичної трансформації сучасного регіонального соціуму, окреслюють роль регіонального чинника в конструюванні векторів внутрішньої національної політики, поглиблюють концептуальні підходи до територіальної організації влади як одного з основних напрямів державного будівництва. Теоретичні положення, висновки та рекомендації, що сформульовані в дисертації, можуть слугувати методологічною основою для формування ефективної регіональної політики, механізму її функціонування, вдосконалення відповідної законодавчо-нормативної бази, обґрунтування практичних дій щодо оптимізації регіональної структури, реформування системи адміністративно-територіального устрою загалом. Автором пропонуються базові параметри, шкала критеріїв, маркери, індикатори, які можуть бути використані при аналізі, діагностиці та прогнозуванні політико-правових процесів на всіх рівнях регіонального політичного простору, моделюванні програм збалансованого розвитку територій, визначенні регіональних інтересів, напрямів, етапів стратегії управління регіональним і місцевим розвитком (включаючи реформування місцевих органів виконавчої влади та системи місцевого самоврядування з його інститутами, перерозподіл відповідних повноважень, створення та конституювання територіальних громад та ін.).

Висновки та положення дисертації можуть знайти своє застосування при підготовці нових законопроектів і зміни існуючих законів, правових актів, що регулюють міжрегіональні відносини, систему та принципи організації територіальної виконавчої влади, місцевого самоврядування на обласному і районному рівнях, а також передбачають вдосконалення адміністративно-територіального устрою, формування повноцінного місцевого самоврядування.

Результати дослідження можуть бути використані при плануванні програм конкретних досліджень із проблем регіональних відносин, регіональної ідентичності та самосвідомості, моніторингу етносоціальних процесів, регіональному розвитку в цілому, при підготовці наукових праць, навчальних посібників і програм із політології, соціології, регіоналістики, державного будівництва, а також при розробці спецкурсів, спецсемінарів для магістрів, програм підвищення кваліфікації кадрів систем державного управління і місцевого самоврядування. За результатами проведеного дослідження для магістрів зі спеціальності "Державне управління" автором підготовлено факультативні курси "Державне управління та місцеве самоврядування", "Регіональний фактор у сучасному державному будівництві".

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження використовувалися автором у науково-педагогічній діяльності, у виступах на науково-практичних конференціях, "круглих столах", зокрема на II Міжнародній науково-практичній конференції "Дні науки – 2006" (квітень 2006 р., м. Дніпропетровськ); на Всеукраїнській науковій конференції "Україна на межі тисячоліть: історія і сучасність" (травень 2006 р., м. Луганськ); на науково-практичній конференції "Мова в контексті міжкультурної комунікації" (червень 2006 р., м. Луганськ); на третій Міжнародній науковій конференції "Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними" (червень 2006 р., м. Суми); на науково-практичній конференції "Теорія та практика державного управління в умовах євроінтеграції" (червень 2006 р., м. Луцьк); на Всеукраїнській науковій конференції "Україна в структурі Європейської співдружності " (листопад 2006 р., м. Умань).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано одну монографію, 23 статті у фахових наукових виданнях, визначених переліком ВАК України. Основні положення дисертації представлені в наукових доповідях, матеріалах та тезах конференцій. Загальний обсяг публікацій по темі – 38,5 д.а.

Структура дисертації складається зі вступу, п’яти розділів і висновків. Загальний обсяг дисертаційної роботи становить 465 сторінок, список використаних джерел та літератури складає 65 сторінок із 802 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, сформульовано методологічні засади, мета та завдання дисертаційної роботи, її об’єкт і предмет; визначено наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наведено інформацію про апробацію і структуру.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження сучасних проблем регіонального розвитку", що складається з трьох підрозділів, на основі характеристики джерельної бази розглядається процес формування концептуальних підвалин, увесь комплекс чинників, пов’язаних із проблемами регіонального розвитку в межах соціальних і гуманітарних наук, відзначається специфіка предметного поля дослідження – місце регіону та регіоналізму в структурі державного будівництва, пропонуються відповідні методологічні та теоретичні підходи, що відображають ступінь розробки регіональної проблематики, еволюцію, сутність та перспективи розвитку регіональних процесів в Україні.

Наголошується, що в останні десятиліття відбувається процес інтеграції природничих і соціогуманітарних дисциплін, які характеризують просторові особливості регіонів. Кожна з наук, розглядаючи поняття "регіон", використовує власну специфічну джерельну базу, адекватні методологічні принципи ведення наукового пошуку. Це проявляється в практиці багатозначного використання поняття "регіон", яке є узагальнюючим і трактується по-різному в залежності від мети дослідження. Сутнісні характеристики поняття "регіон" здебільшого визначаються параметрами, що відображають ту чи іншу галузь конкретного соціального життя. З погляду суб’єкта політичного процесу "регіон" розглядається, по-перше, як об’єкт державного управління з єдиним територіальним простором, що відрізняється певними ознаками (географічними, економічними, історичними, етнічними та іншими), а також як адміністративно-територіальна одиниця. По-друге, регіон визначається як організований у просторі суб’єкт самоврядування, який спроможний приймати самостійні політичні рішення, бути фактором політичного тиску. Зазначається, що більшість регіонів України містять у собі елементи обох позицій, тому регіон можна вважати частиною політичного простору, що вирізняється політичною організацією та наявністю особливого політичного інтересу, тобто природа політичного регіону інституційна і перебуває в галузі політичної самоорганізації простору. Процес регіоналізації розвивається, з одного боку, в межах соціальної системи та у взаєминах з її підсистемами (правовою, політичною, економічною, етнокультурною, ідеологічною тощо), з іншого – як тенденція децентралізації влади національної держави.

У дослідженні регіональних процесів регіоналізм стосовно категорії держави розглядається як суспільно-політичний інститут, який аналізується різними науковими школами в галузі політичної філософії, соціальних відносин та подається як суперечлива і широко дебатована концепція. Методологічні аспекти дослідження процесів регіоналізму розглядаються в працях І.Дучесека, Д.Елазара, П.Кінга, М.Кітінга, Д.Лемко, К.Омає, Д.Райта, Ст.Роккана, С.Тарроу, Є.Томсона, Я.Верменич, Т.Козак, Т.Кучеренко, М.Михальченка, А.Смирнова, О.Стегнія, Р.Туровського, В.Чужикова, М.Чурилова, М.Шульги та інших. Сутнісне значення поняття існує в різноманітних концептуальних модифікаціях, таких як економічний, політичний, адміністративний, соціально-культурний регіоналізм, "неорегіоналізм". Регіоналізм виступає як закономірна тенденція соціально-політичного та економічного розвитку країн, як одна з організаційних форм певного соціуму в політико-правовій сфері та засіб концепуалізації регіону як базового структурного елемента суспільства, прояв сукупності певних позицій, відносин, що віддзеркалюють індивідуальні та колективні погляди, думку щодо розвитку регіону. Плюралізм позицій та багатомірність у трактуванні регіоналізму свідчить, що не існує концепції регіоналізму як єдиного явища.

Важливим питанням сучасної політичної науки є обґрунтування методології наукового аналізу політико-правової дійсності, основних закономірностей функціонування та розвитку сучасних регіональних спільнот. Особливої актуальності набуває питання щодо побудови досконалої моделі регіональної системи, яка формувалася б відповідно до сучасних політико-правових надбань державного будівництва із застосуванням системного, структурно-функціонального, соціокультурного підходів. Відзначається, що концептуальною базою в конструюванні відповідної моделі розвитку регіональних систем виступає синергетика, насамперед теорія нелінійних динамічних систем, що дозволяє моделювати політичні процеси, враховуючи такі особливості регіональних систем, як випадковість, імовірність, невизначеність, поліваріантність. Розвиток виступає як феномен самоорганізації, здатність змінювати свою поведінку в цілому, вирішувати протиріччя, зумовлені характером та напрямами еволюційних процесів у складноорганізованих системах. У нелінійному середовищі одночасно можуть існувати декілька шляхів і напрямів розвитку, які передбачають і різну структуру системи. На регіональному рівні йдеться про вибір моделі адміністративно-територіального устрою, місцевого самоврядування, політику соціально-економічного розвитку. Варіативність шляхів розвитку передбачає не тільки оптимальну або нейтральну модель регіональної системи з погляду еволюції, але й ефективну систему управління регіональним розвитком загалом. Проте, процеси самоорганізації характерні не тільки для перехідних етапів, вони існують і в періоди сталого розвитку, що залежить від загальних характеристик системи, її властивостей, сукупності внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків системи, де значну роль відіграє середовище.

Підкреслено, що у формуванні сучасних уявлень про розвиток регіональних процесів помітну роль відіграють прикладні дослідження, які припускають наявність спеціального наукового інструментарію, орієнтованого на одержання емпіричної інформації, кількісні методи її обробки, прогнозування можливих варіантів і результатів процесів, що розвиваються, їх моделювання. З метою одержання й обробки інформації про розвиток регіональних процесів використовуються деякі соціологічні процедури дослідження: статистичний аналіз, контент-аналіз, івент-аналіз та інші.

З огляду методології в дослідженнях регіональних процесів ключове місце надається системному підходу. Регіон як соціально-територіальна система характеризується поліструктурністю, має певні відносини між елементами структур, що визначають територіальні зв’язки, цілісність регіону як системи, а також специфічні, наявні для системи власні недоліки чи дисфункції. У регіональній соціально-територіальній системі мають бути оптимально збалансовані функціональні (вертикальні), територіальні (горизонтальні) та часові (динамічні) зв’язки, пізнавальна процедура зводиться до порівняння, пошуку подібностей й розходження в предметах дослідження, що застосовуються разом із процедурами моделювання. Кожна із системних характеристик розвитку регіональних процесів може бути представлена в наступних вимірах: статистичний, динамічний, прогнозний, контрольний, які дозволяють оцінити і діагностувати стан регіональних процесів, що аналізуються.

У рамках дослідження регіональних систем важливим є функціональний підхід, що відбиває ступінь організації, динаміку та сутність перетворень, які порушують питання про відповідність та особливості функціонування територіальної організації, органів влади та співвідношення розподілу функцій з одного територіального рівня на інший. Сукупність функцій певних територіальних утворень дозволяє скласти уявлення про сформовану інституційну структуру суспільства, характер внутрішньої стійкості, динаміку можливої трансформації. Використання врівноваженої моделі зумовлює взаємодоповнюваність функцій соціальних суб’єктів, регулювання їх автономної поведінки стосовно навколишнього середовища та націлює на відтворення даної моделі в територіальному просторі.

Важливим показником життєдіяльності регіональної системи є її ефективність, здатність адекватно реагувати на зміни і потреби соціального розвитку, якість управління процесом реалізації відповідних програм. З цією метою використовується система моніторингу як механізм постійного відстеження показників регіонального розвитку. У структурі моніторингу регіональних процесів важливе місце надається експрес-діагностиці основних параметрів регіонального розвитку, порівняльному і факторному аналізу закономірностей розвитку регіональних процесів, визначенню рейтингу (рангу), кластерному аналізу, типологізації регіонів, індексному, диференційному, інтегральному, індикативному методам, стратегічному аналізу і прогнозуванню тенденцій регіональних трансформацій, моделюванню регіонального розвитку на основі оптимізації системи управління.

У роботі обґрунтовується методологія прогнозування регіональних процесів, яка являє собою єдність: 1) загальнометодологічних підходів (теорія пізнання, теорія функціонування регіональних систем); 2) загальнонаукових методів (спостереження, аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, поєднання історичного і логічного, моделювання соціально-політичних процесів тощо); 3) специфічних методів – генетичного (дослідницький, пошуковий, визначення можливих станів регіонів у перспективі з урахуванням корекції існуючих тенденцій розвитку), та індикативного (цільовий, який передбачає визначення шляхів і термінів досягнення можливого стану регіону в майбутньому); 4) формалізованих методів (екстраполяція і моделювання). Названі підходи взаємно доповнюють один одного, використовуються в сукупності, забезпечуючи комплексне вивчення прогнозованого явища чи процесу.

Автор відзначає, що системний підхід є методологічною основою дослідження та системоутворюючим чинником регіональних систем, що сприяє прояву їх суттєвих ознак – багатомодельності, різноманітності, складності, нелінійності, які є специфічними властивостями детермінованих систем. Системний підхід до аналізу функціонування регіональної системи дозволяє розглядати її, з одного боку, як цілісне утворення, з іншого – як складну підсистему соціальної системи, що визначає основні напрями її формування та розвитку.

Особливе значення для дисертаційного дослідження має наукове осмислення знань про регіоналізм та специфіку регіональних процесів, про тенденції їх розвитку з погляду політико-правових та суміжних суспільствознавчих наук, які відображають ті чи інші аспекти регіональної проблематики на основі аналізу сучасних соціально-політичних перетворень. У роботі зазначається, що історичні витоки концептуальних засад регіональних проблем концентруються в теоретичній спадщині, яка стосується процесу українського державотворення. Проте питання регіоналізму не є предметом спеціального дослідження, регіональні процеси здебільшого розглядаються в етнокультурному аспекті, а також як інструмент оптимального територіального розвитку з погляду на майбутню модель адміністративно-територіального устрою держави. Теоретичним підґрунтям цього наукового напряму є праці М.Грушевського, М.Драгоманова, М.Павлика, С.Подолинського, І.Франка та інших. Питання прогнозування та моделювання політико-територіальної організації займають чільне місце і у працях представників сучасної суспільно-політичної, правової думки. Однак багатоаспектний феномен регіоналізму досі не є предметом концептуального аналізу, розглядається більше фрагментарно, що негативно впливає на нормативну регламентацію статусу територіальних спільнот.

У контексті розглянутої теми дисертант виділяє кілька напрямів сучасних вітчизняних досліджень, що стосуються тих чи інших аспектів проблем регіоналізму. Методологічну значимість представляють наукові роботи, що аналізують територіальні та просторові аспекти політичного процесу, насамперед праці О.Батанова, М.Долішного, Д.Замятіна, С.Злупко, В.Колосова, Н.Косолапова, В.Лексина, А.Макаричева, С.Писаренко, С.Саханенка, Р.Туровського, Н.Чумаченка, О.Шапошнікова, А.Швецова, М.Шульги та інших, які пов’язують проблеми регіонального розвитку з поняттями "територія", "простір", "територіальна суспільна система" і досліджують процеси, що розгортаються в конкретних територіальних межах та впливають на принципи, механізми конструювання моделей розвитку територій, на державне будівництво в цілому.

Серед інших підходів до вивчення регіональних процесів важливе місце займають питання формування інституту місцевого самоврядування, правового статуту територіальних громад як первинних суб’єктів локальних спільнот, що можуть функціонувати як відносно самостійні об’єднання. Зазначений напрям є предметом досліджень М.Баймуратова, О.Батанова, І.Бутко, І.Видріна, В.Григор’єва, В.Кравченка, А.Некряч, В.Пархоменка, М.Поживанова, Н.Руди, М.Орзіха, С.Саханенка та інших.

Предметним полем регіональних досліджень виступає також етнополітична конструкція державотворчих процесів в Україні, аналіз методологічних положень стосовно управління етнонаціональними відносинами. Науково обґрунтований підхід до управління етнонаціональними процесами в поліетнічному соціумі пропонується в працях українських учених М.Вівчарика, О.Гнатюка, В.Євтуха, О.Картунова, В.Котигоренка, І.Кресіної, І.Кураса, Ю.Куца, О.Майбороди, Л.Нагорної, П.Надолішного, М.Обушного, І.Оніщенко, М.Панчука, О.Рафальського, О.Резніка, С.Римаренка, Р.Рудницької, М.Степика, Л.Шкляра, М.Шульги та інших. У контексті аналізу регіональних процесів розглядаються концепції етнічної самоідентифікації, моделі етнокультурної самоорганізації спільнот, процеси політизації етнічності на рівні індивіда та етноспільноти, прояв етнічного фактору у внутрішньо – та міждержавних відносинах.

Важливою складовою сучасної політико-правової науки є дослідження теоретичних підходів щодо регіоналізму в контексті проблем централізації та децентралізації державної влади, які обґрунтовуються в роботах В.Борденюка, І.Воронова, В.Кампо, В.Копейчикова, М.Корнієнка, В.Кравченка, А.Некряч, М.Пухтинського, В.Селіванова, В.Шаповала та інших. У дослідженні проблем децентралізації влади визначається напрям, який представляє позицію відносно поєднання реального механізму місцевого самоврядування як індикатора рівня демократії, широкої адміністративної автономії, вдосконалення адміністративно-територіального устрою шляхом його реформування. При цьому стрижневим є процес суб’єктивізації регіонального простору.

При розгляді питань децентралізації набувають актуальності проблеми оптимізації державного управління на загальнонаціональному та регіональному рівнях, науково-аналітичного забезпечення державної політики в цілому, які є предметом наукового аналізу в роботах В.Бабкіна, Ю.Бадзя, І.Бачило, В.Бебика, А.Білоуса, М.Головатого, О.Валевського, І.Варзаря, І.Кураса, О.Машкова, Н.Нижника, Ф.Рудича, С.Рябова та інших. Ці роботи дають можливість розглянути концептуальні проблеми побудови раціонального суспільства, що передбачає кількісну оптимізацію територіальних підрозділів суспільства незалежно від їх розміщення на ієрархічних шаблях управління.

Науковий інтерес являють фундаментальні теоретичні дослідження з питань державного будівництва, які пов’язані з проблемами державного устрою, становленням і демократизацією відносин між різними суб’єктами політичної влади, з аналізом проблем розвитку політичних процесів та інституцій, що висвітлюються в працях В.Авер’янова, В.Андрущенка, О.Бабкіної, І.Воронова, В.Головченка, В.Горбатенка, Г.Зеленько, М.Кармазіної, А.Кудряченка, Ю.Левенця, М.Михальченка, С.Наумкіної, А.Пахарєва, В.Погорілка, А.Пойченка, Ф.Рудича, В.Сиренка, А.Сіленко, В.Солдатенка, Ю.Шаповала, В.Якушика та інших. Історичну ретроспективу територіальної структури українських земель запропоновано в монографічному дослідженні Я.Верменич, яка обґрунтовує завдання і функції нового напряму – історичної регіоналістики.

Значний інтерес становлять наукові праці, що розкривають особливості формування регіональної політичної культури, електоральної поведінки представників регіонів. Це дослідження Т.Бевз, Є.Головахи, І.Кононова, О.Кривицької, В.Крисаченка, О.Майбороди, С.Макєєва, Л.Нагорної, С.Оксамитної, Н.Паніної, Т.Рудницької та інших, які дають можливість розглядати теоретичні проблеми політико-правової науки у їх співвідношенні з реальною практикою політичного життя територіальних спільнот.

Водночас слід відзначити, що серед наукових досліджень, пов’язаних із регіональною проблематикою, відсутні фундаментальні праці щодо питань теоретико-методологічного аналізу закономірностей та особливостей розвитку сучасних регіональних процесів з урахуванням напрацьованого емпіричного матеріалу в певному соціокультурному просторі. У перспективі для розробки цієї тематики необхідним є поглиблення дослідження питань щодо методологічних засад територіально-державного будівництва як складової частини регіональної науки, формування регіональних політичних еліт та регіональних інтересів, регіональної політичної культури тощо.

У другому розділі "Соціально-політичний зміст регіоналізму" на основі парадигми цілісності та стійкості будь-яких державних утворень аналізується взаємозумовленість частин і цілої держави, центру та регіонів у системі державного управління як властивостей соціальної організації, форми певного рівня розвитку суспільних відносин, існування державно організованого суспільства в конкретному історичному просторі. Досліджується методологія політико-територіального аналізу закономірностей функціонування просторово-політичних систем, насамперед регіональних.

У дисертації обґрунтовується положення, що регіон є відносно самостійною соціальною системою і водночас частиною суспільного організму країни, його підсистемою. На етапі становлення української державності формується новий соціальний простір – регіональний, у межах якого приймаються рішення, що впливають на становище різних соціальних груп всередині регіональної соціальної системи. Особливістю соціального простору є його багатомірність і безпосередній зв’язок із владою. Перехідний період передбачає зміну форм володарювання, влада поступово поширюється всередині регіональної соціальної системи. Однією з основних якостей влади є можливість моделювання соціальних відносин між суб’єктами, представленими територіальними утвореннями (областями).

Водночас регіон як "відкрита система" є об’єктом управління з боку як центральних, так і обласних органів влади. Використовуючи системний підхід до управління, автор вважає доцільним розглядати регіон із двох позицій: як об’єкт державного управління і, з урахуванням економічної самостійності, як суб’єкт самоврядування. Ці дві властивості одночасно може мати той суб’єкт, який в межах країни має відносну цілісність: юридично визнаний статус суб’єкта держави, закріплений в Конституції, фіксовані територіальні кордони, економічну цілісність. На сучасному етапі регіон зі сфери централізованого державного управління поступово трансформується у відносно самостійну соціальну структуру, якій властиві свої тенденції розвитку. Процес суверенізації прискорив регіоналізацію України, спричинив зміну статусу територіального простору регіонів, регіональні владні структури набувають якості суб’єкта політичного впливу на рівні загальнодержавному та територіальному. При цьому підвищується актуальність просторових і структурно-політичних чинників формування процесу регіоналізації.

Відзначається, що регіон виступає як суб’єкт самоврядування в межах компетенції, встановленої законодавством про розмежування повноважень між суб’єктами та центром. Це, передусім, підтверджує суб’єктивізацію регіонів, їх статут самоврядних систем. Проте дослідження свідчить, що регіон як суб’єкт самоврядування перебуває в процесі становлення та об’єктивно змушений "управляти собою" в рамках загальнодержавного законодавства, здійснювати функції самоврядування. Однією з найважливіших перешкод у процесі формування регіональної суб’єктності є проблема забезпечення фінансовими ресурсами соціального розвитку власної території, їх недостатність або навіть повна нестача.
У політико-правовому відношенні українські регіони не одержали достатньої самостійності та відповідних прав, їх економічне становище залежить від фінансової підтримки центру. Звідси актуальним є питання про створення системи управління регіоном та відповідної системи органів влади, про їх функції, права й обов’язки. Розглядаючи регіональне управління, автор має на увазі проміжний рівень між центральним і муніципальним – у даному випадку це рівень управління областю. Ефективність і якість управління в цілому буде визначатися за кінцевими результатами, що сприяли б соціальному розвитку територій, за змінами, викликаними цілеспрямованим впливом управління на об’єкт, зокрема на соціально-політичні й економічні процеси.

Загалом відповідно до системної характеристики регіон визначається як цілісне динамічне утворення, яке являє собою соціальну систему та водночас є підсистемою державного управління, що перебуває в процесі становлення. Організаційна структура та функції органів управління регіонів поряд із децентралізацією зберігають тенденції централізації управління. Однак регіон спрямовує зусилля на формування системи регіонального самоврядування з відповідними повноваженнями, що надає можливість реагувати на зовнішні впливи центру та державної системи управління.

Обґрунтовується положення, що динаміка еволюції соціального устрою держави дає змогу розкрити наявні можливості як суспільства в цілому, так і його складових, що передбачає здійснення інверсії у відносинах між державою та суспільством. Проте, в умовах наявної поляризації суспільства накреслився процес економічної, політичної та етнонаціональної самоідентифікації. Властива сьогоденню гомогенність території може істотно збільшити та політизувати регіональні соціальні розбіжності. Стійкий розвиток української держави можливий за умови зміцнення усіх її регіонів, формування ефективної просторової структури країни з дотриманням балансу інтересів її суб’єктів. Просторовий вимір політичного процесу передбачає дослідження явищ територіальності, системних зв’язків певного регіону з іншими у конкретній країні та за її межами, місцевих особливостей, які утворюють регіональну варіативність на загальнодержавному рівні. Методологічні підходи щодо аналізу параметрів просторового політичного процесу розглядаються на концептуальному рівні в роботах І. Валлерстайна, Ван Амерсфута, Дж. Егнью та С. Корбриджа, С. Коена, Ст. Роккана, П. Тейлора, Т. Хагерстранда, Р. Хартшорна та інших.

Дисертант відзначає, що держава, яка наділена властивістю територіальності, неоднорідності, являє собою просторову політичну систему (ППС). Вона має як загальні, так і специфічні особливості, складну структурну організацію, відповідні елементи та межі, які під впливом динамічного політичного процесу можуть змінюватися – розширюватися чи скорочуватися, з’являтися і зникати, зливатися і розпадатися. ППС властива внутрішня просторова організація з певною ієрархією елементів у моделі "центр – периферія". Система функціонує відповідно до законів стадіально-циклічного розвитку – зростання та занепаду, розширення та стискування і може розглядатися як концентрична модель територіальної організації держави. Динаміка еволюції національних просторово-політичних систем і їхніх меж залежить від балансу та рівноваги взаємосуперечливих процесів фрагментації та інтеграції, здатних створювати нові системи і руйнувати, реорганізовувати попередні. Розвиток ППС залежить безпосередньо і від ступеня самоорганізації системи, її господарських зв’язків.

Дослідження свідчить, що політичні системи мають просторову ієрархію, обумовлену нерівномірністю розподілу на території функцій управління соціально-економічними, інноваційними та політичними процесами. Територіальна ієрархія виражається моделями "центр (ядро) – напівпериферія – периферія" та ієрархічного поліцентризму, що передбачає наявність "других столиць", субцентрів різного рангу. Регіони, у свою чергу, в національних системах поділяються на центр, напівпериферії та периферії, утворюючи свою ієрархічну модель регіонів різного рівня. Внутрішньополітична ієрархізація систем багато в чому визначається економічною ієрархізацію у межах держави.

Важливим структурним елементом національних ППС є регіональні політичні системи, які формуються